МАГА ВІРА. ЛЕВ СИЛЕНКО

 
 

МАГА ВІРА. ЛЕВ СИЛЕНКО

День 16 - 17



  Засідання міської громади РУНВІРИ щонеділі проводяться у приміщенні міського осередку Всеукраїнського об’єднання пенсіонерів розташованого на другому поверсі в колишньому будинку побуту по вул. Леся Курбаса 3 о 12:00 під орудою РУНТАТА Шкарівського Сергія Миколайовича (Богдана)

 

ДЕНЬ 16

98. Слова «жінка», «жена», «життя» виникли з санскритського коріня «жа», що значить «життя», «народження». Слово «жая» у «Рик Ведах» значить «жінка». Брагман каже «жанака», тобто «жінка». Санскритське слово «жата» значить «життя», «появлення життя».

Слово «муж» виникло з санскритського коріня «маг», що значить «могутній», «мужній». А «чоловік» значить «перший», «чоловий».

Будда вважав, що чоловік — творіння мужніше, як жінка; жінка — це мати, мати дає життя. Жінка живе чуттями, які не завжди керовані врівноваженим розумом. Він (Будда) не радив приймати жінок до Об'єднання Буддистів. Він (може тому, що походив з роду кошових (кшатриїв) казав, що жінка, перебуваючи між чоловіками, творитиме балакучість і заздрість. Подібні переконання були й між козаками на Запорозькій Січі.

На прохання учнів Будда погодився, щоб було створене окреме Об'єднання Буддисток. Час показав, що там, де чуттєвість володіє над глуздом, згоди не буває.

99. Будда досконало знав себе. Відчувши, що приходить кінець Його земному життю, Він сказав: «Час відмовитися від тіла і йти у світ нірвани».

Учні, почувши ці слова, сказали: «Учителю, рано покидаєш світ. Рано заходить сонце». Будда спокійно відповів: «Все, що було вам потрібне, я вже передав. Я все віддав, і не маю стиснутого кулака, щоб щось затримати для себе».

Незважаючи на те, що Будда, будучи багатим принцом, відмовився від земних скарбів (навіть свій одяг віддав жебракові) і жив, отримуючи від людей кусень хліба, знаходилися такі, що нарікали на Нього. Нарікали, що Він не бере до уваги добрих порад. «А що таке добра порада?» Для однієї людини добра порада є доброю, а для другої — ні.

«Нарікайли — малі люди, які хотіли наріканням на Будду звернути на себе увагу, — говорив Ананда. — Є на світі воля: є воля давати поради і є воля брати поради, або — ні».

Той, хто дає пораду і злиться, що його порада не береться до уваги, вважається невихованою людиною. Не треба втотожнювати пораду з вказівкою, яку дає учитель учням і яку учні зобов'язані виконувати.

100. Буддині апостоли говорили: той, кому наука Будди подобається, іде до Будди і стає буддистом. Той, кому наука Будди не подобається, не йде до Будди і не стає буддистом. У цих твердженнях немає нічого нового: на таких добровільних віровизнаннях побудовані всі в світі релігійні, духовні й теософські рухи.

В Об'єднанні Буддистів панує строгий Закон Порядку. Став буддистом — виконуй накази наставників, живи так, як учить Будда. І той, хто хоче належати до Об'єднання Буддистів, повинен без нарікань, без балакучости і без лінивства виконувати накази.

Варто зазначити, що в Об'єднанні Буддистів, як у війську, суворо визначена кожна година. Усі встають на поклик дзвінка, всі купаються, всі одночасно моляться і славлять Будду, і всі мають один харч і один одяг.

Той, хто не бажає підпорядковуватися наказам буддистських провідників, позбавляється прав звати себе буддистом, і йому повідомляють, що в Об'єднанні Буддистів він пошани немає. Чому така суворість? Дисципліна — священний шлях духовного і тілесного самовдосконалення. Хто проти дисципліни, той проти правильного мислення, проти правильних почувань і хвилювань.

Мудрий народ той, який сам вільно творить закони дисципліни і їх з гідністю виконує — так утверджує успіх, віру і силу свого національного «Я».

101. Учні уважно слухали оповіді Будди. Вони ніколи злим словом не принижували слух свого Учителя. Вони боронили Його від злих людей. Вони ніколи наріканням не тривожили душі Його. Вони знали, що Будда слухає тільки мудрі слова. Злих слів (навіть коли вони голосно й погрозливо сказані) Будда не чує. Він не сперечається з злом і не приятелює з тими, які не вміють самоконтролем ошляхетнювати свої почування. Той, хто злився на Будду, сам ставив себе в становище неврівноваженої людини.

102. Будда, повідомивши, що вже відмовляється від свого тіла, сказав учням: «Я вже старий. Мені 80. Вже померли мої влюблені учні Шарипутра і Мутаголяна. Час і мені».

Будда попросив учнів (учні мали ті самі роки, що й Будда), щоб вони приготували Йому ліжко. Він змучений спрагою, просить води. Він каже: «Я спраглий, о Ананда, пити хочу».

Будда, чуючи, що Його серце сповільнює хід, сказав: «Сьогодні, мої учні-побратими, я прощаюся з вами. Моє тіло, як і всі складові частини життя, проминаюче. Усердно трудіться для свого спасіння. Утілюйте в життя науку, яку я вам дав».

103. У Буддистів є оповідання, що смерть Будди супроводжувалася здриганням землі. Він лежав мертвий у селі Кусинара. Вісім селищ, в яких Він любив перебувати, сперечалися між собою — хто має ховати Учителя?

Будду (за оріянським звичаєм) вогонь возніс до небесної високості. Вогонь охоронив Його тіло від темряви і розкладу. У всіх релігіях (і про це я кажу в оповіді «Різдво Світла Дажбожого») живе закон, що великі пророки, сини Божі возносяться на небо.

Буддисти ніколи не кажуть «помер Будда». Вони кажуть, що «Будда прийшов з Вічности і Будда пішов у Вічність». Вони вірять, що Будда — Мудрість Світу, Будда — Таїна Світу, Будда — Закон Світу, Будда — Шлях Світу.

Вони не кажуть, що Будда є Богом. Але їхні пояснення, хто такий Будда, створюють враження, що (в розумінні, наприклад, християнізму або ісламізму) Будда має всі властивості Бога. Буддисти поклоняються Будді майже так, як християни Христові. Є та різниця, що християни звуть Христа Богом, а буддисти звуть Будду Законом Світу.

104. На статуях Будди (на грудях Будди) зображена свастика. Я вже говорив, що санскритське слово «свастика» походить з слова «свастя», що відповідає сьогоднішньому українському «щастя». «Свастя» значить «світло», і звідси походить слово «свято», «святість»; «святий» значить «світлий». «Святий Боже» значить «світлий Боже», і такими словами українець (русич) починав молитву в передхристиянській Україні (Русі), маючи світлу віру в світлого Бога.

105. Будда вважав, що він ішов оріянським шляхом життя. У «Ведах» («Рик Ведах») визначено, що оріянський шлях життя ознаменований світлом (свастям). Свастика в оріян є символом вогню і світла. Усі ведійські святині в Індії біля вівтарів мають свастику.

Магаматга Ґанді, ім'я якого шанує Европа, вважав, що його життя — шлях свастики. Будучи в Делі, я звернув увагу, що музеї Ґанді ознаменовані свастикою. Діти в школах Індії навчаються, що п'ять тисяч років тому прибули оріяни до Індії, тримаючи в руках символ світла (свастику). Свастикою (меандрами) прикрашені палаци Іраку, Криту, Греції, Англії, США (навіть головна бібліотека Ню Йорку).

106. Сьогодні археологи устійнили, що не Індія, не Греція, не Крит, не Німеччина, не Мехіко, а Україна — Вітчизна свастики. На багатих просторах України запалало світло перших проявів культури і цивілізації народів Білої раси.

Відомо, що перші християни вважали свастику своїм релігійним символом, але вони не називали її свастикою. В їхній уяві це був хрест з загнутими кінцями. Гітлер, побачивши хрест із загнутими кінцями на стіні в монастирі, вирішив його намалювати на прапорі Німецької націонал-соціялістичної робітничої партії. Він казав, що «гакенкройц» — знак динамізму. Гітлер тільки пізніше дізнався, що «гакенкройц» є символом індуської релігії, символом джанізму і буддизму, і має оригінальну назву «свастика».

107. Історик Дж. Кембел у книзі «Маски Богів», виданій в Ню Йорку в 1959 році, пише, що «Найкращий зразок свастики, що нам відомо, знайдено (біля Києва) біля селища Мізинь, свастика знайдена біля Мізині, викарбувана на фігурі летючої птиці, яка зроблена з мамонтової кості. І цей символ ототожнюється у буддистському мистецтві з летом Будди».

Будда (статуя Будди) з свастикою втілює, в розумінні буддистів, Жалість і Співчуття. Варто, щоб українець, завітавши до Чикаго, відвідав історичний музей (біля озера) і оглянув цю статую Будди.

Не винувата свастика, що її причепив собі на груди тиран Гітлер. Не винувате слово «Русь», що його собі присвоїли хани Москвинського государства. Не винуваті серп і молот, що їх причепили собі на груди тирани — сталінці, які закатували мільйони селян і робітників. Серп (звідси й походить слово серпень) вживали наші предки (трипільці) як священне знаряддя хліборобської культури шість тисяч років тому.

108. Фіґура летючої птиці, про яку пише історик Дж. Кембел, це блискавиця — знамено Дажбоже, або, як я вже говорив, «жар-птиця» (тризуб). Через невпорядкованість знань історії рідної ми вживаємо слово «тризуб». Герб України (і про це я вже говорив) не має нічого спільного з зубами.

Герб України — це триєдине знамено Скитії (Оріяни) Трисуття. Про те, що оріяни вірили, що світ створений з Трьох Основ (Народження, Життя і Небуття), і це поняття особливо виразно проявлене у «Ведах», я говоритиму при іншій нагоді.

109. Узявши в руки «Ля Розе енциклопедію», видану в Лондоні в 1953 році, читаємо: «Будда вічно був», «Будда мав різні втілення на Небі й на Землі», «І нарешті сталося Його останнє перевтілення. Він інкарнувався в родині короля Сакиї, який володарював у Капілавасту на границі Непалю».

Історики релігій світу, вивчаючи буддизм, дізналися, звідки походить устійнена в християнізмі догма, що «Христос вічно був», «Христос з волі Бога Саваота прийшов на землю, щоб у вигляді Боголюдини маніфестувати силу і волю Господню і страждати за грішників».

110. Будда нічого не написав. І тому після Його смерти між учнями появилися протилежні тлумачення Його науки. Щоб устійнити одне поняття науки Будди (а там, де одне поняття, панує духовна єдність одновірів), учні скликали Буддистський З'їзд. На Буддистський З'їзд прибув вірний учень Будди славний Ананда.

111. Учасники Буддистського з'їзду знали, що учень Ананда найкраще вмів дотримуватися науки Будди, і він найкраще вмів виконувати Його розпорядження, і був світлим прикладом порядку для інших учнів.

Ананда постійно мандрував з Буддою і записував Його думки. І тепер він (Ананда) на Буддистському З'їзді читає «Вислови Будди».

«Вислови Будди» були видані у формі книжки під назвою «Сутранитгана». І досі буддисти з благоговінням оглядають печеру Раджагрихе, де відбувався Перший Буддистський З'їзд.

112. Кашяпа — учень Будди був славний тим, що науку Будди проповідував особливо відважно. Він був людиною непідкупною, відданою, стійкою. Він умів відважно боронити Будду від обмовників і знеславлювачів. Обмова — зброя брудна, якою користуються люди нечесного розуму.

Кашяпа своєю вірністю Будді дивував навіть ворогів. Він носив на собі тільки полотнину, щоб нею прикривати тіло, і не звикав до жодних земних речей і тілесних приємностей. Він обминав тих, які душу свою (свої мислі й почування) запрягають, як вола в ярмо, в справи маєткові і, живучи для маєтку, не мають ні духовної радости, ні життєвого спокою, ні світлої пошани між людьми.

113. Кашяпа тим людям, які знеславлювали Будду, говорив: «Будда — Світло. Коли ти сліпий, я поверну тобі зір, щоб ти побачив Світло. Коли ти сліпий і обминаєш Світло тому, що ти його не бачиш, ти і зір маючи, лишишся сліпим. Не всі сліпі є сліпими, не всі зрячі є зрячими». Люди, чуючи, що Кашяпа такий вірний Будді, стрічали його як Будду.

Головні учні Будди: Ананда — кшатрия, з роду військовиків. Васумитра і Будгаргош — мислителі. Яшан і Упасак — торгівці, з роду торгівців. Шарапутра і Магалаян — брагмани, з роду брагманів.

Вони знали закони організаційного життя: звеличуючи Будду, вони звеличували Його працю. Звеличуючи Буддину працю, вони звеличували Його і самі себе — свій розум і свої серця. Вони — світлі постаті в історії буддизму.

114. Будда учням говорив: «Так довго, як ви будете вдосконалюватися Вищими Мудростями Життя — Розумовою Силою, Шуканням Правди, Радістю, Душевним Спокоєм, Чесною Поведінкою і Достойними Ділами у приватному й суспільному житті, так довго ви житимете в піднесенні і не матимете занепаду».

Ті, які приходили до Об'єднання Буддистів і пробували учити Будду, щоб цим себе звеличити, мовляв такий я великий, що самого Будду вчу буддизму та доброї поведінки, щезли в забутті, їхні імена не залишилися в пам'яті Буддистських Об'єднань. Є життям обумовлений порядок, який ніколи не старіє: в училищі є учні і є учитель. Ті учні, які уважно засвоюють науку учителя, здобувають успіх і славу в житті. А ті учні, які прагнуть в училищі учити учителя, не є в училищі бажаними. Вони повинні собі шукати іншого учителя, або себе проголосити учителями і творити свої училища.

115. З династії Мавра вийшов найславніший володар Індії Асока. Володар Асока офіційно проголосив науку Будди державною релігією. Я помітив, що в Чандігарі, Бенаресі, Делі, Бомбеї крамниці, ресторани, книгарні, школи, підприємства названі (в честь володаря Асоки) ім'ям Асока.

Слово «асока» санскритське. Мені було приємно довідатися, що воно живе в сучасній українській мові. Є в нас слова «сік», «соковитий». «Асока» значить «несоковитий», «нерозквашений».

116. Буддисти вірять, що «хід великого Будди святий». Вони вірять, що там, де стояла стопа Будди, появляється світло. Ми, українці, сьогодні кажемо «ступати» в значенні «іти». У санскриті слово «ступа» значить «стопа», звідси ідуть слова «по стопах», «двом стопам», «без двох стіп», «дві стопи». Стопа Будди — місце священне, і буддистська святиня зветься «стопа», або — «ступа».

117. Є повір'я, що на горі Шрі Пада (в Цейлоні, Срі Ланка) є відтиски стопи Буддиної. І це повір'я (очевидно кероване культом Будди) особливо єднаюче: з буддистських країн їдуть і йдуть буддисти на прощу на святу гору Шрі Пада. І тут біля стопи Буддинної квіти складають — обрядовий вислів духовної молитви. Мудро зробили архітекти християнізму, що й це мобілізуюче буддистське повір'я використали, устійнивши, що й «Відтиск стопи Ісуса Христа на вершині гори Оливної оглядають подорожні до нинішнього часу».

118. Нагарджуна (колишній брагман, виходець з Південної Індії) — знавець властивостей душі народної. Він почав правовірних буддистів переконувати, що буддизм не пошириться, коли не матиме культу Будди.

Він казав, що велика наука Будди без Бога і без обрядів та молитв широким колам суспільства тяжка для сприйняття.

Є споглядання: так, як бджоли не можуть жити без матки, так люди не можуть жити без Бога. Бджоли, годуючи матку і обороняючи її, боронять справді самі себе, свій рід. Вони боронять матку від різних ворогів не тому, що так матка хоче, а тому, що оборона матки — це порятунок рою бджолиного. Бджоли люблять матку несвідомою любов'ю. У них любов до матки керована впорядкованими законами матері-Природи. Чим сильніша в бджіл любов до матки, тим сильніші в них інстинкти самозбереження.

119. Образ божий людина творить, бачачи свій образ, і в цьому творінні немає нічого забобонного, злого. Образ Бога, створений людиною, повинен чарувати людину своєю красою, святістю, натхненною надзвичайністю. Людина самоошляхетнюється, бачачи себе в образі Бога. Людина, бачачи, що вона має образ Бога, ніби сама себе зобов'язує бути благородною.

120. Православні Буддисти (тобто, правильно сповідуючі науку Будди) виступили проти міркувань брагмана Нагарджуна, кажучи, що він не поступає так, як учив Будда.

Нагарджун сказав: «Будда — моє божество», ці натхненні слова поширилися між буддистами. Виявилося, що в них була закодована таїна успішного поширення в світі буддизму.

Люди прислухалися до слів Нагарджуна. Вони сказали: коли брагман Нагарджун каже, що Будда — божество, значить Будда — божество. Коли Будда — божество, тоді діва Мая Богородиця — свята Покровителька материнства. Виникло врочисте буддистське свято «Вознесіння Богородиці Маї».

«Енциклопедія Релігій і Етики» (Дж. Ґестінґс), видана в 1909 році, пише, що історія буддистської непорочної діви Маї була пізніше позичена (від буддистів) христологами для оформлення християнського оповідання про непорочність діви Марії.

У буддистів навколо голови Будди зображене святе сяйво. І цей атрибут христологи успішно позичили в буддистів, обвівши на іконах голову Христову святим сяйвом, німбом.

121. Нагарджун, проголосивши культ Будди, став найвизначнішим архітектом буддизму. На твердженнях Нагарджуна оформився рух буддистів, відомий як Магаяна. Магаяна значить Велике Поширення (Великий Віз).

Будда був проти обрядів, проти молитв і поклонінь. Та буддисти побачили, що без обрядів і без поклонінь Будді не можна створити між буддистами єдинодушшя і єдиномислення.

Вони (буддисти-магаяністи) устійнили таїну свого успіху: чим з більшою пошаною вони ставляться до Будди, тим з більшою пошаною люди ставляться до них. Дивувалися — звідки Нагарджун знав таїну цієї духовної мудрости?

Значить брагман Нагарджун правильно думає: тільки той рій міцний, який шанує свою матку. Тільки та родина міцна, яка шанує свого батька. Тільки та духовна громада міцна, яка шанує свого духовного опікуна.

122. Мудра та родина, яка шанує свого батька навіть тоді, коли він на таку пошану не заслуговує. Мудра та духовна громада, яка славить свого духовного опікуна навіть тоді, коли він на таку славу не заслуговує.

«Ні, не погоджуюся! Мій батько був п'яницею, він не вартий пошани і так говорю всім, щоб знали мої почуття справедливости!» — вигукне розхвильована самолюбна мала душа. Їй треба сказати, що жиди вірять, що вони походять з роду Сема, вони семіти.

Біблійний Ной мав трьох синів — Сема, Хама, Яфета. Батько Ной, напившись вина, лежав оголений. Необачний Хам почав знеславлювати батька. Сем прикрив тіло батькове, мовляв, батька треба шанувати навіть тоді, коли він на пошану не заслуговує.

Жиди тому й є успішним народом, що вони славлять рідне не тому, що воно славне, а тому, що воно рідне — рідне треба славити. Вони здібні неславне зробити славним. Інший народ (народ з рабською ментальністю) славне предків своїх знеславлює в ім'я законів позиченої справедливости.

Мудрість тому й є мудрістю, що вона порядок в родині, в громаді, в народі ставить вище всіх справ — вище свого «я», і про це я ширше говорю в оповіді «Що вище мудрости?»

123. Віра в бога є там, де є хотіння обожнювати красу, правду, волю, любов. Там, де вільна людина не обожнює вільну людину, немає людяности. А що є? Є жорстокість, зверхні погляди на життя, чуттєве зубожжіння.

Наприклад: юнак, закохавшись у юнку, обожнює її. Вона для нього є вимріяною богинею життя. Він, як бачимо, творить сам собі богиню з мрій своїх, з найсвітліших натхненних почувань своїх. Він благоговіє перед чаром богині своєї, їй дарує квіти. І там, де це благоговіння щире, твориться щира людська віра.

124. Юнак, юнку проголошуючи своєю богинею, ніжнішає душею. Він їй співає пісень і їй догоджає — що це є? Це є обряд віри. Я беру цей приклад з життя, щоб ствердити, що людина сама творить віру, сама творить поняття Бога, сама творить обряди віри і сама їх удосконалює.

Я вважаю, що буддисти-магаяністи, знаючи властивості душі людської, правильно зробили, упроваджуючи обожнення Будди.

Буддисти-магаяністи є в Кореї, Японії, Індії, Тібеті, Китаї, Малазії та інших країнах світу.

125. Є Буддисти-гінаяністи. Гінаяна значить «Мале Поширення» (Малий Віз). Буддисти-гінаяністи благоговіють перед Буддою. Вони вважають Будду наймудрішою в світі людиною, а не божеством.

Гінаяна поширена в Цейлоні, Сіямі, Бурмі. У Гінаяні у святинях стоять статуї Будди. Вони (гінаяністи) вірять, що Будда — Великий Учитель Основної Правди. Вони вважають себе правдивими буддистами (ортодоксами). Та треба відзначити, що вони самі бачать, що принципи Магаяни краще людьми сприймаються, як принципи Гінаяни.

126. Китайці переклали з санскриту на китайську мову «Вислови Будди». Тібетці створили багатий «Тібетсько-Санскритський Словник», щоб краще орієнтуватися в науці Будди. Престол Далай Лами ознаменований свастикою (символом Будди). І так, як християнізм приніс в українську мову чимало жидівських і грецьких слів (наприклад, субота, парахвія), так буддизм упровадив у мову тібетців чимало українських (санскритських) слів. Наприклад, тама (темно), вар (навар, вода), піті (пити).

127. Є в науці Будди твердження, що раб не може бути буддистом. Хочеш бути буддистом, стань вільною людиною. А коли твій народ завойований чужинцями, борися за волю народу. Буддист ніколи не визнає чужої влади. Чужа влада — рабство. Там, де рабство, немає місця для буддистів.

Тільки вільна людина може збагнути правильно сутність науки Будди. І тому Буддистські Об'єднання перш за все дбають про національну волю народу.

Твердити, що всяка влада Богом дана і їй треба коритися, значить ширити в народі релігію рабства. Буддисти-місіонери, наприклад, прибувши до Малазії, ніколи не зневажали національної рідної малазійської віри, а старалися її збагатити наукою Будди.

Християни-місіонери, прибувши в ту чи іншу країну, прагнуть знеславити, очорнити і знищити національну рідну віру народу того чи іншого, знищити віками творені народні культурні вартості і на їхніх руїнах утвердити науку Христа і культуру християнської ритуалістики.

128. У Буддистських святинях лежать священні книги «ТриПітака», що значить «Три Путні» (три кошики мудрости). Слово «путня» значить «посудина».

Є традиційний звичай: буддист іде до святині, щоб покласти квітку біля образу Будди. Атеїст, бачачи цей обряд, каже: «Хіба це Будді помагає? Забобонність, створену темнотою людською, треба поборювати. Не кладу квітки біля статуї Будди!»

Атеїст не знає, що буддист, кладучи квітку біля статуї Будди, сам себе уквітчує — сам свої почування звеличує. Атеїст, висміюючи забобонність, не знає, що большевицькі архиєреї кладуть квіти біля статуї Леніна, щоб демонструвати, що вони також шляхетні люди — обожнюють своє червоне божество. Коли б вони цього не робили, в їхньому большевицькому королівстві постав би хаос. Безавторитетність руйнує країни деспотії і країни волі.

129. У Буддистів є поняття про існування пекла. Знаємо, що слово «пекло» походить з санскритського слова «пака», що значить «пекти». Християнське пекло безвихідне, жахливе, як большевицька в'язниця епохи Сталіна: попав за грати в'язничні, то хоч найсправедливішими сльозами очі заливай, немає значення — «Москва сльозам не вірить», і тому вона є Москвою.

Закони буддистського пекла дають право грішникові в пеклі позбутися кари. Грішник може в пеклі самовдосконалюючись облагороднитися і стати достойною людиною. Буддист ніде й ніколи не повинен губити надію на покращення свого духовного життя.

130. Буддисти вірять у нове пришестя Будди. І це поняття встійнене й у християнізмі: християни вірять у нове пришестя Христа.

Роблю таке довільне припущення: коли б справді знову прибув Христос, то про це перші б дізналися жиди, особливо рабіни. Христос, вдруге прийшовши на землю, говорив би гебрейською мовою або її діалектом.

Коли б справді вдруге прийшов Будда, то українці краще Його зрозуміли б як японці, китайці чи інші буддистські народи.

Коли б Будда, ідучи над берегом Дніпра, темної зимової ночі постукав до селянської хати, Він би сказав мовою свого роду, мовою Саків (Скитів): «Іті тама, ваю гіма. Да тапа двара сва брат. Іті васанта, дая тапа».

Я тут написав санскритські речення (Будда говорив санскритським діялектом). Вдумуючись у ці речення, ми пізнаємо мову, якою говорив Будда і пізнаємо мову, якою говорили наші рідні предки в Оріяні (Праукраїні) чотири чи три тисячі років тому.

Перекладаю на сучасну мову щойно згадані вислови Будди. «Іде темнота, віє зима. Дають тепло двері свого брата. Іде (прийде) весна, дасть тепло».

131. Коли б зустрілися Заратустра і Будда (могутні й світлі титани Людства, їм би не був потрібний перекладач. Вони (Заратустра і Будда) були скитами (саками). Вони говорили мовою їм обом зрозумілою.

Щоб в цьому ґрунтовно пересвідчитися, я в праці «Заратустра, Бог і Біблія» подаю (для прикладу) «заратустро-український» словник. І тут тепер (для прикладу) подаю «буддистсько-український» словник, вживаючи (і це головне) ті самі українсько-скитські (заратустріянські) слова.

132. Бій — Рена (Рана), Бог — Баµа, грабити (брати) — граб, булава — вадар (той, що веде), ваакати (говорити) — вак, вдова — відава, вітер — вата, гора — гарі, дати — да, дерево — дауру, дощ — вар, думати — ман (манити), жінка — жані, жовте — зар, жить — жив, знати — зна, земля — зам, краяти — керет, могутній — маган, м'ясо — гав (гав'ядина), небо — набаг, новий — нава, пекти — пач, приємно — фрия, путь — паф, рана — хвара, ридати — руд, село — віс (поселення), сонце — вар, стояти — ста, скот — пасу, суша — сушка, темно — темаг, тепло — тапта, тесати — таш, умирати — мар, устати — усста.

Якщо мова Заратустри і Будди нам, українцям, відчутно зрозуміла і якщо історики вважають, що Заратустра і Будда були скитами, і якщо Скитія — стара назва України (а про це пише й Нестор-літописець), то тоді горде Людство має підставу гордитися українською мовою і її вивчати, щоб пізнати своє славне минуле.

133. Українська мова є старішою за мову гебрейську, якою написана «Тора» («П'ятикнижжя Мойсея») і толмуди «Бебел» і «Єрушалмі». Українська мова є старішою за мову грецьку чи латинську. Чому? Тому, що вчення Заратустри і Будди були проявлені перед написанням «Тори» («П'ятикнижжя Мойсея») і перед народженням Сократа, Аристотеля, Платона і перед постанням історії латинського світу.

134. І якщо вона (українська мова) самими християнами-українцями не пошанована, то тільки тому, що в 988 році грецькі архиєреї зірвали священний міст цілісности — міст, який єднав нові покоління України (Руси) з їхніми великими предками. І щоб українці (русичі) не знали, ким вони закуті, і щоб українці (русичі) не знали самі себе і не гордилися самі собою, а смиренно стояли на колінах перед Богом-юдейцем, вони (архиєреї чужовір'я) навчили українців-християн не по-українському розуміти історію України (Руси).

У священних термінах буддизму (і про це я говорив в Делі університеті на Всеіндійському Санскритському Симпозіумі) є слова й сьогодні зрозумілі українцям і тим племенам, які свою історію починають з історії Антської України (Руси).

135. Наприклад, Дагара — догора. Двая — двоє. На ну — ні ні, дася — десять. Мася — місяць. Сва — сам, свій, мій. Свабгу — самобуття. Дана — дана.

Сатва — сутність. Сат — суть. Дарав'я — субстанція. Паривартан — Перетворення. Джара — стара, яра. Четана — читана, усвідомлена.

Карма — кермо, поведінка. Даяя — будь даючий, будь добрий. Авид'я — невидіння, Калюша — калюжа.

Прагати — прагнути, розвивати. Гати — гатити, рухати. Стхити — стихати, утихомирюватися. Лила — леліти, грати. Рик — рече, рче. Крия — криє, діє.

Знана — знання. Кала — коло, родинне коло. Мадгу — мед, солодощі. Сакти — сікти, творити силу.

Не буду робити дальшого переліку слів — адже й цих слів досить, щоб відчути глибину й силу коріня чарівного мовного древа Оріяни (Трипільської України).

136. У чужовір'ї вихована українська інтелігенція мало знає сама себе. Шукає відповіді на складні проблеми життя в анналах чужої мудрости. Присвячує життя своє справам малої вартости — на якому чужому соборі, які чужинці та які дали права церковні тим українцям, які стали юніятами. Живучи для справ малої вартости, вона (чужовір'ям поневолена українська інтелігенція) маліє розумом і душею, іде собі на шкоду по неправильній дорозі науки і релігійних понять — несвідомо тримає в неволі сама себе і свій добрий працьовитий обманутий народ.

Я кажу: прийшов час опромінити розум народу рідного рідними знаннями рідної історії.

Я кажу: прийшов час опромінити душу народу рідного світлом правдивої віри України (Руси) — РУНВіри, щоб він (наш народ) мав свій самобутній шлях життя, мав свою самобутню філософію етики, мав свої самобутні розуміння Бога.

137. Горе моє: мій народ, в ім'я якого я живу і в ім'я якого я помру — поклоняється чужим богам. І йде по шляху життя, який йому обманливі чужинці показали. І з рабським недовір'ям дивиться на мене, і каже: «Де він взявся? Традиції наші церковні розхитує, колесо історії назад повертає, ми ж грецькі ортодокси, ми ж грецькі католики. Ми раби Саваотові, який є Богом Ізраельтян. Ми парахвіяни, жиди — це наші церковні святощі. Ми, упокоївшись, відправляємося на лоно жидівського отця Авраама, бо ми християни, правдиву віру маємо!»

138. Наука Будди народилася в Індії, а розвинулася і утвердилася поза її межами. Індуїзм — національна віра Індії. Ніхто не прагнув віру Індії ширити між чужими народами. Індуїзм — стиль життя індуса, духовна індентичність індуського «я».

Будда, проголошуючи реформу індуїзму, устійнив інтернаціональні поняття моралі, волі, добра. Він став інтернаціональним божеством, маючи характер оріянина (скита).

Євангелисти, будучи юдеями, реформували юдаїзм і обожнили Ісуса — потомка з роду юдейського царя Давида. Люди Европи (такі були історичні обставини Римської імперії), мають віру Христову. Не всі вони усвідомлюють, що перебувають під впливом домінації жидівської ментальности, і в цьому їхня духовна слабість, і в цьому духовна велич жидів.

139. Українець, який каже: «Тому, що Заратустра і Будда були оріянами і тому, що їхні духовні й моральні істини виразно проявлені в науці Христа, мені наука Христа не є чужою», отримує таку відповідь: «Той, хто від нас взяв наше і на свій лад наше перелицював і приніс нам, як благу вість, не може бути нашим учителем чи братом».

І москвини кровно зріднившись з монгольськими аристократами (Тімірязєвими, Карамзіними, Бібіковими, Наришкіними, Булганіними) присвоїли собі наше рідне ім'я Русь (Україна) і чинять злочини на Русі (Україні), переслідують нашу рідну мову, нашу любов до Вітчизни, переслідують і примушують нас звати їх братами і вчать, щоб ми свою рідну історію інтерпретували по-москвинському.

140. Вартість віри не вимірюється кількістю її визнавців. Віра Будди велика не тільки великою кількістю визнавців, а й безсмертністю її законів життя.

Дорогі мої Побратими і Посестри! Обожнений песимізм Будди, освячене хотіння відійти від хвилюючих справ життя і ввійти у стан самовгамовуючого споглядання, не відповідає основам тієї науки, яку я проповідую.

Я маю оріянську (ведійську) прив'язаність до життя, до природи. Радощі і страждання, успіхи і невдачі, любов і ненависть, юність, старість і смерть — явища, які творять шлях життя людського.

Я вічний, бо мій народ вічний — я був у сподіваннях предків моїх і я є в почуваннях сьогоднішнього покоління мого, і я буду в помислах і в тілесній енергії нових поколінь. Мій народ безсмертний і я безсмертний в безсмертності народу мого, і той, хто йде зі мною, в тому є я і той є в мені.

Українець-чужовір, не орієнтуючись у моїй науці, принижує сам себе, кажучи ближнім своїм: «Ага, Лев Силенко не проявляє ненависти до буддизму, значить він буддист, ненавидьте його!»

Ні, я не буддист. Я проповідую шанобливе ставлення до всіх релігій світу, які не вороже наставлені до Рідної Української Національної Віри.

Достойна та віра (і я постійно це голошу), яка толерантно ставиться до інакшевіруючих, і не зве їх паґанами, бовванами, нечестивими ідолопоклонниками та іншими образливими словами.

141. «Ага, Лев Силенко, проти Христа, бийте, ненавидьте його!» Ні, я не проти Христа. Я кажу, що Христос — чарівна особистість в історії релігій світу.

Ми, рунвісти, маємо свою (рідну національну) чарівність і не хочемо, щоб над нашою рідною національною чарівністю домінувала чужа, наприклад, Христова юдейська чарівність.

Ми достойні люди плянети Земля і хочемо бути по-своєму чарівними, щоб багатіла духовною многогранністю велика чарівність Людства.

142. «А якщо наша рідна національна чарівність не добра, то треба в чужинців позичити». Ні. Якщо наша рідна національна чарівність недобра, то ми її з крови душі нашої і з вогню розуму нашого, зробимо доброю, і так переконаємо приятелів і неприятелів, що ми здібні бути по-своєму чарівними людьми.

«А коли ми не здібні зробити свою рідну національну чарівність доброю — що тоді?» Тоді треба погодитися з думкою наших ворогів, що ми меншевартісна нація (маса другорядних християн і другорядних комуністів), яка живе в ярмі чужої духовости тому, що не здібна творити свої духовні вартості.

143. Суддгартга (Сиддгарта) Гаутама Будда — індуський «брагман», який не погоджувався з кастовими поглядами брагманськими. Брагмани вважають, що Бог (Брагма) спільноту людську поділив на чотири касти.

Перша каста — брагмани (творці духовних вартостей народу). Друга каста — кшатриї (кошові, військовики, оборонці духовних і матеріяльних вартостей народу). Третя каста — васю, (хлібороби, ремісники). Четверта каста – дасю, (слуги, які помагають брагманам, кшатриям і хліборобам).

Кастовий поділ суспільства почав формуватися в Оріяні (Праукраїні) сім, шість тисяч років тому, не тому, що були люди кращі і були люди гірші, а тому, що саме життя їх створило так, як саме життя створило бджолині «касти». Є бджоли-робітники, є бджоли-санітари, є бджоли-трутні і є бджоли-військовики, вартові.

Щоб пересвідчитися, що слова «брагман», «кшатрия», «васю» і «дасю» староукраїнські (трипільські), заглянемо в їхній корінь.

Санскритське слово «браг» чи «бріг» значить «брати», «брати силу», «берегти». Син чи внук Бога (Брагми), як пише «Магабгарата», звався «Бріг ятіс», що значить «Бережена ясність», «Беруче опромінення».

144. З слів «браг» і «ман» створене слово «Брагман». Слово «ман» сховане в українській мові в словах «манити», «ман», «обман», «маньба», «манишка», «атіман», «гетман».

Є в нас вислови «він мене манить до себе», «вона заманює», «манять нас оповідання про предків великих». Манити — значить вабити, притягати, захоплювати, кликати, переконливо викликати бажання. «Ман» значить «ум», «сила глузду», «брагман» — беручий розум, той, хто володіє розумом, манливістю.

Брагман значить «Бережена людина», «одухотворена мисль», «Богом охоронене думання». І нині в Індії живуть легенди, що письменник Ману був першою людиною, яку народив Бог (Брагма). Ману передав людям Божі заповіді.

145. Білоруси (вродливий і благородний народ) зберегли санскритське слово «васю», вимовляючи його, як «вьоска» в значенні «село».

Поет Янка Купала в 1905 році написав вірш «Вьоска», талановито змальовуючи «хати нашай вьоскі». Білоруське слово «вясковец» значить «селянин». Наприклад, «вяскови настаунік» (сільський учитель).

З слова «васю» виникло слово «весь». Слово «весь» в часи Святослава Першого означало «село», «житло». У «Авестах» (священних книгах заратустріянізму), тобто в мові саків (скитів), слово «віс» значить «житло», «село». Не випадково Святослав Перший звав себе скитом, розуміючи, що скит — значить русич.

146. У днях «Совість історичної науки», «Діяманти з Храму Світової Історії», «Заратустра, Бог і Біблія» оповідаю, що слово «кшатрия» живе й сьогодні в українській мові (маю на увазі слова «кіш», «кошовий», «кошовий атіман»).

Слово «ваака» в санскриті значить «той, хто говорить», «ваакає». Слово «ваа» в наших предків означало «людина нашої родини», «людина, що по-нашому ваакає».

Таїну родинного співпереживання виражало слово «вай» (окликом «вай» висловлювалося горе родинне і співчуття — коли тобі болить, то й мені болить, бо я і ти — ми). Слово «вай-сия» чи «васю» (вай-сю) значить «людина нашого роду».

147. Українці (трипільці-оріяни) вживали (і про це ми вже знаємо) слово «да» в значенні «дати», «дарити». У «Магабгараті» слово «дана» значить «віддана» (одружена). А слово «дая» значить «давати», «даючий», «давання».

Три касти-волільники (тобто волхви-брагмани), кшатриї і васю творили основу суспільного життя в Оріяні (Трипільській Україні). Ті особи, які порушували усталені порядки суспільства, були названі «дасю». Дасю зобов'язаний був за порушення суспільного ладу платити відшкодування (данину).

Оріяни, прибувши з Оріяни (Праукраїни) до Північної Індії, назвали чуже плем'я (монгольське плем'я) «дасю» в значенні «наші раби», «ті, що нам дають данину».

148. Ісус Христос — юдейський «брагман», тобто «рабай» (рабін). Він не погоджувався з поглядами рабінів. Він рабінам казав, що і в суботу (в заборонений день) можна здійснювати добру працю, мовляв, «зробив Давид, як зголоднів він» (Лука, 6, 3).

Слово «раббоні» значить «мій великий учитель», «раббі» — учитель, майстер, професор. Арамейці слово «раб» вживали в значенні «майстер».

Марія Магдалина (слово «магдалина» походить від гебрейського слова «маµдалаг», або «меґадделег», що значить «та, що робить кучері», «звабниця»), повернувшись, каже Ісусові: «Раббуні», чи то б сказати: «Учителю» (Іоан, 20, 16).

Марія титулувала Ісуса рабіном не тому, що їй так хотілося, а тому, що Він справді був у жидівській спільноті рабіном.

Євангелист Іван, звертаючись до Ісуса Христа, казав: «Рабіне, коли прибув єси сюди» (Іоан, 6, 25).

Рабін Ісус — Бог України (Руси)? Рабін Ісус став Богом України (Руси) не тому, що українці (русичі) хотіли зрадити віру батьків своїх і визнати віру чужих батьків. Ні, українці (русичі) не хотіли, щоб рабін Ісус (син з роду жидівського царя Давида) був їхнім Богом. Та їх (волелюбних українців-русичів) брутальною силою меча і брутальною силою вогню було примушено стати на коліна перед рабіном Христом Ісусом.

149. Ми, українці, ображаємося, коли чуємо, що ім'я Святослав грек вимовляє (і так написано в грецьких анналах) як «Свинтослаф». Зрозуміймо, що жиди ніколи своєму синові не давали ім'я Ісус. У Вифлиємі народжений хлопчик був названий ім'ям Яшуя (Джашуя). Або точніше кажучи, «Ягвешуя». Так, як від імени Богдан створене зніжене ім'я Богданко, так від імени Ягвешуя створилося ім'я Яшуя. Ім'ям «Джашуя» й сьогодні жидівські родини називають своїх синів, їм їхнє ім'я рідне, бо воно означає «Той, кому Єгова помагає» і освічений жид, кажучи ім'я «Ягвешуя» (Джашуя) асоціює свої мислі з Єговою.

Греки жидівське ім'я Яшуя вимовили (на грецький спосіб) «Ісус».

І так жидівське ім'я греками спотворене стало догматичною святістю у свідомості українського (по-грецькому) християнізованого люду. Коли б Ісус справді знову воскрес, Він би можливо з почуттям незадоволення сказав: «Архиєреї, істинно кажу, не спотворюйте ім'я мого, я не Ісус, а Яшуя, не вимовляйте моє жидівське ім'я по-грецькому».

150. Марія — євангельська мати Яшуїна — чарівна дівчина, сирота, її виховали рабіни. Тарас Шевченко, звеличуючи чотирнадцятилітню Марію (у поемі «Марія»), щиро їй співчуває. Він пише, що вона була обманута мандрівником (благовістителем), від якого й народила сина Яшую (Ісуса).

Тарас Шевченко пише, що «Марія встала та й пішла з глеком по воду до криниці. І гость за нею, і в ярочку догнав Марію... Холодочком до сходу сонця провели до самої Тіверіади благовістителя. Жде його Марія, і ждучи, плаче, молодії ланіти, очі й уста марніють зримо». «Ти не та, не та тепер, Маріє, стала! Цвіт зельний, наша красота!» — промовив Йосип. -Диво сталось з тобою, доненько моя! Ходім, Маріє, повінчаймось. А то... -Й не вимовив: уб'ють на улиці». І в путь Марія нашвидку збиралась та тяжко плакала, ридала».

151. Марія (ніжна й чарівна) за строгим жидівським законом мала бути каменована (убита на вулиці, як покритка), їй життя спас добрий вирозумілий старий Йосип. Він пішов з нею до Вифлиєму і в уряді офіційно вони записалися, як законні муж і жена.

О, Маріє, «тесляр убогий тебе повінчану веде в свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, що на розпуття не прогнав. А то б цеглиною убили, якби не вкрив, не заховав», — пише пророк Тарас Шевченко. Так ніжно, так співчутливо про чарівну дівчиноньку Марію міг написати тільки великодушний Тарас Шевченко — приятель безсмертної «Катерини». Сумно, що архиєреї чужовір'я досі достойно не оцінили великого Шевченкового твору «Марія».

152. Тесляр Йосип вкрив Марію, заховав і взяв до себе Марію, «жінку свою, і не знав її, аж поки вона вродила свого сина перворідня і дав йому ім'я Ісус» — пише Маттей, 1, 24-25.

«Не знав її аж поки вона вродила свого сина перворідня». А потім? Потім Марія народила Йосипові чотирьох синів, отже Господь Бог Ісус Христос мав братів, бо «хіба не Його мати зветься Марія, а брати Його Яков та Йосій, та Симон та Юда» (Маттей, 13, 55).

153. Ісусові брати Яків, Йосій, Симон та Юда не захоплювалися його наукою. І Він (Ісус), бачачи таке ставлення братів до Нього, сказав: «Не є пророк без чести, хіба що в своїй вітчизні та в своїй домівці». І через недовірство братів до Ісуса, так Ісус «І не зробив там многих чудес» (Маттей, 13, 57, 58).

Пророк у своїй домівці (у своїй родині) вважається людиною без чести тому, що свої люди (переважно люди заздрісні, духовно обмежені) вважають, що він (пророк) такий, як і всі вони, або ще й гірший, бо не думає так, як всі і не захоплюється тими розкошами, що всі, і між людьми чується самітнім, і клясичним прикладом цього й є рідні брати Ісусові, які тільки тоді почали поважати Його, коли побачили, що люди перед Ним низько чола свої склоняють.

154. Рідні брати Ісусові, побачивши, що їхній брат Ісус чарує і веде людей, почали Ним гордитися. «Прийшла ж тоді до Него мати й брати Його, та й не могли зійтись із Ним за народом. І сповістили Його, кажучи: Мати Твоя та брати Твої стоять надворі: хочуть Тебе бачити» (Лука, 8, 19, 20).

Ісус відданий своїй науці. Він духовні справи ставить (так, як і Будда) вище родинних сентиментів. Він, почувши, що брати прийшли і стоять на подвір'ї, сказав, що Його матір'ю і Його братами є ті, які духовно об'єднані з Ним, а не ті, що тільки кровно почувають себе братами. Істинними братами є «ті, хто слово Боже слухає і чинить його» (Лука, 8, 21).

155. Церковні історики вірять, що Ісус Христос народився 1976 років тому у Вифлеємі. І вшановуючи рік Його народження, церква (дім Христовий) і веде своє християнське літочислення.

Тепер дослідники довели (і з цим погодилися й церковні історики), що Ісус Христос народився в 4 році до Христа, отже, церквою голошена дата народження Христа неправильна.

Постає питання — хто був Ісус Христос? Дослідники християнізму сьогодні мають три твердження про історію життя Ісусового. І варто принаймні коротко з цими твердженнями познайомитися.

156. Перше твердження: Ісус від 20 до ЗО років свого життя перебував у Індії й Ірані. В Ірані Він належав до розбагатілої жидівської громади.

Жиди живуть і досі в Ірані, ще з часів Ассирійської неволі, про яку я оповідаю в праці «Заратустра, Бог і Біблія».

Ісус, перебуваючи в Індії й Ірані, був обізнаний з наукою брагманів і магів. Маги вірили у воскресіння Бога Митри, вони вміли гіпнотизувати людей, перетворюючи воду в кров, кисле — в солодке.

Воскресіння — поняття чуже для юдаїзму, воно виникло і розвинулося в Оріяні (Праукраїні) і про його ведійське походження я оповідаю в праці «Діяманти з Храму Світової Історії».

Ісус, знаючи науку Заратустри і Будди, почав в Юдеї проповідувати реформу юдаїзму і своїми новими поняттями розгнівив провідну юдейську еліту (садукеїв і фарисеїв).

157. Друге твердження: Ісус був визначним жидівським національним провідником. Він був підтриманий юдейськими сектами зелотів і ессенів. Марія (Магдалина) була Його дружиною, а Варава був Його сином. Ісус, маючи 70 років, загинув у Масаді з зелотами, які були оточені римськими солдатами.

Дановен Джойс — гордий і вдумливий англосаксонець. Він в 1972 році в Аделаїді (в Австралії) видав книгу «Ісусовий сувій», тобто «Ісусовий рукопис».

Він (Дановен Джойс) ретельно (в Ізраелі) вивчав сувої, знайдені біля Мертвого моря. І в книзі (щойно згаданій) він пише, що археологічна експедиція, яка діяла в 1963—1965 роках, очолена археологом і генералом Їдаєлем Ядіним (в його експедиції брало участь п'ять тисяч робітників), відкрила на західному побережжі Мертвого моря (біля Масади) не тільки руїни палацу короля Ірода, а й сувої, на основі яких тепер для світу стає яснішою дійсна історія життєпису Ісуса Христа.

158. У розділі «Чи Ісус був одружений?» Дановен Джойс пише, що весілля в Кані Галилейськім справді було весіллям Ісусовим.

Іоан (2, 1—3) благовістить, що «Третього дня було весілля в Кані Галилейськім, і була мати Ісусова там і покликано й Ісуса, й учеників Його на весілля. І як не стало вина, каже мати Ісусова до Нього: "Вина не мають"».

У жидів був старий звичай, що не хтось інший, а тільки і тільки жених (прибулий чи покликаний на весілля) зобов'язаний дбати, щоб на весіллі було вино.

159. Мати Ісусова прибула з синами (молодшими братами Ісусовими (Іоан 1, 2) не тому, що її запрошено, а тому, що це було весілля її сина Яшуї (Ісуса). Вона, бачачи, що вина немає, вважала своїм материнським обов'язком пригадати, що «Вина не мають».

Ісус, як жених, чудодійним способом забезпечив весілля вином. Дановен Джойс (на сторінці 86) пише, що на весіллі в Кані Галилейськім «нареченим був не хтось інший, а сам Ісус», і «абсолютно очевидно, що Ісус був одруженим чоловіком».

160. І Вільям Е. Фиппс у книзі «Чи був Ісус одружений?» (виданій в 1970 році) на основі археологічних відкриттів доводить, що Ісус був одружений. Добрий, але невдумливий християнин, почувши вислів «одружений Бог Ісус Христос», скаже, що такі поняття ображають його релігійні почування.

Ні, одруження не є образою, а святою тайною, Богом благословенною. Заратустра, який в переконанні заратустріян був «Сином Бога» (Агура Мазди), одружений.

Будда, який в переконанні буддистів є Божеством, одружений. Мойсей, який, як пише «Біблія», бачив «Господа Бога Саваота — Творця неба й землі» «лицем до лиця», одружений. Могамет, який в переконанні мусульман є більшим пророком як Ісус Христос, одружений.

161. Дановен Джойс, подаючи низку обгрунтованих тверджень, на сторінці 93-й пише, що «Магдалина була жінкою Ісусовою». Марія з селища Маґдала.

Марія з Маґдали — єдина євангельська жінка, яка найщиріше і найвідданіше розкаялася у своїх жіночих гріхах. Вона була світлим зразком відданости Ісусові й Ісус до неї ставився найсердечніше.

Не треба звертати уваги на те, що фарисеї звали її грішницею — найпоряднішу жінку можна назвати непорядною. А хіба фарисеї не звали грішником Ісуса?

Головне не те, що кажуть фарисеї і садукеї, а те, що каже Ісус про Марію Магдалину. «Ця слізьми обмила ноги мої і волоссям голови своєї обтерла», «відколи ввійшов я, не перестала цілувати ноги мої» (Лука, 7, 44—45). Коли мати на увазі стримане семітське ставлення жінки до чоловіка, то обряд миття ніг і цілування ніг не є тільки виявом пошани. У дохристиянській Україні (Русі), наприклад, був звичай, що на весіллі жінка роззуває мужа, Рогніда не схотіла роззути Володимира, «бо він раб».

162. Виникає питання: чому євангелисти у своїх благих вістях не написали, що Марія Магдалина — дружина Ісусова? Вони не написали тому, що вони були творцями євангелій (благих вістей), а не звичайних звітів про життя Ісуса. У них була свята мета створити божественний культ Ісуса — Сина Божого.

Не реалістичний переказ життєпису, а божественний (відхилений від світськості), чарівно діє на почуття й уяву віруючих і єднає їх в релігійну громаду. І про це добре знали євангелисти Маттей, Марко, Лука, Іоан, і знає про це сьогодні кожний вдумливий історик релігій світу.

Ісус ставився до своєї дружини Марії безпристрасно так, як безпристрасно ставився Будда до своєї дружини Ясодгари. Будда своїм учням ніколи не казав, що Ясодгара -дружина Його, й учні Його не звали Ясодгару дружиною Буддиною. Чому?

Учні Буддині, яким Він передавав науку свою і які несли в світ науку Його, були Його Дружиною й дітьми. І Ісус так, як і Будда, жив для вічних ідеалів. Він ставив родинні справи на друге місце, і тому Він, коли Йому було повідомлено, що «мати й брати Його стояли надворі, бажаючи говорити з Ним» (Маттей, 12, 46), відповів, «простягаючи руку свою на учеників своїх: "Ось мати моя й брати мої!"» Цими словами Ісус дав усім відчути, що Він живе не для справ приватних, а для справ добра вірних своїх і в цьому є священна Ісусова одержимість, одержимість ця властива тільки світлим великим людям.

163. Марії Магдалині присвячена найвизначніша увага в євангельських писаннях. «Марія Магдалина, та Марія Яковова, та Соломия купили пахощів, щоб, прийшовши, намастити Його» (Марко, 16, 1). «Марія Магдалина і Марія Йосиїна дивились, де Його положено» (Марко, 15, 47). «Між ними була й Марія Магдалина і Марія Яковова та Йосиїна і мати синів Заведеєвих» (Маттей, 27, 56). Євангелист Іоан (19, 25) повідомляє, що непорочна Марія мала сестру Марію. Що означає ця Іоанова блага вість? Родина має двох доньок, які мають одне ім'я Марія? Ні, не написано, що діва Марія має кузинку Марію.

«Стояла коло хреста Ісусового мати Його та сестра матері Його, Марія Клеопова та Марія Магдалина» (Іоан, 19, 25). Марія (дружина Клеопова) мала синів, які звалися Яков та Йосій. І ось тут же я читаю: «Хіба не Його мати зветься Марія, а брати Його Яков та Йосій» (Маттей, 13, 55).

Ісусова мати зветься Марія, а брати Ісусові звуться Яков та Йосій, а в цієї матері Марії є чоловік Клеопас і є сини Ісус, Яков, Йосій. Якщо євангелисти про цей родинний стан Ісусовий написали правду, то тоді Ісус є сином Марії і Клеопаса?

164. Дановен Джойс у розділі «Ісусовий дійсний батько» (на сторінці 46) пише, що юдеєць Клеоп (Клеопас-Алфеюс) справді був батьком Ісусовим, а Варава (правильніше пишучи, бар Аббас) був сином Ісусовим. «Не можна відійти від факту, що Ісус бар Аббас був сином Ісуса і Марії (з Бетані), яка названа Магдалиною», — пише Джойс на 109-й сторінці.

А непорочна Марія хто була? Вона була матір'ю Христовою. «Що це значить?» Я вважаю на основі моїх ретельних досліджень «Старого Заповіту» і «Нового Заповіту», що в жидів було декілька христосів, і я ці мої твердження висловлю у третьому твердженні.

Тепер кінчу оповідь про бар Аббаса (Вараву). Варава був повстанцем, і за участь в антиримському бурхливому здвизі, був він «вкинутий у темницю» (Лука, 23, 19). Він в уяві жидів був палким оборонцем волі жидівської. Римляни провідних повстанців (так, як і в часи Спартака) карали — розпинанням на хресті.

У ці часи був закон, що невинуватий батько має право добровільно йти сам на розп'яття за сина, щоб син був звільнений. Жиди, маючи на увазі цей закон, вважали, що хай краще стара людина гине, ніж молода, і вони кричали: «Відпусти нам Вараву» (Лука, 23, 18). Ісус ішов на розп'яття, щоб спасти грішника, щоб смертію смерть подолати.

165. Євангелисти, перетворюючи життєпис Ісуса на життєпис Христа, все так переінакшили і обожествили, що не легко визначити — де дійсність, а де видумана блага вість для поучення вірних. Не дивуймося. Нещодавно сам папа римський повідомив, що ні святого Юрія, ні святого Миколая, ні святої Варвари справді ніколи не було. Вони були видумані благочинними отцями для поучення вірних церкви Христової.

Дановен Джойс вважає, що нові археологічні відкриття про життєпис Ісуса «є годинниковою бомбою для християнізму», та жиди хочуть цю «годинникову бомбу» притаїти. Жиди переконані, що Ісус — великий жид — ґоями визнаний Богом, їм Він особливо корисний.

166. Я вважаю, що немає значення — був одружений Ісус з Марією Магдалиною чи ні, був Клеоп (Клеопас-Алфеюс) батьком Ісусовим чи ні, була Марія Клеопова, яка була матір'ю синів Якова, Йосиї, які були братами Ісусовими, матір'ю Ісусовою чи ні, був Варава (бар Аббас) сином Ісусовим чи ні, було весілля в Кані Галилейськім Ісусовим весіллям чи ні. Головне — Ісус був, є і буде чарівним сином жидівського народу, патріотом стада синів Ізраелевих і правдивим Богом великої родини християнської. Ми, українці Рідної Української Національної Віри, не хочемо розплутувати благі вісті Маттея, Марка, Луки, Іоана — не про нас вони написані і не для нас. Ми знаємо, що з плутанини також твориться історія: хіба назва землі «Вест Індія» на Карабінськім морі не є плутаниною? Хіба назва «індіяни», дана автохтонам США, Канади, Мехіки, не є плутаниною? І чи корисно тепер ці заплутані справи розплутувати? Ні. Але корисно їх знати, щоб дійсність була дійсністю, а плутанина — плутаниною.

167. Третє твердження. Ісус до 29 років жив у Назареті і працював як тесляр. Теслярської професії навчився від свого батька Йосипа. Маючи 30 років, Він стрінувся з Іваном (Хрестителем).

Іван Хреститель ходив між жидами, прикривши «грішне тіло» ряднинкою «з верблюжого волосу», а «їдою його була сарана» (Маттей, З, 4). Сарана — щоденний харч юдейських злидарів.

Він (Іван Хреститель) на гамірних жидівських базарах речав, що король Ірод — чинитель зла. Він живе в розкошах, бенкетує, об'їдається, з римлянами приятелює. Іван Хреститель вважав, що тільки жидівська секта ессенів, яку він звеличує, живе праведним життям. Ессени живуть комуною, мають спільну власність і спільні мешкання.

168. Латинське слово «комуна» значить «спільнота», «об'єднання, «спільнотність». Наприклад, слово «коммонвельт» значить «спільний добробут». Слово «комуніст» мало первісне значення «спільник», а тепер — той, хто вірить у комунізм.

І християнські монастирі — це комуни. Комуна (чи колгосп) ім. Лєніна або монастир ім. Йосафата створені на комунівських основах. Книжки «Таїни монастирських мурів» і «Таїни енкаведівських мурів» оповідають переконливо, що в цих комунах є кати і є катовані, є експлуататори і є експлуатовані.

169. У слідуючих днях я говорю, що в Москві є червоні барони, червоні графи і червоні дворяни. Вони (москвинські большевицькі експлуататори) сидять у кріслах білих баронів, графів, дворян. Учорашні кріпаки названі колхозними людьми: колхозники творять артіль. Лєнін вважав, що селяни — гірша кляса людей. Татарське (монгольське) слово «артіль» в отатарщеній Московитії особливо популярне. Були артілі в ханстві Золотої орди. Є артілі в ханстві Лєнінської Московитії.

Слово «артіль» складене з слова «арт», що значить по-татарському «зад», «робоча сила», підпорядкована ханові тилова резерва, і з слова «іл», що значить у татарській мові «люди». «Артіль» значить «другорядні люди», «люди, які є тягловою силою»; вони не мають права лишити свого намету. І українець, який прикріплений до артілі, не має права лишити артілі і переїхати жити в іншу місцевість. Українці, уярмлені отатарщеною Московитією (так, як і в часи Татарської орди) названі по-монгольському артільними людьми.

170. Є поширене міркування, що Ісус Христос — предтеча Карла Маркса. І навіть у книжці «Розмова з Леонідом Плющем», виданій «Діялогом» в 1976 році (на сторінці 6-й) Леонід Плющ каже, що «Марксизм і комуністична ідеологія виникли з християнських ідей».

Наприклад, Ісус-Бог християнський і цар Юдейський. Він (Богоцар чи Боголюдина) єднав біля себе пролетарів (бідняків), і казав їм потішливо солодкаві слова: «Легше верблюдові крізь вухо голки пройти, ніж багатому в царство Боже ввійти» (Марко, 10, 25). Ісус в цьому випадку викликає клясову ненависть між багатими і бідними.

І Маркс у своїх заповідях, ніби маючи на увазі ненависне ставлення Ісусове до багатих, утвердив ненависну теорію «диктатури пролетаріяту» і «знищення приватної власности»; християнсько-марксистська ідеологія створена месіянською жидівською уявою.

171. У «Сувоях Мертвого моря» описаний спосіб життя ессенів. Жиди-ессени вірили, що вони найправильніше розуміють Ісаакового Бога Саваота; секта жидівська «зелоти» мало чим відрізнялася від секти «ессенів».

Іван Хреститель на березі річки Йордань (слово «Йордань» значить «Спускач», «Стікач») зустрівся з рабіном Ісусом не як рівний з рівним, а як воїн з генералом. У старій Юдеї на базарах кожний десятий жид вважав себе пророком, тобто передбачником, і вірив, що все, що він говорить і все, що він робить не є його справою, а є дією Бога Саваота. І коли такий пророк щось хотів сказати, то він не казав: «Я кажу», а казав «Так говорить Господь Бог Ізраелів».

Іван Хреститель — пророк, а Ісус — принц Юдеї, син з роду славного царя Давида. Жиди сьогодні (так, як і дві тисячі років тому) ждуть Масаю, тобто Мошіягву (Месію). Іван Хреститель за старим жидівським звичаєм (так, як це робив пророк Самуїл, висвятивши Саула на царя), висвятив принца Ісуса, і проголосив Його Масаєю, тобто Христосом — Спасителем Юдеї.

172. Ессени і зелоти з нетерпінням ждали приходу Масая, який (на їхню думку) стане Спасителем Юдеї. Слово «Масая», або, точніше кажучи, «Мошіягве» значить «Помазаний Єговою».

Греки з слова «Масая» створили (пристосувавши до фонетичних особливостей грецької мови) слово «Месія». Євангелисти, будучи огреченими жидами, Ісуса звали Христосом. Є відомо, що грецьке слово «Христос» значить «Помазаник».

Ті українці, що чують у церкві Христовій вислів «Месія Христос» (а цей вислів вживає і професор І. Власовський у «Нарисах до Історії Української православної церкви») може знають, а може й не знають, що ці два слова в перекладі на українську мову означають «Помазаник Помазаник». Казати парахвіянам «Месія Христос» це все одно, що казати «Бог Ґад» для тих, які не знають англійської мови.

173. Єгова-бог (духовний ідеал жидівської нації) часто жидам посилав масаїв (христосів). І Бог християнський (Ісус Масая) є тільки одним з багатьох ізраельських масаїв. Чому я так пишу? Тому, що я до таких переконань прийшов, читаючи «Біблію», (Старий Заповіт і Новий Заповіт).

Наприклад, я читаю в Євангелії Івана (17, 1—4), що Єгова-Саваот «послав Сина» Ісуса, щоб Ісус (Єгововий Син) прославив Єгову.

Чому потрібна для Ізраельського Бога Єгови слава? Тому, що Бог без слави якщо й є Богом, то безславним. У безславних людей безславний Бог. У безславних воїнів безславний генерал. Мудрий народ, славлячи Бога рідних батьків своїх, славить себе, тобто свій рідний Духовний Ідеал.

174. Там, де слава, родиться віра; без слави немає віри. Усі релігії, всі племена, всі держави, партії славлять своїх лідерів. Чим славніший лідер партії, тим більше він має відданих людей і тим славніша його партія. І тому апостоли всюди славили Ісуса. Мудрість цієї істини особливо правильно збагнули англійці, славлячи у піснях короля свого. Москвинські большевики-імперіялісти мають цілу армію найманих поетів, співаків, композиторів, малярів, які по-професійному славлять Лєніна, Брежнєва. У США кожний кандидат на президента, маючи мільйони доларів, створює штаб платних пропагандистів, які його славлять, кажучи народові, що він найкращий буде президент.

175. Бог Єгова (на думку євангелистів) не тільки зробив Ісуса своїм Помазаником (Христосом), а й дав Йому «власть над усяким тілом» (Іоан, 17, 2). Значить самої слави мало, треба мати ще й власть, і не тільки над якоюсь групою людей, а «над усяким тілом».

У «Старому Заповіті» я читаю, що славний пророк Ісая каже: «Дух Господа Бога (спочив) на мені, бо Господь помазав мене на те, щоб принести благу вість убогим. Послав мене сціляти сокрушених серцем, вістити невольникам визволення, а ув'язненим — відчинення в'язниці. Проповідувати рік примирення Господнього й день помсти Бога нашого, потішити всіх засмучених» (Ісая, 61, 1-2).

176. Слова «Господь помазав мене» означають «Господь зробив Христосом (помазаником) мене», і одні можуть вірити в таку євангелію (благу вість) Ісаї, а інші — ні. Ісая вірить в те, що говорить, і в цьому його духовна наснага.

Ісая Христос такий величний чудами, що ним однаково захоплені жиди і християни. І я звернув увагу, що Павло каже, що тоді, як жиди мандрували по Синайській пустині, то за ними... ішов Христос.

Так — попереду ішов Мойсей, а позаду — Христос. Ніби в пісні «Попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний». Сорок років бідні жиди мандрували по бідних пустинях Синаю, і «йшла за ними, скеля ж була Христос» (1 кн. до Коринтян, 10, 4). «Скеля ж була Христос?», — думаю я. Якщо так є, як пише Павло, то значить Христос — інкарнація жидівського національного Бога (Єгови-Саваота). І ця інкарнація здійснюється то в особі Ісая Христоса, то у формі духовної скелі пустинної, то в особі рабіна Ісуса Христоса — принца Юдейського, то в особі воєначальника Ісуса Навина.

177. Ісус Навин (воєначальник), ведучи жидів до мілітарної перемоги, дав наказ: «Сонце, стій над Габаоном!» (Ісус Навин, 10, 12). Сонце (могутня космічна сила!), почувши у небесах, що жидівський воєначальник Ісус дає команду стояти, стало.

«І зупинилося тоді сонце, докіль Божий люд помстився над своїми ворогами» (Ісус Навин, 10, 13). І непорушно стояло сонце в небі аж поки жидівські солдати біля Габаона не повбивали «аморіїв». Убивання «аморіїв», як пише «Біблія», було успішне, бо сам Бог (Єгова-Саваот) «повбивав їх» (Ісус Навин, 10, 11).

178. Сонце, довідавшись, що над Габаоном вже лежать повбивані «Аморії», почало продовжувати свою вічну космічну дорогу. Ті біблійники, які беззастережно вірять писанням «Біблії», певні, що сонце зупинилося над Габаоном (над гірським селищем); слово «Ґібеон» (Габаон) значить «гірське селище».

Я тут звертаю увагу не на справу віри, а на крилатий розвиток уяви рабінів Езикіела-Ездри, які ці біблійні оповідання писали. І я звертаю увагу на їхню велику любов до рідного народу. Все (сонце, місяць, вітер, небо, земля, ріки і Бог Саваот) служать національним інтересам жидівського народу і тільки жидівського народу, і в цьому мобілізуюча й будуюча вартість юдаїзму (рідної жидівської національної віри).

179. Професор І. Власовський (істинно православний українець — пристрасний пропагатор старо-жидівського месіянізму) учить православних українців, пишучи у книзі «Нарис до Історії Української православної церкви», виданої в 1955 році, на сторінці 9—10, що «Щоб заховати посеред людства правдиву віру в Єдиного Бога, Господь вибирає і обдаровує своєю особливою опікою єдиний зі всіх народів — народ Ізраельський, дає йому на Синаї Закон Божий, і його підготовляє до пришестя в ньому Сина Божого, Христа. Старозавітня національна релігія Ізраеля була таким чином Богооб'явленою релігією». Так пише українець-чужовір.

180. Очевидно, ці слова майже без змін списав українець — православний професор І. Власовський з толмуду «Єрушалмі». І митрополитові Мстиславові (Скрипникові) такі толмудські писання рабінів подобалися, і тому він, маючи між православними українцями зібрані гроші, благословив видання жидопоклонного «Нарису до Історії Української православної церкви». Про історію розвитку «стародавньої релігії Ізраеля» я оповідав в інших Днях і тут повторяти не буду. (Я вживаю повторення тільки тоді, коли хочу, щоб на подію чи на мислення була звернена особлива увага).

Я тільки скажу: українці-християни більше, ніж будь-які інші християни, звеличують і обожують національну жидівську релігію і більше, ніж будь-які інші християни, придушують і знеславлюють Рідну Віру батьків своїх (Рідну Віру святої України-Руси).

181. «Енциклопедія Британіка» не написала, що Ісус Христос — історична особистість. Але на сторінці 36 (у книзі 10, видання 1973 року) зазначила, що «Гаутама Будда — історичний основоположник релігії, відомої як буддизм. Він жив, учив і помер в північній Індії».

Більшість істориків християнізму вважають, що Ісус Христос — особа не історична. Я їм кажу: і так, і ні. Я впроваджую нове міркування (досі в історію християнізму не впроваджене), я тверджу, що Ісус — особа історична, а Христос — особа мітична.

Марія Яковова (дружина Клеопаса-Алфеюса) — особа історична, вона є матір'ю Ісусовою. Богородиця Марія — особа мітична, вона є матір'ю Христосовою і своєю непорочністю і світлістю подібна на Єгипетську Богородицю Ізиду і на Вавилонську Богородицю Іштарту.

182. Я щойно говорив (на основі Старого і Нового Заповітів), що жиди мали декілька христосів (масаїв). Скеля Христос, Ісус Навин Христос, Ісая Христос й Ісус Христос.

Якщо філологи й християнські богослови устійнили, що слово «Христос» значить «Помазаник», тобто Масая (Помазаник Єгови — Бога синів Ізраелевих), то тоді, як я бачу, в християнській релігії є такі святі непорушні догми, які дискредитують християнську релігію.

Наприклад, українець (архиєрей чужовір'я), стоячи в церкві біля жидівського кивота, врочисто рече: «Ісус Христос — Бог наш, вірмо і поклоняймося Йому».

183. Якщо визначено, що ім'я Ісус (Яшуя) значить «той, кому Єгова помагає», і якщо слово-титул Христос (Масая) значить «Помазаник Ягвовий», то тоді виходить, що той жид, якому Єгова-Бог ізраельський помагає і якого Він помазав, є помічником Божим, а не Богом.

Я вважаю, що Бог — Одна Суть, а Помазаник Божий — Друга Суть. Вірити, що Помазаник, тобто Христос є Богом, значить давати привід до виникнення атеїзму. Розум людський не хоче погодитися з тим, що дівчина Марія народила Бога-Творця Неба й Землі та інших космічних могутностей. Архітекти християнізму винуваті, що на древі християнізму визрівають найрясніші плоди атеїзму.

184. Українець — глибоковіруючий християнин, кажучи, що «Бог створив світ», має на увазі Ісуса-Господа Бога. Ісус — жид, значить «Жид створив світ?» Значить світ (сонячна система, близькі й далекі галактики і метагалактики) є власністю жидівською — бо жид Ісус створив світ?

«Ні, ні! Ісус, як жид, то людина, а не Бог; Ісус добра, мила, свята жидівська людина, а Христос — то Бог істинний, і тому Ісус Христос — то Боголюдина. Отже, не треба сплутувати людину з Богом, а Бога з людиною».

Так воно чи ні, але Халкедонський закон, прийнятий католицизмом і протестантизмом, довгі століття учить християн, що таки «Ісус Христос має дві природи без сплутання, без зміни, без поділу, без роз'єднання».

І звідси й догма християнська, що жид Ісус є Богом тілом і є Богом духом — Богом «без роз'єднання». І коли б я був жидом, то я б гордився, що мій земляк в уяві деяких чужинців вважається Богом.

185. Відомий жидівський поет Ірвінґ Лейтон у журналі «Кенедіен», (Вінніпеµ Трибюн) за березень 1976 року, пише у вірші «Мій брат Ісус», що «християни вибрали собі одного з жидів, вибрали мого брата жида Джашую і назвали його Ісусом, і б'ють до нього поклони як до Бога».

Я вже казав, що кожний віруючий вірить, що його віра правдива, й Ісус для християн є правдивим Богом, і ніхто не має права нікого за таку чи подібну віру переслідувати. Віриш — вір.

Для мусульман, буддистів, індусів, шінтоїстів, конфуціоністів, жидів, заратустріян Ісус не є Богом. І не всі християни вірять, що Ісус є Богом.

186. Історики християнізму згідні з думкою, що святий Павло — архітект християнізму. І тому я Павлові присвячую тут особливу увагу.

У городищі Тарзус, яке розташоване на південному березі сучасної Туреччини, була невелика жидівська громада. І в ній (в 10 чи 12 році «ери Христової») народився Савл, або (правильніше кажучи) Шаул.

Жиди були переслідувані римлянами так, як українці москвинами; між українцями знаходилися люди, які здобували у москвинів довір'я і ставали їхніми довіреними людьми. І Шаул зумів між римлянами здобути довір'я і стати вільним римським громадянином під ім'ям Павел, ім'я «Павел» (Павло) значить «малий», «дрібний».

(Є міркування, що батько Павловий, прислуговуючись римлянам, дістав чи купив у них право римського громадянина).

187. Павло мав сестру, син якої жив у Єрусалимі, про що й пише («Діяння Апостолів», 23, 16) і мав він брата, про якого він пише в 2-му Посланні до Коринтян (12, 18). Та він (Павло) більше, як будь-хто інший з його роду, жорстоко переслідував християн. І був він пошанований римською маµістратурою і провідною юдейською кастою.

Як виглядав Павло? Християнські діячі Малала і Никифор прагнули зображати Павла красивим чоловіком. Очевидно, в цих їхніх намірах немає нічого злого, адже кожна мудра релігійна чи партійна громада ідеалізує свого лідера, щоб, звеличуючи його, себе скріпити і звеличити.

Але в «Акта Павел ет Теклає», З, (Тишендорф, Ляйпціґ, 1851 рік) на сторінці 41 зазначено (на основі староримських анналів і документів маµістратури), що «Павло був малого росту, на його широких плечах була досить дивно посаджена мала лиса голова. Бліде його лице ніби втонуло в густій бороді, біля вух звисали довгі пейси, мав він великого горбатого носа, пронизливі очі, чорні брови, зрослі на лобі, і виглядав немічно».

188. Він (Павло) знав, що має вигляд немічного рабіна, та мудрість його практичного розуму дивна тим, що він умів навіть свою немічність використати під час проповідницької діяльности.

Він казав: «Коли хвалитися треба, то хвалитимуся тим, що від немочі моєї» (2, До Коринтян, 11, 30).

Павло в'язав християн і «віддавав до темниці чоловіків і жінок» (Діяння Апостолів, 22, 4). Він не тільки наповняв тюрми (темниці) християнами пов'язаними, а й особисто брав участь у вбивстві християн.

Наприклад, Павло був співучасником у вбивстві проповідника-християнина Стефана. Тоді, коли Павлові приятелі вбивали Стефана, то Павло це вбивство похваляв і стеріг «одежу вбивців» (Діяння Апостолів, 22, 20). На основі сучасних законів Павло, як співучасник у жорстокому вбивстві людини невинної, мав би бути засуджений на 20 років в'язниці. Але коли апостола Павла посадити до в'язниці за кримінальні злочини, то не можна тоді поминути й святого апостола Петра. Чому?

189. Апостол Петро (улюбленець бога Христа) умертвляв тих християн, які пробували сховати від нього гроші — християнин Ананій не мав права свої гроші сховати від апостола Петра.

У «Діяннях святих Апостолів» (глава 1, 1—11) читаємо, що чоловік Ананій з своєю жінкою продав свій маєток, очевидно, вирішивши приєднатися до громади християн. І гроші християнин Ананій «положив у ногах у апостолів».

Апостол Петро (мабуть мав донощиків), дізнавшись, що чоловік Ананій приховав деяку частину грошей, отриманих під час продажі свого маєтку, так покарав цього сердегу Ананія, що він, «Ананій... упав без духу» і «молодці взяли його, і винісши, поховали» (Діяння Апостолів, 5, 5-6).

190. Апостол Петро не задовольнився тим, що убив християнина Ананія, він, побачивши його жінку Сафиру, сказав, що Ананія вже винесли, «то й тебе винесуть. Упала ж зараз у ноги йому та й зітхнула духа. І ввійшовши молодці, знайшли її мертву, й винісши, поховали коло чоловіка її» (Діяння Апостолів, 5, 9—10).

Був в Україні (після колективізації) убитий хлібороб Іван Макогоненко за те, що на своєму рідному полі зібрав зерно і приховав від «апостола Лазаря Кагановича». Апостол Лазар, убиваючи хлібороба Івана, казав: «Ти обманув не людей, а комунізм». Апостол Петро, убивши християнина Ананія, казав: «Ти обманув не людей, а Бога».

191. У Сирії (в Дамаску) Павло несподівано побачив профіль Ісуса, який йому сказав: «Савле, чого мене гониш?» (Діяння Апостолів, 9, 4). Очевидно, голос цей був навіяний пробудженим сумлінням, або може примарою — приходили до Павла ті християни, яких він на смерть закатовував.

Не тільки до Павла, а й до кожного убивці (у години душевного потрясіння) приходять тіні чи профілі убитих, і психіятри звуть це галюцинаціями, а деякі релігійні екзальтатори бачать в цьому «чудесне знамено», «пророче видіння».

192. Павло, побачивши «видіння», перейнявся наукою Ісуса Христа. Він (Павло), як бачимо, був людиною буйної пристрасти — він вмів полюбити те, що ненавидів. Він був талановитим промовцем, освіченою людиною. Він володів фанатизмом (священною одержимістю), розумовою цілеспрямованістю.

Павло постійно мандрував. Він спочатку ширив науку Христову між жидами, кажучи їм: «З коліна Юдового вийшов Господь наш» (До Жидів, 7, 14). І «Я справді чоловік жидовин, роджений у Тарсі Киликійському, навчений добре отцівського закону, бувши ревнителем Бога, як і всі ви тепер» (Діяння Апостолів, 22, 3). «Я фарисей, син фарисеїв» (Діяння Апостолів, 23, 6).

Жиди (горді люди, практичні і передбачливі) бачили, що Шаул (Павло) своїми проповідями здеморалізовує боротьбу за визволення юдеїв з римської неволі, і вони перестали його шанувати. Є міркування, що вони порадили йому йти до ґоїв і між ґоями ширити науку юдейської секти.

193. І Павло подався до ґоїв (чужинців). Він, як вільний римський громадянин, мав привілегію вільно подорожувати.

На півдні Греції є місцевість Коринф. І до греків-коринфів (коринтян) причалив Павло, і їм почав (грецькою мовою, маючи жидівський акцент) речати: «Через Христа до Бога, бо ми не в силі самі від себе думати» (2 кн. до Коринтян, 3, 4—5).

Звернімо увагу на слова «Через Христа до Бога»: коли Христос це Бог, значить — через Бога до Бога? Через річку в річку?

194. Коринтяни, почувши слова «ми не в силі самі від себе думати», почали дивуватися, що пан-римлянин Павло так зворушливо говорить до рабів-коринтян. «Але, де ж той Христос?»

І Павло відповідав: «Ісус Христос у вас є, хіба тільки що ви недостойні» (2 кн. до Коринтян, 13, 5). «Як знати, що Христос у нас є і що ми недостойні?» І Павло відповідав, що «всякому чоловікові головою є Христос» (1 кн. до Коринтян, 11, 3). «Бути у Христі, ну й що з того?» І Павло відповідав: «Коли хто в Христі, той нове створіння» (2 кн. до Коринтян, 5, 17).

195. «Нове створіння» — значить парахвіянин. Парахвіянин — людина, яка не думає про земне життя і час проводить у молитві, щоб душу спасти і прибути праведником у царство небесне, де є все, що людина сама собі бажає.

Живучи на землі в рабстві, в голоді й приниженні, людині хочеться бути парахвіянином — хочеться збайдужіти до всіх справ земних і муки прийняти за Ісуса, ідучи до Нього (в царство небесне).

Чому парахвіянином (чужинцем на землі), а не спартаківцем? Раби (очолені Спартаком) повисли на хрестах від Капуї до Риму. Були вони людьми малої організаційної дисципліни, перед боєм сперечалися і роз'єднувалися, не слухаючи наказів Спартака. І були між ними зрадники, які самі себе продавали римським патриціям. Раби не вірять, що раби, озброївшись, можуть перемогти римських легіонерів — спартаківці народили християн, людей пасивного спротиву.

196. І тому тепер створюються нові, досі не знані форми борні за волю. Раби, відрікаючись від земних благ, стають безстрашними; вони самі ставляться збайдужіло до свого життя. Вони зброї не беруть, римських авторитетів не визнають і їхніх розпоряджень не виконують. І залякати смертю таких рабів не можна: вони смерти не бояться. Вони співають, умираючи — вірять, що йдуть у царство небесне, щоб там мати вічне життя. Пасивний спротив людей, які не бояться смерти, страшніший як збройний, але успішний він буває тільки тоді, коли стає масовим, тобто тоді, коли він охоплює широкі кола суспільства.

197. Ґої (гнані й голодні раби-коринтяни), чуючи, що до них натхненно промовляє не грек-раб зрадливий, не жид-мандрівник торгівець і не втікач-раб з Картагенії, а вільний і відважний римський громадянин, насторожували вуха. Вони бачили в «римлянинові» Павлові свого оборонця і він їх тішив вірою в краще завтра... «на тому світі».

Павло говорив: «Любо мені в немочах, докорах, нуждах, гоніннях, тіснотах за Христа, коли бо я немочний, тоді я сильний. Я зробився безумним, хвалячись, ви мене примусили, бо треба, щоб я був хвалений од вас» (1 кн. до Коринтян, 12, 10—11).

198. У Павла (і це я бачу по стилю його мислення) розум практичніший, як в Ісуса Христа. Павло — подивугідний психолог; він майстер християнських громад.

Він знає, що треба, щоб він «був хвалений»; хвалячись, він вже «зробився безумним». Чому? Бо той, хто хвалить себе, поневолює себе: тримає себе на висоті хвалення, не має тієї волі, що всі мають. Хвалячи себе, Павло знає, що не йому ця хвала потрібна, ні, він радо хотів би жити у спокої невідомости.

Та знає він, що хвала — це містика єднання людей. Бо коли Ісус не хвалений, бо коли Павло не хвалений — значить віра християнська не хвалена. Хвалити Христа — значить хвалити християн, знеславлювати Христа — значить знеславлювати християн.

199. І Павло (талановитий організатор) хоче бути хвалений, щоб цю хвалу використовувати як випробуване знаряддя впливу на людей. Він хоче бути хвалений, щоб ним створені християнські громади були хвалені: люди йдуть до тих людей, які хвалені.

Архиєреї збудували християнізм на хваленні — цей метод будови організаційної сили правильний і старий, як перші на землі об'єднання людей. Архиєреї віри Христової, знаючи могутню силу хвалення, дають християнам-рабам деморалізуючу науку: «Не шукай хвалення, слави, будь смиренним, тихим, хвали святих угодників церкви Христової».

«Чому не шукай хвалення?» Коли б раби вибрали між собою мудрого раба і почали його хвалити і слухати його, він би став могутнім вождем і мав би силу повести рабів на великі визвольні подвиги. Хвалення — натхненна єднаюча сила.

200. Раби повинні вірити, що вони всі однакові і між ними ніхто не вартий ні похвали, ні авторитетности, ні обожнення: таку сіру отару рабів можна тримати у рабстві, не вживаючи кайдан. Між ними (смиренними рабами) треба мати донощиків і биченосців, і вони будуть самі на себе доносити і самі себе бичувати то в ім'я віри Христової, то в ім'я Марксової «диктатури пролетаріяту».

Рабам тяжко стати вільними людьми, бо вони, бачачи, що чужинець (славний авторитет) гнобить їх, не хочуть мати й рідного авторитету. Вони (раби) самі себе розслаблюють кличами рабського бунту: «Усі ми рівні, ні генерала, ні царя, ні гетмана, ні вождя, ні жодних авторитетів нам не треба!»

Раби нещасні не знають, що в рабстві захворіли в них інстинкти правильного життя. Вони не здібні спостерегти, що й зграя лебедина має свого вождя (лебединий авторитет їм даний матір'ю-Природою), і лебеді летять туди, куди їх веде вождь. Лебідь, який не слухає вождя, гине, гине тому, що втратив інстинкт правильного життя. Закон еволюції можна визнавати і можна не визнавати, але знищити його не можна.

201. Ісус Христос також знав, що між Його апостолами почнеться сварка і роз'єднання, коли в них не буде авторитету. Ісус, маючи на меті порядок в апостольській громаді, каже: «Учень не старший від учителя свого» (Маттей 10, 24).

Цими словами Ісус Христос сам утверджує свій авторитет у громаді своїх учнів (апостолів). Звертаючись до люду, він (Ісус) каже: «Хто любить батька або матір більше, як мене, не достоїн мене. І хто любить сина або дочку більше, як мене, не достоїн мене» (Маттей 10, 37).

Ісус Христос, вимагаючи беззастережної любови до себе, знає, що тільки і тільки ті, які його люблять великою любов'ю, виконуватимуть Його вказівки і будуть здібні творити могутню релігійну громаду, ведучи її на подвиги безсмертні.

202. Ісус Христос знав, що коли Він матиме таких учнів, які хотітимуть Його вчити, то між людьми, ні Він, ні учні Його не будуть хвалені. І тому Він рече ученикам своїм: «Коли хто хоче йти слідом за мною, нехай відречеться себе самого» (Маттей, 16, 24). Тобто, хай інтереси свого особистого «я» підпорядкує справам науки Ісусової — тільки такі апостоли здібні своїми подвигами (самозреченням і саможертвенністю) чарувати людей, і бути священним взірцем для віруючих.

І учні казали Ісусові, що і вмруть з Ісусом, але не відречуться від Нього (Маттей, 26, 35).

Петрові, який був душевно не стійкою людиною (то вірний був Ісусові, то нарікав на Нього), Ісус казав строго: «Іди геть, сатано» (Марко, 8, 33).

203. Тим, які беззастережно вірили Ісусові, Ісус казав: «Я хліб життя, хто приходить до мене, не голодуватиме і хто вірує в мене, не жаждуватиме ніколи» (Іоан, 6, 35) і «Я воскресіння і життя. Хто вірує в мене, коли й умре, житиме» (Іоан, 11, 25).

Й Ісус так, як і всі інші жидівські пророки, не казав, що Його думки є Його думками — такий підхід до справи був би мало авторитетним. Він казав, що глаголить те, що чув від Бога: «І я, що чув від Него, це глаголю в світі» (Іоан, 8, 26).

204. Ісус Христос, щоб урятувати своїх учнів-апостолів від ганьби, і, щоб утвердити між віруючими їхній авторитет, казав їм: «Ви ж не зовіться учителями, один бо ваш учитель — Христос, усі ж ви брати», «І не звіться наставниками, один бо в вас наставник — Христос», а коли між вами, учениками, буде більший, то «більший між вами нехай буде вам слугою» (Маттей, 23, 8, 10, 11).

Чи Христос так казав тому, що Він був самолюбом, диктатором, самозвеличником, титуломаном? Ні. Він знав, що релігійна громада, в якій кожний зве себе учителем, учителя не має. Учні без учителя — бджоли без матки.

205. Армія, в якій кожний солдат зве себе генералом, не має ні генерала, ні солдатів. У тій родині, в якій кожний вважає себе головою родини, голови родини немає — є безладдям створене родинне нещастя. І коли б кожний католик (чи кожний кардинал) вважав себе папою римським, папи римського не було б, і католицизм, самоздегенерувавшись, щез би.

Павло, плекаючи у своїх парахвіях культ дисципліни і культ Ісуса, речав: «Коли ж ви гризете й заїдаєте один одного, то глядіть, щоб не були пожерті один від одного» (До Галат, 5, 15). Павлова мова, як бачимо, низька, простакувата, але по ній можна пізнати, що він (Павло) весь свій проповідницький хист використовував, щоб у його парахвіях була єдність і любов.

206. На території сучасної Туреччини (десь на південь від міста Анкара) була колись область Галатія. І до Галатянського селища Іконіум Павло, прибувши, речав: «Я розп'ятий з Христом. Живу вже не я, а живе Христос у мені» (До Галат, 2, 20). Що мають означати ці слова з погляду сучасного психоаналізу?

Павло, прославляючи Христа, сам став «інкарнацією Христа». «Живе Христос у мені» — і тому, коли ти проти мене, значить ти проти Христа, б'єш мене — б'єш Христа, Христос — син Божий.

Цілісність почування, цілісність мислення і цілісність віри — ось та всемогутня сила, перед якою валяться трони, монархії, імперії, армії.

Павло — геній жидівської релігійної архітектоніки. Генії світяться на океані життя людського тільки там, де є люди, здібні в генієві бачити генія: для бездарної юрби людської найбільший геній вартий шибениці тому, що він не такий, як всі.

207. Галатяни, чуючи, що римський громадянин Павло відважно йде на розп'яття за Христа, чудувалися ним, чудувалися його великою вірою в Христа, його беззастережною самопосвятою.

Павло, проголошуючи Ісуса Сином Божим, сам ставав таким способом подібним на Ісуса, і перші християни, бачачи, що ніхто так не хвалить Ісуса, як Павло, хвалили Павла, як Ісуса, і гостили його, як Ісуса.

І Павло речав: «Як ангела Божого приймали мене, як Христа Ісуса» (До Галат, 4, 14). Очевидно, не можна порівняти життя Павла з життям Сталіна — але я хочу сказати, що Сталін, будучи студентом православної духовної семінарії, вивчав організаторську тактику Павла.

208. Ніхто з лєнінців так не звеличив Лєніна, як Сосо Джуґашвілі (Сталін). І тому москвинам, вихованим на культі імператора-самодержця, Сталін сподобався, вони в ньому побачили «государственного строітєля».

Сталін, почувши, що Лєнін лежить паралізований, не почав ширити злі вістки, що «Лєнін сякий такий розпусник, венерично хвора людина». Ні, Сталін ішов до влади, започатковуючи культ Лєніна. Він над труною Лєніна голосить клятву: «Лєнін заповідав нам берегти єдність партії, як зіницю ока. Клянемося тобі, товаришу Лєнін, що ми з честю виконаємо і цю твою заповідь».

«Лєнін заповідав нам берегти і зміцнювати диктатуру пролетаріяту. Клянемося тобі, товаришу Лєнін, що не пошкодуємо своїх сил для того, щоб виконати з честю і цю твою заповідь».

«Лєнін заповідав нам зміцнювати і розширювати Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Лєнін, що виконаємо з честю і цю твою заповідь» (Ленін, Твори, К, 1947 р., стор. 5—8). «Розширювати Союз Республік» — значить розширювати границі Москвинської імперії.

209. «Слава Сталінові, слава!»- заречали сини і дочки червоної москвинської імперії, бачачи в особі Сталіна «Государственного строітєля». І тут я хочу сказати про трагедію поневоленої української ментальности. Українці кричали: «Геть царя! Геть гетмана, атамана, геть панів! Геть дворян! Хай живе любий Лєнін». Не всі українці кричали так, але так кричало чимало, не знаючи, що Лєнін — також цар.

О раби сліпії! Пізнайте мудрість волі. Візьміть свого косака (хоч би такого як атаман Сірко), а коли немає такого — візьміть розумного пастуха. Адже цар Давид перед тим, як стати царем, був козопасом.

Проголосіть косака (сина свого) вождем, царем чи президентом, склоніть перед ним чола свої, щоб показати, що ви вмієте самі вільно будувати славу свого рідного авторитету. І коронуйте його, і славте його піснями і кобзами, і дайте йому мудрих радників і вірних вартових. І обороняйте його — він ваш живий прапор волі, сили і слави, він — це ви!

І почувши його команду «Вперед!», риньте лавиною, риньте, як безстрашні фанатики святої України (Руси), щоб людство було зачароване вашою дисциплінованістю і відвагою. І зробіть так, щоб на вашій рідній землі християнізм, комунізм, мусульманізм і всі інші «ізми» служили тільки і тільки інтересам державної України.

І пам'ятайте щодня: громада, яка не виконує розпоряджень свого провідника, сама себе розсварює і сама себе розслаблює, і в такому випадку найгеніяльніший провідник вважається бездарним. Громада, яка не виконує розпоряджень свого провідника, стає рабом тієї чужої громади, яка вміє виконувати розпорядження свого провідника, і так сама себе звеличує і сама множить свої сили.

210. Трагедія українського раба в тому, що він, довгі століття живучи в рабстві, має хворі погляди, кажучи: «То що ж це є? Були пани польські — слухав їх. Були пани московські -слухав їх. А тепер появляються пани українські — слухай їх!? О ні! Чужого пана слухав, бо мусів, а свого пана уб'ю, як гадюку, а слухати не буду». І вбив — і потім став і думає: «То що ж це є?» Він убив сина свого, який вів військову частину проти поляків і москвинів, і військовики звали його сина паном провідником, хоч він і походив з бідного селянського роду та мав талант воєначальника, і достойні воїни корилися йому. Де ж тоді воля? Воля там, де є вільне бажання стояти струнко перед рідним провідником (ні, немає значення, який у нього титул — цар він чи гетман, голова народної ради чи маршал). Воля там, де є вільне хотіння виконувати накази свого вільного провідника незалежного від чужих духовних, мілітарних чи політичних авторитетів.

211. У книзі творів Лєніна (на стор. 8), про яку я щойно згадував, зазначено, що Сталін у Кремлі голосив, що «Лєнін найгеніяльніший з геніяльних людей! Ви побачите паломництво представників мільйонів трудящих до могили Лєніна, паломництво усього трудящого світу земної кулі!»

«Побачите паломництво?» У буддизмі є паломники, які йдуть зі всього світу до Бенаресу. У християн є паломники, які йдуть зі всього світу до Єрусалиму. У могаметан є паломники, які йдуть зі всього світу до Мекки. Сталін перший заговорив, що і в москвинському большевизмі є паломники, які зі всього світу йдуть до Москви. Сталіном запроваджене паломництво — ритуал москвинської релігії.

212. 28 січня 1924 року Сталін, промовляючи до еліти червоної Москвинської імперії, в Кремлі урочисто проголошує, що «лице Лєніна освітилося якимсь незвичайним світлом» (Ленін, Твори, К., 1947 р., стор. 21). Місіонери католицизму кажуть, що коли Йосафата Кунцевича поляки витягнули з болота, то його «лице освітилося якимсь незвичайним світлом». Що ж це є — для чого це все твориться? Щоб утвердити, що в переможців вожді надзвичайні, а в рабів вожді бридкі — раби самі своїх вождів знеславлюють, роблять їх слабими і тому з рабськими слабими провідниками ніхто в світі не рахується.

213. Сталін зібрав всі слова хвали, якими були хвалені імператори Риму, сини Божі, і ними звеличив Лєніна. Звеличуючи Лєніна, Сталін звеличив себе, і на десятки років сів на престол кривавої імперії.

«Культ особи!», — вигукнув у Кремлі сталінець Микита Хрущов, сідаючи на престол Сталіна. «Той, хто очолює боротьбу проти «культу особи», сам упроваджує культ своєї особи», — сказав Леонід Брежнєв; культ Брежнєва має ритуали культу Сталіна.

Справа не в «культі особи», а в особі — є «культ особи», яка є борцем за волю народу (Гарібальді), і є «культ особи», яка є тираном народу (Сталін).

214. Сила Павла в тому, що він зумів створити могутній культ Христа, кажучи: «Я, Павло, в'язень Ісус-Христів» (До Ефесян, 3, 1), «вселилася в мене сила Христова» (2 кн. до Коринтян, 12, 9). Жиди, звертаючись до Павла, обурливо йому казали: «Дурієш Павле, великі науки до дурощів тебе приводять» (Діяння Апостолів, 26, 24).

Ні, не можна сказати, що Павло не гордився своїм жидівським походженням. Він там, де треба було звеличити себе як жида, речав: «Я обрізаний восьмого дня, з роду Ізраелевого, з коліна Веняминового, я єврей з євреїв, по закону фарисей» (До Филип'ян, 3, 5).

Добрим був фарисеєм Павло чи ні, але в його характері є багато фарисейського. Наприклад, проповідуючи віру Христову, він не був щирим ні сам з собою, ні з тими, яких навертав на віру Христову. Він був хамелеоном: між жидами він грав роль відданого жида, між беззаконними він поводився як беззаконний, між недужими він також прикидався недужим.

215. «Я стався жидам як жидовин, щоб жидів придбати. Тим, що під законом, був я, як під законом, щоб тих, що під законом придбати. Для недужих я був недужим, щоб недужих придбати, між беззаконними, я поводився як беззаконний, щоб придбати беззаконних» (1 кн. до Коринтян, 9, 20—22). Одним словом — мудрував Павло так, як тільки міг, щоб більше µоїв придбати для Христа і щоб ґоїв-паґан навчити жити по-жидівському. Павло вважав, що жиди — кращі люди, і він, живучи між чужинцями, не хотів бути таким, як всі, ні, він хотів, щоб всі чужинці, приймаючи від нього жидівську віру, були такі, як він. Він казав: «Бажаю, щоб усі люди були такі, як я сам» (1 кн. до Коринтян, 7, 7). Не можуть — кожний має «свій дар».

Павло казав Петрові: «Коли ти, бувши жидом, живеш по-паµанському, а не по-жидівському, то нащо примушуєш паґан жити по-жидівському? Ми по природі жиди, а не грішники з поґан» (До Галат, 2, 14— 15). Павло вважав, що жиди — вища раса, раса вибранців, а нежиди — це паґани, грішники. Навертаючи паґан (грішників) на віру Христову, він їх робив добрими людьми — учив їх «жити по-жидівському», був певний він, що віра Христова — віра жидівська, по-новому інтерпретована.

216. Павло бачив, що ортодоксальні жиди з неприхованим презирством дивляться на його відважні реформи віри Мойсеєвої і не хочуть ставати християнами, тобто визнавцями реформованого юдаїзму.

Він (Павло) боявся, щоб вони (жиди) не судили його за ортодоксальним жидівським законом. Він був «вільно народжений». Що це значить? Жиди ті, що мали гроші, могли у римлян купити собі права римського громадянина, тобто бути вільним римським громадянином. І Павло, як знаємо, себе вважав римським громадянином (жидівського походження). «Відказав тисячник: За велику суму здобув я се горожанство. Павел же рече: Я ж і родився у ньому» (Діяння Апостолів, 22, 28). Павло родився римським «горожанином» тому, що його батько за велику суму «здобув се горожанство».

Ортодоксальні жиди дивилися на Павла як на зрадника Жидівського народу.

217. Щоб українці могли правильно зрозуміти жидівську ненависть до Павла, я наведу такий приклад: українські партизани схопили в Карпатах большевика Олександра Корнійчука і хочуть його судити, бо він українець, а поводиться, як слуга Московитії.

Корнійчук партизанам каже: «Я українець з українців, з роду козацького походжу, пишу драми по-українському, звеличуючи Лєніна і його товаришів. Ви не маєте права мене судити, я громадянин красної Россії, мене може судити тільки россійський суд!» Павло був кращим жидом, як Корнійчук українцем, бо Павло не поклонявся чужим авторитетам. Він, творячи реформу юдаїзму, хотів, щоб цю реформу визнали не тільки жиди, а й всі ґої (римляни, греки, єгиптяни). Він хотів, щоб реформована жидівська духовність (очолена Ісусом Христом) домінувала над духовним життям народів.

218. У Римі Павло відважно говорив римлянам: «Життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашім» (До Римлян, 6, 23). «Правда ж Бога через віру в Ісуса Христа» (До Римлян, З, 22). Що це значить? Павло — римський громадянин, валить духовні основи Риму, не визнає ні римської державної релігії, ні римських державних авторитетів. Він, маючи римське право, руйнує римське право.

219. Римляни дозволяли в Римі усім релігійним громадянам (єгипетським, персіянським, жидівським та іншим) вільно практикувати свої національні вірування і мати свої святині. Та вони (горді римляни) не могли прихильно ставитися до жидівської секти (до християн), які з ненавистю ставляться до інакшевіруючих, і вірять, що тільки вони варті Божої ласки. Ще таких самолюбних і нетолерантних віруючих досі не було на території Римської імперії.

Та і з цим міг би Рим погодитися, але християни, живучи в Римі, не визнають авторитету римського імператора і кажуть, що їхнім авторитетом є Ісус Христос. Павло речав: «Коли хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий, маран ата!» (1 кн. до Коринтян, 16, 22).

220. Японці, китайці, індуси, араби та інші народи, які щиро вірять у Бога і вважають, що вони не зобов'язані любити чи не любити Христа, на думку Павла, «нехай будуть прокляті»? Чи не з цих зерен Павлової християнської ненависти поширилася на світі релігійна ненависть між людьми? Хіба достойна людина буде проклинати людину за те, що вона щиро й віддано любить Бога батьків своїх — Бога, який є Правдою, Любов'ю, Мудрістю?

Слова «маран ата!», які вживає Павло (для ефективности) мають арамейське походження і означають вони «наш Господь іде!»

Ваш «Господь іде?» І наш Господь іде! І ми любимо нашого Господа Дажбога, і ми не ширимо ненависти між людьми, бо ми не голосимо слів: «Коли хто не любить Господа Дажбога, нехай буде проклятий!» Ми, Українці Рідної Української Національної Віри, люди благородні, ми інакшевіруючих не жахаємо прокляттями.

221. Є міркування, що Павло був арештований у Римі, і Нерон в Римі в 67 році відрубав йому голову за те, що він (п'ятдесяти семилітній Павло — римський громадянин жидівського походження) організовував рабів, настроюючи їх проти законів Риму і проти авторитету імператора.

Чому Павло це робив? Він знав: щоб деморалізувати армію, треба знеславлювати авторитет її генерала. Щоб ослабити державу, треба знеславлювати авторитет короля, царя, гетмана чи президента. Мудрі римляни знали, що Рим так довго буде могутнім, як довго в Римі буде існувати культ імператора.

222. Павло творив культ Христа, щоб християни мали свій християнський авторитет і не визнавали жодного іншого авторитету. Павло рече: що він «все втеряв і вважає все за сміття, аби придбати Христа» (До Филип'ян, 3, 8).

Бачимо, що Павлова тактика правильна: не Господь Ісус боронить Павла, а Павло боронить Господа Ісуса: в цьому таїна не тільки Павлової мудрости, а всієї жидівської творчої ментальности. Жиди живуть законом: чим буде в світі славніший Саваот (Бог Ізраельський), тим в світі будуть славнішими людьми жиди (ізраельтяни), бо Саваот — це Ідеал жидівської духовости, це жидівське розуміння Бога.

223. Без Павла християнська релігія, як секта юдаїзму, не була б поширена між ґоями і пропала б вона так, як і всі інші стародавні (внутрішньо жидівські) секти. Він (Павло) є найвеличнішим співавтором «Нового Заповіту». Він написав книги «До Римлян», «До Коринтян, 1», «До Коринтян, 2», «До Галат», «До Ефесян», «До Филип'ян», «До Колосян», «До Сулян, 1», «До Сулян, 2», «До Тимотея, 1», «До Тимотея, 2», «До Тита», «До Филимона», «До Жидів». Євангелія — Новий Заповіт має 27 книг, і з них 14 книжок, написаних Павлом.

224. Сила Павла не в тому, що він написав 14 євангельських книг, а в тому, що він успішно збагнув таїни творення нової віри, таїни впливу на маси людські, таїни релігійної архітектоніки.

Він (Павло) ніколи не мав думок «а може то не так, як каже Ісус?»,

«А може справді Ісус знався з неморальними жінками, як кажуть фарисеї?», «А може не треба проповідувати, що Ісус — Син Божий?», «А може Ісус був тільки самолюбним мрійником, який без підстави сам себе звав Сином Божим?», «А може треба проповідувати, що Ісус деякі справи помилково пояснював, і так, критикуючи Ісуса, себе звеличу?» Якщо б Павло, проповідуючи Христову віру, ширив такі хиткі міркування про Христа, він би знеславив себе й Христа, і деморалізувалися б його парахвії.

225. Павло вмів мислі й почування людей зосереджувати біля імені Ісуса. Він динамізмом свого темпераменту одягнув Ісуса в мантію найправдивішого Господа, і сказав: «Віруючі, хочете мати життя вічне? Життя вічне в Христі Ісусі!»

Павло знав, що той, хто йому псує докорами і наріканнями настрій, той ослаблює силу його мислення, бо журба — початок хвороби і кволого думання. «Нехай ніхто не завдає мені журби, бо я рани Господа Ісуса на тілі моїм ношу» (До Галат, 6, 17). Цими словами Павло пояснює, що той, кому віра Христова дорога, не буде присікуванням, докорами і обмовами його журити.

226. «Енциклопедія Британіка», (у книзі 13, видання 1973 року) на сторінці 106 пише, що «Ягве (Єгова) є національним Богом, зв'язаним з Його народом частиною своєї натури, своїми зобов'язаннями, і стоїть Він в такому відношенні до Ізраеля, як Шемош до Моабії».

Отже, Ягве (або, вживаючи Його друге ім'я, Саваот) — це національний Бог Ізраеля. Мудрі ізраельтяни втілили в ідеал Саваота частину своєї національної натури, їм хотілося, щоб їхній національний Бог Саваот їм давав обіцянки, їм служив і помагав. І вони (жиди) будуть Йому служити і, славлячи Його, себе славитимуть.

227. Жиди, проголосивши Саваота (свій національний духовний ідеал) Світовим богом, проголосили свій духовний жидівський ідеал Світовою Справою, знаючи, що творці Світової Справи мають право звати себе кращими людьми.

Українець (князь Володимир), послухавши улесливих греків, на Русі (Україні) принизив Дажбога, який був національним українським духовним Ідеалом, і таким чином він (князь Володимир) свідомо чи несвідомо принизив себе, свого тата Святослава, і принизив душу й розум свого народу.

Чи знав князь Володимир, що рабін Ісус, який сідає в Україні (Русі) на духовний престол Дажбога (Господа України-Руси), був обрізаний за нехристиянським (жидівським) релігійним ритуалом? Так, справа не в обрізанні кінцівки статевого органу, а в тому, що Бог Ісус обрізав свою статеву кінцівку, щоб не бути зрадником віри батьків своїх, щоб «ствердити обітовання отців» (До Римлян, 15, 8). Отже, Бог Ісус вважав, що не можна зраджувати віри батьків своїх, її треба вдосконалювати. Князь Володимир, послухавши гречинів, зрадив віру батьків своїх (зрадив Дажбога — Ідеал Духовної України (Руси): це найстрашніша зрада, бо вона поневолює душу народу.

228. Українці-чужовіри, співаючи щонеділі у церквах «Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!», славлять жидівський національний духовний ідеал, славлять, поклоняючись образам біблійних жидів.

Плем'я Моабів, яке жило на вбогих гірських просторах, розташованих на схід від Мертвого моря, там, де сьогодні південна Йорданія, мало свої вірування і звичаї, Бог Шемош був їхнім моабським національним Богом. Шемош був таким Богом, як в єгиптян Амон, у жидів Ягве (Саваот), в українців — Дажбог, в індусів Брагма.

229. Дажбог — господь Руси (України) зв'язаний з українським народом своєю природою, своїм добрим характером. Дажбог — національний Духовний Ідеал українця. Що це значить? Між українцями і українськими піснями є зв'язок — українці живуть у своїх піснях, і їхні пісні живуть у їхніх серцях, і українці живуть у Дажбогові і Дажбог живе в них.

Між Дажбогом і українцем є такий зв'язок, як між землею України (Руси) і сонцем України (Руси). Між Дажбогом і українцем є такий зв'язок, як є зв'язок між природою України (Руси) і природою українця. Відібрати від українців Дажбога (національний Духовний Ідеал), це те саме, що відібрати у Тараса Шевченка «Кобзар» і сказати Йому: «Все, що ти написав — на смітник, твоє писання бридке, сатанинське, поганське, ідольське, визнай писання євангелиста Маттея і будеш чесною людиною, правдиву віру матимеш».

230. Вірю, що Шевченко сказав би: «Я — Тарас Шевченко, "Кобзар" це Ідеал моєї душі, це моє розуміння Бога, це шлях життя мого, моя любов і моя правда! Що я буду вартий і кому я буду потрібний, коли я спалю "Кобзаря", визнавши писання євангелиста Маттея? Я ж тоді стану духовним рабом жида Маттея, раб — людина низька, бо вона не здібна творити свої духовні національні вартості».

Українці, які кажуть, що вони є християнами, не усвідомлюють, що біблійний (старозавітний чи новозавітний) Бог Саваот не може бути їхнім правдивим рідним Богом тому, що Він (Бог Ізраеля) зобов'язаний бути Богом Ізраеля — і це зобов'язання висловлене в розмові між Саваотом і Авраамом, і має Саваот натуру жидівську, та інакше й бути не може. Він же Бог Ізраеля!

231. Чому тоді в християн є богом жидівський національний бог Ягве-Саваот? На це питання дає відповідь «Стандарт Жидівська Енциклопедія», (видання 1959 року, Ґарден Ситі, Ню Йорк) на сторінці 439, пишучи, що «Християнська релігія виросла з юдаїзму. Ісус і всі його послідовники були жидами. І жидом був Павло — архітект ґойського християнізму».

І тут же (на стор. 1360) написано, що «Ізраель — свята нація, і є зразком для інших націй».

Хто проти жидів — той проти святої нації: так жиди розуміють своє місце на землі і вони мають право самі себе славити. Жиди правильно розуміють самі себе, бо вони в найтяжчі лихоліття масово не зраджували самі себе — свої національні духовні ідеали (віру батьків своїх).

232. Жиди дали µоям своїх синів (євангелистів, апостолів), жиди дали µоям свою милу дівчину Міріям (Марію), щоб вона для ґоїв була Богородицею, жиди дали ґоям Бога Ісуса, Ісаю, Єримию, Ілію, Даниїла.

І «Християни дивляться на гебрейські писання як на авторитетність і приймають багато традиційних тлумачень. І церква була природнім паростком (пасинком) синагоги», — пише на сторінці 439 «Стандарт Жидівська Енциклопедія».

Рабін у синагозі, тримаючи чашу з вином, співає. Біля рабіна стоять діти. Він їх причащає вином, наприклад, під час свята Рош Годешу. Не можна вважати, що вживання чари — обряд самобутній жидівський. Жиди постійно вдосконалюють світогляд і ритуалістику віри жидівської.

233. Немає на світі такої віри, в якій би не було чаші (чари). Чара була в Оріяні (Праукраїні) шість тисяч років тому і вона вживалася під час родинного свята. Я вже говорив, що з слова «чара» постали слова «чарівник», «чарування». У чарі були навари з цілющих трав. Чарівник, даючи пити вар з трав, зачаровував злі сили, щоб вони покинули людину і «йшли на болота, на очерета».

Рабін з жидами у синагозі співає, «Алилуя, Ізраел! Алилуя Ізраел! Алилуя Ізраел!», що значить в перекладі на українську мову «Хай живе Ягве-Бог Ізраеля!», слово «алилуя» створене з слів «Галил Ягве».

Під час співання «Алилуя Ізраел» рабін врочисто несе на звитку виписи з «Тори» («П'ятикнижжя Мойсея»). Жиди, співаючи, торкаються пучками до «Тори» і потім пучки підносять до уст своїх — символічно цілують святощі народу Ізраельського.

І далі рабін співає мовою гебрейською «Елоге га Елогим» (Псальми, 95, 3). Що це значить? Жиди, бажаючи, щоб їхній національний Бог панував над всіма іншими національними Богами, написали в Псальмах, що їхній Бог є «Богом Богів».

Саваот — Бог Ізраеля не є єдиним Богом, і про це пише «Біблія». Слова гебрейські «Елоге га Елогим» в україномовній «Біблії» перекладені навмисне фальшиво, і тому звучать так: «Господь Бог великий і великий цар над всіми Богами» (Псальми, 95, 3).

234. Українець-християнин навчений вірити, що тільки Ягве — Бог ізраельський є правдивим Богом.

Дитину українську можна привезти в Уґанду і можна її навчити не тільки уґандської мови, а й віри, що чорношкірі уґандці справедливіші як білошкірі жиди. Мислення українця так, як і мислення кожної людини, можна спрямовувати на той чи інший шлях розуміння життя, Бога, моралі, світу.

Індус дає в Індії християнським місіонерам правильну відповідь: «Живімо мирно. Я вірю, що Брагма — Бог Індії є правдивим Богом. Ти віриш, що Ягве — Бог Ізраеля є правдивим Богом; тішмося, що всі ми маємо правдивого Бога і з пошаною ставимося до релігійних переконань».

235. Українці, які вчаться в Канадських і Американських університетах, обізнані з підручником «Світова Біблія». У цій книзі історії релігій світу українець читає (на стор. 233-й), що є «Факт, що Ісус був одним з довгої черги великих жидівських спірітуальних лідерів» і «Спочатку ті, які визнавали науку Ісуса (жида з Назарету) були тільки репрезентантами нової жидівської секти так, як і перші буддисти спочатку були репрезентантами нової секти індуїзму» (стор. 231).

Ісус Христос — жидівський спірітуальний лідер, як я вже говорив, був на з'їзді єпископів в селищі Нікея в 325 році проголошений Богом. Ті єпископи, які на цьому з'їзді (соборі) виступили проти того, щоб жида Ісуса вважати Богом, були покарані Константином — кривавим імператором Візантії. «Ісус-Бог, а Константин — Заступник Бога», — рекли єпископи, отримуючи великі дарунки від Константина і малюючи в святій Софії ікону Бога Ісуса і біля Нього ікону деспота (імператора Константина) — представника Божого на землі.

236. Духовна справа, для якої Ісус Христос себе присвятив, не відрізняється від тієї духовної справи, для якої жили Ісая, Амос, Єримия, Ілія та інші їм подібні великі жидівські духовні лідери.

І кожний з них (і в тому числі й Ісус Христос) пробували нести порозуміння і справедливість своєму народові так щиро і так віддано, як це робив Заратустра в Ірані, Будда в Індії, Конфуцій і Лао-Тзи в Китаї.

«Світова Біблія», про яку я щойно згадував, на сторінці 233-й пише, що християнин не може зрозуміти своєї християнської віри, відділивши Христа від Його попередників (Ісаї, Єримиї, Езикіела, Ілії та інших провідних жидівських лідерів. Тільки пізнавши розум, духовні пориви і характер жидівських провідних лідерів, «християнин зрозуміє жида, якого він зве своїм Спасителем», — пише на сторінці 233 «Світова Біблія».

237. Ісус здійснив віковічні мрії своїх земляків. Він прославив юдейського національного Бога Саваота (Єгову) так велично, як жодний в світі інший жид. У березні (року 1975-го), живучи у скромній кімнаті готелю «Кларк» (у Бенаресі), я звернув увагу, що на столі лежать дві книги: «Бгаґавадґіта» (святе письмо Індії) і «Біблія» (святе письмо Ізраеля поширене християнськими сектами на всіх материках).

238. Змучений мандруванням «свідок Єгови» (єговіст) в «Кларку» (в ресторані готелю) підсів до мене. Він почав говорити: «Бачите, які бідні індуси. То їхня віра в багатьох Богів доводить їх до такої бідноти».

Я відповів: «Був я в Мехіко, Гондурасі, Нікарагві, де є віра в одного Бога Ісуса, і бачив я, що ці християни живуть ще бідніше як індуси».

«Чи помітили ви, що в Індії немає на вулиці п'яних людей? Алкоголь — джерело розпусти, хвороб і душевної порожнечі, найбільш поширений між християнами. Ви були в Багдаді? Я був, не стрічав я на вулицях Багдаду п'яних людей.

«Чи помітили ви, що в Індії на вулицях, на аеродромі немає озброєних поліцаїв? Уявіть — віра в багатьох Богів доводить індусів до того, що вони, живучи в бідноті (їх же 600 мільйонів!), майже не мають душогубств чи самогубств. У світі ніде немає стільки вбивств, насильств і самогубств, як у містах віри Христової? Скажіть: який такий чорт просив вас, щоб ви прибули з Чикаго і тинялися по Індії, вторгаючись в душі цих мирних індусів?»

239. Єговіст відповів: «Єгова один на світі Бог для всіх. Тільки ті, які служать Єгові будуть спасенні. Дивуюся, ви біла людина, повинні мене тут, як християнин християнина, підтримувати».

Я сказав: «Єгова — Бог Ізраельський. Ісус — Син народу Ізраельського й Ісус — Син Єгови. Ісус зв'язаний земним життям з жидами (з любим народом своїм) і зв'язаний Він з Єговою, тобто з Небом жидівської духовности. Так? Так».

«Але ви тільки подумайте? В трагічну хвилину життя свого Ісус лишився тільки земною людиною. І доказом цього є Його останні слова «Ілі, Ілі, лама савахтані!», що значить «Боже, Боже, чому ж Ти покинув мене?»

«Бачите, Єгова (Ілі чи Елог) покинув свого сина Ісуса в найтрагічнішу хвилину його життя. Жах! Рідний батько покинув свого рідного сина, прицвяхованого на дереві. Так? Так. Чим же ви, свідок Єгови, можете мене переконати, що Єгова не залишить вас? Хіба ви кращий як Ісус? Ісус — це Любов, так? Так. Єгова покинув Любов? Ісус — це Правда, так? Так. Єгова покинув Правду? Єгова покинув Правду, щоб спасти неправедних? Так? Так. Ні, ніхто (навіть Єгова!) не повинен при жодних обставинах покидати Правду і Любов! Бо що вартий Бог без Правди і Любови?!

240. Єговіст мовчить, я бачу на його обличчі розгубленість. Я кажу: «Бог Один і Він має багато імен (Дажбог, Брагма, Агура Мазда, Єгова, Аллах, Ґад, Део) і Він (я так вірю) проявляє свою дійсність через людей хоч би таких як Заратустра, Крішна, Будда, Конфуцій, Ісус, Могамет та їм подібних.

І ці натхненні люди великі по-своєму. І вони правдиві по-своєму. Говорити, що тільки хтось один з них великий і правдивий, значить бути людиною малої духовної культури, яка каже, що тільки вона одна красива, а всі інші люди — погані, тільки одна її віра правдива, а всі інші віри — погані.

241. Єговіст, усміхнувшись, глумливо сказав: «Хто ви — один із індуських Богів? Білий пророк Індії?» Я сказав: «Ви чули слово «Україна»? Я — промінь Українського Сонця. Чому — Українського Сонця?»

«Пояснюю: для всіх людей плянети Земля є одне Сонце. Так? Так. І воно (одне Сонце) проявляє свою сонячну дійсність на різних землях плянети Земля по-різному. Наприклад, під Сонцем Арктики живуть ескімоси, лежать вічні сніги і в снігах родяться білі ведмеді — пожива для людей».

«Під Сонцем екватора живуть бразилійці, шумлять джунглі, зріють банани, і в болотах родяться крокодили і всяка звірина — пожива для людей».

«Під Сонцем України живуть українці, цвітуть вишневі сади, шумлять налиті сонцем хлібні зерна, пасеться скот — пожива для людей.

Бачите, Сонце одне, та люди відчувають і розуміють дійсність Сонця по-різному. І тому я всюди кажу, що є Бог один так, як одне є Сонце в небі, але кожний народ має право розуміти єдиного Бога по-рідному, і в ім'я Правди і Любови на світі так має бути ще й тому, що кожний народ має право бути собою і має право мати свою мову, свій національний характер. У мене немає ворожого ставлення до релігій — я бачу у всіх релігіях світу проявлення невгамовного генія людства!»

242. Єговіст сказав: «Ми, свідки Єгови, не віримо, що Ісус є богом, ми найправильніше розуміємо «Євангелію». Ви не дивіться на нас так, як на католиків».

Я сказав: «П'ять століть християнізм переживав духовну кризу. На сході Римської імперії було багато християнських (між собою ворогуючих) сект.

Наприклад, µностики (Симон Маґус і Марсіон) голосили, що «Святий Дух вищий за Бога і за Христа тому, що вони (Бог і Христос) також пов'язані були з цим світом». Монописити голосили, що Ісус — самостійне незалежне Божество, а не вічна цілісність з Богом-Отцем.

Аріус (архиєрей) виступив проти запровадження в християнській релігії паµанської концепції Святої Тройці (Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий). Він казав, що ця концепція тисячоліттями існує в старій єгипетській релігії (Озиріс, Ізида і Бог Син Гор).

Аріус казав, що не може бути (бо це суперечить розуму), щоб Бог-Отець і Бог-Син були ровесниками.

243. Несторіяни (від імени архиєпископа Нестора) вважали, що Ісус є Христосом (Помазаником Божим), а не Богом, а діва Марія є Христородицею, а не Богородицею. Могамет спочатку був захоплений поглядами несторіян, і Могамета вважали творцем нової (несторіянської) християнської секти. Він проповідував, що Ісус не є Богом, «Ісус — син Марії, пророк» («Коран»).

Розмовляючи з єговістом, я не хотів його переконати, щоб він не був єговістом, я тільки хотів йому сказати, що не тільки він красивий своєю вірою в Єгову, є також красивий індус своєю вірою в Брагму. Є красивий японець своєю вірою в Шінто. Є красивий українець своєю вірою в Дажбога.

244. Інший єговіст підійшов до нашого столу з індусом і натхненно сказав: «Цей увірував». І єговісти з індусом, що «увірував», пішли геть. Я сказав індусові, який поставив на стіл горнятко чаю і «чапату» (прісний корж): «Інтернаціональні душохвати схопили нову індуську душу?»

Індус сказав: «Ми цього індуса знаємо, він підтримує всіх місіонерів, які приходять і вгощають його обідом. Індуса створила індусом індуська віра. У нас є індуси — атеїсти, але вони знають, що без індуської віри немає індуського атеїзму.

Індус, глянувши на себе в дзеркало і глянувши у святині на Богів Індії, пізнає себе в Богах Індії, він по вірі лишається індусом, навіть тоді, коли зве себе християнином. Він фігуру Бога Ісуса ставить в хаті біля фігури Бога Шіви, і каже: "Коли ви є Богами, сваритися не будете"».

245. У літаку (прямуючи з Бомбею до Цюріху) починаю розмовляти з сусідом, він — ксьонз, летить з В'єтнаму, має дбайливо поголене масне обличчя, елегантно він одягнений, хвалить Го-Чі-Міна.

«Мораль одна — немає рідної моралі і немає чужої моралі», — сказав мені ксьонз, довідавшись, що я українець Рідної Української Національної Віри.

Ніч. Літак спокійно летить над гористими просторами Ірану. Я після довгої мовчанки кажу: «Ви католик, бачу, людина з однобічним розумінням справи. Так, мораль — одна, але на світі панує не одне розуміння моралі. Я вважаю, що католицька мораль для мене є чужою. І я з нею не погоджуюся, наприклад, тому, що вона основана на прибутках. Не кажу, що це зле, але й не кажу, що це добре».

246. Ксьонз (папський тактовний дипломат) сказав: «Чим можете доказати, що католицька мораль мінлива й пристосувальна?»

Я сказав: «Мені неприємно, що ви примушуєте мене засоромити вас. Знаєте ви, що в 1864 році Папа Пій 9 в енциклиці "Кванта Кура" осудив "соціялізм, комунізм, біблійні об'єднання та об'єднання ліберальних священиків". Так? Так».

«У 1891 році Папа Лев 13 в енциклиці "Де Рерум Новарум" проголосив, що соціялізм — це грабіжництво, і той католик, який буде підтримувати зв'язок з соціялізмом, відлучається від церкви». Так? Так.

«Папа Павло 6 підтримує зв'язок з соціялізмом, обмінюючись дипломатами з соціялістами кривавого Кремля. Так? Так. Отже, згідно з енцикліками "Кванта Кура" і "Де Рерум Новарум" Папа Павло 6 має бути відлучений від церкви, або, скажімо чесно — католицька мораль мінлива й пристосувальна, бізнесова. Ватикан має дві моралі, а ви щойно сказали, що мораль одна?»

247. І москвинські царські і лєнінські шовіністи кажуть, що «мораль одна», і на їхню думку ця їхня «мораль одна», оперта на револьвері МҐБ, має домінувати над всіма моралями в світі. Ватиканські дипломати вважають, що їхня «мораль одна» має домінувати над всіма моралями в світі. Бачимо, що мораль одна, але є не одне розуміння моралі.

Я вважаю, що мораль агресивна, імперіялістична (оперта на мілітарній силі чи на духовній агресії) ніколи не була моральною. Мораль українців Рідної Української Національної Віри моральна тому, що вона не призначена на експорт і тому, що вважає, що кожний народ має право плекати мирний сад своєї національної моралі. Тільки ті люди, які не прагнуть силою один одного моралізувати, вважаються моральними духовними аристократами людства.

248. Папський дипломат тихо, з почуттям самоопанування, сказав: «Обітер діктум» (Неофіційна думка). Я відповів: «Еппуре сі муове» (А все таки вона крутиться).

«Силенко поборює християнізм», — чую, що так кажуть невдумливі люди. Ні, я, Лев Силенко, не поборюю християнізму, я поборюю тих християнських архиєреїв, які, хрести піднявши, благословляли злочинців — злочинці з півночі і півдня вторгалися в степи України, і живцем палили козацьких дітей на вогнищах в Батурині, Києві, Львові.

Правдивих християн (тих християн, які здібні респектувати нашу правдиву віру в єдиного правдивого Дажбога), я вітаю — вітаю так, як вітає достойна людина достойну людину.

Оповідав я про Будду і Христа не тому, щоб між українцями ширити нелюбов чи любов до Будди і Христа, а тому, щоб ми, українці Рідної Української Національної Віри, мали рідне українське розуміння Будди і Христа, і шанобливо ставилися до всіх інакшевіруючих людей, які шанобливо ставляться до Рідної Української Національної Віри.

ДЕНЬ 17

1. Історія Риму і Візантії вже давно написана. Я перегляну декілька сторінок римо-візантійських анналів, ми, українці Рідної Української Національної Віри, повинні знати характер тих чужих людей, які в 988 році хрестили Україну (Русь).

2. Ідуть Етруски? Хто вони? Є міркування, що етруски були пелазгами. Пелазги кровно і мовно споріднені з гіттітами. Пелазги п'ять тисяч років тому, вийшовши з Оріяни (Трипільської України), жили осілим життям на території сучасної Греції.

Історик Геродот знав, що Греція перед приходом греків звалася Пелазгією. У його «Другій Книзі» читаємо: «Греція чи Пелазгія, як вона тоді звалася». І старі фінікійці догрецьку Грецію звали Пелазгією.

3. Що значить слово «Пелазгія»? Професор Маллован доводить, що перші жителі Греції і Криту, які не були греками, вживали в щоденному житті слово «пелаку» у значенні знаряддя, що «рубає», «пиляє». Греки вимовили пелазгіянське слово «пелаку» як «пелакізо». Гомер казав «пелекус», аркадці — пілаґґ. З слова «пелаку» чи «пілашу» походять слова «пилка», «пиляр», «пиляння», «пелазги».

4. З слова «пелазги» постали слова «пилисти», «Палестина», «филисти», «Филистина». Українська — «Трипільська культура поширилася на Балкани по Еґейському морю і причинилася до постання Еґейської та Мікенської культури, що стала основою античної культури Греції», — пише В. Січинський у книзі «Історія Української Культури». В. Січинський написав так тому, що був ознайомлений з твердженнями археологів, які, оглядаючи руїни палаців Мікенії і Криту, визначили, що палаци не були поставлені греками.

5. Англійський історик Ц. Тірва у своїх працях довів, що народ, який заселював Грецію перед вторгненням греків, звався пелазгіянами, «і в ці часи Греція звалася Пелазгією». «Пелазгіяни прийшли у Грецію з Русі», — пише Дж. Поттер (Кантерборійський архиєпископ) у праці «Археологія Греції».

6. Сьогодні устійнено, що перші грекомовні племена появилися на території Греції в 11 столітті до «нашої ери», і вони знищили брильянтну пелазгіянську (мікенську) культуру. «Ахейці (греки) вторгнулися на Крит і завдали брильянтній культурі катастрофічне знищення», — пишуть Ґеорґ Штайндорф і Кейс С. Сіл у книзі «Коли Єгипет володів Сходом».

7. Греки (ахеї, доріяни) вторгнулися з Альп. Вони були мисливцями дикими, жорстокими, загартованими суворим життям. Вони палили, нищили мирні селища пелазгіян. Нищення брильянтної пелазгіянської (мікено-єгейської) культури дикими грецькими племенами історики назвали «Темною епохою», і особливо Роберт Ґ. Боне (Іллінойський університет) у книзі «Стародавня Греція» виданій в 1961 році, оперуючи археологічними даними, визначає, що греки (доріяни і ахеї) спалили і знищили чарівні скарби культури людства.

Я, перебуваючи на Криті і в Мікенах, оглядав руїни палаців і могил пелазгіянських, які були зруйновані дикими грецькими племенами і які тепер приписані греками грецькій історії, хоч освіченіші греки мені казали: «Наші предки знищили велику культуру, дещо з неї присвоїли собі, сьогодні ми не завжди відважуємося казати, що палац Міноса, палаци Мікенії були греками збудовані».

8. На возах і конях (обминаючи греків) пелазгіяни пробралися на територію сучасної Албанії. І пройшли вони по північних берегах Адріатичного моря. Прибувши на землі Апенінського півострова, вони поселилися між ріками По і Тибр. Вони (пелазги, які в історії також відомі як етруски) були людьми войовничими і винахідливими. У старих етруських могилах над Тибром знайдені ковані вози, зброя, збруя, знайдені шкаралупи писанок (вони і на нових землях плекали весняні (трипільські-староукраїнські) обрядові звичаї).

9. Етруски побудували селище, назвавши його — Русела. І вони також заснували селище Рама. Санскритське (староукраїнське) слово «рама», «румена» значить «приємне місце», а «Рамила» в санскриті значить «рум'яний», «гарний», «милий». Сьогодні українці кажуть «рум'яна» в значенні «гарна».

Легенда, що Ромула (Бог кохання) заснував Рим, виникла тоді, коли Рим вже став славним містом, і треба було надзвичайним способом вияснити значення слова «Ром». У санскриті слово «ром» також значить «гарне місце», «рама», «обрамлення», «рам'я», «рамено».

10. Етруски, так як і їхні одноплеменники гіттіти, носили шапки з гривою. І латини від етрусків запозичили цю військову шапку. Довгі століття велися (і досі ведуться) досліди, щоб переконливо визначити походження етрусків. Німецькі історики намагалися й етрусків оголосити німцями (тевтонами). Та виявилося (на основі писань Таціта), що тевтони тоді, як етруски прибули на землі Апенінського півострова, жили у лісах Прусії, як мисливці, мали низький рівень цивілізації, і тоді ще не були вони вершниками.

11. Европоцентристи хотіли б не відділяти етрусків від греків і латинян. Не завжди хотіння має силу: нещодавно на світло денне вийшла мова етрусків. Мова етрусків викликала переоцінку етруської історії.

Етрускознавець 3. Маяні у книзі «Етруски починають говорити» (виданій в 1962 році) подає етруський словник. Він хотів би знати, якого народу мова нагадує мову етрусків. Я (для прикладу) тут подаю декілька слів з етруського словника 3. Маяні. Подаю слово українське, а потім — етруське.

Пити — пева. Солоний — сла. Сон — сну. Вовк — вк. Воліти — волоте. Вразити — враз. Жар — зар. Іти— уті. Тулити — тул. Сутінки — сутіна. Соска — ссе. Рука — ру. Ретельний — ртеле. Кібець — капець. Сопілка — сопіл. Пекти — пікун. Торгівля — тергітіо. Багатий — багеті. Дух — дукем. Живий — жівас. Дошка — душку. Ціна — цена. Кусок — кате. Лити — лвас. Маєтний — мату. Мла — млусна. Птах — патакс. Піяк — піяре. Лиск — лосхне. І при цій нагоді згадую пару етруських імен: Порсана, Пасана, Сісена. Етруське слово «сес» чи «секс», що в них означало «донька», тепер в англійському світі вживається в трохи зміненому значенні.

12. Німець Г. Ерліх у книзі «Пелазги і етруски» (виданій в Марбурзі в 1913 році) пише, що «Пелазги мають багато спільного з етрусками». Я звернув увагу, що етруски слово «нуна» вживали в значенні «мати». Знаємо, що сумеріяни слово «нана» також вживали в значенні «мати». Українці й сьогодні вживають слово «неня» як синонім слова «мати».

13. У 610 році до «нашої ери» етруски розбудовують селище Ром (Рим). 25 кілометрів від ріки Тибр на горбах починають будуватися ліплянки (хатини). Племена сабеллські, волські, оски, япиги жили на території сьогоднішньої центральної Скотарії (Італії); слово «італієць» значить «скотар», «пастух».

На південній території сьогоднішньої Італії жили зайди (греки). Вони на побережжях Сицилії і Південної Італії мали селища Метапонт, Сибарис, Кротон, Локри, Сиракузи, Гела, Накс.

14. Етруски жили в селищах. Селище мало свого царя, який не залежав від царя іншого етруського селища. Цар був одягнений в тогу з пурпуровою каймою. Сидів він у золотому кріслі, тримав у руках булаву (бойовий топір). Його родина жила в розкошах і ніжностях.

Під час свят слуги ішли попереду царя, несучи його символи. Військо етруське славилося металевою зброєю, строгим порядком і обожненням царя.

15. Етруски, так як і трипільці — українці в Оріяні (Україні-Русі), неохоче будували святині. Вони вважали, що найвеличнішою Божою святинею є природа. Вони на відкритих місцях (переважно під величним деревом) молилися. Їхні жерці (віщуни) по напрямку вітру, по зорях і по заходу сонця передбачали погоду.

Етруски вірили, що є три головні божества (Тания, Уна і Манрва). Міста їхні Капуя і Адрія славилися багатствами і пишнотою. Коли греки-купці наближалися до їхніх міст, вони їх не пускали. Греки — їхні найлютіші вороги. Очевидно, коли етруски були пелазгіянами, то їхнє вороже ставлення до греків оправдане.

Етруски вважали, що греки завжди голодні і завжди жорстокі. Греки кожного, хто не був греком, ненавиділи, їм здавалося, що не грек хоче в грека з'їсти вівцю. Вони жорстоко ставилися не тільки до ворогів своїх, а й самі до себе. Наприклад, коли в 425 році (до «нашої ери») прибув з Єгипту транспорт з пшеницею до Атен, атенські провідники склали список атенців. 14.400 атенців отримали по міху пшениці. 5000 атенців у цей час було закуто і продано в рабство, бо вони (як пише Плутарх) хотіли незаконно отримати міх пшениці. Картагенці, які також не любили греків, прихильно ставилися до етрусків. І прагнули не з греками, а з етрусками торгувати.

16. Життя етрусків не було спокійне. Вони вели постійні війни з кельтськими племенами. Латини (плем'я низької цивілізації) талановито сприймало етруські способи життя, їхні релігійні поняття і обряди (покони). Пишу «талановито» тому, що латини, від етрусків запозичуючи культуру, не поклонялися їй, а переосмислювали її і підпорядковували її своїм племенним інтересам. Наприклад, латини з етруської тройці (Тания, Уна, Манрва) створили латинську тройцю (Юпітер, Юнона, Мінерва).

17. Етруски постійно ослаблювали самі себе, ведучи між собою війни: цар одного селища вів війну з царем іншого селища. Латини ослаблених етрусків покорили. І вже в першому столітті до «нашої ери» етруски утратили своє значення. Вони поріднилися з многочисленним латинським плем'ям, яке мало грубі первісні способи життя, але було спрагле свою волю накидати іншим. Етруски (покорені латинами) стояли у проводі латинського життя, і мовою латинською почали вони говорити, свою забувши.

18. Латини розбудовують Рим. На сімох горбах (Капітолій, Авентин, Квиринал, Винимал, Палатин, Есквелин і Целій), особливо в епоху імперську, постають нові доми. Пишно розбагатів Рим в часи Гая Юлія Цезаря (100—44 роки до «нашої ери»). Цезар славив себе своїми подвигами. Його воїни, ограбувавши святині Лютеції (Парижу), привезли до Риму великі золоті скарби.

Цезар, розгромивши військо Помпея (свого суперника), стає імператором Риму. Він сідає в крісло з золота і слонової кості. Його статуї стоять поруч з статуями (ідолами) богів Риму. Його образ викарбуваний на монетах. Він — імператор.

19. При вході в Курію Цезареві було вручено листа. У листі повідомлялося, що є змова убити його. Цезар, отримавши листа, поклав його в кишеню, щоб прочитати при іншій нагоді. Він загинув, листа не прочитавши... Коли він ішов, змовники оточили його і вбили мечами.

Він (шістдесятилітній Цезар) упав мертвим перед статуєю Помпея. Він був славним мудрецем і великим розпусником. Найвірніші його воїни відкрито говорили про розпусне життя Цезаря, і в цей же час вони обожнювали його, виконуючи його накази.

20. Патриції, убивши Цезаря, самі власною кров'ю окривавилися, змагаючись за владу. Патрицій Октавіян (свояк Цезаря), перемігши Антонія (вірного Цезаревого приятеля), став імператором. Сенат проголошує Октавіяна авґустом (святійшим). Раби (греки — скульптори) дають статуям Октавіяна позу Посейдона, або — Юпітера.

Варто сказати, що слово «ю», «дю» походить від слова «див», а «пітер» — від слова «пата» (тата). Санскритське «Дивтата» перетворилося на «Юпітер». Юпітер значить «Небесний Батько». Юпітер «оптімус Максімус», Люцетиус — (Світлодайний). Поети Верґілій і Ґорацій пишуть, що повелителі Риму Цезар і Октавіян — нащадки Енея. Еней — син богині і зять Латина (родоначальника латинів). Пісні, писані цими поетами, вважалися священними, римляни їх співали у святинях.

21. У Римі панує культ воїна, культ дисципліни і слави. Шрами на обличчі воїна — гордість і честь. Полководець, отримавши перемогу над тим чи іншим племенем, вимагав тріюмфу. Його чоло вінком уквітчує богиня Вікторія (Перемога). Він прямує до тріюмфальної арки (за етруським звичаєм) в червоному одінні на колесниці. Він у піднятій руці тримає палицю, на якій зображена золота фігура орла (тотем племени латинів).

За полководцем їдуть його воїни. Позаду воїнів запряжені в ярма раби тягнуть вози, навантажені трофеями (золотом, сріблом, тканинами, вином). Раби (жінки, діти, царські родини, жерці, воєначальники) ідуть до Риму в рабство. Вони несуть з собою статуї своїх домашніх богів, свої святі письмена.

22. Римляни звуть раба «говірливим знаряддям», — яке ходить постійно з залізним нашийником. На нашийнику викарбувані слова «держи мене, щоб я не втік». Раб б'є раба, щоб догодити римлянинові, і щоб отримати повнішу миску каші. Раб працює на плантації, в копальні, в конюшні, на подвір'ї римлянина. Раб не довіряє рабові. Раб не має права говорити про любов, волю, мудрість. Він зобов'язаний дивитися в землю, мати зігнуту спину.

Національна релігія Риму — релігія порядку (дисципліни). Жерці римські точно визначають, що римлянин може робити, а що — ні. Наприклад, під час вшанування Сильвана (Бога лісів) жінки не мають права бути присутніми. Під час вшанування Богині Добра (Бона Деа) чоловіки не мають права бути присутніми. І цей звичай так міцно ввійшов у життя латинів, що вони і в латинську (римо-католицьку) церкву впровадили окремі «реколекції» для жінок.

23. Рим, вогнем і мечем покоряючи народи, культурніші за себе, починає, сам цього не відчуваючи, духовно капітулювати перед їхньою культурою. Грецькі боги (незважаючи на те, що вони є богами греків-рабів), починають входити в національний пантеон Риму. Пантеон (тобто «всіх Богів» святиня) римський огречується. Знатні римляни беруть участь у єгипетських святах в честь Богородиці Ізиди. І їй поклоняються.

24. Римлянин (письменник Апулей), захопившись національною Єгипетською вірою, пише, що «Божа Мати Ізида непорочна достойна щирого поклоніння». Апулей, так як і інші патриції (і воєначальники) не знав, що він у Римі, звеличуючи духовність рабів-єгиптян, поширює між римською молоддю двоєвір'я (двоєсвятість).

Раби приносять на носилках знатних римлян (на поклін) до єгипетської святині в Римі. Римляни тоді не розуміли, що чужі боги — чужа духовність, і нею можна захоплюватися, нею можна володіти, але не можна їй підпорядковуватися.

25. У Римі в єгипетській святині жерці (єреї) одягнені в блакитні епітрахилі. (Я вже говорив, що грецьке слово «епітрахиль» значить «нашийник», епітрахилі носили єреї Зевса, Деонисія, Посейдона).

Блакить — колір, який ознаменовує духовну й тілесну чистоту. Жерці (єреї) у святині натхненно оповідають, що «Божа Мати Ізида з Божим Дитятком Гором скитається у хащах і пустинях. Жорстокий цар Сет переслідує її, Спасительку Блаженну». На іншому святі цей єрей оповідає про страсті Бога Озиріса. Після страстей — Спаситель Озиріс воскресає.

Єгиптяни (раби в Римі) обнімають самі себе, прощають провини один одному, цілуються, вітаються окликом — «Озиріс Воскрес» (Є, значить, надія, що воскресне воля їхньої вітчизни, тепер поневоленої Римом).

26. Римські воїни, живучи на завойованих землях, занедбують свою римську національну віру, їм хочеться бути з людьми, які мають свої віри, свята, обряди. Вони (римські воїни) у Сирії — Фінікії святкують 25 грудня різдво Спасителя Адониса.

І потім — страсті Адониса (адонаї). Вони (і в малій Азії) спільно з рабами 25 грудня святкують різдво Спасителя Аттиса, якого непорочно народила Богородиця Нана.

І 25 грудня у Римі святкується Різдво Спасителя Митри. Світлий Митра народився у яслах, і «бидлята тряслися» з радости. І перші пастухи новонародженому «Божому Дитяті Митрі» поклонилися.

27. На драматичних містеріях чужих релігій людно, є дивне те, що чужими «містеріями» захоплюється вільна римська молодь. Вона вже переконана (переконання — сила велика), що Боги Таммуз, Адонис, Озиріс, Деонисій непорочно зачаті. Вони (ці Боги) переживали страсті і воскресли з мертвих, маніфестуючи могутню силу життя.

Занепад римської духовности перші помітили жерці Бога Юпітера. Вони почали вільній римській молоді доводити, що Римська імперія має божественне походження, і в цьому її сила і вічність. У храмах Юпітера померлий імператор був зачислений (при великій врочистості) до родини Богів Риму. Римський імператор (живий і мертвий) вважався божеством. Поцілувати перстень імператора — честь римлянина. (Обряд цілування перстеня латини опісля перенесуть у римо-католицьку церкву).

28. Римське військо складене з римлян-хліборобів. Вони воюють, скарби, награбовані на завойованих землях, перетранспортовують до Риму на свої господарства, де працюють раби. Та тепер у римській армії є чимало найманих воїнів.

І таким найманим солдатом стає житель Фракії. Фракія переважно заселена людьми сіроокими і біловолосими — прибулими з північних земель Чорного моря. Житель Фракії Спартак, хто він? Сюди засланий воїн гордої Картаґенії, грек чи українець (скит) входить в історію під ім'ям Спартак?

29. Очевидно, ім'я Спартак не має нічого спільного з країною Спартою. Рабовласник, купуючи раба, давав йому ім'я. І той, хто ставав воїном в римській армії, не будучи римлянином, отримував ім'я в армії. Звичай давати ім'я, не питаючи ні родини, ні людини, якій ім'я дається, пізніше був також запроваджений грецькими єреями у грецькій ортодоксії.

Спартак тікає з римського війська, його ловлять, заковують і віддають у гладіатори. Римляни оцінюють його відвагу і спритність, і дарують йому волю. Він стає учителем фехтування в школі гладіаторів Лептули Батиата.

30. Спартак очолює повстання рабів. Незважаючи на те, що на світі всі люди рівні, раби довели, що вони таки раби, а римляни — володарі. Раби не були спроможні за кілька днів звільнити себе від рабських навиків.

Рабські навики (свідомо і несвідомо набуті в рабських обставинах життя) обезкрилюють мислення, почування, волю. Усе, що раби роблять, не приносить їм радости, і тому їхня праця не чепурна, без натхнення зроблена. Вони шукають рятунку в неточності (спізнився, забув, помилився, обдурив, захворів), щоб ухилитися від примусової праці. Вони не вірять самі собі, між ними немає взаємодовір'я.

Вони (повсталі раби, очолені Спартаком) вважали, що воля — це повне непідкорення владі. Вони не знали, що воля є там і тільки там, де є стальна дисципліна, добровільне підкорення старшині. Вони, ставши воїнами Спартака, почали займатися торгівлею. У них була жага до збагачення. У них не було бажання стояти струнко перед Спартаком, бо ж він такий раб, як і всі. Вони стояли струнко перед римським воїном, тепер — воля, є воля розгнуздана, невпорядкована, дика.

31. Спартак проголошує наказ — забороняє своїм воїнам торгувати золотом і сріблом, яке вони дістали, розгромлюючи садиби патриціїв. Воїни вважають, що Спартак хоче їх наказами поневолити, і тому вони з нього починають кепкувати.

Найвірніші друзі Спартака, які були з ним ще в школі гладіаторів, полководці Ганник і Каст, стають зрадниками. Вони вважають, що маючи свої військові частини, можуть відійти від Спартака.

Красс (римський полководець), дізнавшись, що військо Спартака вже роз'єдналося, утішився. Він відчув, що римське гасло «діли і пануй» повсталі раби своєю рабською поведінкою оправдують.

Красс розгромив збунтованих полководців Ганника і Каста. Під час бою згинуло 12 тисяч рабів, і між ними — Ганник і Каст.

32. Спартак має 60 тисяч воїнів. Дехто з істориків пише, що — 120 тисяч. Армія Красса менша кількістю воїнів, але вона міцна дисципліною, єдністю, цілеспрямованістю, вірою. Спартак — геніяльний полководець, але його рабська армія не здібна його оцінити.

Плутарх, описуючи епоху Спартака, пише, що «раби, сильні своїм числом і горді успіхами, перестали слухати Спартака, і ділилися на окремі загони, бродили по Італії, спустошуючи її». Вони — раби, вони не знали, що вінком перемоги уквітчається тільки і тільки та армія, яка керується законами стальної дисципліни, яка гордо й охоче виконує накази свого полководця.

33. Перед боєм (в Апулії) приятелі привели Спартакові баского коня: це мало б означати, що він (Спартак), як головнокомандуючий, повинен на коні бути в безпечному місці. І керувати боєм — такий порядок був у римській армії.

Спартак знав, що раби по-сліпому заздрісні і з законами військового порядку не обізнані, керуються настроями. У них може появитися міркування, що він (Спартак) воювати на передовій лінії не хоче, а їх — посилає.

34. Спартак убив мечем приведеного баского коня. І сказав: «Коли бій виграю, коней матимемо багато. Коли бій програємо — кінь цей буде мені непотрібний». І ринув Спартак у шал бою. Він пробирався туди, де стояв Красс, дивлячись на хід бою. Він хотів мати поєдинок з Крассом.

І сталося те, що передбачали римляни. Коли Спартак (мозок і прапор повсталих рабів) упав у бою, раби (ті раби, які нарікали на Спартака) розгубилися і почали тікати. Військо Помпея, яке прибуло з Іспанії на допомогу Крассові, по дорогах ловило рабів-спартаківців, і голови їм відрубувало.

35. Щоб раби не відважувалися брати в руки меча, було (напострах) розп'ято шість тисяч спартаківців. Вони, висячи на хрестах (по дорозі від Капуї до Риму), умирали в нестерпних муках.

Мудрих воїнів учить історія людства: військо, яке боронить волю Вітчизни, повинно берегти як зіницю ока свого полководця, при жодних обставинах не виснажувати його тілесної і духовної енергії, звеличувати його треба, щоб він мав настрій добрий і міг давати врівноважені мудрі накази, і міг спокійно стрінути перемогу війська свого чи особисту гибель свою.

Ворожі сили, щоб духовно роззброїти військо, старатимуться, засобами не перебираючи, знеславлювати полководця. Воїни! Немає на світі такого полководця, який би хотів, щоб його військо програло бій. Знаючи це, життям і смертю славте полководця свого: він — ваша слава, ви — його слава.

36. Рим відзначає перемогу над повсталими рабами. І живе законом — там, де римський багнет, там і римська земля. Не можна казати, що ніхто не відважувався порушити межі римських володінь.

Рим має небезпечного ворога, який на своїх безмежних степах має численні кінні армії. Кіннотники озброєні стрілами небезпечними (отруйними), мечами, сила їхня невичерпна і таємнича. І тому оборонні вали імперії в часи імператора Марка Ульпія Траяна (98—117 роки до «нашої ери») стояли на березі східного Дунаю.

«Римський вал» охороняв Рим від армій Скитії (Руси-України). У 8-му році римський поет — аристократ Овидій був обвинувачений за нетактовне ставлення до молодої Юлії (внучки імператора Авґуста) і висланий у місто Томи. (Місто Томи розташоване на північно-західному березі Чорного моря), там, де проходив «римський вал», і тут Овидій і помер в 17 році. Імператор Авґуст, щоб бути справедливим, караючи Овидія, покарав і молоду Юлію, вважаючи, що вони обоє чинили розпусту, порушуючи строгі родинні закони Авґуста.

Авґуст — найвищий головнокомандуючий (імперіум) і головний духовний провідник (понтифікс максімум), і батько (патер патрія) уславився строгими законами етики.

37. Овидій у «Трістія, епістуле екс понто», поетично (можливо, щоб на римлян створити враження і викликати до себе співчуття) описуючи вигляд скита (українця), зазначує, що житель північних берегів Чорного моря має «страшне обличчя, дикий голос, волосся і борода непідстрижені, усі вони носять зброю (мають луки і сині від гадючої отрути стріли). Права рука завжди готова нанести рану мечем, у кожного варвара меч прив'язаний до пояса».

«Лютий ворог на задиханому коні, він озброєний луком і стрілами, насиченими отрутою, оглядає стіни міста Томи. І, як дикий хижий звір, що тягне і несе по пасовищах овечку, яка не встигла сховатися у вівчарні, так ворог-варвар захоплює кожного, кого знайде на полях, якщо він не встигне сховатися під захист мурів міста». Овидій вважав, що чим жвавіше він опише ту місцевість, де він перебуває на засланні, тим більші викличе в римлян співчуття до себе. Очевидно, такі вислови, як «страшне обличчя», «дикий голос», «лютий ворог» можуть відноситися не тільки до скитів (українців), а й до римлян і греків. Римляни і греки своїм «страшним обличчям, диким голосом і жорстоким виглядом» навівали жах на юдеїв, сирійців, британів.

38. Греки вже 150 років перебувають у римській неволі: в 146 році до нашої ери Рим окупував Грецію. Жителі Атен і Спарти користувалися відносною свободою. Греки (коринфи) на ярмарках продавалися в неволю поруч з скотиною. Очевидно, греки не звали себе греками і не любили тих, які їх так називали.

В Італії, над берегами ріки (ґрік) жили греки в селищах, і римляни їх тому почали звати не коринфами, гелленами, а греками.

39. Раби (на провінціях імперії) бунтувалися. Вони убивали патриція і тікали. Ховаючись у лісах і горах, вони пробиралися на рідні землі. Імператор Октавіян Авґуст в 10 році «нашої ери» видав закон, що коли буде убитий патрицій, то всі раби, які знаходяться у домі убитого, мають бути обезголовлені. Раби, живучи у страхові, обороняли патриція від його двірцевих ворогів. І доносили патрицію на того чи іншого непокірного раба.

40. Щоб в імперії був порядок, спокій, піднесений настрій, жерці Бога Юпітера творять культ імператора. Вони проголошують священну буллу, що імператор Октавіян Авґуст «Син Божий», «Спаситель світу». Хто проти імператора Авґуста, той проти Бога. Хто проти Бога, той проти життя, людей, світу.

Навіть ті люди, яких карає імператор Авґуст, ідучи на смерть «славлять його» («слава цареві-диктаторові, приречені на смерть вітають тебе»).

Поет Овидій, перебуваючи на засланні, славив у піснях Октавіяна Авґуста і плакав у Томах, що він (Авґуст) позбавив його волі. Не дозволив йому чарувати віршами дівиць римської знаті. Овидій писав, що померлий Юлій Цезар перевтілився (інкарнувався) у небесну зорю, яка яскраво горить над вічним Римом, і ця пісня врочисто співалася жерцями у храмах Юпітера.

41. Імператор Авґуст стає понтифіком (папою римським). Маючи необмежену військову і духовну владу, він проголошує нові накази. Він, наприклад, забороняє єгиптянам ставити у Римі єгипетські святині. Єгиптяни у своїх святинях єдналися. Маючи рідну віру, вони творили міцну родину, леліяли про поворот на сонячні береги священного Нілу.

Імператор Авґуст проголошує, що жидівські громади, які є в Римі, неблагонадійні. Юдеї, очолені рабінами, тримаються старих законів мудрости: жид, який перестає визнавати жидівську віру, умертвляє сам себе, гине в морі бездомних, безіменних і безвітчизняних рабів, народжених у Римі.

Жид має право убити того жида, який намовляє жидів зрадити рідну віру (юдаїзм) і прийняти чужу, щоб служити чужим законам, обрядам, звичаям. «Ти, жиде, живучи в Сирії, зобов'язаний стати сирійцем; живучи в Єгипті, зобов'язаний стати єгиптянином!» На такі «зобов'язання» є готова відповідь: якщо корова зобов'язана стати конем, вона скаже: «Я корова, тепер є конем, але скажіть, хто в це може повірити?» «Коли брат твій буде намовляти тебе служити іншим богам, богам народів, що навкруги вас, ти повинен убити його» (5 кн. Мойсея, гл. 13, 6—10). І керуючись вірністю вірі батьків своїх, жиди відмовилися у Єрусалимській святині (синагозі) поставити статую імператора Калигули, незважаючи на строгі накази римлян.

42. Римські імператори приходять до переконання, що світовий (тобто католицький) Рим повинен мати світову (католицьку) релігію, яка б всіх рабів єднала в одне покірне стадо і вчила їх вірити у святощі вічного Риму.

І так — у Римі Бог Серапис офіційно був проголошений «Богом для всіх». Відтепер немає Бога, який опікується тільки римлянами чи тільки рабами, Серапис опікується всіми людьми.

Створюється теологічне визначення, чому Серапис є Богом для всіх. Він (Серапис) мучиться за людські гріхи, покірно переносить страсті, умирає, воскресає. Фригійська Богородиця Кибела проголошується Божою Матір'ю. Вона у святинях зображається як «Небесна цариця», яка сидить на троні, благословляє людей і потішає бідних і багатих.

43. Імператор Клавдій (41—54 роки), щоб у Римі був спокій, вигнав з Риму жидів. Але це не принесло спокою. Раби убили римлянина Педанія Секунду. Імператор Нерон (54— 68) дає наказ покарати 400 рабів, щоб іншим відхотілося бунтуватися.

На ярмарках Риму вештаються пророки, віщуни, екстазисти, проповідники різних релігій. Появляється секта визнавців «Мошіягве» (вибранця Ягвового). Римляни вважають, що «мошіягвісти» (по-грецькому «християни») нова забобонна юдейська секта.

Раби-шпигуни доносять римській маµістратурі, що на таємних зібраннях мошіягвісти (християни) говорять, що прийде месія з роду царя Давида. «І дасть йому Господь Бог престол Давида» і він «повік царюватиме в домі Якова і царюванню Його не буде кінця» (Лука, 1, 31— 33).

44. Імператор Домітіан (81—96) бачить, що християнська секта має виразну політичну програму, в якій є відновлення трону юдейського царя. Він (Домітіан) є пан (домінус) і він — бог (девус) римський, наказує розшукати в Палестині нащадків царя Давида і привезти їх в баржах до Риму, як «політично неблагонадійних».

Домітіан, особисто оглянувши «політично неблагонадійних», переконався, що вони (привезені в баржах до Риму), нащадки Давидові, є людьми неосвіченими, переляканими, духовно вбогими і тяжко працюючими. І в розмові з ними він виявив, що вони ждуть не земного царства, а небесного, і відпустив їх додому: вони належали до секти ессенів.

45. Жиди вважали, що не тільки римляни, а й жиди мають своїх масаїв (оборонців): почалася борня за духовну волю. Імператор Адріян (117—138) вирішив, що буде велично, коли в Єрусалимі там, де є храм юдейського Єгови, буде споруджений храм римського Юпітера, і в цьому храмі буде запроваджене обрядове поклоніння Адріянові.

Імператор Антоній Пій (138—161) проголошений у Римі «Спасителем» (Сотером), Зевсом Елевферієм (слово «Пій» (Піюс) значить «Благочестивий»). Римляни (архітекти імперії), вважали, що імперія буде тоді міцною, коли буде устійнене обоження імператора. Занепаде в Римі авторитет імператора, упаде Рим.

46. Немає значення — добрий імператор Адріян чи ні, світлий Бог Юпітер чи ні, головне те, що в римлян є римські святощі, а в юдеїв — юдейські. Коли б юдеї в Єрусалимі поклонялися Юпітерові, значить вони б на землі батьків своїх зрадили Бога батьків своїх. Зрада святощів рідних — шлях рабський, раб (духовний раб) — людина низька, їй не можна довіряти. Той, хто зрадив рідні святощі, зрадить всіх і все.

47. Жид Симон (132-135 роках) в Юдеї очолив повстання юдеїв проти римлян. Він проголосив себе «Сином Зорі» (Бар-Кохбою) і масаєм Єгови. Він переконував юдеїв, що краще смерть прийняти за святощі рідної віри, ніж жити зрадником, поклоняючись римському Юпітерові і його наставникові Адріянові. Римляни жорстоко придушили повстання юдеїв.

На римських ярмарках римляни продавали рабів-жидів по тій самій ціні, що й ослів, і заборонили їм жити в Юдеї. Ярмарок в Теребинті (біля Хеврона) був місцем, звідки проданий раб-жид їхав в ту чи іншу країну. Він їхав з почуттям гордости, що він карається-мучиться за віру батьків своїх.

48. У Римі провідники християнських громад учили своїх вірних, що вони є парахвіянами (кращими людьми Неба), і тому на землю дивляться як на місце грішне і для них чуже, тимчасове. Християнам (їхні проповідники) забороняли брати участь у торжествах (святах, церемоніях, процесіях), організованих римлянами. Римляни, довідавшись про це, почали на християн дивитись неприхильно.

49. У Римі не втихають розмови, що християни на таємному зібранні обрядово умертвили дитину: з неї вицідили кров і пили її. Християни, причащаючись, казали, що п'ють кров Христову і споживають тіло Христове. І потім вони (християни) гасять світильник, і в темноті любляться, кажучи, що єднаючись тілами, зріднюються душами.

Римляни почали звати християнином кожну людину, яка була неприхильно наставлена до Риму. Християни, уміло використовуючи такі римські помилки, казали, що впливи християн міцнішають. Нерон, дізнавшись, що були звичайні бунтівники, які нічого спільного з християнами не мали, названі християнами і покарані, обурився. Він видав наказ карати смертю того, хто зве людину християнином, не маючи на це доказів. Цей наказ Неронів занотував історик Тацит (Анн, 15, 44).

50. Светоній (Сует, Нерон, 16) пише, що «Були покарані християни, люди, які трималися нового злочинного марновірства». Римляни переважно карали християн за атеїзм (безбожжя), бо вони (християни) не хотіли брати участи у римських релігійних святах.

Пасивний спротив (неприсутність на римських святах) учив рабів нових методів борні за волю.

У часи імператора Марка Аврелія було почате широке переслідування християн. У Ліоні (в 177 році), як пише Евсевій, було убито 48 християн. За що було їх убито? Прихильники науки Епікура (епікурейці) і прихильники науки Христа (християни) виступали проти вівтарів, святинь, ритуалів, святих образів, статуй. Вони своїм виступом принижували римську релігію і були карані як безбожники.

51. Християни вірили, — що той християнин, який убитий римлянами, іде в царство небесне. Прибувши у Царство Небесне, він сидить поруч з Ісусом Христом і оповідає про страждання християн на землі грішній.

Християни пізнавали себе при допомозі рибини намальованої, або з глини чи металу зробленої. У грецькій мові слово «рибина» складене з п'яти літер, мало б означати «Ісус Христос — Син Божий, Спаситель».

52. Імператор-філософ Луціус Авреліанус (270—275) захопився стоїцизмом. Він (імператор) в золототканій тозі, пишнотами ніжений, каже: «Солодко бути бідним». Чому? Тому, що бідний має душевний спокій — він не прив'язаний до скарбів, не боїться їх втратити. Філософ Сенека (учитель імператора Нерона) у творі «Потіха» проповідує, що «є тільки один Бог», «всі люди (вільні і раби) рівні». Очевидно, ці погляди Сенека запозичив від митрадистів.

У Римі є святиня іранського Бога Митри. Жерці Бога Митри носять митри, вони митрофорні єреї, «браття во Митрі». Під гул дзвонів вони причащаються вином і хлібом, весною обмінюються вітальним окликом «Митра воскрес!»

53. Інтернаціональні раби (ті, що вже народжені в Римі) забули свої рідні мови і свої рідні віри, вони утратили самі себе, не знають хто вони є, чиїх батьків і чиї діти. Де їм подітися? Вони ішли до християнських громад, де є віра, що християнський Бог був римлянами розп'ятий за те, що він обороняв рабів. Він воскрес, на небо вознісся і рабам обіцяє волю.

Щоб у християнській громаді не було впливів національних релігій, провідники приймали до громад тільки тих рабів, які не знали хто вони є, або, які відрікалися від будь-яких зв'язків з рідною вірою батьків своїх. Раб, який був запідозрений у прихильному ставленні до рідної віри, був вигнаний з громади християнської, він вважався людиною, яка «знається з Сатаною».

54. Римляни в 41 році вторглися в Британію. Вони жорстоко переслідували рідну британську віру, очолену волхвами. Вони бачили, що рідна духовність є тією силою, яка кличе до борні за волю Вітчизни.

Римляни, звучи неримлян варварами, були найпотворнішими варварами. Вони ножами наносили рани британській королеві Бовдиці, її доньок збезчещували на її очах. Британці поневолені, але не покорені. Вони повстали проти римлян-варварів. Їхнє повстання в 61 році жорстоко придушив римський воєначальник Павлин. 70 тисяч римлян, захопившись красою землі Британії, поселилося переважно над берегами Темзи. Рим для римлян ставав непривабним.

55. У римських колоніях нові повстання. Рим утомився, та ще є між римлянами міцне переконання, що люди природою поділені на дві категорії. Люди — раби є рабами по складу свого рабського характеру. Люди — вільні є вільними по складу свого вільного (володарського, упорядкованого) характеру.

Раб примиряється з рабством, щоб тільки якось жити. Вільна людина гине на полі бою, дивлячись з погордою на життя в рабстві. Донька патриція, бачачи, що збунтовані раби убили її батька і можуть її взяти в полон, бере меча і сама собі проколює черево своє, падаючи на вістря. Є віра, що тільки той уміє достойно жити, хто вміє достойно вмирати.

56. Римлянин у Римі з погордою дивиться на римлянина-втікача, який прибув з колонії, врятувався від збунтованих рабів. Не міг він оборонити свого маєтку, свою родину, свої земельні володіння, які сто років тому були завойовані римським військом. Римлянин, який утік від раба, недостойний звати себе римлянином.

Римляни-втікачі знаходять для себе притулок у християнських громадах, їх тут радо вітають, звеличують. Римляни-втікачі явно і неявно тримають зв'язок з родичами своїми, які є чиновниками і воєначальниками в Римі. Вони, гніваючись на імператора за ті чи інші справи, таємно дають християнам великі пожертви (годують римлян-втікачів). Римлянин починає ставитися з недовір'ям до римлянина, виникає втрата віри в силу римської духовности.

57. У 264 році могутнім буревієм пролітає кінна армія України (Руси-Скитії) просторами Малої Азії. Українці (скити) вторгаються в Галатію, Каппадокію, в'їжджають у місто Антиохію (біля Сирії).

Українці (скити) в селищах Никомедиї і Візантії визволяють своїх братів, пійманих на берегах Чорного моря і в Ольвії проданих у рабство. Траянів вал (оборонні споруди Риму) на Дунаї українці (скити) зруйнували. Римські військові частини, не прийнявши бою, втекли на захід.

Християнські громади в Римі від римлян-утікачів дізнаються, що українці (скити) потрясли основами Риму, пророки на ярмарках у Римі пророкують «падіння Риму».

58. Імператор Діоклектиян (268— 305), почувши, що в його війську є солдати-християни, які проповідують «падіння Риму», видає в 303 році наказ виявляти християн і карати їх. Їх стало тяжко виявляти, бо ті римляни, які творять таємну опозицію проти імператора, помагають християнам.

Вісті, які приносили до Риму втікачі з сходу (з Никомедиї, Візантії, Антиохії, Каппадокиї) підтверджували слова поета Овидія, що скит (житель Скитії-України) «має вигляд римського Бога Марса». Скит літає на коні, як буревій, жодний римський вершник не може його догнати і не може від нього втекти. Скит має могутні м'язи, впевнений в собі, погляд у нього рішучий, безстрашний, володарський. Римські легіонери бояться з скитами приймати бій. Кажуть, що скит в бою так шаліє, що для нього немає таких почуттів, як страх, обережність, роздумування. Він летить на коні так, ніби весь світ вже склав зброю йому до ніг.

59. Діоклектиян — житель Никомедиї (місто розташоване на азійському березі напроти міста Візантія, яке знаходиться на европейському березі). Він особисто знає, що значить воїн Скитії (України). Він стривожений наступом скитської кінноти, він утратив віру в себе, утратив силу волі, захворів і помер. Персіяни (іранці) займають Армянію, вторгаються в Месопотамію.

60. Після смерти імператора Діоклектияна почалася точитися боротьба за імператорську владу. Константин (син полководця Констанція Хлора, Хлор був правою рукою Діоклектияна, він загинув під час бою з скитською кіннотою, рятуючи життя Діоклектияна) має підтримку у війську. Він прагне стати імператором.

У Римі військова частина проголосила імператором Максентія (сина Максимиянового). Максимиян — славний полководець, який в 285 році розгромив Галлию, відігнав німецькі племена за Рейн, обдарив своїх воїнів великими скарбами. Рід Максимияна має великі впливи на життя міста Риму.

61. П'ять років точиться боротьба між імператорами Константином і Максентієм. Максентія підтримує римська знать — представники латинських родів, оборонці римської національної віри.

Константин, бачучи, що знать міста Риму діє проти нього, таємно контактується з рабами-християнами, які живуть у Римі. Раби-християни, які перебували в тилу військ Максентієвих, дізнавшись, що Константин є їхнім оборонцем, таємно повідомляли йому про рух військ Максентія, і відмовилися довозити харчі, тікали в ліси і гори.

62. Біля стін Риму (коло Мульвийського мосту) 28 жовтня 312 року Константин, підтриманий численними ватагами озброєних рабів-християн, які робили несподівані напади з засідок, перемагає Максентія.

Максентій потонув, переправляючись через Тибр. (Грецькі попи в майбутньому складуть легенду церковну, ознаменовану словами «Товтоніка», що значить «Цим переможеш»). На небі, кажуть попи, показався хрест. Константин вирішив орієнтуватися на хрест (на численні юрби рабів-християн). І бій виграв. Коли сонячне проміння пробивається через хмари, можна побачити на небі різні знаки — хрест, дивовижні пучки проміння, зірку та інші знаки, і той, хто бажає для створення легенди ними користуватися, має на це волю.

63. У місті Мілан в 313 році (Медіолан — місто в північній Італії) імператор Константин і Ліциній видали «Міланський едикт», у якому зазначалося, що відтепер християни мають ті самі права, що й визнавці всіх інших релігій. (Валерій Ліциніан Ліциній — полководець, який поміг Константинові перемогти Максентія, права рука Константина).

64. Між християнами постає незадоволення, розчарування. Християнські провідники мали на християн великий вплив тоді, коли їм казали, що Рим — ворог їхній впаде, імператор — ворог їхній недостойний, щоб християни його шанували.

Християни вірили, що при допомозі віри Христової вони звільняться з рабства, стануть багатими і сильними як римляни, і, маючи щасливе життя на землі, щасливо переселяться в Царство Небесне. Тільки невелика частина вірила, що для парафіянина земне життя не має жодної вартости.

65. Імператор Константин і християнські провідники (єреї) проголосили, що християни мають волю — мають волю вірити в Христа. Але з римського рабства ніхто не думає їх звільняти. Тільки той християнин є добрим християнином, який щасливо почуває себе в рабстві і смиренно служить римлянам-володарям.

66. Християни мають волю вірити в Христа і мають волю бути такими рабами, як і були раніше. У них тепер багато клопотів — гарячих сварок. Наприклад, у 313 році до імператора Константина звертаються заклопотані єгипетські християнські діячі. Вони хочуть, щоб він розсудив, хто має бути їхнім єпископом.

67. Єпископ Цециліян і єпископ Донант поділили християн на два ворожі табори. Прихильники Донанта обвинувачують єпископа Цециліяна, що він в часи імператора Діоклектияна був шпигуном — видав римським легіонерам (за гроші) святі християнські книги, які переховувала громада. І в цей час були арештовані видатні християни: ті, які тікали, рятувалися від ударів біля статуї Діоклектияна.

У «вічному Римі» стояли статуї Діоклектияна, а також — на провінціях. Біля статуй імператора відбувалися урочисті свята. Не тільки римляни, а й раби шанували ці статуї — є святий закон, що біля статуї Діоклектияна римлянин не має права бити раба.

68. Прихильники єпископа Цециліяна доносили імператорові Константинові, що єпископ Донант — самозванець, ставить свої справи вище справ римських. Константин визнав Цециліяна канонічним єпископом, керуючись правилом: служив таємно Цециліян Діоклектиянові, мені ж служитиме явно, навчаючи рабів-християн обожнювати владу імператора.

69. Константин переміг Максентія, але він відчув, що римляни в Римі тримаються старих римських звичаїв і вважають, що віра Христова — віра рабська, і вона не підходить характерові вільного римлянина. Римляни (особливо представники римської знаті) ставляться вороже до імператора Константина — прихильника рабської релігії.

Константин лишає місто Рим, починає шукати (якнайдальше від Риму) зручне місце, де б він міг почати будувати нову імператорську столицю. Селище Никомедия розташоване там, де й селище Візантія. Никомедия — влюблене місто осідку імператора Діоклектияна, і тут своє дитинство провів Константин.

Воєначальники радять Константинові осістися в Никомедиї. Але Константин вважав, що селище Візантія, розташоване на европейському березі Босфору, зручніше тому, що можна данину транспортувати з Македонії, Фракії, Іллирику і Далмації суходільними шляхами.

70. До Никомедиї йдуть шляхи з Каппадокії, Трапезунду, Арменії. Він (Константин) вважав, що місто Рим, яке дихає прихованою ненавистю до нього, не може бути його столицею. І крім того Рим для нього не має ні стратегічних, ні економічних, ні політичних зручностей. Він хоче наблизитися до багатих земель Скитії (України) і Кавказу, і їх перетворити у свої нові колонії, або — мати з ними вигідну торгівлю. Він рішив: там, де селище Візантіус, ставити нове місто.

71. У грецькій мітології згадано, що Бізант (Візант) — син Посейдона. Візант — посланик морського бога. У селищі Візантія (правильніше Бізант) жили греки-риболови, був ярмарок, на якому продавалися раби, коні, хутра, мед, зерно, шкіра, віск.

На невеликому гіподромі щороку прибулі з Скитії (України) вершники дивували жителів Візантії спритною їздою. Скити тут чулися як вдома: оподаль були селища, в яких жили гіттіти (люди, що говорять тією мовою, що й жителі Дніпра).

72. З різних провінцій римської імперії ішли колонами раби ставити Новий Рим. Було привезено сорок тисяч «µотів». Ті раби, які в дорозі відважувалися бунтуватися, обезголовлювалися.

Смиренним рабам-християнам рекли єпископи, що тепер вільно визнавати науку Христову, і за таку святу волю вони повинні смиренно працювати, коритися урядовцям імператора Константина. Смиренні й покірні за свої терпіння отримають винагороду на «тому світі».

«Новий Рим! Ставимо Новий Рим!», — рекли архітекти нової столиці. «Раби-християни, ставте Новий Рим, радійте, християнська віра тепер є "реліґіо ліціта", "дозволеною вірою"», — натхненно співали єреї.

73. У 330 році перестало існувати селище Візантія. Там, де були землянки, невеликі ліплені з глини і хворосту ліплянки, біля яких висіли рибальські сіті, тепер стоять нові палаци. У палацах живе імператор Константин і його знать.

Навколо палаців стоять мури (оборонні вали). Замість назви «Новий Рим» постала назва «Константинополіс», грецьке слово «поліс» значить «град», «місто». Не римляни (латини), а греки (атени) стали довіреними людьми в палацах імператора Константина, де й мова грецька вже запанувала, і звичаї. Атенські скульптори прикрасили палаци, атенські кравці і шевці шиють одіння для родини імператора за грецькими зразками.

Греки знають, що латини і імператор Константин — два ворожі світи, і ця ворожість особливо корисна для греків.

74. Ще імператор Діоклектиян був поділив імперію на дієцезії (округи). На чолі кожної дієцезії стояли імперські вікарії — довірені люди (наглядачі). Тепер імператор Константин поділив імперію на чотири префектури — Схід, Іллирія, Італія, Галлия. Так Італія стала префектурою, очоленою префектом.

Імператор Константин, давши вірі Христовій вигідні умови для розвитку, відчув, що «люди Христові» темні, зневажливо ставляться до науки, у них немає спільного погляду на головні справи віри. Скільки громад, стільки й понять про Ісуса Христа. Одні вірять, що Ісус-пророк такий, як Ілія, Ісая. Інші вірять, що Ісус — незалежний Бог. Ще інші вважають, що Ісус є «Демібог» (пів-бог), бо ж народжений звичайною жінкою. Є такі, що вірять, що Ісус — Син юдейського Бога Єгови.

75. Імператор Константин прагне християнські громади об'єднати і їх заставити служити інтересам імперії. І тому, що в місті Константинополісі (Візантії) ще повністю незакінчені будови палаців і тому, що є тут сильні нехристиянські громади (громади грецької національної віри і громади римської національної віри), вирішено в невеликому селі Нікея, яке розташоване 150 кілометрів на південь від Константинополісу, скликати архиєреїв громад християнських, щоб устійнити одне розуміння «хто такий Ісус Христос».

76. У селище Нікея приїхало 318 єреїв (жерців). І цей Перший Собор Нікейський очолив імператор Константин, який не вважав себе християнином; ще були сильно устійнені поняття, що християнин — значить раб.

Константин на соборі в Нікеї побачив, що єреї (жерці-єпископи), проповідуючи смиренність і любов, дихають самі на себе ненавистю і готові свої аргументи доводити не силою віри і розуму, а криком і кулаками.

Єрей Аріус (кандидат на єпископа) почав на соборі переконливо доводити, що «Бог-Отець» старіший за «Бога-Сина». Єпископ Миколай (Мерликійський) почав переконливо доводити, що «Бог-Отець» і «Бог-Син» ровесники (однолітки).

77. Аріус твердив, що немає потреби у віру Христову впроваджувати поняття про «Святу Тройцю», бо це є явне повернення до паґанізму.

Єпископ Миколай, настирливо пропагуючи запровадження у вірі Христовій твердження про «Святу Тройцю», вирішив вжити силу, на Соборі він жбурнув цеглину на Аріуса. Коли закривавлений Аріус оговтався, Миколай зі своїми колегами зірвав з нього ризи і вирвав з його рук «Євангелію».

78. Прихильники єпископа Миколая переконали імператора Константина, що узаконення поняття про «Святу Тройцю» особливо вигідне не так для віри Христової, як для імператора. Чому? Тому, що коли буде тепер на Соборі проголошено, що Ісус є Богом, то влада імператора в церквах вважатиметься «Божою установою»: Константин буде у вірі Христовій проголошений заступником Бога на землі.

Не проголосити Ісуса Богом, значить применшити велич імператорської сили. Єпископи-греки вважали, що проголошення Ісуса Богом є справою вигідною й тому, що вона відповідає стилеві грецької ментальности.

У Атенах греки, як пише Плутарх, були проголосили царя Олександра Богом. І коли це проголошення в Атенах відбувалося на зборах, то оратори Демосфен, Дінарх і Геперіод не тільки підняли руки, а й палкими промовами доводили атенцям, що вигідно, щоб Олександр був Богом. Це не тільки збільшить родину грецьких богів, а й помножить славу Греції: грек — бог. Варвари хай знають, що греки — люди надзвичайні, між ними родяться боги.

79. І єгипетські учні Платона щиро вірили (і їм хотілося вірити), що їхній учитель (філософ Платон) не є звичайною людиною. Бог сказав мужові Платонової матері, що його наречена «зачала від Бога», і так Платон — син Божий, непорочно народила його мати.

Імператор Константин (274—337) в Нікеї на Соборі підтримав погляди єпископа Миколая і його приятелів. І сказав суворо: «Хто не спалить книги Аріуса, той буде нами спалений». Після цих слів учасники Нікейського Собору зрозуміли, що відтепер треба вважати Ісуса Христа Богом.

80. 11 травня 330 року відбувається освячення нової столиці Римської імперії. В освяченні Константинополісу беруть участь архиєреї Бога Марса, Бога Зевса і Бога Ісуса. Архиєреї Бога Ісуса під час освячення полісу Константина не виглядали велично.

У євангелистів Маттея, Луки, Марка, Іоана ніде не згадано, що новий дім треба освячувати. Християни вважають, що кадило, кропило, епітрахиль — сатанинські знаряддя віри фальшивої. І на ці знаряддя треба дивитися з відразою. Так чи ні, але під час освячення полісу архиєреї Бога Ісуса відчули, що в них немає таких ритуалів, які б діяли на почування віруючих.

81. З Єгипту прибувають посланці і повідомляють, що прихильники єрея Аріуса бунтуються. Кораблі, навантажені пшеницею, відмовляються плисти до Константинополісу. Прихильники єпископа Миколая вважають: чим відданіше вони будуть славити імператора Константина, тим зручніше їм буде впливати на життя людей Константинополісу.

З чого почати славити Константина? Появляються золоті гроші, на яких викарбувана голова Константина і напис «Бог Константин». Статуя Бога Аполлона, яка два роки тому була поставлена біля палацу імператорського, тепер огороджена дошками. «Щось там роблять грецькі майстри?» Виявилося: вони перепиляли шию Аполлонові і на неї насадили голову імператора Константина. На статуї величній зробили напис: «Константин — філо Крістус», що значить «Константин — Друг Христа», «тринадцятий апостол».

82. Палац, в якому живе Константин, архиєреї віри Христової проголосили «святою палатою». У «святій палаті» «Константин — філо Крістус» перерізує горло рідному синові Кріпсові. Зв'язує «філо Крістус» свою жінку Фаусту і зварює її живцем у киплячій воді. Коли тіло відстало від кісток, Фауста була похована з почестями.

Грецькі талановиті іконописці малюють нову ікону — ікону Бога Христа; Христос одягнений в одяг грецького царя. Жителі Константинополіса, цій іконі поклоняючись, бачили, що Бог Христос має обличчя імператора Константина: Константин спеціяльно позував малярам.

83. Єпископи церкви Христової, славлячи ікону Христа-Константина, речуть: «Раби, зі страхом коріться панам не тільки добрим і лагідним, а й також підступним» (Апостол Петро, 2, 18). Раби-християни слухають і дивуються: вчора їм архиєреї казали, щоб вони панам-римлянам не корилися, а сьогодні — навпаки.

Константин знав, що рабським Богом рабів присмирити — найвеличніша мудрість володаря. Щоб раби не відважувалися думати, що рабство — справа злих імператорів, їм святий Авґустин (354—430), славлячи Ісуса Христа, рік: «Рабство встановлене Богом, і той, хто хоче його знищити, противиться Богові».

84. 22 травня 337 року Константин (святий імператор) умирає. Три Константинові сини починають між собою криваву війну за імперський престол. В 351 році Констанцій (середній син Константиновий) стає імператором. Він звільняє єрея Аріуса з неволі.

Він (імператор Констанцій) проявляє прихильність до національної римської релігії, дає багаті дари на святиню Богині Фортуни, яка ось щойно збудована у Константинополісі. Він відновлює свято в честь непереможного Сонця («Діес наталіс соліс»).

85. Чому імператор Констанцій (337—361) стає прихильником єрея Аріуса? Тому, що його батько Константин, умираючи, тримав біля себе єпископа-аріусиянина, вважаючи його мудрецем.

Констанцій любив свою матір Фаусту, знав її трагічну кончину. І знав, що Фауста була дочкою Максиміана і сестрою того Максентія, який потонув у Тибрі під час бою з Константином.

Констанцій їде до Риму, щоб оглянути місто свого діда Максиміана.

86. Римляни, знаючи, що імператор Констанцій не визнає Ісуса богом Римської імперії, і тому прихильно ставиться до єрея Аріуса, щиро привітали його. Він (Констанцій) у Римі заборонив християнам (людям не латинського походження) переслідувати латинян, які тримаються віри батьків своїх, зберігають традиції старих родів своїх.

87. Папа римський Яній бачить, що віра християнська в Римі гасне, немає в ній таких обрядів, які б вабили людей. І він в 368 році переносить прикраси з храму Бога Юпітера у храм Бога Ісуса. І він радіє, що звичайні люди пішли за прикрасами...

Греки, довідавшись про відважні дії папи Янія, проголошують, що замість Бога Аполлона у вірі грецькій християнській діє Святий Юрій (особа, видумана єреями). Бог Посейдон примушений був свої функції передати Святому Миколаєві (особа, придумана єреями). Бог Гермес стає християнським святим Гермесом. Бог Деонисій стає християнським святим Деонисієм. І появилися колоритні християнські процесії, драматизовані свята, мелодії, які були у храмах Зевса, тепер маючи інші слова, лунають у храмах Христа.

88. Іран (Персія) насторожився. Що є? Агенти імператора Констанція при допомозі християнської релігії міцно утверджують римську владу в Армянії. Ось де таїна — при допомозі римської національної віри армянів поневолити не можна, при допомозі віри християнської (інтернаціональної) поневолення здійснюється успішно.

Армянин (вірменин) Аршака (наставленик Констанція) запопадливо здійснює хрещення Армянії. І христосівці (агенти Констанція) проникають до Ірану, щоб намовити іранців прийняти від Константинополісу релігію інтернаціональну.

89. Володар Ірану Шапура 2-й зрозумів, що наплив до Ірану місіонерів римських означає дії розвідні. Шапура 2-й вигнав з Ірану місіонерів-христосівців. І з своїм військом іде на Новий Рим (Константинополіс). Шапура ображений, що Констанцій вмішується в духовні справи Ірану.

Переляканий Констанцій звертається до свого полководця Юліяна, щоб він з Галлії прибув на допомогу з військом. Юліян умів у своєму війську високо тримати свій авторитет, офіцери звали його «авґустом» (святою особою), щоб між воїнами була бадьорість і віра в велич Юліянову.

Юліян, маючи авторитет «святійшого», входить з військом в Константинополіс не щоб помогти Констанцію, а щоб взяти його в полон. Констанцій в 361 році вмирає у Киликії (Киликією звалася місцевість, розташована на південь від сучасного турецького міста Анкара).

90. Юліян (361-363), ставши імператором, уважав, що «Миланський едикт», виданий Константином, дає завеликі привілегії християнським єпископам, які дуже розбагатіли і на своїх дієцезіях поводяться як сатрапи. Юліян заборонив єпископам (людям невиразного національного походження) глумитися з національної римської віри.

Єпископи, дізнавшись, що Юліян не оправдує зневажливого ставлення до римської національної віри, проголосили його «відступником» («апостота»). Юліян був достойним воїном, філософом, високо освіченою людиною. Аристократія Атен і Риму (та аристократія, яка трималася віри батьків своїх) шанувала Юліяна.

91. Християнські єпископи (люди різних рас і народів) вважали, що прихильне ставлення до національних релігій ослабить їхній вплив на віруючих. Їм не треба було лякатися. Константинополіс — місто, в якому є багато людей без національного «я»: це модерний християнський Вавилон. Сюди прибули греки, латини, армяни, словяни, єгиптяни, сирійці, лебанонці, всі вони кровно змішуються, мають віру Христову. Вони вважають, що для них будь-яка національна віра шкідлива — вони грецькою мовою розмовляють, вони є візантійцями.

І військо Юліянове — люди без почувань національної гордости, вони є християнами, які не знають, хто були їхні родичі і звідки походять, і їм не подобається імператор Юліян — явний прихильник національних вір Риму і Атен.

92. На березі ріки Тигр імператор Юліян оточив столицю Ірану (Персії) Ктесифон. І під час бою він був тяжко ранений. Вірні приятелі гірко плакали над ним. Він, умираючи, казав: «Не плачте. Не треба оплакувати володаря, який відходить до небесних зірок». Воїни (персіяни), дізнавшись, що Юліян помер, сказали: «Заратустра переміг Христа».

Військо Юліянове вертається до Константинополісу. Армянія (колонія Константинополіса) стає незалежною державою. Землі, завойовані Діоклектияном, Римська імперія втратила. Грек Орібазій був головним лікарем імператора Юліяна. Коли Юліян помер, Орібазій утік в Україну (Скитію), де перебував п'ятнадцять років, знання свої поліпшуючи. Він у своєму славному «Медичному збірникові» оповідає про чудодійні лікувальні трави України (Скитії).

93. Полководець Феодосій (379— 395) іспанець. Він стає імператором Східної і Західної імперії. Феодосій бачив, що він, як іспанець, не може бути підтриманий ні римською, ні атенською аристократією. Живучи на чужинах, він не має жодних понять про іспанську національну віру. Він бачить, що римська біднота (інтернаціональні многочисленні раби) тримаються християнської релігії, він їх кличе до свого війська. Він вирішив міцно впроваджувати в життя постанови Нікейського собору, щоб таким чином при допомозі єпископів скріплювати в імперії свою владу.

94. Євгеній (знаний представник старого латинського роду), визначний промовець, впливовий римлянин, стає в 392 році імператором Західної імперії. Він бачить, що Рим (місто Рим) поділений на два ворожі табори: римська аристократія тримається рідної римської релігії, не визнає Ісуса Богом Риму. Римська біднота (народжені в Римі раби, які говорять латинською мовою, але самі не є латинського походження, таких у Римі більше як справжніх латинів) тримаються християнської релігії. Ці два табори не можна помирити.

Євгеній дає наказ поставити у Палаці Сенату статую богині Вікторії і відновити свята римської національної віри.

95. Агенти християнських громад римських повідомили у Константинополісі імператора Феодосія, що імператор Євгеній відроджує римську національну релігію, не визнає Ісуса своїм Богом.

У Константинополісі ті жителі, які трималися національної віри грецької чи римської, стали підозрілими людьми, і Феодосій на них дивився як на прихильників Євгенія. І він (Феодосій) в 393 році проголошує закон, що всякі спортові (олімпійські) ігрища є справою сатанинською. Архиєреї церкви Христової тішаться, бачачи в Феодосієві свого вірного оборонця.

96. Імператор Феодосій, знаючи, що раби-християни, які живуть у «вічному Римі», підтримають його, іде з військом проти імператора Євгенія. Євгеній відважно б'ється, з ним останні залишки латинів (родовитих римлян), їх мало, вони здійснюють великі подвиги та їхні сили слабнуть. Феодосій стає переможцем. Він в 394 році стає імператором Східної і Західної Римської імперії. Яка дивна історія Риму? Імператором Риму тепер є не римлянин, а іспанець Феодосій, який ненавидить в Римі все римське, біля нього воєначальники, чиновники не римського походження. У Римі лишилася мова латинська, руїни латинських споруд, слава латинська — і майже немає латинів.

97. У 395 році імператор Феодосій умирає. Його старший син Аркадій, маючи 18 років, стає імператором Східної Римської імперії. А молодший син Гонорій, маючи 11 років, стає імператором Західної Римської імперії: так почався розподіл імперії і її падіння.

Євдокія (жінка імператора Аркадія (395—408) посварилася у Константинополісі у святій Софії з патріярхом Іоаном (Злотоустим). Іван Злотоустий був людиною жорстокою; голосячи «Не вбий», він одночасно благословляв убивство. На проповідях у святій Софії він казав, що і Мойсей був убивцею, і Бог Саваот любив Його.

98. Патріярх Іван (Злотоустий) — найвеличніший святий грецької ортодоксії, боронив єпископів, які були власниками багатих земель, мали доми (лаври), у яких жили монахині і монахи. Єпископи, маючи великі багатства і впливи на душі людські, часто відважувалися не слухати урядників імператора Аркадія.

Іван (Злотоустий) був темпераментним промовцем, талановитим письменником, актором і розкошолюбом. Він прагнув творити в церкві державу, а не в державі церкву. Імператор Аркадій наказав зняти з патріярха Івана (Злотоустого) золоті ризи і посадити його на старого воза купецького і прив'язати до воза, щоб не втік, і, як звичайну людину (без титулів і влади), вивезти на заслання в Армянію. У 404 році Іван (Злотоустий) прибув до Армянії, де й загинув у забутті. Греко-ортодоксальна церква здійснює до цього часу церковну театральну (за стилем грецького театру часів Софокля) службу Божу, оформлену Іваном (Злотоустим).

99. Аларіх (історики вважають, що він був вождем «визиґотів») в 406 році перейшов Рейн, завоював Галлію (Францію). У 408 році він перейшов Дунай, завоював Норик і Паннонію (землі сучасної Австрії). Вторгнувшись на територію Італії, він (Аларік чи Аларіх) почав переговори з Стилихоном (управителем Риму). Стилихон був заступником малолітнього імператора Гонорія. Стилихон хотів дати Аларіху золоті дари, щоб він не руйнував Риму. Та змовники, які були при дворі Гонорія, зв'язали Стилихона і в 408 році відрубали йому голову.

100. У 408 році в Константинополісі голод. На провінціях Римської імперії заворушення, не доставляється хліб до «Нового Риму». Християни-паґанці крадькома вторгаються на західні береги південного Дніпра, убивають безборонних мирних жителів, молодь хапають на продаж в неволю, грабують селища; везуть зерно і скотину та полонених до Константинополісу.

24 серпня 410 року Аларіх, маючи в Римі рабів «визиґотських», які йому відчинили «врата», ввійшов у Рим. Аларіх (християнин-аріусянин) щадив церкви і тих переляканих, що в них ховалися. Знатні римляни, які трималися віри батьків своїх і були вірними оборонцями Риму, полягли в нерівному бою. Згинули потомки тих, які творили історію імператорського Риму. Римлянами тепер звуться люди не римського походження; потомки рабів, привезених з Іспанії, Картагенії, Коринфії, Галлатії, Сирії, Криту живуть у Римі, говорять мовою латинською (бо свої рідні мови забули), вони тепер — новітні латини-християни, і Аларіх їх вважає своїми вірними союзниками.

101. Ті справжні римляни, які лишилися живими, жили в приниженні. Вони казали, що Рим упав тому, що зрадив свою рідну віру (зрадив віру Юлія Цезаря, Октавіяна Авґуста) і поклонився чужим привезеним Богам.

Письменник Ритилій Намациан і історик Зосим писали, що упала слава, воля і сила Риму тому, що Рим відійшов від віри батьків своїх і попав під вплив грецьких, юдейських, єгипетських, фригійських, іранських божеств і ритуалів.

З Африки єпископ Авґустин (людина малого розуму, але гарячого і немилосердного серця) злорадствував. Він писав, що Рим упав і оплакує свою паґанську віру. Він учив римлян у своєму творі «Про місто Боже», що Рим упав тому, що римляни щирою душею не горнулися до святої «Євангелії», і за таку нещирість тепер покарані.

У 427 році імператор Феодосій 2-й (408—450) назначає антіохійського єпископа Нестора Константинопольським патріархом. Щоб слово «антіохійський» було зрозуміліше, варто згадати, що на південно-західному березі сучасної Туреччини було селище Антіохія, де була християнська громада, очолена єпископом Нестором. Нестор був людиною освіченою, ознайомленою з наукою Заратустри.

102. У цей час в Олександрії (у Єгипті) був єпископом Кирило, людина безмежно віддана вірі християнській, людина малого розуму і жорстокого серця. Він зі своїми помічниками (і про це я вже писав у праці «Дай мені пожити ще два місяці») на вулиці спіймав дівчину Гіпатію. Зірвав з Гіпатії одежу і затягнув її до церкви Бога Христа і біля вівтаря її замордував.

Чому? Гіпатія була учителькою, і вона відважилася, маючи телескоп, в місячну ніч дивитися на зорі, отже втручалася (без дозволу єпископа Кирила) у таїни «царства небесного». За таке жахливе «богохульство» було в неї відібране життя.

103. Єпископ Кирило бачив, що єгиптяни хоч і вважають себе християнами, але вони так, як і учителька Гіпатія, поклоняються єгипетській «Божій Матері Ізиді», і щиро люблять її. Сто років тому римляни переслідували того, хто був християнином, тепер переслідують того, хто не є християнином. Християнином добрим є той єгиптянин, який молиться за здоров'я імператора Римського, ката народу Єгипетського.

Єпископ Кирило знав, що єгиптян не можна переконати, що в християнській вірі немає Богородиці. Щоб єгиптян навернути до істинної віри Христової, їм треба дати Богородицю, і сказати, що «Богородиця є, але її ім'я не Ізида, а Марія». Між єпископом Кирилом і патріярхом Нестором почалися суперечки «у справі Богородиці», і поширилися ці суперечки між християнами.

104. Імператор Феодосій 2-й, щоб припинити сварку у справі Богородиці, дав наказ у селищі Ефес (на північ від Константинополісу) скликати в 438 році Ефеський собор єпископів, на який прибуло 200 наглядачів (єпископів).

Єпископ Кирило прибув з Єгипту з діямантами і золотом. Він у Константинополісі довідався, що для імператора Феодосія 2-го немає значення — буде юдейка Марія проголошена Богородицею чи ні, головне, щоб зникла виснажуюча сварка. Кирило стрінувся в імператорському палаці з головним євнухом, який був довіреною людиною сестри імператора Феодосія 2-го. І цей євнух передав сестрі імператора дорогі (привезені з Єгипту) дари.

Що вирішило справу — дорогі дари чи жіночі почуття? Діви імператорського двору від єпископа Кирила довідалися, що коли юдейка Марія буде проголошена Богородицею, то жінка імператора Феодосія і сестра імператора Феодосія звеличаться як доньки Богородиці Марії, і їх буде він славити так, як Божих преподобниць. Жінки імператорського двору стали по стороні єпископа Кирила.

105. Він (єпископ Кирило) з групою монахів і єреїв зайняв на Ефеському соборі перші почесні місця. І він присутнім прочитав, що з веління імператора Феодосія 2-го відтепер треба по церквах християнських голосити, що діва Марія є Богородицею.

Патріярх Нестор, підтриманий сирійськими єреями, хотів на соборі прочитати свою заяву, в якій він твердив, що юдейка Марія є Христородицею, бо вона народила Христа, а не Бога. Єпископ Кирило і його браття во Христі на соборі підняли такий крик, що патріярх Нестор не міг говорити.

Єреї, прибулі з Сирії, казали, що у «Євангеліях» зазначено, що діва Марія, крім Ісуса, мала ще декілька синів, і проголосити її Богородицею значить відійти від писань «Євангелії». Але там, де вживаються крики і кулаки, як аргументи, розум і правда мовчать. Діва Марія (під час голосування) отримала титул Богородиці.

106. Виникає питання: чому такі важливі християнські собори не відбуваються у Римі, Константинополісі, Атенах, а в невеликих селищах? У Римі і Атенах «протести», менше стає грамотних людей, справа освіти перебуває під строгою контролею церкви Христової. І в цих містах ще діють сильні прояви рідної грецької і латинської віри.

Хто хотів навчитися писати і читати, ішов до монастиря, де молоді люди спрямовували свої мислення і почування так, як це було вигідно для церкви Христової. У храмах Бога Сераписа (у Єгипті) жили монахи (браття во Сераписі), вони училися читати і писати; мудріші з них ставали єреями (жерцями), їх наслідуючи, в Єгипті почали творитися при храмах Бога Христа монаші об'єднання, їх наслідуючи, виникали християнські монаші об'єднання в Сирії, Палестині, Константинополісі. Усі вони були підлеглі місцевим єпископам. «Браття во Христі», так як і «браття во Сераписі» чи «браття во Будді», ходили по селищах, учили дітей грамоти.

107. У римських колоніях повстання. У Іспанії, Галлії, в північній Італії римські полководці, які з походження не є римлянами, роззброєні. Ні їм, ні їхнім воїнам не хочеться їхати до міста Риму. Вони в римській армії служили за гроші.

Римський патрицій Орест садовить на престол свого сина Ромула Авµустула. Та проти імператора Ромула Авµустула виступають воєначальники римської армії, які не вважають себе вихідцями з латинського племени.

Полководець Одоакер (Одинакар) іде на Рим. Історики вважають, що Одинакар був українцем (русичем) і військо його було оформлене в степах України (Руси). Одинакар в 476 році завойовує Рим, під час бою гине патрицій Орест. Одинакар забирає з рук імператора Ромули Авґустула імперський жезл (символ влади), і залишає Рим.

Є твердження, що в 476 році перестає існувати Західна Римська імперія. Рим (місто Рим) стало невеликим забутим селищем, у якому живе шість тисяч мешканців. І не можна сказати, що вони є родовитими римлянами. Римляни, живучи в колоніях, не хочуть вертатися до зруйнованого Риму. Вони стають у проводі правління нових держав в Західній Европі і кровно змішуються з місцевим населенням.

108. Анастасіян (491-518) імператор Східної Римської імперії, яку греки тепер називають в честь грецького селища Візантією, дістає вістку, що на північних просторах Понту Евксинського (Чорного моря) неспокій: могутні загони озброєних вершників (прибулих з берегів Бористену — Дніпра) виганяють ромейські застави. І небезпечне те, що ці скити-сармати-анти, які є одним народом, хоч і різні народи їх називають по-різному, дуже численні, вони войовничі, мають віру таку, яка їх робить безстрашними воїнами. Вони в полон не здаються, під час безвихідного становища самі в себе мечем життя відбирають, їхні волхви (жерці) їм кажуть, що той, хто є вільним на землі, буде вільним і на небі. Той, хто є невільником на землі, на небі буде невільником. Вони (скити-русичі, сіроокі й русяві бористени) навівають жах на легіонерів Візантії.

109. Імператор Юстиніан (527— 565) посилає військові частини, очолені полководцем Асвадом, який загартований у боях з «визиготами», щоб він стримав кінні армії Скитії (України-Руси). Асвад — гордість армії Візантійської. Він побачив, що скитські (українські) дві кінні частини (1800 вершників і 1700 вершників) хочуть оточити його, не починає бою. Він тікає, рятуючи своє життя. Він ще в житті не бачив, щоб вершники летіли з такою буремною швидкістю, з таким свистом, з такими могутніми криками, по яких можна відчути надлюдську відвагу і силу.

Асвад у Константинополісі повідомляє імператора Юстиніяна, що Скитія (Україна-Русь) — страшний і небезпечний ворог Візантії. Архиєреї віри Христової у святій Софії речуть, що скити (українці-русичі) «це µоґи і Маµоґи», «це не такі люди, як всі люди», це страшні дикі варвари, які мають звірячі обличчя, ростом вони вищі за ромеїв, мають вони дикі бридкі очі, налиті від люті кров'ю, замість нігтів у них звірячі пазурі на руках і ногах, зуби у них, як ікла у вовка, і християнин не повинен їх вважати людьми.

У анналах Візантії навмисне найчорнішими фарбами греки малювали жителів Скитії (України-Руси), щоб візантійців навчити зневажливо (і з бридкістю) ставитися до «варварів» (чужинців), і нищити їх при кожній нагоді.

110. Восени (року 551-го) кінна армія України (Руси), переправившись через Дунай, ввійшла в Іллирик. Іллирик — територія, на якій тепер розміщена Мадярщина і Австрія. Війська імператора Юліяна, не прийнявши бою, відступили на південь. Українці (русичі) з великою здобиччю повернулися на північні придунайські долини.

Перепочивши на придунайських долинах, кінні загони українців (русичів), входять у Фракію (сучасну Болгарію), населення Фракії радо вітає їх як своїх одноплеменників. Військові загони Юстиніянові тікають до Константинополісу.

111. І хоч греки і латини писали і говорили, що скити (українці-русичі) дикі, потворні, брудні, жахливі варвари (чужинці), вони знали, що скити (українці-русичі) люди високої культури, гостинности, людяности, красиві вони виглядом, глибокодумні і мають вони віру світлу, бадьору таку, як і характер їхній.

Ф. Ф. Фаррер у книзі «Життя Христа» пише, що не грек і не латинянин, а скит (русич-українець мудрий) «устійнив початок нашого літочислення». Скит (русич-українець) вчений Деонисій, який попав як проданий раб до Риму і став він ігуменом у Римі, і вмер він у Римі в 525 році. Він для латинів і греків устійнив дату народження Бога Ісуса Христа, яка була радо прийнята Римом і Грецією.

112. Святий Колумбан чимало німців навернув на Віру Христову. Слово «навернув» вживаю як термін, поширений між християнськими місіонерами. Вважаю, що можна скот навернути з одного пасовища на інше. «Навернути» людину на віру значить її обманути: віра — це особливі почування душі, між душею людини і її рідною вірою є гармонійність, є таїни, записані в інстинктах дідів і передані вони внукам. Можна «навернути» вівцю на віру вовчу, і вона скаже, що в неї тепер віра вовча, і яка трагедія — вона по походженню вівця, а по вірі — вовк?

Архиєреї церкви Христової сказали Колумбанові, що коли він поїде до людей Дніпра (Бористену) і намовить їх відректися від віри батьків своїх і наверне їх на віру Христову, то буде високо шанований Римом і Візантією.

І він поїхав до бористенів. І почав їх на віру Христову навертати, і переляканий повернувся і сказав: «Їх легше умертвити, ніж переконати, що їхня рідна батьківська віра недостойна. Вони сміялися з мене».

Вони (бористени) добре обізнані з релігією Христової Візантії. Вони навіть знали, що в 590 році в Єрусалимі християнські архиєреї встійнили свято осляче: свято в честь осла, на якому Бог приїхав до Єрусалиму.

113. У місті Едессі (місто знаходиться на північ від Сирії) під час ослячого свята єпископ сідав на осла. Тримаючи хрест у руці, він пишно їхав вулицею. І християни бігли стрічати його як Бога Ісуса. Вони кидали під ноги ослові галузки.

З церковними піснями єпископ в'їзджав на ослі до церкви Христової. У церкві Христовій осел не поводився смиренно — бекав і, махаючи хвостом, гасив свічки і бруднив підлогу, і тому цей новий обряд християнський був занедбаний.

114. Щоб церкву Христову пожвавити (адже євангелисти про свята і ритуали мало написали), папа римський (Григорій 1-й) в 590 році придумує свято «Сиропусної неділі». І в ці часи було придумане свято обрізання статевого тіла Господа Бога Христа. Обрізання (ритуал старо-юдейський) грає священну роль у церкві християнській. Християни щороку (14 січня) врочисто вшановують «свято обрізанія».

115. У 590 році принц Ірану (Персії) Хозроес звернувся до Маврикія (імператора Візантії), щоб він допоміг йому втихомирити бунтівників, які діють в його країні. Маврикій допоміг Хозроесові сісти на іранський престол.

Вони (визнавець віри Заратустрової Хозроес і визнавець віри Ісусової Маврикій) стали приятелями. Імператор Маврикій, ознайомившись з святинями Заратустри і його наукою, відчув у душі, що заратустріянські вчення краще промовляють до його розуму, як християнські. Він, прибувши до Константинополісу, сказав, як людина вільна і достойна, що не вважає себе ворогом Заратустри.

Архиєреї церкви Христової — люди вороже наставлені до всіх релігій на світі, і люблять вони тільки самі себе, почувши, що Маврикій не вважає себе ворогом Заратустри, почали таємно діяти. Вони намовили воєначальника (щирого християнина Фокаса), щоб він мечем заколов імператора Маврикія.

116. У Константинополісі юрбами ходять монахи — тверезі і збуджені діянням «Деонісовим». Вони викрикують зневажливі слова на адресу імператора Маврикія, і їх піймати тяжко: щезають, як зграя горобців.

Імператор Маврикій пішов з своєю родиною до святої Софії, щоб вияснити патріярхові, що справа віри — справа совісти, і імператор має право мати свої погляди на ті чи інші справи релігійні. Маврикій — людина спокійної і толерантної вдачі, не хоче силою зброї говорити з людьми інакшедумаючими.

Патріярх похитує головою, улесливими словами затримує біля себе Маврикія і його родину і жде здійснення таємної змови. Фокас з групою воїнів вривається до святої Софії. І він біля кивоту накидає мотузку на шию імператора Маврикія і, як осла, тягне по підлозі. Патріярх — святий христолюбець, невинний, як голуб, молиться.

117. І приведено п'ятьох синів Маврикіних. Імператор Маврикій мав право (він був прив'язаний) дивитися, як Фокас по черзі відрубує голови його синам. Маврикій, бачачи одрубані голови синів своїх, знепритомнів, і йому (непритомному) тут же була відрубана голова.

Жінка імператора Маврикія, яка з трьома молоденькими доньками притаїлася у святій Софії, молилася до Бога Ісуса, благала порятунку від озвірілих жорстоких християн-паґанців. Фокас, маючи святе благословення від патріярха Константинопольського, поводився з доньками імператора Маврикія так, як йому підказували варварські дикі жадання. Задовольнивши тілесну жагу, він на очах їхньої матері повідрубував їм голови, і потім їхній матері голову тут же відрубав.

Очевидно, таких благочестивих подвигів християнських, які здійснює християнин Фокас з патріярхом Візантії, немає у Скитії (Україні-Русі), бо в них ще не утверджена віра візантійська, в них ще немає християнської культури...

118. Фокас вважав, що замордована родина імператора Маврикія має рідних і приятелів. Вони можуть боронитися. І тому він їх ловив по Константинополісі, виколював їм (за атенським звичаєм) очі, виривав їм язики, живцем палив. У анналах Візантії з найменшими деталями описані подвиги Фокаса, облагородненого вірою Христовою.

Патріярх Константинополісу, дізнавшись, що Фокас вже вимордував рід Маврикія, який заразився наукою Заратустри, перехрестився і християнина Фокаса освятив на імператора Візантії. Папа римський (Григорій) підняв руки перед іконою Бога Ісуса Христа і (як твердять аннали) проречав: «Аби рука Фокасова скріпилася проти всіх його ворогів. І Фокас за таке святе благословення подарував папі римському титул «вселенського єпископа».

Брудні, огидні варвари, вони не говорять, а гавкають, живуть, як скотина, без віри Христової над берегами Бористену (Дніпра), вірять духам Предків своїх, обожнюють сонце, ріки свої, цілують землю рідну, звуть її матір'ю-Кормилицею, їх би навернути на правдиву віру Христову і їх би передати під опіку патріярха візантійського, або — папи римського, їх би просвітити чудами нового імператора Фокаса, їх би навчити візантійського милосердя.

119. Фокас — імператор Візантії (602—610) — людина вихована на високій культурі і цивілізації Візантії Христової. Він, ставши імператором, здійснює новий ритуал: він поклав у коробку голову імператора Маврикія і голови п'ятьох синів, обгорнув їх шкірою і відіслав, як дарунок, до нечестивого визнавця віри Заратустрової, до Хозроеса (імператора Ірану). Ось, мовляв, маєш нового визнавця-заратустріянина, тішся!

Хозроес, нічого злого не підозріваючи, розгорнув дари, прислані Візантією до Ірану, і жахнувся, відвернувся від страшних спотворених голів. І сказав своїм дворянам, щоб вони подивилися і самі переконалися, що значить культура, цивілізація і християнська ортодоксія імперії Візантійської.

120. Гераклій (полководець імператора Маврикія) залишає зі своїм військом Картаґени і прибуває до стін Константинополісу. Він вважає, що Фокас має менше прав як він, і тому він (Фокас) повинен йому відпустити престол імператора.

Патріярх Константинопольський, маючи спритних шпигунів, дізнався, що Гераклій має військо сильне, і імператор Фокас не відважується починати бій. Гераклій входить в Константинополіс, його вітає патріярх. Імператор Фокас молиться у палаці, вірить, що він є під духовною опікою патріярха. Ні. «Всяка бо влада від Бога». Воїни Гераклієві зв'язують імператора Фокаса і вбивають.

121. Священики (духовні провідники святинь Заратустрових) оглянули «дар», присланий Іранові з Візантії, сказали імператорові Хозроесові, що архиєреї церкви Христової є людьми Анґра Маню (синами Сатани). Вони жорстокіші за диких звірів і хитрі та підступні як змії. Честь (звичайна людська гідність) вимагає, щоб цар (імператор) Хозроес помстився за свого приятеля-імператора Маврикія, який бачив світло в науці Заратустри.

Хозроес, очоливши своє військо, перейшов ріку Евфрат. Сирійці радо вітали його армію: сирійці вірили, що прийшов час — вони будуть визволені з жорстокої візантійської деспотії. Візантійська деспотія була жорстокішою за всі досі відомі деспотії тому, що її наймане військо складалося з різних злочинців. Злочинці не мали почуттів національної гордости, їм були незнані сентименти. Вони розважалися, бачачи муки катованих людей, і в цьому знаходили насолоду життя, і тішилися, що їхні вчинки оправдані архиєреями церкви Христової.

122. Селища Антіохія, Дамаск, Цезарія (місто біля Єрусалима) радо привітали військові частини Хозроеса. Єрусалимський загін (загін найманих військовиків візантійських) чинив опір, але — примушений був здатися. Є дивні настрої — населення байдуже ставиться до святощів церкви Христової. Іранські воїни винесли з церкви «мітичний гріб Христовий» і «хрест Христовий» і, як військові трофеї, навантажили на віз і відправили до Ірану.

Святі мощі-кості, які так ретельно зносили єпископи церкви Христової, були викинуті на смітник псам. Згоріла в Єрусалимі церква імператора — святого Константина і його матері святої Гелени.

Хозроес, отримавши вістку від єгипетських патріотів, вигнав з Єгипту візантійців. Єгипетський (олександрійський) патріярх утік з своїми ближніми «браттями во Христі» на острів Кипр, ближче до Константинополісу. Іранське військо, окупувавши Малу Азію (візантійські колонії), отаборюється на березі Босфору, біля «врат» Візантії. Свята Софія б'є в дзвони — просить у Христа порятунку.

123. Імператор Гераклій шле з Константинополісу (через Босфор) човни з послами — просить миру в Хозроеса. Хозроес відповідає: «Не дам я миру імператорові Римському до того часу, поки він не відречеться від розп'ятого Бога. Жорстокість не є релігією».

Рятуючи Константинополіс, імператор Гераклій і патріярх вирішили купити мир у Хозроеса, пославши йому як дарунок «тисячу коней, тисячу талантів золота, тисячу талантів срібла, тисячу шовкових суконь і тисячу дівчат». І мир — здобуто. Тисячу дівчат треба було негайно мати таких, які б були миловидні, молоді, непорочні. Єпископи зібрали їх по парафіях і сказали їм, що «Господу Богу Христу вгодно», щоб вони з кіньми були відправлені до воїнів Хозроесових.

Дехто може шкодує, що вже в ці часи Україна (Русь) не була осяяна Христовою вірою імперії Візантійської, миловидні, русяві і світлоокі українки (русички) були б з більшою приємністю стрінуті воїнами Хозроеса, ніж чорняві, смуглощокі візантійські християнки.

124. Так — «Мир для Константинополісу здобуто» ціною «людського товару», юні християнки тілами своїми рятують грецьку ортодоксію. Єреї і архиєреї тішаться, що «мир здобуто», і трохи вони зажурилися, бо бачать, що християни вже не ті, що були. Християни повідважнішали, чуда перестали їх чудувати.

Як же тими чудами чудуватися і як можна їм вірити, що вони всесильні? На Голготі, у Вифлиємі, у Гетсиманії вже немає «всесильних спасаючих» мощів. Іранці, назвавши ікони християнською ідольською гидотою, забобонністю темних людей, викинули їх на смітник. Та справа не в тому, що вони їх викинули, а в тому, що викинули відважно, кари не бояться, і мощі чудотворні не творять чуд, нікого не карають і не спасають, «і земля не розступається, і небеса не розчиняються». Значить, єпископи у церквах говорили неправду?

125. У Константинополісі появилися бурхливі сварки між християнами: є секти аріусіянів, гностиків, маркіонитів, євтихіян, несторіян, василидіян. Маркіоніти доводять, що Тройця складається з Бога-Отця, Бога-Діви Марії і Бога-Сина Ісуса. Ті, що таку тройцю осуджують, кажуть, що нібито виходить, що для Бога-Отця його доня Діва Марія народила йому Сина Ісуса?

Несторіяни доводять, що Бог — це Дух. Хіба Бог-Дух може мати матір? Коллидіяни голосили, що діва Марія є Богинею і вони до її образу били поклони і їй в жертву приносили коржі. І тепер прийшла до Константинополісу вістка, що араб Галібі (Могамет), зріднений з воротарем арабської святині Кааби, ширить вчення Нестора. Галібі (Могамет) каже, що «Ісус син Марії», і каже, щоб араби не вірили християнам, бо вони мають богів-ідолів.

126. Константин Порхвирородний журиться, що «русичі вторгаються на землі і земля стає варварською». У 616 році русичі (українці) оточили град (поліс) Фессалонику з моря і суходолу. І їхній полководець Ходан хоче іти на Константинополіс. У нещасливому випадку гине Ходан. І русичі (українці), утративши полководця, залишають береги Егейського моря, ідуть на північ.

 

Імператор Гераклій довідується, що українці (русичі) є дуже відважними тому, що вони є «дикими варварами», вірять у силу зброї своєї, вірять у себе, немає між ними смиренних христолюбців. Вони не подібні на арабів, греків, іранців, єгиптян. Вони воюють поруч з жінками своїми, жінки їхні на конях, озброєні луками, стрілами, щитами, жінки їхні в шоломах і виглядають як воїни. Вони в 626 році оточили Константинополіс. І відійшли тоді, як їм були принесені дари.

127. Могамет — гордий син арабського світу. Ніхто і ніколи для арабів не приніс стільки сили, натхнення і слави, як Могамет. Араби, натхненні і об'єднані наукою Могамета, в 637 році скуповують Єрусалим. Єрусалимці, зневірені і змучені роздорами між християнськими єпископами, полегшено зітхають: може воно краще, що появилася віра, що Бог один, не буде сварок чи Ісус є Богом Христосом, чи Марія є Богородицею чи Христородицею.

Мусульмани входять в Олександрію (в Єгипет), беруть острови Кипр, Родес, і вони в 673 році починають наступ на Константинополіс.

128. Імператор Константин 4-й (668—685) відганяє арабів від Константинополісу «грецьким вогнем» — горючі кулі, завбільшки як гарбуз, почали летіти на голови арабські. Не так діяла на арабів сила цього вогню, як переляк — вогонь летить з неба на них...

Араби в 677 році відійшли від Константинополісу і пішли на простори сучасної Туреччини.

Україна (Русь) дізнається, що паµанці-християни візантійські виснажені борнею з арабами, вторгаються у степи південнодніпрянські, хапають дівчат і хлопців, везуть їх на ярмарки у Константинополіс, продають у рабство, в гареми, або тримають їх у монастирях.

Українці (русичі) спільно з болгарами в 679 році почали бій з військом імператора Константина 4-го. Він, рятуючись, дає данину Україні (Русі).

129. Імператор Лев Третій (717— 741) був людиною вдумливою, мав практичний розум. Він прагнув скріпити ослаблену імперію, створивши боєздатнішу армію. Він має найманих (прибулих з Антії (України-Руси), з Дакії, з Вестґотії, з Швеції) воїнів, але їх мало, і між ними є люди ненадійні.

Архиєреї святої Софії закликають юнаків і юнок іти в монастирі, не дбати про земні блага, молитвами просити у пресвятої Богородиці Діви Марії спасіння душі. Араби з окликами «Слава Аллахові!» підійшли до селища Нікея (до міста Нікейських соборів). І тут (майже перед дверима Константинополісу) греки (оборонці Нікеї), перебуваючи в облозі, усердно просили-благали у Богородиці Діви Марії спасіння, кадили до її чудотворного образу, цілували її чудотворний образ. Не діждавшись чуда-спасіння, греки (оборонці Нікеї) камінням в церкві розбили образ (ікону) Богородиці Діви Марії, зірвали Богородицю зі стіни і почали по ній топтатися ногами. Чому?

130. У християн виникає огида до ікон (ідолів) Ісуса, Марії, Іоана. Єреї копітливо виховували християн, щоб вони беззастережно поклонялися іконам і ждали від них чуда, спасіння, не надіялися на мечі: бо той, хто меч візьме, від меча загине.

Монахи писали книги, в яких переказували свої сни, видіння, роздуми, з особливою точністю у книгах зазначували: коли і хто освятив мощі чудотворні. У книгах почесне місце займали описи життя того чи іншого єпископа. І таких книг назбиралося не одна тисяча у церквах і монастирях Константинополісу, і слава йшла по світі, що Візантія -світоч мудрости, знань, Божих чуд.

Імператор Лев Третій вважав, що монахи — люди безкорисні, книги, які вони написали, не мають вартости; він дав наказ спалити попами і монахами написані книги і спалити тих, які такі книги пишуть.

131. Лев Третій бачить, що імперія його переживає час падіння, потрібне військо, потрібна зброя. Молодь, перебуваючи під впливом архиєреїв церкви святої Софії, не йде до війська, молодь юрбами збирається біля монастирів, біля статуй Господа Бога Христа, молиться, співає церковні пісні.

Лев Третій дає наказ своєму урядовцеві, щоб він взяв сокиру і тій найвищій статуї Господа Бога Христа, яка стоїть біля Халкопратійських воріт, відрубав голову. Урядовець Ювинон взяв драбину, поставив біля статуї і, голову відрубуючи Господеві Богові Христові, почав казати: «Якщо ти живий і всемогутній, а не мертвий ідол, то спасай себе! Як же ти можеш нас спасати, коли ти звичайний мертвий ідол!» Юрба монахів, під'юджена єреями святої Софії, потягнула драбину. Раненого Ювинона монахи порізали на кусники.

132. Лев Третій посилає військову частину: легіонери, очолені єпархом (начальником міста), мечами порубали монахів і єреїв біля обезголовленої статуї Бога Ісуса Христа. Церква Христова зміцніла, придбавши нових святих: 9 серпня церква Христова відзначає свято святих мучеників «убиєних» імператором Левом Третім.

Єреї святої Софії, незважаючи на те, що Лев Третій є наставлеником Бога, чорною злобою дихають на нього. Але що він має робити? Араби незчисленною силою підходять до мурів Константинополісу, в колоніях повстання, з північних берегів понту Евксинського наступають скити (анти-русичі-українці), вимагають данини, і їм треба давати дібаджі (римські оксамити), обояр (перський шовк), адамашку (дамаські тканини), а в Константинополісі єреї церкви Христової живуть у лінощах, ходять у золотих ризах, ставлять жіночі монастирі і чоловічі, розбещують молодь, хто ж боронитиме Візантію?

133. Лев Третій, щоб хоч невеликого помічника мати, одружує свого сина Константина з дочкою хана Хазарії і заохочує хазарів іти спільно з візантійцями проти арабів, які (і це було 718 року) знову підходять до оборонних валів Константинополісу. Що ж це є? Константин (принц Візантії) одружується з «брудною» варваркою-хазариною? Немає значення: імператор Візантії ставить інтереси свого трону вище всіх релігійних переконань.

134. У Константинополісі живе розбагатіла жидівська громада. Жиди міцно тримаються віри батьків своїх, живуть, визнаючи закони Мойсея. Константинопольська знать їх шанує тому, що в них можна купити різний крам, привезений з Єгипту, Криту, Кипру, Коринфу. І одночасно ця знать ненавидить жидів тому, що вони знаходять швидко спільну мову з арабами, персами, русичами (українцями). Знаходять спільну мову з людьми різних релігій тому, що вони (жиди) кажуть: «твоя віра для тебе добра, а моя віра для мене добра, ну і живімо мирно».

Коли з Херсонесу греки-пірати (християнські паґанці) привезли на торг в Константинополіс юнаків і юнок, наловлених на берегах Бористену (Дніпра), жиди купили їх. Біляві, світловолосі, сіроокі, міцно збудовані будуть перепродані на торзі в Єрусалимі, юнаки будуть рабами-веслярами, а юнки житимуть у гаремах Єгипту, Арабії.

135. Єреї Святої Софії, на торзі оглядаючи скитів (українців-русичів), сказали їм: «Хрестіться, віру Христову визнайте, ми вас купимо, житимете у монастирях, потім підете додому, навертатимете свої племена на віру святої Візантії».

Єреї повісили на торзі закутим юнакам і юнкам дерев'яні хрести і почали до їхніх уст підносити ікону Господа Христа. «Цілуйте, віру правдиву приймаючи! Христос визволить вас з неволі, з гріхів вільних і невільних, підете на землі батьків своїх».

136. Перелякані юнаки і юнки готові були найбільші муки прийняти, щоб тільки повернутися додому (до родин своїх, на степи квітучі, в діброви співучі). Єрей ікону Господа Бога Христа підносячи до уст юнаків і юнок, речав: «Уже палає вірою Христовою Скитія (земля Ґоґа і Маґоґа), схрещується Русь варварська в ім'я Отця і Сина і Святого Духа».

Один з юнаків скинув з шиї дерев'яного хреста і сказав голосно: «То мій Бог! Він мені дає Світло і Тепло. Усе, що родиться на землі, клониться до Бога, якому я вірю». І він показав рукою на Сонце. Монахи зв'язали «нечестивого ідолопоклонника», «паґануса-варвара». І почали бити. Його друзі почали його боронити.

Жиди-купці почали боронити юнаків, кажучи, що вони є куплені і закон імператора Візантії забороняє бити раба без причини. І коли підійшов рабін, то він монахам пригадав, що у щасливі часи був виданий імператором Веленсом (364—378) «едикт», що монахи не мають права жити у містах імперії, бо вони дармоїди, ведуть неморальне життя, на вулицях чинять бійки. І сказав рабін монахам, що сонце не є ідол (рукотворний образ), і тому ту людину, яка поклоняється Сонцеві, не можна вважати ідолопоклонником.

137. Імператор Лев Третій, коли перед ним постало питання: бути по стороні архиєреїв святої Софії чи жидівської громади, підтримав архиєреїв. І дав наказ хрестити жидів вогнем і мечем, і було це в 722 році.

Жид, який не хотів зраджувати віри батьків своїх, був покладений головою до пня. Монахи, перехрестившись, відділяли голову від тулуба. У Константинополісі в ці часи жила громада християн (монтаністів). Вони, визнаючи науку свого учителя Монтана, вірили, що справжній християнин не повинен брати в руки меча. Монтаністи ждали приходу Христа і «нового Єрусалиму». Монтаністи були зібрані на площі гіподрому (біля святої Софії), їм було сказано, що прийдуть єреї з святої Софії і будуть їх хрестити, бо хоч вони (монтаністи) і вірять у Христа, та їхня віра не є правильна, бо не приносить користи візантійській ортодоксії. Монтаністи знали, що Візантія має закон: той, хто приймає віру Візантії, стає духовним рабом Візантії.

Єреї, ідучи з святої Софії з кропилами і кадилами, побачили чудо: монтаністи самі себе облили оливою і спалили.

138. Константинопольський патріярх Анастасій (730—754) вважав, що араби (мусульмани) мають військовий успіх тому, що християни починають вірити так, як і мусульмани: ікони в церкві не потрібні. Коли ж є такі християни, які поклоняються і цілують ідолів християнських, то тільки тому, що перелякані й не хочуть, щоб єрей у церкві їх проклинав. Патріярх Анастасій вважав, що імператор Лев Третій правильно робив, даючи накази сокирою розбивати ікони християнські. Патріярх Анастасій вважав, що поклоніння іконам — справа ідолопоклонна.

Щоб духовність християн скріпити і їх мобілізувати проти мусульман, він (патріярх Анастасій) виніс з своєї палати ікони Господа Бога Христа, Богородиці Марії та всіх інших святих угодників і викинув їх на смітник. І дав наказ, щоб всі архиєреї і єреї наслідували його благочестивий подвиг.

139. Імператор Константин 5-й (741—775) обурився, що патріярх Анастасій, не порадившись з ним, викинув на смітник ікону Ісуса Христа — Бога імперії Візантійської. Адже він (імператор Константин) заступник Бога Христа. Є правда, що між християнами (під впливом дій мусульманських) існує зневажливе ставлення до ідолів релігії християнської, і патріярх Анастасій вважав, що його вчинок корисний для Візантії.

Архиєреї святої Софії, які вислужувалися перед імператором Константином, сказали, що патріярх Анастасій, викинувши на смітник ікони (ідоли) Бога Христа, скріпив почування мусульман, які жодних ікон не визнають, бо бачать у них вияв паґанізму, многобожжя, ідолопочитання.

140. Імператор Константин 5-й наказав зірвати ризи з патріярха Анастасія і посадити його голого на осла обличчям до хвоста, і возити його біля святої Софії, а потім по гіподромі.

Патріярх Анастасій — людина освічена, стара, глибокодумна, їде на ослі, тримається за хвоста, щоб не впасти, рукою прикриває «грішне тіло». Жителі Константинополісу стоять на гіподромі, регочуться, бачачи надзвичайне видовище. Що ж це є? Тріюмф висококультурної Візантії — святині ортодоксального християнізму? Візантія вірить, що вона — духовна краса світу, учитель краси і моралі, колиска, в якій виколихуються святі догми, канони, ритуали. Візантія вірить, що вона має диких варварів учити правдивої віри, правдивої любови людини до людини, правдивої моралі, правдивих законів.

141. Архиєрей Константин, який посадив патріярха Анастасія на осла, стає патріярхом Константинопольським. Він має завдання велике — вибрати між монахами найздібніших, які знають мову жителів Бористену (Дніпра) і їх підготувати для великої справи. Вони, як агенти двору імператорського і як місіонери, підуть на північ, щоб навернути русичів (українців) на православну віру Христової Візантії і підпорядкувати їх Візантійському патріярхові.

Імператор Константин 5-й дає новому патріярхові Константинові великі дари, надіючись, що він довершить для Візантії велику корисну справу — наверне Скитію (Україну-Русь) на Христову віру візантійську, і це відчине для Візантії врата на північ. Та ідуть місяці — монахи не охоче ідуть на північ, а ті, що ходили, вернулися і кажуть, що люди Бористену (Дніпра) хитрі, живуть в достатках, усе в них є. Їм кажеш про Бога Христа, а вони відповідають: «Пощо нам чужого Бога, рідний Бог коло порога!»

142. Імператор Константин ножиком перерізав горло патріярхові Константинові і дав наказ паракимоменові (першому міністрові), щоб кров, випущена з горла патріярха Константина, була передана псам, які живуть у гінекеї (в жіночому палаці). Архиєреї святої Софії кажуть, що русичі (українці) — дикі варвари-маґоґи не тільки мають бридкі обличчя, собачу мову, а й склад мислення у них скотинячий, чому?

Бо русичі (українці) християнам (єреям Візантії) кажуть: «Ісуса-Бога ромеї до дерев'яного стовбура прицвяхували. Бога вбили? Щось не в порядку з вами, або з Богом вашим, ідіть геть з землі нашої, не псуйте нам настрою!» Хіба ж таких варварів можна охрестити? Хіба їх можна заставити стати на коліна перед патріярхом Візантії?! Вони Сонце люблять, а не патріярха!

143. Імператор Константин 5-й 24 серпня 767 року дає наказ єпархові Константинополісу і курапалатові (міністрові), щоб вони при допомозі легіонерів попарно пов'язали монаха з монашкою і водили їх по вулицях Константинополісу. І, щоб били голих монахів і монашок по голові іконами Богородиці і Бога Ісуса. Чому? Святі ікони для тих, які їх цілують, повинні бути приємними навіть тоді, коли вони стукають їх по голові.

Імператор Константин 5-й вважав, що поклоніння іконам (ідолам) перетворилося у явище душевної хвороби. Єрей у святій Софії ножиком зішкрібає фарбу з ікони, мішає цю фарбу з тістом і вином, пече — і причащається, щоб приподобитися Богові Христові. Так є, що «Пресвітери і клирики зшкрібали фарбу з образів, змішували її з проскурками й вином, і роздавали після Причастя» (Митрополит Іларіон (Огієнко), «Іконоборство», стор. 34, Вінніпеµ, 1954).

144. Мусульманський письменник Мансі (13, 110), оглянувши церкви візантійські, пише: «Християни хваляться, ніби поклоняються правдивому Богові. Та ж вони дали світові більше ідолів, ніж вони зруйнували їх по храмах Греції. Християни (визнавці духовної науки) не соромляться прилюдно кланятися фігурам, зробленим з металу, каменю, глини, дерева, малюнкам, намальованим на полотні, незграбним подобам різних незчисленних чудотворців».

«Християнство зробилося культом ідолів. У цей час наші мечеті та синагоги прикрашені тільки присутністю Духа правдивого, єдиного Бога і законами Пророка».

Усі на світі ідолопоклонники знають, що образ (ідол) не є Бог, а тільки ікона (образ, ідол, портрет) Бога, і вони не поклоняються ідолові (образові), а тому, хто на іконі (на образі) зображений і вірять вони, що Той, хто є на образі, живе на небі, Він — Отець небесний, і в християн є це іконопочитання (ідолопочитання) — і одні люди можуть його оправдувати, інші — осуджувати, і кожний з них буде по-своєму праведний.

145. Імператор Ірина (780-802) в 787 році скликала 7-й Вселенський Собор, на який прибуло 375 архиєреїв. Архиєреї (переважно грецького походження) вирішили, що віра Христова буде більш привабною, коли буде збагачена ритуалами тими, що були у храмах Богів Зевса, Аполлона, Посейдона, Атени, Деонисія.

У храмах Деонисія (Бога виноградників) була свята євхаристія: греки у храмі причащалися виноградним вином (кров'ю Бога Деонисія), і п'яніння вони пояснювали як прояви святої євхаристії. Грецьке слово «євхаристія» значить «благодарність», «вдячність».

146. І на 7-му Вселенському Соборі архиєреї постановили впровадити і в церкву Христову «Тайну святої євхаристії». Імператор Ірина (дружина імператора Лева 4-го) була грекинею, виросла вона в Атенах під опікою монахів. Ставши імператором, вона дозволила тим монахам, які втекли з Константинополісу, повернутися до монастирів. Наприклад, в Константинопольському Студитському монастирі було тільки 12 монахів. Вони розбіглися тоді, як імператор Константин 5-й був дав наказ роздягненого монаха зв'язувати з роздягненою монашкою, і водити їх по вулицях.

Тепер у Студитському монастирі знову живе тисяча монахів, вони славлять імператора Ірину.

147. Ритуали старогрецької релігії, які були на 7-му Вселенському Соборі звеличені патріярхом Тарасієм, імператором Іриною і її сином, та архиєреями (греками), розгнівили Рим. Папа Лев Третій (795—816), щоб відрізнити себе і латинську церкву від константинопольської, поголив бороду. Архітектам церкви Христової стало зрозуміло, що звичайний народ ніколи не вникав у глибини богословської науки. Він змучений борнею за хліб насущний, шукає спочинку і розваги, і знали про це давні імператори Риму. Потрібні церкві Христовій колоритні зворушливі свята, які б нагадували старі римські карнавали, обходи з свічками храму Юпітерового.

148. Андрій Лихеринський, живучи в постійному недоїданні, має багато видінь — явище галюцинаційне. Є в його видіннях зворушливі образи, на основі його видінь церква Христова утвердила свято Покрови.

У 813 році було придумане врочисте свято Богоявлення. Папа Григорій Четвертий придумує «свято всіх святих».

149. Імператор Лев 5-й (813-820) відмовився цілувати ікону Бога Христа, яку йому підніс у святій Софії патріярх Никифор. Імператор сказав, що християни поділилися на дві ворожі групи — одна група християн цілує ікону Бога Христа, а інша — кидає її в болото, топчеться по ній, зве її ідолом. Хіба може бути Візантія міцною, маючи таку віру?

Патріярх Никифор в 814 році у своїй палаті зібрав архиєреїв, щоб осудити імператора Лева 5-го. У 815 році архиєреї організували обхід навколо святої Софії, несучи в руках сотні різних ікон. Монах (архимандрит Феодор Студит) також улаштував шумне свято в честь ікон. Імператор Лев 5-й отримує в палаті дари, йому привезені з Києва греками-купцями.

150. Греки-купці кажуть імператорові, що Київ — град дуже багатий, має великий торг. На торзі купці з Ірану продають шовк, купці з Риму продають оксамит, а купці-греки продають паволоки, аравійці продають мечі, привезені з Дамаску. Українці (русичі) кажуть, що в них є все, вони від чужинців нічого не хочуть, є в них бажання, щоб чужинці були їхніми приятелями. Вони вгощають чужинців хмільним медовим узваром, страва у них смачна і дуже поживна. У них є золоті миски. У них дуже пошановані їхні воїни, і особливо ті, які мають шрам на обличчі.

На питання імператора Лева 5-го греки-купці відповіли, що кияни кажуть: «Ви на полотні і на дошках намалювали юдейця Ісуса в грецькій одежі. Привозите такі ікони до Києва на торг, хочете від нас круг воску чи міх пшона за ікону Бога? Дай міх пшона, матимеш Бога Христа, правдиву віру матимеш, рай на небі матимеш». Вони (кияни) такі слова кажучи, голосно з нас, греків, сміються, дурними людьми нас називають, обманцями, жебраками. Вони нам дають міх пшениці, а ікону Бога Христа не хочуть брати, кажуть, що вони не захоплюються привезеними з Візантії божествами.

151. Імператор Лев 5-й оглядав дари, привезені з Києва: горючий камінь (чудодійний янтар) — мрія для принцес Візантії, білі, як перший сніг, і легкі, як вовна, хутра горностаєві, хутра соболеві, хутра лисячі. Яка розкіш? Киянки одягаються пишно, у вухах мають усерязі (сережки) золоті, діямантові, рубінові, закаблуки окуті золотом. Що зробити, щоб Київ навернути на віру візантійську, щоб у Києві був грек-митрополит — наставленик Візантії?

Греки-купці сказали, що в Києві є купці-араби, які, так як і юдеї і кияни, сміються з візантійських ікон-ідолів.

152. Імператор Лев 5-й наказав арештувати патріярха Феодора, який поклоніння іконам ставить вище справ Візантії, і дати патріярхові сто ударів ремінням.

Архиєреї святої Софії відчули, що й вони будуть биті, і організували змову — вранці 25 грудня (на різдво Христове) 820 року імператор Лев 5-й умер — ніж стримів у його спині.

Імператор Михаїл (820—830) випустив патріярха Никифора і архимандрита Феодора Студита з в'язниці і сказав, що він не карає тих, які б'ють поклони до ікони Бога Ісуса і не карає тих, які викидають ікони Бога Ісуса на смітник. Він журився, бачачи, що Візантія сама себе виснажує церковними суперечками. Він пробує християн мирити, та бачить, що вони самі на себе дихають такою ненавистю, що при кожній сварці на вулицях Константинополісу зчиняються бійки. Купці (прибулі з Києва), приглядаючись до бійок, кажуть: «Греки, маючи правдиву віру, правдиво один одному голови розбивають і всіх порядних людей дикими варварами називають. У нас, у Києві, ніхто за справи віри не сперечається, земля — мати наша, небо — батько наш, ми — їхні діти, Дажбог нам дає світло, тепло, ми в Дажбога нічого не просимо, усе, що Дажбог дає, приймаємо і хвалимо Дажбога за дари святі.

153. Імператор Феофил (830— 842) дав наказ, щоб монахи ставали військовиками, Візантія має таке мале військо, що не спроможна боронити себе. Монахи, почувши про наказ імператора, порозбігалися. Розгніваний імператор Феофил наказав поруйнувати монастирі 20 січня 842 року він умирає загадковою смертю.

І стало ясно, що Феодора (жінка Феофила) була таємною приятелькою монахів і при їхній допомозі тепер вона сіла на престіл імператора Візантії, біля неї її малолітній син Михаїл. У грецьких анналах зазначено, що в ці часи русичі (українці), дізнавшись, що Візантія не має імператора, «завоювали Константинополіс». Оглянувши місто, вони повернулися до Києва.

154. 18 червня 860 року воїни України (Руси) на 20 кораблях причалили до Константинополісу. Імператор Михаїл 3-й (842—867), син імператора Феофила, кволий і переляканий, відкупився, пообіцяв давати Києву данину і кращі місця на торзі в Константинополісі для купців-киян.

Архиєреї винесли з святої Софії ікони Бога Христа, архистратига Михаїла, Богородиці Діви Марії і просили українців (русичів) прийняти віру візантійську.

Константин Багрянородний (внук імператора Василія Першого) у «Життєписі Василія Першого» пише, що українці (народ скитський) не хочуть приймати візантійської віри. 

 

 



Обновлен 16 фев 2014. Создан 12 ноя 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником