МАГА ВІРА. ЛЕВ СИЛЕНКО.

 
 

МАГА ВІРА. ЛЕВ СИЛЕНКО.

День 23 - 25



Засідання міської громади РУНВІРИ щонеділі проводяться у приміщенні міського осередку Всеукраїнського об’єднання пенсіонерів розташованого на другому поверсі в колишньому будинку побуту по вул. Леся Курбаса 3 о 12:00 під орудою РУНТАТА Шкарівського Сергія Миколайовича (Богдана)

 

"...Ти в руїнах тепера, єдиний наш Храм:

Вороги найсвятіше сплямили!

На твоїм вівтарі неправдивим богам

Чужинці вогонь запалили!"

(Леся Українка)

ДЕНЬ 23

1. 989 рік. Київ. Царський Двірець. Єреї Архандоніс, Агафон і Анастасій обіймами і поцілунками зустріли прибулих з Константинополя греків-монахів Сильвестра, Акила, Макарія, Андрея  Зинона, Никиту, Панкратія, Інокентія, Пафнутія, Ісакія, Елпидія, Парфенія, Евстратія, Іпатія, Софронія, Геронтія, Євстахія, Нифонта, Агапія, Деонисія, Аполлона, Іраклія, Нестора, Трофонія, Фокія, Нікона, Меркурія. Прибулі монахи сповістили, що три групи монахів (в кожній групі по тридцять осіб) перебувають в дорозі з Константинополя до Києва. "Богородиця чудом веде на Русь греків". Для них треба приготовити доми-монастирі. 

У Києві багато порожніх домів. "Віроломники, хай погинуть у зловір'ї! Ми підемо в ліси Деревлянії, житимемо в землянках. Не зрадимо віри батьків своїх", — говорили кияни. Жінки цілували пороги рідних домів. З сльозами, з тугою несказанною залишали Київ, ішли з дітьми в ліси.

2. Грецька віра в Києві проголошена вірою пануючою, правдивою, православною. Рідна віра України (Руси) в Києві проголошена вірою забороненою, нечистивою, паµанською: "паґанською вірою (від латинського слова раgus — село, раganus — сільський)".

"Християнська етика була явним противенством паµанської. Коли паґанство головними чеснотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, — християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості та незлобності. Паґанин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту, — християнин усе те вважав чортівською спокусою, гріхом та злочином.

Світ і природа, що... були джерелом усього живого, всієї краси, всієї радости, в очах християнина — се минущі тіні, ілюзії, чортяча мана, джерело зла, гріха та чортячої спокуси. Більшого, повнішого противенства годі собі уявити. Не диво, що вже найдавніші паґанські письменники, які мали нагоду стикатися з християнами, були поражені тим противенством і вважали їх або зовсім безумними, як Лукіян, або бездонно-забобонними, як Таціт, або заклятими ворогами всієї людської суспільности" (Іван Франко, "Данте Алігієрі", Львів, 1913 р.).

3. Греки у Києві проголошені духовними провідниками України (Руси). Цар Володимир дав грекам право судити і карати душу українця (русича). Греки прибувають до Києва — до града підлеглого судочинству (юрисдикції) константинопольського патріярха. І вони поводяться у Києві як необмежені господарі. Вони голосять, що їм сама "Богородиця веліла жити у Києві". На вулицях Києва чути грецьку мову. Монахи заходять в доми — продають воду йорданську, камінці з гори Афон, хрестики, ікони. І киянин купує, щоб не попасти на список людей "нечистивого язичества", тобто — народної віри.

Єрей Архандоніс у Царському Двірцеві має таємну розмову з архимандритом Меркурієм — агентом патріярха Николи. Архимандрит Меркурій прибув як звичайний монах з групою монахів. Він сказав: "Слово Іоана Злотоустого" — наш закон церковний, Іоан Злотоустий каже, що християнина треба карати так, як "Мудрість Божая глаголить" — "до 6 ілі 9 ран", "аще лі зла вина, то 30 ран". Нанісши християнинові 30 ран "по мудрості Божія, душу його спасеш".

4. "Візантія — свята світова імперія". І тому вона "по мудрості Божія" має володіти тими землями, які вона на віру Христову навернула. В Україні (Русі) кожний християнин православний — повинен жити в покорі, страхові. І повинен знати, що він горює за первородні гріхи Адама і Єви. Душа киянина — православного християнина, живучи в покорі, страхові й горі, ослабне. І слабим душам ми будемо говорити: "Покірністю душ ваших, з слізьми на колінах благайте, щоб Владичиця небесна покрила вас омофором. Блаженні, убогі духом, вони бо внаслідують царство небесне".

"Знаєте, єреє Архандонісе, коли перси нас завоювали, ми боронили волю свою, маючи на устах слово великого Есхіла: "Вперед, сини Геллади, летіть в бій! Звільніть вівтарі рідних Богів і могили Предків! Бій іде за все!" Перси заплямлювали вівтарі Богів Геллади, щоб ми, гелладці, жили в приголомшенні".

5. І сказав єрей Архандоніс: "Скити (українці-русичі) від часу заснування полісу Константина (і раніше) завдавали нам дошкульні удари. Тепер ми у Києві, в серці нескоримої Скитії, стали володарями! Ми — володарі душі України (Руси), ми з неї зробимо те, що схочемо!"

"Знаєш, архимандрите, в старі часи ми, ввійшовши, як завойовники, в Малу Азію, руйнували вівтарі тих племен, які ми покорили. І на завойованих землях ми ставили вівтарі нашої богині Артеміди. Ми ніколи не наслідували чужинців. Великий Перикл казав: "Наш державний устрій не наслідує чужі установи. Ми скоріше самі служимо зразком для інших, ніж наслідуємо інших". І сьогодні в Києві грек стає зразком мудрої і достойної людини. Киянин зобов'язаний наслідувати грека, щоб бути достойною людиною.

Жодний в світі народ не має стільки прав гнітити українців (русичів), як ми, греки. Бористени (скити) — наші многовікові вороги. Ми у Греції між греками викликали ненависть до скитів. Ми малювали скитів як потворних варварів-дикунів. Ненависть — велика рушійна сила самооборони!"

6. "Ми знаємо, що римський полководець Маркус Красус був зачепив скитів на пограниччі Дакії. І скити, мечі піднявши, на конях летіли, як сніговії: усі римські воїни полягли в бою. І лежала на полі бою відтята голова Маркуса Красуса — славного архистратига Римської імперії. Історик Прокопій, описуючи нічний бій між ромеями (греками) і українцями (русичами), зазначив, що смерть була уквітчана піснею.

Українці (русичі), ідучи на смертний бій, співали. І вмирали вони, не маючи жодного страху. Вони вважали себе богами — боги й після смерти живуть, їх їхня віра наснажувала енергією надлюдською. Ні, ми не овець охрестили!" Архимандрит Меркурій і єрей Архандоніс, звучи всяку людську гордість паґанством, самі в душі пломеніли гордістю, що їм вдалося охрестити Україну (Русь). (Іоан Скилиця, історик Візантії, пише: "Все, що знаходилося на берегах Евксину (Евксин, — Чорне море, — Л. С.) і його побережжі, руйнував і спустошував флот россов (народ же росс — це скити, народ грубий і дикий") ("Історія Візантії", ч. 2,1967 р., стор. 228).

Хрестити Україну (Русь) — значить мститися, карати її. Ніякий в Европі народ не був так спустошений хрещенням, як українці (русичі). "Як твердить проф. Е. Аничков (на сторінці 352-ій у книзі "Язичество і древня Русь"), біля Києва, недалеко села Берестове, був Священний Гай, а на схилах під цим Гаєм знаходилися печери, в яких береглися Київські Боги. Пізніше на цьому місці розбудувалася Печерська лавра" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", 95 стор.). Чому в печерах під Священним Гаєм "береглися Київські Боги?"

7. "Коли року 988 киян мали хрестити, багато з них поховали ідолів своїх божків по печерах, оберігаючи їх від знищення. Митрополит Київський Іларіон (померлий в 1066 році) у "Слові о законі і благодаті" розповідає про киян, що вони "приімше, всі скриша в печерах кумири своя, да іх корьмници не жьгуть огнем. І ми бо сами свидителі есми, самі зрівьше ридати подобьна лихьновенія прелести їх". Тут згадка про ті печери, що були біля Священного Київського Гаю, де незабаром постала Києво-Печерська лавра. І взагалі там, де стояли капища та боввани, пізніше поставали церкви" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 157).

Кияни "скриша в печерах" (сховали в печерах) пам'ятки своєї національної культури. Коли єреї заходилися сховане в печерах витягати і палити, кияни почали "ридати": вони гірко оплакували руїну своєї чарівної національної культури, яку зрадники назвали "нечистивим паґанством". Зрадники проголосили зраду справою достойною: хочеш бути достойним, зневажай рідне і догоджай чужому. Керуючись рабськими поняттями достоїнства, наприклад, Юрій Яновський пише: "Націоналісти удавали з себе діячів і тулили скрізь жовто-блакитні ганчірки" ("Вибрані твори", Київ, 1970 р., стор. 176).

(Українці, підпорядкувавши себе чужій вірі (грецькій ортодоксії, римо-католицизмові, москвинському большевизмові), не мають права обожувати національні святощі України (Руси). Їм (чужопоклонникам) вільно (о, яка принизлива ця рабська воля!) любити Україну (Русь), прославляючи святощі її ворогів).

8. Мільйони дітей в окупованій Україні вірять (їх навчено вірити), що красний прапор патріярха Московії Ульянова (Леніна) — святощі України, а жовто-блакитний прапор (рідний прапор України-Руси) — це "ганчірка". І єреї облудної Візантії (проповідники грецької ортодоксії) митрополити Іларіони, щоб заплямити символи Духовної Незалежности України, і щоб в українців викликати зневажливе ставлення до скарбів самобутньої культури, вживають образливі грецькі, болгарські, турецькі терміни "ідоли", "кумири", "капища", "боввани". І ось ці єреї чужовір'я, поклоняючись, як раби німії, чужим святощам, вважають себе українськими патріотами. Справді, вони є тими синами, які тримають свій народ у тьмі, щоб він не відрізняв, де його відданий син, а де — зрадник.

9. У Києві до 988 року кияни казали "святиня", "святилище", "храм". І слова ці такі старі, як стара історія Індо-Европейських народів. Наші предки (трипільці) казали "светана" (світла, світлиця). І казали вони "грама" в значенні "місце, де живе вогнищанин", "старшина роду". З слова "грам" постали слова "храм", "храмовий", "громада", "громадський". І в Індії (коли я йшов з Бенаресу в сусіднє село) я вживав санскритські слова "грама" в значенні "село" і "хета" в значенні "хата".

Слово "капище" принесли в Київ грецькі єреї з Болгарії. І цим словом вони називали дохристиянські українські святині і храми. Раби не знають, що самі себе осквернюють, звучи Святиню України (Руси) "капищем", звучи прапор України (Руси) "ганчіркою".

10. Ні! Кияни не ховали у печерах під київським Священним Гаєм "ідолів", "кумирів", "бовванів", їм ці чужі слова були незнані. І воїни за волю України (Руси) не вмирали під "жовто-блакитними ганчірками".

В. О. Ключевський (пропагатор Москвинської монархії) в "Курсі русской історії" (в 1-ій книзі, на 82 сторінці) пише, що літописці-монахи жили бажанням "оганьблювати всі віри, крім православної". Сини Ключевського, наслідуючи літописців-монахів, оганьблюють всі історії, крім Москвинської.

Кияни ховали (ховали від вандалів Візантійського Саваота) в печерах свої знамена — знамена національної незалежности. Статуї Київських Богів (з срібла й золота) були створені київськими митцями. У статуях були втілені дар київської уяви, духовної енергії, відчування краси.

11. Є прислів'я: "Хочеш пізнати культуру народу, пізнай його мистецтво, його письмена, його звичаї і його віру". Статуї Київських Богів репрезентували перед світом самобутнє мистецтво України (Руси). У цьому мистецтві (у мистецтві вільному від чужих впливів) втілювалася властивість душі української, душі, яка вільно багатіла на протязі тисячоліть в царстві чарівної природи України (Руси).

І... тепер біля печери (коло Київського Священного Гаю) ридання і крики. Змішалися слова київські і грецькі. Єрей Афанасій хреста тримає. І рече: "Будете мудрими, як від греків віру приймете!" Кияни глянули на волхва Богомира: просять, щоб він слово рік. І він рече: "Коли від греків віру приймете, будете мудрими по-глупому. Не вірте єреям Візантії! Вони розжалоблюють вас казаннями про одсічену голову Іоана Хрестителя, про прицьвяхованого Ісуса. І розжалобленим, розбентеженим душам вашим обіцяють рай небесний. Вони поводяться з раєм небесним як із своєю власністю, від якої ключі тримають".

12. "Вони хочуть, щоб ви були недорікуватим, покірно-смиренним стадом. Вони пороблять вас рабами і освятять ваші рабські звички. Вони бояться, щоб ви без них не шукали дороги до раю небесного. Вони вам забороняють вимовляти слово "Дажбог". Але вони вам дозволили пити — спиртним щастям нещасну душу заливати".

До волхва Богомира підбіг юнак і сказав: "Мене насильно охрестили, я Доброслав. Монах Меркурій сказав, що ім'я Доброслав нечистиве, паґанське. І дав мені ім'я Деонісій. І сказав мені, що не Матір Лель треба славити, а Варвару".

І сказав волхв Богомир: "Охрестили, кажеш? Насильно охрестили — насильно підпорядкували душу твою під закони єреїв грецьких. Насильники проголосили тебе рабом. Тепер вони залякуватимуть пеклом, гріхами, карами. Знівечать мислення твоє. Знівечені мислі страшніше виглядають, як знівечене тіло.

Не плач. І горя свого не виявляй єреям, бо вони допоможуть тобі твоє горе помножити. Вони, чужії люди, не хрестили тебе з любови до тебе. Вони насильно охрестили Україну (Русь), щоб вона тягнула ярмо грецьке. Вони хрещенням порушили нашу вроджену пристойність. Вони, вимахуючи кропилами, заставили батьків стояти нагими перед нагими доньками. Вони підвели киян під опіку грецьких лжебогів".

13. "Єреї малюють Саваота з бородою, з косами, в одінні грецькому. І кажуть: "Бог Саваот". Таке розуміння Бога може задовольнити уяву дикунів. Бог — це не бородатий грецький купець. Бог — це Все в Усьому в усій Природі. І ми, кияни, живемо в Природі, в сяйві Божому, і Природа живе в нас!

Я пройшов землі України (Руси) вздовж і впоперек. І тому, що моя душа кормиться чарами Природи, мене все хвилювало — полин, чебрець на могилах, вівсюг, сива нехворощ, берізка, що плутається під ногами, калачики, замріяна одноманітність степу. Степ вранішній такий багатий здоров'ям, що співати хочеться.

І мав я красовитий урочистий настрій, чуючи, як у блакиті жайворон співає жайворонисі. І йшов я над нивами золотоколосими. І чув, як за селом співали дівчата: "Наше село веселе, ми віночки несемо не з золота — яриці, озимої пшениці". І знав я, що їхня пісня — це молитва така бадьора й життєрадісна, як душа їхня".

14. "І тепер хрещення впровадило в нашу душу страх. Співаєш, граєш, гуляєш, бавишся, вінок плетеш, славиш весну — гріх чиниш, єреями будеш зневажений і осуджений. Ні, я проти зневажливого ставлення до красовитої природи України (Руси)!

Я відчуваю відповідальність за хід мого народу, за його минуле, сучасне і майбутнє. Я кажу: Київська віра — віра радости, віра захоплення божественною красою Землі рідної. Усе, що ми в природі бачимо, радує душу нашу. І ми, в душі радість маючи, в захопленні молимося — наші пісні, наші діяння — молитви наші. Ми віруємо з вільного спонукування, віримо з поклику душі нашої, віримо з потреб серця нашого. І тому наша віра добросовісна і відкрита, як двері гостинної хати. У нашій вірі немає пекла, немає чортів рогатих, немає чистилищ.

Вони, єреї, в ідола Саваота вірять з страху. Вони вірять, щоб не попасти до пекла. Вірять з обов'язку корисного, прибуткового. Вони з віри зробили прибуткове підприємство. І вони проклинають кожного, хто ослаблює прибутки їхнього підприємства.

Ми, кияни, не хочемо свою душу пригноблювати оповіданнями про Саваота, який у воді потопив дітей. Ми не хочемо чути оповідання про те, що юдейський цар Ірод мечами порізав дітей. Ми не варвари, щоб кривавими оповіданнями бентежити добрі душі дітей наших. Ми Богів на хрестах не розпинали. У нашій вірі немає кривавих оповідань. Ісус — справа юдейська, єреї-греки на юдейському нещасті наживаються".

15. І сказав єрей Афанасій: "Ви залюблені в світ! Світ грішний — значить ви залюблені в гріх. Хто любить гріх — той диявол, ви диявол! Ви брат сатани, антихрист! "Не любіть світу, а ні того, що в світі. Коли хто любить світ, немає в ньому Отцівської любови, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, й пожадливість очам, і пиха життєва — це не від Отця, а від світу" (1, Іоан, 2,15-16).

Християнин зрікається життєвих радощів, благ, розкошів. І таким самозреченням він наближається до царства небесного. Християнин умертвляє свою плоть — плоть грішна, поганська. А ви? Ви одягнений в білосніжне одіння. Від вас несе пахощами степових квітів. Ви залюблені в тілесну красу. Ви радите, щоб дівиці ходили в вінках з квітів пахучих. Ви кращу з кращих дівиць оспівуєте, звете її веснянкою! Ви юнаків учите скакати через вогонь, на конях гасати, через рови скакати. Ви поганин, спокусник, ви лякаєте юнаків монастирями.

У нас був старий мудрець Платон, і він любив уживати слово "комунізм", що значить "спільне життя", або "монастирське життя". Душу облагороднювати можна тільки в монастирі, де мир і зневажливе ставлення до грішного тіла. Ви молодь ведете в степ, ви піснями і квітами тілесні пристрасті спокушуєте!"

16. І сказав волхв Богомир: "Ви мене на моїй землі застрашуєте? Я так, як і дуб, корінням з рідною землею обнятий. А ви — зайда! Я кажу: там, де немає сили, немає миру. Монастир — це, як каже ваш Платон, — комунізм. У монастирі ви голодом катуєте тіло, і воно хоріє. З хворого тіла й хворі мислі виходять, появляється збайдужіння до краси і світу. Мир, достойний мир там, де сила! Сила там, де людина живе в єднанні з силою природи. Мир без сили нагадує мені людину, яка хоче одним пальцем голку вдержати.

Сила — джерело всіх дій! І Бог там, де сила світла, незнищима. Ви хочете, щоб Україна (Русь) не мала сили. І ходите по Києву й закликаєте молодь іти в монастирі. Молодь без сили — значить молодь без Бога. Без сили немає руху, без руху немає життя".

17. І стало тепер відомо, чому єрей Афанасій з волхвом Богомиром розмовляв. Він ждав прибуття варягів (градників), і тому розмовою затримував волхва Богомира.

Біля печери виросла купа висока, як хата: зранку п'ятеро людей виносило з печери древні письмена, договори, прапори, статуї Київських Богів. Між великими статуями є й малі статуї Рожаниці (Матері Лель), на грудях якої зображений тризубець вогнистий, як блискавиця небесна. У міхи градники складали срібло, золото, дорогі каміння, якими були обкладені письмена, прапори. Кияни стояли під домами — дивилися заплаканими очима на гибель святощів рідних. Гірко плакали. Діти казали: "Тато, греки кажуть, що все наше поганське, ідольське. А все їхнє — правдиве, божественне. Греки хочуть, щоб ми здуріли, і грекам на радість називали рідну віру нечистивою, поганською, ідольською, бєсовською".

Волхв Богомир стояв недвижно, як статуя. Він молитовно тримав руки на грудях. Сльози лилися з очей, здригалися старечі груди. Він казав: "Дажбоже, не зганьблю ім'я Твоє. З чистою душею помру. Помру з любови до віри землі моєї. Серце чує, що над приниженою Україною (Руссю) збирається чорна хмара довговікої неволі. Українці (русичі) стануть людьми зрадливої крови. Тішитимуться, що "Христос тим, що в гробах, життя дарував". Нічого немає потворнішого, як обоження порожніх замашистих єрейських думок!"

18. "Кияни, де ви!? Плачете під домами? А я вже спорядився стрінути меч Саваотовий. Варяги, не бійтеся, я не втечу! Мечем не заслонюйте світу білого. Я нездвижно стою! У мені уосіблена нескоримість внуків Дажбожих. Я стану світанням степового безмежжя. Стану водою степової криниці, щоб в спеку пили мене внуки мої і казали: вода така солодка і смачна, що просто не відп'єшся. Це буде цілюща вода духовної волі!

Я буду вітром у травах співати, по жилах якої тектиме кров вилита з жил внуків моїх, полеглих за життя. Я буду тихим прихистком для тих, яких збещестять єреї, про омофорну честь їм оповідаючи. Я буду життям після смерти моєї. Я розчинюся у мрійливих степах України (Руси) так, як розчиняється роса на повноколосих нивах у життєдайному промінні сонця.

Кияни, де ви?! Хай печаттю благовіщення ляже на серця ваші мій останній заповіт: всяка правда, яка походить не від української Духовости, має бути чужою духовістю для вас! Кияни, де ви? Без рідного Бога вам буде тяжко жити. І з цієї жури чорніє серце моє. О, як болісно мені, що мої віщування болісні!"

19. Освітили смолоскипами печери — все винесено. Виросла гора з пам'яток культури древньої України (Руси): підпалили її з чотирьох кінців. З спокоєм величним, як у статуї богині Атени (яка, незважаючи на хрещення Греції, нездвижно стоїть у Атенах, біля академії Платона), стоїть єрей Афанасій. І читає "Євангелію": "Наш Бог — вогонь пожераючий!" "Бог-вогонь пожераючий" грецької ортодоксії "дожерає" віковічні скарби культури древньої України (Руси).

Єрей Афанасій зрозуміло глянув на варягів-мечоносців. І вони викрутили волхвові Богомирові руки, старі пальці обкрутили дротом, мечами повидовбували очі. І вкинули волхва Богомира у вогонь — упав він на прапор косацький. І кров, хлюпнувшись на прапор, спалахнула. І кров стала вогнем.

20. У літописах часто згадується, що хрестителі карали волхвів: живцем палили, очі їм виколювали, носи відрізували, язики виривали. "Ніконська літопис" пише, що волхви були пов'язані, і: "сжгоша четире волхва на епіскопськом дворе". За які тяжкі злочини "сжгоша четире волхва на епіскопськом дворе"? За ті злочини волхвів спалено, що Ісуса Христа розп'ято. Волхви так, як і Христос, відважувалися мати своє розуміння Бога. Вони відважувалися молитися Богові так, як їм веліла їхня натхненна душа.

Чому так жорстоко єреї-греки катують священнослужителів (волхвів) рідної віри України (Руси)? Є причина? Є. Нестор-літописець написав, що "багато зла зробили руси грекам" колись.

Щоб від народу приховати злочини, заподіяні народові, треба писати, що "Руський народ з повною щирістю і з повною відданістю свого серця прийняв правдиву православну віру" ("Журнал Московської патріярхії", 1948 р., ч. 7, стор. 44). Хіба тільки віру?

Знаємо, що красні єреї (комісари москвинського большевицького православія) залякуванням, виганянням з хат на лютий мороз дітей і матерів, катуванням у підвалах, вивозом у сибірські концентраційні табори, творили в Україні (Русі) рабську колхозну систему. Знаємо, що в книзі "Цвіте радянська Україна" написано, що "український народ з радістю, з відданістю в серці йшов до колхозу, і славив Сталіна за щасливе колхозне життя".

Ні, ніхто з радістю не відрікається ні від рідної матері, ні від рідної землі, ні від рідної віри. Для киянина рідна віра була його рідною матір'ю. Утративши почуття совісти, ереї грецької ортодоксії обманюють православних християн, пишучи, що кияни з радістю зраджували віру батьків своїх і чужій вірі з відданістю в серці себе підпорядкували. Ні! "Путята (тисяцький Володимира) хрестив мечем, а Добриня — вогнем" (М. Грушевський, "Історія України (Руси)", 1954 р., Ню Йорк, стор. 516).

21. Язичеська Святиня у Києві — це національна Святиня України (Руси), в якій славиться нескоримість язичеського, тобто національного духа. У народних віруваннях, творених тисячоліттями, народ маніфестував свою волю, свої розуміння Бога, світу і себе. І тому "Християнська віра винищувала місцеву язичеську Святиню. Залишки язичества, народні вірування підлягали духовному судові" (Н. І. Костомаров, "Вибрані твори", кн. 1, 1903 р., стор. 27).

"Підлягала духовному судові" народна творчість України (Руси), в якій втілювалася честь душі народної, вболівання і радощі народні. Що таке "духовний суд" — знає Іван Гус. І знають народні поети-волхви, яких "духовний суд" грецької ортодоксії живцем палив, прив'язавши до стовпа: "сжгоша четире волхва на епіскопськом дворе"...

22. "Де ж ділася література дохристиянська? Вона загибла в боротьбі з новою вірою, як загибло письмо" (Богдан Лепкий, "Начерк Історії Української Літератури", кн. 1, Коломия, 1909 р., стор. 38). Хіба тільки українська література загибла в боротьбі з грецькою ортодоксією? Загиб український спосіб життя. Загибло своєрідне українське світовідчування. Загибла українська віра в Україні. Загибла українська історія, творена тисячоліттями.

І про загиблу славу треба мовчати, щоб в народі було почуття гнітюче, що ніякої слави не було. Ніякої культури не було. Ніякої народної творчости не було. "Замовчування в наших літописців та інших або поверхове згадування народних вірувань пояснюється зневажливим відношенням монахів до цих вірувань. З відсутности даних не можна робити тільки негативні висновки. Адже, коли б не заховалося "Слово про похід Ігоря", можливо б, що хтось вивів, що в нас не було народної поезії" (Проф. О. Потебня, "Збірник Харківського Історично-Філософського суспільства", т. 4, стор. 44). Щоб вижити -треба заховатися від єреїв віри ортодоксної, які з ненавистю нищили народну поезію, вбачаючи в ній прагнення народу звільнитися з ярма чужовір'я. Сотні таких брилянтових творінь, як "Слово про похід Ігоря", написані баянами* (поетами-волхвами) були спалені, або — арештовані. Тліли в монастирських мурах, як і "Слово про похід Ігоря", яке віками ховалося від народу.

23. Чи треба було розвалювати духовні скарби Рідної Віри України (Руси)?, щоб українців (русичів) навернути на грецьку віру Христову? "Дохристиянський світогляд не треба було цілковито розвалювати, щоб на його руїнах будувати новий християнський світогляд, треба було тільки дати нові етичні підвалини й доповнити те, що існувало" (Др. Григор Лужницький, "Українська церква між сходом і заходом", 1954 р., стор. 23). Якщо цілковито розвалили те, що не треба було розвалювати — значить довершили злочин, злочин здійснений хрещенням України (Руси). І тепер ви каєтеся? Каєтеся, що вбили того, кого не треба було вбивати? Каєтеся, що рідну віру українського народу заплямили. Зневажливими писаннями знецінили її і цілковито розвалили її? Каєтеся, бачачи, що у Ватикані (в музеї) папа римський охороняє дохристиянський світогляд Риму. Береже його ритуали, охороняє статую Бога Юпітера. І нікому не дозволяє його прив'язувати коневі до хвоста і волочити вулицями Риму. І стає вам соромно признатися, що ви в ім'я культу Христа цілковито розвалили свій рідний дохристиянський світогляд. І живете в такому принизливому духовному рабстві, що не маєте відваги реабілітувати без вини осуджену і розп'яту рідну віру України (Руси)?

Коли і де хрестителі почали розвалювати дохристиянський світогляд України (Руси)? Ніхто нічого не знає. 988 рік — дата умовна. Є припущення, що зрада світогляду України (Руси) відбулася десь у 986, 987, 988 роках. Де Володимир став визнавцем грецької віри? У Херсонесі, Києві, Василькові?

Є твердження, що Візантія не раз здійснювала хрещення України (Руси), та ті хрещення були висміяні і відкинені. "Було п'ять хрещень Руси, вважаючи Володимирове хрещення п'ятим і останнім" (І. Кревецький, "Початки християнства на Україні", Львів, 1930 р.; стор. 3). Українець-християнин духовно виснажується, байдужіє до "всіх і вся". Повторює слова Тараса Шевченка "попи — брехня", читаючи писання єреїв, що "Володимир охрестився в Болгарії", "Володимир охрестився у Василькові", "Володимир охрестився у Корсуні", "Володимира охрестив в латинському обряді єпископ норвезького короля Олафа Тріґвіссона Павло".

24. Володимир, щоб дізнатися, "яка віра краща", послав послів на чужини, хотів "испытати о всех верах". Прибулі посли повідомили йому, що в грецькій церкві красоту побачили. "Красоти посли Володимирові не побачили в латинській церкві, а в грецькій — побачили", — пише монах-літописець. І тут же зазначує, що посли у мусульманських мечетях "побачили смрад". Ні, справа не в красоті, а в суті красоти. З історії знаємо, що під красивими позолоченими іконами, під шовковими і золотими мантіями приховуються підступні вбивства, хижа торгівля святощами.

Ні, Володимирові посли у мусульманських мечетях не бачили "смраду". Мусульмани, живучи у розкошах чи злиднях, перш за все дбають, щоб у мечеті була свіжість і чистота. Вони знають, що Могамет ходив у чистому одязі, любив парфуми (любив нюхати мускус). "Коли мусульманин взутий, він повинен скинути взуття. А коли він босий, він повинен біля мечеті ноги помити перед тим, як зайти в мечеть". Оповідання про мандрування послів Володимирових по чужинах — вигадка, вигадана монахами, щоб всі віри принизити, звеличуючи тільки грецьку ортодоксію. І тому "З великим критицизмом треба підходити до оповідань про Володимира, вміщених у нашому "Літописі временних літ" (Іриней І. Назарко, "Святий Володимир", 1954 р., стор. 7).

25. Жодний народ в Европі таким жорстоким і таким ганебним способом не був навернений на християнізм, як Україна (Русь). І це й стало причиною падіння України (Руси). В'ячеслав Липинський, всебічно обміркувавши причини падіння державного життя України (Руси), твердить:

"Християнство, перейняте з Візантії князями та дружинниками, було накинуте тодішнім Українським Народним масам. В цьому постання держави Київської основно різниться від постання держав у Західній Европі, де германські завойовники (творці нових держав) на руїнах Римської імперії перейняли християнську релігію... од завойованих ними народних мас, що цю релігію і культуру по Римській імперії унаслідували" ("Релігія і Церква в історії України", стор. 30). В'ячеслав Липинський українцям пояснює, що християнство було українцям (русичам) накинуте насильством. І тому не воно служило державі, а держава служила йому. В. Липинський вважає, що християнська віра була руїнницькою силою в державному житті України (Руси).

У душі народу вкорінилося національне пригноблення. Народ чується скривдженим, приниженим — він живе з насилуваною душею. Він кланяється єреям, в душі чуючи недовір'я до них. Він (народ облихословлений, заплямлений і запечалений) — збайдужів. Він вірить, що Володимир охижів сам до себе, і тому чуже полюбив, а рідне — заплямив.

26. Щоб держава була міцна, їй потрібні міцні коріння. Дохристиянська Україна (Русь) царя Святослава була міцна тому, що волхви від народу вимагали послуху цареві Святославові — Першому Заступникові Дажбога. Першому Оборонцеві батьківської віри. І народ вважав, що справа віри і держави — справа одна. Зрадити державу — значить зрадити віру батьків своїх.

Після хрещення України (Руси) справа державна втратила в народі повагу, бо "всяка власть походить від Бога", "послух Богові і Його заступникам — архиєреям, єпископам -головний послух християнина", "протів церкви царю неустоять. Церква — дом Христа".

Держава царя Володимира тепер не основується на духовній силі народу, на його національній гордості, на його вірі й культурі, а... на догмах, канонах, ритуалах грецьких, привезених єреями і зненавиджених народом України (Руси).

("Проти татарського напору наші Київські князі не потрафили зорганізувати свого роду хрестоносного походу. Не змогли підняти всю Русь во ім'я оборони християнства, бо це християнство було механічно накинуте цим масам державою так само, як накидалась їм нова державна організація, що несли з собою нові завойовники-татари. І тому, не маючи глибоких, громадських, національних, на місцевій (рідній, — Л. С.) релігії і культурі опертих коренів, так швидко упала наша Київська держава" (В. Липинський, "Релігія і церква в історії України", стор. 31).

27. Германці, не будучи християнами, завоювали християнську Римську імперію. І вони (германці) хрещення від рабів-християн прийняли і наказали папі римському і його архиєреям служити інтересам Германської держави. В охрещеній Україні (Русі) не християнізм служить Україні (Русі), а Україна (Русь) служить християнізмові, контрольованому підступною Візантією. І тому український "люд хрещений" затаює в собі мисль: не можна любити ту віру, на яку нас силою навернено. На стіні висить ікона Саваота в хаті українця, "перед нею він поклониться, свічку засвітить, але практичного впливу на його життя вона не має", "паґанська віра є в нього властивою, практичною вірою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя", він має "обряди і вірування, надихані вірою в оживленні сили природи" (Іван Франко, "Громадський голос", ч. 21, 1898р.).

"Володимир не відважився знищити Перуна, що на той час був головним богом, а звелів його кинути в воду, як то робилося взагалі з поважаними речами.., — може, щоб не дратувати народу, що плакав за своїм богом" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 153).

Немає значення "який Бог" (хліборобський, мисливський, скотарський (синайський), ніжний чи суворий, окутий золотом чи одягнений у скромне полотняне вбрання, чи, як ікона, на дошці намальований. Головне те, що Він був рідним Богом. У рідному Богові народ уосібнює духовну незалежність свого "Я". Уосібнює свою вдачу, своє розуміння світу і Бога.

Український народ "плакав за своїм Богом". Плакав тому, що любив свого Бога. Він (Український народ) плакав за своєю Духовною Незалежністю. Він плакав за правом мати своє розуміння світу, Бога. Він плакав за правом мати свій своєрідний шлях життя. Він плакав, що його святощі на його землі зневажаються. І карається той, хто хоче рідне боронити. Він плакав з горя, з сорому. Плакав, передчуваючи прихід неволі. Народ "плакав за своїм Богом" рідним тому, що був народом шляхетної національної гордости і відданости рідним законам життя. І в цьому й затаєна була сила його первісного священного патріотизму, спадкової національної свідомости, зріднюючої єдности!

28. Воїни України (Руси) перед ратним походом складали клятву вірності Вітчизні. Вони присягалися Богові батьків, що не засоромлять слави землі рідної. І цар України (Руси) з атіманами-воєводами підходили до Бога Перуна, і "кляшася оружьєм своїм, і Перуном, богом своїм" ("Полноє Собраніє Руськіх літопєсєй", 1, 13).

У киян були свої рідні святощі, перед якими вони клялися, ідучи обороняти землю рідну. Клялися, що на полі ратної брані прославлять зброю України (Руси). О, яка сталася болюча національна трагедія! Цар, який вчора святість звав святістю, сьогодні її заплямовує. І глумиться з рідного народу, який свою святість гірко оплакує. Такий цар перестає бути авторитетом: і коли народ йому кориться, то не з любови, а із страху. І сини його не будуть коритися йому. Якщо національна святість заплямлена, значить народ утратив маєстат, біля якого він єднався: в народі постає зневіра, сварня, безавторитетність і роз'єднаність. Чужі святощі для народу незрозумілі; між душею народу і чужими святощами немає єдности.

29. Дисциплінований католик В'ячеслав Липинський (знаменитий автор "Листів до Братів-Хліборобів") у книзі "Релігія і Церква в історії України" (виданій в 1925 році у Філядельфії, США) пише, що "Першою відомою в історії релігією на Україні було паґанство: розуміється, що слово "паґанство" вживаю не в пізнішому йому наданому у нас, глумливому значенні" (стор. 29).

Він вважає, що називати дохристиянську релігію України (Руси) паґанською, значить глумитися з неї: кияни свою віру не звали паґанською. Її назвали паµанською чужинці, достойний українець ніколи не буде оцінювати віру своїх батьків оцінкою чужинців.

Він (Липинський) пише, що в рідній вірі українській були "боги, які вимагали послуху, завзяття, любови, посвяти, дисципліни" (стор. 30). Вони були, як він пише, "державнотворчими богами" (стор. 30). Зневажати їх — значить зневажати державнотворчий інстинкт нації. Він відважно і вдумливо шукає причини, чому в народі пропав порядок, появилася зневага до авторитету, анархічна свідомість, споконвічна трагедія. І пише, що "Єсть у наших літописців оповідання, яке може служити першою алегорією нашої споконвічної трагедії. Це оповідання про кінець Перуна. "Вчера, — каже літописець, — чъстимь, а днесь поругаєм!"" (стор. 69). Вчора був Перун (Божество військових сил України-Руси) пошанований, як суверенний маєстат нації. А сьогодні — заплямлений.

30. Бог Перун пливе по Дніпрі. Кияни за ним "плакахуся". А цар Володимир рече, щоб Бога Перуна "відривали від берега"... Коли Бог Перун пройшов "сквозі Пороги", чорна хмара облягла степи, ударив грім, заіскрилася блискавиця і піднявся вітер. І Бог Перун вийшов "на рінь, я же і до сего дні словет Перуня рінь". І заплакані люди з облегшенням на душі зітхнули: не пішов Бог Перун в Чорне море. Зневажений, заплямлений Він лишився на землі своїх дітей. І в душі народу затаїлася іскра віри, що з рідних святощів відродиться воля — почне випогоднюватися небо Української Духовної Волі.

В. Липинський пише, що "Оцей "вітер" Перуновий — оцей дух старих національних богів — віяв і віє на Україну з-за "Порогів" мабуть з того часу при кожнім нашім національнім відродженні" (стор. 69). В. Липинський (в ім'я державотворення) хоче, щоб "дух старих національних богів" (тобто дух відродженої національної сили) був дисциплінованим, об'єднаним, ідеалістичним. Бо без цього "зовні принесених богів йому не перемогти і плачучій по ньому Україні не вийти зі свого трагічного зачарованого кола" (стор. 69).

31. Справді диво: В. Липинський, католиком бувши, заговорив про "дух національних богів України". Чому? Він знав, що тільки та нація є нацією, яка має національний дух. Українська людина може католицьку чи грецько-ортодоксну церкву звати своїм "національним духом", але це буде самообманом.

Є містика духа нації, про яку пишуть Дм. Донцов і В. Липинський? Є. Символ духовної незалежности (Бог України-Руси), пливучи з Києва, спинився біля могили свого вірного внука-царя Святослава Першого. І тут знайшли собі пристановище запорожці, які, хоч вже й були попами хрещені, та в душах їхніх жив дух непокори силам чужини: жив, як пише Липинський, "дух старих національних богів".

Грецько-ортодоксний Дм. Донцов, бачачи, що для покореної ("Розп'ятієм добитої" — Т. Шевченко) України попівські казання покірности і смиренности в ім'я "битія інтернаціонального стада Христового" шкідливі, почав проповідувати нехристиянський (ніцшеянський) дух "волі до влади". Він писав, що "Нація, яка хоче панувати, повинна мати панську психіку народу-володаря" ("Націоналізм", Львів, 1926 р., стор. 232).

"Панська психіка народу-володаря" постає з панської духовної волі. Коли в народу силою відібрана його володарська рідна віра і коли його силою загнано в многовікове ярмо, наприклад, візантійської патріярхіі, він підсвідомо обтяжить себе "рабською психікою народу-раба".

32. Він (Дм. Донцов), погоджуючись з В. Липинським, пише, що "У Горація є чудове місце: "Богам корились ми, і нам корився світ, в них початок наш, з ними ідім до краю, як ні — грозою чорних бід нас Божество зневажене скарає!" Така була мудрість усіх здорових суспільностей, про яку пише Берке: "Чи релігійним ідеям поклоняються, чи їх зневажають, все-таки ці ідеї фальшиві чи правдиві, творять єдину підставу всіх довготривалих установ"" ("Дух нашої давнини", Мюнхен, 1951 р., стор. 18).

Хрест — символ інтернаціональної християнської доктрини, в основі контрольованої Ватиканом і Грецькою ортодоксією, які переслідують національні богорозуміння, почування, обряди, мислення. "Інтернаціональні доктрини, що паношаться у нас, сковують думку нації та її енергію.., розсаджують всяку збірну національну волю" (Дм. Донцов, "Націоналізм", Львів, 1936 р., стор. 243).

33. У Царському Двірцеві єреї, монахи, монахині, світські греки, цариця-грекиня Анна. І між ними цар Базил (Володимир). Він в душі відчув, що зробив помилку. Цариця Ольга була мудрішою — вогнем і мечем не навертала людей на грецьку віру.

Єрей Архандоніс і архимандрит Меркурій одухотворюють себе духом гелленської (грецької) мудрости, яка втілена в писаннях Аристотеля і Платона. "Раби не повинні бути земляками, і добре, коли вони по мірі можливостей не розумітимуть мови один одного" (Платон, "Закони", 6, 19).

У Києві у церкві киянам (рабам грецької ортодоксії) єреї говорять про справи християнські і світські болгарською, або — грецькою мовою. Мова київська повинна утратити своє панівне значення, їй тепер грецька церква винесла вирок бути мовою плебейською. Чому? Чому на київську мову не перекладаються церковні служебні тексти? Є кияни, які знають грецьку й болгарську мови, готові здійснити переклади.

Українці (русичі) — це хлібороби, не треба в церкві українську мову звеличувати. "В ідеалі хліборобами мають бути раби. Вони не повинні володіти великим темпераментом. В такому випадку вони корисні для праці, і не можна остерігатися обурення з їхньої сторони" (Аристотель, "Політика"). Великий темперамент — риса аристократичних характерів, темперамент — дар Божий.

34. Іде вулицею парубок широкогрудий, самовпевнений, безжурний. Він забув, що співати на вулиці заборонено церквою. Він співає широкостепним темпераментним голосом: "Ой упала зоря з неба, та й розсипалася. А дівчина позбирала, закосичилася". Справа неба — справа церкви! Хто дозволив розсипаною зіркою заквітчувати дівочу косу? "Паганство, бєсовство, богомерзські пісні, ідолопоклонство отсечітє!"

Буйна, темпераментна, нескорима київська молодь — скакає через вогонь. Грає на бубонах, сопілках. Гуляє гопаки такі, що земля гнеться — це нечистиве язичество треба мечами сікти. На каторгу непокірних везти, до Константинополя. Треба володарську вдачу переробити: київський юнак зробиться безвольним, ставши монахом затворником, безмовником, покутником, юродивим, постником, схимником. "Вдача наших предків вироблена була головно під впливом природи, а тому весела й поетична. Вони любили ігри, забави та музики, про що й свідчить довгий ряд церковних проповідників, що ввесь час виступали проти цього. Візантійський історик 11 століття Скилиця пише, що Святославові вояки забавлялися музикою та танцями. На давню вдачу до танців указує й слово "гуляти" з стародавнім значенням "танцювати", а "гулянки" все були з танцями" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н", стор. 347).

35. 990 рік. Новгород. Двірець ставного атімана-воєводи Угоняя неспокійний — з Києва прийшли лихі вісті. "Було так, атімане Угоняє. Твій тато Вишедар збирав на землі потоптані, поламані письмена. З наказу єрея Афанасія варяги викололи йому очі. Він дивився на сонце очима, з яких капала кров. Тримав письмена, до серця пригортаючи. І казав: "Сонце праведне, прости, я вже не бачу тебе. Очі в мене забрали, щоб я не милувався красою землі рідної". Він казав, що мучиться за легкодумство царя Володимира", — сказав косак Полян.

Увійшов єпископ-грек Іоаким. І сказав: "Воєводе Угоняє, істинно кажу тобі: "І зробивши бича з мотузків, Він вигнав усіх із святині — вівці й воли, а міняльникам гроші порозсипав і поперевертав їм столи".

І сказав воєвода: "Де є на світі така святиня, в якій би були вівці, воли і торг — не наша справа. Кажи, хто столи поперевертав?" І відповів єпископ Іоаким: "Господь Бог Христос". "Обманюєш, єпископе! Немає такого Бога, який би перевертанням столів порядки наводив! А коли це робив Христос, то хай сам і відповідає за свої вчинки. Кажи, чого прийшов?"

36. І сказав єпископ Іоаким: "У Новгороді церкву Преображення поставили. А людей в ній не буває, дарів немає. Люди обминають мене. Ти вчора на Ільмені рибу ловив, їздив з градниками на полювання до Вишери. Де риба, м'ясо, хутра? З яких мотузків я повинен робити бича?"

І сказав атіман-воєвода Угоняй: "Ми новгородці, визнаємо віру града Кия, ми внуки Дажбожі. Нам не випадає стояти на колінах в Преображенні перед зайшлими греками. Слово "єпископ" значить "наглядач". Іоакиме, ти прибув з Константинополя наглядати над Новгородом?"

Єпископ Іоаким (автор славного "Іоакимського літопису") у церкві Преображення грекам-монахам дав наказ сідати на коней. І з доносом їхати до Києва.

Київ. Єрей Архандоніс у Царському Двірці на таємній нараді сказав архимандритові Меркурію: "Ти око патріярха і вухо імператора, їдеш із звітом. У Константинополі поклонися від мене всім. Тепер скажи, чому хан Хозарської орди відрікся від грецької віри? Питаю тому, що цар Володимир має бунтівливу вдачу.

Цариця Анна мені сказала, що цар наказав ремінним плетивом бити монаха Агапія, якого спіймали тоді, коли під дверми підслуховував розмову царя з печенізькими послами.

І атіман-воєвода Вистара сказав цареві, що всі ми в Києві є чорноризними донощиками Візантії".

37. І сказав архимандрит Меркурій: "Історія така: жиди мали на Босфорі синагогу. Рабіни, бачачи, що ми при допомозі грецької ортодокси, приєднуємо до Візантії землі різних племен, почали нас наслідувати. Хозарія, прийнявши віру Христову з Візантії, стала нашою митрополією.

Щоб звільнитися з-під впливів Візантії, хан хозарський відрікся від грецької ортодоксії. І прийняв віру юдейську. Він сказав, що юдеї благородніші як греки. Греки звали хозарів варварами, зневажали їх, брали в них скотину. Є в нас, греків, зневажливе ставлення до негреків. І коли я про це сказав патріярхові, він відповів: "Щоб любити себе, треба зневажати ворога свого".

Юдеї, навернувши хозарів на віру юдейську, назвали їх рідними братами. Сказали, що хозари — загублене стадо синів Ізраелевих, яке знайшло себе, віру Мойсея визнавши. Хозари — плем'я монгольське, споріднене з болгарами, аварами, мадярами. Слово "хозар" походить від слова "каз", що значить "помад". Болгарська мова, яку Дунайські болгари утратили, була подібна до мови хозарської. Між Києвом і Константинополем довгі століття йшла війна за болгар. Київ накинув болгарам київську мову і болгари стали слов'янами, мали вони й віру київську. Коли б ми перемогли болгарів, сьогодні болгари говорили б грецькою мовою".

38. "Чому ми не поступаємо так, як жиди?" "Ми в багатьох випадках поступаємо так, як жиди. Жиди, навернувши хозар на віру жидівську, дали їм жидівські імена. Хан Булан став зватися ханом Йосипом. І був він моелом обрізаний. І були обрізані всі видатніші люди Хозарії. І казали жиди ханові, що всі євангелисти, і Ісус Христос, і Павло, і Петро були у синагозі обрізані моелами.

І хан Хозарії, віру жидівську маючи, навчився по-жидівському писати. Урядовцями в Хозарії стали жиди прибулі з Босфору. У Києві ми маємо учити знать київську мови грецької. Киянам будемо давати грецькі імена, щоб вони, віру грецьку маючи, вважали себе греками".

Прибулі з Новгороду монахи (посли єпископа Іоакима) сказали: "Вінценосний царю, наставленику Бога Христа, твій раб воєвода Угоняй знається з волхвом Ратьмиром, і каже: "У Новгороді віра Київська, а не Грецька". "Не будет жів", — відповів цар Базил (Володимир).

У літописах України (Руси) на довгі віки загускли слова: "Кто креста целовал, а отступіть, не будет жів!""

39. "Чудь, яка живе на берегах рік Москви і Клязьми, для Києва має данину дати. І тому воєводи Добриня і Путята з Києва прибули з військом. Стали перед Новгородом", — говорили рибаки. "Сину мій, атімане Угоняє, Київ — стольний град наш. І ми, новгородці, і смоленці, і чужі язики — мерь, весь, водь, чудь, мордва, перм, іжора, мурома платимо данину граду Кия. Поможімо воєводам Добрині і Путяті", — сказав волхв Ратьмир.

Увійшла Богуслава (донька атімана Угоняя). Поставила на стіл смажену рибу і сказала: "Єпископ Іоаким біля церкви Преображення зібрав прибулих з півночі мисливців з племени Чудів, хрестив їх. Сказав їм, що вони тепер можуть женитися з новгородськими дівицями. Чуди, хрещення прийнявши, сказали: "Тепер ми рускіє". Вони трохи вміють по-нашому говорити".

"Що буде, волхве Ратьмире?" І відповів волхв Ратьмир: "Атімане, буде так: люди зватимуть себе руськими, бо підлягатимуть Русі. Будучи руськими, вони ненавидітимуть град Кия. Іоаким хоче, щоб в ім'я грецької віри кров чужих язиків змішалася з нашою кров'ю. Ми, кровно змішавшись з мордвинами, чудями, муромами, відійдемо від людей града Кия. Змінимо вдачу душі нашої. Ми будемо не ми".

40. Єпископ Іоаким з монахами Харлампієм і Аполлоном у вітряну темну ніч прибув до воєводи Добрині. І сказав: "Воєвода Угоняй — язичник. Заборонив новгородським дівицям одружуватися з мордвинами, сказав: "хай добра кров мордвинська пливе по жилах мордвинських". Він підтримує мордвинське язичество".

"У нас у Константинополі всі "браття во Христі". Знаєте — як був град Константина поставлений, прибули греки, арм'яни, латини, єгиптяни. І — всі в Константинополі кровно змішалися — стали істинними християнами".

І сказав воєвода Добриня: "Путята, бери мечоносців, таємно проникай до Новгорода. Приведи сюди воєводу Угоняя, волхва Ратьмира і їхніх ближніх". Путятині мечоносці зв'язали сонного воєводу Угоняя. Боголюба (жінка Атімана) розпачливим криком збудила доньку Богуславу. "Чую, мамо!" — і зникла Богуслава в тьмі вітряної ночі.

41. "Не коритеся єпископові Іоакимові? Ідете проти грецької віри царя Володимира? Суди їх, всечесний Іоакиме!" — сказав Добриня. Єпископ почав читати: "Відкривається гнів Божий з неба на всяку нечистивість і неправду людей, що гноблять істину неправдою. Страждання і біда на всяку душу чоловіка, що чинить зло. Це добре й приємне Спасителеві нашому Богові. І хто хоче йти зі мною, нехай відречеться від себе. Нехай відречеться від себе і візьме хрест свій та йде зі мною. І всяке тіло, як трава, і всяка слава його, як цвіт трави. Слово ж Господнє перебуває повіки. Хто хоче любити життя і бачити дні добрі, нехай здержує язик свій від злого й уста свої, щоб не говорити лукавства".

І сказав волхв Ратьмир: "Жорстокістю виповнені душі ваші. А на устах ваших — райський євангельський мед і вдаване солодкаве милосердя. Ви хочете, щоб ми самі свою рідну віру заплямлювали? Ви хочете, щоб ми заперечили самі себе? І відреклися від всього того, що нас робить народом окремішнім.

Ви не хочете бачити нас чесними людьми, бо наша честь для вас не вигідна. І тому ви її образливими словами заплямлюєте. Звете її нечистивою, мерзотною. Ви примушуєте нас, щоб ми зрадили рідне, яке для нас є святістю. Ви знаєте, що ми, рідні святощі зрадивши, станемо слабими людьми, і тоді вам буде легко над нашим зрадливим умом панувати.

Ви хочете, щоб ми охижіли самі до себе. Ви хочете, щоб ми були людьми без спадщини. Ви хочете, щоб ми все те, що нам передали наші діди — все дороге серцю нашому, назвали справою глупого розуму, справою заблукалою, нечистивою, злою, ідольською? Ви хочете, щоб ми жили з печаттю людей, які самі себе заплямили, щоб прилащитися до єреїв візантійського ідола Саваота?"

42. "Єпископе Іоакиме, Ви поклоняєтеся лжебогам. Ви нас на нашій рідній землі в гріх вводите. Ви правою рукою хреститеся, а лівою — злочин чините. Ви у церкві Преображення кажете, щоб люди не дбали про земні справи. І в цей час ви хутра скуповуєте в мордвинів-москвинів. Ви обманюєте цих добрих людей, даючи їм за дорогоцінні хутра блискучі дешеві прикраси. Ви три вози з хутрами відправили до Константинополя.

Ви про душевну чистоту говорите, і в цей же час з дівицями Лебедянкою і Хітьною свою тілесну спонуку заспокоюєте. Ви про правдивого живого Бога говорите, а мертвим ідолам (іконам), з Греції привезеним, поклоняєтеся.

Ви кажете "любіть батьків своїх", і в цей же час примушуєте дітей глумитися над рідними батьками, зраджуючи їхню віру. Кажете, що грецька віра ортодоксна, бо в ній любов і прощення, і в цей же час ненавидите інакшевіруючих, і проклинаєте їх.

Ви обв'язали мене дротом. Ви очима смерти дивитеся мені в очі. Ні, Ви і смертю не відірвете мене від рідної віри! Рідна віра — духовне древо народу, з якого народ творить дім свого світобачення, творить святощі болів і радощів, творить правила свого життя.

Земле, мати святая, я йду в твої обійми! Зроди з крови моєї життя для внуків моїх. Земле, мати святая..."

43. Єпископ Іоаким викрикнув: "Ідольство почитає! Зве землю матір'ю святою! Богородиця Марія — єдина мати святая! Спасу я душу грішну твою, язик злотворний покаравши. Коли рука грішить, її відрубати треба!" Два хрещені мордвини на підлозі мечем рота розкрили і щипцями вирвали язика: з рота волхва Ратьмира йшла кров, а з очей — чисті, як роса, сльози.

Атіман-воєвода Угоняй ступив крок вперед. Єпископ Іоаким подумав, що Угоняй, бачачи жахні муки волхва Ратьмира, хоче прощення благати, і проворно підніс йому до уст хреста.

"Ви, архиєреї преосвященні, о Боже, які ви жорстокі! Убили мого батька. Запоганили Україну (Русь) грецьким ідолопоклонним православієм. Ви в жертву ідолові Саваота приносите кров невинних людей. Ви..."

Упав зв'язаний атіман-воєвода Угоняй — з розкраяної голови ішла кров...

Новгородці, довідавшись, що воєвода Добриня вночі викрав з Новгорода атімана-воєводу Угоняя і його жону, і волхва Ратьмира, і знатних новгородських людей, і замучив їх, збунтувалися. Вони зійшлися на площі, тримаючи мечі, сокири, списи. Вони, як пише єпископ Іоаким (в "Іоакимському літописі") рекли: "Краще вмерти, чим дати Богів своїх на зневаження". (Під словом "Боги", новгородці розуміли свій рідний шлях життя, свій патріотичний дух, або, сучасною мовою кажучи, націоналістичний світогляд: язичеська віра — віра національного самоутвердження, віра відданости ідеалам Вітчизни. Грецько-ортодоксна віра, вважаючи себе вірою інтернаціональною, бачила в вірі України (Руси) свого суперника, і тому неперебираючи засобами умертвляла її).

44. Мечоносці (косаки замученого атімана Угоняя) об'єдналися з жителями Новгорода, і сокирами підрубали церкву Преображення, яка була місяць тому поставлена. І Преображення з гуркотом повалилася. У цій церкві тиждень тому єпископ Іоаким речав: "Новгородці, не вірте своїм лжебогам! Бозі ваші древо суть!" Сьогодні новгородці викинули на смітник ідолів (ікони) з церкви Преображення. І речуть: "Гречини, не вірте своїм лжебогам! Бозі ваші древо суть!"

Вимахуючи мечами, влетіли в Новгород вершники атімана-тисяцького Путяти. Вершники (переважно варяги) кидали петлі на жінок і дітей. І тягнули їх, як скотину, до єпископа Іоакима. Єпископ Іоаким стояв, хреста піднявши, і голосно речав: "Киріос, елейсон! Киріос, елейсон! Киріос, елейсон!" (Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй!)

На площі плач. Стогін ранених. Передсмертні здригання умираючих. Матері, жінки, молодь стоять на колінах, цілують матір-Землю: клянуться, що не зрадять віри батьків своїх. Вершники тисяцького Путяти відступають — новгородці б'ють вершників коп'ями, сокирами. Гаками стягають їх з коней, і колять. З домів летять стріли. Єпископ Іоаким, підтримуючи ризи, тікає з воєводою Путятою.

45. На допомогу Путяті влітають в Новгород вершники воєводи Добрині. Іржать коні, бачачи смерть своїх господарів, топчуть ранених. Крик дітей, ридання матерів, закривавлені мечі, грецька ортодоксія, "Киріос, елейсон" — все змішалося в жахітливому насильстві хрещення України (Руси). Воєвода Добриня дав наказ палити доми, в яких причаїлися непокірні.

Горять доми. "Ми вже хрещені! Хрещені!" — говорили матері. Притуляючи дітей до грудей, матері бігли з палаючих домів до ріки Волхова. Вони не були хрещені: словами "ми вже хрещені" рятували життя своє і дітей своїх. Єпископ Іоаким, побачивши, що матері говорять неправду, дав наказ ловити утікаючих. Він рєчав: "Хто вже хрещений, той має хрест на шиї! Хрест спасає людину, Сікти того, хто без хреста! Киріос, елейсон!"

Три озброєні градники стоять на березі ріки Волхова, притаїлися в тіні дерев. Біля них — атіманська донька Богуслава, вона красовита своїм гнучким дівочим станом. "Нагорювалася я! Тремчу, бачачи наругу над душею людей моїх!" І вона, як ластівка, летить: русяве волосся розпустилося, метляється. Летить, і щось шепоче в захваті, надсадно дихає, честолюбна і горделива вона. Підбігла до єпископа Іоакима, стала, забентежена, зарум'янена, як небо перед сходом сонця. Єпископ до її уст підносить хреста. Вона: "Ти, зайда, тата убив мого!" І плюнула йому в лице. Він з переляку випустив хреста; підняв руки, бачачи, що біжать градники без хрестів — у градників на грудях, як блискавиці, вигаптувані тризубці.

46. Не встигли варяги підняти мечі над головою Богуслави. Косаки (градники) врятували її. Переляканий тисяцький Путята думав, що він знову оточений новгородцями, почав тікати. У заростях Ільмену зникла Богуслава з косаками. У хащах берегів ріки Ловать вони стріли людей таких, як і самі. І тут вони довідалися, що в високих і непрохідних лісах Деревлянії живе Віщий Радогост. Охоронений він косаками атімана Гутти, і там живуть ті кияни, що втекли з Києва.

Єпископ Іоаким і воєвода Путята оголосили, що ті новгородці, які прийдуть на площу з хрестами на шиї, будуть обдаровані, їм солодкаво рік Іоаким: "Хрест спасіння дає! Підходьте православні християни, полюбіть хреста! Святу ікону цілуючи, ласкою Христовою душу радуєте. Хто хоче любити життя і бачити дні добрі, нехай здержує язик свій від злого. Христос любить хрещених. З любови до Христа ви нову церкву Преображення поставите".

Коли церква Преображення була знову поставлена, воєвода Добриня, волю єпископа Іоакима виконуючи, сказав: "Хто не приходитиме до церкви Преображення і не стоятиме на колінах перед іконами Пантелеймона, Михаїла, Варвари, в того буде відібрана корова та всяка інша скотина. І такий ворог правдивої віри грецької буде вигнаний з дому, і вивезений з дітьми в холодні ліси, де живуть самоядь, печори, перми".

47. У "Енциклопедичному Словникові" (виданому в Петербурзі в 1903 році) на сторінці 516 оповідається, що в Україні (Русі) "пройшло хрещення вогнем і мечем". Єпископ Іоаким, довершуючи насильницьке хрещення, зробив одну добру справу — написав "Іоакимський літопис". Згадав він імена людей замучених хрещенням, і в тому числі й атімана Угоняя.

Добриня — один з головних хрестителів. Став він воєводою не тому, що мав воєводські здібності, а тому, що він був дядьком царя Володимира, рідним братом Малуні. Безоглядною жорстокістю він здобував довір'я в єпископа Іоакима. І, як пише літописець, "дуже часто сповідався із своїх вчинків". І чувся він нещасною людиною — не затихали у вухах його ридання матерів і стогін умираючих дітей. І, щоб звільнитися від душевних страждань, він, маючи на шиї хреста, прив'язав до шиї ще й жорновий камінь і скочив у озеро Ільмен: утопився.

48. 992 рік. Українець (русич) Кожум'яка в двоборні переміг печенізького велета. І літописець написав, що в честь цієї перемоги цар Володимир заснував град Переяславль. Ні, він тільки поставив новий двірець. Град Переяславль вже був в 907 році многолюдним — Переяславль згадується у списку тих міст України (Руси), яким Візантія платила данину в часи царя Олега Віщого.

Польський король Болеслав готується іти на Київ. Папа Іоан 15-ий хоче при допомозі Польщі відвернути Україну (Русь) від грецької віри і навернути її на віру латинську. Цар Володимир одружує всиновленого Святополка з Мар'яною (донькою короля Болеслава). Родичанням скріплює мир з Польщею. (Святополк — син убитого царя Ярополка і грекині Юліяни).

49. Єрей Архандоніс, бачачи, що з прибуттям до Києва польської королівни навідуються посли від папи Іоана 15-го, учить царя Володимира, щоб він ненавидів латинів. Латини — кровожерці. Гречин Плутарх у "Порівняльних життєписах", хвалячи Валерія Публікала, описує, що учасники змови проти республіканського Риму ритуальним способом зарізали раба і на його крові клятви складали.

"Царю, Римський патрицій Боніфаціо Франконе ув'язнив папу Бенедикта в 974 році. І посадив його голого в темницю. І сам себе проголосив папою Боніфацієм. І потім він (папа Боніфацій) не злюбив папський престол, і забрав всі папські скарби, і втік до Константинополя. Та через дев'ять років він знову прибув до Риму і вбив папу Іоана 14-го в 984 році. І знову вдруге сам себе проголосив папою римським", — сказав єрей Архандоніс. "Не приймай от латині ученія, їх же ученіє розвращено" ("Іпатієвський літопис"). Справа не в "ученії розвращенном", а в тому чи перебуватиме Україна (Русь) під юрисдикцією латина, чи грека: їм обом потрібні її казкові багатства.

50. 997 рік. Печеніги оточили Білгород. Білгород знаходиться на північному заході від Києва, на березі чарівної річки Ірпінь. Білгородці — славні зброярі, обдаровані ремісники. Всі вони об'єдналися для оборони дорогого града. Печеніги, дізнавшись, що оточені білгородці, не мають харчів, вірять в свою легку перемогу.

Дід Мануш біля дуба викопав яму і зарив у ній бочку. І сказав, щоб білгородці повитрушували з міхів всі останки борошна. З борошна був зварений кисіль, яким білгородці наповнили бочку. Оборонці сказали печенігам: "Стійте біля граду хоч і десять літ, не переможете нас! Ми ніколи не будемо голодні, нас годує мати-земля. Прийдіть — переконаєтеся". Печенізькі посли, побачивши, що білгородці з землі, як з колодязя, черпаками беруть кисіль, їдять і смутку не мають, відійшли від Білгорода.

Чому цар Володимир військом не боронив град Білгород? "Володимир після того, як охрестився, не ходив вже в далекі походи... Жив у злагоді з царями візантійськими" (М. Аркас). Не тільки в далекі походи, а й в близькі походи не дуже любив ходити цар Володимир. Його (вчора войовнича вдача) тепер стала смиренною. У серці поселилася лінь, просто "не той став чоловік". Він думав, що при допомозі хрещення об'єднає всі землі імперії України (Руси) і всіх заставить коритися йому (намісникові Христа). Та не так сталося.

Україна (Русь) в часи царя Святослава Першого мала могутній міжнародний авторитет. Над Нею не домінували Візантія, Рим. Її дух був самобутній, незалежний. Після хрещення Вона стала духовно залежною від Візантії. Її душа в духовній неволі починає виснажуватися. "На Україні духовенство чуже, грецьке, ніяк не заінтересоване у вивищенні київського князя" (Др. М. Антонович, "Історія України", Прага, 1942 р., стор. 33).

Українці, які є архиєреями грецько-ортодоксної релігії, переконують своїх парахвіян, що Візантія "з вірою Христовою принесла культуру, і від цього часу некультурні українці стали культурними". Ні. Візантія "не дбала о місію культурну, а обмежувалася заходами, щоб удержати церковну зависимість нових країн від грецького патріярхату" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 73). Візантія вважала, що нова країна, яка навернена на грецьку віру, церковно залежить від Візантії: а якщо церковно, то й культурно, і політично. Патріярх Візантії є наставлеником імператора Візантії. Він політику імператора втілює тепер в Україні (Русі), яка приєднана до імперської церкви Візантійської.

51. В Україні (Русі) хляне національна мораль. "Охрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним. А це й була причина, що народ сприйняв Нову Віру часом тільки зовнішньо (зі страху, -Л. С.), а сам тримався Віри Старої. Стара Віра була міцно пов'язана з довкільною природою й землеробством, а вони ж не змінилися від Хрещення. Стара Віра давала нашим предкам усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усе повне розуміння — хоч і неправдиве з нового погляду, — життя й довколішніх явищ природи; ця народня філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н." стор. 313).

Те, що увійшло в плоть і кров, може забутися тоді, коли народ вийде з рідної землі і поселиться, наприклад, на диких пустинях Синаю. Чарівна природаУкраїни (Руси) годує плоть і кров народу. Найжорстокіші щорічні хрещення народу не умертвлять в народі його єднання з землею, з чарами співучої природи — з нього й родиться прив'язаність до рідної віри і байдуже ставлення до святощів Синаю, Голготи, Йорданю, Вифлиєму, які є чужими, незрозумілими і зайвими в житті оріянина.

52. 1000 рік. Перший тиждень березня Україна (Русь) споконвіків врочисто відзначає Благовіщення. (Кияни свято стрічі Нового року звали Благовіщенням, яке вони стрічали щедрівкою). Таємно вранці постукав у двері волхв Сурма. Увійшовши до хати, сказав: "Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка. І кинув я їй жменьку святої землиці, щоб гніздо мостила. Внуки мої, входжу до хатини вашої з Благовіщенням Світла Дажбожого!

Благовіщення віщує нам нове збіжжя, пшеницю та всяку пашницю". І сказала внучка Родослава: "Спасибі, що зайшли, так щоб ніхто й не бачив. Усі живемо в страхові. Сусід боїться щиро говорити з сусідом. Сідайте за стіл, дідусе рідненький. Вчора діти були від ранку до вечора на сонці. І кури, і коні, і корови, і телята — все випустила на сонце. Мій муж Лад, і я, і діти завтра на поле їдемо. На ниві скрешемо першу борозну, рік новий зачинаючи. Таке небо веселе! Земля на Благовіщення воскресати починає, тане сніг".

("Новий рік у давнину розпочинався з 1-го березня, коли пробуджувалася вся природа по зимовій перерві; цей рік був прийнятий і церквою, бо за переданням творення світу відбулося власне з 1 березня місяця. Але пізніше церква пішла за грецьким новим роком з 1-го вересня, а з 1492 року громадський новий рік остаточно прив'язався до стародавнього природнього часу, до 1-го березня. І тільки в 1721 році цар Петро Перший встановив на Сході Новий світський рік на 1 січня, що було тоді в більшості держав на Заході. Але рік церковний позостався на 1 вересня й дотепер" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 269).

53. На світанку історії людей білої раси (в епоху розвитку Мізинської культури, 11 тисяч літ тому) на землях Оріяни (України-Руси) сама природа починала Новий рік у березні. І наші Предки — діти природи, стрічали оживання природи, Новий рік, Благовіщення в березні. І звичай цей був такий сильний, що ті племена, які з України (Руси) прибули до Північної Індії, стрічали і в Індії Новий Рік в березні. І звичай цей й сьогодні в Індії культивується оріянами. І сумеріяни, прибувши шість тисяч літ тому з України (Руси) на родючі долини Месопотамії (Тигру-Евфрату), стрічали Новий рік у березні.

І археологи на сумеріянських клинописах прочитали, що "Боги світ створили у березні місяці". І цими легендами користуючись, пророки Езикіел-Ездра й написали у "П'ятикнижжі", що в "березні" був створений світ. Та семіти і греки Новий рік стрічали (і жиди й тепер стрічають) восени. І єреї, навертаючи українців (русичів) на грецьку ортодоксію, наказали Україні (Русі) стрічати Новий рік по-грецькому, 1 вересня.

54. Сусіди Годимир, Горислав і Представ, почувши, що з лісу на Благовіщення прибув волхв Сурма до родини своєї, прибігли. Обіймають мученика, питають чи рана на грудях зажила. Він відповів, що рани на тілі заживають швидко, а на душі — ятряться довго. А коли його спитали, що благовіщує Новий рік, він відповів: "Березень сухий. Як квітень буде з водою, то травень ітиме з травою".

"Волхве, що маємо діяти? Печеніги бродять по наших степах, нападають на селища. Війська здатнього до брані немає. Цар Володимир зварив триста відер меду. Чудовий мед, свіжий, два тижні бродив. Цар у граді Василькові церкву поставив, назвав її Преображення. Оголосив — хто йтиме до церкви, той мед питиме, гривень отримає".

І сказав волхв Сурма: "Переміниться вдача українця (русича): кожний почне дбати про свій дім і клаптик земельки своєї. Свята справа України (Руси) передана в розпорядження грека-єрея. Грек-єрей оголошений господарем душі нашої. Станемо ми людьми замкненими в собі, брат зненавидить брата. Печеніги чи інші чужинці коли палитимуть одне селище, то інше вважатиме, що то до нього не відноситься, і не йтиме гасити. Чому? Бо той, хто вийде на площу і кликатиме народ брати мечі й коси, буде схоплений і церковним судом покараний.

Похоронним сукном буде покрита наша вроджена радість. У церквах ми похристиянішаємо, посмирнішаємо, і так потупішаємо і ослабнемо, що невідомо, коли й хребет випростаємо".

55. 1008 рік. Пир іде після пиру. Вісім днів біля церкви Преображення (у Василькові) єреї вгощають людей медом п'янким. Цар Володимир дав наказ влаштовувати для війська щонеділі пири. На пирах вдосталь м'яса, вина, меду.

(Забувається військова честь, стає немодною слава мечоносця. Убрання шовкове, багатий присілок, пири розкішні стали модними. "У ласкавого князя Володимира було пированнячко, почесний пир... Всі на тім пиру наїдалися, всі на почеснім напивалися, всі на тім пиру розхвалялися — один хвалиться та добрим конем, інший убранням своїм шовковим. Інший селами та присілками... Володимир князь розпотішився", — з старих "запівів".

(Церква Преображення поставлена невипадково. "Одного разу сам Володимир, виступивши з малою дружиною проти печенігів, де тепер Васильків, не устояв, і мусів тікати, сам сховався від них під мостом, і потім поставив церкву за те, що тоді Бог печенігів проніс: не вхопили його" (М. Грушевський).

Щоб кияни почали звикати до чужої віри (грецько-ортодоксної), цар Володимир дав наказ вози навантажувати хлібом. На возах сидять єреї. Єреї для бідних хліб роздають -хіба можна гніватися на того, хто святим хлібом бідних обдаровує? Хіба це не християнське доброчинство?

Єпископ Рейнберн живе в Києві — він прибув з полькою (донькою короля Болеслава), вона дружина царевича Святополка. Рейнберн (довірена людина папи Сильвестра 2-го) приймає гостей з Риму. І він каже киянам, що вони вже так лживими греками одурені, що й не ображаються, беручи свій хліб з рук грека-монаха: кияни стали жебраками на рідній землі?

56. Єпископ Рейнберн умовив царевича Святополка — цар Володимир і його родина мають бути убиті, єреї-греки з Києва вигнані. Святополк при підтримці єреїв, прибулих з Риму стане царем. Змова розтаємничена: цар Володимир ув'язнив єпископа Рейнберна, Святополка і польську королівну. Вони сидять у темниці, в якій померла Горислава (Рогніда) — "дохристиянська дружина" царя Володимира.

Великдень Предків: перший тиждень квітня. "Чому, волхве Страде, прибув до Києва? Знаєш, у церквах єреї оголосили, що волхвів треба ловити і вбивати?" — сказав косак Святолюб. І волхв Страд відповів: "Прибув я, щоб померти у Києві, тут був мій рід зачатий. У Священному Гаю були могили батьків моїх — тепер вони розкопані, осквернені, з землею зрівняні. Та щось тягне мене до них. Бачу, люди йдуть на могилки. Несуть писанки, вар, калачі, квіти, дідів і бабусь споминають.

Споминати треба: коли ми сидимо біля могил і родителів споминаємо, то значить святі Проводи відзначаємо — до вираю писанки, вар, їство проваджаємо. У вираю Мати Лель і Тато Орь, і всі наші рідні, що з ними перебувають, дари наші приймають. І нас, і нашу землю щастям-добром благословляють. Проводи — Навський Великдень відзначаємо — про щастя живих і навських дбаємо".

57. Київський Священний Гай (святий пантеон України-Руси) зруйнований. Та кожний рід має своє кладовище — свій родинний "пантеон". Сини, дочки, зяті, невістки, внуки сидять біля могил, заквітчаних квітами. Біля могил — горять світильники, лежать калачі, писанки, стоїть вар, у мисочці варена пшениця.

Три градники (поліцаї) і піп Іоан стали біля роду, що сидить біля Могил Предків своїх. І сказав піп-єрей Іоан: "Дозволяю вам мати Проводи.

Та, щоб Проводи були грецько-ортодоксні, треба могили кропити. Коли обід споживаєте без любови до церкви грецької, гріх чините. І градники вашу трапезу потопчуть ногами. І вас битимуть різками біля ваших могил. Не цілуйте землі — то гріх! Не красіть яєць — бо то чари ідольські!"

Мовчання. І піп Іоан почав писанки ногами топтати — залишки бо це віри паґанської. І почав могилу кропити. І ректи: "Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих славних і всехвальних апостолів, і всіх святих, душу рабів, що від нас приставилися, у лоні Авраама упокоїть"...

58. Косак Радим (Степовий Велет) відхилив рукою попа Іоана від Могил Предків. І сказав: "Могили Предків святі й без грецького кропила. Не осквернюй роду мого, геть ногу забери від могили! Тут мій дід лежить, він мені життя дав. Мої діди були великими людьми, а ти їх робиш рабами грецької віри, і до якогось Авраама на чужину відсилаєш. Заплямлюєш славу мою, в душі моїй гнів сієш, іди геть! Іди, бо битиму!"

Піп Іоан почав хрестом погрозливо вимахувати. Та, побачивши, що три градники, що біля нього стояли, утекли, поблід, уклонився і також утік. Градники сказали, що то щастя, що піп Іоан лишився живим. Рід Радимичів дружній, сильний і великий — біля Могил самих дорослих сидить біля ста осіб. Є строгий закон Полянський: святі Могили ніхто не має права зневажати. А хто зневажає — тому смерть. Косак Радим такий сильний, що підходить до корови, схиляється, корову бере на плечі і несе. Ні, попе Іоане, ти його не охрестиш. Мовчи і нікому нічого не кажи".

59. Під многовіковими дубами, біля "Родинного Пантеону" (біля могил) на зеленій травиці сидить рід Дваричів: також старий і славний рід київський. Біля Святогори (неявного волхва) сидять його внучки русяві, тримають в руках писанки. Внучка Любуня сказала: "Чи правда, що колись була велика любов? Бо тепер немає, піп у церкві казав, що жінка — посудина гріха, про любов стало соромно і страшно говорити".

І сказав задуманий волхв Святогор: "Ні, Любуне, ні! Жінка — це життя. Немає жінки — немає життя. І колись такі були часи, що жінка була головою роду. Що вік, то й звичай інший. Сьогодні лада не вмирає за ладом своїм — може тому, що занепогодилася душа людська. Мені мій прадід говорив, що йому його прадід оповідав, що цар Кий мав сина на ім'я Сакия, а то значить — січовик.

І мав Сакия великий дар на коні літати, випереджаючи у степах вітри буйні. Мав він стремена золоті. Щит горів, ну, кажу тобі, як Сонце святе! І мав він диво-дивну дівчину Лялю. І любив її, як світ Дажбожий. І казав їй: "Ляле, ромейські гради завоюю, тобі вінці всіх царівень подарую. І з срібла-злата двірець у діброві поставлю. У ратніх змагах усміх твій чарівний прославлю". І дарив він Лялі дари золоті, одіння горностаєве".

60. "Та на світі так буває, що кожний по-своєму коня сідлає. Стріла ромейська біля синього Дунаю ранила Сакию. І з раною він прибув до Києва, і помер. І Ляля одягнула біле одіння. І злотим поясом свій стан огорнула, на косу русу вінок золотий поклала, і напиток з трав вічносонних випила. І сказала: "Сакиє, соколе мій, любила тебе на цьому світі, любитиму й на тому". І над грудьми його склонилася. Обняла його, до серця притулилася, і навіки заснула. Вірила вона, що смерти не існує — є життя після смерти, є вічна Любов!

І тужили-ридали Кияни. І Дажбог сонцем освітив дорогу Сакиї і Лялі у Царство Духа Предків. І живуть вони вдвох у зоряних садах вічної Любови, у сварзі синявому. І живуть вони у квітах степових, у серцях людей добродушних, у слові, яке вічно миле й вічно молоде — у всесвітній любові живуть вони. Тепер у нас вже вік тому заник звичай старий. Коли ладо умирає, то лада живе, і Його образ милий у серці береже".

61. 1013 рік. З Афону (Атону) прибув до Києва монах Антоній. Хто він? Він народився в граді Любечі (на Чернігівщині) в 983 році. Під час хрещення в нього було рідне ім'я відібране і дане йому грецьке — Антоній. На Афоні в монастирі українець (русич) навчився від греків вірити, що грецька віра найправильніша в світі віра. Прибувши до Києва, він почав киянам говорити: "Я маю благословення від святої гори Афон".

Монах Антоній, маючи "благословення від святої тори Афон", викопав двометрову яму (печеру). Уліз у неї і почав співати "Псальми". Єреї-греки почали у церкві хвалити монаха Антонія, кажучи, що він вибрав життя істинного православного християнина. І молоді люди почали приходити до Антонія, жити їм у ямі було тісно. І вони сказали: "Немає місця для соборного співання". І почали вони побільшувати об'єм печери.

У Царському Двірцеві сидить зажурений цар Володимир. Він десяту частину царських прибутків дає на Грецьку церкву. Він там, де була Святиня Дажбожа, поставив Десятинну церкву. Він сумний, що Україна (Русь) себе підпорядкувала вірі грецькій, яка не об'єднує Україну (Русь), не славить її зброю, не шанує її мови.

62. Дід Богумил, потомок з роду царя Кия, отримав дозвіл бачитися з царем. І цар Володимир сказав: "Всі вийдіть! Хочу бути на самоті з Богумилом, це ж його сестра Дарава в Будутині на світ мене приймала, мені пуп зав'язала".

І сказав дід Богумил: "Царю мій, пригнічення приведе нас до розумового зубожіння. Молодь без радости в'яне, як серце без любови. Косакам заборонено під час гопака меч тримати — єреї кажуть, що то поганство. З упокореної, заляканої, пригніченої молоді виростуть люди-раби. Вони будуть нездібні рідну землю боронити. І упаде престол твій. Бачу, за ці двадцять років природа наших людей погіршилася.

Мене, царю, пустили до тебе тому, що я знаю грецьку мову. І тримаю в руках "Псальми", писані мовою грецькою". "Читай!" — сказав цар Володимир. І дід Богумил прочитав: "Нехай не буде в тебе чужого Бога, і, щоб ти не поклонявся перед чужоземним Богом" (Псальми, 81). Це й значить — у арабів — Аллах, у індусів — Брагма, у нас — Дажбог, у Юдеїв -Саваот (Єгова). Рідний Бог мій тому мені рідний, що Він творить начало творення душі народу мого, і в цьому началі Він живе — Дажбог поєднаний з душею народу України (Руси) так, як поєднана наша душа з нашим тілом.

63. "Царю, ось бачиш — у мене на грудях Трисутність — знамено трьох основ світу: Яв — світ видимий, явний, дійсний. Нав — світ невидимий, духовний, світ Царства Духа Предків. І Прав — світ законів Дателя Буття. Законами Дажбожими управляється все у всьому Явному, Навному і Правному.

Царю, зроби так, як зробив араб Могамет. Оборони Бога Дітей України (Руси) од зневаги. Оборони нас від єреїв візантійського Саваота. Звелич Дажбога, і Дажбог звеличить Тебе. Весь світ має знати про незалежну духовну силу України (Руси)".

І сказав цар Володимир: "Віщий Богумиле, мені волхви давно казали, що віра християнська — це духовне мислення юдеїв, греків і латинів. І коли б не було цих язиків, то не було б оповідань про Саваота, Христа, Марію. Я духовне творіння цих язиків прийняв не тому, щоб їм служити, на них взоруватися. Знаєш, над моєю головою був піднятий меч Рогніди. Знаєш, я був молодим, не розумів, що віра — природа душі нашої. Знаєш — коли я поріднився з греками, моє життя ними охороняється у цьому Двірцеві. Коли мені оповіли латини, що моя жена Анна — донька цариці Феофанії, яка отруїла двох імператорів Візантії, я живу в щоденному страхові.

Так є, як кажеш. Я передав душу мого народу в грецькі руки. І одягнувся в грецьке одіння. І мій народ в душі затаює зневагу до мене. Чернігівці і Новгородці не люблять мене. Греки-єреї умовили мене — казали, що коли від них віру грецьку прийму, стану наставлеником Творця Неба й Землі. І підлеглі коритимуться владі моїй. І вірив я, що грецька віра об'єднає всі царства України (Руси) біля града Кия".

64. "І що ж тепер я бачу: усиновлений Святополк на шиї хрест носить, а вночі до мене підкрадається, щоб мечем моє серце проколоти. Син Ярослав на шиї хрест носить, з дитячих літ душу його виховують греки-ромеї. І тепер вони умовили його, щоб він не платив данини Києву. А давав дари єреям-грекам. Вози за возами котяться з Новгороду до Константинополя. Я — наставленик Христовий, обезсилений єреями Христовими.

Прости мені, тато Святославе, що я зрадив святу віру твою. Прости, що невинних дітей і матерів кривавими мечами заставляв ставати на коліна перед образом візантійського Саваота. І що ж тепер я маю робити?"

І сказав Віщий Богумил: "Царю мій, греки-єреї не практикують те, що проповідують, і не проповідують те, що практикують. І тому вони не чесні самі з собою. Як же вони можуть бути чесні з тобою? Та не гніваймося на них. Коли б я був єреєм-греком, я б також таким був — поневолював би ворогів вірою Христовою, і в ім'я віри Христової володів би скарбами ворогів моїх".

65. "Царю мій, Україна (Русь) є Україною (Руссю) тому, що в неї є щось таке, чого в інших народів немає. Є в Неї своє розуміння Бога! Бог — Питання Вічне. І на це Питання Вічне Україна (Русь) має свою відповідь. І вміє Вона сама свою відповідь обмірковувати, поглиблювати, удосконалювати, розвиваючи духовне життя своє. У відповіді "Що таке Бог?" Україна (Русь) висловлює свої уподобання, свої прагнення до Добра, Краси, Вічності, Любови, Сили. І ці прагнення Вона зве рідною вірою.

Охрещеній Україні (Русі) заборонено розвиватися духовно, шукаючи відповіді на питання "Що таке Бог?" Прийшли греки-єреї і запечалили душу України (Руси) страстями юдейця Ісуса. І заразили Її добрих людей рабською покірністю перед образами грецької церкви. І залоскотали Її добрих людей оповідями про рай небесний. І залякали Її добрих дітей страхітливими оповідями про пекло. І щонеділі вони речать: "Премудрість, со страхом і трепетом підступайте!" Слухаючи єрейську "Премудрість", бачу, що ніякої премудрості в тій "Премудрості" немає.

Царю, ти знову нову церкву ставиш? Справа не в церкві, а в тому — хто в церкві: образ українського Дажбога чи образ візантійського Саваота. Кажеш "віра правдива" — справа не в тому чи "віра правдива", чи — ні, а в тому — кому вона служить? Служить "віра правдива" нам чи нашим ворогам?"

66. "Царю мій, знаєш, я жив у Атенах, справи твого тата Святослава полагоджував. І в Атенах читав: римський консул Ґресцентій сам вибрав нового папу Іоана 16-го. І сказав йому: "Обожуй престіл мій я тебе папою зробив". Та імператор Отто (з Германії) — німець гордий, негайно прибув до Риму, видовбав очі папі Іоанові 16-му, одрізав йому язика за те, що він необожував імператора Отто, і на глум посадив його на осла обличчям до хвоста. І так возив папу Іоана 16-го по вулицях Риму. Бачиш, як німецький цар Отто римо-католицьку віру від Риму прийняв? Він прийняв з Риму римо-католицьку віру, щоб вона обожувала Німеччину, царя німецького Оттона. Ось чому я тобі сказав, що справа не в вірі, а в тому — кому вона служить?

Коли ти прийняв грецьку ортодоксну віру і їй служиш — значить ти раб грецької віри. А коли цар — раб, то й Україна (Русь) — рабиня, рабиня грецької ортодоксії. Коли візантійський Саваот, якому ти, царю мій, душу свою віддав, служить твоїм ворогам-грекам, значить ти маєш рабське розуміння Бога.

Ось чому я кажу — звелич Дажбога, рідного Бога свого. Звеличуючи Дажбога, звеличиш сам себе, звеличиш рідний шлях життя України (Руси)".

67. І сказав цар Володимир: "Мені волхви казали, що після хрещення України (Руси) Бог перестав любити Україну (Русь). Чому?" І відповів Віщий Богумил: "Бог — Свята Сила. Любив би Бог Україну (Русь), якби Вона не була рабинею візантійського Саваота".

"О, правду кажеш! Вітре, розвій мою тугу", — задумано сказав цар Володимир. І сказав Віщий Богумил: "От, бачиш, царю мій, ти віру грецьку маєш, але твоя душа її не сприймає. Ти щойно сам про це сказав мені, і сам цього не знаєш. Ти сказав: "Вітре, розвій мою тугу". А треба було сказати по-християнському: "Святий Пантелеймоне, розвій мою тугу". Твоїй душі рідне рідніше, як чуже. І хоч би ти й щороку хрестив Україну (Русь), вона вічно буде Дажбожою. Чому?

Наші степи злотоколосі, розташування степових вітрів, рік, трав, квітів, гаїв, лісів, долин, гір, святих могил, що безсмертям мріють у степах, творять узгіднену красу і пісню природи України (Руси). І в цій красі, і в цій пісні живемо ми, українці-русичі. І все, що нас оточує до щему рідне нам, до щему дороге нам, до щему святе нам. І з цього натхненного світу сама родиться в нашій душі наша рідна віра. І тому й ти кажеш: "Вітре, розвій мою тугу"".

68. "Царю мій, ні, я не проти Христа. Я кажу: Христос служить тому, хто сильний, хто має золото, військо, рабів. Христос учить, щоб раби корилися усякій владі. Прийдуть німці в Київ, уб'ють тебе, уб'ють твоїх синів і дочок. І перетворять твій народ у рабів, які, як християни, коритимуться німцеві-цареві: "усяка влада від Христа".

І тому всиновлений Святополк гострить меч на тебе — вб'є тебе, єреї-греки проголосять у тій церкві, що ти поставив, що влада Святополкова — від Христа. І від єреїв знає і твій син Ярослав, що таким кривавим способом і він може отримати владу від Христа. Ось чому, царю мій, я кажу тобі — не кланяйся перед чужоземним Богом! Звелич Дажбога і Дажбог звеличить тебе. Дажбог — це Правильність Світу Вічного і Безмежного!"

І гірко заплакав цар Володимир. Плакав він сльозами скривдженої доброї душі. І сказав він: "Усе пропало, я сил не маю, щоб вернутися до Дажбога. Греки мене проголосять святим грецької віри, щоб моєю святістю мій народ тримати в рабстві грецької ортодоксії. Коли б я дав наказ вернутися до Дажбога, мої б сини, душі яких з дитячих літ виховані єреями-греками, убили б мене з благословенням патріярха і імператора Візантії".

69. Віщий Богумил поцілував сльози на очах царя Володимира. І з душею, яка горіла від сліз, залишив Царський Двірець. "Вже за батькового життя декотрі Володимирові сини не хотіли його слухати, піднімалися на нього — знаємо се про Святополка, що сидів у Турові, в землі Дреговичів і Ярослава, що сидів у Новгороді" (М. Грушевський).

Уже два роки Ярослав не присилає з Новгороду данину Києву: дві тисячі фунтів срібла. Срібло йде явними і не явними шляхами до Константинополя. Цар Володимир дає київському тисяцькому наказ: "Прокладати дорогу і мостити мости", хоче йти війною проти сина. (У ці часи не було добрих доріг: щоб іти війною, треба було для війська "дорогу прокладати").

Єреї-греки, як завжди улесливі, словами м'якими і голосом ангельським входять в душу людську, і підпорядковують її справам Саваотовим, які є справами грецькими. Добірні вина, оливки, виноград, настій фініковий завжди на столі в царя Володимира. І — несподівано цар Володимир тяжко занедужав. Єреї-греки у Берестові в Царському Двірцеві між собою говорять, що їм відомо про що цар Володимир говорив з волхвом Богумилом: вони всюди мають свої таємні вуха.

70. 1015 рік. 15 серпня несподівано помер цар Базил (Володимир) у Берестові. Він зненавидів ім'я Базил, дане йому єреями під час хрещення. Він не звертав уваги на осторогу єреїв, які йому казали — коли хресного ім'я Базил не приймаєш, значить й від хрещення ти зрікаєшся, ім'я Володимир — язичеське, нечистиве. І той, хто визнає ім'я Володимир, дане йому волхвами, і не визнає ім'я Базил (Василь), дане йому єреями грецької ортодоксії, перебуває в духовному єднанні з Дажбожою Україною. І градники, і знатні люди града Кия почали споряджувати обряд поховання, утверджений волхвами: у стіні був пилами зроблений прохід, через який тіло, замотане в килим, на ремінних поясах було опущене на сани. "І ужи свісиша на землю, возложьша і на сані, і везоша, і поставиша, і в церкві, юже бі сам создал" ("Іпатієвський літопис").

71. Мерця класти на санки — староукраїнський (скитський) обряд поховання. (С. Сабін, коментуючи "Ґеорґіку" Верґілія, пише, що скити (населення Бористену) мають слово "санґі", яким визначають "скитську видумку" — віз, який без коліс сунеться по снігу). Незважаючи на те, що був серпень, тіло царя Володимира було привезене до церкви Богородиці на санках: привезено тайком. І тайком були послані з Києва посли до князя Бориса (Володимирового сина), щоб він (Борис) негайно прибув.

Князь Борис, отримавши вістку про смерть батька Володимира, не спішить до Києва: має ратні сутички з печенігами. Є здогади, що єреї-греки таємно повідомили князя Святополка (смуглявого сина грекині Юліяни), що цар Володимир — помер. Князь Святополк "сів на Царський Престол". Щоб приподобатися киянам, він їхав вулицями і їм роздавав щирі дарунки. "Князь Борис — син болгарки, він оточений охоронцями-болгарами, обдаровує золотими дарами болгарина Ґеорµія — любого повара свого", — знають це єреї-греки.

72. Князь Борис, вертаючись до Києва, зупинився на річці Альта, біля граду Переяслав. Князь Святополк найняв у Вишгороді варягів. Варяги, убивши сторожів, ввійшли до намету князя Бориса. Був ранок — князь Борис стояв на колінах перед іконою Саваота і бив поклони — був він відданим християнином. Варяги-християни закололи князя Бориса і його повара Ґеорґія. Коли вони хотіли зняти з шиї Ґеорґія дорогоцінну таріль, обікладену самоцвітами, заклопоталися — золоті ланцюги були товсті і тяжко було їх розщепити: відтяли голову від шиї і зняли дорогоцінну таріль.

Князь Борис, обкутаний полотном, лежить на возі. Літописець пише, що варяги відвезли його (князя Бориса) в безпечнішу місцевість, і там умертвили. Варяг Горясер (посланик князя Святополка) спішить до князя Гліба.

Таємно варяг Горясер ввійшов у житло князя Гліба. І побачив повара Торчина, який мав на грудях великий срібний хрест: такий, як і в князя Гліба. Повар Торчин, перехрестився, і тим ножем, яким він різав скотину, зарізав свого князя Гліба, і тіло його приховав під деревом.

73. Горясер і Торчин, відчувши, що про їх злочин ніхто не знає, поклали тіло князя Гліба на віз і поїхали до Вишгорода. Князь Святослав (князь Деревлянії), дізнавшись, що Святополк убив Гліба і Бориса, тікає з Деревлянії до Мадярщини. Святополк посилає гінців, які в Карпатах доганяють Святослава, і вбивають його.

Сини царя Володимира (їх дванадцять) ненавидять самі себе. Вони знають, що їх майже ніщо не зріднює. Вони дитинство не проводили спільно. Вони майже не знають самі себе. Святополк — людина, яка має в собі кров київську, мадярську, грецьку: дід — киянин, баба — мадярка, батько — півкиянин і півмадяр, мати — грекиня, жінка — полька. Ізяслав, Мстислав, Ярослав, Всеволод — сини Рогніди. Вишеслав — син чехині Любуші. Святослав, Судислав, Позвізд — сини чехині Мальфреди. Борис, Гліб — сини болгарки Анни. Станіслав -син німкені.

Цар Володимир своїх синів поробив намісниками на безмежних просторах великої імперії України (Руси): на території імперії України (Руси) могли поміститися сучасні держави — Еспанія, Португалія, Франція, Німеччина, Англія, Ірляндія, Італія, Польща, Греція, Чехія, Румунія, Болгарія, Голляндія.

74. Сини царя Володимира у своїх царствах (князівствах) жили як незалежні царки. Вони платили Києву малу данину — тато їм вибачав, хоч і гнівався, грозив військом. Володимир щиро вірив, що хрещення України (Руси) — скріпить сили його імперії — помилився. Він щиро вірив, що, синам роздавши землі своєї імперії, скріпить її сили — помилився.

Усі сини і дочки царя Володимира повинні були перебувати у Києві. І їм треба було дати обов'язки: справи законів, справи мисливські, справи лісів, справи зв'язку, справи військові, справи збору данини, справи хліборобські, справи промислові, справи освіти, справи будівельні, справи військового промислу, справи торгівлі, справи морські і річкові, справи оборони. Є в імперії України (Руси) десятки головних справ, які мали б очолювати сини царя Володимира. Найстаршому синові належить престіл, який знову передається його найстаршому синові. Найстаршому синові передає син царя Володимира своє кермо справ хліборобських, і це правило відноситься і до інших справ. І така передача має бути культивована святою вірою, впроваджена в свідомість, в непорушні обряди життя, порушення яких карається владою царя України (Руси).

75. Новгород. Князь Ярослав храмає на одну ногу. Він страждає від болів — ще в дитячі роки на полюванні поранив ногу. Не має він войовничої вдачі, живе в оточенні єреїв-греків, охоронений він варягами-найманцями. Варяги грабують новгородське населення: карають новгородців за те, що вони досі вшановують пам'ять про атімана-воєводу Угоняя, волхвів Соловія і Ратьмира. Варяги (воїни відважні, жорстокі, сильні) з прадавніх часів за гроші служили володарям України (Руси).

Новгородці повстали — з косами, сокирами, списами і мечами вторгнулися у двірець варяга-воєначальника Парамона, щоб визволити своїх доньок, які були схоплені на вулиці. Князь Ярослав розгнівався на новгородців, почувши про їхнє повстання, і наказав п'ятсот новгородців обезголовити. Він після цієї кривавої кари вночі дістав вістку від посильного з Києва — сестра Предслава повідомила: "Ярославе, тато помер. Святополк сидить у Києві, убив Бориса і хоче вбити Гліба, ти бережися". (Не знала Предслава, що Гліб вже вбитий).

76. Князь Ярослав з переляку почав ридма-ридати: він не міг сам собі простити, що п'ятсот славних новгородських воїнів обезголовив варязькими мечами. Вони тепер йому дуже потрібні. Тепер Новгород уб'є його і отримає намісника від царя Святополка.

Та новгородці міркували: коли уб'ємо князя Ярослава, щоб помститися, з Києва Святополк пришле жорстокого намісника. Коли виженемо князя Ярослава з Новгорода, то він піде до Варягії і приведе варягів, і буде мститися. Новгородці вирішили тримати Ярослава — він не корився батькові, то й братові коритися не буде.

І князь Ярослав з'єднав військо — має сорок тисяч новгородців і три тисячі варягів. Він іде війною на Святополка. ("Поміж Володимировими синами не один задумав зробити те саме, що вдалося зробити самому Володимирові, землі від братів відбираючи" (М. Грушевський)).

Святополк підсилює своє військо: найняв за срібло й золото забродів-печенігів, і стає біля граду Любеч.

77. Ніч. Холодний морозний вітер. У літописах написано, що Святополк всю ніч пирував — Дніпро бурхливий і широкий відмежовує його військо від війська Ярославового. Перед світанням Ярослав помітив, що вночі мороз так скував Дніпро, що воїни можуть йти по льоду. І ранком він військо переправив через Дніпро. І наказав воїнам, щоб вони голови поперев'язували білим полотном: під час бою треба, щоб свій міг легко пізнавати свого.

Печеніги, дізнавшись, що Ярославове військо по льоду перейшло Дніпро, втекли — зрадили Святополка, щезли у степах. Під час бою військо Святополкове вирвалося з оточення, тікає — старається по льоду перейти Дніпро. Вдень зник мороз, пригріло сонце, ослаб лід: Святополкові військовики тонуть. Святополк з невеликою військовою частиною тікає в Польщу до свого тестя (короля Болеслава). Ярослав обдарував новгородців — кожному дав по десять гривенів. І вони повернулися до Новгороду. Ярослав — у Києві.

78. 1017 рік. 14 серпня. Король Болеслав (намовлений папою Бенедиктом 8-м) веде своє військо на Київ. У Болеславовому війську (крім поляків) — 300 німців, 500 мадярів, 1000 печенігів. Він на березі ріки Буг перемагає військо Ярославове. Ярослав тікає до Новгорода.

Король Болеслав з своїм зятем Святополком ввійшов у Київ. Вторжники почали, вриваючись в доми, вирізувати киян. Кияни, рятуючись, показували на хрести, які вони носили на грудях. І казали: "Ми християни!" Перелякані люди вже звикли рятуватися "хрестом": знали вони, що той, хто не мав на грудях хреста, був названий язичником і покараний смертю. Та тепер кияни зовсім розгубилися. Що діється?

Єрей тримає хреста, кияни (діди, матері, діти) йому кажуть: "Ми християни", а він кричить: "Ви лжехристияни!" І військовики (християни короля Болеслава) розкраюють голови киянам-християнам. Значить хрест б'є хреста? Значить Христос воює з Христосом?

79. Болеслав у Царському Двірцеві знайшов перелякану Предславу (сестру Ярославову) і, як пише літописець, силою взяв її "в ложо своє". Терплячи образи, вона не призналася, де сховані царські скарби. Єрей Анастас (це він цареві Володимирові виявив таїну Херсонесу), прагнучи здобути нову ласку, виявив Болеславові таємний хід в підземелля — Болеслав почав грабувати скарби царя України (Руси).

"Правильно волхви кажуть, правильно! Справа не в Христові, а в тому — кому Христос служить. Христос стоїть по стороні сильного! У Києві єреї-латини б'ють єреїв-гречинів. І кажуть: "З нами Христос!" "Кияни! Грецькі ікони фальшиві. Латинські ікони правдиві!""

Князь Ярослав прибув до Новгорода і почав готувати лад'ї, щоб рікою Волхова виплисти в Ладозьке озеро. А потім Невою — у море Варязьке. Новгородці вночі порубали лад'ї — вони не хочуть, щоб тікав князь Ярослав.

80. 1019 рік. До Новгорода приходять з Києва вістки: кияни таємно виконують вказівки волхвів, які живуть у криївках — у лісах Деревлянії. Кияни підстерігають вдень і вночі — іде воїн-поляк вулицею, петля несподівано падає на голову його. Стягають з нього одяг, і вже так є, що кияни одягнені в одяг воїнів-поляків знімають польську сторожу вночі, стукають у двері до короля Болеслава. І король Болеслав тікає з Києва в Польщу, не скріпивши військової сили зятя Святополка.

Князь Ярослав, довідавшись, що в Києві лишився сам Святополк, йде з військом з Новгорода. Бій між Ярославом і Святополком почався на річці Альта. Святополк знову найняв печенігів, давши їм багаті скарби. І печеніги знову зрадили його. Літописець пише, що бій біля Альти між Ярославом і Святополком був такий безпощадний, що "по долинах кров текла". Та вечором бій затих.

Святополк тікає до міста Брест, і тут від ран умирає. Його під час бою смертельно ранив варяг Еймунд: так пишуть скандинавські літописці. Скандинавці вважають, що вони, будучи найманими воїнами, не раз вирішували справу життя того чи іншого царя України (Руси).

81. Князь Ярослав, живучи в Києві, відчув, що вічний загадковий Київ щось у глибині своєї душі таїть. Тоді, коли (в 1017 році) в Київ вторгнувся король Болеслав, кияни спалили велику дерев'яну церкву святої Софії. І сказали: "У 988 році у Києві була спалена Святиня Дажбожа. З святої помсти в 1017 році спалена церква Саваотова".

Прибулий з Новгорода посланець Нікіфор повідомив царя Ярослава, що в Новгороді волхви очолили повстання. І кажуть: "Правильно кияни рцуть: пощо нам чужого Бога. Свій стоїть біля порога". Цар Ярослав кличе на поміч військо варязького князя Якуна і спішить до Новгорода. Він знає: коли Новгород звільниться від грецької віри, то подасть руку й Смоленську.

Цар Ярослав, залишивши на вулицях Новгорода купи порубаних новгородців, спішить з князем Якуном до Чернігова, щоб убити свого брата — князя Мстислава. Життя Мстислава непокоїть уяву Ярослава. Мстислав -обдарований воїн. Він своєю частиною військовою розгромлює військо Ярослава і Якуна. І не йде до Києва. Він вважає, що Київ належить його старшому братові Ярославові. Він каже: "Ярославе, живи в Києві. Не чіпай мене в Чернігові".

82. З Константинополя прибув купець Лукал. І таємно сказав: "Царю Ярославе, вибач, що не зву тебе по-християнському, Григорієм. Рідне рідніше мені. У Константинополі в монастирі святого Мамонта я чув, що Київ має стати монастирем імперії Візантійської. І я сам бачу: ось в тій печері (там, де був Священний Київський Гай) вже десять літ живе монах Антоній. Десять літ він не миється, гріхи спокутує, має він сорок літ. Царю мій, що буде, коли сини наших атіманів-воєводів стануть відлюдками-монахами. Хто поведе косацьку рать обороняти межі України (Руси)? У наших степах (після хрещення) починають безкарно бродити стада різних людей, прибулих з-за Волги, їх треба виганяти! Я ними ограблений, в подраній сукнині прибув до Києва".

Градники спіймали волхва Чеслава — не відважилися розкраїти йому голову тому, що він тесть атімана-воєводи Марути. Привели, щоб його покарав цар Ярослав за те, що він замість хреста носить на грудях блискавицю — Трисутність Дажбожу (тризубець).

83. Волхв Чеслав сказав: "Царю мій, коли віра наша не наша, то тоді ми не ми. Скажу тобі, що діється у Суздалі — на межах України (Руси). Єреї-греки відібрали в людей скотину й зерно тому, що вони не хотіли йти до церкви. Забравши скотину й зерно, сказали, щоб всі люди жили при монастирі і були людьми монастирськими. У монастирі всі обідатимуть, працюватимуть на полі. І усе людське надбання ставатиме власністю монастирською.

І повсталих людей усмирило військо, прибуле з Новгорода. І був волхв Роса зв'язаний, єреї обліпили його смолою від ніг до голови, прив'язали до дерева. І спалили. У єреїв нема жалости до нас, бо вони християни, а ми — внуки Дажбожі. Заборонено мені по-своєму дивитися на навколишній світ. Дозволено мені соромитися віри батьків своїх. Ні, в нашій рідній вірі нічого немає такого, щоб нас перед світом принижувало! У нашій вірі не було визначено, що є пекло. Батьки наші мали віру хліборобську, бадьору, радісну. Вони за свої вчинки не відповідали перед пеклом. Вони відповідали самі перед собою. Вони старалися бути добрими тому, що доброта їм користь приносила.

Царю мій, життя тепер стало таке негоже, що ліпше вмерти достойною людиною, ніж життя марнувати в неволі віри чужої. Коли хочеш спалити мене, то скажи, де і коли, щоб я був приготовлений".

Цар Ярослав подібний одягом на грека-єрея, хрест на грудях золотий, обличчя худощаве, очі вологі, довге волосся, гостра коротка борода. Іде хвилина мовчання — вона довга, як вічність. І цар Ярослав сказав: "Іди і скажи воєводі Маруті, що я не хочу, щоб ти завтра був у Києві"".

84. Цар Ярослав, довідавшись, що його брат-князь Судислав прихильно ставиться до волхвів, дав наказ ув'язнити його, і посадити у поруб. Посадник Новгорода (син хрестителя-воєводи Добрині) Косятин був тією людиною, яка помагала Ярославові сісти на царський престол. Косятин, знаючи, що люди мають рідну віру в серці, а чужу — в церкві, таємно доставляв добрі харчі для Судислава. Цар Ярослав наказав спіймати Косятина і відрубати йому голову.

Цар Ярослав на півночі (коло града Суздаль) поставив новий град. І був град названий Юр'єв (хресним ім'ям Ярославовим). Інгигерда (донька Олафа — князя шведського) — жена царя Ярослава стрінула в Києві тата Олафа і брата Магнуса — вони втекли з Швеції; шведи не хочуть і хрещення приймати.

85. 1021 рік. Папа Бенедикт 7-й прислав до Києва єпископа Алексія — опікуна для цариці Інгигерди: вона не просила опікунства. Весною на зеленій гірці молодь поділилася на дві частини. Юнаки, нагадуючи працю орача, співають: "А ми ниву оремо, оремо, ой, дід ладо, оремо, оремо!"

Юнки, нагадуючи працю сівача, співають: "А ми просо сіємо, сіємо, ой, дід ладо, сіємо, сіємо". Єпископ Алексій, приглядаючись до обрядових весняних пісень, рік: "Єпископ Дітмар Мерзебурзький правду казав — Київ має фальшиве християнство. У киян на грудях хрестики, а в душі — прагнення славити сонце, вітри, поля, квіти, зорі та інші явища нечистивого паґанства.

Царице Інгигерда, не з'єднуй душі своєї з облудними греками. Я був у Атенах. І два рази був греками обікрадений. І я згадав Ксенофанта. Римський письменник Ксенофант у книзі "Бенкет" пише: "Коли я жив заможньою людиною в Атенах, я найбільше всього боявся, що хто-небудь прориє стіну в моїй хаті й забере гроші й мені зробить якесь зло". Та ці ж атенці вдають, що вони найчесніші в світі люди, і кожного чужинця звуть варваром".

86. 1024 рік. Цар Ярослав (і так свідчить літописець) видав наказ: шукати волхвів, ловити і вбивати їх, "Ярослав перебив волхвів". Волхви живуть у лісах. Весною молодь іде гуляти у ліси, юнакам волхви кажуть: "Що вартий кравець без голки, вершник без коня, косак без меча".

У лісах молодь гуляє гопака — летять іскри від мечів, дівчата плещуть у долоні. Волхви з юнака творять косака — голять голову, чуб на маківці залишаючи. І такі косаки вже до Києва не повертаються, хто має чуб косацький — той язичник. Тепер молоді кияни-християни запускають бороди, мають коси довгі, взоруються на грецьких монахів, правдивих християн.

І хоч літописець і написав, що цар "Ярослав перебив волхвів", вони в народі живуть. Вони складають пісні, казки, лікують людей. І з ними тяжко боротися тому, що вони смерти не бояться. Ідуть на муки співаючи. І своєю одержимістю вони підбадьорюють киян. Вони не люблять чорної одежі. Ідучи у найнебезпечніше місце, одягають білосніжне одіння.

87. Неділя. Київ купається у теплому промінні весняного сонця. Людно, але тихо й сумно — скоки, гуляння, реготання, співомовки, як залишки "паґанської віри", заборонені церковним судом. І, ніби грім серед чистого неба, іде волхв Сила по Хрещатій долині в білосніжному одінні. Йде у вінку, зробленому з торішнього обжинкового снопа, грає і співає:

"Ой, іду, іду, граю на дуду. Дуда моя грає, діточок скликає. Ой, іду, іду, граю на дуду. Сонечко Дажбоже, таке миле-гоже, неначе калач! Дитино, не плач, веселися, скач! І рости-мужній в силі молодій, щоб завжди був рад та наш Києград! Ой, іду, іду, граю на дуду. Сонечко Дажбоже, таке-миле-гоже".

Волхв Сила іде, пісня сама ллється з його сонячної душі. І розливається по всьому світі, сіє віру в життя, збуджує любов до краси, збуджує віру в людське щастя. Він співає так голосно і натхненно, ніби він створений з пісні. І дітки біжать до нього, підскакують: така нецьогосвітня радість. Іде волхв так, як то було колись, грає на дуду, кличе "вінки брати, веселитись, грати, веснянки водити, сонечко хвалити". Монахи, пісню почувши, повистромляли голови з печер, вони співають "Псальми". Вуха затуляють, щоб "гріховодна спокуслива" пісня волхва Сили не проникла в душі їхні. Прибігли з мечами градники, зв'язали "паµанина" волхва Силу. І десь повели, і ніхто вже більше його не бачив. У літописі занотовано, що "волхв був переданий смертному катуванню", "волхв славу рокотав".

88. І минув тиждень. І діти маленькі, наслідуючи волхва, віночки з колосків поробили. Ідуть рядами, як косаки, по Хрещатій долині. Несуть дуду, яка випала з рук волхва Сили тоді, як його зв'язували. І голосно співають: "Діду мій, дударику. Ти ж було селом ідеш, ти ж було в дуду граєш, тепер тебе немає, твоя дуда гуляє. І пищики зосталися, казна-кому дісталися". Монахи повискакували з печер. Порозганяли дітей: не карали їх, бо вони ще глупі й не знають, що чинять гріх. Цар Ярослав, нахрамуючи на ногу, ходить і говорить жені: "Дударика, спійманого на Хрещатій долині, вночі біля ріки закололи. На шию камінь прив'язали, щоб з води не виплив. А вранці кияни спалили церкву. Ніхто не йшов гасити. Кияни казали: "Коли Саваот живий і всемогутній, то хай сам себе рятує". Волхв Сила, умираючи казав: "Сила Києграда впала в пропасть грецької лжевіри! Єреї Саваотові копають в душі мого народу яму, в якій хочуть пригорнути добру вдачу київську! Я співав, щоб відродити радість в душі людей моїх. Ви глупі, думаєте, що честь тільки вам належить. Я чесний, і вмираю щасливо, бо вмираю вільною людиною".

Так сказав волхв Сила. А греки-єреї сказали мені: "Дерев'яна Софія згоріла, постав кам'яну, будеш Ярославом Мудрим".

89. 1030 рік. З Польщі до Києва прийшла вість — повстали поляки, б'ють ксьонзів. І кажуть, що князі хвалять ксьонзів за те, що ксьонзи хвалять князів, людям забороняють у гаях радощі влаштовувати. З радости родиться воля. Костел хоче, щоб люди були смиренні, як вівці. Так, "В Польщі в 1030 році зчинилося велике замішання: народ виганяв князів і духовенство, нищив християнство" (М. Грушевський, "Історія України-Руси", Вінніпеµ, стор. 88).

Що ж має робити повнокровна, по своїй природі бадьора й життєрадісна, володарська Київська молодь? Повинна вмертвляти тіло -посудину гріхів. "Од греків прийшло до нас і чернецтво з монастирями. Для українського громадянства — умертвління тіла було річчю зовсім чужою, просто дикою. Але коли цю науку принесено до нас, то найшлися охочі показати найбільшу щирість до християнства" (М. Аркас). "Річ зовсім чужа, просто дика" була в Києві грецькою церквою освячена, була освячена чужа дикість. Річ дика, коли проголошується річчю святою, обов'язково буде мати прихильників.

90. Як міг Феодосій — син знатного боярина (воєводи) полянського стати прихильником "річі зовсім чужої, просто дикої"? Хто в цьому винуватий? Феодосій народився в 1008 році, у Василькові, біля Києва. Піп-грек Амфилохій дав йому ім'я Феодосій. Мати-бояриня пишно одягала дитину свою. Завжди з нею (з Феодосійком) ішла до церкви. Мріяла, що він виросте — стане славним боярином, і їй (вдові) буде легше жити.

І ріс Феодосій. І бачив він: від селища до селища ходять обвішані мішками здорові молоді люди. На шиях подзенькують залізні хрести. Ставши під тим чи іншим домом, вони співають пісні про Єрусалим, Сіон, Йордань, непорочне зачатіє. І жебрають "на дорогу": хто що дасть "ради Христа". Вони люблять добре попоїсти і випити, уникають праці. Вони "Божія люди", діти багатих родин. Діти бідних родин тяжко працюють на полі, біля скотини, їм невільно йти в "Божія люди".

91. Молодий боярин Феодосій намовляє свого молодшого брата — і з ним вночі тікає з дому (від матері-вдови) до бродячих монахів ("Божих людей"), які живуть так, як Бог Ісус Христос сказав — не орють, не сіють, не жнуть — живуть, як птахи небесні.

Мати-бояриня доганяє бродячих монахів. Хапає сина Феодосія за патлі, б'є його, повертає додому. І при допомозі слугів (як пише літописець) накладає на нього залізний ланцюг, щоб тримався дому, і не тікав до "Божих людей". І Феодосій обіцяє не тікати з дому. Він на жорнах меле пшеницю: пече "проскури" і дарить церкві.

І горда мати-бояриня каже: "Чадо моє, благаю тебе, залиши цю працю! Ти принижуєш себе. З роду знатних бояр походиш ти, на мечах наших освячувалася слава града Кия. Чую від людей докори. І кажу, як мати: недостойна праця твоя". (У ці часи ще було переконання, що пекти хліб — справа тих, які не здібні носити зброю).

92. І Феодосій сказав матері: "І Христос — Бог наш був жебраком! Він був бичований. Він був обпльований, гнаний, принижений. І все перетерпів, щоб нас спасти. І піп учить нас, щоб ми всі йшли дорогою Христа. Христос сказав: їжте — це тіло моє. І я хочу пекти хліб, який після освячення стає тілом Ісуса Христа".

Бог-жебрак став ідеалом життя Київської молоді. І вона в жебрацтві знаходила подвиг, відданість, святість, славу, освячену церквою. І Феодосій хоче бути "поступовим" юнаком. Він знову тікає з дому до бродячих монахів. Він не хоче жити у пишному боярському домі: багатство — гріх; "скоріше верблюд пролізе через вушко голки, ніж багатий попаде в царство небесне".

І люди пізнають молодого боярина Феодосія. І дають йому білотканий одяг: не личить бояринові бути жебраком, під хатами ходити у брудному одінні. Феодосій відмовляється від білотканого вбрання, у коваля замовляє залізний пояс, в якому ходить, і вночі його не скидає. І тіло від заліза ятриться, покривається гнійними прищами. І Феодосій тішиться, що нарешті спасається — мучиться за віру Христову, бичує тіло — посудину гріха.

93. І мати-бояриня знову розшукала сина Феодосія. З плачем і жахом скинула пояс залізний. І дала йому чистий одяг, кляне попів-греків, які церковними казаннями вбили в душі молодій любов до життя косацького.

Знову Феодосій тікає з дому, прибуває до Києва. У Києві Феодосій побачив юрби бродячої молоді. Сини знатних, багатих родин утекли від родичів — Ісус учить, що треба покинути тата і матір, брати хрест свій і йти служити Богові. Життя у печері — шлях покути, відречення від грішного світу.

Феодосій побачив у печері людину, в якої лице і руки чорні від бруду. Хто це? Це монах Антоній. Він прийняв у свою печеру двадцятичотирирічного Феодосія, і це було в 1032 році. І каже Антоній прибулим юнакам: "Життя жебрацьке святе, усі святі були жебраками. І Бог Христос був жебраком і ми, монахи, йдемо дорогою Бога Христа".

94. Ідуть заплакані матері до Києва — синів своїх шукають. І між ними йде мати-бояриня, змучена журбою за сином Феодосієм. У Києві вона говорить монахам: "Велику хворобу й тугу я перенесла. Скажіть — чи живий мій син Феодосій? Покажіть мені його?" Монахи відповіли, що Феодосій нікого не хоче бачити. І живе він тільки у молитвах до Христа.

Мати-бояриня, в стражданнях руки ламаючи, каже, що тільки хоче побачити сина Феодосія, і цим утішитися. І їй щастить, і вона каже: "Сину мій, благаю, іди додому, жде тебе боярський двір. Уся челядь жде, як боярина свого. Іди і роби все, що потрібно по волі своїй. Гинемо ми, гине наш рід! Помру я, поховаєш мене, і тоді вернешся до печери. Вір, сину мій, я не можу жити, не бачивши тебе".

І літописець пише, що монах Феодосій відповів матері: "Коли хочеш бачити мене, стрижися в монахині. Й інколи бачитимеш мене. І отримаєш спасіння. А коли ти цього не зробиш, більше мене не побачиш". І многострадна мати-бояриня, знесилена терором сина-монаха, йде в монастир. І гине в душевних муках. О, на великі подвиги здібна душа материнська!

Монах Феодосій, почувши про смерть матері, сказав своєму братові во Христі, монахові Антонію: "Я спас матір для Христа".

95. 1032 рік. Помер князь Євстахій (син князя Мстислава). І Мстислав занедужав, і помер на полюванні. Зі всіх братів Ярославових ще лишився один брат — Судислав. Він ув'язнений Ярославом: життя коротає в темниці.

З Константинополя їдуть вози, навантажені іконами, хрестами, ризами, мощами, чудотворними камінцями з Синаю, Афону, Йорданю до Києва, Новгорода, Чернігова, Смоленська, Турова, Любеча, Переяслава, Ростова, Пскова, Полоцька, Коростіна. І з цих городів їдуть до Константинополя вози, навантажені пшеницею, просом, сочевицею, медом, салом, солодководою сушеною рибою, воском, шкурою, хутрами, сукном, вовною, рогом, золотом, сріблом.

У Києві множиться кількість монахів, їх хвалить у церкві грек — митрополит Теопемпт.

96. 1037 рік. Цар Ярослав з митрополитом Теопемптом починає будувати кам'яну церкву — святу Софію. Літописець Нестор написав: "В лето 6545 заложи Ярослав город Великий Київ, у него же град суть златая врата, заложи і церков святия Софья".

Україна (Русь) не має права мати свою оригінальну архітектуру, своє творче будуюче незалежне "я", їй, як духовній колонії, дозволено займатися копіюванням чужих книг, чужих ритуалів, чужих споруд. Митрополит Теопемпт каже: "Хочеш бути мудрим, взоруйся на мудрість грецьку. Ти киянин. Коли хочеш переконатися, чи твоя думка мудра, примірюй її до грецької думки. У Константинополі церква має ім'я Софія. Грецька мудрість є зразком мудрости для киянина. І тому й кам'яна церква в Києві матиме ім'я Софія (Мудрість). І означатиме це, що софія грецька царствує в Україні (Русі), царю Ярославе Мудрий".

"Над Києвом тепер бере гору культура і штука візантійська" (М. Грушевський). А що ж сталося з культурою і штукою українською? Культура і штука українська проявлені в рідній вірі українській: тому, що рідна віра українська проголошена вірою забороненою, той штука і культура українські стали заборонені церковним судом. Україна (Русь) перестала творити свою самобутню культуру — "бере гору культура і штука візантійська".

97. 1039 рік. Митрополит Теопемпт у Києві у Святій Софії рече киянам, що Україна (Русь) є митрополією Візантії (тобто, областю). І тому кияни — люди грецькі, піддані грецькій вірі православній. У Києві мова грецька — мова свята. Візантія — це Всесвіт. Константинополь — око Всесвіту, цар царствуючих міст. Константинополь — Царьград, глава всіх градів світу!

"Мова грецька, мова вселенська, найвеличніша мова світу, мова богів" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Візантія й Україна", Вінніпеµ, 1954 р., стор. 28). Грецька мова — мова богів? Мова богів грецької дохристиянської віри — мова свята? Мова богів української дохристиянської віри — мова нечистива, "паґанська", вона ображає у Києві слух єреїв-греків.

"Візантія має за собою той великий гріх, що вздержала живу народну мову (України-Руси) в її природному розвитку, виробила собі повагу і значення мови своєї" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 74) Ні, Візантія поступає правильно: вона перетворила Україну (Русь) при допомозі хрещення у свою духовну колонію, і тому затримує розвиток її народної мови і піднімає в Києві значення мови грецької. Так поводиться кожний завойовник з рабами своїми. Раби, утративши пошану до себе, мову завойовника вважають "мовою вселенською, найвеличнішою мовою світу, мовою богів".

Цар Ярослав розмовляє з духовним провідником України (Руси) — з греком (митрополитом) Теопемптом при допомозі перекладача: монах-печерник Іларіон вже опанував "святу грецьку мову". Українська мудрість утратила привабність, знецінена вона, затуркана вона, виснажена насильницьким хрещенням, в ній мудрости немає. Українська мудрість на становищі плебея перебуває на службі в грецькій ортодоксній церкві. Україна (Русь) тепер охрещена — "перебуває під юрисдикцією патріярха Константинопольського" (Дж. М. Гуссей, "Візантійський світ", Англія, Лондон, 1970 р., стор. 38).

98. 1040 рік. Монах Антоній (Святий Антоній) — "славний киянин" іде в Грецію, щоб поклонитися святощам грецької віри ортодоксної. Монах Іларіон написав "Слово о законе і благодате" — киянам "відкрив Божі святощі і мудрощі", написавши, що "Благословен Господь Бог Ізраелів, Бог християнський", "Мойсей бо і пророци о Христове пришествії повідаху. Христос же і апостоли его о воскресенні і о будущем віці", "...Сара же глагола к Аврааму: "Се замкнув мя Господь Бог не рождати. Види убо к рабі моєй Агари і родиши от нея"".

Щоб українців (русичів) відхилити від їхніх рідних святих справ, їхнє мислення треба спрямувати у країну "Господа Бога Ізраелевого". Їх треба журити і радувати тим, що Сара не може "рождати". Радить вона своєму мужу Авраамові, щоб він розділив "ложо" з рабинею Агарою. "Господь Бог (Бог Ізраелів) "замкнув м'я" (каже Сара). І ці її слова на думку монаха Іларіона мають божественну силу для хрещеної України (Руси).

Старий дід, відзначаючи Навський Великдень (Проводи), клав писанку на могилі царя Ярополка (убитого царем Володимиром у Царському Двірцеві). І в присутності юнаків рік слова: "Снить синами і доньками свята земля наша. І ми (Її сини і доньки) снимо Її життєдайною вічністю. Снимо Її Дажбожою веселкою. Спалені, оганьблені Святині наші. Ідімо до Могил Предків і Їм кланяймося".

Щоб Могили Предків не пригадували обряди рідної віри, були (в 1044 році) викопані кості царя Ярополка і єреї охрестили кості (на грецьку віру ортодоксну їх навернули), і в церкві поховали під іконою Саваота.

99. 1043 рік. Цар Ярослав отримав вістку від киянина — купця Гавриїла, що в Константинополі греки ограбували купців України (Руси), і повбивали їх. Ярослав дає наказ своєму синові Володимирові і атіманові-воєводі Вишаті Остромировичеві, щоб вони ішли військовим походом на Константинополь — і вимагали звільнення заполонених киян.

О, царю Ярославе, стримай військо своє! Не посилай на загибель! У твоєму Царському Двірцеві сидять єреї-агенти Константинопольські. Вони вже повідомили про твої наміри імператора Візантії Константина Мономаха. Імператор Константин Мономах, отримавши з Києва (від грека-митрополита Теопемпта) доноси, йде з військом на північ. І на березі річки Камчия (біля граду Варна) він причаївся. Він знає, що по цій головній дорозі йдуть каравани з хлібом з Києва до Константинополя, і по ній (як повідомив митрополит Теопемпт) ітиме військо царя Ярослава. Легко бити ворога, знаючи його сили і слабості. Греки-воїни біля Варни напали на українців-русичів, яких вів воєвода Вишата, і посікли їх.

Зв'язали воєводу Вишату, наділи на шию петлю. Володимир (син царя Ярослава) утік — прибув до Києва. 800 закутих воїнів київських греки привели до Константинополя. І тут кияни-християни відчули, що над ними "бере гору культура і штука візантійська", і дізналися вони про святість грецької мови, їх пов'язаних положили на гіподромі (біля святої Софії), і їм повиколювали очі, і закували їх — відправили на вічну каторгу.

100. 1049 рік. Київський літописець написав, що за царя Ярослава "почали множитися монахи і монастирі почали появлятися". "Ярослав кохався в законах церковних, любив дуже попів, а особливо монахів", "збирав писарів, перекладав книги з грецької на слов'янську". Він започаткував акультуризацію — копіювання чужої культури і занедбання розвитку рідної самобутньої культури.

Анна (донька царя Ярослава) їде в супроводі шалонського єпископа Роґера до Парижа. "Париж такий, як наш Чернігів, має 15 тисяч населення. Київ має 100 тисяч населення", — казали кияни Анні. Франція — країна бідна і слаба: довгі роки точиться боротьба між французьким королем Робертом і папою римським. Папа римський, щоб заплямити свого ворога (короля Роберта), проголосив його розпусником — одружений він з дівчиною (ріднею в четвертому поколінні). Король Генріх Перший (син Роберта) стає мужем київської принцеси Анни.

101. 1051 рік. Цар Ярослав, упевнившись, що його військо було розгромлене під Варною тому, що єреї грецької віри у Києві підвладні візантійському патріярхові, і вони, як агенти, про всі військові справи України (Руси) повідомляють імператора Візантії, обурився. І проголосив монаха Іларіона (українця-русича) митрополитом. Він хоче визволитися з ярма підступної грецько-ортодоксної патріярхії.

"Єреї-греки не дбали о се, щоби нова віра стала дійсним духовним добром цілого народу, ходило їм о власть, та о значіння. В справах самої віри вдоволялися формою. Завелися перекупства, такси для митрополита від ставлення єпископів, для єпископів — від священиків. Пішли доноси, наклепи та інтриги — справді візантійські. Не бракло навіть заходів, щоби на тій підставі, що митрополит київський підлягає патріярхові візантійському, вивести також зависимість київських князів від цісаря візантійського" (Б. Лепкий, "Начерк Історії Української Літератури", Коломия, 1909 р., кн. 1, стор. 82).

З Греції до Києва (у град підлеглий грецькій вірі) "приєхалі пєвци с своїми сємействами" ("Ніконський літопис"). Греки-певци співають у святій Софії по-грецькому. Митрополит Іларіон у церкві не відважується царя Ярослава звати Ярославом, а зве Ґеорµієм. У святій Софії співає і промовляє по-грецькому. Кияни, не розуміючи грецької мови, знизують плечима: їм здається, що все це робиться, щоб з них глумитися.

102. 1052 рік. У Новгороді князь Володимир (син царя Ярослава) відкрито висловлювався, що грек-митрополит Теопемпт (духовний батько України-Руси) поміг імператорові Візантії розгромити біля Варни військо царя Ярослава.

Єреї-греки у Києві почали ширити вістку (і про це пише літописець), що перемога сталася тому, що перед боєм візантійці занурювали на березі моря мощі святих угодників грецької церкви, і мощами викликали страшну бурю, яка й знесилила військо царя Ярослава. Князь Володимир до цих єрейських оповідань не ставився шанобливо. І несподівано князь Володимир... помер, маючи двадцять дев'ять літ.

Сини царя Ярослава — Із'яслав, Святослав, Всеволод, В'ячеслав, Ігор зажурилися, почувши про несподівану смерть брата Володимира. В Україні (Русі) заметушилися грецькі єреї: всі виступили проти митрополита Іларіона, обвинувачують його в зраді віри грецької. І ті єреї-греки, які вважали монаха Іларіона мудрецем — здібним говорити святою мовою грецькою, тепер звуть його "глупцом". Наймудріший українець (русич), який не кориться законам візантійської патріярхії, вважається "глупцом". Київські монахи, які вірно служать єреям-грекам, вірно їх підтримують — зневажають митрополита Іларіона.

103. 1053 рік. 7-го листопада митрополит Іларіон (два роки пробувши Київським митрополитом) зрікається митрополичого престолу. І стрижеться в монахи під ім'ям Нікон. І кияни, похитуючи головами, говорили: "Правильно кажуть волхви, правильно! Чия віра, того й влада, чия віра — того й сила, чия віра — того й воля, чия віра — того її мудрість! Єреї грецької ортодоксії, які опанували престол царя України (Руси), всеїдні, всемилостиві, всеперетравлюючі, і тому вони небезпечні, як черв'яки, які їдять все — навіть самі себе!"

Сидить у темних монастирських мурах монах Іларіон (Нікон). Наставленик імператора Візантії, грецький патріот "Юрій" прибув до Києва, він "митрополит Київський і всея Русі". Він всесильний. Він судить Україну (Русь), карає, її срібло і золото збирає. Як? Законно, на основі Церковного Суду.

104. В "Указателі руських законов" поміщений утверджений Ярославом Мудрим "Устав о церковних судах". Ярослав Мудрий "Устав о церковних судах" "сложил есми со Греческимъ Номоканономъ, аже не подобаеть сихъ тяжь судити Князю й Бояромъ. Далъ есмь Митрополитомъ й Епископомъ те суды, что писаны въ правильхъ, въ Номоканоне, по всемъ городамъ й по всей области, где Крестьянство єсть, Аже кто умчить (уведетъ или похитить) девку или насилить, аже Боярская дчи (дочь) "за сором" (срамъ) ей 5 гривень золота, а Епископу 5 гривень золота, а меншихь Бояръ гривна золота, а Епископу гривна золота. Добрыхъ людей (ихъ дочери) за соромь 5 гривень серебра, а на "умычницехъ" (съ похитителей) по гривне серебра Епископу, а Князь казнить. Аже кто пошибзетъ (ударить) Боярскуя дщерь или Боярскую жену, за соромъ ей 5 гривень золота, а Епископу 5 гривень золота, а меншихъ Бояръ гривна золота, а Епископу гривна золота; а нарочитыхъ людей (именитыхъ гражданъ) 3 рубли, а Епископу 3 рубли, а простой чади (за дочь простаго гражданина) 15 гривень, а Епископу 15 гривень, а Князь казнить. — Аже пустить Бояринъ Великъ жену безъ вины, за соромъ ей 5 гривень золота, а Епископу 5 гривень золота, а нарочитыхъ людей 3 рубли, а Епископу 3 рубли, а простой чади 15 гривень, а Епископъ 15 гривень, а Князь казнить. Аже у отца й у матери дщи девкою дитяти добудеть (родить) обличивъ ю поняти въ домъ церковный, а чимъ ю родъ окупитъ (т. е. родные должны выкупить преступницу). Аже девку умолвить (пригласитъ) "кто къ себь и дасть въ толоку" (позволить кому наглымъ поступкомъ оскорбить ея целомудріе) "на умолвнице" (съ того, кто зваль къ себь) Епископу 3 гривни серебра, а девице за соромъ 3 гривни серебра, а на толочныхъ (съ обидчиковъ) по рублю, а Князь казнить. Аже мужъ отъ жени блядеть, Епископу въ винь (виноватъ передъ Епископомъ), а Князь казнить. Аже мужъ оженится иною женою, съ старою не распустився, мужъ Епископу въ винь, а молодую въ домъ церковный (чтобы родные викупили ее) — а съ старою жити. Аже жене лихій недугь болить, или сльпота, или долгая бользнь, про то ее не пустити (не разводиться съ нею) такоже и жене не лзь пустити мужа. Аже кумь съ кумою створить блудь, Епископу гривна золота, и въ епитимьи. Аже кто зажжеть дворъ или гумно или что иное, Епископу 100 гривень, а Князь казнить. Аже кто съ сестрою согрешить, Епископу 100 гривень, а въ епитимьи й въ казни по закону. Аже ближній родъ (ближняя родня) пойметься, Епископу 80 гривень, а ихъ разлучить, епитимью да примуть. Аже две жены кто водить — (возметь, и потому Несторъ называетъ Владиміровыхъ женъ водимыми) — Епископу 40 гривень, а которая подлегла (то есть, последняя), та поняти въ домъ церковный, а первую держати по закону; а иметь лихо водити ю -(если будеть не хорошо обходиться съ нею) — казнью казнить его. Аже мужъ съ женою по своей воли распуститься, Епископу 12 гривень; а буде не венчался, Епископу гривень. Аже кто сблудить съ Черницею, Епископу сто гривень, а съ животною 12 гривень, а въ епитимью вложить. Аже свекорь съ снохою сблудить, Епископу 100 гривень, а епитимья по закону. Аже кто съ двумя сестрами падется (попадается), Епископу 30 гривень. Аже кто съ мачихою сблудит, Епископу 40 гривень".

(Гривні були шестикутні, плоскі, півкруглі. Археологи устійнили, що один гривень — це 500, 250, 200, 100 грамів золота: вага гривні коливалася у часи Святослава Ігоровича, Володимира Святославича, Ярослава Володимировича).

Ознайомившись з "Уставом о Церковних Судах", стає зрозуміло, чому єпископ мав великі впливи на життя "люду хрещеного". Він володів землею (нивами, толоками, лісами, стадами скоту. На його єпископському господарстві безплатно працювали раби, звалися вони "церковними людьми". Він (єпископ) був власником золотих скарбів, жив у розкошах, як древній індуський магараджа. І "людям хрещеним" у церквах говорив, щоб вони не дбали про земне, покірно працювали на господарстві, дбали про спасіння в царстві небесному. І щоб знали, що є "Церковний Закон": на землю церковную хто посягає — тому смерть.

105. Хіба може грецька ортодоксна церква, маючи в Україні (Русі) великі прибутки, погодитися, щоб у Києві був митрополитом українець (русич)?

Ні. ("Наша Українська православна церква сім віків (988-1686) була в юрисдикції Царгородського патріярха" (Митрополит Іларіон (Огієнко). Ваша? Що ж у вашій церкві ваше?

Якщо догми, канони, тропарі, кондаки, ірмоси і літургія, тетрапод, антимінс, аналой, тріодь, антидор, парастас, ектенія, просфора, панахида, теологія, іконостас — грецькі, і українці цим грецьким святощам поклоняються, то це не значить, що ця церква наша (українська). Якщо українці сидять у москвинській тюрмі, то це не значить, що ця тюрма наша (українська).

З Смоленська прийшла вістка до Києва і Новгорода, що князь Ігор (повний сил і здоров'я син царя Ярослава) помер. Він був великим прихильником митрополита Іларіона. Він чув, що звичайні люди, які мають таємні зв'язки з волхвами, мудро кажуть: коли Христос — то тільки Український, бо Візантійський одурить.

1054 рік. 19 лютого помер цар Ярослав, проживши 76 років. Він прославив ім’я своє, "розпочавши величаву будову катедральної церкви святої Софії. Будували її і прикрашували грецькі майстри. Цей собор служить найбільшою пам'яткою чисто-візантійської штуки на Україні" (М. Грушевський). Немає пам'яток чисто-української штуки на Україні: спалені, заплямлені, осуджені вони.

ДЕНЬ 24

106. 1054 рік. Архиєреї, які пасуть стадо юдейця Ісуса Назарея (сина Марії і Йосипа), посварилися. І постали дві ворогуючі християнські церкви, ім'я яким — Грецька ортодоксія і Римський католицизм. Грецьке слово "ортодоксен" створене з слів "орто", що значить "прямий" (правильний, правий) і "докса", що значить "погляд" (думка, вірування, переконання).

Наприклад, ортопедія — правильне виховання, "пед" — дитина. Ортоґрафія — правопис, ортопія — правильне говорення, "епос" — слово, говорення. Доксограф — докса (думка), ґрафус (письменник). Гетеродоксія — протилежне доксії, геретичне (єретичне). Парадокс — несподіваний, незвичний, різко відрізняється від усталених поглядів у науці, вірі.

Гомер вживав слово "докса" в значенні "чекання", "сподівання". У грецькій мові слово "клеос" "слава", і вислів "ортоклеос" значить "православний". Якщо вважати, що слова "шана", "слава", "погляд", "думка", "переконання" синоніми, то можна слово "докса" вживати в значенні "слава".

("Ортодокс джу" значить "правильно міркуючий жид", а не — "православний жид": іде мова не про "славу", а про "міркування", "визнання". Жиди, які без застережень визнають "Тору" ("П'ятикнижжя Мойсея"), вважаються "ортодоксальними жидами").

"Ґрік-ортодокс" — значить "грецький правильний погляд". Ті єреї, які в Україні (Русі) переклали термін "ґрік-ортодокс" у значенні "грецько-православний", зробили помилку? Ні. Грецькі єреї вважали, що українці-русичі, як люди навернені на грецьку віру, зобов'язані правильно славити грецьку ортодоксію, вони православні.

107. Папа Леон 9-й (1049-1054) найвизначніший папа в історії римо-католицької церкви. Слово "католик" виникло з грецького слова "католікос", що значить "загальний", "універсальний", "греко-католик" (загально-грецький, універсальний; в розумінні церковної політики — підлеглий папі римському).

Михайло Керуларіус (1043-1059) — Константинопольський патріярх, спритний дипломат. Він виступив проти папи Леона 9-го, який узаконив у римській церкві целібат і запровадив під час причастя вживання бездріжджного хліба.

Він (Керуларіус) наказав позамикати у Константинополі церкви римо-католицької орієнтації. Візантійці, натхненні візантійськими єреями, палять церкви, монастирі римо-католицькі, віддають псам "святі Христові таїни, злагоджені на пріснім тісті".

Папа Леон шле листа в Константинополь до імператора, проклинає патріярха Михайла. Михайло скликає собор, на якому зарепрезентовані представники Східного християнізму; собор прокляв папу і його "римо-католицьку безбожну церкву". Україна (Русь), як духовна рабиня грецької церкви, не має права на соборі мати представника українця (русича). Українець (русич) — православний: має право правильно славити грецьку церкву. Але брати участь в обговоренні її канонів і теологічних понять йому не дозволено. Він не творець духовних істин, а тільки — сприймач. Він християнин-раб.

108. Пан-християнин не сидить поруч з рабом-християнином. Раби (українські християни) — люди без власної культури: "Культуру прищепила нам Візантія. Уся ця культура -православна. Заберіть від українців православний візантиїзм, і вони стануть нагими, як мати народила!" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Візантія і Україна", 1954, Вінніпеµ, стор. 10). Українець (православний християнин), як людина без власної культури, соромиться бути "нагим, як мати породила". Засоромлені люди — приголомшені, духовно ослаблені, їм дозволено плакати, плакати та "візантійство прославлять, та й більше, бачиться, нічого" (Тарас Шевченко).

Патріярх Михайло Керуларіус на соборі Східного християнізму проголошує, що греки правильно здійснюють обряд "святої євхаристії", а латини — фальшиво, по-бєсовському, єретично. (Бачимо — візантійський закон моральної правильности визначається так — коли я тебе б'ю — це справа правильна, добра. А коли ти мене б'єш — це справа фальшива, бєсовська).

109. Грецьке слово "евхарист" значить "давання подяки". Воно походить з слова "харізестай", що в перекладі на нашу мову значить "виявлення прихильности". "А що це слово значить "євхаристія"? Греки цим словом називають "дякування"" (Григорій Сковорода).

У грецькій ідолопоклонній паґанській релігії величаво здійснювався в Атенах обряд святої євхаристії. Особливо, в часи Софокля, Есхіла, Епікура, Сократа, Платона, Аристотеля. І тепер вона (євхаристія) впроваджується й у грецьку ортодоксію. Єреї, які в древні часи рекли "пийте, це кров Деонисія", тепер речуть "Пийте, це кров Христа".

Латиняни замість слова "євхаристія" вживають слово "комюніон" в значенні — "комунікація християнина з Христом способом поїдання тіла Христового і пиття крови Христової".

Обряд євхаристії (чи комюніон) практикували племена Европи, Азії, Африки, Америки тисячі, сотні літ перед Христом. Плем'я, яке обожувало орла, як предка свого, під час врочистого свята ним причащалося. Члени племени причащалися, споживаючи (по крихітці) тіло свого предка. Причащаючі вірили, що таким містичним способом вони комунікуються з предком, дістаючи від нього його відвагу, силу, величність.

110. Коли до Мехіки прибули іспанці, вони побачили, що плем'я Мехіків має євхаристію (комюніон). Гютзілопочтлі — Бог Мехіки. Мехікани у травні робили з тіста образ Гютзілопочтлі. І потім ламали хліб на дрібні кусники. І молитовно підходили до кошика, брали кусники, їли, вірячи, що цей хліб під час молитовної пісні стає правдивим тілом Гютзілопочтлі.

У Оріяні (Трипільській Україні) здійснювалася євхаристія (комюніон) під час обрядового споживання краваю (на весіллі). Обряд кровного змішання двох родів творив роди кровнорідними. І під час Святвечора здійснюється обряд причащання — п'ється вар і їсться варене зерно. Зерно бралося з дідуха (обжинкового снопа), про значення якого я вже оповідав. Причащання одушевляє людей — єднає Предків з Потомками, освячує племінну цілісність; немає в цьому обряді некрасивих задумів і почувань.

111. Євангелисти, перебуваючи під впливом дохристиянських (грецьких богорозумінь і ритуалів), впровадили у євангельські писання містерійний обряд транссубстанції — перетворення хліба і вина в тіло і кров Христа. Не віриться, щоб Ісус, будучи людиною вихованих почувань, міг казати такі (віддалені від духовної краси) слова: "Рече ж їм Ісус: "Істино, істино глаголю вам: Хто їсть тіло моє і п'є мою кров, має життя вічне. Тіло моє справді єсть їжа, а кров моя справді є напиток. Хто їсть тіло моє і п'є кров мою, в мені перебуває, а я в ньому"" (Іоан, 6,53-56).

Слова "в мені перебуває, а я в ньому" стверджують, що Ісус говорить про транссубстанцію — про магію перетворення хліба в тіло людське, а вина — в кров людську. Дві тисячі років перед народженням Христа, брагмани (в Індії) вірили, що печиво хлібне, пожертвуване в святості, перемінюється (транссубстанціюється) "через слова молитви в тіло людське".

112. Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що "Католики неправильно служать Св. Літургію на "опрісноках, замість хліба квасного", "Православні служать Св. Літургію тільки на квасному хлібі" ("Православна віра", Вінніпеµ, 1957р., стор. 167, 169).

Значить виходить так — моє правильне тому, що воно моє. Твоє — неправильне тому, що воно твоє. Тільки люди високої духовної культури, шляхетної толеранції здібні відійти від "пітекантропусних" понять правильности, особливо, у справах релігійних.

У "Посланії патріярхів Східної Вселенської церкви про ортодоксальну (правильноміркуючу) віру проти протестантства й англіканства, 1723 року", в розділі 17-му пишеться, що "Наслідники Лютера неправильно й недостойно пояснюють таїнство євхаристії", кажучи, що "Божество Слова входило в призначений для євхаристії хліб".

113. Наслідники Лютера вважають, що вислови "їсть тіло моє" і "п'є мою кров" не призначені для людей вихованої уяви. І такої думки також і творці Англіканської церкви. Є в нашому народі вислів: "Не пий крови моєї". Бачимо, що українцям не подобаються слова "пий мою кров, їж моє тіло".

Патріярхи (у розділі 17-му) визначили "святий канон", що "Після освячення хліба і вина, хліб перетворюється, перемінюється в саме правдиве тіло Христове, що народилось у Вифлиємі від Вседіви, христилося в Йордані, постраждало, поховане, воскресло, вознеслось, сидить праворуч Бога Отця, і має явитись на хмарах небесних", "Ще віруємо, що в кожній частинці до найдрібнішої перетвореного хліба й вина знаходиться не будь-яка окрема частина тіла і крови, а Господь Ісус Христос, присутній в єстві своєму, цебто з душею й Божеством або досконалий Бог і досконала людина".

Таку відповідь дали патріярхи тим християнам, які казали, що під час причащання можна випити тільки дві краплі крови Христової і можна з'їсти тільки якусь одну частину тіла Христового.

114. Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі "Православна віра" учить українців (православних християн), що взагалі "Католики допускаються фальшивих ложномудрувань". "Католики не хотять знати правди", "Католики соромливими хитрощами стараються затягувати православних до відступства від православія", "Папи подерли нешитий хітон Спасителя", "Папський примат заснований на фальшивих підставах", "Папи ясно говорять неправду", "Послання пап — це чужа нам зараза", "Папи завели до віри багато новин, часом насиллям", "Місіонери католицькі — люди підступні", "Католики — це єретики", "Церква б'є єретиків громом анатеми".

Митрополит грецької церкви учить православних українців ненавидіти католицьких українців. Митрополит католицької церкви учить католицьких українців ненавидіти православних українців. "Наробив Ти, Христе, лиха!" (Тарас Шевченко). Вони (архиєреї чужих релігій) вірою Христовою освячують ненависть українця до українця. І з цієї (церквою освяченої) ненависти, твориться недовір'я українця до українця. З недовір'я твориться роз'єднання дітей України (Руси) і їхня неволя.

Їм (архиєреям чужої віри) раджу милосердніше ставитися до духовних почувань української людини, раджу шляхетніше висловлювати свою рабську відданість Візантії і Римові.

115. Цар Ярослав Мудрий дав кожному синові уділ — земельний простір з людьми, з селами, містами, полями, ріками, лісами. Із'яславові — Київ, Новгород, Псків, Туро-Пінськ, Деревлянію. Святославові — Чернігів і землі Сіверщини, береги Десни, Тмуторокань.

Всеволодові — Переяславль, поля і ліси Лівобережжя і північно-східні колонії України (Руси) — побережжя рік Оки, Москви, Клязьми. Ігореві — Волинь. В'ячеславові (Всеславові) -Смоленщину.

Ростиславові (внукові, який був сином померлого Ярославового сина Володимира Новгородського) — Галичину. В'ячеславові (Брячиславичу) — внукові Із'яславовому (Із'яслав — брат Ярослава Мудрого) — землі Полоцькі. (Землі Полоцькі, які розташовані на північний захід від Смоленська, нічого спільного не мають з татарським плем'ям половців).

116. 1056 рік. Київський воєвода Іван Вишатич довідавшись, що монахи заманили до печерного життя його улюбленого сина, розгнівався. І з військовиками прийшов до печер, мечами порозганяв монахів. І з печери витягнув свого сина Варлаама, і зняв з нього брудну монашу рясу. І одягнув його в злототкане боярське одіння, і привів додому.

І сказав: "Сину мій, у печері ти виплакав очі, виморив душу, відсторонився від світу, родини, катуєш сам себе. І самокатування звеш правдивою вірою в правдивого живого Бога? Дурисвітство! Волхви казали, що віра — це Правила Життя. Бути віруючим — значить виконувати Правила Життя" (боронити Україну-Русь, жити для добра людей, виласкавлювати душу любов'ю до родини і її одідичених звичаїв і обрядів).

Варлаам скинув боярський злототканий одяг і сказав, що привабне одіння — це паµанство, розкішні благи. Варлаам зневажливо ставиться до благ людських і мудрувань нецерковних. Він укинув боярський меч у калюжу і почав по ньому топтатися. І боярське одіння потоптав у болоті, речучи: "Легше верблюдові перейти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в небесне царство" (Маттей, 19,24). (Варлаам у печері склав у присутності монахів Антонія і Нікона (печерських) клятву, сказавши: "Як почне батько мене мучити, то не послухаю я його, щоб вертатися на світ. Прошу вас мене скоріше постригти". І монахи, постригли юного боярина, назвавши його "на ім'я — Варлаам").

117. Ні батько, ні мати не могли сина Варлаама переконати, що йому (молодому воєводі) не личить жити в брудній печері. У печері ж лежать і такі монахи, що в них тіло гниє. На прищах черви лазять. О, лихі ті люди, які переконали молодь, що тіло зневажати треба, щоб Христові приподобатися! "Монахи жили, не миючись по тридцять літ, держали свої рани на сонці, поки в них не замножилися черв'яки, і потім, коли ті черв'яки падали з ран, вони самі прикладали їх назад, говорячи: "їжте, що вам Бог призначив" (Іван Франко, "Данте Алігієрі", Львів, 1913 р.).

Варлаамова дружина (юна бояриня) стоїть в шовковому одінні, сап'яни (чоботи) оздоблені перлинами, на підборах — срібні скоби. Поставила вона перед мужом Варлаамом перепілки щонайсмачніші — в меді смажені. І сказала, що й Авраам, Ісаак, Іаков мали жінок. І Сара, Ребека, Рахеля, про яких священик у церкві говорить, дітей мали. І Господь Саваот з Авраамом і Сарою в наметі їхні родинні справи обговорював.

І Варлаам відповів: "Жінка — посудина гріха! Жіноча любов мене не відлучить від любови Христової, я заручений з Небесним Женихом, шукаю чистоти тілесної. Адам послухав Єву, і тому був Богом вигнаний з раю. Самсон, покорений жіночою красою, був ворогами осліплений. Ірод, жіночій красі покорившись, відсік голову Іоанові Хрестительові. Ні, я приятелем Іродовим не буду!"

("Духовники воювали з народними піснями й іграми, додаймо ж до того їхнє ворогування до жінок, котрих вони вважали "знаряддям диявольської спокуси". ІІроф. М. Грушевський каже: "Розуміється, такий згірдливий, підозрілий погляд на жінку з культурного погляду був дуже шкідливий" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 87). Взагалі "з культурного погляду візантійська церковна мертвяччина" ширила в Україні (Русі) деморалізацію молоді — настроювала сина проти батька, чоловіка проти жінки — "знаряддя диявольської спокуси").

118. Юний боярин Варлаам не хоче бути воєначальником. Батько "зодягнув його в світлу й славну одіж, як годиться вельможам. Та він скинув її. Тож велів його батько зв'язати йому руки і зодягти в цю одіж, і так вести містом до свого дому. Варлаам, палаючи справжньою Божою любов'ю, ідучи дорогою, побачив калюжу, вскочив у неї і, з Божою допомогою, скинувши з себе одяг — потоптав її ногами в багнюці, перемагаючи так лихі задуми лукавого ворога" ("Печерський патерик, або праведні старої України", переклав А. Г. Великий, ЧСВВ, видавництво ОО. Василіян, Рим, 1973 р., стор. 59). "Праведні старої України" (нещасні раби облудної візантійщини) "з Божою допомогою... скакали в калюжу, топтали в багнюці "світлий і славний одіж" лицарів Дажбожої України? І що ж вони вискакали? Вискакали ганьбу, приниження, рабство, затемнення національної свідомости?"

Юний боярин Варлаам вже сім днів нічого не їсть. Мати, щоб син з голоду не помер, дозволила йому йти жити в печеру. І він пішов. Має Київ юнаків обдарованих благородною вдачею — священною силою вольовости. Тепер їхнє думання єреями грецької церкви спрямоване на дорогу відречення від земних справ України (Руси).

119. Цар Ярослав учив синів, щоб вони жили у згоді. "Ярослав Мудрий не дуже то мудро зробив, розділюючи перед смертю велику державу між численних синів" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", 2 кн., стор. 5). Брати-князі, живучи на земельних уділах, мають свої війська. І кожний з них має свого єпископа. Князь і єпископ багатіють, приєднуючи до своїх володінь частину земельного простору відвойованого в того чи іншого сусіднього князя: між князями починаються сварки за межі.

Цар Із'яслав, щоб зміцнити свій авторитет, створив Братню княжу раду (тріюмвірат) з братами-князями Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським. Братня княжа рада ув'язнила князя В'ячеслава Полоцького за те, що він з своїм військом вторгався у Новгород (в уділ Із'яслава). І Братня княжа рада звільнила з в'язниці (порубу) князя Судислава. (Судислав — брат Ярослава Мудрого. Він 24 роки просидів у в'язниці, посаджений Ярославом Мудрим у Пскові за прихильне ставлення до волхвів). Після звільнення князь Судислав був пострижений і запроторений до монастиря.

120. Князь В'ячеслав Полоцький сидить у Києві у в'язниці. І проклинає братів (царя Із'яслава, князя Святослава, князя Всеволода), які обманули його (славного внука цариці Рогніди) — обманули "Євангелією".

Єрей Афанасій тримав "Євангелію": біля "Євангелії" (під час складання клятви) був зв'язаний князь В'ячеслав. І тепер він з двома синами сидить у Києві в темниці. Жителі Полоцька також покарані. Скарби, які вони взяли, вторгнувшись до Новгороду, у них відібрані.

Цар Із'яслав щедро опікується монахами, попами. Царськими дарами збагачує церкви і монастирі. Він так жертвенно захопився справами грецької церкви, що військові спроможності України (Руси) стали для нього малозначними. Він дні просиджує у монастирях, пирує з "браттями во Христі", співає церковні пісні. І "браття во Христі" славлять його за те, що поставив "Печерський монастир", де став ігуменом Феодосій (1035-1074).

121. Ігумен Феодосій (Печерський святий) вночі приходить з монастиря в жидівську дільницю. І (як пише Нестор-літописець) сперечається з жидами, ведучи розмову про Христа. Рабін Іцик сказав: "Джашуа бен Джозеф — так думає кожний достойний жид. (Ісус — син Йосипа, -Л. С.). Я, жид, краще знаю жидівські справи, як ти, киянин. Ти, киянин, повинен краще знати київські справи, як жидівські. Коли киянин не звеличує київських справ, то хай не жде від чужих людей доброї думки про себе.

Ісус, як жид, мав жидівське виховання, мав жидівський склад душі. З його релігійними поглядами жиди можуть погоджуватися і можуть не погоджуватися. Коли ти, киянин, мого брата Ісуса славиш, як Єдиного і Всюдисущого Бога, я не гніваюся. Визнаючи мого брата Ісуса найсправедливішим Богом-Творцем Неба й Землі, ти переконуєш мене, що, якби не було мого брата Ісуса, то світ не був би створений? І якби не жиди, то Київ не мав би Бога?"

122. "Ігумене Феодосіє, ти хвалишся, що Остромира — посадник Новгорода вам, київським монахам, дав срібні й золоті гривені, щоб ви переписали "Євангелію", назвавши цю книгу "Остромировою Євангелією". Знаю, "Остромирову Євангелію" монахи "оздобили" образами жидів-євангелистів Іоана, Луки, Марка. Коли ви чуєтеся щасливими, що греки вас облагороднили мудрістю жидівською, то я, як жид, також щасливий".

І сказав ігумен Феодосій: "Ви вбили Бога Ісуса! Ісусова кров на ваших руках і дітях ваших!" І відповів рабін Іцик: "Коли я, бідний рабін Іцик убив твого Бога, Творця Неба й Землі, то значить я маю силу більшу, як твій Бог? Феодосіє, люди заслабі, щоб убити Бога. Можна створити оповідання, що жиди убили жида, якого ґої почитають, як єдиного і всюдисущого Бога. Скажи ігумене Феодосіє, чому киянки не несуть своїх дітей до святої Софії?"

123. І сказав ігумен Феодосій: "Єпископ Ніфонт, що помер 21 квітня 1053-го року і був похований у моїй печері, написав закон про кари Божі. Він написав: "Ту жінку, яка дітей несе до волхва, а не до попа, треба карати: 6 неділь (епітемії), або — три". Коли утвердиться закон про кари Божі, матері дітей хреститимуть у церквах.

У 1062 році преподобний Антоній поставив мене ігуменом Печерського монастиря. Кияни дають мені дари не тому, що я праведний сповідник віри Христової, а тому, що я нещасний: був "боярином", а став монахом. Вони керуються почуттями людяности, а не віри Христової. Вважають, що віра Христова — справа церковна. А хлібороб, коли хоче бути добрим хліборобом, повинен мати віру хліборобську.

Матері несуть дітей до волхвів тому, що вірять, що "волхв знає, що дитині треба". Волхв дитину лікує зіллями, дитина здоровішає, і мати щасливішає. Єрей виголошує молитву над хорою дитиною, а коли мати питає: "Чому молитва не помогла", єрей відповідає: "Бо ти грішниця, і Христос не вислухав твоєї молитви". Щоб кияни не несли дітей до волхвів, я тепер вивчаю, яким зіллям яку хоробу лікувати. Коли таїни лікування перейдуть до нас, киянки нестимуть своїх дітей до собору святої Софії".

124. (Києво-Печерські святі такі, як монахи — бояри Варлаам, Феодосій і їм подібні, були розумними людьми — але справа не в розумові. Справа в тому, кому служить розум, їхній розум був спрямований на шлях служіння чужій церковній істині. Наприклад, святі монахи Спиридон і Никодим хвалилися, що напам'ять вивчили "Псальтир". Бачимо — їхній розум був присвячений засвоєнню чужих мудрувань. Тільки той розум красивий і цінний, який є незалежним своєрідним творцем духовних вартостей).

І сказав рабін Іцик: "Зараз прийде волхв Сварга. Я чув, що він добрий лікар, принесе ліки від кашлю. Дізнаємося, чому він бджілок зве ангелами. Знаю, він живе в лісі. Загощує до Києва тільки тоді, коли хтось його запросить до хорого. Не проклинай його, він не винуватий, що родився волхвом".

125. Ігумен Феодосій стрів волхва Сваргу, кажучи: "Не говори мені про Дажбога. Я люблю Ісуса, Ісус мене обороняє від злої людини". І сказав волхв Сварга: "Феодосіє, носителю чужого імени, мученику чужої віри, істинно кажу тобі — Ісус тебе не оборонить. Ісус не мав сили на своїй землі оборонити свого приятеля Іоана, якому цар Ірод голову відсік, то як він (Ісус) може тебе в Києві оборонити від неприятеля?

І ще скажу — любити Ісуса — справа одна, а поступати так, як поступав Ісус — справа друга. Ісус не глумився з віри батьків своїх — з віри Авраама, Сари, Ісаака, Ребеки, Іакова, Рахелі, хоч і бачив він недоліки у вірі їхній. Він прагнув віру батьків своїх удосконалити.

А ти, о грішний Феодосіє, глумишся з віри батьків своїх. Глумишся з віри Оря, Лель, Кия, Святослава. І просиш Ісуса, щоб він тебе ощасливив, привівши до лона Авраамового. І, прийшовши до Авраама, про які такі рідні справи ти з ним говоритимеш? Авраам, заклопотаний справами своїх синів і дочок, стріне тебе, як ґоя-чужинця, і заставить тебе воду носити для Ісаака і Ребеки. Не знаючи ні їхнього язика, ні їхніх звичаїв, будеш ти служити їм, як безбатченко — заброда-ґой, без волі й імени. Скажи, що носиш на шиї?"

126. І сказав ігумен Феодосій: "Ношу на мотузці кістку з мощів святого Пантелеймона. У мощах сила спасіння, у мощах — свята краса душі моєї! А ти, словоблудний, святої краси у мощах не бачиш!"

І сказав волхв Сварга: "У росяних світанках Вітчизни моєї я бачу святу красу — красу, якою живиться душа моя. У мене краса своя, а в тебе чужа, привезена з Греції. Я кормлю душу рідною красою, а ти — чужою. І як ти відважуєшся казати мені, що ти кращий киянин, як я? Ти заманюєш юнаків до монастиря, залякуєш їх страшним судом, кінцем світу, і душі їм розсолоджуєш оповіданням про райське життя у садах Небесної Цариці.

А тобі, рабіне Іцику, кажу: "Ранком захмарилося, і піп Агапій відмовився їхати в дорогу — дощу злякався. Хлібороби, послухавши попа, не поїхали в поле. Я сказав людям, що дощу не буде. І ті хлібороби, які мені повірили, в полі при добрій погоді працювали. І піп Агапій оголосив мене "бєсом", "сатаною"". А люди кажуть: "Хоч піп і зневажає волхва, та ми волхвові віримо, бо він правду каже". Так, бджоли — мої праведні вістуни. Коли бджоли хмарного ранку жваво літають по взяток, буде погідний день". Рабін, промовивши: "Рафаел — ангел здоров'я і лікування", почав записувати твердження волхва Сварги.

127. І сказав Сварга: "Феодосіє, душа моя чує, що більше не побачу тебе. І тому останнє воління прорікаю: "Краще бути горшколатом, ніж печерним відлюдком. Іди до мене, я тебе духовно відмолодю, розхристиянізую. Розплющ очі! Глянь, який квітучий світ твоєї Вітчизни! Не стогни перед візантійськими ідолами-іконами. Стогнеш щоночі в печері — хочеш достогнатися спасіння душі в царстві візантійського Саваота? Стогнання твоє ознаменоване відреченням від сонця, ні, це не віра — це жалісливе жебрання дотліваючої душі"".

(Натан Авсубель (у книзі "Авсубель", на стор. 131) пише, що "Ігумен Феодосій впродовж другої половини одинадцятого століття висилав з свого Печерського монастиря оскарження проти жидів, доводив, що в жидів викривлена релігія").

Феодосій (як пише "Печерській патерик") "вставав часто вночі й, потай від усіх, ходив до жидів, диспутував з ними, докоряв їм, і говорив з ними досадно, називаючи їх відступниками й беззаконниками, бажаючи так в ісповідуванні Христа стати мучеником". Нападав на рабіна Іцика, щоб стати мучеником? У мучеництві для мучеництва немає високої духовної культури.

128. 1068 рік. Косак Нагар (племінник волхва Сварги) киянам говорив: "Два роки тому новгородці ввійшли в церкву святої Софії, зі стін скидали грецькі ікони і рекли: "Греки, ідіть від нас! Ваші боги — дерево суть, на древі намальовані грецькі дівиці і отроки, не хочемо поклонятися їм!"

Я кажу — не срібло, золото, не святі ідоли (ікони), не пишні паволоки дають волю, а мечі — правдоносні мечі! У монастирях дармує київська молода кров, зневажливо ставиться до життя косацького, псальтирничає!

Ігумен Феодосій забороняє монахам голосно розмовляти — монахи повинні жити в мовчазному затворництві. Щоб показати зневажливе ставлення до тіла людського, він (Феодосій) вночі сидить голий біля монастиря. Він по-глупому праведний! Він тіло своє віддає на поїдання комарам і жукам, і в цей час з стогнанням читає "Псальтиря". І рече: "Підкоряйте язичеську гординю християнському смиренню!" Він, смирення проповідуючи, сіє отруйне зілля в душах наших. Коли юний киянин іде, маючи горду поставу, монахи звуть його "язичеською гординею"! Монах Феодосій — по вірі не є киянином. Він киянинові рече: "Да благословіть тя Господь от Сіона, і узрите блага Іерусалиму!" Ми ж не юдеї, і нас не буде благословити Господь от Сіона. Ми маємо дбати про блага града Кия!

Кияни, не підкоряйтеся грецькому церковному смиренню, погибельній покірності, лиху вість маю! Чужі люди на наші землі з сходу вторгаються, про покірність нашу чуючи!"

129. Половці (татарське войовниче жорстоке плем'я) напали на Переяславщину. Вони палять селища, забирають скотину, ловлять молодь — зв'язаних юнок і юнаків женуть на продаж грекам у Херсонес. А дітей і старих людей — мечами убивають.

"Царю, де ти? Оборони життя наше?" — благають хлібороби. З Києва з військом і візантійськими іконами іде цар Із'яслав на допомогу братові-князеві Всеволодові Переяславському. Небо Переяславщини чорне від диму — половці села палять.

Половці на березі річки Альта розгромили безсиле військо царя Із'яслава і його братів (Всеволода і Святослава). Візантійські ікони лежать потоптані половецькими кіньми. І сміються половці, що князі України (Руси) навчені більше вірити іконам, ніж своїм мечам.

Половці грабують селища Київщини. Убивають матерів на очах дітей. Київська молодь звертається до царя Із'яслава — просить коней, кольчуг, мечів. Юнаки хочуть озброїтися і йти боронити селища і гради.

130. Цар Із'яслав замкнувся у Печерському монастирі — не хоче київській молоді зброї дати. Є слухи, що кияни, зброю отримавши, виженуть з Києва греків-єреїв, монахів і їхніх прихильників. Кияни озброїлися сокирами, саморобними мечами, ножами, ралами, і вторглися у Царський Двірець Із'яславовий, в якому взяли "бещисленоє множество злата і сребра кунами і белью", — пише "Повість временних літ". І такі слова юних киян передає: "Се половці розсипалися по землі. Дай, царю, зброї і коней, і ще биймося з ними".

Читаючи в "Повісті временних літ" про прагнення юних киян, думаю — сильний, гордий, вольовий люд в Україні (Русі)! Коли Вітчизна в небезпеці, він не жде наказу, сам бере зброю і йде боронитися.

(Чому половці вторгаються в землі України (Руси) — палять гради і селища? Є відповідь: монах Нестор пише, що "Небо Христове наказиваєт за беззаконіє". "Видимтъ бо ирища утолочена й людей много множество, ...а церкви стоять пусты", "У храмах безмолвие, а в домах труби, гусли").

131. Повсталі кияни визволили з в'язниці В'ячеслава (князя Полоцького і його синів). Цар Із'яслав, лякаючись свого войовничого народу, тікає з іконою візантійського Саваота з Києва в Польщу. В'ячеслав з синами їде до Полоцька.

Як оправдати втечу царя Із'яслава? Кияни звертаються до братів царя Із'яслава, щоб хтось з них (Всеволод або Святослав) ішов у Київ царювати. Брати відмовилися — бояться брата царя Із'яслава. І шість місяців пройшло — Київ живе без царя. Що киянам віщує день завтрашній?

Може підуть додому грецькі єреї і заберуть з собою грецькі божества? І вернеться цар Святослав — внук Дажбожий, який славив косацьку рать України (Руси) на берегах Волги, Оки, Сурозького моря, на берегах Дунаю, біля Доростолю, біля врат Константинополя.

З ляхами ввійшов у Київ цар Із'яслав. І Мстислав (син царя) почав карати киян — карав киян за законами "грецької високої культури православної" — виколював юнакам очі, відрізував носи, вуха, відрубував руки, "багато народу повбивав.., знущався особливо над тими людьми, які з в'язниці визволили В'ячеслава" (М. Аркас).

132. Кияни загоюють рани і тихо проклинають христолюбного царя Із'яслава і його монастирі. У глибинах душі народної постає прірва між народом і царем. Навіть ті кияни, які вважають себе грецько-православними і щонеділі бувають у церкві, люблять волхвів? Чому? Переконання людина може змінити без великого труду, а змінити звичку, яка вироблялася тисячоліттями, тяжко. У киян-християн звички не християнські, у них є хотіння бути косаками. У них є думка, що юнак, який не вміє на коні літати і мечем славу здобути, не є юнаком.

І вже є такі люди, які й волхвами себе не звуть, а так, як волхви, говорять: "Ми одідичили по предках волю до панування, волю самому всі справи в Україні (Русі) вирішувати. Ми не хочемо, щоб чужа віра вторгалася у світ нашого життя!

Ми одідичили від предків любов до рідного, і цю любов ми звемо рідною вірою. Рідна віра вийшла з наших духовних потреб — вона сама народилася так, як само народжується сонце в наших степах. Є в нашій вірі сумні й веселі дні, а хіба всі ранки сонячні? Так, як ніколи Небо не з'єднається з Землею, так ніколи грецька віра не з'єднається з душею українською!"

133. 1069 рік. Цар Із'яслав у клопотах: з Риму прибувають явні й неявні посли від папи римського Гонорія Другого.

Посли кажуть, що візантійські єреї ослабили Київ, щоб він (Київ) не загрожував Константинополю.

Візантійські єреї речуть царю Із'яславу, що римо-католицька віра порочна, бєсовська. Дванадцятилітній хлопець Бенедикт став в 1032 році папою Бенедиктом 9-м. Від 1032-го року до 1044-го сидів цей хлопчина Бенедикт на престолі Христового намісника. Не знання теологічні, не розум і якості моральні беруться в основу тоді, коли вирішується — хто повинен бути папою римським. І Іоан, маючи 18 років, став папою Іоаном 12-м, був він прихильником Юпітера і Венери, і Христа, і Марії.

(Іван Ф. Горст у книзі "Історія Християнської церкви", виданій в Ню Йорку в 1897 році (у "Книзі Першій" на стор. 748-й) пише, що "Найнище впалі жінки, такі як Феодора і Мароція, заповняли папський престіл — місце Христового заступника, своїми любовниками і незаконними дітьми. У скаргах синоду говориться, що папа Іван 12-й завжди був озброєний; десятилітнього хлопця поставив єпископом, насилував дівчат і вдів з вищої і нищої кляси, перемінив папську палату на дім розпусти").

Візантійські єреї докоряють цареві Із'яславові, що він вибачливо ставиться до тих киян, які, хрещення прийнявши, в неділю церкву обминають. У гаях збираються, грають в сопілки, влаштовують забави. Учать дітей на конях літати, перескакуючи рови і вимахуючи мечами.

Косак Дворак у Києві голосно говорить: "Я був половцями проданий у неволю. Я втік з каторги з Константинополя. Греки-єреї лякають киян гріхами, а самі грішать і гріхів не бояться!"

134. "1071 року в Києві появився був волхв, що сильно виступав проти християнства" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 174). З соснових лісів Деревлянії прибув волхв Радогост (внук славного Віщого Радогоста).

Вночі кияни зійшлися в домі боярина Дубави. Дубава сказав: "Сідай, волхве Радогосте, за стіл, ти наш рідний митрополит! Говоритимеш нам про нашу віру, а не грецьку. Вибач, що на стіні висить грецька ікона Саваота. Грек — митрополит Юрій у святій Софії проголосив, що Саваот тепер наставлений бути Богом України (Руси). І хто проти Саваота, той проти Бога, царя, неба й землі.

Щоб на мою голову не сипалися єрейські прокляття, я купив на Подолі на ярмарку Саваота, два гривені дав. Волхве, тепер у Києві такі порядки: грецького бога купляється за гріш, а попа — за курку. Ми, як православні, "правильно славимо" греків і жидів-євангелистів. І знаємо — в кого гроші, за того й піп. А маєш горе — то спершу попові гроші покажи, а потім про горе кажи. І до чого нас доведе оце православне служіння грецькій церкві, скажи, волхве, тут в моєму домі — всі свої?"

135. І сказав волхв Радогост: "Ми ніколи чужим силам не корилися. Ми знали — кожна думка, кожне світорозуміння, кожна віра, що приносять до нас чужинці з півдня, заходу, півночі і сходу — чужий духовний корм. Чужий духовний корм, коли ми його приймемо, буде нас відвертати від рідних справ. Усе, що нас відвертає від рідного шляху життя, шкодить нам, на шлях приниження і зубожіння спрямовує мислі й почування наші.

Віру чужу маючи, ми станемо гіршими людьми світу. У нас не буде хотіння за свою волю кров'ю платити. Хто за свою волю не платить життям, достойного життя не має. Життя праведне народжене з крови людей праведних, здібних за життя платити життям. Знаєте, що волхвові Богуславові, який казав: "Знак Дажбожий — Трисуття святе ставте на церквах!", були відрубані ноги? Кров текла з його серця і тихо входила в землю. І він, блідніючи, мовив: "До щему рідна, до щему святая земле моя, я кров'ю серця мого входжу в жили твої. Зроди, земле, з крови моєї життя для внуків моїх". Він помер, щоб ми жили.

Тепер над думанням київської молоді панує грецька віра. Киянин монах — це церковний самолюб, він думає тільки про спасіння своєї душоньки. Дбаючи про спасіння своєї душоньки, він забув про родину, Вітчизну: чим більше в нас наплодиться таких самолюбів, тим скоріше впаде в тьму лихоліть Україна (Русь)".

136. "Коли Україна (Русь) упаде в тьму лихоліть, то що буде?" — спитав воєвода Дубава. І волхв сказав: "Буде поле наше, а зерно поля нашого належатиме зайшлим людям з півдня, півночі, сходу чи заходу. У православії грецької віри наша душа так зледачіє, так занечиститься і змаліє, що ми на рідній землі будемо славити чужих вождів, чужих святих, чужих мудреців. І будемо поклонятися їм за те, що вони нам, як гіршим людям світу, даватимуть кусень хліба, нашим потом политого; ївши жебрацький хліб, ми у піснях називатимемо нещастя щастям, неволю — волею, називатимемо катів визволителями".

І спитав воєвода: "Волхве, скажи, як в Україні (Русі) утверджуватиметься лихоліття, зубожіння душі й розуму?" І відповів волхв Радогост: "Ти, боярине Дубава, сьогодні на стіні тримаєш ікону візантійського Саваота, щоб тебе єреї не картали. Ти тримаєш Саваота, в душі до нього нехіть відчуваючи. Чому? Бо Саваот забрав місце Дажбоже. Для Дажбога ти був внуком, для Саваота — ти раб. Саваот (чуже божество) справами київськими не цікавиться. І це й тобі дає церковне право справами київськими не цікавитися. Рідна віра тебе вчила, щоб ти був вірним сином Вітчизни — чим ти краще служив Вітчизні, тим більш віруючою ти вважався людиною. Чужа віра (греками принесена) учить тебе бути православним рабом грецької церкви — чим ти краще служиш грецькій церкві, тим ти більш віруючою вважаєшся людиною. Бачиш, чужа віра тебе відвернула від святих справ Вітчизни. Любиш ти Саваота чи не любиш, але тому, що він висить у твоїй хаті, висить над твоєю душею, він входить, тебе не питаючи, у твою свідомість. І починає він над тобою панувати, тебе не питаючи".

137. "І твої діти триматимуть ікону Саваота тому, що ти, їхній рідний тато, тримав. Твої внуки скажуть: "Діди у домі тримали Саваота, батьки — тримали; і ми, як добрі діти, з пошани до батьків — тримаємо. Ми знаємо, що Саваот — чуже божество, бо в нього й лице чуже, й одежа на ньому чужа, та поклоніння чужому ми вже звемо рідною церквою.

Тоді, коли поклоніння чужому стає рідною церквою, рабство перетворюється в рідну традицію. І таку рабську "рідну традицію"" освячує церква тому, що вона їй вигідна, їй вигідна та традиція, яка їй помагає тримати народ у тьмі смиренної рабської покори — у тьмі вірності візантійському Саваотові".

І спитав косак Тургат: "І що буде з нашими внуками?" І сказав волхв Радогост: "Тургате, ти маєш дітей і внуків. Потомки їхні не знатимуть, з якого кореня вони походять. Зв'язок духовний і спонуковий покоління з поколінням буде перерваний.

Ось стоїть твій потомок — ти його не бачиш, а я бачу. Живучи майбутнім, я бачу майбутнє, і з ним веду мову. І кажу потомкові твоєму: "Одружишся ти, дочка вродиться миловидна, та твоя вона не буде, її заманять у монастир. Або — вона розділятиме ложе з чужинцем"".

138. "І родитиме чужинцеві таких синів, які житимуть у Києві, зватимуть себе киянами і ненавидітимуть мову київську, віру київську, звичаї київські. По назві вони будуть киянами, а по-духові — вороги Київської слави і правди, їм буде Київ потрібний, щоб живитися його соками, їм буде приємно, що в Києві більше пошанована мова грецька, хозарська, церковно-слов'янська, ніж київська.

Сина матимеш, та не тебе й не себе він славитиме. І не рідній Вітчизні він служитиме. Він служитиме вторжникам, прибулим з півдня, сходу, заходу чи півночі, які на твоїй землі над тобою, рабом православним, пануватимуть, як над скотиною.

І за таке скотиняче служіння твій син буде хвалений попами і вторжниками-чужинцями. І він чванитиметься, що на його грудях висять медалі заслуженого воїна. Він віддано служитиме чужинцям, які його Вітчизну поневолюють. Він стане багатим щасливим рабом. І своїм прикладом показуватиме іншим, як треба жити, щоб "щасливою людиною" стати".

139. "З селищ і градів України (Руси), твоїх потомків, воєводе Дубава, вивозитимуть в чужі краї у вічне рабство. На чужих землях для чужих людей вони будуть чужі гради ставити. А коли вже з їхніх жил буде вся сила висотана, вони у ровах будуть камінням прикидані. І на їх костях стоятимуть стіни кам'яних домів — у домах житимуть кати, обвішані православними хрестами.

Ти матимеш жінку миловидну, дорогу серцю твоєму, а спатиме з нею зайда-чужинець. Чому? Бо він на твоїй рідній землі буде розпоряджатися і душею твоєю, і розумом твоїм, і тілом твоїм. І зайді-чужинцеві належатиме непорочність дочок твоїх. І донька твоя з чужинцем першу ніч пізнавши, любитиме його так, як любить самка самця. Вона любитиме тому, що на світі так є: діва любить того, хто її у стан жінки перевів.

О киянине! Твої діти умиратимуть з голоду на твоїй рідній ниві. Чому? Бо з мішків твоїх чужинці зерно повитрушують. Коли ти хотітимеш зірвати на ниві своїй пару колосків, щоб дітей від голоду врятувати, тебе спіймає і зв'яже твій сусід. І, як злодія, віддасть тебе зайді-чужинцеві. І за таку пильність твій сусід отримає від зайди-чужинця право з'їсти свій кусень хліба".

140. "І ти будеш вивезений в чужі холодні землі. Гризтимеш ти кору на дереві, щоб голод затамувати. Голодом і працею зморений, ти сил не матимеш по землі ходити. І на чужій землі тебе битиме чужинець. Налигачем битиме, як скотину. І казатиме тобі: "Крав колоски, чинив зло — справедливим законом покараний"".

"Коли твої діти від голоду пухлі, ївши траву, очеретяні парості, доживуть до літа, зайди-чужинці навчать їх вірити, що їхній батько був ворогом люду рідного. І тому був він справедливим законом покараний. І твої діти твоїм катам (зайдам-чужинцям) повірять. І зневажатимуть тебе так, як цар Володимир зневажав Могили Предків своїх, зневажав віру батьків своїх".

І сказав боярин Дубава: "Волхве Радогосте! Наші внуки і правнуки, побачивши, що хрещення України (Руси) принесло в Україну (Русь) велику візантійську культуру духовного рабства, велику візантійську церковну науку приниження розуму київського, велику візантійську культуру побудови візантійських церков, в яких проклинається дух вільного Києва, його рідні обряди, звичаї і закони, збунтуються! І скажуть: "Греки, беріть свої святі грецькі ікони і йдіть додому! Дажбог — Господь України (Руси). Бог один, Він тільки різними народами по-різному називається. Греки кажуть Теос, араби — Аллах, латини — Девус, а ми — Бог"".

141. І сказав волхв Радогост: "О боярине Дубава, людина — трава, сильні люди накидають слабим людям закони. У світі рівности немає — навіть перед сонцем не всі люди рівні. Ті, що живуть на півдні, мають більше сонця. Ті, що живуть на півночі — мають менше сонця. Але коли є на світі рівність між людьми, то хто її творить? Якщо рівність між людьми творять люди, то ми, кияни, самі творімо її! Коли рівність між людьми України (Руси) не створена людьми України (Руси), а з чужих земель принесена, ми, українці-русичі, будемо нам принесеною рівністю в рабство загнані!

Природа людська мінлива — володарську вдачу можна перетворити у рабську. Раби, довго живучи у рабстві, не відчуватимуть, що рабська звичка вже в них стала справою одідиченою. Раб з одідиченою рабською звичкою, боїться жити без чужої віри, боїться жити без чужого пана, боїться жити без чужого війська, боїться жити без чужих законів і обрядів. Людина, яка рідну мову забула, боїться втратити чужу — без мови людині тяжко жити".

142. "Українці (русичі), століття проживши в духовній неволі, не збунтуються проти чужої віри. У їхній природі вже не буде волі до панування. Не буде волі самому своїм життям розпоряджатися. Не буде волі власними силами свою силу, свою віру, свою волю, свою правду в Україні (Русі) самоутверджувати.

І коли між ними, одідиченими рабами, народиться володар (самоцвітний розум), розум вільний від одідичених рабських спонук, і хотітиме їх (рабів-земляків своїх) вивести з дому неволі, вони його зневажатимуть, вони його назвуть бунтарем. І вони скажуть йому: "Ти такий, як і всі ми, а хочеш нашим царем бути? Чужинець царює над нами, ми вже звикли чужого царя любити. У нас тепер все чуже замість рідного — апостоли, пророки, царі, воєначальники, порядки, закони. Чуже вже ввійшло в душу нашу, поріднилося з нами".

І буде: той киянин, який народиться (у природі так буває) з волею до панування, ітиме на службу до чужого царя. Він від чужого царя отримає право наглядати над рідним народом. Чужий цар, знаючи, що покорений люд (щоб він не бунтувався) треба присмиряти його ж синами, ласками обдарує здібного служаку. І чужим царем наставлений служака-начальник скаже: "Ви не хотіли, щоб я, земляк ваш, був вашим рідним царем і любив вас, як рідних людей. Тепер, ви, раби прокляті, спини мені підставляйте!

Чужий цар, до якого ви вже звикли, мені дав право три шкіри з вас здирати. Здираю рабську, здираю продажню, здираю зрадливу, ні, мені її не шкода! Народ не може жити без вождя! Народ, який не здібний мати рідного вождя, не повинен у чужого вождя волі благати. Воля даром нікому не дається!""

143. Коли в домі воєводи Дубави волхв Радогост висловлював віщі міркування, на подвір'ї (біля тину притаївшись) стояв косак Ума (син Дубави). У Києві тепер такі часи настали, що сусід за сусідом слідкує — за доноси від єрея винагороду отримує. І під час сповіді єрей у церкві киянина питає: "Ілі к волхвам ходив єси? Ілі в дом волхва водил?" ("Таїна ісповіді в Православній церкві", перевидана в 1894 році, т. З, розділ 4, сповідь 6). Я вже цитував, що "Церква завжди виступала проти волхвів і їхньої праці, забороняла ходити до них і користатися з їхніх порад та помочі" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 197).

144. І сказав боярин Дубава: "Коли душа в неволі, людина боїться думати. Щоб дізнатися, що думають кияни, піп кличе їх на сповідь. Хто не йде сповідатися, той проголошений паґанином, язичником, боговідступником. Хто волхвові в ліс несе кусень хліба і хто з волхвом розмовляє, гріх чинить, гріхочинителі горітимуть у пеклі. І діти заляканими виростають. Залякані й думати бояться — хто думає, той грішить. І тепер у святій Софії греки-єреї проголосили, що всі кияни — Яфетові діти. Яфетові діти призначені в поті чола орати, сіяти і жати, і дітей Сема і Хама годувати.

О волхве Радогосте, правду кажеш — природа людська мінлива. Кияни вже не ті, що були перед хрещенням України (Руси). Збайдужіли вони до справ Вітчизни тому, що той, хто зве справи Вітчизни — святими справами, проголошений паґанином, підозрівають, що він має таємні зв'язки з волхвами. Збайдужілі з окам'янілими душами в церкву ходять, слухають казання церковне про Сіон, про чудо во Єгипті, про кров на Голгофі, про Вифлиємську різанину дітей, про перетворення води у вино. І з почутими у церкві казаннями не знають що робити. І де їх притулити. І заливають залякану душу хмільними напоями — пити церква дозволяє, чарка — подруга "душерозвесєлітельная".

Я в саду маю таємну землянку, ждемо вторгнення половців. У ній тихо, діл викладений хутрами. І там, волхве Радогосте, ночуватимеш. На сторожі стоятиме косак Грива".

145. Купальська неділя. Обряд постриження юнака на косака — заборонений. Не чути купальських пісень. Немає вогнищ. Ніхто горючі стріли в темінь вечірнього неба не пускає. Заборонено ставити Мага врата. Не йдуть рядами дівчата, вінками і стрічками, заквітчавшись.

(Вчора, перед Купальською неділею, різками пороли спину юнакові Чорнобривцеві — гріхи з душі виганяли. Він у лісі (оподаль від Печерського монастиря) ішов і співав: "Сонце заходить, вітер в гаю розмовляє. Зіронька сходить, тугу мою розганяє". І монахи устійнили, що в цій пісні затаєна паґанська віра. Є докази: уосіблене сонце має ноги: "сонце заходить". Вітер — уосіблене божество, яке вміє в гаю "розмовляти". Зіронька, як божество, "тугу розганяє".

Українська мова (мова паґанська, неприємна для святителів грецької церкви) у церкві заборонена. Українською мовою можуть розмовляти смерди, холопи, світські люди. Свята літургія (служба) у Києві відбувається грецькою мовою, або — церковно-слов'янською.

І ті частини літописів, у яких говориться про справи церковні, Божі, написані церковно-слов'янською мовою. Справи холопські, світські, побутові описані в літописах мовою українською (русичівською).

146. По Хрещатій долині йде волхв Радогост. Він бачить — кияни святково одягнені. Не йдуть до грецької церкви, в якій оповідається церковно-слов'янською мовою про "отсєкновєніє глави Іоана Крестітєля во Юдеї".

(Назва головної вулиці Хрещатик походить від назви Хрещата долина, яка була славна рослиною Хрещатиком — зеленим хрещатим барвінком. Хрещатик, як вулиця, почав існувати в 1797 році, тоді, як річка, яка текла посередині Хрещатої долини, була висушена, а джерела — засипані). Назва вулиці Хрещатик немає нічого спільного з хрещенням України (Руси)).

Як діти, які довго ждали батька з далекого ратного походу, біжить молодь — волхва Радогоста стрічає. Він у білому одінні, з золотим Трисуттям на грудях, з жезлом в руці — іде він, пророк Дажбожий. І він, "як волхв, віщун молодий, мовою звучною, живою, друзів несподівано чарував; і силу дружби між ними, благословляючи, скріплював. Він говорив, що спільне благо треба любов'ю купити. І благородною відвагою треба стати за народ і зло карати. Він говорив, що свято життя, велике свято, Божий дар, треба пожертвувати Вітчизні, треба поставити під вдар. Він говорив про страсть ніжну" (Тарас Шевченко, "Тризна").

147. Оточений молоддю, він (волхв Радогост) говорив: "Діти мої, осяяна Дажбогом душа моя, заскучала за вами, мої соколята! Заскучав дуже, дуже, у криївці таємній живучи. Діти мої, ясні зорі душі моєї, милі квіти радости моєї!

Не можу жити без вас, не можу! І тому Дажбог мене послав до Києва, щоб я розрадив душу вашу, чужовір'ям уярмлену. Я прийшов, щоб сказати — рідна віра потрібна нам, щоб ми вміли мислити по-рідному. Щоб ми вміли поєднувати ніжність душі нашої з красою Вітчизни нашої.

Рідна віра потрібна нам, щоб ми переживаннями душі нашої славили самі себе, а не чужих пророків, які ніколи судьбою нашою не журилися і не переймалися вболіваннями нашими. Хрестителі — душі нашої мучителі забороняють нам кохатися в красі святих полів наших. Забороняють нам молитися, славити Дажбога і царя-праведника Святослава.

Та очі ми маємо і бачимо наші повноколосі ниви, наші солодкоплоді сади, наші медоносні ліси, наші рибоплодні ріки, наші квітучодухм'яні гори і, о, Дажбоже, любимо ми їх так, як свої очі, вуха, уста. І коли ми з ними розмову ведемо, хай мовчать єреї чужовір'я!

Таємниче єднання душі нашої з душею землі нашої, з її сонцем і її живими Дажбожими чарами, ми звемо нашою пристрасною молитвою, сокровенним откровенієм таїн душі нашої, всесвітнім нашим єднанням з Дажбогом. З Дажбожою свідомістю наша свідомість з'єднана. З Дажбожого світла світло розуму нашого розпромінилося. З корінням Дажбожим зріднені коріння нашої вічности на землі і на небі! Ми, внуки Дажбожі!"

148. Сльози на очах волхва Радогоста, осяяні сонцем, іскрилися, як діяманти — з сонцем розмовляли. У полум'ї одержимого натхнення горіла праведна душа волхвова. Він був пророком Бога України (Руси), печаттю Духа Предків, Спасителем народу.

Він, бачачи, що Хрещата долина молоддю розквітла, спрагло жде вісти від нього, говорив натхненно (може передчував, що це його остання промова): "О кияни! Ми народ давній і великий, і в нас є ціль велика — панувати і життя творити на нас подібне! Щоб панувати, треба життя свого не шкодувати. Вороги, бачачи, що ми волю свою ставимо вище життя свого, жахатимуться нас! Їх роззброюватиме наша непохитна воля бути господарями на рідній землі!

Кияни, сьогодні між Римом і Візантією йде війна непримирима. Кожний з них хоче здобути необмежене право панувати над тими душами, які вони охрестили і своїй волі їх підкорили. Не прагнуть вони Христовою вірою людські душі виласкавлювати, а прагнуть вони Христовою вірою людські душі уярмлювати. Україна (Русь), стій осторонь від їхньої борні, і свій шлях Божої істини прокладай, і племена Европи од візантійсько-латинської сварні спасай. Усім гнаним, голодним, скривдженим руку рятунку подай!"

149. "Кияни, істину божу речу вам, будьте по-божому непокірні візантійсько-латинським душохватам! Не у святій смиренності, а в святій несмиренності сяє Божа благодать! Перестаньте церкви і монастирі мурувать — перестаньте чужим святощам поклони складать!

Учіться межі України (Руси) мечами оборонять. Учіться врагів усмирять. Учіться в душах Дажбожою правдою сіять. Святині Дажбожі знову спорудіте, чужих святощів у рідний дім не несіте. Від чужинців молитв не позичайте і їм своїх молитв не давайте.

Родичі, красиво своїх дітей одягайте, про чистоту їхньої душі і їхнього тіла дбайте. Для юнаків — коні і мечі, для юнок — золото й калачі, щоб юнаки межі Вітчизни боронили, щоб юнки красивих дітей родили на славу Дажбожу, на судьбу гожу. Щоб Дажбожі внуки жили всі на славу України (Руси)!"

"Волхве, єреї-греки кажуть, що вони нам принесли справедливість!" — сказав юнак.

150. І відповів волхв Радогост: "Грецька справедливість не підходить ні по вдачі, ні по її застосуванню до нашого способу життя. Киянам дав Дажбог право мати київську справедливість. Щасливий той народ, який сам себе по-своєму осправедливлює.

Чую, що греки-єреї речуть, що вони до Києва світло культури принесли, їхнє світло культури нам шкодить! Ми звикли до рідного світла культури, яке випромінюється з добра нашої душі, з неба нашої свідомости, з сонячної краси Дажбожої. Кожний народ має право мати своє духовне світло!

Чую, що греки-єреї речуть, що "все від Бога". Слова ці речучи, вони проклинають рідну віру України (Руси), о, нещиромовні! Я кажу — кожна віра в Бога походить від Бога. Віра в Бога така всесвітньо-багата, що її вистачить для всіх людей на землі безмежній. Тільки той, хто хоче з віри робити прибутковий ярмарок і церкву одурення людей, буде осуджувати мої святі слова пророчі!"

"Скажи, волхве, чому митрополит у святій Софії зневажає тебе?" — спитав юнак.

151. І відповів волхв Радогост: "Митрополит зневажає мене тому, що він вірить у Христа по-диявольському. Він вкрав з рідної віри України (Руси) святі слова "Бог", "молитва", "віра", "свято", "храм", "поклін", "святий". Він сказав, щоб єреї київськими словами звеличували у Києві грецьку віру. А рідній вірі України (Руси) він приписав образливі грецькі, юдейські та інші чужі слова "ідол", "ідолство", "бєси", "сатана", "паґанин", "диявол", "бовван", "кумир". Не давайте чужій вірі рідних святощів, і не дозволяйте, щоб чужинці вчили вас чужими словами зневажати віру батьків своїх.

Чуйте мене! Птах боронить своє гніздо, медвідь боронить своє лігво, собака боронить свій двір. Хто не боронить меж Вітчизни своєї, той гірше собаки! Кому дане життя, тому й дане право боронити життя. Життя без вільної Вітчизни — в'язниця!"

152. "Ідуть градники з мечами!" — залунали слова. І на Хрещатій долині велелюдній юнаки оточили волхва Радогоста. І юнак Добролюб сказав: "Ми будемо боронити рідного пророка Радогоста!" Вершник, що летів від Золотих воріт, став біля градників-гриднів: видно, що прийшов наказ не чіпати волхва Радогоста.

І сказав волхв Радогост: "Ні, мене ніхто не вб'є! Я жив тоді, як ставився град Кия, і сьогодні живу, і житиму я сотні, тисячу літ — я Дажбожої України (Руси) не віддам ні Саваотові, ні Аллахові! Я походжу з свідомости Дажбожої.

Немає на світі такої сили, яка б погасила сонце — святилище Дажбоже! Немає на світі такої сили, яка б вирвала з душі народної любов до Дажбога, який ознаменував світ Триєдиною Мудрістю, ім'я якій — Яв, Нав, Прав.

У Яві — світ явний, дійсний, предметний. Нав — світ навний, духовний. Прав — світ правил Дажбожих, освячених звичаями, досвідами, обрядами Прародителів наших. І Трисуття, що горить на грудях моїх, ознаменовує Вічну, Живу й Світлу Дажбожу Триєдиність — Яв, Нав, Прав. І ми, внуки Дажбожі, в Триєдиності живемо, живемо, віру в свої сили маючи, живемо, віру в Дажбога тримаючи. Ми є, бо Дажбожа Триєдиність є!"

153. "Діти мої, життя — впорядкована воля. 988 рік поневолив нас — тепер Рим хотітиме визволити нас з неволі візантійської. Коли нас поневолить Рим, ітимуть до нас чужі люди з сходу, заходу і півночі, щоб нас визволити з неволі римської. У неволі вічно житиме той народ, який матиме багато визволителів. Визволителі вторгатимуться у Вітчизну нашу, щоб волею своєю поневолити нашу волю.

Вони нам нестимуть свою святу віру, щоб нею нашу святу віру поневолити. Вони нам нестимуть свою велику культуру, щоб нею нашу велику культуру поневолити. Вони нам нестимуть свою правдиву любов, щоб нею нашу правдиву любов поневолити!

Ми свідомість отримуємо від Дажбожої свідомости! Щоб бути людьми вільної свідомости, ми від народів, що живуть навколо нас, свідомости не беремо!

Істинно кажу вам, тільки наша воля робить нас вільними. Тільки наша справедливість нас робить справедливими. Тільки наше щастя нас робить щасливими. Бійтеся бути вільними по-чужому, бійтеся бути віруючими по-чужому, бійтеся бути освіченими по-чужому, бійтеся бути справедливими по-чужому!

Волю Всевічного, Всюдисущого, Всеправедного і Всемилосердного Дажбога здійснюючи, речу — возрадуються народи тоді, коли Правда Дажбожа у їхніх душах зацарює.

Закон Правди Дажбожої каже — ніякий народ не має права свою віру іншому народові силою меча і силою вогню накидати. Ніяка людина не має права іншу людину за віру катувати. Кожне думаюче єство має право у своїй душі свою віру мати, свою надію, свою любов мати. І волею душі своєї і волею розуму свого себе звеличати так, як сонце себе своїми діями звеличає, так, як квітка себе своєю красою прославляє. Діти мої, живіть так дружньо і мудро, як бджоляний рій на своїй землі святій!"

154. Ніч. Спить Київ. Поліцаї (градники), виконуючи доручення єреїв грецької церкви, убили сторожа Ума. Вторгнувшись у криївку, де тихим сном спав волхв Радогост, вони закривавили мечі свої.

"Де волхв Радогост?" — питали кияни. "Де наш пророк-віститель святої Божої мудрости, славитель України (Руси)? Де Спаситель? Скажіть, де?" — питали кияни, тривогу в душі чуючи. "Волхв, що сильно виступав проти християнства... скоро зник" (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Д. В. У. Н.", стор. 174). Зник так, як у часи Сталіна зникали без вісти сотні тисяч кращих синів і дочок України (Руси).

"Волхви... були у наших язичників професійними служителями релігії, як віщуни майбутнього і як люди покликані... помагати людям у всяких їхніх справах". "Під 1071 роком літописець розповідає: явився волхв; прийшов у Київ". "Він звернувся у Києві з відкритою проповіддю до народу". "Казав, що земля Руси, щоб уникнути загрожуючого християнського лихоліття, повинна знову повернутися до язичества" ("Повернутися до язичества" значить повернутися до "національної віри", — Л. С), "Доля волхва, якому уряд, немає сумніву, не дав довго проповідувати, була та, що "въ єдину нощь (он) бысть безъ вести"; тобто, він був таємно схоплений і потім назавжди посаджений до в'язниці, або — що більш правдоподібно — відданий смертній карі". "Появлення волхвів у Києві і Новгороді заставляє підозрювати, що їхня діяльність знаходилася в зв'язку; (до деякої міри треба підозрювати) представниками язичества було розпочате в даний час організоване і загальне прагнення відновити свою стару віру" (Е. Голубинський, проф. Московської духовної академії, "Історія Русской церкви", Москва, 1901 р., кн. 1, стор. 211-213).

Волхв Радогост — розп'ятий пророк Дажбожої України (Руси) — воскрес в душі пророка Тараса Шевченка. У віщому слові "Тризна" (він) Шевченко оповідає про волхва — праведника. "В родині убогій, невідомій Він виростав; і труд життя, як сирота, зустрів він рано; докори злії він зустрів за хліб насущний..." "Як волхв, віщун молодий... вільною мовою він пломенів". "І гірко плакав..: "О святая! Святая Вітчизно моя! Чим поможу тобі, ридая? І ти закована, і я"". У цих словах Шевченкових, "Як волхв, віщун молодий...", пломеніє свята душа Шевченкова. Так, є тайна пресвятая — у ній поєднуються душі тих, які життя своє пожертвували, щоб "оспівати свободу на рабській землі!"

155. Чому у Києві єреї-греки перемогли волхвів-киян? Щоб бути волхвом, треба родитися з даром Дажбожим. Той, хто вміє пісні складати і їх людям передавати, був волхвом. У піснях волхви оповідали про обряди, звичаї і подвиги славних синів народних. Учили рідних людей як жити правильно, Бога хвалити, рід шанувати і душу піснею, молитвою і працею виласкавлювати. Виласкавлювати — значить облагороднювати, вшляхетнювати.

Поет переживає найбільші страждання тоді, коли його ув'язнюють і забороняють йому вірші писати — тільки поет може знати несусвітність цих душевних страждань. Українці — царство народних поетів, і цими народними поетами були волхви-співці.

Волхви, славителі віри старобатьківської, рятуючи життя, тікають у ліси. Чому? Цар (верховний волхв, який не визнавав чужих духовних авторитетів, і цим надихував вольовою силою кожного українця-русича), зрадив віковічні старобатьківські святощі. Він мав право віру батьківську оновити, вдосконалити, він мав право внести зміни в її обрядність і сутність, але він не мав права її заплямлювати, зневажати. Волхви, організувавшись, могли б підняти весь народ проти царя-зрадника, і народ пішов би за волхвами. Чому цього не сталося?

156. Коли б волхви вибрали головного волхва України (Руси) і всі йому підпорядкувалися, це означало б, що вони вибрали нового царя. Народ глибоко вірить — щоб бути царем, треба ним родитися. Волхви не відважилися, віру батьківську обороняючи, порушити її святу основу. Вони (так, як і кожний в ті часи українець-русич) вірили, що царі і волхви не вибираються, а родяться. І в цьому була їхня духовна непорочність і одночасно їхня організаційна слабість.

Єреї-греки були високодисциплінованою церковною організацією. У них був найвищий авторитет, перед яким всі вони благоговіли, ретельно виконували його накази. Вони знали, що без обоження патріярха вони не матимуть сил впливати на своїх парахвіян.

Єрей не родиться єреєм. Єреїв випускає єрейська школа — школа учить юнаків ритуалів грецької церкви. Єрейська школа вимагає від юнака не високого розуму, а високого послуху і засвоєння програми духовної.

157. Єрей — духовний воїн чорноризний, виконавець наказів єпископа (наглядача) патріяршого. Чорноризні воїни грецької церкви в Україні (Русі) перемогли волхвів (народних поетів-мудреців), які діяли незалежно один від одного. І в цій їхній неорганізованості таїлася їхня гибель. У них не було провідного авторитету, їхні ідеї не скріплювалися організаційною дисциплінованістю.

(Коли мудрість є тільки мудрістю — в неї сила невелика. Коли мудрість організована, дисциплінована, діюча, відважна, вона стає могутньою силою. З нею може боротися тільки та сила, яка є ще краще організованою, ще більше дисциплінованою, ще більш діючою і відважною).

Якби древні рабіни діяли так, як волхви, на світі не було б юдаїзму. Головний рабін, бачачи, що Юдеї потрібно царя, помазав пастуха Давида на царя. Головний рабін Садок організував рабінів, створивши орден Садукеїв. І їх слухав цар Юдейський, знаючи, що думання і діяння юдеїв дисципліноване орденом Садукеїв.

Коли волхв чув, що в селищі Ладиж'є градники, виконуючи волю єрея, убили волхва, він сказав: "І я буду вбитий, гине правда у жилах внуків Дажбожих". І гинули волхви, як мудреці-самітники. Вони були вбиті чорноризними воїнами, організованими за принципами військовими — патріярх (генерал), митрополити (полковники), єпископи (сотники), єреї-декани (десятники) і попи (солдати): всі вони (солдати армії Христової) жертвенні, дисципліновані. Вони, проповідуючи справи духовні, творили справи матеріяльні — вони були власниками ланів, селищ, лісів, господарств, на яких безкоштовно (ради царства небесного) працювали церковні раби. Грецька церква в Україні (Русі) була не тільки землевласником, а й рабовласником.

158. 1072 рік. Грек-митрополит Юрій зустрів греків, які привезли з Константинополя скрині. У скринях — ікони, хрести, кадильниці, кропила, епітрахилі, ризи, книги отців грецької церкви. Прибулі греки-монахи майже всі володіють болгарською мовою. Вони у церквах поводяться, як старо-грецькі актори-трагіки. У їхніх казаннях багато артистизму, патетики, немає нічого корисного для щоденного життя народу хліборобського.

Прибулі греки-монахи вірять, що можна при допомозі кадила, кропила, казань про світовий потоп, про непорочне зачатіє, про вигнання бісів з людини у стадо свиней, робити велике вражіння на довірливих слухачів. Їм відомо, що "багато ораторів при допомозі тільки крику роблять велике вражіння на слухачів" (Аристотель, "Риторика").

У святій Софії митрополит сіяє в золототканій ризі. Хрест, оздоблений камінням, піднявши, рече: "Дівиці до церкви не йдуть! Оскверняють себе "ігранієм, плясанієм, гудінієм!" Покиньте "київськеє бєсоверноє житіє", прийміть "гречеськоє благоверноє житіє, гречеськую благообразную віру!""

159. "Православні християни! Київські Боги не були Богами, Дияволи вони! Бєси! І волхви — слуги диявольські! Сарана поїсть колосся на нивах ваших, від пошесті скотина погине, коли волхвів слухатимете. Слухати волхва — гріх чинити!

Православні християни від гріхів хрестом спасайтеся! На небі гримить — хрестіться. Запалюєте в домі світло — хрестіться. Починаєте пити воду — хрестіться. Починаєте хліб їсти -хрестіться. Лізете у воду — хрестіться. Ідете в ліс — хрестіться. Бачите на небі зорю, що летить — хрестіться. Позіхаєте, чхаєте чи щось інше тілесне совершаєте — хрестіться. Лягаєте спати — хрестіться. Хрестіть двері, вікна, постіл. Хрест — святість церкви нашої, бєси бояться хреста!

Православні християни поклоняються хрестові, на якому Спаситель наш постраждав. І поклоняються іконам Христа, вифлиємським яслам, місцям, Христовому гробові, священним сосудам. Анатема тому, хто, бачачи, що ми образам поклоняємося, називає нас образопоклонниками (ідолопоклонниками)! Наші ідоли не ідоли, а святощі правдивої святої грецької церкви!

Кияни, ви хрещення прийняли, а живете по-паґанському. Ви вірите в стрічу. Стрінете на вулиці єрея, монаха чи свиню, то вертаєтеся, бо буде невдача, лихо скоїться. Істинно кажу, що стріча з єреєм — благочестя! Лихо тому, "імьже сблазна приідет", хто єрея обминає!"

160. М. Возняк в "Історії української літератури" (у Першій книзі, на стор. 147) пише, що віра в те, що стріча з попом приносить лихо, дуже давня. "Наука про кари Божія" пише, що вже в 11 столітті в народі встійнилося переконання, що коли дорогу перейде піп, монах, свиня, лиса кобила, буде невдача. "Се бо не погански ли живемъ? Кто узрящеть чорноризца, свинью ли, или конь лысь, то взращается. Се по Дияволу наученью".

Кияни кожного чорноризця звали — грець. "Вертайся і ти, куме, грець дорогу перейшов". "Грець — ворог". Звідси й прислів'я — "Хай тобі грець!", "Грець тебе побий".

Грек — митрополит Юрій у святій Софії сказав, що убитих князів Бориса і Гліба не визнає святими грецької церкви, хоч вони й були 24 липня 1021 року проголошені святими. Він написав твір "Стязанія з латиною", в якому латинів назвав паґанами, бєсами, віровідступниками. Він, побачивши, що кияни більше шанують київську віру, ніж "гречеськоє благовєріє", утік з Києва.

Цар Із'яслав (у хрещенні — Димитрій, ім'я це походить від імени грецької богині Деметри, оспіваної Гомером-волхвом грецької дохристиянської віри) істинний православний. Та звички має нехристиянські. Він у Царському Двірцеві влаштовує веселощі; гудуть гудці, грають гуслярі. Монах Феодосій (Печерський святий) у веселощах підозріває діяння язичества. Щоб не гнівити Феодосія, цар Із'яслав сказав, що коли в гості приходить Феодосій, "веселощі треба забороняти".

161. Цар Із'яслав стукає в двері — хоче ввійти у монастир. "Я князь! І як ти смієш не відчинити мені дверей!" — говорить цар. Монах відповідає: "З наказу ігумена Феодосія воріт не відчиняю! Христолюбна братія всю ніч трудилася, перебуваючи у псальмопєнії і молитвах, і в усердії до Пресвятої Владичиці. І тепер спить".

Цар Із'яслав стукає, гнівається. Та коли біля воріт появився Феодосій, цар "поблагороднішав" і почав "наслаждатися медоточивими словами преподобного Феодосія". Князі Святослав і Всеволод вигнали з Києва царя Із'яслава. "Брати не слухали його, а кияни не любили" (М. Аркас).

162. 1073 рік. Царем став князь Святослав (Ярославич). Ігумен Феодосій, бачачи, що цар Святослав більше цікавиться військовою справою, ніж монастирською, рече: "Ми голими родилися і голими підемо з цього світу! Нічого в світі немає нашого власного. Князю Київський, я говорю про спасіння душі, і ти повинен це виконувати!"

І єреї, і монахи таємно (відкрито бояться) діють проти царя Святослава. Знеславлюють його. Ті церковні історики, які пишуть, що християнська віра скріпила владу і авторитет Київського князя, ширять гасла, віддалені від історичної правди. Християнська віра ослабила державні сили України (Руси). Убивання волхвів і постійні жорстокі переслідування народних обрядів, звичаїв, пісень, переконали народ, що греками принесена віра жорстока. Піп у церкві рече: "Любіть ворогів своїх", — і в цей же час сокирою відрубує голову добродушному волхвові, який учив дітей грати на сопілці — грання на сопілках грецькою церквою заборонене.

Чому йде така жорстока розправа з народними мудрецями України (Руси)? Хто завинив у цьому? "Не завинила тому література візантійська, ані так звана "візантійська мертвеччина", лиш ті, що покликані були з новою вірою ширити також нову культуру — їх односторонність, фанатичне засліплення та невважливість до душі і характеру народу українського" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 88). Вони (єреї Візантії) хотіли переробити характер народу українського. І тому ставилися "невважливе до душі" його, їм хотілося бачити в "українцеві-русичеві" "смиренного раба церкви грецької". І тому вони мучили, вмертвляли волхвів (народніх співців, мудреців-самородків).

У Києві спіймали волхва Свата, знайшли в його похідному мішку письмена, у яких говориться про Кия, Щека, Хорива, Лебедяна, Сереженя, Словена, Володимира, Буревія, Гостомила, Рюрика, Ігоря і його дядька Олега, Святослава. Волхв Сват читав юним киянам древні письмена, розхрещував юнаків". Казав: "Прародителі, як ти вік проживеш і до них підеш у Царство, не приймуть тебе, коли ти їм скажеш, що маєш ім'я Деонисій. Від чужого імени тебе звільняю, ім'ям Святослав тебе нарікаю!" І за давання імен нехристиянських, відсікли волхвові Сватові руки і викололи очі.

163. 1074 рік. У "Изборнике" царя Святослава, написаному в 1073 році, славляться древні грецькі дохристиянські волхви (єреї) Демосфен, Пітагор, Сократ, Платон, Аристотель. У збірниках царя Святослава "Пчела" пишеться про "словесний мед" єрея Аристотеля, палкого оборонця єреїв Есхіла, Еврипіда, Софокла, які славили Богів Греції. І кияни, на віру грецьку навернені, мають імена грецьких божків-ідолів Іраклія, Аполлона, Ореста, Нестора, Палладія, Димитрія, Тифона, Деонисія. Імена грецьких Богів православні, чистиві, благородні? Імена українських Богів нечистиві, неблагородні?

З Новгороду прийшла до Києва вість: новгородці відреклися під грецького християнства, на яке їх навернули мечем і вогнем воєводи Добриня і Путята. Переляканий грек-єпископ Лука (Федір) викликав військо — з військом прибув князь Гліб. Він почав княжити 3 травня 1074 року. На площі в Новгороді 17 липня зійшлися новгородці, очолені волхвом Дудиком, "производя великій мятежъ".

164. "Щоб ворога знищити, треба його поділити". І єпископ Лука (Федір) сказав: "Хто хоче вірити волхву Дудику, хай іде до нього. А хто хоче вірити хрестові, хай підходить до хреста". І народ став по стороні волхва Дудика. І "Новгородський літопис" написав: "Люди всі пішли і стали біля волхва". "Люди всі ідоша за волхва" ("Іпатіївський літопис").

Якби єпископ Лука (Федір) був людяною людиною, він би сказав: "Народ — воля Божа! Народ, який майже сто літ тому був до грецької віри навернений вогнем і мечем, не скорився. Досі вірний Дажбогові. Маючи почуття людяности, я, єпископ Лука (Федір), вертаюся до Греції. Новгородці мають право мати свій шлях віри в Бога".

Ні, єпископ Лука (Федір) — жорстокий воїн грецької церкви. Він не хоче відмовитися від тих прибутків, які він має в Новгороді. Стоїть волхв Дудик — вірить, що людина в усіх випадках повинна бути людиною. Вірить, що людина тому й є людиною, що вміє відважно і гідно відстоювати свої погляди, свою духовну правду.

Волхв Дудик не знав, що в Україні (Русі) тепер насаджується висока візантійська культура катування невинних людей. "Єреї-греки заводили такі візантійські практики, як відрубування рук, виколювання очей та відрізування вух. Таких кар Україна не знала — це вплив Візантійської культури. Так само не знали наші предки кари смерти, і тільки завдяки грецьким духовникам пробували її деякі князі завести замість прогнання. І нетерпимість та виключність релігійна не була по душі нашим предкам" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 85).

Градники назад скрутили руки великому мудрецеві — волхвові Дудикові. Репрезентант христолюбної візантійської культури єпископ Лука (Федір) ..."медляно почав відрізати вуха і носа" (Н. І. Костомаров, "Книга Третя", Петербург, 1904 р., стор. 371).

165. І стоїть праведник волхв Дудик. Хоче руками затамувати кров, що ллється з відрізаних вух, з відрізаного носа. Та руки його дротом зв'язані. "Урезаша Дудикові носа і обє руце отсекоша" ("Пам'ятники Руського Права", стор. 237). І князь Гліб з-під поли вийняв приховану сокиру і сокирою розкраяв голову волхвові Дудикові. "І люди розидоша". Люди "розидоша", затаїли в собі ненависть до князя Гліба: люди 30 травня 1078 року в Заволоччі сокирою вбили князя Гліба — помстилися за волхва Дудика.

(У англомовних книгах історії Візантії я бачу малюнок (взятий з "Радзивіловського літопису") — стоїть у ризах з піднятим трираменним хрестом єпископ Лука (Федір) з єреями. І стоїть князь Гліб з піднятою сокирою. І стоїть в довгому одінні величний волхв Дудик, руки розведено тримає — жде відповіді на питання).

І думаю я — Ісусе, коли б я був тоді, як тебе до древа прицвяховували, я б боронив тебе. Я боронив би тому, що ти невинуватий. І тепер я бороню волхва Дудика, якого так, як і тебе, без вини мучать-убивають. Убивають волхва, тому що він має такі богорозуміння, з якими не погоджуються пилати грецької ортодоксії. Склад моєї душі такий, що я найщасливіше чуюся тоді, коли страждаю за людей без вини покараних.

166. Чому архиєреї "Великої візантійської культури, славителі грецької ортодоксії" на смерть закатовували волхвів? Тому, що "Волхви були в нас носителями таємної глибокої мудрости, і саме слово волхв в Євангелії (Мт. 2, 1) визначає мудрець", "Люди вірили, що волхви мають надлюдські знання" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н", стор. 174).

Щоб народ України (Руси) запрягти в ярмо православія грецької віри, треба повбивати в Україні (Русі) народних носителів таємної глибокої мудрости, народних мудреців-філософів, пророків-баянів, обдарованих надлюдськими знаннями. І народ, не маючи вірних рідних оборонців, упокориться, стане смиренним стадом, і йтиме туди, куди його вестимуть зайди — архиєреї візантійського Саваота. Або — зайдами (архиєреями візантійського Саваота) витренувані духовні раби такі, як архиєрей Кирило Турівський, архиєрей Феофан Прокопович — архиєрей Феофан Прокопович в 1706 році в Києві сердечне привітав ката України (Руси) Петра Першого. І знову в 1709 році він почав славити після Полтавського бою Петра Першого і проклинати оборонця України (Руси) гетмана Івана Мазепу. Він (Феофан Прокопович) був "лютейший же всех зверей раб", і тому ворогами України (Руси) був він "на столь високеє достоїнство вознесьон!"

167. Ні, мені не легко, в моїй душі тремтять сльози тих матерів, які під час "хрещення Руси", тікали з дітьми у ліси. Ні, ні "Не всі люди йшли так радісно й легко до хреста, як то представляє літопис" (М. Грушевський, "Історія України-Руси", т. 1, Київ, 1913 р., стор. 515). Ті кияни, які підкорилися насильству, хрещення приймали, а "окам'янілії же серцем входили в пустині і ліси" (В. Н. Татіщев).

Князь Ярополк (у хрещенні Петро), син прогнаного з Києва царя Із'яслава, їде з женою Іриною і матирею-католичкою Ґертрудою з Польщі до Риму. І папа римський Григор 7-й відвертає князя Ярополка від грецької віри, і навертає його на латинську віру.

"У перших місяцях 1075 року князь Ярополк Із'яславович з своєю дружиною Іриною, матір'ю Ґертрудою і цілим двором прибуває до Риму. Тут складає він заяву вірности Христовому Наміснику та, поклонившись гробам св. апостолів Петра й Павла, просить, щоб з рук папи Григора 7-го міг одержати руське королівство, як надання св. Петра. Рівночасно князь просить папу вплинути на князя Польщі Болеслава, щоб цей віддав загарбане майно Із'яслава" (Др. Г. Лужницький, "У. Ц. м. С. і 3.", стор. 76).

17 квітня 1075 року папа Григор 7-й пише листа до короля Болеслава, щоб він принаймні частину тих скарбів, які награбив у Києві, повернув цареві Із'яславові. Болеслав частину скарбів повертає Із'яславові. Князь Ярополк у Ватикані отримує титул "короля русів, навернених під зверхність папи римського".

Україна (Русь) тепер має двох царів: цар Святослав Ярославич -"король русів, навернених під зверхність патріярха візантійського". Цар Ярополк Із'яславич — "король русів, навернених під зверхність папи римського". Архиєреї віри Христової вже довершили свій підступний задум — роз'єднали народ, дали йому двох царів, які поведуть українця воювати проти українця.

168. І була пущена в рух таємна "машина": юний король Ярополк Із'яславич в 1078 році "умирає з ножем у спині". Його батько (цар Із'яслав), маючи 54 роки життя, в 1078 році "вмирає з ножем у спині". Цар Святослав Ярославич 1076 році умирає "загадковою" смертю.

(З історії знаємо, що часто таємна "машина" діяла без загадок. Наприклад, у Тмуторокані (на південний схід від Сурозького моря) живе славний войовничий князь Ростислав. "Греки корсунські, побачивши його вдачу й завзятість, стали боятися його, щоб він як-небудь не пошкодив їм; вони закликали його в Херсонес і на бенкеті в тамошнього намісника (начальника города) отруїли" (М. Аркас, "І. У.-Р.", стор. 49).

"Народи гірські, Касоги і другі, повинні були признати себе людьми, які платять данину Ростиславові, і це насторожило греків, які панували в Тавриді. Греки підіслали до князя Ростислава свого славного урядовця Катапана чи Префекта, який умів прокрастися в довір'я. І тоді, коли князь Ростислав угощав позірного (фальшивого) друга, пив з ним вино, Катапан мав під нігтем приховану отруту, яку впустив у його чашу, отруїв Ростислава і поїхав у Херсонес, і врочисто жителям Херсонесу оголосив, що князь Ростислав помре через сім днів. І так сталося" (Н. М. Карамзін; "Історія Государства Россійськаго", т. 2, С-Петербурґ, 1892 р., стор. 48).

169. 1078 рік. Прибулий з Чернігова князь Всеволод Ярославич стає царем України (Руси). Всеволод — зять імператора Візантії. Прибуває з Константинополя грек — митрополит Іоан 2-й (1076-1083). І, як пишуть "Рускія достопримічальності" (т. 1, стор. 94) починає жорстоко осуджувати тих киян, які ще осмілюються триматися старої батьківської віри.

З північних колоній України (Руси) — з берегів Оки, Москви, Волги прибули до Києва біженці. І сповістили, що заволзькі болгари взяли град Муром. (Град Муром стоїть на північному березі Оки. Муромці, тікаючи від болгар, поховалися в лісах південного берега ріки Клязьма).

На берегах Дніпра димлять степи. Половці знову підходять до Києва. Воєводи закликають молодь іти до війська. Єреї закликають молодь іти в монастирі. "Юнаки повинні думати не про земну Вітчизну, а — небесну. Небесна Вітчизна вічна, свята, душеспасаюча. Земна Вітчизна — справа поганська, грішна, тимчасова, у ній всі ознаки "бєсовства" — замилування до мислення, веселощів, сміху".

170. "Печерський монастир повідомляв нашому релігійному переконанню неприхильність до всього веселого, до всього, що може повідомити приємність земного життя", "жебрацтво вважалося першою основою монашого побуту", "покірність, стримання, страх мислення", "страх земних приємностей", "у Повістях Печерського монастиря знання і земна мудрість являється даром бєсовським", "Монах Памва поклявся ніколи не сміятися" (Н. І. Костомаров, "Перша книга", стор. 94, 96, 102, 103).

У Києві грек-митрополит Іоан вперше почав у святій Софії пропагувати казку, що святий Андрей (апостол) бував у Києві. Він заснував Київ і благословив киян, щоб вони корилися грецькій церкві. (І на славу апостола Андрея заснувався в Києві Андреївський монастир).

Новгородці, почувши, що в Києві складена казка про те, що св. Андрей на Київській горі хреста встромив, вирішили й собі щось подібне придумати. Оголосили, що св. Андрей був також і в Новгороді, і біля Новгороду встромив хреста, і тому й село в честь св. Андрея зветься Грузіно: тут апостол хреста "угрузіл". І широко про перебування св. Андрея у Новгороді описано в "Житіі Михаіла Саллоса".

Він, грек-митрополит Іоан, написав "Правила церковния", зазначивши, що Київський князь "підлягатиме церковній карі", коли він свою доньку віддасть за латинянина. І кияни знають, що грек-митрополит учить царя України (Руси), з ким і як він має своїх синів і доньок одружувати, грек — Головний суддя України (Руси).

У Києві монахи речуть про чудо, яке було два роки тому: коли 3-го травня 1074 року ("от созданія міра 6582"), святий Феодосій "предал Богу свою душу", про смерть Феодосія узнав цар Святослав тому, що побачив "огненний столп над монастирем от землі до неба". І плакали монахи — святі юродивці. ("Юродивий — хто Христа ради вдавав із себе неповноумного" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 50).

171. 1092 рік. "Понищили у Києві лазні, де можна було купатися, чистоту тіла плекати, у парі сухими травами тіло натирати", "У преподобного Ісаакія вже черви стали появлятися под бєдрами єго". І "сказали бєси преподобному Ісаакію: "Ісаакій! Ми — ангели, і ось гряде до тебе Христос"". До затворника Ісаака "один із бєсов, мнімий Христос, сказав: "Бери сопілку!" І "бєси грали на сопілці", душу преподобного Ісаака "соблазняя". Немає таких духовних монаших писань, в яких би не говорилося про "бєсов", які навідуються до монахів, то в образі "мнімого Христа", то в образі свиней довгохвостих, рогатих. Видіння викликані довготривалими постами — їх треба вважати галюцинацією.

У Києві вибухла пошесть: від 14-го грудня до 1-го лютого заможнім людям продано 7000 домовин. На Подолі померлих людей (незаможніх) складають на купи і палять. Неспалені кості складають у скудельниці (братські могили). У одній братській могилі — дві тисячі осіб.

Цар Всеволод (син царя Ярослава Мудрого), почувши, що половці напали на селище Пісочне (біля річки Супня), на селище Переволоки (біля річки Ворскли), побіг у церкву святої Софії. Упав на коліна — гірко ридає. Б'є поклони перед грецькими іконами. Єрей Агапій, бачачи заплаканого царя Всеволода, рече, що здійснюється писання пророків -"наближається кінець світу".

172. Бідний цар! Хіба він винуватий, що чужовір'я душу його знесилило? Він віддано вірить грецьким іконам. Він застрашений греком-митрополитом, який йому заборонив доньок одружувати з князями віри латинської. Він бачить, що пошесть косить киян. Він чує, що половці палять селища...

Він має трьох миловидних і ніжних доньок — Єкатерину, Анну і Євпраксію, які вже чорне одіння одягли — монашками стали. Грек-єрей Порфирій царськими доньками опікувався. У монастир їх заманив, сповідає їх, причащає. Гріхи первородні відпускає, з ними постійно буває...

Кияни з облегшенням зітхнули. 31 серпня 1089 року помер грек-митрополит Іоан 2-й — мучитель душі народної, знавець вин грецьких, "бодрий духом і слабий плоттю" — представниці "Євиної статі" ослаблювали плоть його.

("Митрополит Іоан, родом грек, каже викликати тих (киян), що вінчаються без церковного благословення, а весілля відбувають з піснями і танцями" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 39). Він багато зробив користи для грецької церкви. Він проголошений "українським святим".

"Святий Іоан 2-й, митрополит Київський і всієї Руси. Митрополитом був з 1077 року по рік 1088. Упокоївся 31-го серпня 1089 року. Писав проти помилок у вірі латинян" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська патрольогія", стор. 69).

Монахиня Анна (доня царя Всеволода) їде з багатими царськими дарами до Константинополя. І привозить нового грека-митрополита Іоана 3-го. (У Константинополі знали, що померлий митрополит Іоан 2-й підпадав жіночій звабності; тепер приїхав митрополит-євнух. І знову клопіт, прибулого митрополита кияни звуть "живим мертвяком". У Києві поживши одинадцять місяців, він помер). І прибув новий митрополит — грек Єфрем — і був він також євнухом...

173. У Києві волхв Виласадара говорить, що церкви поставлені в Києві для того, щоб у них зневажати Бога України (Руси), поруйнуються, буде здригатися земля, Дніпро виходитиме з берегів, поля заливаючи; перестане вода текти з джерел. Глина у печерах падатиме, монахів самолюбних засипаючи.

У Києві землетрус — у церквах падають ікони з стін. Монахи з печер повтікали. Дихання затамувавши, моляться до Діви Марії. Градники заклопотано шукають волхва Виласадара, щоб покарати: він знається з підземними силами, викликає їх віщуванням. Підвісили біля дерева, почали вогонь до п'ят підносити — Виласадара мовчав. Щоб урятувати очі, до яких було піднесене шило, він признався.

"Від древніх волхвів знаю — коли миші тікають з печер, коли вода або сильно ллється з джерела, або зникає джерело, щось у глибинах землі діється. Я пів дня лежав, вухо до землі приклавши, чув — серце землі неспокійно б'ється. Забувши про те, що волхвові не можна до людей говорити, я сповіщав людям, що земля здригатиметься, і не радив ночувати в домах".

174. 1093 рік. Помер цар Всеволод Ярославич. І царем став Святополк Із'яславич, син царя Із'яслава. Він хоче зміцнити військові сили. Як перемогти перешкоду? Бачачи, що в степах злочинства творять прибулі з сходу смаглявошкірі орди, він дав наказ атіманам-воєводам брати юнаків до війська. Утішилися ковалі, діставши замовлення виготовити дві тисячі мечів.

"Хто меч візьме, від меча загине!" Преподобний Никон, ігумен Києво-Печерський, упокоєний п'ять літ тому, видіння бачив — не меч оборонить Київ, а Діва Марія! Константинопольські іконописці "ізобразили образ Матері Божієй". І голуб вилетів "із уст Матері Божієй" і "снова влетіл в уста Спасителя!" Такі чуда діються в святій Печерській церкві. "Пречистая ікона Богоматері сказала: "Постригшись, у монастирі окончіть своє житіє!"" "Для царства Діви Марії живімо, а не для справ земних!" — речуть монахи; молодь їх слухаючи, не йде до війська (ополчення).

Цар Святополк у Києво-Печерському монастирі стрів оскопленого монаха Єфрема. І сказав: "Що я маю робити, Єфреме? Ти — син боярина. Мій тато — цар Із'яслав думав, що ти славним атіманом будеш, мечі раті Косацької славитимеш! Любив тебе, і скарбником зробив тебе. Та ти "послухав Антонія і Феодосія", пішов у монастир. Коли в монастирі признався, що тобі красуня-бояриня Євфросинія подобається, тебе оскопили, збабіло твоє лице. Єфреме, я війська не можу мати! Сини родичів славних повтікали з домів, живуть у монастирях".

175. Скопець Єфрем — "слава і гордість Києво-Печерського монастиря". Він освячений святою землею — бував у Юдеї. Він прославлений святістю церкви грецької — бував у Константинополі, і переписав "Устав монашеського житія в св. Студійському монастирі". І цей "Устав" став в основі життя київських монахів.

Цар Святополк оглянув життя монахів затворників, постників, стовпників, безмовників, схимників. Монашество — пошесть, яка ослабила оборону України (Руси), хилить її до загибелі. Грецькою церквою витворена зневага до військового життя здеморалізувала молодь. "З початку 12 віку в Києві є сотки церков, а монахів набралося вже з кінцем 11-го віку яких кілька тисяч. Сам Печерський монастир числив монахів, як каже "Патерик", 180 люду".

Сім тисяч монахів? А скільки військовиків? Військо царя Святополка має 800 військовиків.

Іде по Хрещатій долині прибулий з Чернігова старий дід безрукий, сліпий, мішками латаними обвішаний; веде його хлопчина-поводар босоногий. Не співає, а ридма-ридає безрукий сліпець: "Заплакали люди, гірко затужили — де ділись буй-тури, де ділись яр-тури? Де ділась Дажбожа Косацькая рать? Іржа мечі вкрила... Візантія вбила Дух Святої Волі. О, душевні болі — хто буде за Матір-Вітчизну вмирать?"

176. Яка понадлюдська відвага? Це передсмертні здригання древньої слави? Спалахи уярмленої спонуки, останні хвилювання вольової вдачі? Цар України (Руси) — Святополк йде з своїм військом (вісім сотень воїнів!) проти многотисячної половецької орди.

Паґанці-половці почали реготатися, побачивши, що цар Святополк "підняв ікону Вседіви Марії" — виконує пораду греків-єреїв. І сипнули половці хмару стріл. І летіли половці на конях, мечами вимахуючи, криком чорних круків степ заглушуючи.

І лежали посічені косацькі тіла: вісімсот косаків (усе військо) убито. Відвикли косаки, пири у монастирях справляючи, благовірних монахів вихваляючи, від ратньої брані. Несправне трималися мечі в їхніх розніжених руках.

"З іконою Вседіви Марії і з двома косаками вернувся до Києва цар Святополк". Чому половці його не вбили? Є відповідь — "спасла царя Святополка ікона Вседіви Марії". Що робити?

"Оженюся з дочкою Половецького князя Тугоркана, породичаюся, і женитьбою мир устійню", — сказав цар Святополк. І ці його слова на довгі віки загускли на сторінках літописів, де й дописки такі читаємо: "В селах горять церкви, доми, житниці, гумна. Жителі конають під острієм меча, або тремтять, ждучи смерти. Полонені, замкнені в петлі, йдуть голі й босі в далеку країну варварів, і крізь сльози говорять один одному: я з такого роду, я з такого села. І не видно на луках ні стад, ні коней, ниви заростають травою, дикі звірі живуть там".

"Ми казали — хто меч візьме, від меча загине", і так сталося, вседіва Марія "по указію Божію", "безначальним Отцем", житіє в монастирі сам Бог соородил, а не люди", -речуть монахи киянам.

177. 1094 рік. Половецький хан Боняк палить передмістя Києва. У Берестові горить Царський Двірець. Біля Переяслава град Усть згорів — лежать, вишкіривши білі зуби, обвуглені тіла людські — тіла дітей, матерів. У лісах непрохідних, затаївши дихання, сидять на смерть перелякані втікачі.

Хан Боняк в околиці Києва ограбив церкви, поздирав золото, дорогі каміння з чудотворних ікон грецької церкви. Дивується хан, що монахи, яких він колить, як баранів, речуть: "Бог да і Бог взя". Монах умираючи, цілує хреста і рече: "Господ явіся мнє Сам, да разумно віжу Тя". Яка велика віра!? Але справа не у "великій вірі", а в тому, кому вона служить, кого вона спасає, і яку вона приносить користь Вітчизні і її народові?

Віра, яка вчить, що людина родиться грішною і тому все життя має покутувати за "Євині гріхи первородні", опанувала розум молоді Київської. Молоді кияни сліпо вірять, що Ісус Христос "за терпіння, за боротьбу з страстями і помислами тілесними", за "всмиреніє тіла постом", "за презирливе ставлення до життя військового", призначає для христолюбця подорож до "небесного царствія", й імена праведників будуть "написані суть на небесах".

Яка неграмотна духовна наука грецької церкви? Ні, людина не родиться грішною. З страстями і помислами тілесними не треба боротися — треба їх облагороднювати. З їхнього благородства треба вирощувати сад любови людини до людини. Сильні страсті і сильні помисли тілесні, на благородний шлях життя спрямовані, помагають людині довершувати сильні духовні подвиги!

178. Монах Прохор, щоб приподобатися Христові, зненавидів батька і матір, які орють ниву, сіють, жнуть — живуть для справ тілесних. Ісус казав, що птахи небесні не сіють, не жнуть, а життя мають. Євангелисти, пишучи про птахів небесних, як про невинних божествених створінь, проявили неспостережливість. Птахи небесні — це вбивці, вони з'їдають живих комах, які також жити хочуть. "Не думай, вір в те, що євангелисти написали, хто думає — той грішить".

І монах Прохор не любить людей думаючих, живе так, як Ісус сказав. Живе, як "птіца небесная". "Птиці небесні не сіють, не жнуть, не збирають в житниці і Отець Небесний кормить їх". Нарвавши лободи, монах Прохор розтирає її рукою, робить ліпеники, і сушить їх на сонці, або пече на жерстині.

І "таким образом він харчувався несіяною їжею з неораної землі; жив, як птиця небесна". "Лободяний хліб був чорний і гіркий, як полин". Та для Прохора він був "краще печеного з пшениці", "таку велику він віру мав у чуда Цариці Небесної". Та "з волі Христової Прохор розболівся". І помер. "Святий угодник Божій Прохор помагав благовірним життям лободяника православним християнам боротися з невірними врагами православної церкви". (Речення, взяті в лапки, виписані з "Києво-Печерського патерика"),

179. Хіба можна святу людину не звати святою? Можна. Є святість злочинна і є святість доброчинна. Завжди треба думати, яка суть вкладена у слово "святий". Тоді, коли я говоритиму про "святого князя Андрея Суздальського-Боголюбського", ітиме докладніша мова про святих грецької церкви в Україні (Русі).

"Києво-Печерський чудотворець Григорій ніч проводив у молитвах. Живився невареним зіллям і водою. Хто вірив у Григорієві чуда і їв його зілля, сцілявся". "Чудотворець цілу ніч стояв у келії — молився". Уранці він пішов до Дніпра набрати води. І він побачив княжих дружинників, які були одягнені в кольчуги і озброєні мечами. І їм він (чудотворець Григорій) рік: "Меч взяли, від меча й погибнете! Кайтеся, грішники! Всі ви будете потоплені разом з князем своїм!"

Князь Ростислав Всеволодович, почувши неприємні слова "чудотворця Григорія", дав наказ зв'язати йому ("чудотворцеві") ноги і руки, повісити на шию камінь, і вкинути у Дніпро. Через декілька днів Дніпрові хвилі викинули "чудотворця" на берег. Уночі монахи принесли "чудотворця-утопленика" в монастир, і келію замкнули.

І було проголошено, що "Цариця Небесная через замкнені двері келії принесла чудотворця, і хоч він і мертвий, та чудо діє — лежить, як живий". "Преподобний Григорій, Чудотворець Києво-Печерський. Сучасник Преподобних Антонія і Феодосія. Пам'ять святкуєтья 8 (21)-го серпня. Князь Ростислав Всеволодович утопив Чудотворця в Дніпрі" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 64).

180. З петлями на шиях (один до одного) прив'язані ідуть голі й босі юнаки і юнки, гнані половцями. І їде хан Тугоркан. Воїн — косак Благомир із засідки пустив стрілу — ранив Тугоркана. Половці заметушилися — з якого куща вилетіла стріла? Косак Благомир зник в непрохідному лісі. Смеркало. Біжучи лісом, він об суху гілку поранив руку.

Уранці він стрінув старезного діда — у лісовика борода сягає майже до колін. "Іди, я твій тато. Не бійся Лісовика. Дерева — мої брати і сестри, притулок тобі дадуть. Я волхв Сила, в Києві внуків маю та не йду до них. Попи навчили моїх внуків вірити, що все, що церковно-грецьке, то святе, а все, що святе рідне київське — то паґанське".

Волхв Сила оглянув рану на руці — на рані кров і сухі травини. І почав він обсмоктувати рану і спльовувати. І ректи: "Плюю на поганців-візантійських пранців, на митрополита-сатану, що забрів у нашу сторону. Вліз, як злодій, у нашу душу — точить, як шашель грушу. Пропадіть, як гнилиці, облудні попи-гриці! Живіть смілолиці, ясні, як зірки, ратні косаки!"

Лісовик, обсмоктавши рану на руці Благомира, обіклав її листками подорожника. І напоїв раненого молоком змішаним з медом. І почав грати на сопілці, і колом, як колядник, ходити, і такі жартівливі слова почав говорити, що Благомир сміявся щиро, як дитина.

Як рана зажила, Благомир спитав волхва, чому він весело на сопілці грав, слова жартівливі вимовляв? І волхв Сила відповів: "Таїна лікування древня і мудра — щоб швидше могла рана заживати, хорому треба душу розвеселяти. Єреї-гречини звуть нас бісами, бо ми людей лікуємо піснями. Ми не біси, ми волхви краси!"

181. 1097 рік. Над Дніпром, у граді Любечі (біля Києва) з'їхалися князі України (Руси) і їхні тисяцькі. (Тисяцький-княжий воєначальник; війська вже в часи царя Святослава Завойовника мали десяткову систему, яка своїм походженням сягає часів древніх (скитських). Військове з'єднання — тисяча воїнів — поділялося на сотні, очолені сотниками; сотні — на десятки).

З'їзд князів у Любечі скликав князь Володимир (син царя Всеволода, внук царя Ярослава Мудрого). "Що робити, щоб князь не воював з князем? Князі самі з собою воюючи, ослаблюють оборонні сили Вітчизни". (Літописець пише, що Ярослав Мудрий перед смертю скликав синів своїх і їм свій заповіт передав: "Се аз отхожю світа сего, синове мої, майте в собі любов, понеже ви єсте братьє єдиного отця і матері". Він у заповіті рік, що коли сини будуть жити в любові, то з ними буде Бог і будуть вони покоряти ворогів своїх. Коли ж житимуть в незгоді, в ненависті взаємній, то "погублять землю отців своїх і дідів, яку вони здобули своїм тяжким трудом").

(Любови не можна ні вижебрати, ні купити, ні силою здобути, ні заповітом утвердити. Любов світла і міцна у братів сама родиться, якщо її не затроюють ворожі сили. З'їзд у Любечі є доказом того, що між князями України (Руси) ще живе спонука єдности, ще живе спонука бачити Україну (Русь) славною, могутньою, об'єднаною).

182. У Любечі вирішено: кожний князь ділить свою землю між своїми синами і внуками. Жодний князь не має права зазіхати на межі князя-сусіда. Україна (Русь) поділена на волості (володіння) — об'єднана. Князі визнають авторитет царя Святополка Із'яславича.

Цар Святополк у Любечі сказав: "Князеві Володимирові — Переяславські і Ростовські землі. Князям Давидові, Олегові і Ярославові Святославичам — Чернігівські і Муромсько-Рязанські землі. Князеві Давидові Ігоровичеві — Володимирські (Волинські) землі. Князеві Володареві Ростиславичеві — Перемишльські землі, а його братові — князеві Василькові — Теребовельські землі. Усі князі зобов'язані привести свої військові дружини — спільними силами виженем з України (Руси) бродячі орди Половецькі".

Об'єднана любов'ю могутня імперія Україна (Русь) — її межі від — Варязького моря до Чорного моря, від Волги до Дунаю, Західних Карпат. Її ріки Дніпро, Волга, Ока, Клязьма, Дон, Дністер — ріки багаті лісами, рибою, птахами, медами, скотиною — багаті життєтворні береги рік солодководих.

183. Греки єреї (присутні на нараді в Любечі) перш за все були греками, а потім — християнами. Щоб не відродився войовничий дух царя Святослава "Завойовника", воїни якого загрожували Константинополеві, треба "лицарів без страху й докору" впровадити у віроломство. Треба вивести їх з "омніум консенсу" (з загальної згоди). І почали діяти візантійські "архонти імперії".

Роз'їзджаються князі з Любеча — і вже починає діяти єрей Базилій (Василій). Він таємно сказав, хреста поцілувавши, князеві Давидові (внукові Ярослава Мудрого), що є чутка — князь Василько (Галицький) збирається вторгнутися в Київщину, хоче вигнати з Києва царя Святополка і сісти на його престол.

Князь Василько — людина тихої і мирної вдачі, богобоязливий православний грецької віри. Немає в нього й на думці порушити постанови, утверджені князями в Любечі. Князь Давид повірив доносові єрея Базилія (а хіба всечесному можна не вірити?), і пішов у Царський Двірець і оповів про почуту таїну цареві Святополкові.

Князь Василько гостює у Києві, молиться у святій Софії з своїм попом Василієм. (О, Василько, не знаєш ти, що твій піп (єрей) Базилій у своїй душі затаює!). Яка жахлива несподіванка — князь Давид привіз закованого князя Василька до Білгорода, і замкнув у домі "в істобку". Лежить зв'язаний князь Василько. І бачить — князь Давид гострить ніж. І тут же сидить цар Святополк. Буде покараний той, хто чинить роз'єднання між князями.

184. Князь Василько, обороняючись, не здавався. Боронив усіми своїми силами життя своє. І був покликаний слуга варяг — варяг звалив на князя Василька тяжкі дубові двері. (Четверо катів сиділо на дошках, під якими "перси троскотали" — стогнав під дошками зв'язаний князь Василько. Один з катів князеві Василькові "удари і в око, і ізя зіницю, і посем в другеє око, і ізя другую зіницю"). Лежить непритомний князь Василько з поламаними ребрами і виколеними очима. (Виколення очей людині, як я вже не раз говорив, належить до ритуального катування, устійненого "великою візантійською культурою" і запровадженого в Україні (Русі) грецькою церквою).

Непритомного князя Василька (замотаного у килим) привезли у град Здвиженськ, що стоїть над річкою Здвиж. І тут князь Давид дав попаді закривавлену Василькову сорочку, щоб вона попрала. Попадя з переляку закричала. І князь Василько прийшов до притомности, і сказав: "Де я? Навіщо ви зняли з мене сорочку? Я в ній хотів стати під час Страшного суду?" (Чи точно так сказав князь Василько — ніхто не знає, та ці слова навіки залишилися в літописі).

Осліплений князь Василько сидить у в'язниці — тридцять сторожів чатують його. Князь Володимир (Переяславський-Ростовський), почувши про осліплення князя Василька, підійшов з своєю військовою дружиною до Києва. І сказав: "Царю Святополче, коли князь Василько змовник — то чому не судиш його при нас, а таємно? Яка його вина?"

185. Якби донос був отриманий від тисяцького, купця чи іншої знатної людини, суд над Васильком відбувався б при князях. Не вірити єреєві Базилію (славному святителеві церкви грецької істинної, святої) — значить кинути тінь на "грека-митрополита Київського і всея Руси").

У "Іпатієвському літописі" написано: "Да се, Василю, шлю тя, іди к Василькові". "Ці слова сказав князь Давид священикові Василію. Священик Василій не тільки був довіреною особою князя Василька і князя Давида, а й у справі ув'язнення Василька і виколення йому очей", "він (священик Василій) являвся сам важливою діючою особою" (Н. М. Карамзін, "І. Р. Г.", т. 2, стор. 83).

Священик Василій, як бачимо, був такою людиною, як піп Іван. Кочубей і його змовники "закликали у Диканьку до себе попа Івана Святайла і доручили йому скомпонувати ще один донос російському полковникові Осипову ...про заміри Мазепи" (М. Аркас, "І. У-Р", 1912 р., стор. 306). І піп Іван так, як і піп Василь, уникнув смертної кари: Кочубеєві й Іскрі були відрубані голови, а... піп Іван Святайло був урятований архиєреями — засланий до Соловецького монастиря.

186. Цар Святополк сказав, що князя Василька осліпив князь Давид. І князеві Давидові буде одрубана голова. Князь Давид, рятуючи свою голову, признався (в ім'я добра), що діяв на основі доносу, отриманого від єрея Базилія. Єрей Базилій, цілуючи хреста, клявся, що з надмірної любови до Христа, наюродивив (натворив безглуздя). "Хто просить прощення во гріхах, тому Христос гріхи відпускає". Що скаже грек-митрополит "всея Руси"?

"Для митрополита-грека, який виховався у Візантії, де цього роду криваві злочини були частим явищем, підступні вбивства чи виколювання очей (як наприклад, Теребовелецькому князеві Василькові) були звичайними подіями дня" (Проф. Др. Григор Лужницький, "У. Ц. м. С. і 3.", стор. 87). Україна (Русь), в якій ще хрещення, супроводжене візантійською культурою, не повністю змінило вдачі київської, не вважає виколювання очей "звичайними подіями дня", ще є розвинене почуття гідности людської.

187. 1098 рік. Князь Мстислав Святополкович довідався, що монахи Василій і Федір знайшли у печері золотий скарб. (Під час хрещення багаті кияни ховали скарби. І з дітьми (при собі жодних речей не маючи) тікали в ліси — життя рятували. Скарби тих, які були убиті, залишилися у сховищах таємних). На допиті вони (монахи Василій і Федір) відмовилися признатися, де лежить скарб. І князь Мстислав дав наказ монахів "связать по рукам і ногам"; били монахів так, що "вся власяниця пропиталась кров'ю". І в темниці вони померли. "Преподобномученики Василій та Федір ченці Києво-Печерські. Обох їх замучив князь Мстислав Святополкович, вимагаючи скарбів, 11 серпня, 1098 року" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Патрольогія", стор. 61). Кількість святих грецької церкви в Україні (Русі) постійно зростає...

188. 1099 рік. "Повідомляє наочний священний свідок Реймонд з Аґайілсу: "Чудові речі були бачені. Багатьом Сараценам було відрубано голови. Інших було стрілами убито. Інші були примушені скакати з вежі, інші були тортуровані декілька днів і потім спалені в вогні".

"На вулицях були бачені купи одрубаних голів, одрубаних рук і ніг. Кожний їдучий бачив трупи людей і коней". "Інші сучасники додають такі деталі: жінки були колені на смерть.

Немовлята, які живилися грудьми матері, були брані за ноги від материних грудей, і перекидали їх, розмахнувши, через кам'яний оборонний вал, або, тримаючи немовлят за ноги, розбивали їхні голови об стовпи. І 70 тисяч мусульман в Єрусалимі було зарізано. Ті жиди, які лишилися живими, були загнані в синагогу і в синагозі спалені живцем"".

"Переможці стадом ішли в церкву святого Сепульхера, де на їхню думку була печера, і вони вірили, що тут колись лежав розп'ятий Христос. І тут вони обнімалися і плакали з радости і облегшення, і вони дякували Богові Спасителеві за таку велику перемогу" (Вілл Дурант, "Вік віри", Колумбійський університет, 1950 р., стор. 592, 593).

Є це одна з численних картин Хрестового походу, довершеного з благословення пап римських Урбана 2-го і Пасхаля 2-го. У жилах кров холоне від гарячої любови до Христа, яку на ділі демонстрували хрестоносці. Віра винувата? Ні. Винувате сатанинське трактування віри. Сатанинське трактування віри є там, де голоситься правдивість тільки однієї тієї чи іншої віри, а всі інші віри проголошуються неправдивими, паґанськими, ідолопоклонними, облудними, безбожними. З цього й родиться ненависть віруючого до віруючого. З цього й висновок виникає, що дохристиянська віра України (Руси) була вірою благородною, світлолюдяною. У ній говорилося, що Бога створити не можна, віру в Бога творять люди, на світі тому багато вір, що є багато доріг шукання Бога. Віра, яка зневажає віру, не є вірою.

189. Князь Володар (Перемишльський), довідавшись, що його братові-князеві Василькові виколені очі, почав палити гради і селища на Волині. Князь Давид (Володимир-Волинський) у небезпеці. Цар Святополк, щоб звільнити себе від участи в злочині, здійсненого князем Давидом, забирає в князя Давида Волинські землі.

Скільки пролито сліз, крови, скільки спалено селищ і градів, скільки сил утратила (Україна-Русь) сама з собою воюючи? І, вдумавшись у суть справи, стає відчутно — князі, які самі з собою пристрасно воювали, не були злими людьми. Князь Давид (Володимир-Волинський) карав князя Василька за те, що він порушив устійнену князями єдність і любов. Князя Давида тяжко карають за те, що він карав князя Василька. Хто винуватий? Винуватець знайдений, але його карати не можна — освячений він церквою грецькою. Щоб князь Давид не був безземельним, йому було в 1100 році на княжій нараді в селищі Ветичі (біля Києва) дані гради — Дубен, Острог, Чорторийськ, Божзьк. Є в цьому (притаманна українській людині) вроджена сила справедливости.

190. 1103 рік. Цар Святополк з князями вирішив (на нараді в Долобську, біля Києва) весною спільними силами вирушити проти вторжників — орд Половецьких. (Після того лиха, яке був заподіяв єрей Базилій, князі (і особливо цар Святополк) стали обережніше ставитися до "приятелів грека-митрополита Києва і всея Руси").

Весною почали війська України (Руси) збиратися там, де в 988 році зупинив свій хід вигнаний з Києва образ Бога України (Руси), біля Хортиці. Не злякалися смерти волхви-вигнанці, які жили на Хортиці, плекаючи бджіл, ловлячи рибу, пасучи овець. Вони доглядали могилу царя Святослава Першого. Вони показали рінь, де на прохання-благання киян "видибай, Боже, видибай!", видибав (вийшов) образ Бога України (Руси) на землю внуків своїх.

Київська ратна дружина до Хортиці прямує берегами Дніпровими. Тоді, коли з півночі Дніпром пливли і пішки йшли, і на конях їхали воїни північних князівств України (Руси), галичани лад'ями пливли по Дністрі в Чорне море. З Чорного моря вони ввійшли в Дніпро, і рухалися на північ. Біля Хортиці всі війська стрінулися: "на Дніпрі стояла така велика кількість лад'їв", що "воїни переходили через Дніпро, як по мості".

Коли військові сили України (Руси) об'єднані, їм жодні вороги не страшні. І так є: у степу почався бій з многолюдною дикою войовничою Половецькою ордою. У бою впало (як повідомляє літопис) дванадцятеро половецьких ханів (князів). Поле трупами половецькими покрилося. Великі стада скоту (коней, корів, овець) покинувши, невелика частина половців на швидких конях утекла — щезла в степовому безмежжі. Юнаки і юнки, визволені з половецької неволі, плакали з радости.

"Усі дружини од Хортиці разом рушили на половців, нагнали їх у степу, і хоч їх була страшенна сила, тяжко їх побили, вбили дванадцятеро половецьких князів, забрали багато худоби, овець, верблюдів, коней та невільників, і вернулися додому" (М. Аркас).

191. 1107 рік. Посушливе літо. На нивах пшениця сонцем випалена, страждає спрагла земля. "Це вседіва Марія, Мати Христова карає людей за гріхи! Кияни-паґанці, бо землю звуть матір'ю. Українці (русичі), хоч і християни, а живуть по-паґанському так, як і їхні предки. І кажуть: "Держімося землі, бо вона держить нас". І каються матері-Землі святій, а не іконам, попам. І присяги складають, до землі пучками доторкаючись. І дівчину перед весіллям вінком уквітчують, і кажуть їй: "Будь багата, як земля". І волхви кажуть, що "Земля жива, вона все чує і бачить". Не земля, а вседіва Марія є матір'ю. Не можна землю України (Руси) звати святою! Єдина на світі свята земля Юдейська, де пророки, євангелисти, Бог Христос родився!" — говорять монахи людям.

Ігумен Данило (родом з Чернігова) іде в Константинополь, буває в Єфесі, Лікії, Кипрі, Яффі. І майже два роки живе в "істинно святій землі, в Юдеї, в Єрусалимі". "До побожности належало ходити по святих місцях, ходили до Єрусалиму, на Афон, до Царгороду" (М. Аркас). "Іти в Юдею — побожне діло здійснювати", "угодне Христові діло робити".

192. У Юдеї ігумен Данило оглянув місце, з якого пророк Іллія на вогняній колесниці, в яку були два жеребці запряжені, "вознісся на небо, і тепер по хмарах гримить колесами". І на Голгофі (слово "Голгофа" значить "Лиса гора") Данило оглядав розколину, через яку пройшла кров Ісуса Христа і облила кров Ісусова голову Адамову, яка також тут упокоїлася, і в Єрусалимському храмі він оглядав "пуп землі".

І написав ігумен Данило у "Паломнику": "Я негідний ігумен Данило, прийшов до Єрусалиму і прожив шістнадцять місяців у церкві святого Сави". "І в цьому часі міг оглянути всі святі місця в святій землі", і "Голову Адама, на яку лилася з ребра кров і вода", і "вогонь, що сходить з неба і запалює світла на Гробі Господнім". "Святий город Єрусалим. Видно дім Давида. Ніхто не може не просльозитися на вид землі, по котрій ходив Христос, ради нашого спасіння".

193. У Єрусалимі ігумен Данило поставив кадило "за вся князя наша і за вся християна руския земля". І пив воду з Йорданю. І бачив він, що у святій ріці пастухи овець напувають, діти купаються, юдейки білизну перуть, подорожні набирають воду у шкіряні міхи і нав'ючують святою водою ослів смиренних і худющих.

І, читаючи писання ігумена Данила, постає думка: нещасний той народ, душа й мислі якого покалічені, затруєні, на хибну дорогу спрямовані. "Негідний ігумен Данило", не мав би ти можности світу білого бачити, погибло б плем'я твоє і на землі твоїх предків жили б гречини, германи, хозари чи інші зайди, коли б не царі Бож, Кий, Олег, Святослав і їхні воїни, що на полі ратної брані померли, щоб жив ти, Данило. Ти, "негідний Данило", чому не поклонишся святій могилі Святослава — святого предка свого? Ти, "негідний Данило", чому не просльозишся на вид землі святої України (Руси), приниженої хрестителями-мучителями візантійськими? І чому ти не борониш сестер своїх, яких половці безчестять і херсонцям у неволю продають? І чому ти не звеш рідну землю, яка тебе породила і яка тебе годує, святою, і чому ти святу ріку Дніпро, яка живить кров народу твого, не звеш святою?

Чому ти, як блудний син (духовний каліка нещасний) на чужих землях собі святощів шукаєш? Жебраєш у греків духовної милостині, цілуєш чужі пороги, чужі жертовники, чужі дороги життя? Гідні люди тому гідні, що вони свою гідність мають, з святощів гідности своєї свою духовну силу творять. Підлещуватися до чужоземної святости — справа бузовірної віри. Нація, яка не має рідних святощів, умирає, своєї смерти не відчуваючи. Закон борні за право мати своє "Я" (свої шляхи святії) — основа всіх законів людства.

194. 1113 рік. 16-го квітня помер цар Святополк Із'яславич, жив 62 роки (у хрещенні він був названий Михайлом. І греки звали його Михайлом, а кияни — Святополком). І був він похований у Михайлівському монастирі, що був ним побудований.

(Грек-митрополит Никифор 1-й не схотів брати участи у похованні царя Святополка. Що це значить? Деморалізація народу освячена грецькою церквою? Коли народ бачить, що між царем Святополком і греком-митрополитом Никифором ("духовним батьком града Кия і всея Руси") роздор, в його душі постає думка, що провід хоріє, не єднає народ, а роз'єднує, не бадьорить душу народу, а пригнічує. Звідки ж в народі може взятися віра у свої сили?

(Віра в свої сили сама родиться там, де є духовна воля. Україна (Русь) — духовна рабиня грецької церкви. "Церква Русі, не отримавши адміністративної самостійности, а будучи підкорена церкві Грецькій, отримала для себе вищого начальника в особі патріярха Константинопольського. Права його у відношенні до церкви Русі були ті самі, що й у відношенні до грецьких митрополій, бо, як адміністративна митрополія, вона (церква Русі) абсолютно дорівнювалася цим останнім" (Е. Голубинський, "І. Р. Ц.", кн. 1, 1901 р., стор. 270).

І він (митрополит Никифор) дивився на українців (русичів) як на грецьких рабів. Він, як грек у Києві, поступав по-грецькому. Він казав, що Україна (Русь), маючи грецьку віру, маючи грека-митрополита, маючи грека-патріярха, маючи грецькі церковні святощі, догми, ритуали, повинна вважатися землею грецькою.

195. Він (митрополит Никифор) у Святій Софії речав: "Господь Бог Саваот наставив нас, греків, бути Саваотовими намісниками в Україні (Русі)!" Щоб свою силу христолюбну показати, він (грек-митрополит Никифор) викреслив святого Феодосія (Києво-Печерського) "з списку угодників", довідавшись, що ігумен Феодосій перед смертю приятелював з ігуменом Степаном, який не осуджував у Києві латинян.

(Цар Святополк після гострих суперечок, у 1108 році, наказує грекові-митрополитові Никифорові вписати святого Феодосія (Печерського) "в синодик митрополії". І він уписав, і тепер помстився — не прийшов на похорон. Питається — в ім'я чого так тяжко принижена Україна (Русь)! В ім'я рабського хрещення. В ім'я рабського хрещення творить облудна Візантія "Занепад моральних вартостей, — це, на нашу думку, — перша й головна причина упадку Київської держави" (Г. Лужницький, "У. Ц м. С. і 3.", стор. 87). "Православної віри треба триматися, бо в ній є українська національна справа, патріотизм!" Ні, в ній поневолена українська національна справа, в ній рабський патріотизм).

196. Князь Володимир (син царя Всеволода, внук царя Ярослава) стає царем України (Руси). Він син грецької імператриці і внук Візантійського імператора Константина 9-го. Грек-митрополит Никифор призначає грека Амфилохія єпископом у Володимирі-Волинському. (Майже всі єпископи (духовні опікуни княжі) були греками. І вони думання, почування народу України (Руси) спрямовували на шлях їм (грекам) вигідний. Історики, знаючи це, роблять припущення, що римо-католицька віра була б вигіднішою, в ній, мовляв, менше політики.

Той, хто думає, яке рабство вигідніше, має думання рабське. Треба сказати, що хрестителі-греки поводилися в Україні (Русі) як месники, пам'ятаючи многовікові війни, які точилися між Києвом і Константинополем. Будучи месниками, вони, прикриваючись вірою Христовою, безжалісно переслідували народні творіння (пісні, обряди, спогади про велич Дажбожої України (Руси). Єреї римо-католицькі, заволодівши душею нашого народу, поводилися б так, як і всі на світі завойовники, але в їхній душі не було б почуття помсти, бо Україна (Русь) безпосередньо майже ніколи не перебувала у війні з Римом.

197. Грек-митрополит Никифор 1-й, 1103-1121 роки, почав запопадливо впроваджувати грецькі церковні закони в усі прояви життя київського. Він киянам строго заборонив вітатися з латинянами. Киянин, привітавшись з латинянином, "осквернив уста", "сопрягся з бєсом", "опоганився", "обтяжив душу гріхами". Але ж у царя Володимира жона Ґіда (донька англійського короля Гаральда) католичка?

Україна (Русь) великою візантійською культурою окультурюється — їй дарує грек митрополит Никифор твір "Про приписи посту". І вчить киян ненавидіти латинян: візантійська "Соборна церква не приймає їх до єдности і спільноти, а відрізала їх і відкинула від себе, як гнилий і невилічимий член". І з латинянином, як з "гнилим і невилічимим членом", киянин не повинен сидіти за одним столом.

198. Цар Володимир Всеволодович розгромив половецькі орди. Його син Ярополк на землях Дону відвоював від половців три гради — Бала, Чешлю, Суґра. Заполонив ясів, і одружився з їхньою чарівною принцесою. Цар Володимир вигнав з України (Руси) торків, печенігів. Частина половців (чорних клобуків) погодилися бути рабами — служили для українців (русичів).

Війська України (Руси) ввійшли в Адріанополь, завоювали Фракію (причорноморські береги сучасної Болгарії). І Візантія насторожилася — може знову відродився войовничий дух внуків Дажбожих, чин Великого Святослава?

Алексій (імператор Візантії) почуває себе добре тоді, коли князі України (Руси) воюють самі з собою і перебувають під впливом грека-митрополита, наставленого Візантією. Видно, що цар Володимир більше військом цікавиться, ніж святощами грецької церкви? І, щоб піддобритися до України (Руси), Візантія робить жест досі нечуваний: імператор Алексій посилає до Києва Неофіта (митрополита Ефеського) з дарами для царя Володимира.

199. І Неофіт (митрополит Ефеський) у Києві просить миру і передає для царя Володимира хрест животворчого дерева, сердоликову чару імператора Авґуста, імператорський вінець, золотий ланцюг, жезл, церемоніяльні скарби імператора Константина Мономаха, корону (мономахову шапку).

(Де історичні скарби України (Руси)? Чому, хто, коли і куди їх вивіз з Києва?)

"Въ Оружейной Московской Палате хранятся такъ называемая Мономахова златая шапка или корона, цепь, держава, скипетръ и древнія бармы" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том. 2, С.-Петербург, 1892, стор. 100).

Цар Володимир Мономах (Самодержець) був людиною відважною, мудрою, діяльною. Тоді, коли монахи рекли, що "вся надія на Бога і Пресвятую Богородицю", він (цар Володимир Мономах) їм у "Граматиці" відповідав: "Бог не поможе і Святая Богородиця, ізбиша дев'ятсот половців". Він здійснив 82 походи проти половців. Узяв у полон 300 половецьких ханів.

200. Кияни вже добре знають, що попи у церквах строго заборонили вимовляти слово "Дажбог". Той, хто вимовляє слово "Дажбог", гнівить Христа, "чинить словоблудіє", "викликає пошесть", "посушливе літо". Залякування, виголошене біля образу Саваота піднесеним, тривожним голосом, сильно діє на хліборобів. Залякування — перевірена зброя.

Грек-митрополит Никифор (здібний політкомісар імперії Візантійської) у святій Софії, віру України (Руси) жорстоко заплямовуючи, рече: "Умножаться болесті тих, що ганяють за іншим Богом. Імена їх не спімну устами моїми" (Псальми, 16, 4). Кияни, тільки той християнин православний, хто вночі і вдень проклинає, зневажає Київських Богів. А хто бере в уста імена Київських Богів, той нечистивець, антихрист. Отож, кияни! "Не беріть в уста ваші імен богів їх, не божіться ними, не служіть їм" (Ісус Навин, 23, 7). "Та й імена їхні знівечіть" (5 кн. Мойсея, 12, 3).

Імена їхні знівечіть? Чому? Щоб вони були відразливими і викликали зневагу до себе. "Ось через це наші книжники спочатку вперто замовчували імена наших дохристиянських богів, і взагалі нічого докладнішого про них не писали. "Слова" (проповіді) не раз твердять, що про паґанство "срам" і говорити. Академік А. Шахматов твердить, що в нашому найдавнішому літописі спочатку не було імен давніх богів — їх названо пізніше, коли з ними розпочалася вже сильніша боротьба" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 20).

201. Коли ви будете згадувати імена Богів своїх, у вашій пам'яті оживатиме спогад про предків рідних і їхні обряди, їхні змагання за своєрідність свого "я" духовного і тілесного. І такий спогад буде відроджувати у вас почуття гідности, почуття духовної незалежности. І ви єднатиметеся з коренем рідної історії — з джерелом буття рідного. Отже — ви відхилятимете себе від грецької церкви єдиноправдивої, від біблійних пророків і отців Авраама, Ісаака, Іакова. Православним може бути тільки той, хто не знає правди про своє минуле і не хоче знати, і зневажливо до нього ставиться, і горить хотінням жити для церкви грецької, їй служити, в ній бачити свій, мовою сучасною кажучи, національний початок.

202. Написано багато книг, що "говорити про язичество, навіть просто згадувати про нього, вважалося гріхом, але в оригінальній релігії древніх русів не було нічого такого, чого ми могли б соромитися. Від часу панування на Русі християнства пройшло вже майже 1000 років — час вже глянути на наше язичество тверезими очима і віддати йому належне — буде корисно взнати, яка була в дійсності релігія наших язичеських предків, в ній же відображається душа народу".

"Це була сильна, внутрішньо міцно викраєна релігія, висока, красива, і тому являлася для християнства страшним ворогом", "...Якщо дерева, наприклад, старі дуби, були центрами, біля яких здійснювалися релігійні обряди, то це не означало, що руси поклонялися дубові: вони поклонялися тій Силі, яка створила цей дуб. Релігія древніх русів була релігією радости, захоплення силою і красою природи". "Руси жили в природі, вважали себе її частиною, і, так би мовити, розчинялися в ній. Це була сонячна, жива, реальна релігія" (Др. Сергій Лісний, "Русь, звідки Ти?", Вінніпеµ, 1964, видання "Українського Голосу", стор. 277, 278, 281,282).

Так є: коли єреї-греки і ними оправославлені українці звуть віру України (Руси) дикою, то це не значить, що вона була дикою. Її вороги з дикою метою називають Її дикою. Коли комісари-москвини і українці, ними збольшевичені, звуть Мазепу, Петлюру, Скоропадського "зрадниками народу", то це не значить, що вони були зрадниками. Комісари-москвини, поневолюючи народ України (Руси), проголосили себе "оборонцями" народу, а вірних синів народу проголосили "зрадниками народу".

203. Тоді, коли навмисне замовчування імен Богів України (Руси), не принесло грецькій церкві сподіваних успіхів, вирішено — імена Богів України (Руси) вимовляти можна, але спотворено. (З історії лінгвістики знаємо, що з релігійних мотивів немилі для єреїв слова або були заборонені і через їх невживання вони зникли з мови, або були фонологічно спотворені).

Хіба імена Волос, Стрибог, Перун, Сварог фонологічно спотворені? Так. Щоб краще орієнтуватися у навмисному і ненавмисному фонологічному спотворенні імен, звернемо увагу на імена єгипетських Богів. Коли б єгиптяни вивчали свою релігію (доби фараонів), маючи на увазі тільки грецькі писання, вони б знали свою історію спотворено.

Наприклад, єгипетський Бог "Асар" греками написаний як "Озиріс". Єгиптяни казали "Анпу", а греки написали — "Анубіс". Єгиптяни казали "Аст", а греки написали -"Ізис". Єгиптологам вдалося, вивчаючи гієрогліфи, повернути єгипетським Богам їхні справжні імена".

204. І Геродот неправильно написав імена Богів Оріяни (Скитії-України). Наприклад, у "Четвертій Книзі" він пише, що "В скитській мові Гестія є Табіті". Українські скитологи вирішили так, як німець сказав -"скити були людьми прибулими з Ірану", "Ім'я скитського божества "Табіті" переконує, що скити не говорили українською мовою". Але Іранська Академія Наук вважає, що скити не були іранцями — скити, вторгнувшись в Іран, заволоділи Іраном. У старій іранській мові (мові "Авест") немає слова "Табіті".

І подумав я — коли "В скитській мові Гестія є Табіті", то хто така Гестія? У греків Гестія — богиня родинного тепла, вогнища. І подумав я — у "Ведах" оріяни звали доньку сонця ім'ям Тапіті. І з таким ім'ям вона й славиться у "Магабгаратах". У ведійському санскриті слово "тапа" значить "тепло". У "Рик Ведах" бог Агні (Вогню) має також ім'я Тапана.

Ми сьогодні кажемо "топиться". У "Рик Ведах" слово "тапася" має значення сьогоднішнього українського слова "топиться". Вважаю, що Геродот скитське (староукраїнське) слово "Тапіті" ("Тапіта") написав, як "Табіті". (Якби він не написав, що скитська Табіті — це грецька Гестія, я б не міг визначити етимологію цього слова).

З словом "тапа" (і про це я вже говорив) пов'язані санскритські слова "тапагарі" (тепле горіння), "тапака" (теплота), "тапана" (топлена), "тапіта" (топити).

205. Чому я користуюся санскритом під час дослідження імен Богів України (Руси)? На це питання я вже дав відповідь у оповідях про Заратустру, Будду. Відомо, що ведійський санскрит споріднений не тільки з українською мовою, а й з — грецькою, латинською, німецькою, литовською, англійською та іншими мовами Европи.

Та справа не в спорідненості, а в ступені споріднености. Я тверджу (до таких висновків дійшов на основі лінгвістичного порівняння), що українська мова більше, як будь-яка інша мова в Европі, споріднена з клясичним санскритом, тобто з аристократичною мовою культури. "Санскрит означає аристократичну мову культури" (Алберт Швайцер, "Індуська Мисль і її проявлення", 1957 р.). Санскритською мовою створені "Веди" — найстародавніша в світі творчість людей Білої раси. ""Веди" є найстародавнішим пам'ятником людського ума, яким розпоряджається людство. Оріяни принесли з собою визначені поняття і вірування, які вони продовжували розвивати в Індії" (Др. С. Радгакрішнан, Президент Індії, "Індуська філософія").

206. Звідки "Оріяни принесли з собою визначені поняття і вірування, які вони продовжували розвивати в Індії", тобто, звідки вони вийшли, вже маючи з собою усні "Веди", чарівну мову "Вед"? Я кажу, що оріяни (творці основи мов народів Індо-Европейської раси) прийшли з Трипілля (з Трипільської України, з берегів Дніпра). І українські інтелігенти (ті, які служать Москві, Ватиканові, грецькій ортодоксії і всім іншим чужим силам, що їх на службу приймають) з обуренням відкидають мої твердження.

Справді, "країна, з якої арійці (оріяни, — Л. С.) прийшли перед їхнім рухом на Південний Схід (до Ірану, Індії, — Л. С.), показує присутність інших людей такого ж самого Індо-Іранського типу, які знаходяться далі на Півночі, проживають на побережжі Дніпра" (Л. Паретті, "Історія Людства, Стародавній Світ", видання Юнеско (Об'єднані Нації). Інтернаціональна комісія для Історії Наукового і Культурного проявлення Людства, Ню Йорк, 1965 рік, стор. 60). "Україна, більше, як всі інші країни, може претендувати бути землею аріїв (оріян)" (Р. С. Маюмдар і А. Д. Пузалкер, "Історія Індії", Ведійська епоха, видання — Кембридж, Англія).

Вічні мовні брилянти бачу, звернувши увагу тільки на одне санскритське слово "два". Санскритське слово "два" (дві) ми, українці, й сьогодні вимовляємо як "два", німці -"цвай", англійці — "ту".

207. З слова "два" виникли слова клясичного санскриту "двіка" (двійка), "двіта" (двоїста), "двідася" (двадцять), "двідіва" (два дні), "двідева" (двобожжя), "двіпраіша" (двічі прошений), "дві матрі" (дві матері), "два мася" (два місяці), "дві веда" (два знання, ведіння), "дві сата" (дві сотні), "двіта" (другий), "двіс" (двічі), "дася сата" (десять соток), "дасатая" (десята), "дася мася" (десять місяців).

У Варанасі (в Бенаресі, в найвизначнішому Санскритському університеті Індії) я мав право бути гордим, доводячи, що великий Макс Мюллер, якби знав мову українську, він би не твердив, що німецька мова найбільш споріднена з санскритом. Німецькі історики брали до уваги твердження Макс Мюллера про найбільш наближену спорідненість між санскритом і німецькою мовою, творячи термін "Індо-Германська раса". Є більше підстав твердити, що Біла раса має іменуватися Індо-Українською расою, або, як тепер кажуть — Індо-Европейською.

208. Значення санскриту в історії людства таке велике, як і історія людства. Наприклад, якщо ми звернемося тільки до історії лінгвістичних наук, нам стане відомо, що першими в світі фонетистами і граматистами були санскритологи. Вони 2500 літ тому вже в мові визначили корінь, користуючися аналізою слова. 2400 літ тому вже була написана граматика клясичного санскриту.

У Европі вперше почали лінгвісти говорити про корінь слова в одинадцятому столітті ери Христової, точніше — в шістнадцятому. Санскритологи перші в світі визначили чергування голосних. І вони (санскритологи) мали вплив на розвиток китайської і арабської лінгвістичної науки. Перші мовознавці Европи були учнями санскритологів Індії.

Порівняльно-історичне мовознавство для нас, українців, дуже потрібне, воно нам помагає краще орієнтуватися в шуканні історичних шляхів України (Руси), які вторжниками релігійними і мілітарними були переорані, заволочені, засаджені отруйним зіллям чужих історіографічних понять.

209. Ідемо далі. Геродот пише, що грецькому Зевсові відповідає скитський Папаес. Знаємо, що греки вважали Зевса "Батьком богів і людей". Закінчення "ес" не беремо до уваги, воно додане Геродотом. Геродот (через помилку, він був істориком, а не лінґвістом) написав "Папа" замість "Тата". У "Ведах" слово "Тата" значить "Тато" (Батько, Батя, Владика), і про це ми читаємо й у текстах "Магабгарати".

Геродот пише, що цар Скитії мав ім'я Таргітаус. (Так, як і "ес", закінчення "ус" відкидаємо, і починаємо досліджувати слово "Таргіта"). Вважаю, що Геродот написав "тар" замість "тур". Володар Скитії (України) мав ім'я Тургата. Знаходжу, що у "Рик Ведах" слово "Тургата" значить "Сильнонаступаючий", "Сильновдаряючий", воно складене з слів "тур" (сила) і "гата" (наступ, гатіння). (Я вже говорив про значення слова "буй-тур").

І був могутній володар скитський Лупака. У "Магабгаратах" ім'я Лупака значить "Той, що лупить", "Той, що покоряє". Геродот ім'я "Лупака" написав як "Липоксаіс". (У "Візантійських анналах" київські імена "огречені". Наприклад, ім'я Володислав греки пишуть, як Владістглабос. У "Київських літописах" грецькі імена "українізовані": Діонисус — Денис, Гелен — Олена, Єлена).

210. Нестор (він в 1113 році закінчив писати "Повъсть времянных лет") мав сімнадцять років тоді, як був "по благословенню преподобного Антонія" прийнятий ігуменом Феодосієм. Ставши монахом, Нестор спостеріг, що частина монахів проводить ніч у молитвах і колінопреклоніннях, інша — декілька днів нічого не їсть. Є такі монахи, що живуть на хлібі й воді, або — тільки на зеленині. Всі вони, як "світила небесні", "добродіянням сяють", щоб отримати "милость во Христі Ісусі".

Дослідники вважають, що Нестор написав про "святих первих чорноризцях Печерських". Його писання доповнювалося, змінювалося, переписувалося, назви текстів мінялися -"Повість временних літ", "Початковий літопис", "Несторівський літопис". Першорукопис, зроблений Нестором, не зберігся. (У 1116 році монах Сільвестер переробив "Несторівський літопис").

Є в літописі цікаве те, що Нестор, грецьку церкву прославляючи і добре характер греків-єреїв знаючи, написав: "Суть бо греци лстіви і до сего дні". (Льстива людина — значить фальшива, та, що з корисною метою щось фальшиво хвалить, підлещується, щоб потім обманути). Нестор-літописець назвав хрестителів України (Руси) людьми фальшивими, льстивими? Якщо хрестителі були людьми фальшивими, значить хрещення України (Руси) — справа фальшива (льстива). Фальш людей льстивих, сто разів повторена, стає правдою в очах людей одурених або заляканих.

211. Коли в Україні (Русі) "настала відлига", свідоміші люди почали цікавитися Богами України (Руси), думаючи — та була ж і в нас якась мітологія, були ж і в нас якісь Боги, була якась дохристиянська віра? Не можемо ж ми вірити, що ми стали людьми тільки з приходом грецьких єреїв до нас. Є ж і в нас прагнення знати — хто ми, звідки ми, чиї ми діти? Якщо ми будемо казати, що крім грецьких церков, поставлених нами в Україні (Русі), і "Євангелій", нами переписаних, ми нічого не хочемо знати про себе, то з нас же сміятимуться люди? І ми самі на себе дивитимемося очима тих чужинців, які глумляться з нас, з нашої віри і мови, з нашої історії і культури.

Ті українські лінµвісти, які не відважуються самостійно осмислювати історичні особливості розвитку рідної мови, на рідну мову дивляться через окуляри чужих лінµвістичних теорій. Вони визнають "Сербську теорію": в основі старослов'янської мови стоїть мова сербська. І визнають "Паннонську (словенську) теорію" — в основі старослов'янської мови стоїть словенська мова. І визнають "Моравську теорію" — в основі старослов'янської мови стоїть моравська мова. І визнають "Болгарську теорію": в основі старослов'янської мови стоїть болгарська мова.

212. Слов'янські племена, вийшовши з Трипільської України, створили діялекти; з цих праслов'янських діялектів виникли сучасні мови Західних і Північних слов'ян.

("Церковно-слов'янську мову" треба вважати мовою церковниками скомпонованою для вигіднішої пропаганди світогляду Грецької церкви. Вони (церковники) підбирали, пишучи літурґічні тексти, такі слова, які б були більш-менш зрозумілі для всіх слов'ян. Не без підстав "церковно-слов'янська" мова вважається "штучною мовою").

Коли історики, археологи устійнили, що Правітчизною народів Білої раси є, як твердить Л. Паретті й інші визначні історики, "побережжя Дніпра", то значить на побережжях Дніпра створилася основа мов Індо-Европейських народів, а значить і основа мови праслов'янської і старослов'янської. Як може, наприклад, бути болгарська мова основою старослов'янської мови, коли болгари тоді, як основа старослов'янської мови творилася, говорили мовою старотюркською-тюркською, живучи на північних землях, які межували з Азією.

213. П'ять тисяч літ тому на побережжях Дніпра жили Трипільці (Оріяни), маючи одну (праіндоевропейську мову), яка й сьогодні стоїть в основі санскриту, слов'янських мов, балтійських, грецьких, романських та інших мов Европи. І цю теорію треба прийняти не тому, що вона "силенківська" (в лінµвістичній науці патріотичним почуванням немає місця), а тому що вона обумовлена історією культурного розвитку людства.

Є свята правда — українську мову створили внуки Дажбожі. У їхній вірі був Бог Виласа. Він виласкавлював мову, ошляхетнював її. Слово "Виласа" складене з приставки "ви" до слова "ласа". У "Ведах" слово "ласа" значить "ласкати", "ніжити", "ошляхетнювати", "душу облагороднювати": значить, це слово в цьому значенні вже було п'ять тисяч літ тому.

214. Людина родиться з душею. Та справа не в душі, а в її красі, ніжності, натхненні, благородстві. Щоб людська душа гарнішала, її треба "ласувати" (облагороднювати), граючи їй на сопілці, пісню їй співаючи, дари і ніжності їй даруючи.

У "Рик Ведах" оспіваний Бог Виласа. Виласа — опікун закоханих, оніжнювач радости, щастя, виласкавлювач обдарованости, сівач благополуччя, ошляхетнювач любови. Варто згадати, що в богемській (чеській) мові слово "ласа" значить "любов".

Є в народній пісні слова "Явтуше, та коли твоя та добрая ласка". Тут слово "ласка" значить "милість", "доброта", "любов". У ведійському санскриті слово "ласа" значить "багатство", "доброта", "приємність", "принада". (Ласувати — значить входити у світ любови, ласкавити. Ми сьогодні кажемо — ласощі, ласкавий, ласий, ласолюб, ласкавець).

Ми забули, що наші предки слово "виласканий" вживали в значенні "викоханий", "аристократичний", "шляхетний", "благородний", обдарований Богом Виласом. Виласа -ведійський Бог любови, пісні, гуляння, мистецтва, мислення, багатства, скарбу). І піснетворець (поет) звався ласкавцем, тобто, людиною, натхненною Виласом.

215. У Новгороді головна вулиця в дохристиянські часи звалася — Виласа, де й стояла статуя Виласа. І в "Слові про Похід Ігоря" читаємо: "Віщий Бояне, Велесів внуче". Не можемо знати (першорукопису немає), як автор "Слова" написав — Виласа чи Влс? Знаємо, що у старослов'янських рукописах писалися слова скорочено. Наприклад, "бъ" (бог), "ба" (бога), "слва" (слава), "гдь" (господь), "да" (дасть), "исъ" (Ісус), "ха" (Христа), "члкъ" (чоловік). Відомо, що для перших перекладачів "Слова" було багато незрозумілого. Вони робили помилки, неправильно поділяючи текст, неправильно ставлячи розділові знаки і неправильно трактуючи значення того чи іншого слова. Вважаю, що автор "Слова" написав "Влс". (У санскритському письмі голосні букви не в усіх випадках пишуться. Наприклад, написано "тт", а читається "тато", "тата", "написано "лл" читається "лель", написано "рµ" — читається "риґ").

Слово "Влс" можна читати як "Влес", "Велес", "Влос", "Вилас", та правильно — Виласа. У "Житії князя Володимира" читаємо: "А Волоса, єго же іменуваху яко скотіа бога, повели в Почайну ріку вовраци". Бачимо, що є прагнення (керуючись мотивами політики грецької церкви) не тільки спотворювати ім'я Виласа, а й неправильно трактувати Його значення. В інших літописах написано "Вилас" або "Веліс": у литовській мові слово "веліс" значить "мертвяк". У греків є святий Власій — опікун скота; пристосовуючи Виласа до церковного Власія, монахи — літописці й написали: "Волос, скотіа бога". (Вислів "скотолюбіє" у старі часи означав "грошолюбство").

216. Джашуягв, Джашуя, Яшюя, Ісус, Джесус, Єсус, Сус, Йсус. Якщо сказати людині необізнаній з лінµвістичними законами, що ім'я "Йсус" виникло з імени "Джашуа", вона проявить застереження. Справді так є, древні кияни казали Паржана. Бог Паржана — уосіблення дощу. У "Ведах" визначне місце має божество Паржана. Ведійське слово "пар" є коренем українського слова "повернення", "поворот", "повертаючий", а слово "жана", як я вже говорив, значить "життя". Паржана — Повертаючий життя.

Узимку земля мертва — весною їй треба повернути життя. Як і чим? Паржана весною повертає матері-Землі життя — посилає з сварги (неба) цілющу небесну життєтворчу воду (вар): з неба (сварги) на землю приходить життя.

Щоб краще збагнути значення слова "Паржана", згадаю, що в "Рик Ведах" є слова "Парітап" (Повернення тепла), "Парісуш" (Повернення суші), "Парівартам" (Повернутий кругом), "Парігріш" (Повертаючий гру), "Пар'янавата" (Повертаючий вітер, у санскриті "вата" — вітер). У Індії Бог Паржана (і про це ми читаємо у "Рик Ведах") отримав нове ім'я — Індра.

217. Ім'я Паржана (Паржяна) почало вимовлятися як Пар'яна, Перуня. Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що "Слово "Перун" часом виводять від прати-бити, чавити" ("Д. В. У. Н.", стор. 101). Ні, у "Рик Ведах" слово "прати" значить "проти", "діяти проти", "бити", "прати", звідси — праник. Наприклад, такі мають значення санскритські слова "праті іті" — проти іти, "праті гата" — проти гатити.

Слово "Перун" (виникло з слова "Паржана", "Пар'яна") не має нічого спільного з словами "прати", "бити", "чавити". Навіть ті українці, які залюблені в грецьку церкву і грецьку мітологію, не зобов'язані ім'я Паржяна (Пар'яна) вимовляти так, як написали монахи, Перун. (Польська вимова "Перуня" краще зберегла тотожність з первісним — Пар'яна (Паржяна)).

218. А Стрибог? Охрещений українець, сміючись з "глупоти" своїх предків (внуків Дажбожих), не знає, що сміється сам з себе, будучи людиною обдуреною тими чужими святителями, яким він поклоняється. Як же не сміятися? Українці (русичі) мали божка, що підстрибував, звали його ім'ям — Стрибог. Ні, не можна сміятися з доброї людини, яка йшла в білому вбранні і була злодіями обкидана болотом!

Твердження таких дослідників, як Огоновський, який доводить, що ім'я Стрибог походить від "Стриб-бог", що значить "бог, що стрибає", не варті уваги.

Не було слова "Стрибог" в рідній вірі України (Руси). Кияни казали "Стріба". Вони слово "ба" вживали в значенні "явність", "дійсність", "буття". У санскриті слово "ба" значить те, що в англійців "бі", "іс", у німців — "бін", "іст", у мові "Авест" -"бу".

Слово "ба", "бгу", "бг" наші предки не вживали в сучасному значенні "Бог". У них слово "Див" відповідало нашому сучасному "Бог". І слово "Див" (по-санскритському "Дева") в значенні "Бог" латиняни вимовили як "Девус". І звідси французи — Дію, іспанці — Діос, італійці — Діо. Старі греки вимовили "Див" як "Зео" (Зевс), а потім — Теос.

У нас з слова "Див", я як вже зазначував, виникли слова "Діва" (Дівиця, Дівчина), диво (чудо), "з доброго дива сталося". "Диво дивнеє на світі".

Очевидно, спочатку слово "діва" (дівчина) вживалося в значенні "богиня". У Індії (в мові Урду) слово "діва" (дева) сьогодні значить "богиня".

219. Наші предки слово "стрі" (і про це читаю й у "Рик Ведах") вживали в значенні "стереже", "опікується", "доглядає", "вартує". Стріба — сторож буття. Стріба у предків наших (вже в добу Трипільської культури, яку я зву Ведійською) був добрим духом, який єднав жену (життя) з мужом (могутністю), щоб вони мали одне почуття — з почуття їхнього приходив на світ сисула (син), або дочка (дара).

У "Рик Ведах" визначено, що "Стріба" — божество, що опікується дітьми", є він ангелом-хоронителем світу дитячого. Стріба — уособлення рухливости, дії, невтомности, прагнення множитися, в продовженні життя щастя шукаючи. Усе, що рухливе (хвилі на ріці, рух в деревах, рух крови по жилах, вітри в полі, стрітення весни з зимою), вважалося помічником (внуком) Стріба.

У "Слові про похід Ігоря" читаємо: "Се вітри, Стрибожі (треба — Стрібові, — Л. С.) внуці, віють з моря стрілами". Не шляхетним сумлінням керувалися монахи-літописці, написавши слово "Стріба" як "Стрибог". Не завжди наші предки слово "ба" вживали в значенні "бог". Вони казали "Білоба" і "Чорноба", розуміючи, що змагається "біле буття" з "чорним буттям", а не в значенні — чорний бог і білий бог.

220. Пар'яна з Сварги (з неба) посилає землі дощ (життя). Небесною животворною силою напоєна земля, оживає — зеленіють луки, степи, гаї, ліси, цвітуть сади. Часто з Пар'яною йде й Крешана. Кришана (Крешана) бере в Дажбога (Сонця) вогонь, і по Сварзі (небі) креше — несе людям вогонь, дає їм світло для родинного кола, іскру, тепло.

Ми, українці, кажемо — крешуть блискавиці, крешуть іскри, на небі почав кресати вогонь, кришить все на шляху, крешуть іскру дворучні мечі. І предки наші казали — Крес (Крешана). Є в нас слова "кресати", "кресатися", "креше", "крешуться". "Тухольці кресали вогонь і розкладали вогнище" (І. Франко).

Крешана — птах вогнистий, жар-птиця (блискавиця), він проганяє з землі зимову тьму. Він (Крешана чи Кришана) жар-птицею злітає з неба, і в дереві, і в камені затаює іскри свої. Кришана — суто хліборобське божество, весною вогненним кресанням (воскресінням) він подає з неба вістку, що хлібороб може вже починати землю кришити (орати). І в Оріяні (Трипільській Україні) ті оріяни, які були хліборобами, звалися кришанами.

221. І під час священної обрядової тризни (тертя двох перехрещених деревин) воскресається (викрешується) вогонь — дає своє живе знамено Кришана. Крес (хрест) — знамено Кришани: щоб людина могла здобути вогонь, або розвести вогонь (викресати, воскресити) треба дерева перехрещувати. Ім'я Кришана писалося, як "Крс", "Крш", "Креш", "Крош".

З ім'я "Кришана" (який також є визначним Ведійським божеством) постало слово "крос", "крест" (хрест), у сербо-хорватській мові слово "кріш" (криж) значить "хрест", у богемській -"кріж". У церковнослов'янській -"криші", "крижі" (хрест).

(У грецькій мові слово "отаврос" значить "хрест"; від грецького слова "хріеін", що значить "мазати", створене слово "Христос" (Помазаний). Немає жодних даних вважати, що слова "Христос" і "хрест" своїм походженням споріднені).

Хрест — стародавній символ світла в релігіях України (Руси), Індії, Єгипту, Ассирії, Азтекії. Цар Сирії Шамші — Адада (син Салманаедра), який жив 800 років до "нашої ери", зображений з хрестом у руці. У старих латинів — хрест (сruх) вважався знаряддям, до якого прицвяховувалися збунтовані раби, я вже про це оповідав, згадуючи Спартака. У християн хрест вважається символом віри християнської; не всі християни віддають пошану хрестові.

Кришана зовсім незгаданий у писаннях монахів-літописців тому, що його символ "хрест" і його скорочене ім'я "Крш", звучанням нагадуючи ім'я Крістос, вносили замішання в їхнє блаженство.

222. У "Авестах" слово "гору" значить "сонце". І тому деякі дослідники вважають, що слово "хорс" іранське — походить від "гору". І гіттіти слово "гор" мали в значенні "горіння", "небесне горіння". (Знаємо, що Овідій звав українців (русичів) гіттітами. Зневажаючи їх, він, самозакоханий римський аристократ, писав, що боїться, "Щоб брудний гіттіт з добутим мечем не забрав життя"; у праці "Совість Історичної Науки" я говорю про мову гіттітську).

Митрополит Іларіон (Огієнко) написав, що "Хорc — староукраїнський бог Сонця, Сонце" ("Слово про Похід Ігоря", Вінніпеµ, стор. 197). А в "Д. В. У. Н." (на стор. 103) він пояснює, що "Друга назва для бога Сонця була Хорс. Чим він різнився від Даждьбога, нема змоги встановити. Багато вчених: Бодянський, Крек, Ягіч, Фаминцин і інші, твердять, що Хорс і Даждьбог — це одна особа, один бог Сонця. Але проти свідчать самі пам'ятки, що все подають цих богів, не змішуючи, як дві особи". Тобто, перечислюючи імена Богів, пишуть "Сварог, Дажбог, Перун, Велес, Хорс, Стрибог". Літописні пам'ятки не змішують Дажбога з Хорсом.

223. Уважно читаю у "Слові про похід Ігоря" такі слова: "Всеслав князь людем судяше, князем гради рядяше, а сам в ноч волком рискаше: іс Києва дорискаше до кур Тмутороканя, великому Хорсови волком путь прерискаше". З цих слів дізнаємося, що буй-тур Всеслав "сам в ноч волком рискаше", тобто, вночі швидко їде на коні, "великому Хорсові волком путь прерискаше". Хіба вночі можна Сонцеві (Хорсові?) "волком путь прерискаше?"

У літописах написано "Хурс", "Хорс", "Хрос", "Харс", і є написано "Хрс"; слово "Хрс" треба читати, як "Хороса", або "Хроса". Слово "Хроса" фонологічно утворилося з санскритського "Гоурас" (Гоура), що значить "бліде горіння", "брильянтне світло", "біле сіяння". У "Атарва Веда" (Паршіста) слово "Гоура" значить "Брильянтна Богиня" в значенні "Місяць" (нічне небесне горіння, ніжно-брилянтне сяйво).

Незважаючи на те, що ім'я Божества Хороса затьмарене було сотні літ зневажливими писаннями монахів-літописців, воно в правильній вимові збереглося у слові "Хороше", що значить "Осяйно", "Горіюче", "Гарно", "Опромінено". Так, Місяць — це Хорос (Хорош). І хороша дівчина в хорошу (місячну) ніч хорошому юнакові до Хороса (Місяця) звертаючись, співає: "Не світи ти, Місяченько, не світи нікому! Тільки світи миленькому, як іде додому".

У цій сердечній дівочій молитві затаєне не тільки єднання з вірою Предків, а й проявлене хотіння бачити в Хоросі приятеля таємних дівочих почувань. Великий Хоросе (Хорсе), путь Твоя позначена сяйвом на землі внуків Дажбожих і ославлена нічними походами богатирів України (Руси), буй-турами і яр-турами.

224. А Сварог? "Сварог — головний Бог українського дохристиянського всебожества (пантеону)?" Ні. Слово "Сварог" літописці-монахи неправильно написали, щоб утвердити думку, що українці (русичі) "мали бога з рогами", були такими нечистивцями хибнодумними, що, бачите, поклонялися "рогатому богові"?

"Сварга" — так говорили і писали цар Святослав і волхви, і ніколи — Сварог. "Сварга" значить "Царство Небесне". Сварга тримає зорі, сонце, місяць, землю, щоб "цьому світові не бути поверженому", щоб в цьому світі були Прав, Яв, Нав.

У Сварзі (Небесному Царстві) є Датель Буття (Дажбог). Він — Головний Сваржич, Він — безособове Світло, у Нього є Сини і Дочки -Пар'яна, Кришана, Виласа, Хороса, Стріба, Світовид, Мокша, Лада, Лад. Усі вони — сини Дажбожі (сини Сонця). Українці (русичі) — внуки Дажбожі, тобто внуки Сонця. ("Лев Силенко — перша людина, яка пояснила, чому Дажбог звався Сварожичем і чому українці (русичі) звалися внуками Дажбожими. Значить, наші рідні Боги не були бісами-ідолами? Я прийму Силенкове пояснення значення божеств у старобатьківській вірі нашій, коли воно буде всіми визнане". Земляче, пощо таке пишеш? Правда є правдою, незалежно від того, чи вона всіми визнана, чи тільки малою спільнотою).

225. Наші предки вірили, що вони походять з божественного роду (з сім'ї Богів). Дажбог (Їхній Рідний Дід живе на Сварзі (в Царстві Небесному) з своїми Синами і Дочками, а Внукам своїм (українцям-русичам) передав у вічну спадщину землю молоками і медами текучу, пташиними піснями співучу, багату на зерно й м'ясиво та на всяку пашницю, небесне й земне диво, щоб внуки Дажбожі були мужні й пригожі, і мужністю пісень славили день, і були вічними, як світ, і нині і завжди!

Українці (русичі) — внуки Дажбожі. "У "Слові о полку Ігоревім" 1187-го року проведений ще один погляд на наших давніх божків: це не біси, не ідоли, але наші Предки, люди — їхні онуки: "Погибашеть жизнь Дажбожа внука", "Встала Обида в силах Дажбожа внука", "Бояне, Велесів внуче". Це для нас дуже важливе: давні боги не біси, і з'єдналися (злилися) вже з нами, як наші Предки. Взагалі, в "Слові" ані єдиним слівцем не ображено наших стародавніх вірувань, хоч автор його був християнин" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 21). Зрозуміло бо, що тільки той християнин, який має душу безжалісно скалічену, буде "ображати наші стародавні вірування", тобто, поводитиметься, як людина малої духовної культури.

226. Дажбог. Сьогодні слово "Дажбог" ми вживаємо в значенні "Датель Буття". Є такі вчені, які вважають, що слово "даждь" постало з іранського "даґ". У "Авестах" -"даґ", а в "Рик Ведах" — "даг" значить "догорання", "догора"; слово "Дагра" — горіння.

Санскритське слово "да" (як знаємо) значить "давання", "дає", "дати". І в цьому значенні воно поширене й у "Авестах". Латини кажуть "даре", іспанці — "дар", румуни -"да", французи — "доннер".

Уже я писав, що санскритське слово "сур'я" (суар) значить "сонце", але треба знати, що й слово "жотіс" значить "сонце", "небесна ясність", "сонце в небесах", "жотіс" постало з слова "жя" (життя).

(На світанку історії Індо-Европейських народів слово "ба" вживалося в значенні "є". Англієць каже "бі", німець — "бін", у "Авестах" -"бу", в "Рик Ведах" — "бгу", ("стрільба" — "стріляння є", "сівба", "мо-лоть-ба", "моль-ба". Там моль-ба — там моління є).

Вникаючи у священну суть слова "Дажбог", відчуваєш почуття гордости — якими світломислячими і душевно-добрими були наші Родителі — Тато Орь і Мати Лель! Вони казали, що світ є, люди є, бо в Сварзі (небі) Датель життя є (Да жя ба). У "Влес-книзі" (пишеться "Влес книгу сю птчемо Бгу ншему", а треба читати "Виласа книгу сю почтемо Богу нашому") пишеться "Дажба".

227. Як в оригінальному рукописі "Слова про похід Ігоря" було написано — ніхто тепер сказати не може, та на основі тих копій, що є, читаємо: "Востала Обида в силах Дажбожа внука", могло бути написано так, як у "Влес-Книзі", "Дажба внука".

Коли наші предки казали: "Боги наші славні", то вони ці слова вживали в значенні "Могутності наші славні", "Багатства наші славні", "Величності наші славні". Слово "бог" постало з санскритського слова "багу", що значить "величність", "багатість", "могутність". У "Рик Ведах" читаємо "багузна" — багатознаючий, "багудана" — багатодаючий.

Є в небесах сонце — Датель життя, буття (Дажяба). З історії релігій світу знаємо, що розуміння Бога змінні. І в наших предків Дажяба був визначений як "Датель Життя Багатого" в значенні — Датель Життя Всюдисущого і Всевічного; сьогодні ми слово "Дажба" вимовляємо як — "Дажбог".

Слова "Востала Обида в силах Дажбожа внука" Митрополит Іларіон (Огієнко) переклав: "Встала Обида в військах Даждьбожого внука". Він безпідставно написав "Даждьбог" замість "Дажбог".

"Походження назви Даждьбог — своє, народне, це слово складне, зложене з приказового способу даждь, цебто дай, і бог, багатство. Разом — податель добра, багатства, бог подавець, дарівник, пор. "Deus dator". У цій назві слово бог давніше за даждьбог. В історичних пам'ятках це ім'я звичайно пишеться або по-давньо-слов'янському Даждьбог, або по-староукраїнському Дажбог" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 102). Наші Предки "приказових способів" у іменах (і особливо в іменах Богів своїх) не вживали. Пояснення, що слово "Дажбог" значить "Дай Боже" треба вважати невдумливим.

228. Митрополит Іларіон (Огієнко), пояснюючи походження слова "бог", пише, що "найважніше релігійне слово бог формою позосталося в нас незмінним, і не було заступлене новим грецьким словом теос. Слово бог було в нашій мові з дуже давнього часу, а дісталося до нас десь із південного Сходу, із персько-іранського світу, пор. санскритське bhago, зендське bagha, перське bagha — багач, багатство, добро, податель добра. Наші слова: багач, багатий, богатир, багатство), збожжя-збіжжя й т. ін. одного спільного пня зо словом бог" ("Д. В. У. Н.", стор. 85).

Таке пояснення слова "бог" не зовсім правильне. По-санскритському "бог" значить "дева" (див), по-авестійському — "бажя", по-староперському — "баґа", але це зовсім не значить, що слово "бог" "дісталося до нас десь із південного Сходу", ні, ні, слово "бог" дісталося до південного Сходу (до Ірану, Індії) з Оріяни (Трипільської України-Руси) п'ять тисяч літ тому — десь на світанку історії Індо-Европейської: у часи приходу перших оріянських племен до Північної Індії.

229. Тато Орь і мати Лель вірили, що вони отримали від Дажбога (діда свого) землю молоком і медом текучу — отримали у вічну спадщину, вони — внуки Дажбожі. І народжені ними сини і доньки створили Рід, який носить ім'я Первородителя свого — Оріянський (Арійський) рід. Орь і Лель у часи Мізинської культури казали "Сварґа". І слово це (у "Ведах") значить "Небо". Щоб краще відчути значення слова "сварґа", згадаю такі санскритські слова "свар-ґадвара" — (небесні двері); "свар-ґаоко" (небесний дім). Дім Богів, де живуть з Богами душі внуків Дажбожих, прибулі після земного життя в Царство Духа Предків.

"Сваруг" (самовирощуючий, самороджений; тут "руг" значить "роджений"); "свароціс" (самоосяяний, в небесах сяючий); сваржя (царство небесне). Найпоширеніше в санскриті слово "сварґа" вживається у значенні "небо", "царство духовне, небесне".

230. Датель Буття (Дажбог) множинний своїм вічним і безмежним "Я". Дажбог, опікуючись внуками своїми, проявляє себе, як Сила вічна, незнищима, самоутверджуюча в многодіянні. Зернич — творець зерна, Листвич — листя, Квітич — квітів, Травич — трав; усі назви місяців уособлюють в собі божества України (Руси), і на славу добрих дій їхніх Свята Вечеря має дванадцять страв. (У Західній Европі місяці названі в честь божеств Римських — Марс (Март, Мерч), і в честь імен римських імператорів, Авґуст).

Коляда, Корочун, Щедрик, Стрітення, Зажинки, Обжинки, Веснянки, Купала, Морена, Неділя, Карна, Клечальна Неділя, Великдень, Різдво, Мольба, Благовіщення, Білий Тиждень були назвами святкових врочистостей і понять. Вважати, що вони були богами, значить робити таку помилку, яку робить той, хто, неорієнтуючись, пише, що Панахида, Євхаристія, Іконостас, Парастас, Архиєрей, Епітрахиль, Церква, Катехизис, Анатема, Псальми, Маковея, Антимінс — справа української національної культури, віри, свідомости.

231. Хто був Світовид? Світовид — син Дажбожий, якому доручено пильнувати, щоб у світі Нав і Яв здійснювався Прав, тобто, щоб у світі Неявному і Явному священноздійснювалися Правила Дажбожі. Хто була Мокша (Макоша)? Макоша — мати Милосердя. Вона оплакує горе внуків Дажбожих, сльозами своїми Вона звільняє душу від туги, пригнічення. Її душа — сльози всемилосердя. Джерельні ріки — то чисті сльози матері Макоші. З джерела воду пити — цілющими Макошиними сльозами душу оздоровлювати. Мокша оплакує гріхи людські — слізьми обмиває душі тих, хто лишає земне життя і переселюється у Царство Духа Предків.

(З слова "мок" (мокрий) виникло слово Мокша (Макоша). Не випадково кияни, побачивши джерельно-чисту річку, яка тече в лісах (на північ від Воронежа), дали їй назву -Мокша).

Лада — уособлення дівочої краси, Лад — чоловічої. Ладний — значить чарівний, вибагливий, привабливий, має тіло і душу ладністю виласкавлені. Карна — мистецтво управління, володіння, впорядкування, керування. З слова "Карна" виникли слова "кермо", "карний", "керманич", "кермування".

232. Проф. Др. Л. Білецький (президент УВАН) не написав нічого величного про православіє грецької церкви в Україні (Русі). Він після глибоких досліджень визначив, що про віру "українського народу часто приходиться чути від української інтелігенції згірдливі вислови, що, мовляв, то нічого не варті "забобони". Іншими словами, таке означення давало до зрозуміння, що поганство українського народу — то є така собі дурниця, що не заслуговує на ніяку увагу, а народові тільки шкодить, затримуючи його цивілізаційний поступ, розвиток його світогляду, культури на задивлення на світ Божий".

"Заглиблюючись у багатющу ділянку віри українського народу, студіюючи всі прояви його обрядових дій, вірувань, мітів і культів, мушу ствердити, що таке згірдливе твердження є збудоване на глибокому блуді й непорозумінні. Все те в світогляді українського народу, що можна означити, як первісне релігійне переживання, є один із найбагатіших скарбів народного творчого думання, є невичерпне джерело, з якого черпаємо всі ті духовні проблеми, що підносять духовність української нації, те істотне, що відрізняє український народ від інших як слов'янських, так і других народів, те, що творить українську національну історію, філософію, мистецтво, що спричинюється до пізнання його національного єства".

"Найхарактеристичнішою рисою всіх цих релігійних переживань є те, що вони йдуть із самої душі народу й тому заховують у своїй основі найглибші переживання його рідної історії.., а це все вкупі змальовує нам і розкриває всю сутність його правдивої національної душі. Ні в одній ділянці української культури ми не наблизимось так безпосередньо до душі української нації, не відчуємо так тремтіння національного духа, як у цій первісній вірі українського народу" (Л. Біленький, "Історія Української Літератури", т. 1, стор. 23, 24).

Рідна віра України (Руси) — це велична, горда, священна національна свідомість Українського народу, творена тисячоліттями, творена на волі, самобутньо. Щоб в народі пропала національна свідомість, треба дати йому свідомість православія грецької церкви, треба безперервно з душі народу викорінювати "тремтіння національного духа", закодованого в його Дажбожій вірі.

233. 1122 рік. Грек-митрополит Никита (1122-1126) у Святій Софії проклинає римських єреїв, що вони "уклонилися від древнього ученія церкви", "неправильно визнають непорочне зачатіє Богородиці Марії", "Католики неправильно ісповідують, кажучи Дух Святий походить від Отця і Сина", "Католики-лжеапостоли, які приходять в овечих одежах, щоб спокушати православних християн обіцянками".

Коли у Києві появиться католик, вже всім ясно, що прийшов він, щоб "спокушати православних християн обіцянками". Київська молодь, чуючи, що єреї грецької віри зневажають всі віри на світі, крім грецької, не тільки не хочуть іти до церкви, а й відважуються казати, що в грецькій церкві є ідолослужіння. "Піддаємо анатемі всіх тих, хто зве поклоніння іконам ідолослужінням, і тому їм не поклоняється"; такі й подібні анатеми виголошує Никита. "Що грек каже, то нас не зобов'язує"; такі й подібні думки висловлюють кияни.

234. І Никита рече: "Святий Феодосій Печерський у "Слові о карах Божих" написав, що Христос на Русь зсилає кари, голод, пошесті, набіги поганців тому, що народ ще тримається віри батьків своїх, з пошаною згадує імена Богів Київських! Імена Богів Київських гнівають Христа!"

Прийшла весна, молодь іде в діброви стрічати весну. Грає на сопілках, співає. "Цілий світ дохристиянської поезії, де забава, мистецтво, віра і життя зливалися в одну цілість, де Дажбожі внуки з співами на устах ішли зустрічати весну, де молодь збиралася між селами на весільні ігри..", — все це "полетіло з прокльонами монаха-аскета"" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", том 1, стор. 40, 41).

Виконуючи розпорядження грека-митрополита Никити, воєвода Путята (внук того Путяти, що в часи царя Володимира хрещення робив вогнем і мечем), з градниками напав на розспівану молодь — біжать дівчата, гублять вінки, плачуть. Юнаки, обороняючись, пускають стріли — ранять Путятиних градників. Градники мечами ранять юнаків. "Істинним православним є той, хто церковні пісні співає, а не світські — про зорі, вітер, Дніпро, місяць, кохання та інші поганські нечистивості!"

Кияни, обороняючи дітей, вийшли з дворів своїх з сокирами і мечами. І вторглися у двірець воєводи Путяти — порубали у Путятиній церкві грецьких "іконних божків". І підпалили Путятин двірець. (О, нелегко, нелегко було молодим киянам свою рідну національну свідомість відстоювати!)

235. І сталося не грецько-церковне чудо, а святе київське! Цар Володимир (Мономах) не покарав повсталих киян. Чому? Половці знову палять села, ловлять людей і продають у неволю у Фракію. Треба молодих людей кликати до війська: потрібне ополченіє.

"Не до війська, а в монастирі має іти молодь! У молитвах і постах дні проводити треба, щоб приподобатися Цариці Небесній", — речуть монахи. І цар Володимир (Мономах) їм відповідає: "Не піст, не життя на самоті, не монашество врятує вас, а добра дія!"

236. 1124 рік. Затемнення сонця. Кияни, бачачи, що в обідню пору так затемнилося сонце, що на небі появилися зорі, стали на коліна. У їхній спонуці прокинулися одідичені поняття, що Сонце — свята сила животворна, яку хочеться хвалити, без якої світ не може бути світом. "Сонце — світло Дажбоже, і Дажбог в Сонці і Сонце в Дажбозі", — рекли волхви.

І цар Володимир у своїй "Науці" дітям дає настанови: "Щоб не застало вас сонце в постелі", "Віддавши ранкову похвалу Богові, а потім Восходячому Сонцеві, й, побачивши Сонце, прославте Бога з радістю". "Похвалу Восходячому Сонцеві". Ці ж слова взяв цар Володимир з молитви, яку виголошують волхви, живучи у лісах, глухих хащах. Не маючи сил викорінити з народного інстинкту (тисячоліттями надбані) поняття, що "рідне — рідне", а "чуже — чуже", будуть появлятися намагання обряди рідної віри України (Руси) підпорядкувати інтересам грецької церкви.

"Віддаваймо ранкову похвалу Сонцеві — Дателеві Буття нашого, ми, внуки Дажбожі, живемо в промінні Сонця. Ми народжені Сонцем і віддаємо похвалу Восходячому Сонцеві. Ми не хочемо, щоб у наше сонячне життя втручалися божки грецької церкви, привезені з Візантії", -повторяють кияни слова волхвів.

І... горить Київ. Горять церкви грецької релігії. Горить жидівська вулиця, на якій жили жиди-лихварі, торгівці сіллю та іншим крамом. "Пожаръ великъ въ Кыевъ, яко погоревшу ему мало не всему, яко церквей единыхъ сгорело мало не 600, погорЬ гора і монастыри все, что ихъ било в граде" ("Ростовська літопись").

237. У Києві 600 малих дерев'яних церков? "Князі ставили церкви, монастирі, мали свої домашні церкви, возили з собою попів, їжу в далеку дорогу, а поруч з цим споряджували в монастирях пири для монахів, але й запрошували туди й своїх знайомих чоловіків і жінок, і добре там гуляли", і "І співали тропарі. І, як нап'ються, то не пам'ятають і тропарів" (М. Аркас).

Бояри, купці ставили домашні церкви. Коли купець зробить злочин тяжкий — під час суперечки уб'є знатного киянина, він повинен гріх відпокутувати. Як? Дає злото митрополитові, і ставить домашню церкву, освячуючи її дорогими іконами, привезеними з Греції. І кияни, почувши, що купець посварився з купцем чи боярином, кажуть: "Ще не знати, хто з них церкву ставитиме?"

238. 1125 рік. Цар Володимир (Мономах) 19 травня помер, маючи 73 роки. І царем став його син Мстислав. У літописі читаємо: "Се бо Мстислав великий наследи отця своєго Володимира Мономаха великого. Володимир сам собою постоя на Дону і многа пота утер за землю Рускую, а Мстислав мужи своі посла, загна Половци за Дон і за Волгу, за Яик, і тако избави Бог Рускую землю от поганих".

І прийшла весна — вісті з Новгороду прийшли (в 1126 році), що вже кінець квітня, а сніг лежить на нивах. Вимерзла озимина. І минулого року був неврожай. Новгородці їдять березову кору, липове листя, мох.

1126 рік. 1 серпня у Києві землетрус. Похилилися і потріскалися кам'яні церкви. Помер грек-митрополит Никита; він майже п'ять років безпощадно викорінював у народі національну свідомість, утверджену рідною вірою України (Руси). "За його панування вже можемо запримітити, що мораль, вроджена українському народові.., внаслідок візантійщини.., занепала сильно", "засоби митрополитів-греків: спершу здеморалізувати Український народ, бо тоді щойно можна зробити з нього колонію" (Др. Г. Лужницький, "У. Ц. м. С. і З.", стор. 86). Здеморалізувати Український Народ, значить перетворити його в народ без національної свідомости і гордости, перетворити внуків Дажбожих у рабів Саваотових, в національно несвідомих істинно-православних тутешніх людей.

239. 1131 рік. Прибув до Києва новий грек (митрополит Михаїл). І з ним — юрби монахів. Здібніші монахи будуть наіменовані єпископами й ігуменами грецької церкви в Україні (Русі). І на лад'ях (човнах) прибули грецькі купці — привезли ікони, ризи, підсвічники, кадильниці, кропила, мощі, камінці з гори Афон та з гори Голгофа. Багатий купець Пирогостус (Пирогощ) привіз ікону, обкладену камінням, оздоблену сріблом і злотом; ікону Діви Марії малював славний грецький іконограф, позувала, як видно по образі, чорноока і смаглява якась грецька дівчина.

У "Харатейних Літописах" пишеться, що цар Мстислав Володимирович (1125-1132) "заложіл в Києві церков Святой Богородиці Пирогощую", "от греков Пирогощую купцом Богоматері образ". На Подолі на ярмарку рядами стоять сотні ікон Богородиці, Христа, Іоана Хрестителя, Варвари, Андрея, Миколая, Юрія, Михаїла, і десятки інших святих грецької церкви.

Чому в Україні (Русі) такий великий збут святощів грецької церкви — просто немає застою? "Іпатієвський літопис", 1871 року видання, на стор. 77-й пише: "Коли Володимир охрестився, то прийняв ісповідання віри за себе і за ввесь свій народ, а в цьому ісповіданні було й таке: "Вірую і приємлю церковная преданія і кланяюся чесним іконам, кланяюся древу чесному і кресту, і всякому кресту, і святим мощам і святим сосудам"". Такі поклявся ритуали здійснювати цар Володимир, і той, хто не купує грецькі церковні святощі і не поклоняється їм, не шанує клятви тієї, яку склав грекам цар Володимир.

240. Бідні люди купують на Подолі бідні ікони Богородиці. Багаті люди доми свої прикрашують багатими іконами Богородиці. Цар Мстислав, купивши у грека-купця Пирогостуса найбагатшу ікону Богородиці, в її честь поставив церкву "Богоматері Пирогоської", яка була проголошена чудотворною.

Торгівці іконами оточили селянина Поляна, який у дзбанах продає пахучий липовий мед, у міхах — сало. Щоб відчепитися від нав'язливого продавця, Полян узяв ікону святої Варвари за три кусні сала. І сказав: "Згодиться, моя стара помолиться, а не згодиться — горнець з молоком накриватиме". У цих словах (словах, що стали народним прислів'ям) висловлена щира селянська безпосередність, по якій пізнаємо — народ не дорожить тими святощами, які ненароджені з його душі, з рідних його понять і хвилювань.

241. 1132 рік. 15 квітня помер цар Мстислав Володимирович. Він жив для грецької церкви, щедрими дарами обдаровував єреїв-греків. Догоджав їм, нічим їх не обмежував. У купців святощі закуповував, золота не шкодуючи. Він у Києві поставив багатий Федорівський монастир (він, цар Мстислав, у хрещенні був Федором).

(І не цариця Ольга, не цар Володимир-Хреститель, а цар Мстислав був зразу (як пише Др. Г. Лужницький) греками проголошений "святим Феодором грецької церкви". Щойно після 1240 року (в часи підходу Татаро-Монгольської орди до Києва) греки проголосили царя Володимира-Хрестителя святим Василієм... із застереженнями: він був святим без права почитання в церкві. І щойно в 1263 році вперше було його ім'я згадане, як святого грецької церкви.

У грецькій церкві святих дуже багато — є цілі "династії святих". Наприклад, святий Василій (329- 379) походив "з родини святих греків". Батько св. Василія — святий, мати св. Василія — це свята Емінія, а сестра його — свята Мокрина, а брати його — святий Юрій і святий Петро, їм поклони складають українці — православні грецької церкви).

242. Після смерти царя Мстислава стає царем князь Ярополк Володимирович (молодший брат Мстиславовий). Бути царем України (Руси) — імперії, яка своїми просторами рівняється Західній Европі, справа складна. (У "Біблії" пишеться, що було царство Юдея, яке на півдні межувало з царством Едом, на сході — з Солоним морем, на заході — з Палестиною, і були в Юдеї гради — Єрусалим, Геброн, Бір-Шеба, Ламіш. На території імперії України (Руси) могли б розміститися двісті таких царств, як Юдея).

В Україні (Русі) від 972 року починаючи (майже за два століття), народилося сотні князів. І тепер їхні роди — сини, внуки, правнуки, споріднені з ними бояри і сини, і внуки боярські — прагнуть влади, слави, земельних наділів.

Мономаховичі, Святославовичі, Мстиславовичі, Ольговичі, Всеволодовичі, Давидовичі і десятки їм подібних князів — всі вони зріднені між собою і всі вони боряться між собою, знесилюючи самі себе. Ні, немає жодних підстав вірити, що "Хрещення Русі сприяло об'єднанню руських земель, посиленню міжнароднього авторитету Київської Русі і розвиткові давньоруської культури". Хрещення стримало розвиток давньоруської культури, хрещення роз'єднало землі України (Руси) і ослабило її міжнародний авторитет. Не кажу, що греки з нами зробили те, що іспанці з азтеками, та хрещення привело до ослаблення нашої національної енергії, і ми починаємо гинути...

243. 1136 рік. Новгород. Князь Святослав (в охрещенні Николай) одружується з красунею (з дочкою славного новгородця Петрила). Молоду пару вінчає піп Агафон. Новгородський єпископ-грек Ніфонт розгнівався, що без його участи княже вінчання відбулося.

Князь Святослав, щоб єпископ Ніфонт не гнівався, дає йому (крім усталених княжих дарів) новий дар — річно 100 золотих гривенів. Гривна має 50 різанів (копійок). "Скільки ж то буде гривна на наші гроші? Се можна вивести з того, що за рік служби платили жінці одну гривну" (М. Аркас).

Єпископ Ніфонт, отримавши 100 гривенів, гнівно проречав: "Не достоить ея пояти" ("Новгородський літопис"). Православіє грецької церкви в Україні (Русі), очолене єпископами-греками, або огреченими українцями (русичами), ослаблювало владу князів, роз'єднувало їх. Греки вважали, що князі, маючи православіє церкви грецької, повинні вважати наставлеників, присланих з Візантії, своїми панами, і їм коритися. І власне єпископ Новгородський (грек Ніфонт) вважав себе вищим за князя, якого він сповідає, причащає, карає за гріхи, або звеличує "за добрі діла довершені на славу церкви грецької".

244. Грек-єпископ Ніфонт у Святій Софії Новгородській, хреста тримаючи, речав, що князь Святослав "Богу протівен і святой Софії!" "Так вам і треба! Вогнем і мечем нас, новгородців, на віру грецьку навертали ви, князь Гліб, воєводи Путята, Добриня! І тепер, греки душу вашу грецькою церквою поневоливши, речуть вам, що ви "Богові противні і святій Софії!" Князі наші — раби церкви грецької, а ми раби рабів!" — рекли новгородці.

Єпископ Ніфонт проголосив, що він є єпископом "з волі Вседіви Марії і Господа Христа". І поділив він новгородців на дві ворожі групи, переманивши на свою сторону й Петрила (тестя князя Святослава) і купців та бояр. І в Новгороді почалася війна — князь Святослав був підступно схоплений і зв'язаний. І тепер "стрежахуть єго на Смядине в монастирі, яко же і жену єго в Новгороді у святой Варваре в монастирі". (Монастирі поставлені князями на славу церкві грецькій, стали не тільки в'язницею душі, а й тіла).

Петрило, збагнувши, що грек-єпископ Ніфонт хитро використав його в творенні бунту проти князя Святослава, біжить до монастиря. Біжить, щоб рятувати свою доню, яка в "святій Варварі сидить замурована, через малий отвір їй їжу подають". О, нещасний православний Петрило!

Твоїх дідів вогнем і мечем на православіє навернули. Тепер доню твою у "святій Варварі" замурували... лежить Петрило в рові біля монастиря, задушений мотузкою: читаючи "Новгородський літопис", ми довідуємося про жахні події наших временних літ.

245. Війна, викликана греком-єпископом Ніфонтом, страшна — рід князів Ольговичів іде війною проти роду Мономаховичів. Ольговичі боронять князя Святослава Новгородського. Князь Всеволод Чернігівський у Чернігові осуджує дії ніфонтівців у Новгороді, не знаючи, що він у Чернігові має єпископа-ніфонтівця.

Єпископ-ніфонтівець у Чернігові в церкві рече: "Через перстень була дана влада в Єгипті Йосипові! І через перстень прославився Даниїл в країні Вавилонській. Правиця Господа Саваота озброїла Мойсея в морі Червоному. Архиєрей, слуга Христовий, перстень влади князеві дає, або від нього перстень влади відбирає!"

Вони (єпископи) були "Преосвященими Владиками" (Володарями). І поводилися вони по-преосвященному — якщо їхня преосвященність гнітила душу і поневолювала мислення князів, то треба знати, що справа не у преосвященності, а в тому — чия вона, звідки вона і кому вона служить? Якщо ви хочете, щоб преосвященність служила справі України (Руси), то з чужин її не позичайте. Ви рідну преосвященність в 988 році заплямили, і грецькій поклонилися, терпіть же тепер і служіть їй і принижуйтеся, звучи себе "псами смердючими". (У Ніконському літописі пишеться, що князь Всеволод (Чернігівський), примушений був, каючись перед єпископом, сказати: "Азъ песъ смердящій, таковая злая содьвая", що значить на мову сучасну, перекладаючи: "Я пес смердючий, таке зло здійснюю". Якщо б справді єпископ православія церкви грецької був зацікавлений у величності княжого авторитету, то він би не вимагав від князя такого принизливого каяття.

246. Князь Всеволод (Чернігівський) Олегович, внук Святослава Ярославича, в 1138 році став царем України (Руси). Чернігівщина, Смоленщина, Волинь та інші князівства з'єднані з Києвом. Північні колонії України (Руси) — Рязанщина і Ростово-Суздальщина вже починають попадати під вплив "ніфонтівського духа": єпископ Ніфонт Новгородський вважає, що Новгород і Ростово-Суздальськ не повинні коритися цареві Всеволодові.

У 1145 році цар Всеволод рішив відважно говорити з греком-митрополитом Михаїлом. "Цар України (Руси) царює з волі Христової. Заступником волі Христової є митрополит Михаїл", — рекли єреї. "Що ж це є? Виходить, що цар України (Руси) царює з волі грека, який репрезентує волю Христа? Грек має уповноваження від Христа розпоряджатися волею, душею, розумом України (Руси)", — рекли кияни.

Грек-митрополит Михаїл у св. Софії рече: "Хочете життя вічне осягнути, то поступайте так, як наказує вам робити правдивий Бог Ісус Христос: "Хто покинув доми, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або поля, задля ім'я мого, життя вічне осягне!" (Маттей, 19, 29). Пощо брати мечі в руки! Пощо дбати про блага земні, пощо дбати про земну Вітчизну! Дбайте про небесну Вітчизну — в ній життя вічне, блаженство і спасіння! Спаситель добровільно умалив себе, прийнявши вигляд раба!"

"Царю Всеволоде, є щось зле в нас? Юнаки, обвішавшись мішками і на шиї хрести повісивши, покидають доми, братів, сестер, приймають вигляд раба-жебрака. І йдуть в ліси Ростово-Суздальщини, щоб "поганців" мордвинів, чудів, мерів, черемисів на православіє грецької церкви навертати. Україна (Русь) вже так обправославлена, що не має сил сама себе боронити?" — сказав тисяцький Суша, з Дінця прибувши.

247. І сказав грек-митрополит Михаїл: "Глупий той син, який виступає проти віри батьків своїх! Віру царів Володимира, Ярослава треба шанувати і для неї жити! Хто батька шанує, того й люди шанують!"

"Господь Бог Саваот схотів, щоб греки пасли стадо України (Русі) по-грецькому. Хто не кориться грецьким єреям, той не кориться своїм батькам-царям Володимирові, Ярославові, Мстиславові. Грецька мудрість є міркою мудрости для всіх тих киян, які хочуть бути людьми мудрими, "просвещенними крещенієм".

"Ми, греки, для киян дали все, що є на світі найсвятіше — ікони, ризи, кадило, кропило, требники, канони, тропарі! Ми, греки, навчили киян, як в Україні (Русі) грецькі церкви ставити і як за грецькими уставами жити у монастирях. Ми, греки, у Херсонесі одягнули царя Володимира у грецькі ризи, щоб він був подібний на благовірного грека і не виглядав, як його батько — варвар Святослав. У нас, греків, є слово "матетеузате", що значить "зробіть учнями". Ви, кияни, є грецькими учнями, і такими ви повинні всюди і завжди себе почувати. Царі України (Руси) — Володимир, Ярослав, Мстислав і всі інші — це грецькі учні, ми їх учили служити грецькій церкві в ім'я нашого Господа Бога Ісуса Христа!"

248. І сказав атіман Суша: "Я з Дінця. Я гість у Києві. Скажіть, митрополите Михаїле, чому в Києві всі церкви повинні ставитися на взір грецький? Чому Київ не може мати київський взір? Чому ми не можемо бути подібними самі на себе?

З правіків Україна (Русь) мала святе знамено Триєдиности — Прав, Яв, Нав; злотий тризуб. Ви забороняєте киянам у домах тризубець мати на стіні. Кажете, що тризубець -знамено язичеське, поганське, вороже грецькій церкві. А чому у Візантії пошановане знамено язичеської Греції, двоголова змія? Чому у Греції пошановане язичеське божество Греції Атена, її статуї й досі греки тримають у своїх домах?

Ви у Києві попалили древні київські письмена, писані на берестових листах, сказавши, що в них славиться поганська віра України (Руси). А чому ви тепер привезли до Києва древні грецькі письмена, в яких славиться поганська віра Греції (Гелляди)?

Ви до Києва привезли писання Іоанна Малали, у яких оповідається про грецьких богів Кроноса, Зевса, Гефеста, Геракла, Геру? Ви, візантійські архиєреї, наші рідні оповідання про богів України (Руси) переслідуєте, палите, а своїх богів-ідолів нам привозите, бо в них "мудра сладость єсть", "мед наслаждєній?" Як я знаю? Мені про це сказав монах Клим Смолятич! Ви, греки, обманули нас вірою Христовою!"

249. Грек-митрополит Михаїл, почувши, що цар Всеволод ставиться прихильно до атімана Суші, втік з Києва. Тікаючи, він наказав від імени Константинопольського патріярха не відчиняти у Києві грецької церкви (святої Софії) — ніхто з єпископів не сміє торкатися до замка! Навантаживши скрині скарбами, він дав прощальний наказ грекові-єпископові Ніфонтові: "Бережи Київ від латинників! А коли латинник схоче грецьку віру прийняти, повинен вісім днів молитовно і постом очищатися від латинського бєсовства. Латини — гірші від жидів.

Папа Григорій 6-й купив цього року престол папський за тисячу фунтів золота, вірить, що видатки швидко повернуться. Благовірний Ніфонте, полагодивши справи у Новгороді, їдь у Ростово-Суздальщину. У Суздалі є князь, у жилах якого тече благородна грецька кров. Він знає, що я їду в Константинополь, на нього вся наша надія. Він покарає Київ за те, що він принизив мене. У Рязані, Ростові, Суздалі, Кучкові (Москві) наші єпископства. І там живуть муроми, чуді, мордвини, мещери, мері — усі вони ненавидять Київ тому, що Київ їхні землі покорив. Частина з них вже на віру грецьку навернені. Вони мої молитовні благання почувши, спалять Київ — осине гніздо варвара Святослава і його потомків!"

250. Цар Всеволод занедужав. Запросив він до Києва князів і сказав їм, що грек-митрополит Михаїл відмовився висвячувати на єпископів людей негрецького походження, вважав, що "Україна (Русь) повинна бути в грецькій церкві". Цар Всеволод хотів, щоб грецька церква була в Україні (Русі) очолена не греками. Князі склали присягу, що після смерти царя Всеволода визнають царем князя Ігоря; Ігор — брат Всеволодовий.

У 1146 році помер цар Всеволод і царем став князь Із'яслав Мстиславич (Переяславський). Князь Ігор сидить у Переяславі — ув'язнений у монастирі.

251. 1147 рік. Цар Із'яслав скликав у Києві Собор єпископів. На Собор прибули з Чернігова єпископ Онуфрій, з Білгороду — єпископ Теодор, з Новгороду — єпископ Ніфонт, з Смоленська — єпископ Мануїл, з Переяслава — Євтим, з Юр'їва — Дам'ян, з Володимира — Федір.

І на Соборі цар Із'яслав спитав, чи єпископи можуть вибрати митрополита? Єпископ Онуфрій відповів, що на основі грецьких церковних канонів, єпископи можуть вибрати митрополита. З освяченням також труднощів не буде, бо "в нас єсть голова святого Климента, якоже Гріци ставять рукою святого Іоана". (Коли "гріци" можуть висвячуватися рукою святого Іоана (тобто, засушеною кісткою руки), то чому кияни не можуть для висвячення покористуватися черепом святого Климента?).

"Вь лето 6655 (1147)" року (у липні місяці) монаха "Зарубського" монастиря Клима Смолятича (книжника і філософа, "преже бо его й не бывалъ таковъ въ Руси") було поставлено на митрополита Київського і всея Руси. Грек-єпископ Ніфонт, найдовіреніша людина Візантії, здібний дипломат візантійський, та його однодумці (греки-єпископи Теодор, Нестор, Мануїл і інші) сказали, що "нема того в законі, щоб єпископи ставили митрополита без Константинопольського патріярха". Духовне поневолення України (Руси) — свята законна православна справа.

252. "Якщо імператор Візантії, нікого не питаючи, іменовує того чи іншого архиєрея патріярхом Константинопольським, то чому цар України (Руси) при згоді Собору єпископів не може іменувати того чи іншого архиєрея митрополитом Київським?" Є пан-християнин і є раб-християнин: те, що дозволено панові — заборонено рабові? З рабством боротися дуже тяжко тоді, коли воно освячене святими церковними законами. Єпископи, очолені єпископом Ніфонтом, сказали митрополитові Климові Смолятичеві: "Не поклоняємося тобі і не служимо з тобою". Так кажучи, вони не керувалися вірою Христовою, а інтересами грецькими, які вони завжди ставили на перше місце. "Киян зробіть учнями (матетеузате), навчіть їх кланятися грецькій мудрості, грецькій церкві, грецьким авторитетам. І карайте їх за неслухняність"; з таким поглядом грек не може розлучитися.

159 років живе Україна (Русь) в духовному рабстві грецької церкви; уже виплеканий раб, він уже втратив почуття національної єдности, уже можна легко використати раба проти раба. Раб, сам з собою воюючи, допоможе грекам скинути з київського митрополичого престолу українця (русича) Клима Смолятича. Знову прибуде грек-митрополит. Треба почати творити опозицію проти митрополита Клима Смолятича.

253. I "головою опозиції став Ніфонт: він не згадував Клима у Богослуженнях. І виступав публично проти нього, маючи союзника в наказному ігуменові Печерського монастиря, Теодосієві. Князь Із'яслав 2-й намагався переконати Ніфонта, забороняючи йому виступати проти митрополита Клима. Ніфонт не покорився, бунтуючи далі духовенство проти Київського митрополита".

"Князь Із'яслав заборонив Ніфонтові вертатися на єпископську катедру до Новгорода, назначуючи йому мешкання в Печерському монастирі" (Проф. Др. Г. Лужницький, "У. Ц. м. С. і 3.", стор. 91). Ніфонт і його однодумці речуть: "Понеже он (Митрополит Клим Смолятич, — Л. С.) не помінаеші патріарха, он волк єси!" Він (Митрополит Клим Смолятич) у Києві єпископами-греками і грецькою церквою огреченими киянами, проголошений "вовком". Чи був він вовком?

254. Він (українець, митрополит Клим Смолятич) був греком по вірі, він думав по-грецькому. З дитячих років він був навчений трепетною душею благоговіти перед грецькими іконами. Він, крім грецької, жодної іншої віри не розумів. Він звеличував православіє грецької церкви і культуру грецької дохристиянської віри. Так є, "Клим Смолятич... у своїх творах покликувався на твори Гомера, Аристотеля й Платона", він "глибоко сприйняв нову високу культуру й пересаджував її на українську землю", культура ж візантійська така "висока", що навіть "самі стіни Константинополя пахли культурою" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Візантія й Україна", стор. 46, 56).

Клим Смолятич, читаючи Гомера, знав імена грецьких Богів: Зевса, Аполлона, Атени, Артеміди, Деонисія, Крона. У Києві дозволено читати писання грецьких волхвів Гомера, Софокля, Еврипіда, Есхіла, в їхніх паґанських писаннях звеличена паґанська культура і віра Греції. Знає Клим Смолятич, добре вивчивши грецьку мову, що єреї-греки у Києві читають писання про Афродиту (богиню кохання), Геліоса (бога сонця), Атену — богиню грецької столиці, Алоея — бога обжинків, Деонисія — бога виноградарів, Еола — бога вітрів.

І їм вільно вимовляти імена грецьких богів. І вони ж (єреї грецькі) забороняють у Києві вимовляти слово "Дажбог". І Клим Смолятич, щоб грекам приподобатися, не має на устах імен богів України (Руси). "Залишки язичества, народні вірування підлягалися духовному судові" (Н. І. Костомаров, "Перша Книга", стор. 27). Греки-єреї любили монаха Клима Смолятича так, як любить рабовласник раба вірного, коліноприклонного, смиренного. Та коли вони побачили, що раб хоче себе звільнити з ярма, вони його на його землі вовком назвали.

255. Є такі святі закони, на основі яких Україна (Русь) назавжди передана в духовне рабство — той, хто бореться за її духовну незалежність, порушує закони того хрещення, яке було в 988 році довершене. "Се протівно єсть преданію святой гречеськой церкви, іже крещенієм синов Русі просветі от престола Константинопольського, оттуда же і перваго Кієву митрополита подадє Михаіла, іже рукопісанієм утверді, яко не достоінт іному биті в Києві митрополиту, точію от благословенія Патріярха Константина града" ("Патерик").

"Рукописанієм" греки утвердили під час "крещенія синов Русі", що в Києві ніхто не має права бути митрополитом без дозволу греків. І той, хто це православне "рукопісаніє" порушує, вважається вовком таким, як Клим Смолятич.

"Русичі не були задоволені владою митрополитів-греків", "хотіли звільнити церкву Русі від залежности церкви Греції", "митрополити-греки не складали безумовного добра для церкви Русі, і проти цього не можна зробити жодних заперечень" (Е. Голубинський, "Історія Русскої церкви", т. 1,ч. 1, стор. 315, 317, 320).

Хрещення України (Руси) було справою більш політично-економічною, ніж духовною: греки при допомозі віри Христової поневолили українців; безпощадно визискували їх. Не мати у Києві грека митрополита значить економічно ослабити Візантію, лишити її без хліба, хутра, воску, меду, сала, скоту, солодководої риби, шкіри, рогу, масла та інших скарбів, які йдуть з України (Руси) до Константинополя, як "дар на Боже".

256. Обминувши Київ, спішать "гості" від імператора Візантії Мануїла Комнена в далеку північну Ростово-Суздальщину до князя Юрія Довгорукого. Одягнені вони, як і завжди, в благовірне одіння єрейське, з хрестами, в мішках — антимінси, мініятюрні ікони, кропила, кадила. Везуть вони велику святість святої церкви грецької — везуть грамоту до єпископа Ніфонта від "Патріярха Константина града Ніколая 4-го" (Музалона). У грамоті "Патріярх Константина града" дає моральну підтримку єпископові Ніфонтові, який мобілізував чорноризників церкви Грецької для боротьби проти царя України (Руси) Із'яслава Мстиславича і проти українця (русича) митрополита Клима Смолятича. "Патерик" пише, що у грамоті "Патріярх Константина града" славить єпископа Ніфонта, "ублажая его о величестве разума й крепости, й причитая того къ древнимъ Святым Отцемъ".

За велику працю, яку провів єпископ Ніфонт, утверджуючи в Україні (Русі) духовне рабство, освячене церквою грецькою, він був церквою грецькою проголошений святим Ніфонтом. І українці (раби православні) навчені (бо правдиву віру мають) своїх катів звати українськими святими. Так є, що "Святий Ніфонт, єпископ Новгородський. Єпископом був з 1-го січня 1130 року. Упокоївся 21 квітня 1156 року в Києво-Печерському монастирі" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 84). Так є, коли народ має таку чужу віру, в якій кати народу проголошені святими угодниками, він (народ) вважається одуреним народом).

Хто такий князь Юрій Довгорукий? Вигнані з України (Руси) розбійники, винуваті і не винуваті вбивці, і всі ті, що провинилися перед родом своїм, ішли в ліси далекої півночі.

Знаємо, що до 988 року не було в нас кари смертної — винуватців виганяли з села, або вони самі, зло довершивши, тікали. З таких утікачів на берегах Оки, Москви, Клязьми, Шексни поставали мисливські "хутори", в яких жили і місцеві (неслов'янські) люди племен Мері, Муроми, Мордви, Весі. Мордвинка, одружившись з утікачем, вивчала його мову. Діти — метиси говорили мордвино-київською мовою. Коли в ці селища приходили з України (Руси) княжі дружини (військові частини), "хутори" ставали княжими, і платили князеві данину. І тому, що тут князі поставили свої укріплення-гради Ростов і Суздаль, земля ця почалася зватися Ростово-Суздальською.

257. "Ростово-Суздальська земля... край цей заселений був здавна племенами Чудьськими та Фінськими. Князь Юрій, а далі син його Андрій, заселили цей дикий край слов'янськими невольниками та своїми дружинниками, будували там городи та оселяли села. Чудь та Фінни, слабші, менш культурні від Слов'ян, мішаючись з Руськими людьми та перейнявши християнську віру, потрохи втеряли свою народність і мову, і з сієї мішанини склалося зовсім осібне од Українців, і вдачою, і на обличчя, плем'я, що потім сталося зватися Великорусами. Уже здавна Великоруси визначалися своєю більшою рухливістю, здатніші були до торгівлі та до такого іншого, але у громадському ділі вони зовсім зрікалися своєї волі і зовсім підлягали волі свого князя. Тим-то князеві й любо було жити серед такого народу", — так пише син Адмірала — Головнокомандуючого Чорноморським флотом і портами, царський офіцер М. Аркас, вихованець Петербурзької школи правознавства, в "Історії України-Руси", стор. 59.

258. Добірні харчі, безмежні степові простори. Здорова кров з розвиненим інстинктом панування. Він (українець-русич) вміє своїй волі підпорядкувати волю покорених племен. Він вроджений наказодавець. Грецьку віру маючи, він клонить голову перед єреєм грецьким, просить у нього благословення. Рідному князеві він не кориться — він сам собі князь. Він хоче князя вчити, як князь має князювати. Там, де всі наказодавці, немає таких, які б виконували накази. Накази, які не виконуються, нагадують порожнє колосся -шуму багато, а користи нема.

Там, де кожний майже князь, тяжко князем бути: кожний вважає, що він споріднений з родом княжим, з княжим воєначальником чи з зятем княжим, чи з бабусею невістки, яка є женою сина княжого дядька. "Я ниви маю, ліс, стадо скоту — самих кобил двадцять, вісім коней. Маю 20 стіжків збіжжя. Самого меду в мене 30 берковців! Маю трьох синів, п'ять дочок. Я сам собі князь!" — таку філософію життя мав землевласник, рід якого споріднений з родом княжим. І з таких родів складається плем'я, з племен — народ України (Руси).

259. У Ростово-Суздальщині мішанці (тобто, метиси, французьке слово "метис" значить "потомок", роджений від подружжя двох різних рас) — люди рухливі: рухливі тому, що всі вони є мисливцями і торгівцями (переважно торгували хутрами, рогом, шкурою). "Вони зрікалися своєї волі і зовсім підлягали волі свого князя" тому, що така була в них одідичена вдача мисливська. Мисливці ідуть на полювання юрбою, їх веде начальник — найвідважніший і найспритніший мисливець.

І всі вони під час полювання (в ім'я успішного полювання) беззастережно виконують накази начальника, не вступаючи з ним в розмову з питаннями "Що ти мені наказуєш тримати стрілу напоготові? А може я щось інше в думці маю? Звідки я знаю, що твій наказ правильний?" Мисливець "зовсім зрікається своєї волі і зовсім підлягає волі свого провідника: народ з таким мисливським інстинктом є добрим народом для творення армії і державного життя".

260. "Гості" від імператора Візантії Мануїла Комнена зупинилися на перепочинок у селищі Кучкове (Кучкове — хутір боярина-купця Стефана Івановича Кучки). І зачарувалися: у Кучкові в соснових "ізбах" лежать великі скарби — хутра дорогоцінні.

У лісах, непрохідних болотах, на березі річки Моськава (Гниловодна, звідси — Москва) живуть відважні багаті мисливці мордвини. Мордвини, щоб успішніше збувати хутра в Кучкові, вже трохи навчилися говорити по-київському, деякі з них вже й "ізби" поставили в Кучкові, стали слугами при дворі боярина Кучки.

Селище Кучкове стоїть на підвищенні, оточене високим частоколом. (Тепер на цьому місці стоїть Кремль). Воєвода Кучка хутра, куплені в мордвинів (виміняні за сокири, молотки, мечі, жіночі прикраси), відправляв до Києва. Тепер він навантажує їх на човни — пливе по Москві, а потім по Клязьмі до Суздалю, де живе князь Юрій Довгорукий.

На ріці Клязьмі є селище Клязьма, на ріці Костромі — селище Кострома, на озері Чухлома — селище Чухлома. У цих селищах живуть неслов'янські племена. Люди чудські і мордвинські (для зручности) селище Кучкове, яке стоїть на ріці Москва, називали Москва, а частокіл (дерев'яну огорожу) називали — кремль.

Князь Юрій Довгорукий зустрів у Кучкові (Москві) прибулого з Києва єпископа Ростовського, грека Нестора. Єпископ грек Нестор гостро осудив нововибраного митрополита (українця-русича) Клима Смолятича, і сказав Юрію Довгорукому, що Київ порушив закони, підписані під час хрещення в 988 році, значить Київ хрещення не визнав. Київ відійшов від Константинопольського патріярха. Єдину тепер надію має Візантія на землі Московські (Ростово-Суздальські), де царює незалежний князь Юрій Довгорукий.

261. Дві "містерійні" дати: у 1147 році цар Із'яслав скликав у Києві Собор єпископів, де було проголошено непідпорядкування Константинопольському патріярхові. І в цьому ж 1147 році відбувся у Кучкові (Москві) "Таємний собор", відомий під назвою "обед силен"; і тут, в Москві, князь Юрій Довгорукий, натхненний "ніфонтовцями" і "гостями", прибулими з Константинополя, вирішив справу свого військового походу на Київ. (Вперше в історії згадується Москва в літописі такими словами: "Князь Юрій Довгорукий в 1147 році дав "у Москве обед силен".

Князь Юрій Довгорукий приїхав на побережжя річки Москви, де жив, заснувавши собі хутір, боярин Стефан Іванович Кучка. У Кучки були красива дочка Уліта і сини Пьотр і Іоакім. Князь Юрій Довгорукий одружив свого сина Андрея з Улітою. А боярина Кучку задушив шнурком.

"Москва на крови основана, й къ изумленію враговъ нашихъ сделалась Царством знаменитымъ. Она долгое время именовалась Кучковымъ" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 2, С.-Петербург, 1892 р., стор. 142).

З військом, в якому більше неслов'ян (мордвинів і чудів), натхненний єпископом-греком Нестором, князь Юрій Довгорукий в 1149 році вторгається в Київ. Він виконує прохання Візантії — виганяє з Києва царя Із'яслава і українця митрополита Клима Смолятича.

У 1150 році цар Із'яслав Мстиславович виганяє з Києва Ростово-Суздальську орду князя Юрія Довгорукого. Іде кривава війна. І знову князь Юрій Довгорукий входить в Київ. І знову його виганяє з Києва цар Із'яслав Мстиславович. Іде кривава війна. І входить у Київ князь Ростислав Мстиславович і виходить. І входить у Київ князь Із'яслав Давидович, і царює один рік. І знову (вже третій раз) вводить у Київ князь Юрій Довгорукий Ростово-Суздальську орду, і було це в 1155 році.

Із Константинополя у квітні 1156 року прибуває новий грек-митрополит Константин 1-й. Він у святій Софії привітав христолюбне військо Московське (Ростово-Суздальське) і нового царя-князя Юрія Довгорукого. І прокляв "в ім'я Отця і Сина і Святого Духа" противного для Христа царя Із'яслава і противного для Христа митрополита Клима Смолятича.

262. І у Святій Софії проголосив грек-митрополит Константин 1-й, що всі висвячення, здійснені українцем (русичем) Климом Смолятичем "в ім'я Небесної Цариці Діви Марії вважаються незаконними". І ті, які стали священиками, отримали висвячення від "поганина-віровідступника Клима Смолятича, повинні від цього висвячення відректися, і в угоду Христу Богу проклясти Клима Смолятича".

Кияни любили царя Із'яслава. Він був таким добрим, що забороняв єреям і градникам розганяти киян тоді, коли вони у гаях співали світських пісень, жартували, слухали сопілку. Цар Юрій Довгорукий, оточений єреями-греками, після пиру знову пир улаштовує — тішиться, що на бажання Візантії присмирив Київ і дав у Києві необмежені права для грека-митрополита Константина 1-го. Кияни відчули, що живуть у подвійній неволі — їхню душу гнітить Візантія, а тіло гнітить Мордвино-Чудське військо московське, очолене князем Юрієм Довгоруким. І сумно, що цар Із'яслав в 1155 році помер — хто тепер оборонить киян?

(Папа римський Андріян 4-й, почувши, що Візантія при допомозі князя Юрія Довгорукого вигнала з Києва українця-митрополита Клима Смолятича і починає свої впливи ширити на півночі — біля меж Фінляндії, задосадував. Натхненний папою Андріяном 4-м шведський король Ерик в 1157 році завойовує Фінляндію і починає вогнем і мечем навертати фінляндців на Христову віру римську).

У 1157 році, 15-го травня (на пиру в Петрила захворівши), помер князь Юрій Довгорукий. Кияни, почувши, що він помер, повстали, розгромили у Києві його Двірець Царський, повбивали його бояр. А військо його, рятуючись, утекло з Києва, пішло у Московщину. І втік з Києва й грек-митрополит Константин, знайшовши притулок у Чернігові, у грека-єпископа Антонія. Митрополит Клим Смолятич спішить з града Володимира до Києва.

263. Одна частина єпископів стала по стороні українця (русича) митрополита Клима Смолятича, інша — по стороні грека-митрополита Константина. І князі, своїх єпископів підтримуючи, поділилися на дві непримиренно ворожі сили. І вже готові почати воювати самі з собою.

Щоб обманути православних рабів-християн, їм постійно єреї біля амвонів речуть: "Забажав Володимир об'єднати численні свої землі одною вірою та збагатити її придбаннями візантійської культури, і тому хрестив народ, після хрещення авторитет царя піднявся, престиж Русі в Европі став великий, усі тішилися хрещенням, бо над ними правдива віра возсіяла". Церковна така пропаганда є облудною: в ній зігнорована навіть та історична правда, яка занотована монахами у літописах.

("Виявляється, що вони (греки) не тільки без жодного права підкорили собі церкву Русі, але, власне кажучи, порушили дійсні права і в тому випадку, коли заставляли нас мати митрополита з них, а не з природніх русичів" (стор. 273). "Наші предки не проявляли найменшої пошани до національного характеру греків і зображали їх, як уособлення лицемірства" (стор. 326). "Народні прислів'я говорять про фальшивість і хитрість греків: "цигана обмане жид, жида — грек, а грека — чорт", "грек скаже правду раз на рік", "грек за золото собі очі виколе" (стор. 317), (Е. Голубинський, том 1, "Історія Русскої церкви"). Якщо народ бачив, що греки — це втілення лицемірства, то він в душі ненавидів й те хрещення, яке було здійснене при допомозі цих лицемірів. У народі нашому була ненависть не до греків, як народу грецького, а до греків-єреїв, які жорстоко пригнічували добру вдачу київських людей).

На одній вулиці стоять кияни і речуть: "Клима Смолятича хочемо! Віра грецька, то хай хоч митрополитом буде наша людина! Геть грека Константина!" Біля монастиря Києво-Печерського стоять монахи і речуть: "По рукопісаніям має бути митрополитом тільки грек! Геть Клима Смолятича! Хто не визнає, щоб грек був митрополитом, той не визнає хрещення Русі!"

264. Бачачи, що киян, поділених політикою православія грецького, помирити не можна, (киянин бачить у киянинові найлютішого ворога) вирішено порятунку шукати у Візантії. Поспішає гінець — боярин Юрій Семкович до Константинополя: щоб не було так, як хочуть прихильники українця-митрополита Клима Смолятича і прихильники грека-митрополита Константина. Він (боярин Юрій Семкович) має привезти третього митрополита. Константинополь знає до найменших дрібниць, що діється у Києві. ("Дайте нового митрополита?" "Новий митрополит Іоан 4-й, думаємо, вже в Києві", — відповів патріярх Лука Хризоверґ).

Цар Ростислав Мстиславич не хоче в Києві прийняти грека митрополита Іоана 4-го. Кияни поділилися на три ворожі фронти. У Києві ще живе пам'ять про царя Святослава Першого. Старі люди (ті, що таємні зв'язки мають з волхвами) кажуть: "Вже так враги люті нас зхристиянізували, що й дихати не хочеться. Хай буде проклятий той день, який проголосив нас християнами віри грецької. Православними ставши, ми зненавиділи самі себе, збайдужіли до себе, охляли".

265. (Князь Мстислав Володимирівський (син царя Із'яслава) 22 листопада 1157 року) сказав боярам: "Митрополит Константин у святій Софії кляв мого батька за те, що він підтримував митрополита Клима Смолятича. Я ще маю почуття чести, геть митрополита Константина!"

Літописець написав, що коли у Чернігові помер грек-митрополит Константин, то князь Святослав Чернігівський у присутності грека-єпископа Антонія розірвав печать: у заповіті митрополит Констинтан написав: "Не ховайте мого тіла. Хай воно буде викинуте з міста і передане собакам на з'їдання". Хай, мовляв, знають благовірні греки, що скити годують собак тілом людським.

Єпископ Антоній, боючись порушити митрополичого заповіту, вивіз тіло митрополита Константина за Чернігів і викинув його на смітник "собакам на з'їдання". Князь Святослав сказав, що в Україні (Русі) такого дикунства, яке тепер греки витворяють, ніколи не було. І він дав наказ порушити митрополичий заповіт — забрати тіло з смітника і поховати в Соборній церкві в Чернігові.

266. Щоб Україна (Русь) мала більше своїх православних святих, був і цей "забраний з смітника" митрополит Константин проголошений святим України (Руси). За які такі священні подвиги? Він проявив подвиг, проклинаючи у Києві у святій Софії митрополита Клима Смолятича. Він безпощадно картав тих киян, які, будучи православними грецької віри, проявляли прихильне ставлення до язичеських обрядів, законів, істин, порядків України (Руси). І він, як грек, поступав правильно. Чому?

Язичеська віра України (Руси) — це своєрідний, кажучи сучасною мовою, національний світогляд, світогляд, в якому проявлений самобутній шлях життя, своєрідна духовна, культурна, політична, економічна, історична незалежність. Щоб українці (русичі) стали смиренними православними рабами грецької церкви, треба з їхнього життя викорінити залишки їхнього язичества: залишки їхнього самостійного мислення, залишки їхніх самостійних почувань. За творення в Україні (Русі) рабського типу людини — людини, яка життя своє готова віддати за православіє грецької віри, грек-митрополит Константин проголошений грецькою церквою святим чудотворцем.

"Блаженний Константин 1, Митрополит Київський і всієї Руси. Був Митрополитом 1156-1158-их років, родом грек. Упокоївся в Чернігові 5 червня 1159-го року. Похований в Преображенському Чернігівському Соборі, над Мощами творилися чуда. Пам'ять святкується 5-го червня" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 77).

267. Ті, які в православії грецької церкви бачать тільки невинні святощі церковні, істини Христові, жорстоко обмануті. Грецька церква (і латинська не була інакшою) ніколи не обмежувалася тільки справами церковними. Вона завжди була політиком, дипломатом, цензором справ культурного життя, знавцем державної дипломатії і військових таємниць.

Наприклад, "такі патріярхи — державні діячі, як Фотій, Миколай Містик, Константин Лихуд, Іоан Каліка не обмежувалися тільки церковною діяльністю, але й повноправно брали участь у рішенні важливих державних справ, династичних і навіть військових питань" (Протоєрей Др. А Шмеман, "Історична дорога православія", 1954, стор. 265). І такі, як вони, і посилали в Україну (Русь) такого -грека-митрополита, який при допомозі попів і єпископів (армії Христової), здійснював політику, корисну для Візантії.

268. Візантія, бачачи, що Україна (Русь) відважно бунтується проти присланих з Константинополя греків-митрополитів, вирішила зробити з Києва те, що зробив Рим з Картагенами. Київ треба спалити, жителів ограбувати, мечами посікти; Христова Візантія знає, як розправитися з своїми православними рабами.

("Патріярх пекуче підохочував (єпископа) Ніфонта до боротьби з (українцем митрополитом) Климентом, і, як свідчить "Іпатіївський літопис", "присла къ нему грамоты, блажа (его) и причитая къ святым" (Е. Голубинський, том 1, стор. 310). Справді, Візантія тепер мобілізувала в Україні (Русі) всю свою чорноризну агентуру, щоб — або тримати Київ у ярмі православія грецької церкви, або — спалити Київ. Київ, звільнившись з ярма православія грецької церкви, не тільки ослабить Візантію, а й інші народи заохотить іти його шляхом).

І візантійський патріярх Пасхаль 3-й, виконуючи політичні вказівки імператора, посилає "благих гостей" до князя Андрія Суздальського. "Князь Андрій виріс на півночі, над Волгою, і Русь (Україна) була для нього чужа і не люба" (М. Аркас). На північному березі річки Клязьма (там, де в Клязьму впадає річка Нерль) князь Андрій поставив Княжий Двірець. Біля двірця почали селитися мирні й доброзичливі люди племен Мері, Мурома, Мордва. І так постало селище Боголюбове.

269. У граді Суздаль князь Андрій поставив величаву церкву, у ній єреї-греки поставили "образ Вседіви Марії". Рама цього образу була срібна. Образ Марії був оздоблений дорогими каміннями і п'ятнадцятьма фунтами золота. У літописі ця (привезена з Візантії ікона) описана з зазначенням дрібних деталей.

Між селищами Суздаль і Москва — жваві зв'язки. У Москві так, як і в Суздалі, княжа знать складається з видатних мордвинів і чудів. (Чудь — славне фінське войовниче плем'я). Мордвин Анбал головний дворецький, права рука князя Андрія Суздальського. Князь Андрій (Суздальський) і Анбал та інші знатні мордвини особливо гостинно стріли "благих гостей" від патріярха Візантійського Луки Хризоверґа.

"Благі гості" вручили князю Андрію (Суздальському) "золотий меч". (На мечі викарбувані грецькою мовою слова "Пресвятая Богородица! Поможи рабу твоєму Андрею". "Въ Московской Оружейной Палате есть древній мечь Греческой работы, съ вырезанною Греческою надписью: "Пресвятая Богородица! Помоги рабу твоєму... въ лето по Христе..." (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 3, стор. 7: примітки). Карамзін, будучи православним патріотом і улюбленцем "Святєйшаго синода", вирішив замість ім'я і подання року, поставити крапки, і, щоб справу злагіднити, сам себе питає: "Не сей ли мечь принадлежалъ... Андрею?" Цей меч не тільки належав Андрею, а й цим мечем був убитий Андрей).

Слова, які були у Константинополі викарбовані на цьому мечеві, стали благословенним гаслом для Суздальсько-Московської знаті: спалити Київ.

270. Отримавши благословення з Візантії і святий меч грецької церкви, князь Андрій Суздальський випровадив свою многолюдну Суздальсько-Московську орду на південь.

Цар Мстислав Із'яславич (прихильник митрополита Клима Смолятича) три дні боронить Київ. І бачить він, що темні сили православія грецької церкви діють проти нього. У київських церквах і монастирях (поставлених князем) візантійські агенти працюють на користь Суздальсько-Московської орди.

8-го березня 1169 року (на другий тиждень великого посту) Суздальсько-Москвинська орда почала палити Київ. "Як дика орда лютували Суздальці у городі. Два дні — оповідає літописець — грабували вони і палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забірали з собою, старих та дітей убивали без жалю, обдирали церкви та монастирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзвони. Настала у Києві велика туга, смуток і сльози. Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйнували; тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зруйнувати, ослабити" (М. Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60).

271. Після нападу на Київ Суздальсько-Московської орди "Київ вже на віки перестав бути осередком політичним". "І з цього часу північна Русь (колонія України-Руси, — Л. С.) зовсім одрізнилася від Руси-України і починає зватися спочатку "Великим Князівством Московським", а далі — царством Московським (од столиці Москва, що збудував Юрій у 1147 році)" (М. Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60, 61). Князь Юрій Довгорукий (батько князя Андрія Суздальського) не збудував Москви у 1147 році. Він тільки у селищі Кучкове, одружуючи свого сина Андрія з Улітою — донькою боярина Кучки, її розбудував.

272. Літописець написав, що суздало-москвини, втогнувшись у Київ, "грабиша за 2 дні весь град, Подольє і Гору, і монастирі, і Софью, і Десятиньную Богородицю, і не бисть помилуваній нікому же ніоткуду же, церквам горящим, крестьяном убиваємом, другим вяжемим, жени ведени биша в плен, розлучаєми нужею от мужій своіх, мляденци ридаху зряще матерій своїх, і взяша іменья множество" ("Іпатієвський літопис"). "Суздальци насилували жен і девіц у Києві" (В. Н. Татіщев).

Суздальці-москвини насилували киянок і вбивали їх. Виривали з їхніх вух серги. Перстені, щоб легше зняти з мертвих пальців, з пальцями відсікали. Святощі грецької церкви, її книги, ризи, ікони, епітрахилі, антимінси Візантія перетранспортувала з Києва у Москово-Суздальщину. І тепер Київ вже не буде прагнути, не питаючись Візантії, для себе митрополитів призначати з роду-племени Київського. (Хрещення України (Руси), яке Візантія почала в 988 році, було повністю завершене під час великого посту в березні 1169 року).

273. У Суздальщині (у селищі Боголюбове) біля Княжого Двірця рядами стоять бочки, наповнені злотом, сріблом, дорогими каміннями, привезеними з Києва: тисячі перстенів, сережок, намиста, ланцюжків, золотих ґудзиків, гребінців, лежать променисті діядеми — все це дорогі прикраси, забрані в чепурних київських дівчат.

І біля Княжого Двірця лежать під шкіряними накриттями дорогі матеріяли — шовк, сукна, готові одіння, мечі, окуті злотом, книги, ікони, військові прапори, упряж, оздоблена золотими бляшками. У Княжому Двірцеві гучний пир. Єреї і гості з Константинополя співають божественних пісень. Єреї славлять "христолюбного князя Андрея" і його чадо, і гостей з Кучкова (Москви), Ростова, Суздалю. Є радість, що Київ — гніздо, з якого вилітали орли такі, як цар Святослав, цар Ігор та інші нехрещені і хрещені вороги Візантії, перетворений у руїну, в якій у смертних муках конають кияни...

274. І тоді, коли ще на руїнах Києва клубочився дим, прибув (в 1170 році) з Суздалі-Московщини до Константинополя з великими дарами ігумен Феодор: посол від князя Андрея Боголюбського (Суздальського). Так є, "Феодор въ 1170 году (вісім місяців після спалення Києва, — Л. С.) ездилъ въ Царьградъ съ великимъ богатствомъ, и тамъ отъ Патріарха билъ поставленъ въ Ростовъ (Суздальскій) Єпископом" (Н. М. Карамзін, том 3, стор. 12: примітки).

Передавши патріярхові великі багатства і від нього отримавши титул єпископа Ростово-Суздальського, Феодор на Суздальщині робив "подвиги" на очах князя Андрея Боголюбського. "Он (Єпископ Феодорь) мучиль людей въ селахъ; даже распиналъ некоторыхъ, выжигалъ глаза, резалъ языки, единственно для того, чтобы присвоитъ себе ихъ достояніе", "Летопись Никоновская пишет, что Феодор вариль женщинь в котлахъ, отрезывал носы, уши; что все трепетали его: ибо онъ "рыкалъ как левъ, язык имелъ чистый, велеречивый", "Андрей (Боголюбскій) признавалъ Феодора достойнимъ сана Єпископскаго"" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 3, стор. 21, стор. 12: примітки).

275. 1174 рік. 29 червня. Ніч. Істинноруській мордвин Анбал — права рука князя Андрія Суздальського вважає, що скарби, награбовані у Києві, неправильно поділені. Знає він, що з такою його думкою погоджуються й деякі Суздальсько-Москвинські бояри.

Він (Анбал), маючи ключі від Княжого Двірця, тихо ввійшов з Іоакимом (Іоакім — брат Уліти, син боярина Кучки) у підвал. У підвалі вдень і вночі стоять два сторожі біля скринь, навантажених скарбами. Анбал з Іоакімом убили цих сторожів і почали кликати князя. Князь, почувши тривожний голос вірного Анбала, підбіг до стіни, щоб взяти свого меча: меча не було. (Не знав князь, що меч цей з "Греческою надписью" тепер у руках Анбала).

Князь Андрей (Боголюбський) вбіг у підвал, і тут Анбал збив його з ніг, і він упав біля бочки, наповненої сріблом і злотом, награбованим у Києві. І Пьотр (суздальський купець) відрубав князеві Андрею (Боголюбському) праву руку, а Анбал і Іоакім "вонзили мечи в сердце", і Боголюбський "скончался". І тут був убитий Прокопій — княжий слуга. І було тіло князя Андрея Боголюбського витягнене з підвалу і викинене під кущі.

Коли Козьма (княжий слуга) хотів тіло князя Андрея (Боголюбського) поховати, Анбал відповів: "Мы готовимъ его на снеденіе псам". І "князь лежить нагъ". У Боголюбові люди грабують награбоване. І дехто з грабіжників хоче поховати тіло "нагого князя", та Анбал відповідає: "Мы хочемъ выверечи псомъ" (ми хочемо віддати псам).

"Граждане Боголюбскіе взяли сторону убійцъ; расхитили дворецъ, серебро, злато, богатыя одежды, ткани. Тъло Андреево лежало вь огороде" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 3, С.-Петербург, 1892 р., стор. 17).

276. До селища Боголюбове з граду Володимира (на Клязьмі) прибув ігумен Феодул. Він з "браттями во Хресті погребъ, забієнного христолюбца князя Андрея Суздальськаго въ златоверхомъ храме Богоматери".

Митрополит (Огієнко), поучуючи православних християн, що "Кожний народ має своїх власних святих", пише, що "Святий Великий Князь Мученик — Андрей Боголюбський. Убитий вночі з 29-го на 30 червня 1174 року. Побудував в 1158-1161 роках у Володимирі на Клязьмі величний Успенський Собор, "якого не було на Русі", в якому й похований. Пам'ять святкується 30-го березня", "Наші святі — це ясні зорі на Небі України. Чи вже ж ми не хочемо і не прагнемо, щоб ці зорі завжди світили на нашому Небі?" ("Українська Патрольогія", Вінніпеµ, 1965, стор. 16, 57).

Яка релігія — такі й святі. Які святі, така й духовна мораль у тих, які їм поклоняються.

ДЕНЬ 25

1. "Україно (Русе), що значить ім'я твоє?" "Сину мій, пізнай себе, і знатимеш життя імени Матері рідної". Піду в слово — піду в храм слова Русь, щоб пізнати себе. Піду в минуле, щоб правильно знати Сучасне, ясніше передбачати хід Майбутнього.

"Не йди в Минуле, воно поганське! Іди до церкви Андрея, де позолочений іконостас, по-модерному оздоблені образи Матея, Луки, Марка, Іоана, біля них сяють, барвами переливаються електричні канделябри!"

"У церкві й довідаєшся, що всі ми русини, раби Господа Саваота, Бога Ізраелевого, Адамові діти, правнуки Ноєві, внуки Яфетові, славимо Сіон, у гріхах народжені, в гріхах живемо і в гріхах помремо. І нас, як грішників, буде поховано в лоні Авраамовім до другого пришестя. Не йди в Минуле, воно поганське!"

"Воно поганське, кажеш?" Слово "погано" було поширене в дохристиянській Україні (Руси) в значенні "звиродніло", "недоумкувато", "потворно". Поганою людиною вважалася у наших Предків та людина, яка втратила цінні властивості своїх попередніх поколінь. "Опоганилася" значить "звиродніла", "спотворилася".

У санскриті слово "поганда" (чи "паганда") значить — звиродніла, нерозвинута, потворна. Оріяни ту дитину, яка до п'яти років не навчилася говорити, називали "паганда". Санскритське слово "ганда" значить "ганджа" (вада). І сьогодні ми кажемо — "людина без µанджу" (людина без вади), "людина з ганджою" (людина з вадою). У санскриті слово "паханда" (чи "пашанда") (у "Магабгараті") значить — лицемір; нечестивий; непобожний; нешанобливий; той, хто зневажливо ставиться до правовірної віри Індії; і це слово в цьому значенні й сьогодні вживають брагмани.

2. Латинське слово "паґас" (від якого походить "паґанус", що значить "селянин", "хлібороб") немає нічого спільного з санскритсько-українським словом "паганда" (погано). Римські раби (люди різних племен і рас, утративши рідні мови і віри) були першими християнами. Вони тих людей, які жили у "паґусах" (багатих хліборобських оселях патриціїв), звали "паґанусами", тобто "розкошолюбами", "незацікавленими вірою Христовою, яка ширить нехіть до земних благ", язичниками.

Італійське слово "паґанісімо" значить "язичеський"; я вже говорив, що наші далекі родичі слово "язик" вживали у значенні "нація", "мова". У чехів і сьогодні слово "єзику" значить "народ", "нація". Християнин (правдивий християнин) — інтернаціоналіст, який неприхильно наставлений до національних почувань.

Християни — стадо Христове без національної амбіції, у ньому "нема Грека, ні Жидовина, обрізання і необрізання, чужоземця і Скита, невільника й вільного, а все й у всьому Христос" (Павло до Колосян, гл. З, 11). Той, хто шанобливо ставиться до обрядів національних (язических) — поганин.

У англомовних "Бібліях" написано "heathen" (язичник), а в українських — поганин. Ісус Христос вважав язичником (паганином) кожного, хто не був жидом. Наприклад, "Була жінка Грекиня.., й благала Його, щоб вигнав біса з дочки її. Ісус же рече їй: Дай перше наїстися дітям: не добре бо взяти хліб у дітей, і кинути собакам. Вона ж озвалася, та й каже до Него: Так, Господи, тільки ж і собаки під столом їдять кришки від дітей. І рече їй: За се слово йди, вийшов біс із дочки твоєї" (Марко, 7, 26-28). Мабуть, Марко фальшиво передав ці слова Ісусові, і тому створюється враження, що Ісус звав жидів дітьми, а греків — собаками. І тільки тоді, коли Грекиня сказала Ісусові, що й собака їсти хоче, вдостоїлася ласки Ісусової.

На думку Маттея паµани (греки, латини) багато говорять, коли моляться. І він радить жидам: "Як же молитесь, то не говоріть багато, як погане: бо вони думають, що за довгі молитви будуть вислухані" (Маттей, 6, 7). Не послухали християни Маттея, і, як моляться, то говорять більше, як погани, "думають, що за довгі молитви будуть вислухані" Маттеєм.

3. "Паґануси" вірили у Юпітера. ("Ю", "Джу" — небо, пітер — отець; слово "Юпітер" значить "Небесний отець"). І вірили вони у богинь і богів Марса, Меркурія, Венеру, Мінерву. Римських богів славили Юлій Цезар, Авґуст, поет Овидій, письменник і оратор Ціцерон, філософ Сенека. Вони славили римських богів так, як славили грецьких богів поет Гомер, філософ Пітагор, законодавець Солон, історик Геродот, філософи Сократ, Платон, Аристотель. І їхні віри не можна звати поганськими в значенні "звироднілими", "потворними". І їх не можна звати поганами — звироднілими, потворними людьми Риму, Греції.

Архиєреї грецької ортодоксії кривду завдають людям українським, звучи поганами царя Олега Віщого, царя Ігоря, царя Святослава, і всіх людей славної і світлої дохристиянської України (Руси)!

У "Слові про похід Ігоря" читаємо, що "У п'ятницю зрана вони потоптали погані полки половецькі, "там лежать погані голови половецькі". Літописці звуть половців "дикими, триклятими, нечестивими поганцями". І в цьому значенні вжите й слово "погані" в оповіді про похід Ігоря. "Слово" зве половців "поганами" (Митрополит Іларіон (Огієнко). Коли ми, українці-русичі, звемо диких жорстоких вторжників "поганами" (звироднілими), то чому ми маємо дозволяти, щоб архиєреї і фарисеї звали "поганами" наших рідних далеких родичів?

В'ячеслав Липинський був католиком, людиною шляхетного державнотворчого мислення. У книзі "Релігія і церква в Історії України" (виданій у Філядельфії в 1925 році) він на сторінці 29-й пише, що слово "поганство" у нас має "глумливе значення". Той, хто зве віру далеких родичів своїх (віру Олега, Ігоря, Святослава) поганською, глумиться сам з себе, вважається людиною нешляхетного мислення.

Українець, що має розвинене почуття національної гідности, нікому не дозволить своїх родичів — творців брильянтної стародавньої історії України (Руси) називати людьми звироднілими, потворними, тобто — поганами. Не дозволяється ні Христові, ні його єреям ображати тих, що нам дали життя, дали у спадщину чарівні багаті землі, дали нашій вітчизні ім'я Русь, дали назви рікам нашим.

Ні, ні! Благородна людина не буде свого прадіда звати поганином! Той, хто називає свого прадіда поганином, поганин; він поганин віри грецько-ортодоксної, він поганин віри римо-католицької, він поганин віри москвино-большевицької.

4. Сіверяни, Поляни, Дерев'яни, Дрегов'яни не були поганами. Вони були людьми високих шляхетних обрядів, красивих звичаїв, благородних почувань і релігійних понять, їхніми взорами, піснями, веснянками, писанками, обрядами, їхніми хвилюваннями чарується світ. Вони безпосередні потомки самобутніх творців Всесвітньої Мізинсько-Трипільсько-Зарубинецько-Черняхівської культури.

Ні, ні, архиєреї, книжники, візантійські фарисеї, не ображайте, не звіть моїх рідних добродушних дідусів поганами! А коли зватимете, то я вас так, як юдеєць Ісус з синагоги, буду бичем гнати з гостинної Української Хати!

П'ять, чотири, три тисячі років тому (в часи великих мандрівок племен Білої раси) Сіверяни, Поляни, Дерев'яни, Дрегов'яни лишилися жити на землі Предків своїх. Лишилися жити на землі Предків своїх ті племена, які стали переможцями під час довготривалих племенних воєн за ріки, пасовища, ниви, ліси. Переможені племена пішли на Південний Схід, Південь, Захід.

5. На північний схід від Києва живе старе, як стара історія Европи, плем'я — Сіверяни. (Слово "полуноц" у Полян означало "північ". І слово "сівер" у них означало "північ" тому, що плем'я, яке жило па півночі, звалося Сіверянами — з Сіверії дули взимку вітри, несли "гіму" (зиму). Слова "північ" і "сівер" синоніми. Очевидно, слово "сівер" було відоме слов'янам і балтам тоді, коли всі вони ще жили на Наддніпрянщині. І звідси — у поляків — полноц, у богемів — цулноц, у хорватів — сівер, у чехів -северу, у литовців — сіауре, зімя).

Санскритське "су" значить — дуже (понад, багато, добре, спільно). І звідси — сув'яз, супутник, сусід, суспільний. У "Рик Ведах" слово "сувар" (і "суварна") вживається в значенні — добре плем'я, багатий рід. Санскритське "варна" значить — плем'я, люди одного роду. Вони творять плем'я (плід) біля вари (води, річки, лісу). "Варасад" (у санскриті) значить — людська спільнота, що сидить біля вари (води). Сувара, Сувар, Сівер, Сіверяни.

6. На південному заході від Києва живе плем'я Полян. У санскриті слово "палі" значить — хата, дім, мешкання, мале селище. З слова "палі" й походить слово "палац". Звернімо увагу, що санскритське слово "палітата" значить — тато палацу, дому.

І санскритське слово "пала" також значить — солома, паліччя. Люди, що жили у "палі" (у хатах критих соломою, "палою") звалися Паланами (Полянами). І слово "поле" виникло з слова "пала" (солома). Слово (санскритське) "палала" значить — стебло, а "палава" — полова. Слова ці широко вживалися в Укра'іні (Русі) п'ять тисяч років тому (в часи розквіту хліборобської Трипільської культури). І тому вони міцно встійнені й у санскриті — в мові оріянського племени, яке з Наддніпрянщини (і про це я часто згадую) п'ять тисяч років тому на конях і возах, з плугами і з стадами великого рогатого скоту, прибуло до Панджабе (Північної Індії).

Щоб "пала" мала стигле зерно, вона повинна бути у стані "паліта", тобто в стані легкозапальному, постарілому. З санскритського слова "паліта", що значить — палити, походить наше слово "палити". І грецьке слово "пале" (палео — постарілий) було грецьким плем'ям (Ахеями) принесене з Наддніпрянщини в Грецію (Пелопонес), тому воно й тотожне з санскритським "паліта". Вимовляючи слово "палеоліт", варто мати на увазі його первісне походження.

7. На північному заході від Києва живе плем'я Дерев'яни. У санскриті слово "дару" значить — дерево. У "Авестах" — "давру" — дерево. Якщо санскрит так, як і стара українська мова, походить з Прамови Білої раси, то ми ніби воскресаємо цю Прамову, ознайомлюючись з санскритськими словами. Наприклад, "дару крита" (деревом крита), "дарева" (дерев'яна), "дарупала" (дерев'яне стебло, паля), "другні" (дерево гнуте), "друмара" (дерево мертве), "дарвіда" (дятель; птах, що дерево знає (віда).

У затишних таємничих лісах (у нерукотворній Святині батька Неба і матері Землі) живуть Дерев'яни. На Північ від них — лісиста земля, багата численними ставками (озерами). У санскриті слово "драга" значить — ставок, глибоке озеро. Драговина — значить озерна земля. На драговині живе плем'я Драговичів. (Слово "дреговичі" хибно написане).

Сьогодні є в нас слова "драглі" (їжа з згуслого при охолодженні рибного вару), "драговина" (багнисте місце), "драгліти" (труситися, драгліє стадо).

8. 1175 рік. На берегах рік Дніпро, Прип'ять, Уж, Здвиж, Ірпінь, Рось, Інгулець, Случ, Горинь, Буг, Збруч, Дністер, Убороть, Снів, Остер, Десна, Сем, Удай, Сула, Хорол, Трубеж, Псел, Ворскла, Самара, Оскол, Дін, Стир, Дінець, Дон стоять десятки градів, сотні багатих і пишних воєводських (вогнищанських) палаців, оточених частоколом, тисячі хліборобських селищ.

Град — місто, огороджене оградою (оборонною спорудою, високим частоколом, земляним валом). У граді живуть ремісники, торгівці, військовики, дворяни, княжа знать. Біля града (в неукріплених селищах) живуть хлібороби. У мирний час вони працюють на нивах. Займаються полюванням, риболовством. Вони мають городи, сади, пасовища, на яких ходять стада ситої великої рогатої скотини. Коли у степах появляється ворожий військовий загін, селяни лишають селища і спішать до града. І молоді селяни помагають княжому військові боронити град і селища.

9. І в мирний час князь сам з граду не виїжджає. З ним завжди їде військо (дружина). У граді, тоді коли князь їде в похід чи в гості до сусіднього князя, лишається частина княжої дружини, очолена княжим сином, зятем або тисяцьким (атіманом). У літописах (писаних у 11-му столітті) згадується 86 градів. У літописах (писаних у 12-му столітті) -142 гради. Очевидно, літописці згадали тільки ті гради, які були прославлені тими чи іншими подіями.

На початку 12 століття Київ мав 47 тисяч мешканців, охоплював 400 гектарів. У цей час Лондон мав 20 тисяч мешканців; Київ був одним з найбагатших і найбільших градів Евразії.

Доми у Києві були переважно дерев'яні, чимало — двоповерхових. Кияни вважали, що дерев'яні доми теплі й привітні. Запах дуба, сосни, береста їх єднав з душею лісів і дібров. Вони не захоплювалися каменем, бо він холодний і мертвий. І кам'яна церква Софія здавалася їм бездушною. Археологи устійнили, що Київ у 8-му столітті мав чітку систему плянування.

10. У Київському князівстві 40 градів, у Переяславському — 38, у Волинському — 37, у Галицькому — 35, у Чернігівському — 35, у Новгородському — 15. Кількість градів в Україні (Руси) не була постійна. Гради, доми яких майже всі були дерев'яні, часто під час воєнних сутичок, горіли.

Князь, даючи земельний уділ (наділ) синові чи зятеві, ставив йому (на березі ріки) град. Гради мали ім'я князів. Наприклад, на березі ріки Ірпінь, у граді, який зветься Ярополч, живе князь Ярополк. На березі ріки Сож, у граді, який зветься Мстислав, живе князь Мстислав. І тут же (на схід) стоїть град Із'яслав.

11. Рідні княжі назви градів і селищ України (Руси) навіювали українцям (русичам) почуття гордости, почуття віри в себе, творили єдність між Минулим і Сучасним, племенну зрідненість. Щоб українці (русичі) самі себе забули, щоб не знали "хто вони, ким, за що закуті", хрестителі — грецькі єреї почали українські назви замінювати на грецькі і юдейські, такі, як Апостолове, Андреєвка, Теофіполь, Михайловка, Артемовка, Парахвієвка, Ананьєв.

(Між іншим, назва українського града Ананьєв походить від імени біблійного Анана (Онона). Ім'я "Ананіягв" (Анан) значить "Охоронений Єговою"; "знав же Онан, що не йому буде насіння, і, як увіходив до братової жінки, проливав сім'я на землю, щоб не дати насіння братові своєму" (1 кн. Мойсея, гл. 38, 9), і ця справа Онанова була така важлива, що й у "Святому Письмі" про неї написано, і звідси й пішов термін "анонізм").

Чужі назви міст і сіл України (Руси) — свідчення панування грецької релігії на землях наших. Архиєреї грецької ортодоксії прагнули (так робили й латинські єреї у Мехіці, Гватемалі, Перу) охрестиянізовувати, а в дійсності, огречувати життя українця (русича). Вони, віддаляючи українця від його рідної історії і рідних способів життя, наближували його до грецьких способів життя, до грецьких імен, до грецької топонімії, до грецьких релігійних термінів і ритуалів. Вони (в ім'я віри Христової) звеличили себе й принизили українців (русичів), навчивши їх вірити, що не Київ, а Константинополь є Царів Град (Цареград). "Константинополь — це Цар царствующих градів" (Патріярх Фотій, 51-а Омілія). "Константинополь — це голова всіх міст, центр чотирьох частин світу" (Дука). "Візантієць... завжди духом своїм возносився до Неба" (Митрополит Іларіон (Огієнко), принижуючи, очевидно, всі невізантійські гради і народи. І москвини (не без чужовпливів) проголосили, що "Москва — всесвітня столиця пролетаріяту", "Москва — міжнародна столиця світового комунізму").

12. І кращі сини і дочки України (Руси) в душі таїли кривду болючу, питали себе: "Хто ми, чиї діти, ким, за що закуті?" А ті нещасні, мозок яких був повністю захаращений чадом грецької ортодоксії, примирилися з думкою, що "Народ слов'янський, що постав був од племени Яфетового, сина Ноєвого, названий слов'янами по родоначальникові і князеві їхньому Славенові, нащадкові Росса князя, внука Яфетового".

"Він, переселившись з Азії від часів вавилонського язиків помішання, став мешкати від гір Поясних, або Рифейських і від моря Каспійського на сході до ріки Висли і моря Варязького на заході, і від Чорного моря та ріки Дунаю від полудня до Північного океану та Балтицького моря на півночі. Доказом тому є Історія Преподобного Нестора Печерського та його наступників і попередників, що ту історію писали, і що всі були академіки, або члени тої головної школи, яку в слов'янах завів був у місті Києві Кирило, філософ грецький, скоро по заведенню туди релігії християнської" ("Історія Русів", видавництво "Вісник", Ню Йорк, 1956 р., стор. 7).

13. Зрозуміло без пояснень, що справа не в православії грецької церкви і не в москвинському комунізмові, а в тому, що скоро по заведенні в Україні (Русі) москвинських порядків, москвин завів був у місті Києві головну школу, в якій академіки писали історію і білої, і червоної Малоросії, вигідну для Московитії.

Зрозуміло без пояснень, що справа тут не в хрещенні України (Руси), яке запроваджувалося вогнем, мечем і бичем, а в тому, що "скоро по заведенню релігії християнської" українська школа історії перестала існувати: українці (після хрещення України-Руси) перестали незалежно писати українську історію.

"Грек завів у місті Києві головну школу", в якій і було придумано, що предки України (Руси) були забродами з Азії. Вони, як Яфетові діти, забрели в Україну "від часів вавилонського язиків помішання". Ось так, як писав Тарас Шевченко, українців (русичів) окрадено, одурено і Розп'ятієм добито! Що ж робити? Треба "стояти і мовчати, і мовчки чухати чуби", бо ті, що писали фальшиву історію України (Руси), "всі були академіки". Розум Український невсипущий! Немає на світі такої сили, яка б могла його стерилізувати і навіяти йому думку, що він був потворний (поганський) і що тільки дякуючи єреям грецького християнізму, полюдянів, облагороднився, ояфетився.

14. Чим звеличити, з яких джерел дістати цілющої води, щоб освіжити приспану душу "отих німих рабів", і звеличити її? Пам'ятники, письмена, рідні жертовники, могили, священні гаї України (Руси) спалені, зрівняні з землею, на якій ростуть пшениця, гречка, буряки, а на роздоріжжі — стоїть хрест, на якому "розп'ятий син юдейський, Бог християнський", або — стоїть образ (ідол), притранспортований з Московитії...

І появилася в мене думка: гідроніміка (назви рік) у кожного народу, в якого історія започаткувалася самобутньо, пов'язана з рідною вірою. І так є — ріка Тибр у Римі, біля неї Рем і Ромуля. Ріка Ніл і сьогодні єгиптянами зветься матір'ю Єгипту. З Нілом пов'язана самобутня єгипетська віра про умираючого і воскресаючого бога Озиріса. Ріка Ганга (Ґанґес) у Індії вважається святою донькою бога Брагми, матір'ю Індуського народу.

Так є, незаперечно так є — без знань історії вторгнення архиєреїв грецької ортодоксії не можна пізнати історії назв українських міст Апостолове, Парахвіївка, Ананьєв. Без знань історії вторгнення жандармів і комісарів Московитії не можна пізнати історії назв українських міст Єкатеринослав — Дніпропетровськ, Єлисаветград — Кіровоград, Дніпродзержинськ, Ватутіно, Ленінське.

Без знання рідної віри України (Руси) не можна дати правильної відповіді на питання "як виникли назви рік України (Руси)?" Доводити, що назви українських рік німецькі, тюркські, іранські, осетинські, татарські, аварські завжди кожний може, і особливо той, хто по-чужому "академічний". Та всі такі наукові доведення будуть рівнятися писанням тих "академіків головної школи", які сотні літ твердили, що ми, українці, прибули з Азії "від часів вавилонського язиків помішання".

15. Ставлю питання: є прамова людей Білої раси? Є. І є відомо, що з цієї Прамови походить санскрит, походить стародавня українська мова, яку можна звати і праслов'янською, і праукраїнською, і праруською. І знаємо (а тому, хто забув — пригадую), що "Оріяни принесли з собою визначені поняття і вірування, які вони продовжували розвивати на Індійській землі", і "Веди є найстародавнішим пам'ятником людського ума" (Др. С. Радгакрішнан, "Індуська Філософія"). Твердження Др. С. Радгакрішнана поважні і тому, що він президент Індії, і тому, що він визначний історик і філософ Індії, його ім'я пошановане істориками Західного Світу.

Наддніпрянщина — Прабатьківщина Індо-Европейської мови, віри, культури, цивілізації.

Оріяни до Індії принесли усні Веди. Оріяни до Індії принесли високопродуховлену Ведійську культуру, яка також відома під ім'ям Мізинсько-Трипільська. "Вибачте, але ж "Біблія" і книги Геродотові вважаються "найстародавнішим пам'ятником людського ума?" Ні, ні! "Рик Веди" 3500 років тому в Індії були упорядковані — кожна рик-ведська пісня отримала своє число. (Немає в Індії такої високоосвіченої людини, яка б не знала славного В'язу. І нам варто знати, що ім'я чи прізвище В'яза санскритське, значить "Зв'язувач", "Той, хто упорядкував, пов'язав Ведійські пісні). В'яза — пророк і збирач пісень, існуючих у "Рик Ведах", "Магабгараті".

16. "Атарва Веди" 3000 років тому вже були відомі в Індії, "Упанішади" — 2700 років тому. Щоб назви цих священних книг для нас не звучали так по-чужому, як назви священних книг "Тора", "Біблія", "Талмуд", "Євангелії", "Коран", познайомимося з ними. Слово "Рик" (риґ) значить "Пісня". Воно споріднене з українськими словами — ркоша, рекоша, рцить, рци, рече, речення, речник. Знаємо, що слово "Веди" значить — знання, ведання, видати. "Рик Веди" — "Пісня Знання". І знаємо, що "ата", "атар" чи "іті" значить — іти. Наприклад, санскритські слова "атгаким" (іти з ким), "атгари" (відходити), Атарва — ім'я старшого сина Брагми. "Атарва Веди" — Іде пояснення Вед.

Слово "упа" у санскриті має декілька значень; ознайомимося, "упадвара" (сторона дверей), "упадана" (подати дань), "упадася" (біля десяти), "упатапа" (утопити, протопити). Санскритське "ні" значить "нижче", звідси — низ, низина. Творці "Упанішад" казали "Упанісад", що значить "Поруч нижче (тут) сідайте". Літера "с" перейшла в "ш", та в нашій мові вона лишилася — ми кажемо "сидіти", англійці "сіт", німці — "зитцен", ірлянці — "саідім". Румуни хоч і вважають себе романським народом (слово "румун" значить "римлянин"), у їхній мові — половина українських слів, а половина — латинських, їхнє слово "седеа" (сидіти) більш клониться у сторону "сидіти", ніж — "седере".

"Упанішади" — священна книга про знання людської поведінки: як сидіти, як розуміти, як молитися, як мислити, як заспокоюватися — як входити у таїну розумінь "Вед".

17. Санскритське "бгарата" значить — боротьба, війна, гарата, гаратання. Є в нас слова “гаратає”, “гаратник”, “гаратати”. “Не встиг я йому се сказати, а він, як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею” (Ів. Франко). “Магабгарата” значить “Могутня боротьба”, “війна”. “Магабгарата” — велика епічна поема про братів (потомків Бгарати); бгарата — полководець, воєвода.

“Рик Веди”, “Атарва Веди”, “Упанішади”, “Магабгарата” старіші, як “Біблія” і творчість Геродота. У оповіді “Після Хрещення України (Руси)” написано, що фінікійці навчили греків писати, показавши їм алфавіт, який вони (фінікійці) позичили у сумеріян.

Гебреї вперше побачили алфавітні знаки (очевидно, малодосконалі) 2700 років тому: маю на увазі примітивні риси календаря Ґезера, запис Шілома. Літера, яка нагадувала схематичне зображення бика, була гебреями названа “алеп”, що значить “бик”. Вебстер пише, що слово “алеп” гебреями позичене у фінікійців. Слово “бет” у гебреїв значить “дім”. Наприклад, “Бетшеан” (дім відпочинку), “Бетезел” (дім сусідній), “Бетлегем” (дім, у якому є хліб); українці вимовляють “Бетлегем” як “Вифлиєм”. Алепбет — алфабет, алфавіт.

Арамейські і фінікійські письмена старіші, як гебрейські. У східних арамейців 2600 років тому гебреї позичили “алепбет”. Маючи “алепбет”, пророки-рабіни Езикієл-Ездра 2500—2450 років тому написали “Тору” (П’ятикнижжя Мойсея). Тексти “Тори” писані пророком-рабіном Ездрою (через граматичну невпорядкованість) були тяжкі для зрозуміння.

2300-2200 років тому в Єгипті рабіни зредагували писання пророка-рабіна Ездри, переклавши їх на грецьку мову. Немає можливости перевірити, чи тексти сьогоднішньої “Біблії” (П’ятикнижжя Мойсея) справді відповідають тектам Езикіела-Ездри: рукописи Езикіела-Ездри знищені. Геродот народився між 490 і 480 роками до “нашої ери” в Малій Азії.

18. Україна (Русь) під час хрещення була жорстоко скривджена, її письмена попалені. Індія не була вогнем і мечем навернена на віру Христову, її письмена збережені. Не зважаючи на те, що санскрит сьогодні вважається мертвою мовою, в ній пульсує життя. Санскрит мені допомагає (при допомозі порівняння) пізнати історію життя слів, якими названі ріки України (Руси).

У санскриті слово “рая” значить — течія. Хоч до етимологічних міркувань М. Фасмера я ставлюся з застереженням, вважаю його пояснення, що слово “ріка” походить від санскритського слова “рая”, правильне. Невипадково назва ріки Рейн споріднена з словом “рая”. І англійське “рейн” (дощ) споріднене з словом “рая”. У нас “раяти” вважається синонімом “радити”. Санскритське “раджа” (радник, володар, вельможа), а “магараджа” — могутній володар. Санскритське слово “рая” має два значення — течія і царство. Рая Денапра — течія (володіння) Дніпра.

19. Дніпро — священна рая (ріка) всесвітньої Мізинсько-Трипільської культури. На назву “Дніпро” не можна дивитися тільки з погляду мовного. У назві “Дніпро” б’ється серце стародавньої історії України (Руси). Їй треба повернути її первісний священний зміст, щоб перед українцями (русичами) відкрилася таємниця їхньої великої самобутньої історії.

Ріка Дніпро в різні часи різними народами була по-різному названа. Турки казали — Узу; татари — Ексі; генуезці — Люозен; на мапі Вісконтія в 1381 році — Еліче; греки — Бористен. Учений П. Шафарик вважає, що назва ріки Бористен “чисто слов’янська”, значить — Берестина, Берестова, Березина. Римляни у 2-му столітті ери Христової казали “Данупріс”. Вони назву нашої ріки вимовили по-нашому, трохи її златинізувавши.

У санскриті (у “Рик Ведах”) слово “дена” значить — океан, ріка, збір води. Найчастіше слово “дена” в значенні “ріка” вживається у санскритських словниках “Амарашінга” і “Гемасандра”. У “Магабгараті” Дена — священне ім’я Дева. Див (Дева, Девус, Теос) — Бог Оріяни (України-Руси). І Дена (чи Дана) — ім’я доньки Дивової (Девової), тобто Божої.

(З санскритського кореня “дю” (чи “ду”, “д’ю”), що значить — доїти, молоко давати, виникло слово “дена”. Дена (Деіна) життєдайна; вона помагає коровам, які пасуться на її долинах, творити “дену”; і в санскриті слово “дена” також означає “молоко”).

20. У Оріяні (Україні-Русі) рая Дена найбільша і найбагатша, рая Дена медом і молоком текуча. Дена пливучи, з’єднується з царством свари (неба); у світ рая Дени восени летять птахи, і з рая (раю, вираю) вони весною повертаються. (Українські перекладачі “Біблії” слово “еден”, що значить “сад”, переклали, як “рай”).

Слово “пра” оріяни (трипільці) вживали в значенні “перша”; “прадід”, “правнук”, “прабог”. У санскриті слово “пра” значить — перша, первопочата. Вдумаймося у значення санскритських слів “прабгу” (передбуття), “прамрі” (передсмертя), “прарук” (прорікати, пророк), “правад” (проголошувати знання, від “вад” — ведати, знати).

Правара — назва ріки в Індії, яка впадає в ріку Годавара. Знаємо, що “вара” значить — вода, пар. У нас слово “пра” (приставка) також вимовляється, як “про” — провідник (перед ведучий), пророк (наперед речучий). У латині — про, у литовців — пра, у греків — про, у німців — фор.

21. Денапра — перша рая (течія) України (Руси). Сьогодні ми знаємо, що Вона простягається на 2227 кілометрів. Якщо ми тепер кажемо “ріка Дніпро”, і в цей же час вважаємо, що Дніпро — це він, а не вона (ріка — вона), то це означає, що ми свідчимо, що від 988 року починаючи, наша рідна мова жила в полоні приниження: вона була принижена творцями церковно-слов’янщини; вона була принижена татарами; вона була принижена ізуїтами, москвинськими фельдфебелями.

Рая Денапра — донька Паржяни (Пар’яни). (Про етимологію імен богів України (Руси) оповідаю у оповіді “Після Хрещення України-Руси”. Сьогодні я оглянув книгу “Нехристиянські Релігії”, видану в Ню Йорку в 1963 році Колумбійським університетом (Департаментом релігії). І був здивований, що не я одинокий тверджу, що Паржяна (Бог Ведійський) — це Перун (слово “перун”, як знаємо, монахами було для глуму створене з слова Пар’яна). У книзі “Нехристиянські Релігії” (на стор. 229) пишеться, що “бог Паржяна згадується у Ведах”, “етимологічно Паржяна є ідентичний з слов’янським богом Перуном”).

22. Паржяна живить свою доньку Дену (Дану) сваржою (небесною) варою (водою, дощем). Денапра — свята мати, вона живить рідних дітей (внуків Дажбожих) життєтворною (божественою) росою, її діти — роси. І тому роси (внуки Дажбожі), як у них народиться дитина, несуть її до святої матері Денапри святити (оснащувати росяним даром Дажбожим, росою).

Варне (водяне) освячення дитини в оріян звалося “дана вар” (давання варові). Свята мати Данапра освячує сина дією “снана”, тобто, дією снащення, обадьорення”. Вона вістує, чи новонароджена людина “пан”, чи “поганда”. Знаємо, що санскритське слово “пан” значить “п’ять”. Людина, яка має п’ять досконалих чуттів (зір, слух, смак, нюх, дотик), пан.

Соран Ефеський (він жив у Римі в кінці першого століття ери Христової) пише, що скити (роси) новонароджену дитину (після відрізання пуповини) на мить занурюють у воду. У розумінні Сорана Ефеського таке освячення дитини — прикмета “скитської дикости”. (Звичайно, купати дитину в холодній воді, щоб її загартувати, не можна).

23. У оповіді “Спасибі Вам, Мамо і Тату, спасибі за любов!” я згадую, що мене, як було мені три місяці, на мить занурили у крижану воду; і мати оповідала, що після такого освячення я весь став рум’яним і дуже жвавим. Є педіатри, які вважають, що скити тому могли проявити витривалість у найтяжчих обставинах, що були людьми загартованими освяченням. Слабі діти після миттєвого занурення у воду діставали судорги і гинули, як неповноцінні: тільки повноцінні родичі могли родити повноцінних дітей.

Відомо, що в Спарті батьки несли новонароджену дитину до єрея на оглядини. Коли дитина не мала вад, її повертали батькам, а коли мала — її кидали у провалля. Греки вважають, що шляхом такого добору виплекався славний спартанський тип людини. У стародавні часи народи мали поняття жорстокости і дикости неоднакові, і тому греки звали скитів дикунами, а скити — греків. Греки влаштовували нічні гуляння в честь бога Деонисія — танцювали п’яні нагі дівчата, на виду родичів ділилися любов’ю з мужчинами. “Скити сміялися з греків за почитання Деонисія. Вони казали, що не годиться вишукувати собі такого бога, що каже людям шаліти” (Геродот, “Скити”).

24. Данапра в наших літописців — Днепр, Дніпр, Дніпро. Маючи на увазі старий спосіб писання — “бг” (бог), “Днпр” (Данапра), стає зрозуміло, чому існують невпорядковані вимови назви нашої славної ріки.

Слово “дно” наші предки вживали у значенні “глибина”, і звідси й поняття — пішов на дно (потонув). Назви рік Дон, Дінець, Дністро, Дунай споріднені з словами “дена”, “дно”. Якщо у піснях наших співається “Ой, дунаю, дунайочку”, то, очевидно, тут слово “дунай” вживається у значенні ріки, а не назви Дунай. Могла Ярославна плакати біля ріки Десна, або біля ріки Сема, і міг її голос лунати по течії (по дунаю); “дунай” — течія ріки. “На дунаї Ярославлин глас ся слишить: “Полечу, рече, зигзицею по дунаєви”” (“Слово про похід Ігоря”),

Якщо в оріян (арійців) Індії й Ірану слово “удан” значить “вода” чи “ріка”, то це не значить, що індуси чи іранці дали назви нашим рікам. Той, хто відважується доводити, що назва “Дніпро” іранська, бо іранці слово “ден” (дан) мають у значенні “ріка”, а “апр” — глибока, не знає, що “апр” — нетиповий іранський діялектизм. У мові “Авест” (у мові старих іранців) не “апр”, а “гафра” (гуфра) означає “глибока”.

Будьмо послідовними: якщо сьогодні історики прийшли до одностайного твердження, що рух племен відбувався не з Ірану до Европи, а — навпаки, то тоді шукаймо корінь Прамови Білої раси не в Ірані, а на берегах Дніпра, і обґрунтовано про це пишуть визначні історики Л. Паретті, де-Санктис.

25. Будучи в Індії, я говорив у Департаменті санскриту (Делі університет), що чимало назв рік Індії українцям зрозумілі, а для індусів, які не знають санскриту, ні. Наприклад, ріки Індії Тапті (Тепла), Вара (Вара, Вода). І це можна сказати й про старі назви міст Індії, Мадгі (Медове), Паві (Повітряне), Семла (Земляне), Дева (Дивове, Боже), Васан (Весняне).

У стародавньому Ірані (саме слово “Іран”, як я писав, має корінь “ір”, “ар”, “ор”, що значить “орати”, “плужити”) могли бути назви рік українсько-санскритсько-авестійські, та вони, після приходу до Ірану мусульман, забулися. Назви рік іранських Кизилузен, Зохре, і назви міст Аліабад, Ісфахан оісламщені.

Бага, Бог, Буг. Знаємо, що санскритське слово “бага” чи “багу” значить — багатство, багато, багатий. У “Магабгараті” “багута” значить — багато, а “багусаста” — багато щастя. У “Магабгараті” славиться ріка Багудака; слово “багудака” значить — та, що багато дає води, їжі, а “багувара” — багатоводна.

І річка Буг мала первісну назву Багу (Багата) не випадково. Риба йшла з моря у води Бугу на нерест. І в цій ріці завжди багато риби.

26. Ворскла. Уже добре знаємо, що санскритське слово “вар” значить — вода, ріка. З словом “вар” споріднені санскритські слова “варта” — дощова вода; “варшука” — дощіння; “варшака” — дощовий сік, вар; “варжака” — вар життя (вода життя). З слова “варшака” чи “варсака” оформилася назва ріки Ворскла.

Десна. У “Рик Ведах” слово “десна” широко вживається у значенні — даюча. І слово це відноситься до явищ природи — ліс дає дрова, хмара — дощ, ріка — воду, рибу. Звернімо увагу й на такі санскритські слова (взяті з “Магабгарати”) — “десатана” — місце в полі, “десакала” — місце життя родини (родинного кола), “десажата” — місце життя, “десазна” — місце знане.

Ірпінь. Слово “Ірпінь” створене з “ар” чи “ор”, що значить — рухати, плужити, приносити, величність проявляти, і з слова “па”, що значить — пиття, питво, і звідси санскритське “арпа” — приніс питва, і “арпана” — та, що питво приносить. Слово “па” у значенні “пити” чехи вимовляють, як “піті”, поляки — “піць”.

Назва ріки Ірпінь сьогодні звучить таємничо, і тому дає нагоду тенденційно настроєним іраніологам (людям неприхильно наставленим до українців) компонувати теорію, що Ірпінь — слово іранське. Справді, не тільки у “Рик Ведах”, а й в “Авестах” слово “арпа” означає “принесення пиття”, питва, і воно належить до Прамови Білої раси, приписувати його тільки якомусь одному народові — справа неповажна.

Староіранці (часів Спітами Заратустри) казали “хвар” у значенні “пиття”, “їжа”, а ми — звар, узвар, вар. Про те, що мова “Рик Вед” і мова “Авест” споріднені так, як мови українська і польська — знаємо. Ті, які вважають, що “Ірпінь” і “Арпана” мають малу фонетичну подібність, повинні пригадати, що “Урук” (назва сумеріянського міста) у “Біблії” переозвучений на “Ерех”.

27. Інгул. Будучи у Кашмірі, я звернув увагу на ріку, яка має назву Анула. Після дослідження назви цієї ріки, виявив, що “ану” значить — ідуча, падаюча, а “ла” — леліюча, граюча. “Анула” — Водограйна; Іде, граючи. Щоб краще відчути значення слова “Анула”, згадую такі санскритські слова — “анумарана” (падаюча в смерть, умираюча); “анупурва” (та, що перва); “анупад” (близько падаюча); “анупа” (пішов пити); “анупрагрі” (нагріта); “анупрагарана” (прогорена); “ануліп” (поліплена).

І тепер звернімо увагу на санскритське слово “анугулі”, що значить — іде гуляння, весняне гуляння біля ріки, весняні стрічі. З слова “Анугулі” й постало слово “Анугул”, потім — Інгул, Інгулець. У нас сьогодні слово “гуляка” просто означає людину, що любить гуляти. Санскритське слово “гулака” вживається у значенні весняного гуляння, святкування і — відпочивання, “в садочку гуляє” (Т. Шевченко).

Англійське слово “галідей” (галі) споріднене з санскритським словом “гулі” (гульня) чи “галі” (гуляння); по-староанглійському — “галіґ”, у німців — “гейлік”, очевидно, у значенні “свято”, “святість”.

28. Багато слів українських (через незнання їхнього життя) українці вважають грецькими чи латинськими. Треба не забувати, що Прамова Білої раси 20-ть тисяч років тому почала формуватися, 12 тисяч років тому вона вже була в своїй основі оформлена, 5-ть тисяч років тому вона була ознаменована Ведійською (Трипільською) культурою. І нею (цією Прамовою), вимандровуючи з просторів Наддніпрянщини, говорили Сумеріяни (Кімеріяни), Персіяни, Медіяни, Гіттіти (Гиксоси), Скити, Пелазги, Балти, Тевтони, Кельти, Латини, Ахеї, Етруски.

Місце, де влаштовувалися святкові гуляння, славилися явища природи, мало назву Анугула, з Ангула — Інгул. Такі закінчення слів, як “ул”, “пр” (Дніпр), відхилені від архітектоніки властивостей української мови.

29. Прут. Прота. Пората. Геродот пише, що скити називали ріку Пората, а греки — Пиретон. Геродот неправильно передав звукобудову скитського слова “прота”, написавши “пората”. Санскритське слово “прота” створене з “про” і “ута” (проута), що значить — прота (проти ідуча, або — прудко ідуча). Ріка Прота йде проти Дунаю. Санскритське слово “прут” значить — прудко ідуча, прудка, сильна. Українські фармери сміялися, чуючи, що єрей, який був греком, їм у церкві говорив “лупіть матку Боску”, він слово “любіть” вимовляв як “лупіть”. І Геродот дав подібну вимову староукраїнським (скитським) словам.

Самара. Ця назва ріки багатьох хвилює, нагадуючи Самару — місто, що знаходиться на захід від Йорданю, і парахвіянам нагадує бідну самаритянку. Семітське слово “самарія” значить “гірська вежа” чи “вежа на горі”. Ніколи не пізнаваймо історію життя слова, беручи до уваги тільки фонетичну подібність — таке пізнання неправильне.

У “Рик Ведах” слово “самандра” значить — збирання води, ставок, озеро; вода, що прибула з неба. На шляхах тисячоліть загублений звук “нд” чи може “ґ” перейшло в “м”? Санскритське слово “саґара” значить “озеро”, і має похідні значення — поглинати, ковтати; ріка, що поглинає, тягне на дно. Самандра — Саґара — Самара. Не до кожного слова можна застосувати устійнені лінгвістами норми переходу одного звука в інший.

30. Сем, Сейм. У “Магабгараті” священна ріка має назву Сома (Сама). Санскритське слово “сома” має декілька значень. Наприклад, напій, настій на воді; один із славних ведійських богів має ім’я Сома; Сома -уосіблення напою з зілля. І звідси -“сома вара” (нектар з квітів, змішаний з варом); “сома каласа” (горня з сомою); “сома па” (пиття соми); “сома піті” (сому пити). У древніх оріян свято Соми бадьоре, радісне, божественне; воно нагадує свято Деонисія. Греки себе збуджували, п’ючи кров Деонисія (вино), оріяни — п’ючи нектар Соми. У “Рик Ведах” читаємо натхненні пісні, присвячені Сомі.

Ввійдемо у храм таїни слова “сома”. Оріяни, прибувши з берегів Дніпра до Північної Індії, зраділи, що й на новій землі росте “сома”. На берегах рік України (Руси) завжди росли дикі коноплі. І скити, як пише Геродот, використовували насіння конопель для роблення пари у лазні. Конопляне насіння викликало почуття піднесене, радісне, сп’яніле.

Наше слово “сім’я” (залежно від наголосу) означає — сім’я (родина) і сім’я (насіння); у вужчому значенні — насіння конопляне. “Сома” — хмільний напій, зроблений з незрілого сім’я конопель, молока і меду.

Іранці так, як і індуси (оріяни), слово “сома” вживали у ритуальних торжествах, і про це читаємо у “Авестах” і “Рик Ведах”.

Сома — брагманський напій; у дев’ятій книзі “Рик Вед” 114 славнів (пісень) присвячено богові Сомі. Коноплі — рослина бога Соми. Є санскритські слова “Сома ґірі” — Сомова гора, “сомапіті” (сому пити), Сомакуля — назва ріки; у Маркандея Пурана, “Сома” — вода, нектар, лікувальна кислота.

Ріка, на берегах якої росли дикі коноплі (сома чи сім’я), звалася Сома, потім — Сема, Сем. Назва “Сейм” звучить неграмотно. Напій, зроблений з сім’я, утратив на нашій землі вартість тоді, як був винайдений спосіб перетворювати мед у хмільне питво.

31. Серет. У санскриті слово “сирет” значить — ріка, біг води, струм, а “саріт” — вода текуча, а “сарітам вара” — стрім вари. І сьогодні в Індії індуси ріку Ґанґес також звуть Саріт. Саріт — ім’я божества, яке рухає води у ріках, творить течію. Брагман, священнодіючи, каже: “Саріт вара Ґанґес”, що значить — течія води Ґанґесу. (Між іншим, слово “брагман” не є для нас дуже чуже. Санскритське “браг” (бріг) значить — брати, берегти, обережність. “Бріг ятіс” (у “Магабгараті”) значить — бережена ясність, беруче опромінення. З слів “бріг” і “ман” виникло слово “брігман” (брагман). Уже знаємо, що слово “ман” (санскритське) значить — маніння, манення (думання, приманливість, розум), “стурбую ваші мани, хай прилинуть потішити мене” (Леся Українка); “Вона ману навела на мене” (І. Нечуй-Левицький); “От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає” (М. Коцюбинський). Санскритське “маня” — думання, і звідси англійське “мін” (думати, мати в гадці, міркувати), і “мінінґ” (вот іс юр мінінґ); і звідси староіранське (авестійське) — “манста” (роздумування, дослідження)).

І ми, оріяни (українці-русичі) на протязі тисячоліть ріку звемо Сірет чи Серет. Ми “саріт” перетворили у “серет”. Румуни “Сірет” перетворили на “Сіретул”; англійське слово “стрім” (струм, потік) споріднене з словом “серет”.

32. Псел. Особливо поширене в санскриті слово “пасу” (“паса”) у значенні — полювання, доглядання, пасти. “Паса” (“пасу”) має значення — скот; місце для скоту (пасовище) і пастушество (випасання). І плем’я оріянське, яке на берегах моря жило, маючи стада великої рогатої скотини, звалося Каспаси; санскритське “кас” значить “рухатися”, “косити”. Від імени племени Каспасів походить назва моря — Каспійське. (Каспаси — ім’я Скитського племени).

Сучасне наше слово “паша” (споріднене з “паса”) прийняло значення — їжа для скотини. Санскритські слова “пасупалана” (трав’яні луки), “палана” (зелена долина, луки, поляна), “пасупала” (загорода для скотини), “пала” — паліччя, палки, які творять огорожу), “пасіла” (місце пригоже для полювання), “пасіка” (мисливець) нам зрозумілі без детального пояснення; правда, слово “пасіка” тепер має нове значення. Ріка спочатку мала назву Пасіла, потім — Псіл, Псел. Назва “Псьол” неграмотна.

33. Снів. У Індії автобусом я прибув до річки, яка має назву Сона. І появилося в мене питання — чи Сона назвою споріднена з річкою Снів? І почалися мої досліди.

Ми сьогодні кажемо “спати”, наші предки (трипільці) казали — свапна, свап, суптва, свапта, супта, супате, супті. Санскритське “супті” значить — спати, сопти. У “Авестах” — ксап; латини казали — дорміре; англійці кажуть — сліп, а німці — шлафен.

Предки наші мали споконвічний (життям обумовлений) обряд життя: перед тим, як іти “супті”, вони здійснювали “сна”. Що це значить? Санскритське слово “сна” значить — снащення, обадьорення, снащення водою. І особливо літом (у час стомлюючих робіт) вони перед тим, як іти “супті”, мали “сна” (обрядове, особливо жартівливе, радісне миття тіла — вони водою звільнялися від тілесної і душевної втоми). І після “сна” (снащення) вони промовляли “волану” ( воління, молитву). І річку, яка тихо тече під гаями, вони звали Сона, Снана, Сна, Снів.

Санскритські слова “снана”, “снея”, “сна”, “сная”, означають — митися, купатися, оснащуватися, оздоровлюватися. З назвою ріки Сна (Снів) споріднене латинське слово “санітас”, яким визначається санітарний стан спільности. У “Авестах” слово “сна” (і про це варто знати тим іраніологам, які, не знаючи історії Української мови, доводять, що назви рік українських — іранські) значить — мити одежу, прати. І назва ріки Сян, і назва ріки Сена, на березі якої стоїть красивий град Париж, і назва ріки Снів — мають один корінь.

34. Кубань. Коли українець, який живе у Флориді, сказав, що він кубанець, емігранти з Куби спитали його, коли він прибув з Гавани? Треба казати Купань. Санскритське слово “купа” значить — джерельна вода, джерело, воно складене з “ку”, що значить — котра і “па” — пити — вода, яку можна пити, свіжа добра вода. Біля “купа” (джерела) наші предки мали величні свята Купала: молодь і дорослі люди сходилися біля купа (джерела, струмка, ріки), і мали “ла” (леління, гуляння, лагіднення, милування, родичання). Треба казати Купанські косаки, а не Кубанські.

Сула. Є в санскриті такі слова “сутапа” (дуже тепло); “судуракара” (дуже зле чуюча). (Санскритське “дур” значить — дурнота, і звідси — “дурасіта” (дурне сидження, поводження), “дураукта” (дурне говорення), “дурадару” (погане дерево), “дурбала” (слабуватий)). “Сутану” (дуже тонка), “сулоліта” (дуже лелійна, граюча, мила), “сулалата” (дуже миловидна, принадна), “сулу” (дуже забавна), “сула” (дуже лелійна, мрійна, граюча). Пісенна назва річки не випадкова.

Наші предки були бадьорими дітьми бадьорої природи. І вірили вони, що природа уміє говорити, душу має. І вірили, що чим краще людина знає таїни природи, тим легше і щасливіше їй живеться. Вони свідомість брали для себе з свідомости Всесвіту. Їхня свідомість була злагоджена з ритмікою життя природи, і тому була свідомістю здоровою, радісною, правильною.

35. Тетерев. Санскритське слово “тітірі” значить — тетерка, тетерук, тетеря. Ріка, на степових берегах якої живуть тетері, має назву Тетерів. Санскритське слово “тітірі” споріднене з нашими словами — отетерілий (переляканий), отетерілий вигляд; отетеріти (розгубитися), отетерів (збентежився).

Удай. Санскритське слово “удан” (вода).

У “Рик Ведах” слово “уданя” значить — водяна, водяниста, а санскритське ім’я Удая значить — Той, що у воді живе, Водяник. Санскритські слова “удапіті” (вода для пиття), “удастока” (водостік), “удаплава” (вода пливуча), “удапрут” (вода прудка) так зберегли свою первісність, що й сьогодні для українця зрозумілі.

Уж. Назва ріки Уж немає нічого спільного з вужом. У санскриті слово “юшні” значить кип’яча вода, юша, юшка, а “іша” — їжа, а “юші” — юшка, навар. З слова “юші” (юшка) походить назва ріки Уж.

36. Хорол. У санскриті слово “хура” значить — копито, а також — перегляд кінських копит перед перегонами, тобто перед початком їзди на “ашвах” (лошатах, конях). “Ашва хуралі” — кінські перегони, а “хуралі” — назва місця, де виробляються луки і стріли, і де відбувається їзда на конях із стрілянням з луків.

Санскритське “хур” споріднене з санскритським “чур” і “кшур”; санскритське “чураті” значить — чухрати. А “косура” (від “кшур”) — косу різати; робити косу — здійснювати обряд переводу юнака в стан косака. Обряд переводу юнака в стан косака здійснювався на святах Купала і Хурала. І на святі Хуральському здійснювалися обряди ратних змагань: косаки показували військову хуралність, літаючи на конях. З слова “хуралі” походить наше слово “харалужний” (загартований, відважний, бойовий; харалужні мечі — гартовані, бойові). “Гремлеши о шеломи мечи харалужними!” (“Слово про похід Ігоря”). Хуралі, Хорол, харалужні — мають спільний корінь.

37. Рось. “По Роси і по Сулі гради поділиша” (“Слово про похід Ігоря”). Рось і Ірпінь пливуть на землі племени Полянів, де стоять гради Київ, Вишгород, Ярополч, Звенигород, Звижден, Красн, Заруб, Канів, Богуславль, Трипілля. Назва ріки Рось споріднена з назвою ріки Роски (на Волині) і з назвою ріки Русава (лівобережна притока Дністра). 

 

Санскритське слово “расаная” значить — буде дощ, росить, а “расмі” — росяно, краплисте. У “Рик Ведах” слово “раса” многозначне — вода, роса, ріка, напій. У “Магабгараті” слово “раса” значить — діючий напій, хмільне пиття, напій здоров’я, вода життя. У “Магабгараті” оповідається про ріку Раса, яка обпливає Небо й Землю. У санскритських анналах оповідається про божественну ріку Раса, “Раса кула в Кусадвіпа”. Санскритські слова “расата” (росиста, соковита), “расасир” (напій, зроблений з сиру), “расака” (навар з м’яса, росіл) по-рідному й сьогодні звучать для нас, хоч вони й вважаються словами, взятими з мови, якою тепер не говорять ні в Европі, ні в Індії.

38. На берегах річок, в очеретах осідала роса, як мед у сотах. І наші далекі родичі збирали росу, вважали її цілющою водою небесною. Росу мішали з медом і кобилячим молоком, і нею годували дітей, і особливо дівчаток, щоб вони мали лиця ясні, як весний світанок на Росі. Дитина росла на росі, росою лагіднена, вона — росса (благородна).

Санскритське слово “расала” значить — їство, приготовлене на росі, овочах, меді й ягодах, а “расика” значить — ніжна дівчина, росиста (як ягода соковита). Знаємо, що слово “дівчина” походить від імени бога Дива (Деви, Деуса), і має значення — божественна, дивотна, чарівна. Санскритські слова “дара Діва” значить “дівчина божественна”; у нас первісне слово “дара” забулося, лишилося — діва, дівчина.

Санскритське слово “расана” значить — дівчина приманлива, чарівна. Діва русана (расана) живиться росою, яка на квітах вранці, як сльози, блищить; вона русалка (росою ніжена, олелієна). Русалка збагачується натхненням, п’ючи “расин”. Санскритське слово “расин” значить — сік з квітів, ягід і меду. Русалка є “расазна”; санскритське слово “расазна” значить — дівчина, знаюча красу квітів і знаюча дії напитку, зробленого з роси і квітів. Вона знає таїни леління (кохання), вона вміє “з крови макових пелюсток і роси творити кров вічної молодости і краси”.

39. І вірили наші далекі родичі, що людям, животині, лісам, полям дає життя не звичайна вода, а — “расасвара” (роса небесна, вода, що краплями падає з неба). І вірили вони, що на Сварзі (на небі) є “рая Раса” (ріка Раса), і там, у світлі раю (ріки Раси) живуть душі Первородительки Лель і Первородителя Оря. Лель і Орь — росси, росси — внуки Дажбожі. Внуки Дажбожі народжені трьома святими життєдайними силами (Сонцем, Землею і Водою), і життя їхнє ознаменоване світлою Триєдиністю (тризубом), і народжені діти їхні освячені святою водою — звідси “свята вода, свята роса, свята Русь”.

Гіттітське слово “маза” значить “мати земля”, а “лю маза” — “люди матері землі”; “лю” вживалося гіттітами і сумеріянами у значенні “любленці” (вибранці, благородні), а “лю дана” — любов’ю дана (людина). Тільки там, де на “маза” (на матір землю) йде “расасвара”, можуть жити люди, вони — раси, роси, чи, як пише “Слово про похід Ігоря” — русици, русичі. У “Виласа Книзі” читаємо — русишть, рускень, рушь, русиquot;; font-size: 12px;ще, руси, русе, руште.

Санскритське слово “русат” значить — різати хліб на полі, рушати стебло, колосисті палі, а “русата” значить — жнива, косовиця. У “Рик Ведах” слово “рісанті” значить — скубти колосисті стебла, а слово “рус” значить — наступати, русати (рушати). Санскритські слова “рісанті” і “русанті” мають спільне походження: “рус” — руш, рух і “анті”, “аті” — іти, рух іде; “русанті” — рушати. Також у санскриті (і особливо у “Рик Ведах”) слово “русат” значить — ясний (білий, як роса, росяний, русий). Санскритське слово “русатпасу” значить — ясна, світла, велика рогата скотина. Наші родичі (трипільці) світлого оленя звали “руса”. І сьогодні в Індії слово “руса” значить — світлий олень.

40. Старе індо-европейське слово “роса” (руса, руша) зберегло первісне многозначення. Наприклад, греки слово “росісті” вживають у значенні — світлі, русі; вони цим словом називали усіх русявих людей (людей Руси (України), Скандинавії та інших північних країн). Латини казали “руссус” у значенні — ясний, червонявий, рудий; французи і англійці слово “руссет” вживали у значенні — жовтаво-рудий, світло-рудий.

Є в “Рик Ведах” імена славних царів — Русама. Русана — ім’я світлокосої жінки бога Рудри. Треба згадати, що у санскриті “с” переходить у “ц”, і звідси — “роцана” (білі хмари), “роцака” (опромінений), Роцана — ім’я божого сина Вішни і Роцана — ім’я бога Індри (Ману Свароціша); “ману” — ман, розум. Санскритське “Ману Свароціша” значить — Розум Небесний (Сваржий).

Володимир Даль (автор пояснювального словника москвинської мови) зазначує, що він чув прадавню легенду, що “Русь — це чудотворіння ріки Дніпра”. Є дослідники, які вважають, що слово “Русь” споріднене з рікою Рось. Їхні припущення правильні, та вони не були обґрунтовані, і тому лишилися за бортом історичної науки. Їм не було відоме значення слова “рось”.

41. Хліборобська культура може постати і розвиватися тільки там, де земля має “рос”. Коли йде “раса свара” (роса небесна, дощ), то буде “рус” (руш), тобто — урожай, будуть жнива. Не знали наші далекі родичі, як творяться хмари дощові. Вірили, що по Сварзі (небі) тече ріка Рось, і вона, як пишуть “Рик Веди”, землю “росить”; земля, маючи “рус” (воду), родить “біжя”; санскритське слово “біжя” значить “зерно”, “збіжжя”. У старокельтській мові слово “рус” значить “вода”.

Санскритські слова “рус” і “руш” також значать — рух, дія, а слово “рошана” — рухати проти, тобто — серпувати, а “рошакті” — рухливо (зворушено) ректи, говорити. І далі -санскритські слова “рос”, “рош”, “рус” у Прамові індо-европейській означали — роса, вода, напій, руш, рух, рухливість; росий, русий, світлий, ясний, білий.

Слово “русий” (прикметник) виникло з слова “роса” так, як “малиновий” з “малини”. “Стіл посередині круглий, застелений малиновою скатертиною” (М. Вовчок).

Оріяни часів Трипільської культури були першими русами, з їхнього роду походять кімеріяни (сумеріяни), гіттіти (скити), етруски, іранці (перси), кельти, ахеї, латини, балти, тевтони. Слово “рос” (рос, рош, руш, рас) на різних землях у різні епохи збагачувалося новими значеннями.

Наприклад, старі ханаанці (ще перед приходом на їхню землю гебреїв) були підлеглі гіттітам-завойовникам. Вони звали гіттіта “рош” у значенні “голова”, “зверхник”, “наказодавець”. З Ханаану слово “рош” (рос, роши) проникло в Єгипет. Єгиптяни звали гіттітів “росами”, і також звали їх єгипетським словом “гиксоси”, що значить “володарі земель”.

42. Пророк-рабін Езикіел попереджав гебреїв, кажучи їм, щоб вони міцно трималися рідного способу життя, бо, як кара Саваотова, прийде князь Рош з Маґоґ землі, і їх покарає. Маґоґ — син Яфета, “сини Яфетові — Ґомер, Маґоґ” (1 кн. Мойсея, 10, 2). Яфетове плем’я на думку пророка-рабіна Езикіела живе у Кімерії (Ґомерії-Маґоґії). Земля Ґомерія (або, як ми кажемо Кімерія) знаходиться між Дунаєм і Доном.

Езикіел пише: “І надійшло до мене слово Господнє, таке: Сину чоловічий! Поверни твій вид проти Гога в Маґоґ-землі, проти князя Рошського”, “...пророкуй, сину чоловічий і промов до Гога: Так говорить Господь Бог: Чи так воно? того часу, як люд мій Ізраель розживеться безжурно, ти про це дізнаєшся, і вирушиш ти... з найдальшої півночі, ти й многі народи з тобою, сама кіннота, величезна ватага й безліч війська” (Езикіел, 38, 2, 14).

У часи Езикіела не було країн з назвами Франція, Британія, Греція, Рим, Германія, Україна (Русь). Езикіел називав Україну (Русь) Ґомерією (Кімерією). У “Біблійному Словникові” (Вільяма Сміта, видання 1948 року, Філядельфія) на стор. 375-й визначено, що “Маґоґія репрезентує важливу Скитську расу”. Вільям Сміт (на стор. 375-й) пояснює, що слово “Маґоґ” значить “Країна Божа”, а слово “Ґомер” (на стор. 221) у нього значить “Досконалість”; він пояснює, що з цього слова й походить слово “Кіммерійці”, і зазначує, що кімерійці споріднені з родиною Кельтів. Отже з Маґоґії (країни Божої) прийде князь Рош і князь Ґоґ. Вільям Сміт пояснює, що слово “Ґоґ” значить “Гора”.

43. Пророк-рабін Езикіел слово “ґоґ” створив з сумеріянського слова “кур”, що значить “гора”, “зверхник”, “князь”. У санскриті слово “ґур” значить “гора”; у часи писання “Слова про похід Ігоря” в Україні (Русі) слово “кур” вживалося побічно з словом “гур” у значенні “гора”. Земля Тмутороканського князівства межувала з узгір’ям Північно-Західного Передкавказзя. У “Слові про похід Ігоря” читаємо, що “Всеслав князь... іс Києва дорискаше до кур Тмутороканя”; тут слово “кур” “Баян” уживає у значенні “гур” (гір). І Митрополит Іларіон (Огієнко) переклав “Князь Всеслав... з Києва до півнів доскакував Тмутороканя” — переклад неуважний.

Вільям Сміт (на стор. 572-й) пише, що Рош, про якого пише Езикіел, це ім’я одного з великих Скитських племен. Історики Джонсон, Уеллс, Латам, Стейн вважають, що ім’я Русь означало українців ще з часів Трипільської культури. Ім’ям Русь у часи Трипільської культури звалися хлібороби — у часи Трипільської культури на Наддніпрянщині жили хлібороби-скотарі і скотарі-кочівники. Вони хоч і були людьми одного роду, та вели між собою жорстокі війни за ріки, ліси, пасовища.

Слово “раса” (рос, рус, руш), як слово прамови Індо-Европейських народів, проживши більше як п’ять тисяч років, майже зберегло свої первісні значення. Наприклад, в українців (русичів) — роса, руш, руса, Русь. У англійців слово “руш” (чи “раш”), яке, очевидно, походить від слова санскритського “раса” (роса), є синонімом їхнього слова “тір” (сльоза), і також воно значить “рух” (рушання), а слово “руссет” (у французів і англійців) значить — русий, світло-рудий, ясний. Щойно згадував, що в Індії сьогодні рід світлих оленів (русих) зветься “руса”, що старі греки звали того грека, який мав світле волосся “росісті” (русий, світлий), і всіх жителів ґіпербореї (півночі), тобто українців (русичів), тевтонів (скандинавців) греки звали “росісті” — русяві, світловолосі.

44. Київська Русь — назва, придумана не щоб принизити Русь, а щоб звеличити її. Багатьох чарувала слава, краса, велич Руси. Слава Руси по світах рокотала. Її черленні щити, Її мечі харалужні, Її золоті шоломи, Її красния діви, Її вої “хоробри аки тури”, Її злотостременні вершники, Її славен град Київ многі князівства чарували. Усі вони хотіли ім’ям Русь “блюсти”. Новгородці, щоб і себе звеличити ім’ям Русь, створили назву Новгородськая Русь.

Кияни, щоб слава Русі не пропала, визначили, що дійсною Руссю є Київська Русь. Наслідуючи відважних новгородців, почали й інші князівства до свого імени добавляти ім’я Русь. І почалося — чия Русь? Яка Русь? Угорська Русь, Біла Русь, Чорна Русь, Червенська Русь, Галицька Русь, Литовська Русь, Карпатська Русь: очевидно, всі ці назви штучні. Взоруючись на них, москвини й собі зазіхнули на славу імени Русь, і, живучи на болотистій, бідній землі ріки Москва, вони проголосили, що є й Московська Русь. І історик С. М. Соловйов утвердив, маючи підтримку жандармів, що є Русь Московская. Якщо є Русь Московская, то може бути й Русь Ленінградская, Русь Казанская, Русь Урало-Фінская, Русь Мордвинская, Русь Сибірская.

45. Є одна Візантія і є один Рим. Немає Константинопольської Візантії, Нікейської Візантії, Кримської Візантії. Немає Капуйського Риму, Сицілійського Риму, Флорентійського Риму. Є одна Україна (Русь)! Вона (тоді, як західно-европейські народи шукали нових земель за океанами), покоряла фінські племена, Чудь, Водь, Весь, Мер’я (Мар’я), Мещера, Черемиси, Мордва. Вона на землях рослих, суворих і відважних фінських племен ставила гради (княжі палаци, оточені оборонними спорудами і охоронені княжими дружинами (військами). Я не оправдую ці завоювання предків моїх. Ніхто не має права неруські землі звати Руссю!

Колоністи, які прибули з України (Руси) на північні землі Фінських племен, давали своїм градам імена — град Ярослав, град Володимир на Клязьмі, град Суздаль, град Москва на Москві. І вони, щоб відсепаруватися від України (Руси), й творили назви “Русь Московськая”, “Русь Ростово-Суздальськая”: такі назви ображають почування Чудів, Водів, Весів, Мерів, Муромів, Мещерів, Черемисів, Мордвинів, Башкірів, Чувашів, Удмурів, і вони з відразою ставляться до гимну “СССР”, в якому співається, що всіх їх “навєкі сплотіла Велікая Русь”, тобто — навіки поневолила Чувашів, Башкірів, Мордвинів, Удмурів, Фінів, Карелів, Естонів, Латвійців, Литовців, Марійців, назвавши (для глуму перед світом) покорені землі “савєтскими республіками”.

Русь Московськая не має жодних політичних і моральних прав вважати себе продовженням історії України (Руси). Русь Московськая має політично-моральне право вважати себе продовженням прославленої історії Татаро-Монгольської орди не тому, що на територіях, на яких вона панує, пливуть ріки Бариш, Унжа, Кострома, Уфтюга, Чагода, Піжма, Клязьма, Алатир, Москва, Ірґіз, Кама, які своїми назвами пов’язані з тюркськими мовами, а тому, що найвизначніші історики Московитії Карамзін, Безтужєв-Рюмін, Соловйов та інші твердять, що Москва — “продукт могутньої Татаро-Монгольської орди”. З твердженнями цих істориків знайомтеся, читаючи другу частину оповіді “Україна-Русь, архиєреї грецької ортодоксії і Татаро-Монгольська орда”.

46. 1177 рік. Царем України-Руси (в 1174 році) став князь Роман Ростиславич — виходець з династії князів Смоленщини. Він, не звернувшись за допомогою до князів, сам пішов воювати з половцями. Чому сам? Він ні з ким не хоче розділити слави, чести і скарбів. Він хоче, щоб тільки йому “віщі пальці, на живі струни покладені, славу рокотали”. І... був він розбитий Половецькою ордою. І ніхто не хотів з ним розділити його поразки.

І князь Святослав Всеволодович (нащадок чернігівських князів Ольговичів) увійшов у Київ 20 липня (1177 року). І “висіді із сідла злата” і “дотчеся стружієм злата стола Києвського”. І він одружив свого сина Всеволода з Марією (донькою польського короля Казиміра). І в Києві відбулося гучне українсько-польське весілля. І князі Галицькі і Володимиро-Суздальські, і Пінські, і Новгородські (в ім’я позірного порядку) визнавали владу царя Святослава Всеволодовича. У них буйно проявлений інстинкт панування —і тому ніхто з них не визнає пана над собою, ніхто (в ім’я найсвітлішої цілі) не воліє бути чиїмсь підлеглим.

(У душі тих князів-панів, які прагнуть бути (в ім’я панування) непідлеглими одному панові, розкорінений інстинкт руйнуючого панування, і цей інстинкт їм витче чорне покривало, щоб прикрити їхні домовини. Тільки той інстинкт панування, який здібний в ім’я світлої цілі себе вільно підпорядковувати одному авторитетові, вважається інстинктом здорового розуму).

47. 1178 рік. Князь Мстислав Ростиславович (Смоленський) прибув у Новгород. З Новгорода (маючи 20.000 воїнів) він пішов у країну племени Чудів. І він палив мирні чудські гради і селища. І біля річки Двина він оточив Чудське військо і розбив його. З довгими колонами полонених і з великими стадами скоту він прибув до града Псків, де перепочив і пішов до Новгорода.

1180 рік. Цар Святослав Всеволодович скликав князів на з’їзд до града Любеча. І коли цар з князями мав раду, прийшла вість — дім Київського митрополита горить. Повторюється стара помста — у “Несторівському літописі” пишеться, що два варяги-християни “були принесені в жертву”, ні, два варяги-християни були киянами убиті за те, що вони зневажливо ставилися до обрядів київських. У Києві єпископ-грек Стефан зневажливо ставився до київських обрядів (веснянок, писанок, Купала), і кияни в 1068 році його задушили в Києві. Не відважився монах-літописець написати, що архиєрей Стефан був принесений у жертву, бо ж це вже було після хрещення. І написав коротко, що “єпископ Стефан пойде по Києву, й тамо свои его холопи удавиша”. І тепер князі в Любечі почули, що згоріли сім церков у Києві, і десять домів, у яких жили “іконописці, преподобні і богоносні псальмщики, попечителі православія, поломщики”.

Цар Святослав Всеволодович вигнав князя Рюрика з Білгорода, а князя Давида —з Вишгорода. Скривджений князь Рюрик, довідавшись, що цар Святослав Всеволодович гостює у Чернігові, вторгнувся в Київ. І почав у Волинських князів просити військової допомоги. Цар Святослав Всеволодович, приєднавши до себе війська князя Всеслава Полоцького і князя Братислава Вітебського, та за срібло і злото найнявши ватагу половців, вигнав з Києва князя Рюрика. Князь Рюрик повернувся до Білгорода. Не міг він дістати “злата стола Києвського”.

Є п’ять шляхів, при допомозі яких можна заволодіти престолом царя України (Руси). 1. Престол передає батько синові. 2. Старший брат передає престол молодшому. 3. Князі на з’їзді вибирають царя України (Руси). 4. Кияни самі запрошують на престол царський того чи іншого князя. 5. Князь, маючи військову силу, вторгається у Київ, виганяє з Києва царя, і сам сідає на царський престол.

48. Горе не в тому, що князів, охочих бути царем, багато, а в тому, що вони (князі) утратили духовні основи рідної віри, у яких оповідалося людині, як треба жити, щоб мати правильне мислення і правильне почування.

Вони (князі) тепер мають чужу віру, в якій людині оповідається, що взагалі про земне життя не треба дбати, про здоров’я розуму не треба думати, треба вірити святим мощам і архиєреям, і терпіти, захоплюватися подвигами преподобних і богоносних монахів. Князі, про такі святі справи у церкві чуючи, не можуть навчитися контролювати працю розуму, працю своїх почувань. Вони не вміють свою свідомість збагачувати свідомістю Всесвіту. Вони не вміють добровільно відрікатися від особистого “я” в ім’я сили, слави і добра “я” України (Руси).

І їх (князів України-Руси) ніколи не треба ганьбити, зневажати. Вони були людьми (по своїй природі) добрими. Вони не винуваті, що чужа віра на хибний шлях спрямувала їхні мислі і почування. І тепер вони самі впадуть, і з ними упаде Україна (Русь)...

49. 1184 рік. Половецький хан Кончак оснастив своє військо новою зброєю — у візантійців купив за русих юнок і юнаків, яких він у селищах заполонив, вогнестрільні луки. На возі вкріплений лук такий великий, що десять осіб натягають тятиву, щоб пустити вогняну стрілу.

Князь Ярослав Всеволодович (Чернігівський), не порадившись ні з царем Святославом Всеволодовичем, ні з сусідськими князями, послав боярина Ольстина до хана Кончака, щоб скласти умову миру. О, княже, не правильне у тебе мислення! Є закон — князем може бути тільки сильна людина, слаба — гине сама і ті, які їй підлеглі. Миритися з вторжником значить визнати себе слабим. Якщо ти, маючи в руках меч, просиш у чужинця, який у твій дім вторгнувся, миру, честь покинула тебе.

Цар Святослав Всеволодович з князями Рюриком і князем Ярославом несподівано оточили орду хана Кончака. Бій почався біля ріки Хорол. Хан Кончак, побачивши, що його військо оточене, тікає. Його молодша дружина (жена) і його визначні воєначальники, і вози з новою зброєю, і багаті обози, і великі стада скоту (коні, верблюди, воли) заполонені.

50. Військова частина царя Святослава Всеволодовича, яка гналася за ханом Кончаком, повернулася. На землі вже снігу не було, вночі земля примерзла. Вершники не могли (по слідах) пізнавати шлях утечі хана Кончака. (Кончак — син хана Сирчана. Цар Володимир Мономах під час бою з половцями був взяв у полон половецьких воєначальників, між якими був і хлопчик-ханчук Сирчан. Ханчук Сирчан у Києві навчився київської мови; звичаї і страви київські так сподобав, що не хотів додому вертатися. Щоб він пригадав свій рід половецький, йому посли половецькі дали понюхати євшан-зілля (полину), а співець Ксорь піснями про славних половців будив у ньому патріотичні почування. І він (ханчук Сирчан) повернувся додому. Тепер його син Кончак славиться поганською (звироднілою) жорстокістю. Наш літописець без потреби половецьке ім’я Ксорь написав, як Орь. Українці поневолені чужовір’ям, не мають права проявляти любови до рідної віри України (Руси); вони задовольняються тим, що свій патріотичний настрій піднімають оповіданням про євшан-зілля).

51. 1-го березня були розгромлені війська Половецької орди. 22 березня цар Святослав Всеволодович з славою і перемогою повернувся до Києва. Славилися у Києві князі-переможці Володимир Переяславський, Гліб Турівський, Ярополк Луцький, Ярослав Пінський, Мстислав Городненський і тисяцький Галицької дружини.

Київ, славлячи царя Святослава Всеволодовича і честю обдаровуючи його воїнів, знав, що взято в полон 7000 половців (між ними 417 половецьких ханів, і з ними — їхні родини), склади зброї, “табуни азійських коней”, грецькі “шерешири” — самостріли, що кидають “живий вогонь”. У Києві перед царським судом став воєначальник хана Кончака, харазький Турка.

Полонені половці, які хотіли щось сказати киянам, просили болгарських купців, щоб вони були перекладачами. Болгари і половці — люди одного племени. Кияни бачили, що одноплемінці (болгари і половці) вороже ставляться до себе. Болгари, прийнявши звичаї і мову України (Руси), перестали вважати себе тюрками.

52. На ріці Десна стоїть град Новгород-Сіверський, град племени Сіверян. Князі (Ігор Новгород-Сіверський і його брат Всеволод Трубчевський), довідавшись, що цар Святослав Всеволодович переміг орду хана Кончака, не приховали лицарської заздрости. Вони у 1185 році 23 квітня (у вівторок) вирушили з Новгород-Сіверського до Дону, щоб там, на широких Донських степах, розшукати кочову Половецьку орду, і вигнати її за межі України (Руси).

І татові (князеві Ігореві Новгород-Сіверському) на допомогу прибув з військом син (князь Володимир Путивльський). (Град Путивль стоїть на південь від Новгород-Сіверська, на березі ріки Семи. Град Трубчевськ стоїть на березі ріки Десна, на північ від Новгород-Сіверська).

1-го травня біля Дінця князь Ігор побачив затемнення сонця. І вдень була “тьмою вся воя покрита”. На небі (перед вечором) іскрилися зорі. У очах воїв стало зелено. Та похід не був спинений. Казав князь Ігор: “Русици, хощу главу свою приложити, а любо іспити шеломом Дону”.

Біля Дінця (на ріці Оскол) князь Ігор ждав прибуття князя Всеволода. Розвідка повідомляла, що половці, довідавшись про новий похід українців (русичів), об’єдналися, і ждуть прибуття нових військ половецьких.

Радники сказали князеві Ігорю: “Половецька орда, князю, дуже численна. Ідімо геть, нас мало, загинемо”. Князь Ігор відповів: “Коли меча не піднявши, утечемо, з нас сміятимуться люди. Сором страшніший за смерть!” Наші князі високо ставили славу і честь княжого імени. Княжі (володарські) імена така велика сила, що й хрещення України (Руси) не могло їх у перші століття зневажати.

Усі князі й царі України (Руси) і їхні сини, і їхні доньки мали двоє імен — рідне ім’я означало честь, славу, шляхетність, спорідненість з родом володарів і богатирів України (Руси). А чуже ім’я означало підлеглість грецькій ортодоксії.

53. Наприклад, 25 липня у князя Ярослава Із’яславича народився син, і княжа родина нарекла його Ростиславом, а піп, охрестивши, нарік Іваном. 26 жовтня у князя Всеволода народилася четверта дочка, і княжа родина нарекла її Собіславою, а піп, охрестивши, нарік Палагеєю. У князя Ігоря Святославича (Новгород-Сіверського) 8-го жовтня народився син, і княжа родина нарекла його Володимиром, а піп, охрестивши, нарік Петром.

Раби, смерди, холопи, монахи та інші люди нешляхетного походження, не мали права (на основі розпоряджень грека-митрополита Київського) мати рідні благородні імена (Святослав, Володимир, Богдан, Ярополк, Любомир, Боголюб, Всеволод, Ростислав, Дан, Зоряна, Русана, Світляна, Світанна, Весна, Квітанна, Мрія, Богуслава, Поляна, Лель, Віра, Ластуня, Росанна, Лада). Смердам, заляканим хрещенням, попи давали імена чужі, їх не питаючи.

“Піп дав їй ім’я Прозерпина. Що ж? Люди звикли лицювать, переіначили: Горпина” (Білецький-Носенко). Чому переіначили? Не могли погодитися з чужим ім’ям, яке вторгалося в їхній дім, і тому почали переіначувати, оріднювати.

Чужі імена в Україні (Русі) не тільки затінили красу нашої шляхетної мови, а й принизили тих, кому вони були дані. І стали ми холопським плем’ям грецької ортодоксії -плем’ям “Педька, Терешка, Шелефона, Панька, Охріма і Харька, Леська, Олешка і Сизьона, Пархома, Їська і Феська” (Іван Котляревський). (Треба мати велике терпіння і велике душевне здоров’я, щоб отим “німим рабам, гречкосіям” Педькам, Охрімам, Шелефонам православія грецької церкви оповідати, що їхня честь окрадена, і за таку щиру оповідь чути від них образи, глузування, погрози).

54. “Русичі великі поля червоними щитами перегородили, шукаючи собі чести, а князеві слави”. Посередині стоїть князь Ігор з військом своїм. Направо — військо його брата (князя Всеволода). Наліво — військо юного князя Святослава Ольговича. Попереду — військо князя Володимира (юного сина князя Ігоря). Стоять вони біля синього Дону — скоро почнеться бій з половцями.

Перед боєм сталося те, що часто приносило гибель воїнам України (Руси) і їхнім полководцям — появилася невихованість (недисциплінованість), безавторитетність (зневажливе ставлення до провідника). “Через незгоду сталося насильство від землі Половецької”. Тоді, коли вирішується справа життя і смерти, такі справи, як “згода”, “незгода”, не повинні існувати — повинен бути строгий і беззастережний наказ Головнокомандуючого.

Князі, очолені князем Ігорем Святославичем, виявилися людьми невихованими (недисциплінованими). Праця розуму їхнього і почувань їхніх була жертвенна, щира, відважна, розумна, але невихована. Князь Святослав Ольгович і князь Володимир Ігорович, не послухавши своїх батьків (князів), що стояли поруч, почали бій з половцями.

Князь Ігор (о, батьківське серце!), бачачи, що його син Володимир, не отримавши допомоги, загине, спішить за ним. Половці відходять від ріки: хочуть перед собою бачити широкий степ. Князь Володимир розбив передовий загін половецький і три сотні половців узяв у полон — та радість була передчасна.

55. Ніч. Князь Ігор кличе до себе сина — князя Володимира. І радить князям відступити у степ, узяти нових коней і спільно приготуватися до останнього бою. На розпорядження князя Ігоря, Головнокомандуючого, ніхто не звертає уваги: кожний вважає себе незалежним полководцем. Незалежність без дисципліни — дорога гибелі.

Вранці Половецька орда оточила військову частину князя Ігоря. Оточені воїни почали нарікати, що лихого князя мають, що князь привів їх до Дону на загибель. Нарікання навіть тоді, коли воно породжене лихими обставинами, вважається самороззброєнням.

Князь Ігор відповів, що нарікання — безглуздя, єдиний вихід — об’єднатися і всім стати до бою. І почався бій: під час бою князь Ігор був поранений у ліву руку. Він, побачивши, що чернігівські вершники побігли, почав гнатися за ними, щоб їх завернути. Не догнавши втікачів, він спинився на полі, тримається за ранену руку. Скинувши шолом, він отетерів: половецькі вершники несподівано оточили його, взяли в полон.

56. Князь Всеволод (брат князя Ігоря) біжить визволяти раненого брата з полону — та вже було пізно. Незважаючи на безстрашний бій українців (русичів), половці (їх було в п’ять разів більше) стали переможцями. “По Росі й по Сулі гради поділили, та хороброго Ігоревого війська не воскресити!”, “Русичі полягли за землю Русі”. “Никне трава жалощами, а древо з тугою к землі приклонилось...”

Половецькі воєначальники почали ділитися здобиччю. Гилбук узяв собі князя Ігоря Святославича. Елдучок — узяв князя Святослава Ольговича, Куптивул — князя Володимира (сина Ігоря Святославича). Роман (і такі імена мали половці) — князя Всеволода Трубчевського. Хан Кончак, бачачи, що ранений князь Ігор Святославич не виконує вказівок Гилбука, узяв його до себе.

215 воїнів (українців-русичів), проскочивши через половецькі застави, повернулося в Україну (Русь). Інші — полягли на полі брані, погинули від ран, потонули в Дону, стали половецькими рабами. І “жени руския восплакашась, аркучи: “Уже нам своїх милих лад ни мислію смислити, ни думою сдумати, ни очима соглядати.., тоска розліяся по Русі””.

Щоб стати переможцем, треба крім хоробрости, посвяти і сили, мати ще й дисципліну (впорядкованість) розуму й чуттів, я ширше про це оповідаю в оповіді “Що вище розуму?” “Під час спільного походу на половців 1187 року Ярослав Чернігівський захотів вернутися назад, і ніякі умовляння інших князів, між ними і його старійшини Святослава, нічого не осягнули. Сей брак субординації не раз був причиною неудач” (М. Грушевський, “І. У-Р”, т. З, Ню Йорк, 1954, стор. 251). Латинське слово “субординація” значить “наведення порядку”: чітке підкорення молодших провідників старшим, керуючись правилами військової дисципліни.

57. Україна (Русь), ставши колонією візантійської патріярхії, не мала нагоди незалежно працювати над вдосконаленням душевного життя синів своїх. Грек-митрополит Київський і єреї дбали, щоб грецька церква контролювала життя українців (русичів) і обмежувала дії їхнього розуму залізними рамками церковних законів і правил. Вони експлуатували душу й розум.

Вони вважали, що невихований народ їм дає більше прибутків, ніж вихований. Вони карали, а не виховували. Вони потребували рабів (церковних людей), а не аристократів. Вони українську жінку поставили у становище рабині, проголосивши у церквах закон: коли жінка в церкві вкраде свічку, кадильницю, коли жінка ходитиме на забави, веселі весняні гуляння, на пири, з нею чоловік може розлучитися. Покарана (розведена) жінка була мотуззям зв’язана і пострижена в монахині. Бачимо, що справа не в православії грецької церкви, а в тому, що воно перетворило людей України (Руси) у духовних рабів.

58. Субординація (наведення порядку) у війську сама собою не постає, її треба здобувати дбайливим вихованням людей тоді, коли вони ще є дітьми. Князі сварилися між собою, князі грубими словами самі себе зневажали. І замість того, щоб поставити питання “Чому князі самі себе зневажали?”, ми нарікаємо на князів і зневажаємо їх, тобто, продовжуємо робити те, що й князі робили. Князям і нам (їхнім потомкам) потрібне Мистецтво Поведінки.

Мистецтво Поведінки основане на вмінні вживати м’які, красиві, ясні слова, на вмінні бути точним і терпеливим, на вмінні шанувати провідника, на вмінні справедливо ставитися до підлеглих, на вмінні вдосконалювати своє “я”, поневолюючи його хибні пориви і розвиваючи його добрі пориви.

Мистецтво Поведінки основане на вмінні дарувати людям добрий настрій, на вмінні любити красу, чистоту, акуратність, на вмінні їсти красиво, стримано, радісно.

Мистецтво Поведінки основане на вмінні виховувати дітей бути корисними для Вітчизни, на вмінні бути увічливим з приятелями і неприятелями, на вмінні шукати приємність у поліпшенні мислення й у зменшенні гніву.

Мистецтво Поведінки створить людину щасливою й упорядкованою. Мистецтво Поведінки створить порядок у суспільстві і створить субординацію у війську. З поліпшеного мислення створюється поліпшене ставлення людини до людини.

Живучи у догматичних рамках православія грецької церкви, ми не мали нагоди самостійно вдосконалювати спосіб свого життя, поліпшувати свій характер, і тому в нас появилася мода оплакувати свою долю, або — благати її, кажучи: “Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе”. Треба не тільки знати, що людина є ковалем своєї долі, а й це правильне знання правильно впроваджувати в життя, володіючи Мистецтвом Поведінки.

59. Хан Кончак, тримаючи в полоні князів України (Руси), йде на Переяславль. (Град Переяславль стоїть на Дніпрі, на південь від Києва). Князь Володимир, побачивши половців, вийшов з своїми воїнами з граду Переяславля, і почав бій одчайдушний. Переяславці, побачивши, що їхній князь Володимир у бою впав ранений, ринули з граду з сокирами, вилами, ножами, мечами, щоб княже життя рятувати. Перелякані половці почали тікати.

Переяславці занесли князя Володимира у град. Він послав гінців у Київ до царя Святослава — просить рятувати Переяславль. Біля Трипілля (град Трипілля стоїть на Дніпрі, на північ від Переяслава) стоїть військо князя Давида Смоленського. Цар Святослав просить князя Давида піти на допомогу Переяславові. “Цар просить?” Не наказує, а просить?..

Смоляни (воїни князя Давида) організували у Трипіллі “народне віче”, на якому винесли рішення: коли б половці прийшли до нас, то ми б билися. А коли вони нас не чіпають, то й ми їх чіпати не будемо. І рушили смоляни з князем Давидом додому (у Смоленськ).

Як низько впала мораль зхристиянізованих людей України (Руси)?! Перед хрещенням вони вірили, що всі вони (внуки Дажбожі) творять одну родину — інстинкт родинний їх кликав помагати один одному. Закони самозбереження були розвинені в них. Тепер грецька християнізація опоганила (спотворила) почуття родинного обов’язку. Сини, кинувши родини (на заклик єреїв), ідуть в монастирі, щоб дбати про спасіння грішної душоньки. Виконують настанову Ісуса Христа, який учить: “Не противтесь лихому, а хто вдарить тебе в праву щоку твою, повернись до нього й другою. Любіть ворогів ваших, благословляйте, хто клене вас, робіть добро тому, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить вас і гонить вас. Хто покинув... братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або поля задля ім’я мого.., життя вічне осягне”.

Смоляни покинули переяславців. Хрести (вони їх носять на шиях) поцілувавши, ідуть додому. Переяславець благає: “Прийди, смолянине, поможи чужинця вигнати з дому мого!” Смолянин відповідає: “Моя хата скраю, нічого не знаю”.

60. Князя Ігоря Святославича половці тримають у неволі. Удень і вночі стоїть біля нього сторожа — 15 половців, очолених 5-ма синами знатних половецьких воєначальників; начальник сторожі — половець Лавор. Хан Кончак сказав, що князі України (Руси) отримають волю, коли хтось їх викупить. За князя Ігоря Святославича — 2000 гривенів, за інших князів — по 1000, за тисяцьких (воєводів) — по 200.

Жінка половецького хана Туглія закохалася в українця (русича Михайла (тисяцького сина). І вона передала таємницю — князь Ігор Святославич буде вбитий, коли хан Кончак під час бою з переяславцями матиме поразку. У половця Лавора мати киянка Поляна; вона малою дівчинкою потрапила до половецької неволі. Ставши жінкою половецького воєначальника, Поляна навчила сина Лавора любити Україну (Русь). І він (Лавор), поважаючи князя Ігоря Святославича, приготував для нього коня за рікою.

Коли половці пили кумис і гучно веселилися, князь Ігор Святославич непомітно вийшов з намету. І переплив ріку. На березі ждав його Лавор із запасним конем. Сівши на коней, вони зникли у степах. Коні, не витримавши швидкої їзди, підірвалися. І князь Ігор Святославич добирався у рідну сторону пішки. “Й йде пЬшь 11 ден до города Донця, і от оттолЬ йде во свои Новьгород”. І в дорозі він роздобув нового коня.

І вночі (двадцять верств перед Новгород-Сіверським) його стомлений кінь поломав ногу. Селянин, побачивши князя біля раненого коня, повідомив княгиню Ярославну про прибуття князя, її милого ладо. Князь і княгиня стрінувшись, плакали з радости. У Новгород-Сіверському половець Лавор був обдарований княжими дарами.

61. 1192 рік. Славиться подвигами Тевтонський “орден лицарів святої Богородиці Марії”. Лицарі ходять у чорній одежі, на лівому плечі в кожного — хрест. У них мета — убивати ворогів віри Христової. Щоб мати успіх у війні, вони добровільно самі для себе створили правила порядку — без дозволу начальника не виходити з дому, не писати листів нікому. І не читати отриманих листів, щоб мисленням не віддалятися від справ ордену. Нічого не тримати під замком; не мати розмов з жінками, щоб жіноча ніжність не ніжила їхні серця.

Кожному, хто до Тевтонського ордену приєднувався, тевтони-лицарі рекли: “Жорстоко помиляєшся, коли думаєш у нас жити спокійно і весело. Наш статут: коли хочеш їсти, голодуй. Коли хочеш спати, бадьорися. Коли хочеш бадьоритися, іди спати. Для справ ордену ти повинен відректися від батька, матері, брата, сестри. І орден тобі дасть хліба, води, зброю”.

Тевтонські лицарі, оснастившись самодисципліною, прославилися подвигами у Палестині. На них взоруючись, культивувалася між тевтонами (німцями) точність, дисциплінованість, вірність наказам начальника. Тевтон, отримуючи наказ, тішився, що дістав нагоду прославити ім’я своє, звеличити честь тевтонську. Народ, сини якого бачать у виконанні наказів, отриманих від рідних начальників, щастя особисте, честь і багатство роду, має право вірити, що йому належить майбутнє.

62. 1194 рік. 25 липня помер цар Святослав Всеволодович. Він сидів на златому столі града Кия 17 років. Перед смертю він послав посильного у Білгород до свого свата князя Рюрика Ростиславича. І в Києві сказав йому, щоб він опікувався його дружиною і дітьми.

Князь Рюрик Ростиславич (у хрещенні Василь), ставши царем, запросив до себе в гості свого брата — князя Давида Смоленського, обдарував його й ушанував пишним царським пиром.

Князь Всеволод Юр’євич (Ростово-Суздальський) відомий під прізвищем Велике Гніздо. Він має доньку, одружену з князем Ростиславом; князь Ростислав — син царя Рюрика Ростиславича. І Велике Гніздо каже: “Ти царем ставши, своєму зятеві Романові гради подарив, про свого сина Ростислава забувши? Я вважаю себе старшим у племені Володимировім!”

(Усі князі, що були споріднені з родом царя Володимира (Хрестителя), вважали себе плодом (плем’ям) Володимировим. Маючи це на увазі, знаємо, що князі України (Руси) -одна рідня. І всіх їх вабить краса, слава і багатство “злата стола Київського”).

63. Цар Рюрик Ростиславич, бачачи, що може початися між князями війна за “волості” (володіння), звернувся до духовного батька України (Руси) — грека-митрополита Никифора, щоб він відчинив скриню і прочитав “Договірну грамоту”: “Договірна грамота” переховується у святій Софії.

Грек-митрополит Никифор (наставленик імператора Візантії) був не тільки “оком імператора”, а й його політичним керівником, вихованим на філософії імперії ромейської -“поділивши Русь, пануватимеш над нею”. Щоб ослабити Київ, треба підтримати Ростово-Суздальщину (гніздо грецького улюбленця Андрея Суздальського-Боголюбського). Грек-митрополит Никифор, тримаючи “Договірну грамоту”, речав: “Ми від Бога послані в землі Руси порядки наводити! Візьми володіння у свого зятя Романа і віддай князеві Всеволодові, Великому Гніздові Ростово-Суздальському”. І цар Рюрик Ростиславич зробив так, як велів митрополит.

В. Н. Татіщев, покликаючись на твердження літописців, у “Історії Російській” (Москва, кн. 3-тя) на стор. 157-й пише, що “Митрополит клятвозлочинству учить”, сказавши цареві Рюрикові Ростиславичу те, чого не було в “Договірній грамоті” зазначено. В. Н. Татіщев написав правду, і тому його “Історію Россійську” заборонив цар Петро Перший видавати, і вона була осуджена церквою Московською. Чому? Бо в ній оповідалося, що архиєреї грецької ортодоксії провадили політику ослаблення Києва і підкріплення Москви.

Митрополит Никифор у святій Софії, фальшиво потрактувавши “Договірну грамоту”, викликав довготривалі криваві війни між князями України (Руси). Він має затаєну мету — відділити від Києва північні колонії України (Руси) і їх вороже настроїти до Києва”. Так є: “Поділові землі Русі сприяло те, що духовенство настирливо і сильно стало проповідувати свої державні ідеї, і накінець сприяло торжеству Московських князів” (К. Бестужев-Рюмін, “Русская Історія”, т. 1, кн. 1, 1872 р., С.-Петербурґ, стор. 135).

64. Політика грецької церкви в Україні (Русі), починаючи від 988 року, приносить Україні (Русі) страждання, національну охлялість, підгнивання основ державного життя, знеславлення її царів. Гостроумний, відважний і творчий князь Роман довідався, що митрополит Никифор умовив царя Рюрика Ростиславича забрати у нього землі і передати їх Ростово-Суздальському князеві Всеволодові. І він, князь Роман, отримавши підтримку від князів Ольговичів, хоче вигнати з Києва свого тестя-царя Рюрика Ростиславича.

Цар Рюрик Ростиславич каже: “Княже Романе, зяте мій, дам тобі інші землі”. Розгніваний князь Роман свою жінку (доньку царя Рюрика Ростиславича) наказав замкнути у монастирі — і сидить вона пострижена в одежі черниці.

Князь Володимир Ярославич Галицький любить хмільні напої і красних дівиць. І помирає він загадково — одні літописці написали, що він помер від отрути, інші — від надмірного вживання хмільних напоїв. Галичани сказали, що хочуть, щоб тепер їхнім князем став князь Роман. Цар, знаючи вдачу Романову, не задовольнив їхнього прохання, і прагне прислати до Галичини свого сина — князя Ростислава. Галичани, не дочекавшись князя Ростислава, прийняли князя Романа. Обурений цар покликав до Києва князів Чернігівських, почав з ними збирати війська, щоб іти війною проти зятя Романа (тепер князя Галицького).

65. Князь Роман Галицький, довідавшись про наміри царя-тестя, несподівано вторгнувся у Київ. Цар-тесть вийшов з Києва, і пішов до града Овруч. Роман Галицький залишає у Києві свого братанича-князя Ігоря Ярославича, і повертається до Галичини. Тоді, коли престол Київський слабне, стає сильним грек-митрополит Київський.

Якщо б цар України (Руси) був таким сильним, як цар Ярослав Мудрий, або цар Із’яслав, то грек-митрополит Никифор примушений був би тікати з Києва. Знаємо, що тільки ті царі, які мали силу, відважувалися вигнати з Києва грека-митрополита і поставити — русича-митрополита (Іларіона чи Клима Смолятича). Щоб Київ не перестав стояти на колінах перед патріярхом Константинополя, треба, щоб князі України (Руси) постійно самі з собою воювали, і треба князів Москвино-Суздальщини наставляти проти Києва, до них посилаючи греків-єпископів, здібних здійснювати церковну політику Візантії.

Князь Роман Галицький, почувши, що до Києва наближається Половецька орда, послав у степ розвідку. Розвідка повідомила, що половці приспішено прямуючи до Києва, стомилися, і вірячи, що ніхто їм не загрожує, безпечно отаборилися на перепочинок.

Князь Роман Галицький вночі оточив біля річки Рось Половецьку орду і розгромив її. І визволив з половецької неволі українців (русичів), що були половцями гнані на продаж у рабство до христолюбного Константинополя.

У Галичині князь Роман Галицький присмирив бояр, які сварилися за межі, толоки, стада і діброви, й не хотіли виконувати княжих розпоряджень. Літописець написав, що князь Роман Галицький “живих бояр зарив у землю”. Він казав: “Щоб спокійно їсти медову соту, треба задавити бджолу” (“Волинський літопис”).

Ті, які вважають, що князь Роман Галицький жорстоко розправлявся з галицькими боярами тому, що був наддніпрянцем, помиляються. У ці часи ще не було юнії — між галичанами і наддніпрянцями існувало почуття, що вони люди одного плоду.

66. Половці вторглися у Фракію, візантійці переполохані: вторжники можуть оточити Константинополь. Грек-митрополит Гавриїл-Деонисій умовив князя Романа Галицького, щоб він поміг Візантії звільнитися від половців. Роман Галицький вигнав половців з Тракії (Фракії). Цар Рюрик Ростиславич, дізнавшись, що військо князя Романа Галицького ослаблене боями з половцями, об’єднався з Чернігівськими князями, покликав на допомогу половецьку ватагу, і йде до Києва. Князь Ігор Ярославич (Луцький) — наставленик князя Романа Галицького виходить з Києва.

Половці (союзники царя Рюрика Ростиславича), вторгнувшись у Київ, почали грабувати киян. Грабуючи церкви, вони взяли з собою (як пишуть літописці) грецькі одіння, які носили цар Володимир (Хреститель) і його син Ярослав Мудрий.

Князь Роман Галицький знову ввійшов у Київ. З Києва вийшов цар Рюрик Ростиславич. М. Грушевський пише, що “Київ переходив з рук в руки”. Коли немає у державі порядку, в людей зникає віра в завтрашній день, стає модним неорганізоване життя. Неорганізовані люди — це сад, який буяє, розкорінюється, рясно цвіте, але плодів не дає. Князі відповідають за те, що вони самі себе б’ють.

Якщо князі сваряться, значить спосіб їхнього життя сварливий, сварня — дзеркало їхньої душі і їхнього розуму. Щоб перестати сваритися, треба вшляхетнити працю розуму і почувань. Княжі дії помилкові—з помилкового думання виходять помилкові дії. Та найбільшим їхнім горем (могилою їхнього думання і державотворення) є те, що вони вірять у святість, яка є підступна, продажна, оздоблена золотими митрами і звеличена гадючим жезлом грека-митрополита Київського і “всея Руси”.

67. У Київ прийшла вість, що чорною хмарою сунеться на землі України (Руси) нова Половецька (Тюркська) орда дика, голодна; знищує посіви, як сарана. Цар Рюрик Ростиславич і князь Роман Галицький, дізнавшись, що їх посварив грек-митрополит, фальшиво читаючи “Договірну Грамоту”, помирилися. І тепер вони, спільно з князем Ярославом Всеволодовичем Переяславським, ідуть зустріти у степах Половецьку орду. Стріли половців і розгромили їх.

І після ратнього бою вони на нараді (у граді Трипілля) посперечалися. Тесть грізно дорікав зятеві за те, що він свою жену (доньку царську) зневажав, тримав у монастирі. Із взаємних докорів защеміли старі рани. І князь Роман Галицький ув’язнив царя Рюрика Ростиславича і постриг його і жінку його, і доньку його (свою дружину), і посадив їх до монастиря. Монастирі-кам’яниці Христові, ставлені князями, ставали їхніми жорстокими в’язницями.

68. У Києві князь Роман Галицький, щоб завести у державі спокій і порядок, проголосив “Державну Заповідь”: щоб Україна (Русь) не меншала, старший син царя має бути царем. Молодші сини наділів (володінь) не отримують. Вони живуть у градах, як намісники царські, і виконують накази царські. Коли цар помре, не маючи сина, князі повинні з’їхатися і вибрати нового царя, і скласти перед ним клятву вірности.

Князь Роман Галицький мав дар державнотворчий. Він бачив, що княжі війни за золотий стіл Київський (війни тихцем підтримані греками-митрополитами) так знесилили Україну (Русь), що вона ледве стоїть на ногах. Князі, почувши про настанову (Заповідь) князя Романа Галицького, обурилися. І відповіли: “Так не робили наші батьки, і ми не будемо робити”. Читаючи у літописах цю відповідь, думаю — а хіба наші батьки робили таку зраду, яку вчинив в 988 році князь Володимир?

Так — добрі сини ідуть шляхами батьків своїх, але хід їхній не повинен бути сліпий. Сини повинні все те добре, що робили батьки, славити і втілювати його в життя, а все те помилкове, що робили батьки, відкидати — на таких законах на плянеті Земля основане свідоме й несвідоме життя.

Роман Галицький, бачачи, що його настанови-Заповіді відкинені князями, виїхав з Києва до Галичини.

69. Прибувши до Галичини, він (князь Роман Галицький) присмирив поляків і мадярів, які осмілювалися переходити межі своїх земель. Папа Інокентій 3-й, почувши, що князь Роман Галицький вольова і мудра людина, послав до нього послів. Посли сказали, що папа римський має меч святого Петра.

Князь Роман Галицький відповів папським послам: “Чи такий меч Петрів у папи? Мені папського меча не потрібно. Я маю свій меч, даний мені Богом! І поки мій меч є біля мого боку, мені купляти чужого меча не потрібно!”

(Аббат Албертранд у 1790 році у Ватиканській бібліотеці в старих анналах знайшов ці слова князя Романа Галицького, і на прохання польського короля Станіслава виписав їх. Історики юніятської церкви (для пропагандивних цілей) стараються переконати українців грецько-католицької церкви, що князь Роман Галицький був покірний папі римському, і тому він не міг сказати, що без папського меча обійтися може).

70. 1205 рік. Князь Роман Галицький (через необережність) загинув у місяці червні біля селища Захвостя. Поляки, які брали участь у вбивстві князя Романа Галицького, були оточені українцями (русичами) і посічені.

Данило і Василько — сини князя Романа Галицького від другої жінки. Данило мав чотири роки, як став князем Данилом Галицьким. Цар Рюрик Ростиславич, почувши, що князь Роман Галицький помер, скинув з себе поганський монаший одяг. І сів на престол царя України (Руси). Князь Всеволод Чермний (Чернігівський) вигнав з Києва царя Рюрика Ростиславича. І скривджений цар знову поїхав до Овруча. Овруч — гарний град, стоїть він на березі притоки ріки Уж.

Наші князі були дітьми свого часу. Утративши рідну віру, вони утратили рідних учителів (волхвів), які втілювали в собі многотисячолітні досвіди життя людського. Волхви у древні часи учили дітей княжих, як в оточенні себе поводити, як працювати, як мислити і як почувати, щоб у спільноті була життєва злагодженість, щоб людина була володарем обставин і оточень. Рідних учителів (волхвів) утративши, а в чужих учителях (єреях) ні теплого серця не побачивши, ні любови до святощів Вітчизни рідної не відчувши, вони (князі) буйно гуляли, марнували богатирську силу під час сварні “се моє, а то моє же!” І билися “за своє”. “А поганії с всіх стран прихождаху с побідами на землю Русі”.

71. Цар Рюрик Ростиславич з своїми синами-князями, покликавши на допомогу половців, вигнав з Києва князя Всеволода Чермного (Чернігівського). Князь Всеволод Чермний (Чернігівський) покликав на допомогу половців і князя Новгород-Сіверського, і 28 квітня 1207 року підійшов до Києва. Три місяці (майже щодня) він стрілами засипав оборонні споруди і, потерпівши поразку, відійшов від Києва.

У 1208 році князь Всеволод Чермний (Чернігівський) з братами і синами знову йде на Київ. І по дорозі він взяв град Трипілля. Отримавши допомогу від князя Володимира Ігоровича, який прибув з Галичини, він вигнав з Києва царя Рюрика Ростиславича. Узявши Київ, він спішить до Білгорода, що стоїть на захід від Києва. І з граду Білгорода він виганяє князя Ростислава Романовича.

Князі Ростово-Суздальські, бачачи, що князівства України (Руси) стали повністю підлеглими золотому столові града Кия, насторожилися. Ростово-Суздальські землі (тобто, колонії України-Руси) цар Всеволод Чермний хоче передати своїм синам і братам. І тому й війська свої, готуючись іти на Північ, зосереджує на Чернігівщині. Цар Рюрик Ростиславич, довідавшись, що цар Всеволод Чермний свої війська спрямував до Чернігова, ввійшов у Київ.

72. На східних межах Китаю і Монголії є невелике озеро Буїр-Нур, тепер біля нього стоїть китайське місто Гайляр. На берегах Буїр-Нуру кочує скотарське плем’я, очолене ханом Езукаєм Багадуром. Плем’я Езукая Багадура складається з 35-ти тисяч родин. Родини так подібні, що створюється вражіння, ніби всіх їх одна мати родила. Сусіднє (також кочівне скотарське) плем’я, очолене ханом Темуджіном, — має 7 тисяч родин. Китайці звуть ці скотарські племена — Тутан, а ми кажемо — Татари.

Хан Езукай Багадур убив хана Темуджіна, і його плем’я приєднав до свого племени. І своєму синові, який народився в 1155 році, дав ім’я убитого хана Темуджіна. (“Темуджіне, я вб’ю тебе, не бійся! Твоє ім’я я віддам синові своєму”. Слова хана Езукая Багадура будуть інкарновані у мислях хана Москвинського: “Русь, я вб’ю тебе, не бійся! Твоє ім’я я віддам Москвинському князівству”).

Коли хан Езукай Багадур помер, його син Темуджін мав тринадцять років. Жив він під опікою своєї матері. Мати, виховуючи сина, казала: “Темуджіне, будеш великим ханом, коли людей дивуватимеш відвагою і вірою батька Багадура”. Плем’я юного хана Темуджіна “живе на конях”. Вершники полюють на звірів, птахів, їзда на коні зрання до вечора і стріляння з луків — головні достоїнства татарські.

73. Курултаї (воєначальники — власники стад) збунтувалися біля могили хана Езукая Багадура. Вони не хочуть підпорядкуватися наказам п’ятнадцятилітнього хана Темуджіна; є між ними охочі стати ханом; вони сперечаються за владу. Хан Темуджін дав наказ ув’язнити десятьох збунтованих курултаїв. Триста воїнів стали по стороні ув’язнених.

Хан Темуджін дав наказ у сімдесяти котлах зварити усіх тих, які проти нього збунтувалися, ширячи між людьми нарікання на нього. Зв’язані бунтівники були вкинуті в кип’ячі котли. Вони криками жахали плем’я хана Темуджіна. Мати учила: “Темуджіне, сину мій, ворогів жахай помстою, приятелів ласкай дарами, ти більше, ніж людина!”

74. Китайські письменники, які особисто бачили татарів хана Темуджіна, описують їх так: “Лиця у них широкі, плоскі, чотирикутні. Очі в них без верхніх вій; рідкі вуса й бороди. У них зовнішність відразлива. Вони родяться і виростають на конях. Вони самі (без учителів) вчаться стріляти, їхнє життя проходить на полюванні.

Вони (татари) не люблять мити руки перед їдою. Під час обіду сильніший татарин (керуючись правом сильного) хапає собі найкращий кусень м’яса: у них сила поважається понад все. Коли товщ хапається до пальців, вони руки обтирають об шкіряний одяг, який від бруду блискучий. Коли гість так нап’ється кумису, що вже не володіє собою, здобуває повагу — напився — значить щира людина, їй можна вірити.

Вони неписьменні. У них є стародавні традиції: коли тато умирає, то син одружується з татовими молодшими жінками, їхні діти вважаються дітьми всіх чоловіків. Хліба у них немає; м’ясо — їхня головна їжа”.

75. Коли між сусідніми кочовими татарськими племенами поширилася вістка, що хан Темуджін має 30-ть тисяч воїнів, і тих, хто йому не кориться, живцем варить у котлах, сталося “чудо”: під час наближення хана Темуджіна до того чи іншого племени, плем’я без бою йому підкоряється, приєднується до Темуджінової орди.

Хан татарського племени Кераїтів, побачивши наближення хана Темуджіна, підняв меча. У палаці хана Темуджіна висить череп, обкутий сріблом, — це череп хана Кераїтського. Татари знають, що цей череп є “втіленням гніву Темуджінового”. Шукаючи нових пасовищ і рік, хан Темуджін привів свою орду на береги ріки Амур і її приток. Орда живе у барвистих шкіряних наметах; вона подібна на військовий табір.

У 1195 році з Заходу (із західних сибірських лісів) прибув русявий подорожній до наметів орди Темуджінової. Він познайомився з Темуджіновими воєначальниками. Побачивши, що вони беззастережно слухають хана Темуджіна і, як Бога обожують його, сказав: “Бог передає народи і землі ханові Темуджінові. Курултаї, звіть хана Темуджіна Царем Царів! Сила, честь, перемога ваші у вашій покорі ханові Темуджінові”.

Хан Темуджін на березі ріки Онона сам себе проголосив Чингіс Ханом (Великим Ханом). Курултаї-воєначальники натхнули татар вірою, що “Чингіс хан Темуджін — Втілення Неба і Землі”. Могутня віра — могутня сила.

Яке мав ім’я подорожній, і хто він був — в історії орди Темуджінової не зазначено. Був він потомком волхва, який після хрещення України (Руси), рятуючи життя, утік у Сибір? Був він оріянином-індусом (буддистським проповідником) прибулим з таємничого Тібету? Ніхто не знає. Та на основі тих настанов, які він дав Темуджіновим воєначальникам, бачимо, що він володів мудрістю творення військової сили. Він дав ханові Темуджінові золотий тризубець, сказавши: “З цим переможеш!” (Знаємо, що буддистські проповідники і тібетські паломники ходять з тризубцями).

Чингіс Хан Темуджін могутній тому, що його курултаї-воєначальники, його обожуючи, самі стали могутніми і казково багатими.

76. Плем’я Уйґурів, не піднявши зброї, визнало владу Чингіс Хана, і склало свої золоті скарби до ніг Чингіс Хановим курултаям. Чингіс Хан у 1210 році ввійшов у Китай — узяв 80 градів. Бачачи, що китайці мало мають харчів, він наказав старих китайців умертвити, як “непродуктивну людську силу”.

Китайський цар Ніючей дав Чингіс Ханові дар — “500 найчарівніших у світі китайських красунь, 3000 коней, юнаків-рабів, золото, шовкові тканини”. Володар Тібету, бачачи, що військо Чингіс Хана — “високоорганізована машина” (є наказ і є смерть, або — виконання наказу), беззастережно визнав владу Чингіс Хана.

Три дні горить Пекін. Покоривши простори Китаю, народ старої і високої культури і цивілізації, Чингіс Хан веде Татарську орду на Захід. Татари (діти, дорослі й старі) живуть самодисциплінованим військовим життям, яке відповідає природі їхнього кочового мисливського побуту.

77. 1219 рік. Чингіс Хан завоював Бухару. Бухара (місто теперішнього Узбекістану) стоїть на головній вузловій дорозі. З Бухари можна їхати до Китаю, Індії, Багдаду, Києва. Цар Бухари тікав у напрямку Північного Ірану. Чингіс Хан дав наказ двом полководцям, щоб вони догнали утікаючого царя. Вони догнати не могли: цар Бухарії притаївся на одному з островів Каспійського моря.

Маючи від Чингіс Хана дозвіл, два полководці повертаються з Табарістану через Кавказ. По дорозі вони грабують племена Ясів, Осетинів, Абхазців, Черкесів. На Північному Передкавказзі вони ограбили Половців. Вони (Чингісханові полководці) на Волзі довідалися, що золотий тризуб, який стоїть біля священного вогнища у Каракорумі, колись був священним знаменом русої України (Руси). Каракорум — столиця Чингіс Хана Темуджіна стоїть біля ріки Орхан, на південь від Байкальського озера.

78.1223 рік. Чингіс Хан Темуджін має 68 років. Його орда, йдучи на Захід, стрінула біля берегів Сурозького (Азовського) моря половців. Татари сказали половцям: “Ми ж брати, йдімо спільно”.

Половецький хан Кончак побачив, що прибулі “браття по крові” розпоряджаються половецькими кіньми, скарбами, людьми, як своєю власністю. І він тікає від “братів по крові” на землі України (Руси). Татари доганяють його, і на березі моря розпорюють йому живіт, щоб він умираючи, бачив своє нутро.

Новий половецький хан Котян дає князям України (Руси) дари — коні, буйволи, невільників, злото. І каже: “Вони нас б’ють сьогодні, а завтра битимуть вас”.

У Києві тривога: прибулий з Константинополя грек-митрополит Кирило у святій Софії налякав киян, речучи, що “таємничий народ” (татари) був тисячу років перед Христом покорений Гедеоном, і жив він у пустинях Північного Сходу. І тепер йому призначено перед кінцем світу іти з Азії до Европи, і покорити всі країни! Дбайте раби Божія за спасіння душі, церкві дари несіте, со страхом і трепетом покоряйтеся. Написано: “Від мене йдіть прокляті в вогонь вічний, а праведні підуть в життя вічне!”

79. Хан Котян — тесть князя Мстислава Мстиславича Галицького (Удалого) має успіх. У Києві відбувається з’їзд “старійшини в землі Русі”. Приїхали найвпливовіші князі України (Руси). Цар України (Руси) — київський князь Мстислав Романович очолює з’їзд. Біля нього сидять — князь Мстислав Галицький, князь Мстислав Чернігівський, князь Данило Волинський. Князь Суздальський прислав гінця, що він вітає з’їзд, і обіцяє прислати своє військо для спільного походу проти татар.

Війська України (Руси) зібралися біля острова Хортиця. І сюди прибули татарські посли, і сказали: “Ми, татари, прийшли воювати не з вами, а з нашими рабами-половцями, неслухняними конюхами”. Татарські посли на Хортиці були вбиті.

80. 1223 рік. 31 травня, п’ятниця. Біля річки Калка (тепер вона зветься Капець, біля Маріуполя тече в Азовське море) почався бій з татарами. І повторилася стара помилка: почали під час бою сперечатися три Мстислави (князь Мстислав Київський, князь Мстислав Галицький і князь Мстислав Чернігівський). У них праця розуму сварлива, невпорядкована, відсутня контроля праці чуттів. Вони бій програють. У них немає рідного авторитету. У них духовність чужа -Бог Ісус — юдеєць. Духовний лідер (митрополит) — грек. Військове божество — архистратиг Михаїл — греко-юдеєць. Гляньте, на їхніх шоломах грецькими майстрами намальований у грецькій одежі — в короткій спідничці архистратиг Михаїл. Гляньте на татар — у татар є віра, що Бог передав Чингіс Ханові Темуджінові землі і народи. Татари вірять, що вони беруть те, що їм дане Богом; їхня незалежна віра керує їхніми мислями і чуттями; дає їм силу бути незалежними людьми.

81. Половці, побачивши, що татари летять нестримним буревієм, почали тікати. Тікаючи, вони переляканою юрбою ввірвалися у ряди військ князя Мстислава Галицького — появився страх чи, як пише М. Грушевський, “загальний безпорядок і замішання”. Чому? Тому, що в Україні (Русі) немає авторитету — кожний князь окремо дає команду і жодного зверхника над собою не визнає. Князь Мстислав Галицький залишив поле бою, спішить додому.

Цар України (Руси) Мстислав Романович, побачивши, що ніхто його наказів не виконує, почав своє Київське військо укріплювати на березі Калки. Він за старим предківським (скитським) звичаєм створив з возів “оборонний вал” — кілька рядів возів творили дугастий ланцюг.

Князь Мстислав Галицький, перепливши Дніпро, наказав лад’ї (човни) порубати, щоб стримати переправу татар через ріку. Він тікає у Галичину. Князь Володимир Рюрикович Смоленський, покинувши поле бою, тікає до Києва.

Цар Мстислав Романович стоїть на кам’янистому березі річки Калки. Він бачить, що татари кільцем оточують його військо. Він три дні сам веде бій з татарськими вторжниками.

82. Татари, бачачи, що поле густо покрите татарськими тілами, і немає вигляду на перемогу, послали до царя Мстислава Романовича посла-воєводу Плоскиню. (У степах бродили бродники — наші степові пірати віри Христової, жили вони з грабунків). Їхній воєвода Плоскиня вважав себе істинним православним грецької церкви — торгував з греками-рабами краденим скотом. Він під час бою перейшов на сторону татар. У літописі написано, що “окоянный воєвода Плоскина цьловавь кресть чьстный кь Мстиславу й ко обьма князема, яко ихь не избити й сьлга”. Тобто, цілував хрест, присягаючись на вірність, і зрадив.

Цар Мстислав, бачучи, що перед ним стоїть (з хрестом на грудях) православний воєвода Плоскиня, повірив йому й почав з татарами переговори. Під час переговорів з татарами православний воєвода Плоскиня зв’язав православного царя Мстислава Романовича і його двох зятів (князя Андрія і князя Александра): ці грецькі імена свідчать, що князі вже відійшли від рідних шляхетних імен; грецька церква, огречуючи їх, навчила їх зневажливо ставитися навіть до рідного імени.

Чингіс Ханові воєначальники наказали покласти дошки на зв’язаного царя України (Руси) і на його зятів — князів Андрея і Олександра. У літописах зазначено, що на дошках сиділи татари, пили кумис, веселилися, а з-під дошок текла кров і чувся тріск ребер і передсмертний стогін.

83. На полі брані (на березі річки Калка) полягло 10.000 самих тільки київських воїнів. Лежать посічені князь Мстислав Чернігівський і його сімнадцятилітній синок Василько, князь Святослав Канівський, князь Із’яслав Ігорович, князь Святослав Шумський, князь Юрій Нісвізький, князь Ярослав Новгородський. Лежать на полі бою посічені 70 атіманів-воєводів; 70 тисяч воїнів лежать на полі бою. Вісімнадцятилітній князь Данило Романович лежить — мертвими очима дивиться на небо. Князь Василько Гаврилович лежить проколений списом.

(Читачу, забудь на хвилю про все на світі, і в думці поклонися їм. Глянь, як вони пообнімалися — вмираючи, прощалися; згадували дітей своїх (синочків і донечок). І тебе, потомка, згадували, і ти згадай їх. Вони тобі святіші як ідоли чужих релігій й ідеологій, перед якими ти, окрадений і одурений, поклони б’єш, славиш то візантійського Саваота, то москвинського Леніна, то римського папу. Окрадений і одурений, забудь на хвилю про все на світі, спитай себе — хто я, звідки я, чий я, де я? Даючи відповіді на ці питання, перестань бути залежним від чужих святощів (від святощів греко-юдейо-латино-москвинських). Будь людиною — достойна людина там, де незалежне мислення, незалежне почування, незалежна віра, незалежне осмислення суті свого “я” і незалежне його проявлення. Ставши людиною (достойною людиною), звеличиш людство, звеличиш себе і рід свій).

І на березі Калки був убитий татарський хан Тосхус, старший син Чингіс Хана Темуджіна. Татарські історики пишуть, що на Калці було вбито 100 тисяч татар.

84. Чому на Калці татари-монголи перемогли українців-русичів? Українці (русичі) розумніші, як татари-монголи, і озброєні краще, і одягнені елегантніше, і ростом вищі й силою міцніші.

Татари-монголи перемогли тому, що вони поводилися, як бджоли, як зграя журавлина, як стадо оленяче. Бджоли, журавлі, олені мають одного провідника, якого їм дала мати-природа, і якому вони несвідомо (за законами інстинкту самозбереження) служать, без упереджень. Татари кажуть керманичу: керуй нами, давай накази нам, карай нас жорстоко і ласкай нас ніжно, ти — мозок наш, а ми — ноги і руки твої; ти — серце наше, а ми — кров твоя і жили твої.

Чингіс Хан Темуджін — малоцивілізований деспот. Олександр Македонський (учень філософа Аристотеля) — цивілізований деспот? Він, вторгнувшись у Індію, убивав брагманів (священнослужителів) за те, що вони кликали індусів боронити незалежність Індії. Він підписав з індусами умову, що коли вони складуть зброю, могтимуть іти додому. І вони склали зброю, і “Олександер не дотримався своєї обіцянки, і напав на них, і порубав всіх до останньої людини”, “Олександер вважав себе потомком бога Геракла”, “жрець назвав Олександра сином Зевса, і предвістив, що він стане владикою світу”. “Олександер не дивувався, коли його називали богом”, “легенда, що Олександер має божественне походження, допомагала йому зміцнювати владу над покореними народами Азії” (Аристотель, “Олександер”). Узявши Тиру, Олександер на хрестах розіп’яв дві тисячі полонених. Високоцивілізовані деспоти відрізняються від деспотів малоцивілізованих не кількістю убитих, а знаряддями, при допомозі яких убивства здійснювалися.

Олександр і Юлій Цезар (він у Римі вважався “сином Божим”), і імператор Константин (святий), і монарх Петро Перший (Москвинський), і красний імператор Йосиф Сталін, і фюрер Адольф Гітлер не були лагіднішими за Чингіс Хана Темуджіна.

85. Царю України (Руси), любий Мстиславе Романовичу, любі князі України (Руси), рідні тати наші, де ваші могили? Де лежать ваші кості? Де лежать ваші порубані серця?

“Головною причиною поразки була взаїмна велика заздрість між двома Мстиславами, які влаштовували цей похід” (Е. Голубинський, “Історія Руської церкви”, 1900 р., т. 2, стор. 4). “Якби князі Русі в згоді були і спільно бились, то татари не перемогли б їх” (В. Н. Татіщев, “Історія Россійська”, т. З, стор. 218). “У рішучий момент між старшими князями — трьома Мстиславами сталася незгода”, “Через се Мстислав Галицький не упередив своїх іменників про прихід монголів, і розпочав з ними битву сам на власну руку...”, “Тікаючи, половці впали в табір иньших князів, що не брали участи в битві, і нічого не знали про неї, й наробили тут загального непорядку й замішання. Настала загальна паніка, всі кинулися тікати, в тім і Мстислав Галицький з своїми полками. Монголи кинулися за ними гонити” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, 1954р., т. 2, стор. 241).

86. Учімося на перемогах і поразках батьків наших, їхні розумні судження впроваджуймо в наше життя щоденне. А їхні помилки (помилки здійснені царем Володимиром у 988 році, помилки здійснені князем Ігорем Святославичем в 1185 році, помилки здійснені князями нашими у 1223 році), по-синівському виправляймо — такий закон життя, такі основи еволюції.

Чингіс Хан Темуджін, почувши, що його син Тосхус посічений мечами України (Руси), дав наказ воєначальникам прибути до Бухари. І Татарська орда, хоч і здобула перемогу, пішла на Схід. Наказ Темуджіна на всіх діяв, як “наказ Неба і Землі”. У Бухарі Темуджін сказав своїм воєначальникам: “Покорені не є приятелями Покорителів. Щоб Покорителі могли безпечно панувати, вони повинні навівати жах на Покорених. Смерть Покорених приносить безпеку для Покорителів”.

87. Воєначальники вірили, що Чингіс Хан Темуджін — їхнє особисте щастя, його наказ — їхній особистий шлях щастя, слави, влади і багатства. Звичайні воїни, славлячи Темуджіна, беззастережно виконували накази курултаїв (командирів), і берегли їх життя.

Наприклад, воєначальник Гам’ябек був розгромлений військом князя Мстислава Мстиславича. І — тікає Гам’ябек. Татари тілами своїми прикрили Гам’ябека від стріл ворожих: вирили яму, в ямі живого заховали його. І мертвими тілами татарськими прикрили, і тут же й самі від ворожих стріл падали. Гам’ябек жде ночі, щоб вилізти з ями і втекти.

Ще димлять гради і селища на берегах Дніпра. “З риданням і стогнанням повертаються з лісів селяни з родинами”. Єреї по церквах речать, що Ісус Христос вислухав молитви єрейські і відігнав татар, зникли ті, “Кого Богъ во гньвъ Своемь насылаль на землю Рускую. Откуда приходили сіъ ужасные иноплеменники? Куда ушлі? Извьстно одному Небу й людямь искуснымь вь книжномь ученіъ” (“Новгородський літопис”).

88. 1-го листопада (п’ять місяців після бою на Калці) прибув до Києва з Константинополя грек-митрополит Кирило 2-й. Константинопольський патріярх Герман 2-й стурбований, що римський папа Григорій 9-й отримав нові прибутки — вогнем і мечем на віру Христову навернений народ Фінляндський.

(Так, як москвини, навертаючи той чи інший народ на віру Ульянова (Лєніна), закабалюють його москвинськими законами і порядками, так і Рим-Візантія, навертаючи той чи інший народ на віру Христову, закабалювали його римо-візантійськими догмами і порядками. Так є — хочеш покорити той чи інший народ, наверни його на ту віру, що ти маєш, і він стане твоїм рабом. Знали цю істину хрестоносці, могаметанські вершники, і знають цю істину політкомісари шовиністичної москвинської релігії Ульянова (Лєніна). Покоривши народ, розслаблюй його душу казанням про царство небесне, або — про всеправедність большевицького комунізму).

Князь Ярослав Новгородський, виконуючи христолюбний наказ грека-митрополита Кирила, веде своє військо у Фінляндію, щоб фінів від неправильної християнської віри відвертати і на правильну християнську віру навертати. Не знайшовши у фінів ні срібла, ні золота, він їм наказав до річки прибути. І єреї православія церкви грецької почали переляканих Фінів і Карелів хрестити.

Волхви, які жили в лісах біля Новгорода, відважно рекли: “Князь Ярослав більше дбає про віру грецьку, ніж про люд землі рідної. Чужоязикі люди ув’язнюють внуків Дажбожих, поневолених греком Саваотом. Горе прийде чорне — розум і душу внуків Дажбожих мучитимуть греки-єреї і татари-курултаї!”

89. Новгородські монахи привели спійманих чотирьох волхвів. Волхви прийшли з Київщини до Новгорода, вість тривожну речучи.

“Туга і печаль у граді Кия, впало злоте стремено царське, поганські татари взмутили ріки і озера, вої полегоша за землю Руси, погибашеть житія Дажбожа внука! Мужаймі ся самі! Луце ж би потяту бити, неже полонену бити! Поострімо серця свої мужеством! І духом ратним!”

Новгородські бояри, побачивши, що монахи “прив’язують спійманих волхвів до стовпів на архиєпископському дворі”, щоб їх живцем спалити, висловили обурення. І волхви були переведені з архиєпископського двору на двір князя Ярослава Всеволодовича, і — живцем спалені “Сьжгоша вьлхвы четыре, сьжгоша ихь на Ярославли ДворЬ” (“Ніконський літопис”).

Волхви радять народові знак грецької церкви (трираменний хрест) віддати грекам і знамено Дажбоже (златий тризуб) звеличувати у рідних домах. Звеличуй рідне і рідне тебе звеличить. “У 1227 році в Новгороді явилися чотири волхви..., і їх всіх було спалено” (В. Н. Татіщев, “Історія Россійська”, т. З, Москва, стор. 221). Народ, щоб помститися за спалених волхвів, почав у Новгороді палити церкви. І літописець-монах написав, що Христос розгнівався за такі справи на новгородців, і “в дні Іллі дощами затопив вулиці” і “ждав покаяння”, і потім Христос послав мороз, який побив жита на полі, і новгородці гинули з голоду. Та не каялися — в 1231 році знову почали палити церкви і попівські доми.

Православна “священна екзекуція” не була лагідніша за католицьку, різниця тільки та, що католицька широко в світі відома, а православна — затаєна.

У ті часи, коли в Україні (Русі) архиєреї грецької церкви обліплювали смолою пов’язаних волхвів, щоб їх палити на єпископському дворі, папа Григорій 9-й (1227—1241) на святішому соборі в Тулюзі (в 1229 році) благословив Домініка і Торквемада — катів “священної екзекуції”.

90. Фінляндці, об’єднавшись з одноплеменниками карелами, почали мститися за сестер і братів, бичованих під час хрещення. І їм на допомогу прибули племена Ем і Іжеря. І під час бою вони оточили на березі озера Ладоги залогу князя Ярослава Новгородського. І всіх новгородців і попів, що були з ними, посікли.

Новгородці (ті, що стояли на березі ріки Нева), почувши про посічених новгородців і попів, збунтувалися і хотіли вбити воєводу Сидимиру — намісника княжого. Фінські племена (фіни, карели, іжеряни, еми), боючись кари, зникли у густих північних лісах.

1227 рік. Помер Чингіс Хан Темуджін. Умираючи, він сказав своєму третьому синові: “Октай, сину, мир давай тільки тим народам, які ти покорив”. Є оповіді, що Темуджін був убитий громом. І є оповіді, що він убив хана Тунгуського і взяв його жінку, яка вночі зарізала його. І, лякаючись кари, втопилася у ріці, і ця ріка зветься Хатун-гол, що значить “Ханшина”, ріка жінки Ханової.

Хан Октай живе у столиці Каракорум. У Каракорумі палац Чингіс Хана оздоблений взорами, привезеними з Китаю. Біля палацу стоїть великий срібний лев, з пащі якого ллється вода. Тіло Чингіс Хана Темуджіна лежить у золотій труні під тінню високого дерева. І тут же щоранку молиться хан Октай і його син Батий. Біля труни горить вічний вогонь, біля вогню стоїть золотий тризуб.

Чи тризуб був татарами викопаний тоді, коли вони на узгір’ях північного Алтаю розкопували скитські могили? (Скити, осідлавши коней, вирушали з Скитії (України-Руси) у далекі дороги. Вони робили вторгнення у китайські гради. І коли в бою гинув видатний їхній воїн, вони його на далеких чужинах хоронили як володаря. Сьогодні у скитських приалтайських могилах знайдені золоті китайські вироби, а також вовняні, шовкові тканини, зброя і збруя).

Буддисти принесли (до Каракоруму) тризуб з Індії (тризуб — святе знамено оріян Індії), тризуб принесли буддисти з міста Ласа (столиці Тібету)? Немає можности дати відповідь на ці питання.

91. 1229 рік. Хан Октай (Оготай, Уґедей) у Каракорумі біля домовини Чингіс Хана Темуджіна проголошений Чингіс Ханом. Татарська “орда ціла була одним воєнним табором, згори до долини організована по-військовому, в десяточній організації, й піддана військовій карності”; “Їх імператор, — каже Пляно-Карпіні, — має дивну власть над усіми. Ніхто не може перебувати в певній місцевості без його веління: він сам визначає місце перебування для вождів, вожді визначають місце тисяцьким, тисяцькі — сотникам, сотники — десятникам. І взагалі який буде їм наказ, в який-небудь час, в кожнім місці, чи на війну чи вмерти, чи жити — вони виконують все без усякої вимівки” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. З, 1954 р., стор. 163). Татари стилем свого високодисциплінованого військового життя нагадують древніх гіттітів, скитів, асирійців, персів, спартів, латинів, германів. “Дисципліна — мати Перемоги”. І так є — в історії не було ще такого випадку, щоб держава недисциплінованого суспільного життя, здібна була себе оборонити чи увінчати себе перемогами.

92. Горді мордвини, очолені своїм князем Пурґасом, безстрашно боронять свої рідні землі. Вони оточили (на Волзі-Оці) град Нижній Новгород, спалили Богородичний монастир і околиці града. Нижній Новгород -сучасний Горький.

Колоністи (українці-русичі) перелякані наступом Мордвинського народу, тікають додому.

(Мордвинський народ ненавидить слово “Русь”; він з огидою і огірченням, боючись большевицьких жандармів, співає “гимн СССР”, що “союз республік... сплотіла навєкі велікая Русь!” Мордвини не забули, що князь Всеволод, який сидів у граді Мурома (на березі Оки), боючись Мордвинських повстань, у 1232 році палив мирні мордвинські селища, і сік тих мордвинів, які з палаючих мешкань тікали у ліси. Мордвини і башкіри, і зиряни, і чуваші — усі уґро-фінські народи і народи Кавказу знають, як вогнем і мечем їх “сплотіла велікая Русь”.

93. 1230 рік. 3-тє травня, п’ятниця. У обідній час почала в Києві здригатися земля. Князь Володимир Рюрикович, атімани-бояри і грек-митрополит Кирило 2-й (у Лаврі) відзначали “пам’ять святого монаха Феодосія”. І цегла й глина почала падати їм на голови, і на стіл, що вгинався від ситої багатої їжі.

І піднялася велика буря. І вдарив такий грім, що чорноризники, як миші з нори, повибігали з Лаври, і з словами “іже єси”, поприпадали до землі, і прощалися “з грішним світом”. І літописець написав, що “вь монастыри Печерскомь церковь св. Богородицы каменная в 4 части раступися”. І в Переяславі церква св. Михаіла “в 2 части раступися”.

І 14 травня (у вівторок) почало “гаснути сонце”, і, як пише літописець, “стало сонце місяцем”. І появилися на небі стовпи червоні, зелені, сині.

“Весною 1231 року Чернігівські князі з’їхалися “на соньм” до Києва, пирують з Володимиром з нагоди посвящення ростовського єпископа, а вже слідом Михайло (зимою 1232— 1233 р.) вибирається на Володимира” і “Михайло з Із’яславом обложили Київ” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. 2, Ню Йорк, 1954 р., стор. 245-247).

94. Не воїнів (синів України-Руси) славлять на пирах, а монахів, єпископів грецької церкви, о, раби! Там, де честь воїна в тінь поставлена, воєнних перемог не буває. Грецька церква виховувала в Києві не воїна, а монаха — людину, віддану грецькій церковній політиці.

Ті раби, про яких Тарас Шевченко пише, що вони заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі, присипляють себе думкою: іншим християнська релігія не шкодить, то й нам — ні. Розплющіть очі, гляньте, два народи -українці і іспанці. У Іспанії християнізм мілітарний, наприклад, у 12 столітті Іспанія має три ордени мілітарного християнізму — орден Калатрава, орден Сантіяго, орден Алкантара. В Україні християнізм затворницький, монастирський. Київ — град монастирів і монахів. Не воїни-меченосці, а монахи-затворники поповнюють ряди святих...

...15 років києво-печерський монах Василій сидить у темній печері в брудній “власяниці”, молиться за спасіння своєї душоньки, відрікся від народу й Вітчизни. Князь Мстислав Святополкович (і про це я вже згадував) 11 серпня 1098 року стрілою вбив у норі монаха Василія. І він (монах Василій) проголошений богоносним святим православія грецької церкви в Україні (Русі). Свята Жана д’Арк — меченосець, святий Василій — відлюдок, залюблений у свою мізерну душоньку.

95. 1236 рік. 10-го квітня князь Із’яслав Мстиславич став царем України (Руси). І послав він посла до князя Юрія (у град Володимир) та до інших князів, “просить у них любови і приятельства”. Цар України (Руси) просить любови? Хіба любови можна просити? Хіба князі України (Руси) не кажуть: “Царю наш, царюй! Ласкай нас, коли є за що. І голови наші з плечей наших здіймай, коли зраду нашу бачиш. Щоб була могутня Україна (Русь), повинен бути могутній володар”. Чому князі мають так казати цареві? Тому що над дітьми України (Руси) повисла петля, сплетена у Татарській орді. Щоб петлю мечем розсікти, треба, щоб кияни так славили своїх царів, як латини імператорів, як араби — Могамета, як перші християни — Христа.

З Візантії (з граду Нікея (Перемоги) прибув до Києва новий грек (митрополит Іосиф). Він у св. Софії казав киянам, щоб вони не дбали про справи земні, сповідалися-каялися у гріхах. І сказав він, що треба складати скарби на небі, а не на землі, бо тяжко тим людям, які мають багатство, ввійти у царство Небесне. Хочеш праведно жити — іди в монастир.

96. Каракорум. Стоять рядами вози, навантажені золотими і срібними виробами, діямантами, слоновими костями, шовковими тканинами, мистецькими виробами, привезеними з Індії, Персії, Китаю, Закавказзя. Чингіс Хан Октай приймає послів з Візантії, Месопотамії. Татари пильно (вдень і вночі) охороняють свою “матку” (Чингіс Хана). Вони кажуть, що він для них є “кумисом, свіжим джерелом, повітрям, смачною кониною, материнськими ласками, сонцем”.

Юні татарки (доньки знатних курултаїв) вірять, що Чингіс Хан обезсмертнює їх, ласкаючи їх. Він одягає їх в одіння найбагатших принцес, ласки їхні чуючи. Він їм дарує корони принцес Індії, Китаю, Персії, Бухари. Вникаючи в історію Чингіс-Ханату, переконуємося, що татари мали завойовницьку мілітарну релігію, і вони ішли за Чингіс Ханом так, як араби за Могаметом.

97. 1237 рік. 3-го серпня (опівдні) почало темніти сонце і стала тьма: сонце України (Руси) заходить... Іде хан Батий (внук Темуджіна, син Октая), іде 400.000 татар — воїни, жінки, старі люди, діти, каліки — іде татарський кочовий народ. І буде, як пише літописець, “дим і попіл”. (Татаро-калмицьке ім’я Батий (Бату) значить “Твердий”, “Міцний”).

Чингіс Хан Октай учив сина — хана Батия, як покорити Україну (Русь). Треба від України (Руси) відгородити її північні колонії. На землях північних колоній відбуваються постійні заворушення, спричинені ворожим ставленням фінських племен до вторжників українців (русичів). Узявши північні колонії, можна почати брати малі гради України (Руси), не чіпаючи Києва. І хан Батий веде свою орду до граду Рязань. (Град Рязань стоїть на південному березі ріки Оки, на землі угро-фінських племен Мещери і Мордви. На північ від Рязані — град Суздаль, а на північний захід — град Москва).

Рязанські князі (Юрій і його брати Інгвір, Олег, Роман) і князі Муромські (град Мурома знаходиться на північно-східному березі ріки Ока) стріли послів хана Батия. Посли сказали: “Послав нас хан Батий, внук Темуджіна, син Октая, щоб ми повідомили вас, що Бог Богів доручив йому володіти світом і всіми на світі царями і князями. І ніхто не може нам чинити опір. Коли проявите неслухняність, будуть вогнем і мечем покорені землі ваші. Ми не прийшли воювати з вами, а — отримати від вас данину”.

98. Мова батиєвих послів нагадує мову “Біблії”: “Як наближуєшся до міста, щоб воювати його, то предложи йому мир. І як приймуть вони мир.., то весь люд його, що там буде, стане твоїм підданим і служитиме тобі. А коли не схоче місто миритися з тобою, так обляжеш його. Як же віддасть його Господь, Бог твій, в руки твої, так повбиваєш увесь мужський пол його гострим мечем. Тільки жіноцтво їх та діти і скотину і все, що в місті буде, всю здобич забереш для себе, і їстимеш здобич ворожу, що віддав тобі в руки Господь, Бог твій” (5 кн. Мойсея, гл. 20, 10—15). “Господь, Бог твій, уводить тебе в гарну землю, у землю водяних потоків, криниць і озер, що пробиваються по долинах і по горах, у землю пшениці і ячменю, в землю, де ти не в нужді їстимеш хліб” (5 кн. Мойсея, гл. 8, 7— 8). “Оце ж, повбивайте всіх дітей мужського полу, і все жіноцтво, що пізнало мужчину, злігшись з ним, також повбивайте. Усіх же дітей жіночого полу, що не пізнали ложа з чоловіком, позоставляйте живими для себе” (4 кн. Мойсея, гл. 31, 17, 18). “І всяка десята частина на землі, від насіння землі, від плодів з дерева, буде Господові” (3 кн. Мойсея, гл. 27, З0). А коли ти не будеш ось так поступати з покореними людьми, то “Побиватиме тебе Господь сухотою і трясцею, і спекою і пожарами, і посухою.., і болячками, і вередами і коростою і струпом, що не здолієш вилічитися від них” (5 кн. Мойсея, гл. 28, 22, 27).

Яка містерія кари несусвітньої! Злотий тризуб — священне знамено України (Руси) утратила Україна (Русь), залишилася із знаменом грецької ортодоксії...

І тепер злотий тризуб тримає у Каракорумі Чингіс Хан — всемогутній імператор. І, ніби каже українцям (русичам), що татари так поступають, як написано у “Біблії”.

99. Князь Юрій Рязанський сказав: “Посли хана Батия, яку ж ви дань хочете мати?” І посли відповіли: “Князі, ви по уставу даєте десяту частину на грецьку церкву, яку ви з чужини, як святість, прийняли. І тепер з чужини, як святість, прийміть устав хана Батия — маєте давати десяту частину — кожну десяту скотину, десяту хутрину, десяту дівчину, десятого юнака. Коли будете низькопоклонно просити хана Батия і проявите покірність, то він може данину зменшити. А щодо віри грецької, яку ви тепер маєте, то в нас, татар, є закон — хто як хоче, так хай і вірить”.

Князь Юрій Рязанський відповів, що він потомок великих володарів града Кия, які нікому данини не давали, і нічиїми рабами не бували, і завжди вміли за честь імени свого вмирати; ханові Батиєві ми шкоди не зробили, і без причини він проти нас не піде, і ми не маємо причин іти проти нього; за нашим звичаєм пошлемо до нього послів з дарами. А коли хан Батий схоче з нами воювати, ми готові до брані.

100. “Дати татарам данину, визнати підлеглість і порадити їм, щоб вони спішили до Константинополя, Риму, Парижу, брали народи і землі, які “Бог Богів передав Чингіс Ханові Темуджінові”? Татари, руйнуючи гради Західної Европи, ослабнуть. Війська України (Руси) перервуть зв’язок хана Батия з Чингіс Ханом Октаєм. Татарська орда, спаливши Рим, Париж, Константинополь, отатарить Західну Европу. Україна (Русь), рятуючи Західну Европу, розгромить ослаблену й змалілу орду хана Батия”.

“Об’єднати всі війська України (Руси) і її колоній, і створити всенародне ополчення і оточити орду хана Батия? Оточена орда, не отримуючи ні їжі, ні води, ні свіжих сил військових, ослабне, і буде легко її знищити; у ній же жінки, діти, старі люди — всі вони сунуться під охороною озброєних татар?” Були в Україні (Русі) такі міркування?

101. Князь Юрій Рязанський, відіславши послів хана Батия, почав оснащувати військо. І послав послів до князя Юрія Володимирівського (град Володимир стоїть на північ від Рязані, біля граду Суздаль). Князь Юрій Володимирівський відповів, що він війська свого не посилає: рязанці хай самі боронять Рязань, а володимирівці самі боронитимуть Володимир.

Є прислів’я — ворог мого ворога мій друг. Муромці і мордвини в душі таять радість, що татари битимуть вторжників — українців (русичів). Вони шпигунам хана Батия повідомили, що “Володимир не прийде на допомогу Рязаневі”.

16-го грудня (1237 року) хан Батий так щільно оточив Рязань, що жодна жива істота не могла втекти з граду. 21 грудня татари узяли Рязань, убили князів і їхні родини, старих людей посікли, молодим позв’язували руки — і, як скот, женуть у полон. Татари насилували монахинь, матерів і їхніх доньок на очах їхніх родичів. У диму чулися ридання, болісні схлипування, стогони. І потім — стало тихо, як у погребі. Рязань перетворений у купу попелу, на попелищах лежать обвуглені трупи.

Хан Батий спалив Москву (малий дерев’яний град). Московського князька Володимира заполонив. І 2-го лютого став під стінами града Володимира, біля Суздалі. Юрій (князь Володимирівський) з трьома племінниками утік з града Володимира до града Ярославля: град Ярослава стоїть на південному березі північної Волги (між Ростовом північним і Костромою).

102. Хан Батий спалив град Суздаль, і дав орді наказ поставити намети навколо оборонних споруд града Володимира. Татари ставлять драбини і стінобитну зброю. Князь Всеволод (син князя Юрія, який втік до Ярославля) і воєводи, і їхні родини “скупчилися у церкві Богоматері і вимагають від єпископа Митрофана, щоб він довершив православне чудо — поробив їх невидимими ангелами, або одягнув в одяг чернечий”.

7-го лютого 1238 року татари взяли град Володимир. Княжі доньки, внуки, які сховалися у Соборній церкві, були татарами збезчещені і посічені. І в цій церкві (біля дітей своїх) склали свої голови князь Всеволод і князь Мстислав.

(“І, о, негідники, віру батьків зрадите, іноземному божеству-ідолові поставите церкви, і в цих церквах будуть збезчещені доньки ваші на ваших заляканих очах; така буде доля в тих негідників, які рідне божество зневажають, а іноземному со страхом і трепетом поклони складають”, — рекли волхви, ідучи на муки в 988 році: їхні пророцтва збуваються).

103. І гради Ростов, Володимир, Ярославль стали, як... “дим і попіл”. Хан Батий, прямуючи до Новгорода, спалив гради Волок Ламський, Тверь (Тверь стоїть між Москвою і Новгородом). Жителі града Торжеська, ждучи допомоги з Новгорода, одчайдушно боряться з татарами. Новгород, думаючи тільки про своє спасіння, не спішить з допомогою.

Іде весна. Розвідка повідомила хана Батия, що на шляхах, які йдуть до Новгорода, стоять болота. Новгородці тішаться, що стали вільними — жорстоке Москвино-Суздальське князівство розгромлене. А татари, злякавшись весняних розливів, попрямували на південний схід.

По дорозі татари оточили невеликий град Козельськ (град Чернігівського князівства). Юний князь Василій Козельський (з роду князів Чернігівських) закликав козельців стати в обороні рідного граду. Козельці, бачачи, що їхній ще зовсім молодий князь іде впереді них, проявили такий відчайдушний опір, що татари почали тікати.

У бою, як пише літописець, загинуло 4000 татар. Хан Батий, побачивши землю, засіяну татарськими тілами, рішив не брати Козельська. Але коли довідався, що козельців у граді мало (козельці сильні тільки тим, що дисципліновані й відважні), дав наказ покарати їх. У граді Козельськ ні одної людини не лишилося—дорослі й діти були посічені татарськими мечами. І літописець написав, що “в калюжі крови утопилася маленька дитина”.

Татари сильні й відважні тоді, коли люта зима скує болота, ріки, озера — ніщо не стримує їхніх “кібіток”. Найбільше вони бояться Української весни — грузький чорнозем, на якому тане сніг, біжать струмки, покриті шляхи водою, навівають жах на Татарську орду. Татари, лікуючи по дорозі рани, спішать на цілинні Донські степи.

Град Козельськ, який завдав орді найбільші рани, був ханом Батиєм названий “Мау Балгасун” (град Зла).

104. 1239 рік. Литовці, довідавшись, що татари розгромили збройні сили північних колоній України (Руси), вторгнулися у Смоленщину. Історики Москвинського государства обвинувачують князів України (Руси), що вони не йшли боронити “Сєвєрную Русь” тоді, коли її спустошував Батий.

(Ніхто не має права рідні землі племен Мері, Мордви, Черемисії, Муроми, Мещери, Перми, Башкірії звати “Сєвєрною Руссю”! Колонії України (Руси), які Московитія зве “Сєвєрною Руссю”, від часів Андрея Суздальського (Боголюбського), ставилися вороже до України (Руси), і не вважали себе підлеглими стольному граду Кия).

Цар України (Руси) Ярослав Всеволодович став в обороні Смоленщини, вигнавши з її земель литовців. Н. М. Карамзін пише, що “князі південної Россії, не бравши участи у бідуваннях північної, здалека дивилися на неї байдуже” (“Історія Государства Россійського”, т. 4, С.-Петербурґ, 1892 р., стор. 4). Князі “південної Россії” вважали себе князями України (Руси); для них терміни (введені москвинськими шовіністами) такі, як “Сєвєрная”, “Южная”, були невідомі. Вони (князі України-Руси) знали, що татари творять у Москвино-Суздальщині ті жахіття, які в 1169 році творила Москвино-Суздальщина в Києві.

І хан Батий, знаючи, що князі Москвино-Суздальські відокремилися від України (Руси) і вороже до неї наставлені, був певний, що Київ не боронитиме ні Москви, ні Суздалі. Коли б німці завоювали Україну (у часи Гітлера) і назвали її Східною Німеччиною, то це було б те саме, що звати рідні землі Мордвинів, Карелів, Черемисів, Башкірів, Чувашів “Сєвєрною Россією”.

105. До Києва, Чернігова, Переяслава, Турова, Торчеська, Вишгорода, Іскоростеня, Мозиря, Трипілля, Острога, Канева, Сакова, Мижибожжя ідуть і йдуть утікачі з півночі? Хто вони? Вони повертаються на землі батьків своїх. Вони, як колоністи, панували на півночі, на землях Фінських племен, і тепер биті татарами і мордвинами, зирянами, чудями, черемисами біжать додому.

Хан Батий, привівши пошарпану боями і дорогами орду до порядку, веде її на Захід. “Страшенною хмарою йшла його орда. Попереду кінні ватаги її палили і грабували усе перед себе, за тими ватагами сунула головна орда із возами, гуртами скоту й верблюдів, табунами коней, отарами овець, жінками і дітьми. Стогін і плач стояв від орди, і здалека було чути, що вона наближається; де вона пройшла, земля ставала чорною, як після сарани. По спалених селах та містах, усе, що можна було забрати, вони забирали; людей брали у неволю і гнали поперед себе, як отару, забирали худобу й коні; старих, малих та хворих без жалю вбивали, — по майданах після татарського гостювання валялися на землі непоховані трупи людей і коней; дивлючись у небо своїми мертвими очима та вишкіривши зуби, вони наче осміхалися до вовків та орлів, що шарпали та розтягали кістки їх навкруги” (М. Аркас, “Історія України-Руси”, Краків, 1912 р., стор. 75).

Чому одні тікали в ліси, а інші — брали хрести і йшли стрічати татар? Їм колись діди казали — “з хрестом проти чорта!” Правнуки забули, що в часи хрещення України (Руси), той, хто мав на шиї хреста, міг спастися від меча, а хто не мав — падав з розсіченою головою. Іде до тебе з мечем чорт-хреститель, покажи йому хреста і він, повіривши, що ти вже хрещений, обмине тебе. Правнуки, забувши значення слів “з хрестом проти чорта”, взяли хрести і з дітьми стали край села, і літописець написав, що люди “исхождаху противу имь со кресты, они же избиваху всьхь”.

106. Хан Батий спалив град Переяславль. Ті, що мали щастя втекти з Переяславля, старалися перепливти Дніпро, і шукати порятунок у Києві, Вишгороді, Білгороді, Богуславлі, у густих дібровах ріки Рось.

Борониться Чернігів, оточений татарами. На допомогу чернігівцям спішить з невеликою військовою частиною князь Мстислав Глібович. Під час бою з татарами він потерпів поразку, і тікає в Мадярщину. “Чернігів був узятий і спалений, але єпископ був помилуваний, у татар був звичай шанувати віру кожного народу і її священнослужителів. Після взяття Чернігова племінник Батия, син Угедея, Менгу-хан приїхав до Піщаного містечка на лівий берег Дніпра, проти Києва, щоб подивитися на це місто. Татарин, як пише літописець, дивувався красою і величністю Києва, і відправив послів до князя Михайла і громадян, щоб Київ без бою підкорився, прохання послів не було взяте до уваги. І посли були вбиті” (С. М. Соловйов, “Історія Россії”, 2 кн., Москва, стор. 143).

107. 1240 рік. Літописець-монах придумав казку, що Менгу-хан “дивувався красою і величністю Києва”. Татари не милувалися красивими градами, вони їх палили, як будови (на їхню думку), поставлені глупими людьми. Вони вважали, що достойним людям доми кам’яні і дерев’яні непотрібні, бо вони роблять людей лінивими і боязкими. Татари вірили, що татарський спосіб життя найкращий у світі — людині потрібні стада скоту, пасовища та юрти на возах, людина народжена для руху і повинна жити в русі.

Вони кожному містові казали “без бою підкоритися”; чернігівський “єпископ був помилуваний” тому, що посли візантійські вже повідомили хана Батия, що єреї церкви грецької, істинно православної, у святих храмах ректимуть, що влада хана Батия Богом дана Україні (Русі), той, хто їй чинить опір, зневажає Ісуса Христа.

(Царе Михаїле, а де ж твоє княже ім’я таке, як Святослав, Ярополк, Всеволод? І віра в тебе чужа, і ім’я в тебе чуже — тепер ти вже істинний православний грецької віри. Ти, царе Михаїле, убивши татарських послів (це було найлегше зробити), утік з Києва до Мадярщини. Татари гналися за тобою, та догнати не могли. Малозначний князь Ростислав Мстиславович, довідавшись, що цар Михаїл утік з Києва, ввійшов у Київ).

108. Князь Данило Мстиславович (Галицький), внук царя Мстислава Із’яславовича, вигнав з Києва князя Ростислава Мстиславовича, і сам виїхав з Києва: лишив свого намісника — тисяцького Димитрія. Цариця (дружина царя Михаїла, який тепер тікає в Мадярщину), в дорозі попала в полон з боярами: її заполонив князь Ярослав — Ярослав бідний князьок, користуючись неспокоєм у країні, з своєю сотнею воїнів заволодів градом Кам’янцем. Князь Данило Мстиславович (Галицький) сказав йому: “Відпусти мою сестру, твій ворог є й моїм ворогом”. І князь Ярослав звільнив царицю з полону.

(Києве, де твої князі, царі, бояри-атімани? Утекли... Охрестили тебе, мечем і вогнем тебе підкорили архиєреям грецької церкви, і втекли? Києве? Де Твій духовний батько? Рідних батьків, яких Ти мав, в 988 році було хрещенням убито. Чужий батько (грек — Київський митрополит і всея Руси, став дезертиром? Забравши злото і діяманти з святої Софії, утік додому, в Константинополь. Він був пастирем? Ні, лжепастирем. “Пастир добрий душу свою кладе за вівці” (Іван, 10 11).

109. (Капітан, довідавшись, що корабель починає тонути, вночі на човні втік. Три матроси, що вміли добре плавати, врятувалися. Вони спіймали капітана і сказали: “Убиваємо не капітана, а злодія”. Кияни, чому ви не спіймали “митрополита Київського і всея Руси” тоді, коли він, обікравши св. Софію, тікав до Константинополя? Він утік тому, що він був не митрополитом, а злодієм, потворою, тобто — поганином.

Він у Константинополі сховає награбовані скарби так, як собака смачну кістку, і завтра повернеться до Києва. І ректиме, що влада хана Батия вам Христом дана, хто проти хана — той проти Христа! І хан Батий дасть йому золотий ярлик — право судити вас, тілесними карами карати вас, лякати пеклом і вчити вас, щоб ви гордилися, що маєте віру православну.

(Грецьке слово “митрополит” складене з слова “метер”, “матар”, що значить — “мати”, і з слова “поліс”, що значить “місто”. “Митрополит” значить “Батько міста”).

110. “Хто підійшов до града Кия?” — питали кияни спійманого переляканого татарина. І татарин Таврул сказав киянам, що на наказ хана Батия прибули з військами курултаї (воєначальники) Бирюй, Кайдар, Каюк, Кайлуг, Менгай, Байдар, Урдей, Бечар, Бутар, Айдар, Килеметет, Брандай.

Глибока осінь скувала течію Дніпрову. На льоду бушують сніговії. Коли рушила орда, то у Києві киянин не міг чути киянина — у повітрі клекіт орди, скрипіння татарських возів, іржання коней, рев волів і верблюдів, гудіння ріжків.

У Київ прибув з лісів Деревлянії, з берегів ріки Прип’ять, атіман косацької сотні Грива і з ним волхв Сила з двома внуками — Росаном і Удаєм. І волхв Сила сказав: “Тисяцький Радиме (Димитріє), ми жили у лісах, бо не мали права жити у Києві. Дізналися, що маємо право померти за Київ, і прийшли. Ми Києва не оборонимо, бо нас мало, а татар -багато. Але полягши за Київ, ми оборонимо честь Києва!”

111. М. Грушевський пише, що “На початку грудня (військо Бату) обложило Київ. Страшне враження робила ся превелика і зовсім дика армія” (“І. У.-Р.”, т. 2, стор. 250). “Дика армія?” Дикість — також є зброєю, недиких людей жахає дикість, дикі перемагають недиких. “Жахай ворога!” — так звучить один з головних наказів хана Батия.

Дика армія перемогла недику. Чому? “Немає жодного народу в світі, який би відзначався такою слухняністю і пошаною до начальників своїх, як татари” (С. М. Соловйов, “І. Р.”, 2 кн., стор. 146). У дикій татарській армії панує дисципліна армій Олександра Македонського, Юлія Цезаря, Бонопарта Наполеона; “слухняність і пошана до начальників” — неперевершена мудрість, яка була усіми арміями усіх часів високо цінена. Без слухняности і пошани до начальника армія не може бути армією. “Олександер Македонський карав смертю всіх порушників дисципліни, не звертаючи уваги на їхні заслуги і чини” (Аристотель, “Олександер”).

112. Київ оточений. Татари поставили “пороки”, “стінобитну зброю” біля оборонних споруд града. І — гатять день і ніч. У стіні (від татарських стінобитних машин) появився широкий, як двері, отвір. Кияни грудьми затулили провалину. І літописець пише, що “тут треба було бачити, як ломилися списи, як розбивалися щити, як стріли затьмарили небо”. І татари, взявши оборонну споруду, вирішили спочити — знають, що Київ вже має вільний вхід. Тисяцький Радим (Димитрій), командуючий обороною Києва, ранений.

113. Ніч. Татари, поставивши сторожу, сплять. Кияни, змучені борнею, не мають права спати: вони з дерева, каміння, дошок ставлять оборонний вал біля Десятинної церкви. Монахині православія грецької церкви біжать з іконами юдейки Марії у церкву Богородиці, ридаючи, просять у Марії спасіння.

Волхв Сила (могутній сивобородий дід-патріярх), бачачи, що монахи наказують киянам, які вбігли “у церкву Богоматері Марії”, ставати на коліна і бити поклони, голосно сказав: “Кияни одурені іноязиким божеством, устаньте! Лишіте милу юдейку Марію юдеям, беріте свої міхи з скарбами, і тікайте в таємні підземні сховища! Прийде ніч — тікайте в темні ліси!”

“Гроб хрестителя Володимира спасе нас!” — речав монах несамовито — крики татарські такі були верескливі, що ніхто монаха й не чув. Татари ввійшли “у храм Богоматері Марії, умертвили дітей і матерів, забрали міхи з скарбами, познімали з мертвих пальців перстені, повиривали з вух серги”.

...“І люди в розпуці кинулися ховатися на хори Десятинної церкви, разом із своїм добром, і величезна церква, не витримавши сього навалу, впала. Се можна було прийняти за символ сієї доби. Будова Володимира Великого, що знаменувала собою закінчення процесу сформування Руської держави, падала, ховаючи під своїми руїнами останки її політичного устрою в його власнім вогнищі і центрі” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. 2, стор. 251).

114. М. Грушевський, покликаючись на “Суздальський літопис”, пише, що Київ упав 6-го грудня. “Новгородський літопис” пише, що — 19-го листопада.

Десятинна церква, яка є символом насильницького підпорядкування киян грецькій ортодоксії, завалилася, приваливши тих, які від неї ждали чуда й спасіння. Ні, не втілювалося в ній “закінчення процесу сформування Руської держави”! Україна-Русь, як держава, була сформована ще перед її підлеглістю Константинопольському патріярхові. “Будова Володимира Великого” — Десятинна церква ознаменовувала собою закінчення духовної незалежности України (Руси). І ознаменовувала вона падіння національної свідомости, і ознаменовувала вона злочинні дії Візантії. Її (будову Володимира Великого) не схотіли боронити ті, що до неї народ мечами гнали: вони втекли (грек-митрополит утік до Константинополя), архимандрити причаїлися у лісах, шукаючи життя спокійнішого, князі втекли на Захід; під камінням “будови Володимира Великого” лежать ще теплі розчавлені серця дітей України (Руси).

Ніч. І дим.

 

 

 



Обновлен 16 фев 2014. Создан 26 ноя 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником