МАГА ВІРА ЛЕВ СИЛЕНКО.

 
 

МАГА ВІРА ЛЕВ СИЛЕНКО.

День 26 ...



 

Засідання міської громади РУНВІРИ щонеділі проводяться у приміщенні міського осередку Всеукраїнського об’єднання пенсіонерів розташованого на другому поверсі в колишньому будинку побуту по вул. Леся Курбаса 3 о 12:00 під орудою РУНТАТА Шкарівського Сергія Миколайовича (Богдана)

 

ДЕНЬ 26

115. 1241 рік, березень. Київ. Волхв Сила відхилив двері, глянув на Небо і сказав: “Сину, слухай, журавлі летять. Весну вістять! Бадьорися, рана заживає. Скоро підемо в похід. Підемо натхненні Удаєвою звитягою. Ще місяць, і на Удаєвій могилі виросте перша трава.

Кияни знають: на полі ратньої брані священно горіла красива Удаєва душа. Велетом був, п’ятьох монголів поклав у поєдинку, говорив: “Душа не може бути щасливою, бачачи вторжників на рідній землі!” Умер з усмішкою переможця, вірив Дажбогові, понад все любив рідних людей”.

“Діду, татари!” — крикнув хлопчина, вбігши в дім. Волхв Сила хотів прихилити двері: три озброєні татари стали па порозі, зарослі, високі, світлоокі, ніби й не татари. “Тут живе волхв Сила?” — спитав татарин київською мовою.

Волхв Сила глянув у вікно: підтримуючи ризи, підбігцем спішать монахи з “Євангелією”, хрести виблискують. Монахи завчено поклонилися. І один з них (Афанасій) ламаною татарською мовою сказав: “Благословен Господь Бог Ізраелів, Бог християнський, котрий указал путь племені Авраама. А потом через сина своєго всі народи спас євангеліями і крещенієм. Ми віруємо — всяка влада од Бога. Немає бо влади не од Бога. Обіцяємо православних християн до рідної церкви зазивати, благу вість глаголити. Бо благодать спасительна явилась для всіх людей во Іорданської рєкє!”

116. І сказав татарин: “Будете в Києві людей грецької віри упокорювати, будете учити їх, що влада хана Батия Богом дана?” Монахи поклонилися: владу хана Батия вітають, за хана Отцю і Сину, і Святому Духу моляться, і славлять і нині, і повсякчас, і на віки вічні.

“А хто для вас рідніший — ваші брати рідні вам по тілу чи Христос?” — спитав татарин. “Христос! Христос нам рідніший, ніж наші брати рідні нам по тілу, бо Христос безсмертний цар і Бог наш, а рідні брати — земля єси, і в землю підуть”, — сказав монах Афанасій.

І волхв Сила відповів: “Ви, віруючі грецької церкви, кажете, що по-євангельському живете? У “Євангеліях” є зерно і є полова. Ви захоплюєтеся половою, а зерна не бачите. Апостол Павло рече вам: “Я сам бажав би бути відлученим від Христа за братів своїх, рідних мені по тілі””.

“Чуєте, Павло освячує силу кровної споріднености, доброго брата рідного любить більше, як Христа. І Христос жидів, братів своїх рідних по тілу, любив більше, як римлян, сирійців, скитів, греків. Христос не любив самаритянку, звав її чужинкою. І ми Христа звемо чужинцем. Якщо Христос хоче, щоб Русь шанувала його, він повинен шанувати Русь. Ми не раби Христові, ми не раби татарські. Ми з роду Дажбожого походимо, ми внуки Дажбожі. Ми віримо: рідна влада від Бога, а чужа — від нечистої сили. Кажу цю Божу істину Батиєві і кажу християнам грецької церкви”.

117. Монах Афанасій, перехрестившись, сказав: “Антихрист! Зразу видно, що антихрист, язичник, безбожник, поганець! Ми, християни грецької церкви, не думаємо про життя земне, воно спокусливе, гріховодне, поганське. Розкоші земні — приманки диявольські!”

Волхв Сила відповів: “Не так ви, чорноризники, поступаєте, як благословляєте. Що ви зробили з рідних людей? Болгарську мову в Києві прославляєте, стоячи на колінах перед церковними грецькими золотими ідолами. А мову української матері заборонили у церквах, у монастирях, у школах: прививаєте киянам віру, що чуже слово святе й мудре, а рідне — глупе й гріховодне. Обман називаєте Божою істиною. Грек-пан і татарин-пан, а кияни у Києві їхні водоноси, дроворуби. Такою культурою, такою освітою, такою мораллю, такою мудрістю гнобите киян. Духовне рабство звете правдивою вірою, Божою євангелією, спасінням грішної душі?”

“Мовчите? Перед приходом Батия (і про це кияни знають) Києво-Печерська лавра мала 64 “Євангелії” оправлені золотом, сріблом, діямантами. І одна з них (князем подарована) була особливо пишна — 763 діямантами прикрашена!

Чужу мудрість діямантами прикрасили, святою назвали. Рідну (споконвічну, батьківську) мудрість до стовпа ганьби прив’язали, поганською назвали: обпаскудили рідне, щоб народ перестав поважати себе, щоб народ утратив віру в себе”.

118. “У цій Лаврі (і про це кияни знають) було 25 митр, окутих золотом і дорогими каміннями, 40 панагій діямантами обікладених, 19 золотих хрестів. Головна митра була прикрашена рубінами і алмазами, її вартість — 20 тисяч золотих карбів!

Церковною пишнотою запаморочуєте розум трудолюбних київських людей. Затьмарюєте їхнє мислення чужоязикими казками. Уяву моторошите варварською Іродовою різаниною дітей! Хіба це віра? Хіба це духовна наука про праведне життя? Ні, це не віра, це іконостасне видовище, при допомозі якого єреї відтісняють рідне на друге місце, а чуже ставлять на перше місце. Єреї мають маєтки (поля, ліси, пасовища, млини, пасіки), де в поті чола працюють побожні православні, звикають бути рабами, дбають про спасіння душі: їх, коли вони помруть, рідна церква від імени Ісуса відправить во Юдею на лоно Авраама, де праведники спочивають. Велика плата!”

“Коли Батий вторгнувся на землі України (Руси), грек (митрополит Іосаф), який був Візантією наставлений батькувати над скитським (українським) народом, від’їхав з Києва додому з пограбованими церковними скарбами. І тепер ви прибігли татарам висловити прихильність, прилащитися до них. За душею моєю прибігли, дайте моєму синові рану вилікувати, він боронив Київ. Мовчите?”

119. І сказав татарин: “Монахи! Хто задушить волхва Силу? Татари словам не вірять — хочуть бачити доказ відданости”. Два монахи поквапно кинулися душити волхва. Третій почав плакати, сказав: “Хай вони душать, я не можу, не всі монахи однакові”.

“Стійте! Не душіть, нас греки душать каноном, а татари — кушаком. Ви, монахи, посатаніли, грецькій церкві догоджаючи; до татар-поганців прилащуєтеся. Не я, Небо Батьківщини карає вас!” — сказав татарин.

Двоє покараних монахів з обриву покотилися до Видибицького монастиря. Третій усе збагнув: люди, одягнені, як татари, славними киянами є.

120. “Батьку Сила, тепер усе скажемо. 17-ть років тому татари нас взяли в полон, я племінник царя Мстислава. І він, і його зяті були татарами замучені на Калці. Я мав тоді п’ятнадцять років”.

“Ти Святослав?” — спитав волхв Сила. “Так, я Святослав, а то Із’яслав, а то Володимир. Ми жили в Каракорумі, для Чингіс Хана Темуджіна рибу ловили. Є сотні киян у Каракорумі, Бухарі, у Сак’ї — у горах Тібету, на берегах Яндзін-Дзяну”.

“Прибувши до Бухари, ми готувалися їхати до Хурамабаду, у Персію. Відсторонившись від Орди, вночі втекли”.

І сказав волхв Сила: “О, душе душі моєї, сини мої, святі соколята! Є ще правда в Україні (Русі)! Чуйтеся безпечно, в Києві покищо татар немає, пішли на Захід. Угощу вас сушеною рибою, солодким варом; путь стомила вас, ніч кличе спочивати. Ранок нові подарує сили. І я вас дещо спитаю”. Святослав, Із’яслав, Володимир принесли соломи на постіл: їм помагає монах, він відрікся грецької віри і волхва Силу назвав батьком.

121. Ранок. Волхв Сила спитав: “Хто такі татари і що думають про нас, ворога треба знати. І що ви думаєте робити у Києві?” Святослав сказав: “Оповідатиму те, що чув. І бачив.

Цар Мстислав на Калці, ідучи на смерть, казав: “Велика Україна (Русь) має сім мільйонів населення. І могла б проти Монголів поставити мільйонове військо. І без великих зусиль знищити їх”. Я вірю в це. Тепер ми стали монгольськими рабами, погіршає наша врода, поменшає наш розум, помарніє наша вдача, перестанемо ми любити себе.

Монголи ставляться до України (Руси) дуже вороже. Чому? Вони заздрісні й розгнівані. Заздрісні, що ми люди рослі, сильні, горді. Розгнівані, що ми в 1223 році на Калці вбили десятки тисяч родовитих монголів з племени Чингіс Хана Темуджіна. Ми вбили молодого хана Тосхуса, який був сином Чингіс-Хановим.

І хоч монголи на Калці були переможцями, вони зазнали таких великих утрат, що йти вперед сил не мали. І тому повернулися за Волгу. Чингіс Хан, почувши про великі втрати монгольські, дав наказ творити військо з тюркських племен, а Монголів назначати сотниками, тисяцькими, темниками.

І знову ми біля Порогів убили монгольських послів. І в Києві ми вбили послів хана Батия.

Монгольські шамани назвали Україну Русь “яшертан бархан бірюк”, що значить “таємно ідучий вовк”. Хан Батий позбавить (так думаю) Україну-Русь прав мати князів і військо. Монгол тому племенові, якому він зичить вічного рабства, каже: “Хай ця отара не матиме чабана”.

Монгол вірить, що “чабан отарі даний Богом”; “отара, звикши жити без чабана, не любитиме чабана ні рідного, ні чужого”. Не маючи провідного мозку, отара буде нездібна себе боронити. Монгол вважає, що це найтяжча кара для рабів.

Справжніх Монголів у всьому світі трохи більше, як один мільйон. І вони (про це чув у Каракорумі) завоювали сто мільйонів людей різних земель і язиків.

Татари невисокі ростом, смаглолиці, вилицюваті. Голять волосся за вухами і вище лоба. Заможні татари ходять у дорогому одязі, мають багато тканин з Персії, Китаю, хутра з Мордовії, Башкірії, волзької Болгарії”.

122. “Домів у татар немає, живуть у шатрах, зроблених з пруття, пруття покриті сукнами, шкурами. Вгорі в шатрі отвір для диму і світла. У шатрі постійно горить вогонь. Живляться татари м’ясом і кашою. Хліба не знають, але коли де дістануть, охоче їдять. Кашу їдять руками, руки обтирають об волосся, взуття, одяг. Котли, в яких варять їжу, не миють. Китайці їх вважають нечепурним народом.

Вони, п’ючи кумис, співають. Не можна їх назвати гуляками. Чоловіки роблять стріли, учать дітей їздити на конях і стріляти. Дівчата поруч з юнаками їздять на конях і стріляють з луків.

Татарки тяжко працюють; сидячи у шатрах, шиють, варять. Вони й шатра ставлять і розбирають їх тоді, коли Орда переходить в інше місце. Між ними велика зрідненість, усі живуть, як одна родина. Може тому, що сестра й брат одружуються, невістки живуть з свекрами, зяті з тещами, усі породичені. Татарки бояться своїх мужів: у законах Чингіс Хана визначено, що жінка беззастережно кориться чоловікові. Татарка, ставши жінкою, ставить собі шатро.

Їхні шатра ніколи не замикаються. Та й замків у них немає. Татари у чужоплемінників крадуть, у себе — ні. Вони терпеливі й виносливі. Коли голодні і їжу тяжко дістати, старший їм наказує співати, і вони співають. Вони про себе високої думки, їхнє племінне самолюбство їх єднає, зріднює. Коли я заходив до них у шатро в гості, то сідав на щось нижче. Чужинець у шатрі не може сидіти на вищому сидженні: татарин вважає, що ніщо чуже не може в їхньому шатрі бути вище за татарське. Є думка, що ці поняття вони запозичили у китайців”.

123. “У татар великі стада коней, овець, кіз. Стріли, стремена, уздечки, сідла, вози, як я сказав, роблять чоловіки. Вони й коней пасуть, і кобил доять, роблять торби для кумису й кумис. І при допомозі кислого молока обробляють шкуру. Татарки доять корів, роблять масло. Шкуру зшивають нитками з жил. Щоб нитки були міцніші, ділять жили на волокна і потім їх сучать”.

І спитав волхв Сила: “Скільки мав Батий воїнів, ідучи на Чернігів, Київ, на землі наші?” “Батий мав 10 тисяч справжніх монголів. І, думаю, що 50тисяч турків, туркменів, яких ми звемо татарами, хоч вони на справжніх монголів мало подібні. Усіх може 200 тисяч —сюди входять жінки й старші люди”.

“У чому затаєна сила татарська? І що вони думають про киян?”, — спитав Росан, син волхва Сили. Святослав відповів: “У порядкові. Монголи знатним киянам, заполоненим на Калці, казали: “Сабудай і Джебе-Нойона вас розбили тому, що вас покинув Бог”. У монголів є міцне переконання — там, де немає одного наказу, де кожний хоче бути наказодавцем, немає Бога. Наші князі не слухали наказів царя Мстислава. Кожний князь, маючи своє військо, діяв незалежно: один покинув поле брані й подався до Києва, інший приглядався з своїм військом до бою.

124. “Полювання на звірів татари замінили на полювання на людей. Їм Чингіс Хан каже, що полювання — найкраща військова вправа і приємність людська. Вони всі беруть участь у полюванні: старі, діти, юнаки, дівчата. Вони люди холодної зими. І для них сніги не роблять перешкод. Свіжий слід на снігу — це їхнє письмо.

Усі вони неграмотні. Завойовуючи грамотних китайців і тюрків, вони брали у них освіту, щоб не служити їй, а щоб вона (чужа освіта) служила їм”.

“Правильно. Цілком мудро! Я завжди казав киянам: “Ви родилися людьми, чому ж стаєте скотом? Коли прийняли від греків закони грецької церкви, то хай вони служать вам! Прийняли до Києва грецьких єреїв, годуєте їх, доми їм дали і дари їм складаєте, то хай вони вам служать, хай вам служать грецька церква, грецькі святі, а не ви їм. Устаньте! Не згинайтеся перед греком-митрополитом, як перед божком. Будьте люди!””

“Чуючи такі слова, монахи почали слідкувати за мною. Життя рятуючи, я жив у лісах, у криївці. І до Києва прибув з синами тоді, коли підійшов Батий”.

125. Святослав продовжував: “Є в людини душа — і все залежить від того, чим людина годує душу. Київську душу годовано православієм грецької церкви — православіє служило грекам, а не киянам. Кияни, переставши служити київським справам, утратили зв’язок з войовничим духом Предків своїх. Вони рідне забули, а чуже їх ні славило, ні радувало, чуже вчило їх служити чужому, ослаблювало рідну силу України-Руси. Слово “смиренність” стало більше пошановане, ніж слова “слава”, “відвага”.

Між татарами постійно чути слово “алдар”, що значить “слава”. І поширені думки Чингіс Хана: “Бити ворога і його перемагати — найвища людська приємність. Монголи, збагачуйтеся приємністю — перемагайте ворогів. Беріть все, що ворог має і робіть так, щоб його жінки і доньки обіймали і ласкали вас, як переможців”.

Чингіс Хан Темуджін не вмів ні читати, ні писати. Але вважав, що письмо — справа потрібна. Китайці йому зробили печатку, яку він одобрив, як річ корисну для володаря. Білий прапор з дев’ятьма хвостами — прапор Чингіс Хана, перед яким благоговіють монголи.

Справді дивно: неграмотні, дикі кочовики змінили обличчя грамотного, цивілізованого світу. Велика віра їх спрямовує до великої мети: вони вірять, що творять світову державу, на чолі якої стоятиме Чингіс Хан. І монголи, як вибранці Неба й Землі, ощасливлять покорених, ставши їхніми государями. Віра у вибраність, хотіння перемагати, панувати і грабувати — п’янили їх. Тому правду кажеш, волхве Сила: народ, який поклоняється чужим святощам, чинити великі подвиги нездібний, у нього розполовинена душа”.

126. “У татар стріли дуже гострі, коп’я їхні з крючками. Не проколовши вершника, вони стягали його крючком. І коли він падав з коня, кололи. Це була для нас нова зброя, до якої ми не були на Калці приготовлені, китайського походження вона. Щити їхні легкі, сплетені з пруття дерев’яного.

Монголи прийняли від китайців поняття про п’ять кольорів. Жовтий колір (золото) — колір ханський. І звідси “Алтан орду”, що значить — Жовта орда, або — Золота. Чорний колір — Північ, Білий — Захід, Синій — Схід, Червоний — Південь. Вони вірили, що п’ять кольорів творять п’ятикутну зорю, яка має бути золотою: червоний колір Чингіс Хана.

Коли татари завойовують місто, то без жалости убивають знатних людей — провідників: татарам знатні чужинці не потрібні. Заполонених людей вони питають, хто з них уміє шкуру шити, зброю робити, ковалювати, ткати, шити, прясти; вони обороняли простих людей, щоб їх гнобити.

Без шкури татарин жити не може. У кожного шкіряний мішок. Приїхавши до річки, він одежу кладе в мішок, пливе, тримається за хвоста: кінь добре плаває. У кожного татарина лук, тридцять стріл, щит. На кожних двох татар один кінь, на кожних десятьох — одне шатро, дві лопатки, серп, пилка, сокира, сто голок, мотузка, котел. У кожного татарина “каптаргак” — шкіряна торбинка для харчів, у якій смужки сушеного м’яса.

Коли відбувається огляд орди, усі діляться по десять осіб, перед собою кладуть речі: показують, що в них є так, як сказав Чингіс Хан. У Орді татари всі рівні, але старшина має кращий одяг і кращий щит. Я думаю, що монголи у китайців запозичили спосіб життя і правління”.

127. Квітень. З лісів і землянок щодня люди прибувають до Києва, місто швидко залюднюється. Святослав і його приятелі стали киянам відомі, як утікачі з татарської неволі і оборонці волхва Сили. І сказав Святослав: “Попи і монахи уже знають, що татари беруть їх під свою ласкаву охорону. Вони нас видадуть. Вечером ми підемо. Але куди?”

І сказав волхв Сила: “За Дніпровими Порогами є острів, там і могила царя Святослава. Там і Пар’янова рінь. І там безлюдно, спокійно, безпечно тепер. Туди й підемо. Та ви поки що татарського одягу не скидайте.

Щоб наші люди не вбили вас, думаючи, що ви татари, я осіню голови ваші знаком воїнів шляхетних. Поголю бороди, голову, матимете вуса й косу. Житимемо косацькою родиною, там за Порогами. Ні попам, ні татарам не коритимемося. Матимемо вівці, коні, корови, улики, ловитимемо рибу. І для самооборони матимемо зброю. І тому ці мечі, списи візьмемо. І коні в нас є. Я много літ жив таким життям у лісах”.

128. Орда хана Батия підійшла до града Володимир-Волинського. Ті люди, які не вірили попам, утекли в ліс: притаїлися в болотистих заростях і спаслися. Татари обминали болотисті землі; їхні вози люблять сухий голий степ.

Ті люди, які вірили попам, бігли в церкви і ставали на колінах перед чудотворними ідолами грецької церкви, спасіння просили, погибли. Хан Батий дав наказ палити церкви разом з людьми.

Літописець написав, що в Новгород Волинському були “попалені й поруйновані церкви, у яких було повно обгорілих людських кісток”. Татари не палили церкву тому, що були ворогами віри грецької, навпаки — вони віру грецьку проголосили корисною, бо вона учить рабів коритися рабовласникам.

Православні зносили скарби у церкву: татари руйнували церкву, щоб забрати скарби. “Ікону Божій Матері одраша, украшену златом і серебром і каменієм драгим і іниє одраша, а іниє ізсекоша”.

(Літописець не згадав, що в 988 році у Києві ікону (образ) Дажбога, украшену золотом і сріблом, — “одраша” і “ізсєкоша”. Тим золотом, що було здерте з образу Дажбога, хрестителі прикрасили образ Саваота).

129. Сьогодні археологи знайшли зруйнований град Райки. Площа града покрита людьми: кістки лежать в тій позі, в якій падали люди смертельно ранені. Жінки і діти лежать на порогах домів.

І видно по кістках, що мати, умираючи, пригорнула до себе дитину. Град Райки був спалений. Загинули ті, що не встигли утекти. І “Те саме виявлене розкопками міста Колодяжине на ріці Случі. Літопис зберіг відомості про взяття цього міста Батиєм: “Й приде к городу Колодяжьну, й постави пороки 12 й не може розбити стены, й начать перемолЬвливати люди. Они же послушавши злого совьта его, передашася й сами избити бьшіа””.

“Розкопки в Колодяжині виявили, що тут також вся площа городища вкрита кістками людей, які загинули в бою. Скрізь сліди пожарищ і руїн. Після знищення жителів татари пограбували місто і спалили його. Одне за одним татари захоплювали і знищували майже всі міста південно-західних земель України (Русі), і серед них найзначніші — Кам’янець, Кременець, Галич, Володимир Волинський, і “іньш гради многьі имь же нЬсть числа”” (“Нариси Стародавньої Історії України”, Київ, 1959 р., стор. 577).

130. “Руки кістяка однієї жінки обіймали кістяк дитини. У деяких кістяків пробиті черепи, в хребцях інших застряли наконечники стріл. Особливо багато людських кісток і цілих кістяків знайдено по краях городища, де відбувалися головні бої. Захисники городка до останньої хвилини чинили опір і загинули в бою” (“Н. С. І. У.”, стор. 577).

Хан Батий узяв Хмельник, Краків, Лигницю, Моги. Мав тяжкий бій біля Будапешту, узяв Пожегу. Розгромивши мадярів, міркував на Дунайській долині заснувати Орду. І тут він дістав вість, що Чингіс Хан Уґедей помер 11 грудня 1241 року.

(Уґедей, поширюючи границі своєї імперії у Північному Китаю, посилав ханам ярлики (накази), що: “На небесах є тільки один вічний Бог, на землі є тільки один володар (Чингіс хан) — син Божий. Це те, що кажу вам. Силу вічний Бог проявляє через моалів”. (Слово монгольське “моал”, що значить “завойовник”, “подвижник”, ми вимовляємо, як “монгол”). Уґедей голосив, що Монгольська держава є знаряддям Божим для встановлення на світі вічного миру і порядку: хто проти монголів, той проти миру і порядку).

131. 1242 рік. Весна. Хан Батий, не затримуючись, проходить північними берегами Чорного моря. Спішить на схід. Він братиме участь у виборах нового Чингіс Хана. Вірить, що його батько (Уґедей), помираючи, передав йому престол.

Тораґана (жінка Чингіс Хана Уґедея) стала Чингісханшою. Вона трон передала старшому синові Ґуюкові. Ґуюк — брат Батия. Курултаї підтримали Ґуюка. Не ставши Чингіс Ханом, хан Батий на березі Волги (65 миль на північ від Астрахані) заснував Постій (Сарай). Живе він у шатрі, оздобленім золотом. Навколо шатра стоять вози, навантажені золотом, сріблом, хутрами, тканинами.

Хан Батий посилає князям повідомлення, щоб вони прибували до нього й отримували “ярлики на улуси”. Князі України (Руси) на ханський заклик не спішать озиватися.

132. 1243 рік. У столиці колоній північної України-Руси (у граді Володимирі на Клязьмі) живе князь Ярослав Всеволодович: потомок з роду князя Андрея Суздальського (Боголюбського). Він перший погодився бути рабом хана Батия. Прибувши з дарами у Сарай, став на коліна перед ханом. У шатрі поклонився святій басмі (іконі) Чингіс Хана Темуджіна. І за монгольським звичаєм сів на найнижчому місці.

(Хан Батий знає: північна колонія України (Руси) відчужено ставиться до Києва. Вона заселена неслов’янськими племенами, корилася Києву, тепер буде коритися Орді. Град Володимир на Клязьмі в 1237 році гостинно приймав Батиєвих послів. Хан Батий дає князеві Ярославові Всеволодовичу право бути великим князем. І забороняє йому від князів землі відбирати, щоб іншим князям передавати. Князі Суздаля, Рязані, Москви, Твері особисто зобов’язані прибути до хана просити “ярлики на улуси”).

133. У Києві немає ні царя, ні князя, ні війська. Є щойно прибулий з Константинополя грек-митрополит Кирило 3-й. Він себе оголосив батьком України (Руси): закликає православних со страхом Божим коритися владі хана Батия. Не противитися злому, забути болі й страждання, всепрощення в серці мати.

(Світла дочка народу Леся Українка, осуджуючи запровадження в Україні (Русі) релігії, яка прививає народові почуття рабської побожности, пише: “І довіку лев не втомиться ягнят покірних жерти: котре не з’їв учора, з’їсть сьогодні. Помилує сьогодні, завтра з’їсть, аби його пустити до кошари. А ваша віра: не протився злому!”).

Митрополит Київський і всея Руси (Кирило 3-й) бачить: Київ покараний ханом Батиєм. А град Володимир на Клязьмі обласканий: князь Ярослав Всеволодович військо має, єреям помагає православних у смиренності тримати. Він (Кирило 3-й) забирає у київських церквах ті скарби, які були під час нападу Батия приховані, і тепер принесені. І перетранспортовує їх на північ. І сам готується покинути Київ. У Києві постійно збільшується кількість населення.

Ставляться нові доми. Монголів немає. Кияни поки що данини нікому не платять. У місті відновилися ремісничі підприємства і пожвавилася торгівля. Є купці, прибулі з Швеції, Німеччини, Польщі, Константинополя.

134. У дібровах на полянах київська молодь відзначає весняні свята. Співає ті пісні, які були перед приходом Батия заборонені грецькою церквою, проголошені гріховодними, нечистивими, язичеськими. Тепер попи і монахи, бачачи, що війська немає, не відважуються залякувати українську молодь пеклом.

“А ми ниву оремо, оремо! Ой, дід ладо, оремо, оремо!” Дівчата у вінках, закосичені, тримають руки в боки, співають: “А ми просо сіємо, сіємо, ой, дід ладо, сіємо, сіємо”. І руками сіяння нагадують: обрядовою піснею оріянів (хліборобів) славлять єдність минулих, сучасних і майбутніх поколінь.

Весняне сонце рум’янить розспівані лиця. Опромінює тугі жили юнацькі, привабну, як ранок весняний, дівочу вроду. Коли душу ніхто не залякує пеклом, небесними карами, первородними гріхами, вона (така властивість її природи) мужніє бадьорою мудрістю. І на світ Божий дивиться, як на вічний дім краси. І розум, і почування стають злагодженими. Щасливі ті люди, які є незалежними майстрами свого життя.

135. 1245 рік. Князь Михайло Всеволодович (Чернігівський) повернувся з Шлезії, де перебував, утікши з Києва тоді, як наближалася Батиєва орда. Він більше подібний на попа, ніж на володаря, має довгі ризи, на грудях хрест. І в Орду він їде з попами, боярами, прислугами, і внука (юного князя Бориса) взяв з собою.

Елдег (монгольський баскак) завів князя Михайла Всеволодовича у шатро до хана Батия. Батий сказав: “Княже, я твій государ. Кланяйся басмі Чингіс Хана, предкам моїм, підлеглість показуй. Облагороднюйся священним вогнем віри монгольської”.

У шатрі могильна тиша. Що є? Князі, що тут бували, пошану до звичаїв і віри завойовників проявляли. І пили кумис, пирували. Обласкані Батиєм, повернулися на рідні землі. Юний князь Борис, побачивши гнів на обличчі хана Батия, заплакав. Бояри кажуть: “Кланяйся, княже”.

(Монголи думають: грецьким святощам кланяєшся, а монгольські зневажаєш. І ті й ті чужі тобі: рідних святощів у тебе немає. Якщо б ти, княже, шанував рідне, то жодної в світі чужої віри не зневажав би). Князь відмовився пошанувати монгольські обряди.

Роздратовані горді монголи почали бити князя по обличчі. На носі, на устах кров. Піп Афанасій (як пише літописець) підставив Христа до закривавлених уст, і сказав: “Цілуй, княже. Помираєш православним християнином. Мучся, земні муки тимчасові. А нагорода на небі вічна”.

(Не справи державного життя народу рідного на перше місце поставив князь Михайло Всеволодович, а вірність грецькій церкві. З дитячих літ його свідомість була заполонена чужовір’ям).

136. Убивець мечем проколов груди князеві Михайлові Всеволодовичу. “І вирізав з грудей серце”; навіки ці жахні слова загускли на сторінках літописів. Тіло княже було викинене собакам. (Літописець пише, що 20 вересня (1245 року) князь був убитий не монголом, а православним християнином, який служив у монгольському війську).

І княжим боярам були в Орді відрубані голови. Думаю, що їх також було обвинувачено в убивстві Батиєвих послів. Та в літописах не згадано, щоб Батий їх у цьому оскаржував. Прибув з Ростово-Суздальщини князь. І баскак Ковгад сказав йому: “Княже Григоріє! Цей же убитий князь Михайло Всеволодович є твоїм дядьком. Що тепер зробиш з його трупом?” Князь Григорій байдуже пройшов мимо убитого. Тіло княже лежало покрите одежиною. І потім “положіша его на велицей доске на телегу. І увіша ужі, і привезоша за реку рекомую Адж”. (Адж тепер зветься Гірка, впадає в Каспійське море).

137. У Західній Европі поширені вісті, що Орда все спустошила — з України (Руси) залишилися “тільки мертві кості”. Іоан де Плано-Карпіні (посол папи Іннокентія 4-го) у книзі “Історія Монголів” написав: “Татари пішли проти Русі. І після тривалої облоги вони вторгнулися у Київ. Повбивали жителів цього града. Коли ми їхали з Києва, то по землях русичів знаходили безліч голів і кісток людських, що лежали на полях. Київ було місто дуже велике й багатолюдне. А тепер воно спалене, пограбоване, зруйноване, ледве вціліло двісті будинків. А людей, що в тих будинках живуть, татаро-монголи тримають у найжахливішому рабстві” (стор. 25).

І тут же Карпіні зазначив, що бачив у Києві чужоземних купців. Були купці з Константинополя, Венеції, Австрії, Польщі, Генуї, Акри, Франції. Торгували вони руїнами, попелом, мертвими кістками? Не можна до писань Карпіні ставитися з повним довір’ям, вони були призначені для витворення в Західній Европі мобілізаційного настрою, христового протимонгольського походу: папи вважали, що війна з монголами поможе окатоличити Східну Европу.

138. Ще й сьогодні в Києві є чимало домів, поставлених перед приходом хана Батия. Правда: не одна тисяча киян, град рідний обороняючи, загинула, не одна сотня домів була зруйнована.

Орда хана Батия довго стояла на лівому березі Дніпра: ждала зими, щоб можна було рухатися по льоду. Кияни мали багато часу, щоб вийти з скарбами у ліси, сховища. І багато з них (переважно діти і жінки) ішли в безпечніші місця.

Оборонці Києва вторгнення хана Батия зустріли мужньо. Вони були людьми загартованими: переживали постійні напади печенізьких і половецьких орд. Часто горіли селища і гради, і люди вже звикали до таких нападів. Вони мали у лісах таємні сховища. Пересидівши напад орди, поверталися додому, орали ниви, ставили нові глиняні хати, плекали скотину.

Населення Деревлянії, Чернігівщини та лісостепової України (Руси) не було монголами винищене. На берегах Прип’яті, Десни, Дніпра ніколи ніхто биття українського серця не міг спинити: на протязі тисячоліть українське серце тут б’ється невтомно.

Орда хана Батия йшла в Київщину не з Криму, а з земель Північної Чернігівщини, щоб людям України (Руси) не дати можности переселюватися на землі Ростово-Суздальщини. Монголам були потрібні раби-хлібороби. “Безтолкового винищення жителів татари не могли допустити вже тому, що збиралися їх експльоатувати і дійсно експльоатували і між іншим, населення Київщини” (М. Н. Покровський, “Вибрані твори”. Москва, Кн. 1,т. 2, стор. 455).

“У літописи ввійшли татарські вбивства та знищення сильно перебільшеними. Конкретно відома велика релігійна толерантність татар, а, отже, і пошана до культурного життя підбитих народів. Як би Володимир, Берестя та інші міста були вирізані до решти, Данило, якого головною опорою була Волинь, не мав би того значення, що давніше” (Д. М. Антонович, “Історія України”, т. 1, Прага, 1942 р., стор. 50). Волинь була татарами жорстоко нищена, але вірити, що з неї залишилися “тільки мертві кості”, значить не орієнтуватися в історичній дійсності.

139. (М. Поґодін, щоб малоросів дезорієнтувати і вторгнення московських військ оправдати, придумав оповідання, що москвитяни — це кияни, які, тікаючи від Батия, поселилися у Москві. Ніхто з істориків (навіть московських) з поґодінським оповіданням не погодився. Кияни знали: Московитія окупована ханом Батиєм, у її лісах бродять розбійницькі загони. Тікати від монголів до монголів ніхто з України (Руси) не думав).

Ханові Батиєві були потрібні для Орди пшениця, просо, шкура, скот, мед, масло. Він знав: Україна (Русь) найплодоносніша. І старався хліборобське населення берегти для ординських прибуткових справ. Мішатися з хліборобами (українцями), поселюючись у їхніх селах, татари не хотіли. Татари були переконані, що хліборобське життя виснажливе, одноманітне, ліниве, рабське. Татари, як люди буйної мисливської вдачі, почнуть селитися на півночі, де живуть москвитяни (їм по вдачі близькі). Москвитяни — скотарі і мисливці, у них так, як і в монголів, житла вистелені медвежими хутрами, настрій войовничий, мисливський.

140. 1245 рік. 26 жовтня великий князь Данило Галицький з знаттю військовою їде в Орду. Він зупинився у Києві і здивувався: у Києві немає татар. Є великі ярмарки, купці, ремісники. Нові доми стоять.

У Видибицькому монастирі ночував Великий князь Данило. (Тут, де стоїть Видибицький монастир, 257 років тому українські матері плакали за рідним Богом. Образ Бога України (Руси) тут був бичований, обмовлений. І з Святині на хвилі Дніпрові вигнаний). “Видибай, Боже, видибай!” — плакали, благали благородні киянки. Слово “видибай” значить “виходь”; киянки кликали Бога батьків своїх, священну любов маючи до маєстату Духовної Незалежности. І щоліта кияни сходилися до Дніпрового берега оплакувати Бога батьків своїх. Щоб поглумитися з Української Душі, єреї православія грецької церкви на Священному Місці Плачу поставили монастир, який був прозваний Видибицьким.

(У жидів є Стіна Плачу: чужинці, оганьбивши і поруйнувавши їхню святиню, заборонили їм рідну віру мати. Вони, щоб не забути батьківської віри, виблагали у чужинців право оплакувати рідне, стоячи під стіною святині).

З Києва Великий князь Данило на ладьях приплив до Переяслава, де його стрів ханський баскак Куремса, і поміг йому їхати до хана. Літописці, що подорожували з Великим князем, детально описують подорож: немає у них згадок, що Київ обезлюднений.

141. У Сараї хан Батий (на пиру) спитав Великого князя Данила: “Чи ти п’єш наше питво? Чорне молоко, кумис?” “До цього часу не пив, але коли буде такий наказ — питиму”. “Тепер ти наш”. Хан дав Великому князеві, як визначному гостеві, вина.

Великий князь Данило отримав від хана Батия “улуси” (Україну-Русь). Чому він не почав жити у Києві? Він, спадкоємець престолу царського, пішов на Західні землі України (Руси) тому, щоб легше було вести переговори з королями Европи у справі об’єднаного походу проти татар. У цей час у Парижі, Лондоні, Римі були поширені жахітливі оповідання про хана Батия. Та “Лементи про татарські звірства більше звучать як агітаційний засіб заохотити до дальшої боротьби. У них треба бачити тогочасну воєнну “Ґроєльпропаґанду” проти орди” (Др. М. Антонович, “І. У.”, стор. 51).

У літописі читаємо: “Гірше лиха — честь татарська. Данило Романович, Великий князь, що держить землю Русі, стоїть оце навколюшки перед ханом, зве себе холопом, платить йому данину, боїться. І грізного наказу мусить слухатися”. “Стріли його брат і сини, плакали з його обиди, та ще більше тішилися, що повернувся живий”.

142. 1246 рік. Татарський воєначальник Куремса спрямував папського посла Пляно Карпіні до хана Батия. Прибувши в Орду, папський посол Карпіні кланявся татарським ідолам (образам) перед тим, як зайти до хана. Він кланявся татарським ідолам, живучи переконанням: “усі способи дії для досягнення мети моральні”. У спогадах Карпіні пише: “Ми декілька разів кланялися перед тим, як зайти у шатро”.

У шатрі Пляно Карпіні побачив хана Батия, який сидів на троні і біля нього його жінки, брати, діти, вельможі. Жінки сиділи по лівій стороні, а чоловіки — по правій. Хан Батий читав листи папи Іннокентія, які були перекладені на українську мову, а потім на мову арабську, з арабської на монгольську. Прочитавши листа, хан Батий послав Пляно Карпіні до Чингіс Хана у Каракорум. Папський посол і його слуги сіли на коней: під охороною монгольського загону поїхали на Сибір.

143. Посол Пляно Карпіні належав до людей ділових і відважних. Перемігши Сибірські дикі дороги, він прибув до Чингіс Хана Ґуюка. І знову склав поклони монгольським ідолам, папські доручення виконуючи. Чингіс Хан сидів у шатрі на золотому троні. Посадив він послів на крісла, зроблені з слонової кости, золотом окуті. І спитав, чи вони знають мови турецьку, українську (київську), або арабську?

(Чингіс хани давали папським послам такі відповіді: “Ми, монголи, віруємо, що є один Бог, з Богом ми живемо і вмираємо, і до Бога ми маємо справедливе серце. Але так, як Бог дав руці різні пальці, так і людям дав різні віри і шляхи спасіння. Вам дав Бог писання, та ви, християни, не дотримуєтеся його. А нам Бог дав ясновидців, і ми робимо все, що вони кажуть, і живемо в мирі”.

144. Папа Іннокентій 4-й, прагнучи підпорядкувати римській церкві Україну (Русь), веде переговори з Великим князем Данилом: хоче його взяти під опіку святого Петра. Закликає чехів та інших католиків почати війну проти монголів, і в цей же час папські посли висловлюють монголам почуття папської приязні.

Єреї грецької церкви, які сидять у Сараї біля хана Батия і при дворі Великого князя Данила, діють тихо: вони донесли Батию і Чингіс Ханові Ґуюкові, що Данило (цар України-Руси) і папа Іннокентій 4-й збираються знищити монголів.

Грек Кирило (Київський митрополит і всея Руси) і князі Ростово-Суздальської Московитії зуміли витворити в Орді недовір’я до Великого князя Данила.

145. З Володимира (на Клязьмі) прибув у Каракорум до Чингіс Хана Ґуюка Великий князь Ярослав. Він став навколюшки перед Чингіс Ханом: золоті дари поклав біля ніг його. І таку здобув любов велику, що стара ханша (мати Чингісханова) брала з миски кашу руками і клала в рот йому. Великий князь Ярослав їв кашу, знаючи що таким годуванням монголи висловлюють вищий стиль гостинности.

30 вересня, змучений сибірською дорогою, він (Великий князь Ярослав) помер: тіло було привезене у Володимир на Клязьмі. Західно-европейські історики думають, що він був отруєний. Карамзін і Раквілл визначили: коли б була потреба його убити, то він був би убитий так, як і князь Михайло Чернігівський, без допомоги матері-ханші.

“Приймай корону, ставай підлеглим Римові”. “Не можу приймати твоєї корони без твоєї допомоги”, — відповів Великий князь Данило папі Іннокентію 4-му. Чехія, Моравія, Сербія, Померанія на папські заклики не звертають уваги; не хочуть іти хрестовим походом проти татар.

146. Папські посли намовляють матір-католичку, щоб вона намовила свого сина (Великого князя Данила) прийняти корону. (У Літописі є згадка, що Данило напівтаємно прийняв корону від папи Іннокентія 4-го і його єпископів в 1253 році в Дорогочині).

“Великий князь Данило зрадив православну віру, Константинопольського патріярха, готується іти війною проти Орди”, — ідуть доноси в Орду. Єреї у Києві, Переяславі, Чернігові, Володимир-Волинському, Перемишлі, Галичі стали явними і скритими ворогами Великого князя Данила. І стали вони приятелями князів Ростово-Суздальської Московитії, які користуються любов’ю в Орді і в Константинопольського патріярха.

Цареві України (Руси), Великому князеві Данилові, папська корона була непотрібна. Він її прийняв, вірячи, що папа дасть військо. Папа корону Данилові давав, вірячи, що він оголосить, що Україна (Русь) підлегла римській церкві.

147. Князь Олександр (Нєвський) у Сараї ханові Батиєві повідомив, що цар Данило (Галицький) зрадив Орду, з’єднавшись з її ворогом (папою Іннокентієм). Батий, вважаючи, що донос особливо важливий, відправив князя Олександра (Нєвського) в Каракорум до Чингіс Хана Ґуюка.

Є наслідки: несподівано татарська орда, очолена баскаком Куремсом, вторгається у Західні землі України (Руси) — палить селища, міста, руйнує укріплення. Куремса, побачивши великі військові сили царя Данила, шле гінців до хана Батия. Очолені баскаком Бурундаєм, йдуть нові ординські загони. Війська царя Данила (Галицького) стримують хід Орди. Хан Батий посилає цареві наказ: поруйнувати оборонні споруди градів Луцька, Кременця, Володимир-Волинського.

148. 1248 рік. Квітень. У Каракорумі помер Чингіс Хан Ґуюк. Він прославив себе законами, у яких писав: “Монгольська держава не є державою між державами, а є Світова Держава Людства”. Поняття про Світову Державу Людства панували і в Сараї хана Батия.

(Чингіс хан Ґуюк учив, що “Всі люди рівні, всі повинні однаково працювати, жінка має рівні права з чоловіком і повинна у війську йому помагати”, “Монголе, не крадь, не будь фальшивим свідком”, “Не їж більше, як твій приятель”).

(Універсальність монгольська не буде забута. Вихрещені татарські аристократи її втілюватимуть у Москві після падіння Орди. Москва буде оголошена Третім Римом, столицею православія і “всєх інородцов” і потім -“світовою столицею трудящих”, “оплотом международного пролетаріата”).

149. Імперія Чингіс Хана була поділена на ханства, підлеглі Каракорумові — “столиці Світової Держави Людства”. Між ханами виникла незгода: започатковується поступове падіння Чингісханової імперії.

Хан Батий, оточений агентами константинопольського патріярха, знає: архиєреї грецької церкви укріплюють його владу, а архиєреї римської церкви діють проти нього. Він прагне володіння Великого князя Данила (Галицького) контролювати при допомозі баскаків і попів.

У Сараї тепер тисячі турків: вони складають основні військові сили хана Батия. Князь Олександр (Нєвський), повернувшись з Каракорума, повідомив Батия, що від Чингіс Хана (тепер померлого) отримав право бути Великим князем. У Батиєвому шатрі між князем Михайлом і князем Олександром (Нєвським) виникла сварка. Хан Батий став по стороні Нєвського.

Хан Батий знає: князь Олександр (Нєвський), перебуваючи у Каракорумі, оповів Чингіс Ханові про спілку Великого князя Данила (Галицького) з Папою Іннокентієм. Чингіс Хан передав Київ князеві Нєвському: Батий тішився, що матиме у Києві вірного слугу.

Князь Нєвський, знаючи, що Київ вороже ставиться до князів Ростово-Суздальських, не відважився користуватися Чингісханським дарунком. Поїхав до Новгорода. З Новгорода піп приніс Батиєві донос, що у князя Нєвського були папські посли, які йому від імени папи пообіцяли допомогу проти монголів. Князь Нєвський знову, прибувши в Орду, Батиєві повідомив, що від папської допомоги він відмовився.

150. Князь Нєвський особливо прославив себе 5 квітня 1242 року на Чудському озері, де відбулося так зване “Льодове побоїще”. Його військо йшло піхотними рядами. Німецька тяжка кіннота не могла на льоду маневрувати. Лід, чуючи весну, ламався, кіннотники тонули в озері. Піхотинцям удалося без великого труду перемогти вершників.

Князь Нєвський не задовольнявся славою перемоги. Він мав нахил до садизму і жорстоко катував своїх і чужих. Він “пришед в Новгород, многия крамольники перевеша”. Вішав новгородців за те, що вони, бажаючи жити самостійним життям, не хотіли йому (вторжникові) коритися. Він особливо жорстоко розправлявся з полоненими литовцями, “множество их изби”, “вящаша их к хвостам коневим, ругающеся, ведоша их с собою. Й оттуду начаша блюстися имени его” (В. Н. Татіщев, “История Российская”, 1965, Москва, т. 5, стор. 32, 33).

151. Олександр Нєвський (потомок з роду князя Андрея Суздальського-Боголюбського) убивець: катував і вішав полонених литовців, німців, шведів. Жив жадобою вбивств, не шкодував навіть рідних братів. Помер під час п’янства у шатрі ханському. Він канонізований святий православія грецької церкви.

Віра, в якій зневажаються світлі національні почування народу, вважається неморальною. У неморальній вірі неморальні святі. Митрополит Іларіон (Огієнко), не дбаючи про національну мораль, учить українців стояти навколішки не тільки перед іконою жорстокого ката-князя Андрея Суздальського, а й ката-князя Олександра (Нєвського), якого він також упровадив в “Українську патрологію”, і написав: “Князь Олександер Нєвський... упокоївся 14 листопада 1263 року. Рано був канонізований для місцевого шанування з 1380 р., а для загального 1547 р. Мощі спочатку спочивали у м. Володимирі (на Клязьмі, — Л. С.), а р. 1724 перевезені Петром І в Петербург в Олександро-Нєвську Лавру”, стор. 84).

152. 1249 рік. Сартак — син хана Батия. Він повідомив, що вважає себе християнином-несторіянцем. Визнає, що Ісус Помазаник (Христос) Божий, але не визнає Христа Богом. Олександр Нєвський, приготувавши золото і дорогі хутра, кличе свого брата Андрія, який сидить у Володимирі на Клязьмі, їхати з поклоном новому ханові. Князь Андрій їхати відмовився. (Хан Батий хоріє, юний хан Сартак приймає поклони від князів).

Хан Сартак, прийнявши дари і поклони від князя Олександра Нєвського, послав військо до Володимира на Клязьмі. Князь Андрій, довідавшись, що його брат Олександр Нєвський зробив донос ханові, утік до Новгорода, а з Новгорода до Таліна. Нєвський здобув престол Великого князя: живе у Володимирі на Клязьмі, біля нього перебуває й Кирило (Київський митрополит).

Папські посли з явним гнівом залишили двірець Великого князя Данила Галицького. Римський папа прагне погіршити відносини між ордою і Данилом: вірить, що коли Орда почне знову палити гради Західної України (Руси), то це об’єднає Польщу, Моравію, Богемію, і вони, пішовши проти Орди, підпорядкують Київ римській церкві.

153. 1250 рік. “Шлях з варяг у греки” завжди живий. Київ — велике торговельне портове місто. І хоч би які над ним пролітали воєнні буревії, у мирний час він швидко стає шумним, красивим, багатим містом. І тепер у Києві перебувають купці з Швеції, Німеччини, Польщі, Риму, Константинополя, Литви, Москви, Ірану, Арабії.

З Малої Азії турки привезли злототкані шовкові тканини. І киянам кажуть, що це “байберка”. Киянки шиють одяг з байберки, й одяг почали звати “байбарак”. Є на торзі й інших багато тканин: куфтир, китайка, турецька, бурська, камка шамська, чамлет, мухояр (матерія з шовку і бавовни), кіндяк (бавовняна тканина). Є килими, фарби, лак, клей, є коріння-шафран, перець, кмін, ладан, рис, мускатний горіх.

Кияни ставлять нові доми, у яких живуть свої і чужоземні купці, прибулі майстри з Італії. Чужинці зачаровані Києвом. Київ — сад, квіти, джерельні води на Хрещатій долині, могутні дуби. Киянки рум’янолиці, співучі. “Найкраще в світі співають київські солов’ї і кияни, їх наслідуючи, співають, як солов’ї”.

154. (У селищі Нікеї, яке стоїть на азійському побережжі біля Константинополя, живе архиєрей Кирило. Патріярх призначає його Київським митрополитом і всея Руси, і дає розпорядження їхати у град Володимир на Клязьмі, де живуть князі — улюбленці Орди).

“У 1251 году (.) Кирил, митрополит Киевский й всея Росии, с Кирилом, Ростовским архиепископом, йде из Володимера (на Клязьмі, — Л. С.) в Новгород” (В. Н. Татіщев, “История Российская”, 1965, Москва, т. 5. стор. 40).

У літописах Московитії Суздальської пишеться, що митрополит Кирило покинув Київ і оселився у Володимирі на Клязьмі тому, що “не міг витерпіти в цьому місті татарської наруги”. Є в літописах написано багато обманливих тверджень, щоб при їхній допомозі приховати неморальну політику візантійської патріярхії, і оправдати злочинні дії її комісарів (митрополитів). Жодної “татарської наруги” у Києві над митрополитами ніколи не було. Чингіс Хан Монґка в 1251 році так, як і його попередники, строго забороняв зневажати єреїв православія, і щиро обласкавлював їх за те, що вони у церквах моляться за здоров’я хана, його жінок, дітей і війська.

155. Кирило (митрополит Київський і всея Руси) на основі законів грецької церкви був зобов’язаний жити у Києві і Києву підпорядковувати православних України (Руси) і її північних колоній — Володимир на Клязьмі, Москву, Суздаль, Твер, Псков, Новгород, Коломну, Рязань.

Щоб свій неморальний поступок обожнити, він (митрополит Кирило) у церквах урочисто проголосив: “Богородиця явилася і сказала мені їхати у Володимир на Клязьмі”. Богородиця, як бачимо, у понятті митрополита Кирила, наївна дівиця, від імени якої він може говорити все те, що йому вигідне.

Та Кирилові слова про те, що йому “Богородиця явилася”, стали літописною святістю для єреїв грецької віри в Україні (Русі) і для побожних православних християн.

Михайло Грушевський пише, що митрополити, виконуючи розпорядження патріярхів, перекочовували у Московитію тому, що там їм були запевнені “постійні й певні джерела доходів”. І пояснює, що у Києві “митрополитам бракувало не вірних, а державної влади, на котру вони опиралися, від котрої живилися, тому переходили вони туди, де ся державна влада була в данім часі найсильніша”, (“І. У.-Р.”,т. З, стор. 191).

Ні, державної влади Ростово-Суздальські князі — татарські прислужники не мали. Були вони звичайними збирачами данини і, щоб успішніше її збирати, від ханів мали дозвіл мати військові загони. У Києві жили воєводи — старости, які данину для хана збирали, і вони також мали військо, вважали себе підлеглими баскакові чи ханові. Митрополити були великими землевласниками і рабовласниками, вони мали ярлики — право судити і карати тих, які зневажливо ставляться до порядків грецької церкви. Переселялися вони з Києва на північ тому, що константинопольські патріярхи, підкуплені князями Ростово-Суздальськими, їм такий давали наказ. Ростово-Суздальські князі хотіли в себе мати митрополита Київського і всея Руси, щоб свій княжий авторитет підняти в Орді.

Орда високо цінувала єреїв грецької ортодоксії, бачила в них надійних помічників. Знала, що вони успішно деморалізують покорених, привчають їх служити Орді, коритися татарським порядкам, звикати до рабського способу життя і шанувати розпорядження, голошені єреями.

156. Московитія не має зв’язків з Києвом. Київ живе своїм життям, порядок у місті тримає воєвода — киянин, підлеглий ханові. Князі Ростово-Суздальщини не мають жодних впливів на Україну (Русь).

Київ перебуває під “опікою” царя України (Руси) Данила (Галицького). Є жвава торгівля між Лівобережжям і Правобережжям. Україна (Русь) годує Орду, “робить хліб”. Вона покрита тисячами незалежних селищ.

Селища на сільській площі (віча древні, відновивши) вибирають старосту. Староста збирає данину — просо, пшеницю, шкуру, овець та різну скотину. Товариші женуть товар в орду. (Татарське слово “товар” значить “скот”; ті юнаки, які гнали в орду товар, звалися товаришами). У селищах татар немає.

“Зрештою татар ніде не бачимо. Карпіні, переїхавши цілу правобічну Україну, ніде не стрів ані татарських залог, ані татарських агентів, і виразно каже, що перша татарська застава, яку він стрів, була на сім день дороги від Києва” на схід (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. З, стор. 182).

157. Україна (Русь) — море громад хліборобських, очолених виборними старостами, громади необ’єднані, самостійні. Великий князь Данило Галицький з військом ішов на ці громади (особливо на Київщині і Переяславщині) і “брав у них данину”. Громади (як деякі історики вважають) воліли бути “татарськими людьми”.

Уважно розглянемо справу життя громад. Вони платять данину татарам, прийшов до них рідний князь і бере в них данину. Їм доводиться двічі данину давати — татарам і рідному князеві. У них створюється думка: “татарин нас грабує, ми йому прощаємо, бо ми його раби. Коли грабує рідний князь, ми будемо бити його”. Щоб була єдність між народом і рідним князем, князь повинен народ звільнити з татарської неволі і тоді брати у нього данину.

Куремса (баскак), почувши, що військовики збирають з громад данину не для татар, а для Великого князя Данила, почав їх громити, а також ті громади, які прихильність до Великого князя проявляли.

158. У Ростово-Суздальщині справа інакша: її князі панують над ослав’янщеними (угрофінськими) племенами, їх безпощадно гноблять. Збирають подвійну данину — собі і ханові. Данина зручна: хутра, скот, срібло, золото, юнаки і юнки.

Князь Олександр Нєвський повідомив хана Сартака, що його брат (князь Андрій) не покаявся: “тамги хану платит не сполна”. (Монгольське “тамги” значить “скарби”). Хан Сартак передав права Великого князя Нєвському: тепер йому будуть підлеглі князі колишніх північних колоній України (Руси), які живуть у Володимирі на Клязьмі, Ростові, Москві, Твері, Суздалі.

Кирило, зрадивши Київ, затримав (з прибуткових і церковно-політичних мотивів) титул “митрополит Київський”. Живе він у Володимирі на Клязьмі, і з міста вийшов “со крестами і всем священним собором” стрічати головного монгольського улюбленця — Великого князя Нєвського, співаючи “іспалаєті деспота” (хвала деспотові).

Цар України (Руси) Данило Галицький одружив свого сина Романа з австрійською принцесою Гертрудою. Роман прагне сісти на престол царя Австрії. Прагнення не увінчалося успіхом. Роман і Гертруда розійшлися. Роман одружився з дочкою князя Гліба Волковиського.

159. 1256 рік. Князь Олександр Нєвський, ставши з волі ханської Великим князем, зібрав суздальців, озброїв їх і пішов грабувати Новгород. Ограбувавши чудів (естонців), литовців, карелів і новгородців, він знову їде з дарами в Орду до хана: три тижні пирує. І з Орди повертається на Суздальщину “со многімі честьмі”.

Князь Андрій (син князя Олександра Нєвського) вигнаний новгородцями з Новгорода. Новгородці проголосили незалежність Новгородського князівства. Олександр Нєвський, маючи підтримку Орди, вторгається в Новгород. І жорстоко карає тих, хто бунтується проти Орди. “Олександер Нєвський... виколював очі і відрізував носи тим новгородцям, які закликали народ не служити завойовникам. За це він здобув велику милість у хана” (Костомаров, кн. 5, т. 12, стор. 44).

160. 1257 рік. Папа Олександр 4-й прислав погрозливого листа Великому князеві Данилові Галицькому. Грозить: від папи корону взяв, а себе папі досі не підпорядкував. І застрашує: коли Великий князь Данило не проголосить підлеглість римській церкві, буде римською церквою проклятий! Хто підлеглий папі, той збагачує його прибутками. (У 1245 році на Ліонському соборі папа Іннокентій устійнив канон: ксьонзи, які впродовж року не живуть шість місяців у своїй парахвії, зобов’язані половину парахвіяльних прибутків посилати папі).

Папа посилає листи до єпископів Оломенецького і Вроцлавського, щоб вони змусили Великого князя Данила підкоритися римській церкві. І їй платити датки. Великий князь мовчить. Папа знову пише: коли Данило не підкориться римській церкві, то він (папа) покличе католицьких королів. І вони силою мечів приневолять підкоритися. Папа пише, що “клятва церковна і булат світський готові покарати невдячного”.

Папі римському і патріярхові Константинопольському потрібне побожне стадо людей України (Руси), щоб експлуатувати його душу, його розум, його м’язи і його землю.

161. Великий князь Данило Галицький побачив, що зв’язки з папою ослабили його вітчизну і владу. Попи грецької церкви в Україні (Русі), виконуючи накази грека (митрополита Київського) Кирила, який сидить у Володимирі на Клязьмі, стоять по стороні князів Ростово-Суздальських, бачать у своєму рідному Великому князеві Данилові Галицькому лютого ворога. У Орді устійнено: Константинопольський патріярх — приятель Орди. І князі Московитії Ростово-Суздальської — приятелі Орди. Римський папа і його спільник Великий князь Данило Галицький — вороги Орди.

Данило Галицький бачить: попи православія грецької церкви, які оточують його, вороги його. Вони підлеглі грекові (митрополитові всея Руси) Кирилові. Кирило підтримує (з наказу Візантії) князів Ростово-Суздальської Московитії. Орда підтримує митрополита Кирила. У таких обставинах Данило Галицький не може об’єднати народ, щоб Вітчизну звільнити з Татаро-Монгольського ярма. Він, рятуючи свій престол, уневажнює свої зв’язки з римським папою, “та це зірвання не охоронило... короля Данила. У 1260 році наступник Куремси Бурундай іде походом на Галицьку державу, домагається знищення всіх її кріпостей. Король Данило тікає на Угорщину, а брат його, князь Василько, за татарським наказом розвалює оборонні мури Львова, Володимира, Луцька та інших міст, які Данило, сподіваючись допомоги (від папи, — Л. С.), велів укріпити, щоб таким чином з допомогою католицького Заходу здержати на своїх землях татар, а згодом знищити їх” (Др. Григор Лужницький, “У. Ц. м. С. і 3., стор. 131).

Ті, які славлять корону, отриману від папи, зневажають царя Данила. Або історії не знають. Або католицизм люблять більше, як рідну маму.

Або нагадують людину, яка сміється тоді, коли треба плакати.

162. Князі Московитії, дякуючи орді, виростуть у могутню силу. Князі України (Руси), орієнтуючись на Західну Европу, упадуть. І привалять залишки свого державного життя. Князі Московитії уже починають зріднюватися (кровно змішуватися) з ханами Орди. Наприклад, князь Гліб Васильович у Орді одружується з ханською донькою. Він з нею буває у Каракорумі. Складає доземний поклін Чингіс Ханові. “Він надіявся цим шлюбним союзом зробити деякі вигоди своїй гнобленій вітчизні” (Карамзін, т. 4, стор. 48). Він, “Князь Гліб Васильович одружився в Орді,... прибув від хана з великою честю” (Татіщев, т. 5, стор. 42). Він, повернувшись на Ростово-Суздальщину, півтатарином, звеличує православіє. Кирило (єпископ Ростовський) здійснює хрещення ханської доньки. І дає їй ім’я Фєодора: хрещення приймають усі її слуги (татари). Ханська донька входить в історію Московитії, як московська княжна Фєодора.

У шатрі хана Берке вирішено, що треба зробити “перепис крестян”. (Монголи уживають слово “крестянін” у значенні “раб”, не тому, що єреї звуть парахвіян “рабами Божими”, а тому, що в монгольському понятті віра християнська рабська).

(Хан Берке — родовитий монгол, освічений, тримає біля себе китайських мудреців. Його лице смагляво-жовтавого кольору, борода рідка. Він пишно одягнений; на ногах башмаки з червоної шагреневої шкіри. Одяг шовковий, по-китайському пошитий. Кушак оздоблений золотом і діямантами. У шатрі високі шовкові подушки, м’які сидіння).

163. Перепис населення очолюють баскаки. Вони видали наказ — того, хто не буде записаний, жде кара — смерть на місці. Обов’язки писарів, що ведуть перепис, виконують раби: татари неписьменні і вважають, що мечеві всі коряться однаково — грамотні й неграмотні.

У селищах України (Руси) люди до перепису поставилися вороже. Не маючи сил боронити себе, вони почали з горя сміятися. Є в душі українській ніким незборима сила людяности. У нелюдяних обставинах українці залишилися людяними, їх рятує сміх: дарунок, яким мати природа обділила своїх улюбленців.

Озброєні татари на площу зганяють селян. Кожний чоловік вище десяти літ повинен сказати своє ім’я. І повідомити, як його в селі називають (прізвище). Жінки від перепису звільнені.

На питання “як називають”, переважно були дані жартівливі, глумливі відповіді: Шилихвіст, Нетудихата, Неживий, Паливода, Тригубенко, Пустомеля, Безп’ятенко, Безштанько. І були прізвища, пов’язані з професіями — Коваль, Швець, Косар, Ціпов’яз, Ситник. За Порогами, де вже формувалися перші косацькі загони, прізвища творилися природньо. Наприклад, Шелестун, Будило, Сила, Орел, Розум, Вернигора, Манило, Іскра, Мирний, Смілий, Сердечний, Дудар, Дорош, Золотаренко, Силенко, Дубенко, Роєнко, Світенко. (Треба, щоб українці відкинули принизливі, глумливі прізвища, отримані в неволі. І взяли собі прізвища, відповідні благородній вдачі українського народу).

Перепис татари роблять, щоб успішніше експлуатувати рабів. І робити нагляд над ними. (У часи гноблення розуму нашого, в Західній Европі, в Парижі, Роберт де Сорбон започатковує Дім Сорбона, який перетвориться у Сорбонський університет. (Покорена, але не знищена сила України (Руси), стримує Орду від походів на Захід. І тому Польща, Мадярщина, Німеччина мають можливість вільно жити, розвиватися, могутніти. І вони (Польща й Мадярщина) й будуть робити напади на Україну (Русь), ослаблену татаро-монгольською неволею).

164. Хан Берке приймає мусульманську віру. Оголошує в Орді боротьбу з татаро-монгольською рідною вірою. Ставши мусульманином, він вірить, що скріпить силу Орди. І поєднається з могутніми мусульманськими державами. Ставши мусульманином, він не проявляє ворожости до грецької церкви, яка в Україні (Русі) молиться за його здоров’я і за славу його війська.

У Орді появилися свари: почалася деморалізація татаро-монгольської єдности. Появилися татари-християни, татари-мусульмани і татари віри татарської. Заснована невеличка орда Саїном (сином хана Батия) на Волзі (на схід від Москви), швидко залюднюється татарами. (Селище Саїн увійде в історію під назвою — Казань).

(“Ти став мусульманином. А я стану греко-ортодоксом”, — сказав ханові хан Юхід (двоюрідний брат Батия). Чужі релігії започаткують падіння Орди).

165. На наддніпрянській Україні (Русі) князі і бояри (їх було декілька сотень перед приходом Батия) стали поміщиками. Вони підлеглі татарам і єпископам. Єпископи тепер живуть як феодали: вони власники родючих земель, рік, лісів, великих стад. На їхніх маєтках працюють раби православія грецької церкви. Раби звуться “церковними людьми”. Поміщики догоджають єпископам, архимандритам і попам, які користуються особливими привілеями, отриманими від хана. Догоджають, бо бояться: у ханських наказах (ярликах) зазначено, що карається смертю той, хто проявляє ворожість до православія грецької церкви.

Єреї, маючи розкішне життя і побожних рабів церковних, біля кивотів славлять владу ханську. Якщо дивитися з погляду церковної перемоги, то тепер в Україні (Русі) тріюмфує християнство: у руках єпископів зосереджена велика влада. Єпископи судять і карають побожних православних. Ніхто такої сили не має, як вони: у них ключі від раю, пекла, земних розкошів і монгольських наказів.

166. Вони (єпископи і попи), підтримані татаро-монгольською владою, формують в Україні (Русі) тип людини їм вигідний. Тип, який сам себе поневолює побожною рабськістю, ніколи про це не думаючи. Вони навчили українців все хрестити — і українці (не думаючи) все хрестять: хліб, подушку, вікна, двері, рот (під час позіхання), дитину, яку кладуть спати.

Незважаючи на єрейські тортури, ще в людей України (Руси) залишилися ознаки самовизначення — ще є обожнення рідних Предків. Вони печуть хліб (калач), присвячений Родові, з кореня якого походять. І відзначають свято Родової Вічности, Цілісности. Щоб піп не кляв їх, вони хрестять калач (і всю трапезу) перед врочистим споживанням.

У церквах попи і єпископи проголосили наказ: “Той, хто хрестить трапезу, присвячену не церкві, не Христові, а родові своєму (Предкам своїм), хай буде проклятий. Анатема йому!” Читаючи цей закон — закон християнської України (Руси), бачу, що дім неволі, який рабами названий рідною церквою, викорінював почуття української окремішности, почуття єднання з Прародителями своїми. І творив людей православного рабства таких, які живуть, не знаючи ні національного імени свого, ні походження свого.

167. Те, що вільно утверджувалося тисячоліттями і ввійшло, як кажуть, “у кров і плоть”, і стало інстинктом самобутности, високоморальний народ береже, як святість, як душу й обличчя свого “я”. Ідуть діти від хати до хати: ідуть посипальники. Зайшовши у хату, співають: “Уроди, Боже, жито, пшеницю, жито, пшеницю, всяку пашницю”.

У церковній історії християнської України (Руси) написано: “Хай буде проклятий той, хто колядує, співає “уроди, Боже, жито, пшеницю”: такий грішник повинен три роки жити на воді й хлібі, гріхи тяжкі покутувати. Бо колядування походить від скотини, а не від людини”.

Прийшла весна “весела, щедра, мила”. Ідуть бабусі з внучками, несуть квіти, писанки, вар. Біля могили сідає родина: коли вона говорить про родинні коріння, їй потрібна незалежність від всіх посторонніх людей. Бабусі оповідають внучкам про добрі діла Прародителів. “І хай буде проклятий той, хто весною несе писанки і їство на могили предків своїх, поганські, язичеські ідолопочитання здійснюючи”.

168. “Ви були варварами, нечистивцями, жили у тьмі розпусти і беззаконія. І прийшли греки преподобні, і гречеською вірою “просіяша житіє Русі”. Щоб ті, принесені греками мудрощі, скарби освіти і моралі були зрозумілішими, їх точно перекладаю з церковної (старо-болгарської мови) на українську мову. І тут подаю:

“У того, хто три рази одружувався, не можна проскури брати, а хто бере, той грішить, і має прийти і попросити відпущення гріхів”. “Перед хрещенням дитини мати не повинна їсти вісім днів ні м’яса, ні масла. І ніхто не повинен їсти разом з тією жінкою, яка народила дитину, вона нечиста. А коли вона нечиста, то їй неможно пекти проскуру, цілувати євангелію, ікону чи хреста”.

“А хто нехотя упустить на долівку кусник проскури чи вино проллє, то 12 поклонів повинен зробити ранком і 12 вечером. А хто в церкві з сусідом говорить, тому кара — 100 поклонів”. “А хто неприхильне говорить про Євангелії, тому анатема!” “А хто двома пальцями не хреститься, хай буде проклятий”. “А хто не хреститься хрестообразно, хай буде проклятий!” “А хто цілує місяць, або співає про місяць, хай буде проклятий!””

169. “Хто під час причащання вино з рота на долівку пустить, 40 днів посту на хлібі й воді”. “А коли православний у сні блудить, то має попа покликати, щоб простив гріхи”. “Хто з жінкою має статеве життя у п’ятницю, суботу чи неділю, в того народиться розбійник, або розпусник, і такі родителі повинні два роки щодня бити по 100 поклонів перед святими іконами”.

“А хто у піст сміється, грає на сопілці, тому 300 поклонів відбити перед святими іконами”. “А хто має вдома свою каплицю, то в ній не має права дитину хрестити, повинен нести до собору”. “А той, кому голову стрижуть, вводячи у стан монаха, повинен співати: “Памілуй мя Господі””.

Радуйся і веселися, християнська Україна (Русь), і християнськими законами церкви грецької просвітися — але ж людині Бог дав розум?! І розум світлий і чесний, читаючи голошені у церквах (і тут мною перечислені) закони і кари, бачить, що вони втілюють у собі варварські шаманські ритуали, дарма що названі вони просвітительськими. У них тьма проклять. У них марення шаманського безглуздя. У них варварське візантійське ставлення до жінки, яка стала матір’ю. У них тьма неуцтва, в яку впала Україна (Русь), названа християнською!

170. 1261 рік. Мусульманин-хан Берке має в Сараї єпископа Митрофана. Єпископ приймає попівські скарги на тих українських поміщиків, які байдуже ставляться до законів голошених у церкві православній. І відважуються пасти скот на толоках церковних. І рибу ловити у озері чи в річці, що належать єпископові.

Хан Берке, бачачи, що в Україні (Русі) найвірнішими оборонцями його влади є служителі православні, оголошує, що “не буде пощади тому, хто неприхильно ставиться до попа”. Він звільняє від будь-яких данин “архимандритів, ігуменів, попів, діяконів, монахів, крилошан і всю священну причту” (“П. С. Р. Л.”, т. 10, стор. 142).

З Московитії прибули до хана Берке на поклін Кирило (Київський митрополит) і князь Олександр Нєвський. Хан їм сказав, що будує новий Сарай. Митрополит Кирило знав, що град, де житиме хан (цар), буде зватися Царицин. Царицин на Волзі — нова столиця Татаро-Монгольської орди.

171. Київ. Купці, прибулі з Варягії, оповідають, що литовський князь Мендовт вдруге відрікся від християнства: не хоче, щоб була Литва християнською. Він знає, що в Україні (Русі) церква православна не служить народові, а його гнобителям (монголам). Він каже, що має рідну батьківську віру. Не буде міняти совісти своєї.

З Києва до Ярослава (біля Костроми) прибув красномовний монах Зосим. І рече, що бачить у вірі мусульманській відсутність церковного ідолопоклонства.

(У 1261 році монахи спіймали монаха Зосима і ножем закололи: тіло викинули собакам. Літописець написав, що “Зосим отвержеся Христа і бисть бесерменін, вступі в прелесть лжаго пророка Махмета”. Монахи убили Зосима, бо він безвладний бусурмен, а за хана Берке монахи у церквах моляться, бо він владний бусурмен).

172. У селищі Устюзі (на Московитії) татарин Буга (збирач данини) знатних дівиць любив, уживаючи силу. Коли він силою взяв бояриню Марію, устюзани хотіли його покарати. Прийшов піп. Татарин Буга вигукнув: “Хрещусь! Хрещусь!” І злочини були йому пробачені.

“Літопис Архангельський” пише, що знатний татарин Буга став “рускім православним”. І було йому дане ім’я Іван. І він поставив церкву Іоана Предтечі; селище, де ця церква стоїть, зветься Соколєгорою.

1263 рік. У хана Берке пирує князь Олександр Нєвський два місяці. Щоб ханові ще ліпше приподобатися, він час від часу вживає татарські слова. І оповідає йому про своїх чотирьох синів. Нєвський має вдачу раба жорстокого, та вигляд у нього величний, миловидний він, рослий, гострозорий. Розболівся він, пируючи, і помер 13 листопада. Був привезений з Орди до Володимира на Клязьмі; похований у церкві Богородиці. Його сини Василій, Димитрій, Андрій і Данило, дякуючи батькові, мають велике довір’я в Орді.

173. 1264 рік. Відважний, мудрий і владний цар Данило Галицький помер. Похований у Холмі в церкві Успення Богоматері. Помер, бачачи “катастрофу своїх плянів”: Орда, знаючи, що він підтримує не патріярха, а папу, “розвалила оборонні мури Львова, Володимира, Луцька”. Папи обіцяної допомоги йому не дали. Підтримки від попів православія він не мав. Історик юніятської церкви написав, що “Данило помер юніятом”. Є важливіше те, що він помер царем України (Руси), який боровся за її велич і славу і був зраджений Візантією і Римом.

Він виступав проти “татарської зверхности”. “Під татарською зверхністю громади виступають зовсім свобідно й автономно, немає ані сліду татарських залог, наставників-баскаків, або чогось такого. Обов’язок давати данину (“орати пшеницю і просо”, як каже літописець), мабуть, не був дуже обтяжливим”, “Земля розсипається на дрібні городські громади, не з’єднані між собою тривкішою організацією (скільки можна судити з скупих оповідань літопису), окрім спільности і солідарности інтересів певної хвилі. З дуже слабою політичною властию, з повною перевагою самоуправної громади” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”,т. З, стор. 159).

174. Православіє грецької церкви заволоділо душею і розумом людей України (Руси). Вони утратили почуття національної окремішности, гордости. У них відібране їхнє минуле, їм заборонено мати своє сучасне. Вони стали стадом людей, які не знають звідки вони, хто вони і чиї вони? На питання “хто ти?”, українець відповідає: “Православний”; “З якого ти роду?” “З роду Адама і Єви”. “Хто твій прародитель?” “Яфет”. “Чий ти?” “Татарський”. “Яка в тебе церква?” “Грецька православна”. “Якою мовою говориш?” “Холопською, у церкві є мова божественна, чужа, не з моїм холопським умом святі писання читати”. “Кому ти служиш?” “Татарам і попові”. “Є у вас князь, цар рідний?” “Немає, піп каже, що всяка влада Богом дана. Яка тоді різниця — чужий чи рідний цар”.

У хатах найдобірніша в світі їжа — паляниці, молоко, сир, масло, солодковода риба, мед, горіхи, гриби, овочі, сите м’ясиво. На стінах — образи святих греків і юдеїв. На вулиці пісня: “Ой, наступили та чорнії хмари. Дівчатоньки, як маківки, беруть вас татари”.

175. Піп Феодосій дає хрестики дівчатам, благословляє, “Богові боже, кесареві — кесареве”. Дівчата у вінках, сумні, як на похоронах: від сліз очі попідпухали. Тужать матері. Діди старі, як світ, стоять мовчки, з їхніх очей котяться сльози; батьки не знають, де себе подіти.

“Та хто ж тобі весілля справлятиме, та хто ж тобі придане даватиме? Та хто ж буде дружками, хто ж буде гільце вити? Де ж ти будеш жити? З яких країв тебе виглядати? Та коли ж ти повернешся до рідної хати?” (Так родилася українська народна пісня).

Піп Феодосій підкликає дівчаток, щоб вони цілували хреста. І говорить високі слова про святе православіє. Хреста до неба піднімає, молиться натхненно: “Радуйся, раб і слуга Пречістой Божієй Матері, ібо она возлюбіла тєбя. Радуйтесь просвєщонниє православієм!” У попа одяг пишний і слово пишне. Він, як півбог.

Татаро-Монгольська орда не задовольнялася пшеницею, просом, скотом. Вона торгувала людьми. На рабських ринках Генуї високо цінуються русокосі українські дівчата, привезені татарами, їх купують араби для гаремів. “Татари брали в орду щодесятого хлопця і щодесяту дівчину, а хто не міг дані платити, того або вбивали, або брали в орду” (Г. Лужницький, стор. 112).

176. Коли степовою дорогою на возах везли дівчат до міста, де їх звозять перед відправленням в Орду, несподівано налетіли вершники. Побили попа і старосту. І забрали дівчат з собою. І зникли у степах — вершників не можна догнати і втекти від них неможна. Вони зникли у безмежному степовому буйновіллі. Вони вибранці степу. Степ виколихує в них відвагу і вчить їх бути вільними. І степ обороняє їх: коли треба, вони тонуть по гриви кінські у хвилястих високих шовкових травах.

Вершники привезли дівчат у таємниче лісове царство. І тут дівчата чують — грає сопілка. І лунає рідна пісня: “Ой, засвічу я свічу та пошлю до Бога. Та, щоб мому миленькому щаслива дорога! Ой, засвіти, дівчинонько, восковую свічку, нехай же я перебреду цю биструю річку!”

“То ви не µазаґи-розбійники татари?” — зраділи дівчата. “Ми косаки-запорожці. Бачиш, у нас коси. У ґазаґів чубів немає. І душі такої немає”. Косаки подарили світлооким степовим богиням шовкові вбрання злотом ткані, горіхів їм дали, поставили біля їх дзбаночки з пахощами арабськими, дали їм золоті сережки, перстені, стрічки сині, золотисті, білі, червоні, зелені.

177. І дівчата в лісі довідалися, що їх тут ні татари, ні старости, ні попи не знайдуть. І вони матерям вісточку пошлють, що: “живі й здорові, не плач мамо, не журися. З нами косаченьки, як рідні серденьки”.

Волхв Богомир у тихому лісовому царстві біля многовікового Діда-Дуба коренастого, благословляє молодят, щоб любилися і плодилися. Він каже: “Ми єси внуки Дажбожі, походимо з доброго коріння, у нас будуть гарні діти — праведне насіння”. І коли появлялися діти, тоді юні матері з мужами своїми і з дітьми ішли у степи — просилися на працю до поміщика. Або ішли до Києва, ставили півземлянки і риболовили, чимбарювали, ковалювали, помагали чужоземним купцям з човнів виносити крам, на Поділ возити.

Попи і старости доносили татарському баскакові, що “ґазаґі”, що забрали дівчат, були одягнені, як турки: у сині, червоні, зелені шаравари, підперезані широкими шовковими поясами. І татари устійнили, що в степах діють “ґазаґі”.

У Києві купці говорили, що невідомі люди біля Дніпра, там де Пороги, оточили їх і взяли у них данину: тканини, пахощі, золоті вироби, і побажали їм доброї дороги.

178. М. Фасмер (“Етимологічний словник русского язика”, Москва, 1967 р., т. 2, стор. 158) пояснює, що “древнє руське слово “козак” значить “батрак”, і такі пояснення слова “козак” дають А. Ґ. Преображенський, В. Даль. Їм не було відомо, що татарське слово “ґазаµ” вимовлене як “казак”, нічого спільного не має з словом “косак”.

Монгольське слово “алдар”, що значить “слава”, фонетично подібне до грецького “алтар” (жертовник”), і така є подібність між словом “ґазаґ” (казак) і “косак”. Є московський князь Василь Темний. І М. Фасмер може доводити, що князь був “темний”, або “сліпий”, і тому так був названий. Монгольське слово “тюмен” значить “десять тисяч”: баскак, який мав таке військо, звався “тюмен”. Князь Василій мав обов’язки баскака, йому було доручено десятитисячне військо. У Орді казали Василій Тюмен, у Московитії — Василій Темний. Не “тьомний”, а -“темний”.

У нас був перед хрещенням України (Руси) обряд переходу юнака у стан косака (лицаря). Обряд (і про це я вже говорив) здійснювався постриженням, і був він деякий час і після хрещення. “Князь Михаїл, бажаючи підбадьорити новгородців,... приїжджав до них на декілька днів, здійснив обряд врочистого постриження над юним Ростиславом і повернувся до Чернігова” (Карамзін, т. З, стор. 164).

179. 1267 рік. Перші Запорозькі носаки, натхненні волхвами, не вважали себе християнами. Вони дивилися на попів, як на татарських донощиків. Вони, складаючи присяги, казали: “Святій землі кланяюся, а не попові”. Попи, знаючи, що косаки мають чуби, як у царя Святослава Завойовника, звали їх поганцями. І рекли у церквах: “Прикладання проклятої бритви до бороди — вчинок чужий християнському звичаєві, ненависний Ісусові Христові”. Щоб плекати звичай, “люблений Ісусом Христом”, попи носили бороди, коси, пейси.

Кирило (Київський митрополит і всея Руси) привіз дари ханові Менґу Тамірові. І запевнив його, що рабів рідної церкви православної триматиме в побожній покорі, і молитиметься за здоров’я хана, його жінок і дітей. Щоб мати ярлики, попи у церквах закликали давати ханові данину, не шкодуючи і синів та дочок. Христос бо учив, що треба коритися панам не тільки добрим, а й злим, і рідна церква православна — дім Христовий карає тих православних, які бороняться від данини “лжесловієм”, смиренні бо спасенні і вони унаслідують царство небесне.

180. “Монголи творили прірву між духовенством і вірними, прірву, створену на матеріяльному добробуті церкви й нужді народу”, попи, що “повинні були стояти в обороні цих нещасних, яких убивали, або в яких дитину брали в ясир, не тільки що цього страшного лихоліття не переживали зі своєю паствою, але ще при Богослужбах й молилися й благословляли тих, які несправедливо й незаконно мучили її вірних, корилися й упідлювалися, щоб розбагатіти” (Г. Лужницький, стор. 112).

Історик-християнин, покликаючись на літописні документи, ясно пише, що попи (творці рідної церкви) молилися за катів народу і благословляли їх при Богослужбах, корилися катам народу й “упідлювалися, щоб розбагатіти”. Треба, щоб народ мав низьку національну мораль: тоді він називатиме ярликових попів учителями, а дім духовного рабства — рідною церквою. “Ярлики справді боронили церкву і давали їй змогу вільно жити і розвиватися” (Митрополит Іларіон (Огієнко)). Тіштеся, православні раби, що кати ваші дають вашій церкві “змогу вільно жити і розвиватися”. Щоб утримати раба в рабстві, треба тим, які вчать раба покірно жити в рабстві, давати змогу вільно жити і розвиватися.

“Татари не брали ніякого податку з духовних і монастирів, натомість жадали від духовенства, щоб воно при Богослуженнях молилося і благословило татарських ханів, їх жінок (хан мав по 20, 30 жінок, — Л. С.) і все військо татарське, бо, як пише одна татарська грамота, що дійшла до наших часів, “духовні помагають нам своїми молитвами й дають нашому війську силу”” (Г. Лужницький, стор. 635).

181. “Ми жалуємо попів, щоб вони справедливим серцем молилися за нас” (Ярлик хана Менґу Теміра). У церквах попи речуть: “Хто проти хана, той проти рідної церкви, проти Христа”. Якщо хрещення принесло Україні (Русі) таку віру, таку релігійну організацію, в якій немає Бога, немає національної моралі, немає зріднености між попами і народом, значить хрещення — справа неморальна. Та, щоб неморальне вважалося моральним, треба людям прививати сліпу віру, віру без думання, і раб зватиме школу рабства рідною церквою. І славитиме її, співаючи: “Мене дитиною водили в церкву рідную святу, любити Бога там навчили, їй я душу віддаю. Знайти в ній правду я бажаю, як в матері святій своїй, у ній я Бога прославляю на сповнення своїх надій”. Духовники такі пісні чуючи, тішаться, що побожні парахвіяни живуть щасливо в рабстві.

Чи могли б волхви (богомольці) рідної віри України (Руси) молитися за ханів? Ні. Чому? Волхви були по складу душі своєї поетами, співаками, лікарями, вони ставали волхвами за покликом душі і були внутрішнім покликом душі покликані вести і вчити народ. Вони були свого часу Шевченками, Франками, Боянами. Вони за гроші нікому не молилися, нікому не служили, нікого не славили. Вони служили народові, кажучи: “Я в народі і народ в мені, усі ми внуки Дажбожі”.

182. 1274 рік. Київ. Митрополит Кирило 3-й видає книгу “Церковні Настанови”. У 6-му розділі він накладає прокляття на “язичеські празники і народні пісні, щедрівки, колядки, бо вони поганські”. Православні, які “Церковних Настанов” не виконуватимуть, будуть “отлучени от церквей Божіх”. Народ у піснях висловлює прагнення мати духовну окремішність, мати щось своє, воістину рідне, святе для душі й серця. І православіє бачить у цьому небезпеку для себе: боїться проявів народної волі, видає “Церковні Настанови”, погрожує прокляттями, народну творчість зве поганством, ображає душу, залякує пеклом і татарськими канчуками. Наука залякування — наука глупої релігії, яка не прагне наснажувати життя красою розумних подвигів, відданости святим справам Вітчизни. Звірину можна залякувати, а людину треба виховувати, розвиваючи її розум і ошляхетнюючи її почування.

Брат обороняючи сестру, яку татари везли в Орду, був татарами ранений, під кручею землею присипаний. Мати, як голубка, крильми жалю припадає: Прилетіла зозуленька, та й сказала куку, Подай синку, подай орле, хоч правую руку. Ой, рад би я, моя мати, обидві подати: Присипала сира земля — не можу підняти.

Пісні язичеські (національні) відхиляють православних від православної церкви. Попи клянуть тих, які “держать єщо обичай треклятих язичників” (“Церковні Настанови”, 6-й Указ).

Яку треба мати душу благородну, щоб, терплячи наругу, гноблення, приниження, зберегти почуття жарту. І за ткацьким верстатом, на досвідках чи стрічах весняних, співати: Скільки в решеті води є, води є, Скільки в парубків правди є, правди є;

Скільки в цебрі води є, води є, Скільки в дівчат правди є, правди є.

Пісня оживляла душу народу і не давала їй зів’янути. Чарівні пісні може створити тільки народ чарівної душі.

183. 1278 рік. Хан Менґу-Темір і київський митрополит грек — Кирило посилають єпископа Теоґноста з великими дарами до імператора Візантії Михайла 3-го Палеолога. Між імператором і ханом є умова спільної експлуатації християнської України (Руси).

(У 1276 році у Константинополі відбувалося засідання, очолене патріярхом Іоаном. На засіданні головною особою був прибулий з Орди єпископ Теоґност. Він є тією людиною, при допомозі якої Візантія устійнює з ханом висоту данини, яка йде з України (Руси) до Візантії).

Хан Менґу-Темір іде “со князі рускімі (тобто московськими, — Л. С.) за Днєстр”. Орда і Московитія грабують селища України (Руси), українських людей “смерті прєдаша”. Хан Менґу-Темір, бачачи, що його вірні спільники (москвитяни) з хижацькою ненавистю грабують і вбивають українців, тішився і “почтів добре князєй Московських і похвалів вєльмі і одарів всєх”, і вони повернулися у Московитію “со многою честію і з дари”.

І потім знову вони (татари і москвини) пішли грабувати Кавказькі племена, “людей без чісла оружієм ізбиша”. Грабіжницькі походи звеличували єреї православія грецької церкви, багатіючи і речучи у церквах: “Да поможе Господь Бог ханові Менґу-Темірові і князям московскім”.

У ярлиці Менґу-Темір голосить (і це попи повідомили по церквах) в Україні (Русі), що той, хто ставитиметься неприхильно до рідної церкви православної, ворог ханський, і він “умретЬ злою смертію”.

184. 1283 рік. Три роки тому (6-го грудня 1281 року) помер грек-митрополит Кирило, переслідувач українських народних пісень і обрядів. Візантія призначила Київським митрополитом Максима. Він їде до хана Менґу-Теміра, у Орді пирує, живе шість місяців. Він пишномовний і пишно одягнений.

(Святий отець Максим Ісповідник писав: “Бог для того став людиною, син Божий сином людським, щоб нас зробити богами й синами Божими”. Щоб люди вірили, що ми, єреї-боги, треба богів наслідувати. Есхіл пише: “Півбоги завжди говорять не тільки високим стилем, а й одяг у них пишний і багатий”. Есхілові учні (єреї) одягаються і поводяться, як півбоги: блискучі митри, пишні ризи, позолочені епітрахилі осліплюють розум віруючим).

Єпископ Теоґност від імени хана Менґу-Теміра відвіз імператорові Візантії Михайлові Палеологові дари. Повернувшись в Орду, сказав ханові, що баскак Ногай оголосив себе ханом: нападає на жителів Дунаю, грабує селища біля Константинополя.

Князь Димитрій Московський, маючи своє військо і, отримавши військову допомогу від хана Менґу-Теміра, вторгається у Новгород. Новгородець, який не віддавав добровільно свого маєтку, був убитий, або зв’язаний і вкинутий у Волхове. Вози з награбованими скарбами були поділені: частина поїхала у Царицин, частина — в Москву.

185. 1284 рік. Київський митрополит Максим прибув з Орди до Києва. Скликав єпископів і сказав їм, що ні Орда, ні Візантія, ні князі Московські не хочуть, щоб Україна (Русь) мала своїх князів і своє військо. Щоб Орда і Візантія поглиблювала своє володіння над Україною (Руссю), її людей треба тримати в дусі православія і вчити їх, що православіє — рідна мати, яка ними опікується і пригортає так, як пригортає пташка крильми своїх пташенят.

Після Київського єпископського з’їзду митрополит Максим поїхав у Московитію. З Московитії він присилає єпископам України (Руси) розпорядження. А в 1288 році він знову прибуває до Києва — навантажує вози даниною і відправляє до Константинополя. І сказав монахам київським, що він переносить митрополію Руси з Києва в Московитію, де “закладає митрополичий престол Русі”.

“А Києв? Мать городов Русі, істочнік християнського ученія? А житіє святих Києво-Печерських угодніков? А Владімір равноапостольською жізню озаріл Києв?” Той монах, який в душі мав крихітку прив’язаности до Києва, так думав і мовчав. “Йди сь миромь”, — сказали монахи. Київський митрополит, покинувши Київ, пішов у Московитію. Не шкода, що він пішов — шкода, що він, живучи в Московитії, почне вести православну політику приєднання Києва до Москви.

186. 1290 рік. “Галицько-Волинські князі зажадали окремої галицької митрополії, в першу чергу князь Лев (1264—1301), син короля Данила. По довгих заходах візантійський патріярх погодився на створення галицької митрополії — уже по смерті князя Льва — грамотою цісаря Андроніка 2-го Пелеолога й патріярха Атанасія 1303 року” (Г. Лужницький, стор. 134).

Хан Ногай вторгнувся у Херсонес: поруйнував оборонні споруди, пограбував місто. Підкорив західну частину Криму. Ханчук Ахмат (син хана Теміра) очолює татарську залогу у Смоленську, його сини і доньки навчилися говорити по-смоленському. Ахматов (син Ахмата) став славним руськім, віру православну маючи.

Біля Дніпрових Порогів косаки стріли караван, який віз з Києва дари патріярхові. “Не питаючи господарів, не беріть хліб з їхніх хат. Хрещені раби, потом заливаючись, працюють на єпископських маєтках, їм за працю нічого не давши, ви хліб їхній везете у чужий край”. Монахи, які проводжали караван, відповіли косакам: “Ви не віруєте у Христа!” “Грек не є Христом”, — сказали косаки.

Дорогі хутра, віск, золоті листи, борошно, сушену рибу та інші вартісніші харчі селяни перенесли на вози косацькі. Просо, шкуру не чіпали. “Монахи, їдьте до грека-батька свого (патріярха), не оглядаючись”, — сказав косацький атіман Сила.

Київський митрополит Максим, живучи у Московитії, дає наказ Києву, Чернігові, Турові, Переяславові, Любечу, щоб вони данину присилали у град Володимир (на Клязьмі), де тепер знаходиться престол митрополита всея Руси. Звідси по Волзі данина йтиме в Константинополь.

187. 1301 рік. Помер цар Лев Галицький, прожив 76 років. Він — славний син царя Данила Галицького. “З-поміж Данилових синів визначався особливо князь Лев, енергійний, властолюбний, завидющий. Силкувався заволодіти сусідніми польськими землями, навіть на краківськім столі засісти. Пробував заволодіти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщині. Здається, якийсь час володів нею, бо в однім документі Григорій наджупан Березької столиці називає себе його урядником” (М. Грушевський, “І. У.”, стор. 127).

Юрій 1-й (син царя Лева) посилає Петра (ігумена Спаського монастиря) у Константинополь, щоб патріярх висвятив його на митрополита Галицького. Князі Московитії Ростово-Суздальської посилають дари патріярхові, щоб він Галичині митрополита не давав і християн України (Руси) підпорядкував митрополитові, який живе у Московитії, маючи титул “митрополит Київський і всея Руси”. “Русь є там, де живе митрополит всея Руси”: кияни повинні бути підлеглими Московитії, бо їхній “митрополит Київський” (на бажання патріярха) живе у Московитії.

Щоб дорогі дари слати патріярхові і ханові, треба мати моторне військо. Князь Данило Московський (син князя Олександра Нєвського) пограбував Рязань і Переяслав на Суздальщині. Три вози награбованих скарбів відправив митрополитові Максимові, щоб він активніше православних християн єднав біля престолу князя Московського.

Князь Данило Московський у Рязані біля церкви зв’язав князя Константина Романовича Рязанського. І пригнав його до Москви. У Москві примушував, щоб він “крестним цілуванієм” склав присягу, що “добровольно возз’єднує Рязань з Москвою”. З Орди в Москву від хана прийшло розпорядження: князь Рязанський має бути з Москви випущений живим. Возз’єднання Рязані з Москвою поки що не відбулося. Та Переяслав (на Суздальщині) Москва випросила у хана: проголосила возз’єднання Переяслава з Москвою.

188. Татари і попи в Україні (Русі) були певні, що православні раби, звикнувши до рабства, сіятимуть пшеницю і просо, любитимуть рідну церкву і хана. І щоб осягнути місце “в царстві небесному”, не братимуть меча в руки. Житимуть “прімєром із жізні святих отцов Кієво-Печерскіх”. У церквах оголошено, що ковалі не мають права кувати мечі чи іншу зброю, а тільки рогачі, лемеші, лопати, вила, кочерги.

Світські пісні церквою строго заборонені. Бо вони наснажують бойовим настроєм, уводять православних у гріховодне вольнодумство, в якому затаєне язичество. Народні піснярі переслідувані попами, ідуть у дрімучі ліси, де живуть косаки. І їм співають:

Ой, неволе, неволе, гірка наша доле!

Піп з татарами спілку тримає, нас у поганську Орду посилає. Тяжко, гірко на світі нам жити, Попам і татарам служити. О, мати-земле, сховай наші муки, Приюти, як рідна, наші нозі й руки.

Поширюються по селах пісні про таємничих молодців (запорозьких косаків), які боронять людей від татар і попів. “І мечі кують у чорних лісах”. “Будуть попів, татар і старостів бити, щоб вони перестали народ гнітити”.

Старости бачать: косацькі вершники частіше й частіше появляються у селах. І люди з хат вибігають. І їх стрічають, хлібом-сіллю угощають. А піп їх проклинає: боїться, щоб татари не подумали, що піп з косаками єдність тримає.

“Після того, як хан Батий убив князя Михайла Чернігівського і бояр його, то ні внуки його, ні правнуки не відважувалися виявляти себе. Стали поміщиками, старостами, а деякі — косаками”, — оповів староста Ратний, прибувши до косаків.

189. Уже четверте покоління нічого не знає про своїх царів, князів, воєводів. І не хоче знати, чому? З Московитії в осінні місяці прибувають заброди. У них під поясами ножі, сокири, через плечі палиця, на якій три-чотири пари лаптів-личаків. Заброди гукають: “Приєхалі кацапі! Кацапі!”

(Татарське слово “кацап” значить “різник”. Українські хлібороби незвиклі до крови, запрошували кацапів зарізати бика, свиню. Кацап, зарізавши свиню, пив кров. Бачачи, що питтям крови робить на людей велике вражіння, він радів і просив хмільного напою. П’ючи напій, проявляв щиру відвертість:

“Да-с я бил вором. Грабіл, убівал. Тєпєр пастарєл, время прішло памалітся за спасєнія душі”. Сідаючи обідати, кацап хрестився. “Видно, що істинноправославний”, — казали наші люди.

Кацап оповідав, що “Москва — страна неплодоносна, грабиш — живеш, не грабиш — погибай. Усі граблять, щоб жити, — грабить князь, грабить боярин, грабить “стрелєц”. Хто уміє грабити, той молодець”. “А у вас там люди хрещені?” — питає селянин кацапа. “Да ми люді тьомниє: не знаєм, в чом грех, в чом спасеніє. Знаєм — живьот мордвін і нє крещон. С попамі — свято, а с мордвой — хоть і грєх, да лучшє всєх!”

“Добре, що в нас немає князя. Татарам даємо данину, от і все. Зле тільки, що татари звуть нас “татарськими людьми””. А піп каже, що ми є “людьмі сідящімі за татари”. “А ми тутешні. І татар між нами немає. Є татарчуки, які лакизничають перед татарами. Та й вони присіли, почувши, що у степах гуляють запорозькі косаки”, — казали селяни кацапам.

190. 1303 рік. У Константинополі вирішено впровадити у православних церквах на Сході Европи два нові церковні терміни — “Мікро Русь” і “Макро Русь”. Мікро — мала, макро -велика. (Є твердження, що слово “мікро” ужите не в значенні “мала”, а — головна, центральна, а “макро” — та, що відгалужена від головної).

На землях Західної України (Руси), тобто на Волинсько-Галицьких землях є князі, які підлеглі Орді і їй дають данину, і мають вони військові частини. Великий князь Юрій Левович, щоб його люди не були підлеглі митрополитові, який живе в Московитії, заснував галицьку митрополію. І Ніфонт, як митрополит Малої Руси, почав жити у Галичі, йому підлеглі дієцезії — галицька, володимирська, перемишльська, луцька, турівська й холмська. Ніфонт — людина невідомої національности. Та є він вірним агентом Візантії, і тому має право тримати жезл духовного провідника “Малої Руси”.

А Київ? Константинопольський патріярх, отримавши дари від князів Московитії Ростово-Суздальської, підпорядкував Київ, Переяслав, Чернігів і всіх християн України (Руси) під владу митрополита Максима, який має свій престол у Московитії і служить її князям, і тримає титул — митрополит Київський тому, щоб киян москвинам підпорядковувати. Митрополит Максим помер у 1305 році (16 грудня), похований у Володимирі на Клязьмі.

191. 1308 рік. Великий князь Юрій Левович (Галицький), щоб не бути підлеглим митрополитові, який живе у Московитії і служить її інтересам, посилає ігумена Спаського монастиря Петра до Константинополя на висвячення (бо митрополит Ніфонт три роки тому помер).

Князі Московитії посилають патріярхові коштовні соболі, золото і срібло, щоб він дари прийняв і митрополита, який має титул “Київський і всея Руси”, до Москви прислав. І Київ Москві підпорядкував на основі канонів святої православної церкви.

Патріярх Атанасій прийняв дари від Великого князя Юрія Левовича (Галицького) і ігумена Петра висвятив на Київського митрополита, і йому наказав не їхати ні до Галича, ні до Києва. З веління патріярха Атанасія митрополит-галичанин Петро прибув до Москви. І почав дієцезії України (Руси) підпорядковувати Москві. І галицьку митрополію (митрополію Малої Руси) старається ліквідувати, щоб українці не мали церковно-адміністративних прав.

(Ті, які гніваються, коли я кажу, що хрещення України (Руси) підпорядковане політиці візантійських патріярхів, здеморалізувало українців і завалило державні основи їхнього життя, повинні знати, що я керуюся тільки і тільки правдою).

“Користуючись усіми засобами впливу в Орді, князі Московські не втрачали з поля зору і тих засобів, якими вони могли діяти і на землі Русской: князь Іван Данилович успів досягнути того, що митрополит святий Петро переїхав у Москву, а наступні митрополити вже Москви не покидали” (К. Бестужев-Рюмін, т. 1, С.-Петербург, 1872 р., стор. 390).

192. Чому точиться боротьба за те, де має бути престол митрополита? На це питання дає відповідь католицький часопис “Свобода” (28 грудня, 1977 року): “Українська Церква від непам’ятних часів була церквою народньою, була найсильніше пов’язана з народом, бо ж український народ завжди відзначався побожністю, завжди линув до церкви та зберігав церковні традиції”. Очевидно, ту церкву, яка служить Візантії, Римові, Орді не можна називати українською, народною. А ті, які її такою називають, навіюють українцям думку, що духовне рабство -“справа українська, народня”, і українець так нею захоплений, що до неї не тільки “завжди лине”, а й зберігає її традиції.

Маючи у своєму розпорядженні таку “церкву народню” і так “пов’язану з народом”, легко тримати в неволі “народ побожний”, але національно несвідомий, окрадений, одурений. І, як пише Тарас Шевченко, “Розп’ятієм добитий”. І про цю рабську побожність знала Орда, знала Візантія, знав Рим. І знають князі Московитії, і вже починають її використовувати на користь Москві.

Папа римський примушений покинути Рим і перенести папську столицю до Авініону. Чому? Королі Франції зрозуміли, що Франція не буде сильною державою, коли вона служитиме католицизмові. Треба, щоб католицизм був підлеглий державним інтересам Франції і їм служив. І королі Франції, поставивши інтереси французького народу вище римо-католицької політики, урятували Францію.

193. 1313 рік. Хан Узбек знає, що київський митрополит Петро митрополичий престол має у Москві. І він (хан Узбек), знаючи, що в Україні (Русі) люди по-рабському побожні, смиренні, “церквою рідною народною” гноблені, коряться попам (слугам татарським і візантійським), як святителям, що відпускають гріхи винні й не винні, всесторонньо скріплює владу митрополита Петра.

У ярлиці хана Татаро-Монгольської орди, читаємо:

“Вышняго й безсмертнаго Бога волею й силою, величествомь й милостію. Узбеково слово ко всЬмь Князьямь великимь, среднимь й нижнимь, Воеводамь, книжникамь, Баскакамь, писцамь, мимоЬздящимь Посламь, сокольниками, пардусникамь во всьхь Улусахь й странахь, гдЬ Бога безсмертнаго силою наша власть держить й слово наше владееть. Да никто не обидить вь Руси церковь Соборную, Петра Митрополита й людей его, Архимандритовь, Игуменовь, Поповь, й проч. Ихь градьі, волости, села, земли, ловли, борти, луга, льса, виноградьі, садьі, мельницьі, хуторьі, свободны оть всякія дани и пошлиньі: ибо все то єсть Божіе; ибо сіи люди молитвою своєю блюдуть нась, й наше воинство укріпляють. Да будуть они подсудньі єдиному Митрополиту, согласно сь древнимь закономь ихь й грамотами прежнихь Царей Ординскихь. Да пребьіваеть Митрополить вь тихомь й кроткомь житіи; да правьімъ сердцемь й безь печали молить Бога за нась й дьтей нашихь. Кто возметь что нибудь у Духовньіхь, заплатить втроє; кто дерзнеть порицать Вьру Русскую, кто обидить церковь, монастьірь, часовню, да умреть!” (Карамзін, т. 4, стор. 122).

194. (Православна церква в Україні (Русі) служить ворогам українського народу, вона чужа. І для неї інтереси Українського народу -чужі. Українці (русичі) примушені звати знаряддя поневолення “рідною церквою”. І звикати до неї, як до рідної матері. Українець, який не хоче чужу віру звати рідною, “да умрьот!” Щоб не померти під канчуками “на єпіскопськом дворе”, українець називає чужу віру рідною. А потім звикає. І чужу віру зве рідною по-звичці. Звичайні люди кажуть: батьки звали православіє рідною святістю, то й я зву. Уже тут українець (русич) не керується вільним розумом, а рабською звичкою. Позбутися рабських звичок спроможні тільки люди здорового глузду і сильної волі).

Хан Узбек так, як і попередні хани, зріднюється з князями Московитії. Він свою сестру Кончаку одружує з князем Григорієм Московським (сином померлого князя Московського Даниїла). І хан дозволив своєму своякові приєднати до Москви землі Коломни, які знаходяться над берегами Оки на захід від Рязані, і землі, що розташовані по ріці Москва разом із градом Можайськ, і землі князівства Володимира на Клязьмі.

195. (Князь Московський “Григорій жив в Орді, три роки кланявся, дарив і накінець здобув таку велику ласку, що юний Узбек дав йому старшинство між Князями Російськими (Московськими, — Л. С.), одружив його з своєю улюбленою сестрою Кончакою, яка названа у хрещенні Агафією” (Карамзін, т. 4, стор. 114). Хан Узбек і Московський князь Григорій стали не тільки родичами, а й спільниками: вони спільно грабили північні землі, возз’єднуючи їх з Москвою. Хан Узбек знав, що чим могутнішою буде Москва, тим надійніше Орда гнобитиме Київ та інші гради України (Руси).

У Москві ханша Кончака, ставши православною московською княгинею під ім’ям Агафія, зберегла у княжому двірцеві аристократичні татарські звичаї. Оточила себе численними слугами, їдучи на прогулку, вона сідала в закриту колибу, за нею їхали вершники, слуги, трубачі, їй на вулицях москвини, навколішки ставши, били поклони. Хан Узбек був красивим турком (турки у наших літописах названі татарами), і Кончака була миловидною.

196. 1314 рік. У Західній Европі масони ширять гасла волі. 11 березня папа Климент 5-й оголосив, що “воля — це безбожне бунтарство”. Провідник масонства Яків де Мол був папою живцем спалений.

Хан Узбек у Криму побудував мечеть. Сеїт (мусульманський архиєрей) хоче викликати митрополита Петра на релігійну розмову. Митрополит Петро, довідавшись, що сеїт хоче доказати, що у грецькій церкві обожнене ідолопоклонство і встійнене поганське многобожжя, не відважився стрінутися з сеїтом.

Князі, які сидять у Твері і Рязані, вважають, що вони не зобов’язані бути підлеглими князеві Григорію Даниловичу Московському (внукові Олександра Нєвського). Вони ближче споріднені з родом князя Андрея Боголюбського, ніж князь Московський. Але хан дасть владу не їм, а князеві Московському, який одружений з його сестрою Кончакою (Агафією).

197. 1318 рік. Князь Григорій Данилович Московський з женою (сестрою хана Узбека) і з татарським баскаком Ковгадеєм прибув до Сараю — дари ханові привіз. І донесення, що князь Михайло Ярославич (Тверський) данину зібрав. І збирається тікати до німців.

Був у Твері вночі несподівано схоплений князь Михайло Ярославич. І привезений в Сарай. Князь Григорій Данилович (Московський) у Сараї здер одяг з цього Тверського князя: на ярмарковій площі прив’язав його до стовпа. І почав під ребра колоти мечем. Порізаного князя було повішено вниз головою. І вдаром меча убито 22 листопада 1319 року. І були тут убиті всі слуги княжі. Юний Константин (син убитого князя) був ханом Узбеком помилуваний.

Князь Григорій Данилович (Московський) привіз тіло убитого князя Тверського до Москви. І поховав в церкві святого Преображення. Поїхавши у Твер, ограбував тверців: пограбовані скарби привіз до Москви. “История СССР” (Москва, 1966) затаює хижацьку мораль Московських князів, їхні вирізування мирних жителів, загарбницькі напади, і славить їх за те, що вони “правильно розуміли свої задачі і вміли використовувати Орду” (стор. 152). Вони, вважаючи Москву другою Ордою, наслідували жорстокість і манери ханів, втоплюючи тверців у тверській крові, рязанців — у рязанській, новгородців — у новгородській. Москва міцніла, ідучи по коліна в крові невинних людей. І в цьому “Московське князівство виявилося найбільш сильним, воно зуміло успішно завершити процес політичного об’єднання русских земель” (“История СССР”, стор. 151).

198. Татари, обминувши литовські військові залоги, вторгнулися на Західні землі України (Руси). Орду стримали правнуки царя Данила (Галицького) — князь Лев 2-й і князь Андрій. Рідні брати — сини князя Юрія 1-го. (Вони стримали хід Орди — і обоє полягли на полі брані).

Польща, керуючись почуттями національної гідности, повинна українським князям-братам (Левові 2-му і Андрієві) поставити у Варшаві величний пам’ятник. Польський король Володислав Локетка у листі, писаному до папи 21 травня 1323 року, сповістив, що в бою з татарами погибли князі України (Руси), які були “безпосереднім непоборним щитом проти жорстокого татарського племени”.

199. 1325 рік. Великим князем Західної України (Руси) стає Болеслав, син мазовецького князя Тройдона і зять Великого князя України (Руси) Юрія 1-го Левовича. Княжна Марія — його дружина. Він відходить від римської віри і визнає грецьку; ім’я Болеслав залишає, починає княжити під ім’ям Юрій 2-й.

У Двірцеві Великого князя Юрія 2-го немає згоди. Чому? Бояри і попи, незважаючи на те, що Юрій 2-й сповідує віру грецьку, бачать у ньому латинника. Ізуїти вважають його зрадником, схизматом. Знаючи, що Польща вороже до нього наставлена, він творить Українсько-Німецький союз. Щоб зміцнити свій престол, він одружує свою доньку з Литовським князем Любартом.

І тут починає діяти зловіща тінь Візантії. Союз Західної України (Руси), Литви, Німеччини не вигідний Орді й Москві. Треба вбити Великого князя Юрія 2-го. Як? У Москві живе митрополит-галичанин Петро, якому підлеглі православні України (Руси). З погляду канонів православія, православні вважають своїм князем того князя, біля якого живе митрополит, тобто князя Московського.

(У Двірцеві Великого князя Юрія 2-го бояри і попи (гості прибули з Москви від митрополита Петра). 7 квітня 1340 року вони під час “цилування креста”, піднесли вино, вони “в обороні своєї віри” отруїли Юрія 2-го. Західна Україна (Русь), як держава, впала. Починають різні вторжники вторгатися на квітучі ниви, де все багатством дихає, і стараються поробити українців рабами на українській землі).

200. У Москві став князем Іван Данилович (Калита). Карл Маркс, вивчаючи історію, як він писав, “варварської Россії”, визначив, що “Іван Данилович (Калита) об’єднував в собі риси татарського ката, низькопоклонника і головного раба”.

“История СССР” (Москва, 1966, стор. 154) написала, що Калита був “тонким і дбайливим політиком”, “хан Узбек доручив йому придушити (протитатарське, — Л. С.) повстання в Твері з допомогою ординського війська”. І він придушував повстання, як татарський кат; був “тонким і дбайливим політиком” Московитії.

“История СССР” обминула твердження К. Маркса про те, що Калита втілював у собі “риси татарського ката, низькопоклонника і головного раба”. І для студентів вищих шкіл устійнила ленінський погляд на історію, написала: “К. Маркс вважав, що саме при Калиті “була закладена основа могутности Москви”, політика Івана Калити мала прогресивне значення, з нею було зв’язане дальше укріплення Московського князівства”, стор. 155. Іван Калита, як пише Карамзін, вторгаючись на землі, щоб їх возз’єднати з Москвою, вирізував населення, не минаючи й немовлят: здійснював “прогресивне значення... для скріплення Москви”, “Каліта — гордость любімой Москви”. Він її великий майстер. Він їй показав шлях до сили і слави. Слава Києва упала при татарах, слава Москви виросла при татарах.

Князі Західної України (Руси), зріднюючись з королями Польщі, Литви, Мадярщини, Австрії, утратять свої престоли і землі. Князі Московитії, зріднюючись з ханами Татаро-Монгольської орди, зміцнять свої престоли і поширять землі своїх володінь.

201. 1327 рік. Град Твер — горда столиця Тверського князівства. Орда і Москва грабують Твер. Татарський баскак Щелкан оточив Твер, вимагає данини. Тверці розгромили його орду. Хан Узбек переконався, що тільки в союзі з Москвою він може гнобити “улуси”. Він дає князеві Іванові Калиті титул “бєлого князя”;

Москва стала, як пише літописець, “княженням білим”. Білий князь (чи білий цар), маючи згоду Орди, тепер може вільно грабувати сусідні князівства, племена і їх возз’єднувати з Москвою. І твердити, що “така воля Орди”.

Іван Калита, щоб ханові подякувати за ласки і довір’я, їде в Орду. І обдаровує ханових жінок і дітей такими золотими і діямантними дарами, які в шатрі ханському досі ніхто не бачив. Калита привіз діядеми, перстені, серги, злотом окуті мечі, на ручках яких умонтовані перли.

Іван Калита віднайшов скарби Київських князів, бояр, купців, які після зруйнування Києва були військом Андрея Боголюбського привезені в Суздаль. Після вбивства князя Боголюбського, москвитяни (сини боярина Кучки), скарби переховували в Москві). Головна ханша, побачивши чарівні скарби (діядеми київських княгинь), вигукнула: “Каліта! Каліта!” (Татарське слово “каліта” значить “торба з золотом”; в Орді татари почали князя Московського звати — Іван Калита).

202. Папа Іван 22-й вважає, що королі повинні державні справи підпорядкувати справам католицьким. Він, як майстер католицизму, думає правильно: намагається домінувати над королями, і їх робити своїми рабами. Він вважає, що Німеччина має на перше місце ставити інтереси католицькі, а на друге — німецькі.

Німецький король Людовик (людина мудра, державнотворча) знає, що коли справи державні будуть підкорені справам чужорелігійним, то Німеччина впаде так, як упала Україна (Русь). Король відкидає благословення — корону, яку йому дає папа. І приймає корону з рук римського сенатора Кольони. Король Людовик сам назначає монаха папою: так “родиться папа Микола 5-й”, він підлеглий королеві Людовику, і тому не може шкодити його державним плянам. (Якби цар Володимир, здійснюючи хрещення, сам назначив кмітливого русича патріярхом України (Руси), справа української державности була б урятована. Цар Володимир у часи хрещення був молодою людиною. Не орієнтувався у підступній політиці Візантії. Україна (Русь) після хрещення стала духовною колонією Візантії. І це й започаткувало деморалізацію і падіння основ Українського Державного Життя).

203. Хан Узбек, прийнявши скарби від Івана Калити, на пиру назвав його рідним братом. І дав йому татарське військо, очолене баскаком Туралаком і татар-радників, які з родинами житимуть у Москві. Іван Калита, обласканий Ордою, став жахіттям для народу. Вторгаючись у селища, він палив житла, вартісніші речі складав на вози, старих і дітей убивав, молодих брав у полон; закованих гнав у Москву “на строітєльство”.

Іван Калита “узяв місто Твер і Кашин, і інші міста тверські і володіння, і людей в полон узяв, і Торжок і володіння перетворив у пустиню” (Татіщев, т. 5, стор. 83). Найжорстокіші злочини (убивства людей, палення селищ), які приносять користь Москві, “История СССР” вважає справою “прогресивного значення”, “тонкою і дбайливою політикою”.

Іван Калита спалив села Тверщини. Убив князя Рязанського. Він ображав усе те, що людину робить людиною. Примушував сина убити батька, дозволяв своїм воякам на очах родичів насилувати доньок малолітніх. Убитим дітям вішав на шиї хрестики, щоб відходили “на той світ” православними. Тверців і рязанців запрягав у вози разом з кіньми — вони везли до Москви скарби свої. Не довіряючи нікому, він (Іван Калита) сам віз у Москву “казну Тверського князя”.

Хан Узбек так був задоволений грабіжництвом Івана Калити, що вже не радив татарам іти туди, де Калита побував. І “пересташа татарове воевати Руськую землю” (Татіщев, т. 5, стор. 84). “Від часу Василія Ярославича до Івана Калити наша батьківщина подібна була більше на темний ліс, ніж на державу: сила вважалась правом; хто міг, грабував не тільки чужих, а й своїх, не було безпеки ні в дорозі, ні вдома” (С. М. Соловйов, “История России”, Москва, 1963 р., кн. 2, стор. 617).

У Московитії, як пише історик Соловйов, “не було безпеки ні в дорозі, ні вдома”: сусід грабує сусіда. У таких людей вдача вольова, жорстока, улеслива, підступна. І вона їм у майбутньому поможе грабувати українців, в яких вдача хліборобська (милосердна, сентиментальна, примирлива, вибачлива, у яких мирні хати незамкнені, вдень і вночі одкриті для своїх і чужих людей, “заходьте, гостям раді. Гість у хату — Бог у хату, сідайте на покуті, вгощайтеся, ви ж чужі люди, зголоднілі й утомлені”.

204. 1328 рік. Гедимин (князь литовський) починає скуповувати землі північної Наддніпрянщини. Карамзін пише, що Україна (Русь) вже “з половини 13 століття стала “чуждою” (чужою) “для нашего сєвєрного отєчества” (т. 4, стор. 131). І тому про долю киян, волинян, галичан суздальські літописці “не говорят почті ні слова”. Очевидно, для Ростово-Суздальщини (Московитії) стала чужою Україна (Русь) вже в 1169 році — в часи князя Андрея Суздальського. Та північні колонії України (Руси) ніколи й не були землею рідною для українців (русичів).

Константинопольський патріярх Ісайя, отримавши дарунки від Івана Калити, посилає мудрого і відданого грека Теоґноста “на престол Київського митрополита і всея Руси”, і дає йому наказ жити в Москві. З Москви посилати накази Києву, Чернігову, Переяславові, Галичу, та іншим містам християнської України (Руси). Патріярх вважає, що українці (русичі) вже так грецькою церквою зхрестиянізовані, що справ національної окремішности у них немає. Є зденаціоналізоване стадо православних грецької віри, на чолі якого стоїть душпастор, призначений Візантією.

Теоґност має титул “Київський митрополит”. Люди християнської України (Руси) зобов’зані накази, прислані з Москви від Київського митрополита Теоґноста, виконувати. І звеличувати Івана Калиту (князя Московського), який, обороняючи православіє, піклується у Москві престолом Київського митрополита. (Справді, хитропідступна політика християнської Візантії!).

205. 1329 рік. Князь Олександр Михайлович Тверський (син князя Михайла Ярославича, якого в Орді задушив Іван Калита), відважився сказати, що грецькі єреї Київ принижують. Бо від Києва дарунків не отримують. А Москву звеличують, бо Москва, обласкана Ордою, дарунки присилає.

Твер не хоче визнавати митрополита Теоґноста, який живе у Москві. Бо той, хто його визнає, стає підлеглим Москві. Твер боронить незалежність. Шпигуни митрополита Теоґноста (підкуплені попи і монахи) оголосили у Твері князя Тверського антихристом. Князь Тверський, почувши, що з Москви йде військо Івана Калити, благословенне митрополитом Теоґностом, тікає з Твері.

Тверський князь Олександр Михайлович утік з Твері до Пскова. Псков так, як і Новгород, вороже наставлений до Москви — татарської прислужниці. Жителі Пскова поклялися князеві Тверському, що вони його не видадуть Москві на катування. Іван Калита (татарський кат) прагне “по повєленію ханову взискаті князя Александра Михайловича” і закувати “в кандали”, і відправити в Орду, як організатора протитатарських виступів. Олександер Михайлович відповідає москвинам (посланикам Івана Калити): “Ви татар наводітє на христіян і братью свою предаєте татарам” (Татіщев, т. 5, стор. 84). Якби князі Московитії не катували тверців, псковців, новгородців, вислуговуючись перед татарами, то Москва не була б Москвою, вона тому й змогутніла, що родичалася з татарами і катувала ворогів Орди.

206. Митрополит Теоґност отримав дари від Івана Калити. І від імени Києва (“матери городовь русскихь й лучезарной Кіевськоі Соф’ї”) посилає у Псков попам наказ, щоб вони у церквах проголосили “отлученіе і проклятіе на князя Александра Михайловича Тверськаго”. Бо він не хоче визнати Івана Калиту “Велікім князем всея Русі”. І твердить, що Київ — град митрополії, а не Москва.

“Полноє Собраніє Рускіх Лєтопісєй” (т. 10, стор. 202) пише, що після такого прокляття, проголошеного у церквах Пскова, князь Олександер Михайлович Тверський утік з Пскова до Литви.

Гедимин (князь Литовський) дав притулок Тверському князеві. Гедимин, добре знаючи про злочини, які діються під Іконами православія грецької віри, говорив відверто, що жодний чорт не примусить його бути християнином.

“Сам Гедимин хотів зістатися до смерти Литвином і поганином: “Нехай мене сам чорт хрестить, коли я заявляв коли-небудь охоту вихреститися”, — казав він з нагоди висланих в його імени заяв про замір охреститися” (Грушевський, т. 4, стор. 95). Грушевський твердить, що “Гедимин хотів (...) зістатися до смерти Литвином і поганином”. Він (Грушевський), знаючи, яку жахливу ролю відіграло православіє в Україні (Русі), любив казати “обійдемося без попів”. Але він перебував під впливом образливої попівської термінології: правда, що князь Гедимин все своє життя був визнавцем рідної литовської віри, не хотів бути християнином грецької чи римської церкви, але слово “поганин” не належало до його словника.

207. 1331 рік. Іван Калита ставить у Москві палац для митрополита Теоґноста. І монастир для “молодих дівиць, які вибрали життя чернецьке”. Теоґност, довідавшись, що князь Тверський утік з Пскова до Литви, дав наказ псковським попам: оголосити у церквах, що прокляття, яке було накладене на Псков, знімається та жителям забороняється говорити, що митрополит Києвський має жити у Києві, а не в Москві.

Митрополит Теоґност (від імени патріярха) проголошує ліквідацію митрополії на Західних землях України (Руси). І наказує усім дієцезіям визнавати владу митрополита Теоґноста: Москва стає столицею православія.

(У Києві живе тихомирний князь Федір. Він підлеглий ординському баскакові. Старається не виконувати наказів митрополита Теоґноста. Теоґност, довідавшись, що Київський князь Федір вороже ставиться до Москви і митрополита, проживаючого в Москві, почав грозити анатемою, зневажати. І “тако князь срамоту прият от Теоґноста митрополита, а от Бога казнь”, “і тако князь посрамльон от митрополита” (Татіщев, т. 5, стор. 87). Допровадити народ до меж релігійного фанатизму, щоб потім тримати його у рабській покорі, застрашувати непокірних князів анатемою, ректи, що вони матимуть “от Бога казнь”, свята мета архиєреїв християнської Візантії).

208. Теоґност (митрополит київський) знову розіслав з Москви повідомлення, що митрополія на Західних землях України (Руси) зліквідована, дієцезії стають підлеглі законам, отриманим з Москви (з митрополичої канцелярії). І їде Теоґност у Константинополь. З Константинополя — до хана Узбека. Є змова трьох — Орди, Візантії, Москви.

Константинопольський патріярх Ісайя отримав дари від Івана Калити і виконав його прохання: православних українців (русичів) підпорядкував митрополичому престолові, який знаходиться у Москві. “Якже це так: не питаючи нас, патріярх передає нас у підлеглість Москві? Поводиться з нами як з бездумним скотом. Тішиться, що ми, ставши побожними православними християнами, не маємо права ні обурюватися, ні боронитися. Єдине, що нам дозволено: жити у рабстві і бити поклони перед іконами православія грецької церкви”.

Іван Калита прибув до хана Узбека з синами — Семеном і Іваном. І сказав ханові, що з Литви до Твері повернувся князь Олександр Михайлович і тверцям говорить, щоб вони боронилися від хижацької Москви. Хан Узбек відповів: “Хто проти Москви, той проти Орди, і буде караний”.

209. Хан Узбек посилає у Твер наказ: негайно князеві Олександрові Михайловичу Тверському і його синові Федорові прибути на поклін до хана. І вони прибули. І хан Узбек, будучи мусульманином, якому вірно служить митрополит Теоµност, в ім’я Христа і Могамета поклав княжі голови до “древа” і відрубав. Хан Узбек “отсекоша глави іх” (Татіщев, т. 5, стор. 92).

Обезголовлені тіла Тверських князів привезені з Орди у Володимир на Клязьмі. Попи, виконуючи розпорядження митрополита Теоµноста, “співали над ними погребне співання”. “Тако убо скончася князь велікий Александр Михайловіч. Того же лєта хан Узбек отпустіл із Орди с пожалованієм і со многою честію й любовію дєтєй велікого князя Івана Даніловича (Каліти), ... і прідоша на Москву с велікою радостію і вєсєлієм”, “того же лета князь Іван Данілович Каліта взял ізо Твері колокол от церкві святого Спаса на Москву” (Татіщев, т. 5, стор. 93).

Іван Калита після “погребного співання”, пішов грабувати Твер. Тверці були зобов’язані біля церкви скласти свої цінності. Юнаки були пов’язані один до одного. І гнані у Москву “на строітєльство”. За ними разом з кіньми запряжені тверці везли у Москву дзвін, знятий з Тверського святого Спаса. Заполонені тверські дівчата ішли за дзвоном: їм було наказано співати церковні пісні і хвалити Івана Калиту.

210. Московське князівство за півтора століття проявило великі зусилля “по собіранію чужих земель” (В. О. Ключевський, Москва, 1957 р., т. 2, ч. 2, стор. 19).

(Землі і народи не валяються, щоб їх “собірать”, як груші. Усім відомо, що коли там чи там вибухало протитатарське повстання, то хан посилав Івана Калиту карати непокірних. І “Хан доручив Калиті покарати Тверського князя за повстання. І він справно виконав це доручення: під керівництвом Івана Калити татари розорили Тверське князівство... і всю землю Рускую зробили пусткою, не зачепивши звичайно Москви. В нагороду за це Іван Калита в 1328 році отримав Великокняжий престол, який з цих пір не виходив з-під Московських князів” (В. О. Ключевський, т. 2, кн. 2, стор. 20).

211. “Іванові Калиті при допомозі татар не тільки вдалося розгромити суперника, князя Тверського, але й міцно зайняти перше місце серед всіх русскіх князів, закріпити за Москвою політичне значення” (В. Д. Греков, “Золота Орда і її падіння”, Москва, 1950 р., стор. 237).

Митрополит Теоґност збагачує себе і патріярха, принижуючи Київ і звеличуючи Москву. І “Спонукуваний бажанням сприяти прославленню Москви, митрополит Теоґност поспішив торжественним і формальним способом причислити митрополита Петра до числа святих, “Збереглося до сучасного часу послання Константинопольського патріярха Івана Каліки (від липня місяця 1339 року) до митрополита Теоґноста, в якому патріярх благословить митрополита зарахувати Петра до числа святих” (“Акта Патріярхат”, Константинополь, 1,191, “Історія Русской церкви”, Є. Голубинський, т. 2, Москва, 1900 р., стор. 151). І тут же Є. Голубинський пише, що “ця канонізація мала для Москви надзвичайно важливе політичне значення”.

212. (Щоб душу людей України (Руси) не тільки гнобити, а й привчати її обожнювати знаряддя гноблення, митрополит Іларіон (Огієнко) ввів зрадника-Доробкевича (митрополита Петра) у список “святих рідної української православної церкви”. І написав: “Святий Петро, Митрополит Київський і всієї Руси, Чудотворець. Родом волиняк чи галичанин (з села Верхрата на Львівщині). Упокоївся 21-го грудня 1326-го року. Канонізований 1340-го року. Мощі спочивають в Успенському Соборі в Москві. Митрополію переніс з Києва в Москву самовільно” (“Українська Патрольогія”, стор. 88).

Отже — українці, їдьте в Москву, і там поклоняйтеся мощам свого “рідного українського православного святого”: православіє увійшло в кров і плоть життя вашого, стало вашою національною культурою, гордістю, славою, без православія українець не є українцем. При допомозі такої пропаганди деморалізується українець, і тому не можна гніватися на нього, що він не має національної свідомости, що він байдужий до трепетних справ волі України (Руси). Він раб, треба помогти йому звільнитися з ярма духовного рабства, і не треба гніватися, коли він ображає Рідну Українську Національну Віру: то не він ображає, то ображає та темнота, яка тримає його душу в духовному рабстві).

213.1340 рік. Померли князь Іван Калита і хан Узбек. На ханський престол сів хан Чанібек. Прибувши в Орду, митрополит Теоґност сказав новому ханові, що в Україні (Русі) запанували литовці, які не визнають Христа; тільки православіє може поновити татарське панування. Не князі, бояри, воєводи, а єпископи і попи в Україні (Русі) володіють маєтками (лісами, ріками, стадами скоту і побожними православними).

Хан Чанібек сказав, що коли попи і єпископи тримають головні багатства у своїх руках, вони також повинні давати данину Орді. Теоґност подарив ханові 600 гривенів золотих. І сказав, що на селища, які не є церковними, можна данину накласти подвійну. Але землі церковні не треба оподатковувати. Бо єпископи і попи своїми казаннями упокорюють побожних православних християн. І хан Батий знаючи це, віддано обороняв віру православну. Хан Чанібек замовк.

214. (Знаємо, що 7-го квітня Великий князь Західної України (Руси) Юрій 2-й (Болеслав) помер від отрути. Він помер, не маючи дітей, -престол остався без наслідників. Польський король Казимір 29 червня написав листа папі Бенедиктові 7-му, що престол царя України (Руси) вільний; папа йому дав благословення почати приєднувати землі України (Руси) до Польщі.

Український воєвода Дмитро Дядько, почувши, що польський король Казимір вторгається на землі України (Руси), зібрав військо. Закликав народ стати в обороні батьківської землі. Король Казимір, побачивши великий спротив українських людей, тікав у Польщу. Рятуючи свою корону, він пообіцяв полководцеві Дмитрові Дядькові не вторгатися на українські землі. Опісля довідаємося, що обіцянки короля-вторжника були не щирі.

Воєвода Дмитро Дядько не мав надій на допомогу татарського баскака. Старався з поляками жити мирно, як сусід з сусідом. Видав грамоту, що польські купці можуть без страху прибувати на торг до Львова, “гріхи їм прощені”).

215. 1341 рік. Москва має стиль життя ординський та є та різниця, що в Орді стоять шатра, а в Москві — військові казарми. У Москву ідуть (охоронені військовиками) вози за возами. На возах хутра білих ведмедів з Пермії, хутра куниць з Муроми, Пермії, Казані, хутра білок з Новгорода і Пермії. І — шкура лосів, оленів з Ростова, Шексни, Вичегди, Муроми, Пермії, Новгорода. І — товщ тюленів з Чуді Заволоцької. Сіль з Пермії, Вичегди, слюда з Карелії, Двіни. Хліб з Рязані.

“Простий відповідальний прикажчик хана по збіранню і доставки данини, Московський князь призначений був потім уповноваженим керівником і суддею русских князів. Літописець оповідає, що коли діти Івана Калити по смерті батька в 1341 році явилися до хана Узбека, то він зустрів їх з честю і любов’ю, тому що він любив і шанував їхнього батька і обіцяв нікому мимо них не віддавати великого князівства. Старшому синові Семенові, назначеному великим князем (Калитою) дані були під руку всі князі русскіє” (Ключевський, т. 2, ч. 2, стор. 22). З наказу Орди “всі князі русскіє” примушені були коритися Москві. І так завоювання Татаро-Монгольської орди переходило “в гегемонію Москви над русскими князями” (Ключевський, стор. 23). І церква, яку українці звуть рідною православною церквою, помагала Орді творити Москву — нову Орду.

216. (Є в нашому народі прислів’я: “Звів дівчину ти, паничу, то бери її! Не кидай людям на посміховище, не пригноблюй її”. Константинопольська патріярхія обманула молодого Великого князя Володимира. Осміяла його древню славу, пригнобила і кинула на посміховище — тепер підпорядковує Україну (Русь) татаро-монгольській військовій казармі (Москві)).

“Царгородський патріярхат (...) вів завжди протиукраїнську політику. Упадок галицької (православної, — Л. С.) митрополії в 1347 році це перший прояв постійного змагання підпорядкувати всі Українські землі під релігійний вплив Москви” (Лужницький, стор. 142). Ні, ні, це не перший прояв: константинопольський патріярх веде протиукраїнську політику від 988 року і особливо успішно проявив її в часи князя Андрія Боголюбського.

217. 1352 рік. У Константинополь прийшов якийсь мандруючий монах Теодорит. І сказав патріярхові Калістові 2-му, що коли він його висвятить на Київського митрополита, то він (Теодорит) буде караванами спрямовувати хліб, мед, шкуру до патріярха. І спрямовуватиме побожних рабів на рабські ринки: раби з великої побожности і любови до рідної церкви ітимуть у рабство смиренно. Патріярх хотів монаха Теодорита висвятити на митрополита, та, дізнавшись, що він не має ні князя, ні війська, щоб обіцянки виконати, прогнав його.

І поїхав монах Теодорит у Тернів до болгарського патріярха і розчулив його обіцянками. І він його “висвячує на митрополита Київського і всея Русі” (Лужницький, стор. 149). Др. Г. Лужницький тут же пише, що “Його не визнає ні Польща, ні Литва, але визнає його частинно Київ... Що з ним сталося — невідомо”.

218. 1353 рік. Митрополит “Київський і всея Руси” Теоґност утратив вірних приятелів (хана Узбека і його низького раба Івана Калиту), з якими він грабував православних християн. Грабував впевнено, по-варварському. І кожний українець (русич) на своєму каркові відчував “вплив візантійської культури”, і під цим впливом був примушений ставити церкви за візантійським зразком, і в церквах бити поклони до візантійських ідолів (образів) за візантійськими правилами.

“Митрополит Теоґност, відправляв каравани-дари у Константинополь імператорові й патріярхові. Побожні православні не відважувалися осуджувати його візантійської захланности. Непокірних він карав, наносячи (за законом святого Іоана Злотоустого) “від 9-ти до 40-ка ран”: тіло посудина гріха. Кати, які з наказу митрополита Теоґноста, били побожних християн, рекли: “Б’ючи тіло, спасаєм душу”.

Новгородський літопис пише, що Новгородський архиєпископ Мойсей написав листа в Константинополь патріярхові й імператорові, що “митрополит Теоґност діє насильством”. Жодної відповіді з Константинополя архиєпископ Мойсей не отримав.

Митрополит Теоґност, розуміючи всю важливість покровительства ханші Тайдули, звичайно, їй рекомендував перед своєю смертю майбутнього свого наступника (через спеціяльних послів і через єпископа Сарайського), і сприянням ханші Тайдули міг покористуватися й Алексій, щоб відхилити Іванові Івановичу суперника, який появився” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 195). Митрополит Теоґност помер 11 березня 1353 року.

219. Хто такий Алексій? Монах Алексій народився у Москві, Іван Калита був його хрещеним батьком. Московський князь Іван 2-й (син Калити) послав дарунки у Константинополь патріярхові: московський монах Алексій (підтриманий Ордою) став митрополитом Київським і всея Руси. І живе він у Москві. Християни України (Руси) “з любови до своєї рідної православної церкви” стали підлеглі митрополитові-москвинові Алексію: таке веління патріярха Филофея.

Москвин Алексій висвячений на митрополита “з тією метою, щоб він був для князів Московських тим, чим були для них сам Теоґност і попередник його св. Петро” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 193). І тут же (на стор. 195) Е. Голубинський пише, що “Коли (Московському князеві) Іванові Івановичу вдалося... отримати у хана ярлик на право бути Великим князем, то з великою певністю треба тут підозрівати старання митрополита Алексія”.

220. Україна (Русь), як пишуть історики, “входить у склад литовської держави”. Князь Ольгерд (гордий литовець) сповідує рідну литовську віру, не вважає себе християнином. Військо його бадьоре, натхненне наукою литовських волхвів, які проповідують терпеливе ставлення до всіх релігій і славлять мужність литовського воїна.

Князь Ольгерд має у своїх руках дороги Дніпра, Дністра, Прип’яті, Бога. Його границі біля Чорного моря, на сході — біля Дінця. На півночі його військо стоїть майже на передмісті Москви.

Якщо б в Україні (Русі) була рідна віра, опікувалися б духовним життям українців (русичів) волхви (народні поети, співаки, любомудри, учителі — охоронці батьківських обрядів, законів, звичаїв, молитв, заповітів). І жодні чужі духовні сили не мали б ні прав, ні можливостей підпорядковувати їх і Вітчизну їхню тій чи іншій юрисдикції. Духовна незалежність стояла б в основі незалежности народу і творення його державної сили.

Князь Ольгерд знає, що українці (русичі) не мають рідних духовних учителів. Українці підлеглі чужим духовним провідникам (присланим з Візантії). І він (Ольгерд) посилає у Константинополь патріярхові Калікстові дарунки і посилає монаха Романа — кандидата на митрополита Київського і всея Руси. Москва, почувши про це, перекупила на свою сторону патріярха Калікста: монах Роман не висвячений на митрополита. Коли Калікста помер, Ольгерд послав дари новому патріярхові Филофеєві.

І він, дари прийнявши, висвятив Романа на митрополита. Якщо попередні митрополити молилися у церквах за ханів, які сповідували татарську віру, то чому митрополит Роман не може молитися у церквах за князя Ольгерда, який сповідує литовську віру. Князь Ольгерд тішився, що звільнив Україну (Русь) від церковної підлеглості москвинові-митрополитові Алексієві.

221. (Варварська Візантія, отримавши нові коштовні дарунки з Москви, знову підпорядкує Київ митрополитові, проживаючому в Москві. Вона робить це, маючи три вигоди: 1. Ярлики ханські дають право патріяршим посланикам вивозити з України (Руси) зерно, шкуру, мед, віск, ріг, хутра, золото, срібло. 2. Українці (русичі), будучи Візантією підпорядковані митрополитові, проживаючому в Москві, не могтимуть мати князя в Києві, який би ознаменовував незалежність Києва, бо Київ перестав бути митрополією (столицею митрополита — батька України-Руси). 3. Патріярх за ведення політики, корисної для хана і князя Московитії, має право безконтрольно експлуатувати православних рабів України (Руси): якщо б Україна (Русь) була самостійною, то патріярх утратив би право її грабувати, і тому він (і всі його попередники) при допомозі попів поборює будь-які прояви відродження державної України (Руси).

Митрополит Алексій знає, що в Орді тепер найсильнішою особою є ханша Тайдула (жена хана Чанібека, чи Жанібека). У Орді він (Алексій) отримав ярлик (право), у якому хан Чанібек написав: “Чингіс хан і перші хани, отці наші, піклувалися церковними людьми, які в церквах за них Христові молилися. І ми митрополита Алексія обдаровуємо правами, він, сидячи на престолі, молитиметься до Христа за нас і за наше плем’я”. Справа митрополитова особливо важлива. Він має владу, отриману від патріярха, від князя і від хана.

222. Хан Чанібек перебуває у походах — грабує кавказькі племена. Ханша Тайдула сидить на престолі, її розважає і лікує митрополит Алексій, він молиться за її здоров’я. Незлюбила ханша Тайдула хана Чанібека, і він почав нездужати. Коли митрополит Алексій їхав з Орди у Москву, Бердибек (улюблений син ханші Тайдули) увійшов у шатро і зі своїми спільниками кушаком на престолі задушив свого тата-хана Чанібека.

Хан Чанібек мав вісім жінок, гордився дванадцятьма синами. Бердибек (син Тайдули) усіх їх повбивав. Тайдула проголосила сина Бердибека ханом, а молодших своїх синів (Кулпу і Науруса) заступниками. Тепер вона позбулася не тільки суперниць, а й їхніх синів. Вона могутня й багата, біля Москви має татарське селище, де живе її сильний рід, селище зветься Тайдула (тепер славне місто Тула).

Зв’язок митрополита Алексія і ханші Тайдули був теплий, “і це послужило на користь Москві” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 196).

Побожним православним потрібні чуда. Чуда їх чудують, хвилюють, а головне — об’єднують і здисципліновують. Митрополит Алексій, знаючи це, проголошує у Москві московське чудо. Оголошує в соборі, що на могилі святого митрополита Петра, який у 1325 році помер у Москві, вночі “сама загорілася свічка”. І він москвинам у церкві показав чудотворну свічку і біля кивота порізав на кусники і, як святощі, роздав (під божественне співання хору) побожним православним. (Ті, які знали, що Алексій сам вночі засвітив свічку, тішилися, що свята таїна тільки їм відома і на славу московського чуда — мовчали).

223. 1359 рік. Бердибек (син Чанібека, внук Узбека (Азбяка)) у шатрі випив кумису, що йому підніс його приятель Тавлубей. І помер на престолі тихо, без мук. І ханом став його брат Кулпа. І Кулпа дав наказ: усі князі і митрополит повинні приїзджати до нього з поклонами. Він даватиме ярлики. Віз князь Московський дари ханові Кулпі, а віддав їх ханові Наурузові (Наврусові). (Хан Наурус з своїми двома синами у шатрі зарізав свого брата-хана Кулпу і тепер сидить на престолі).

(Чужі релігії не тільки роз’єднують народ, а й деморалізують його синів: тоді, коли татари сповідували татарську віру, між ними була зрідненість, єдність, і вони завойовували світ. Хани, мурзи, беї, почавши ставати мусульманами і християнами, впровадили у ханське шатро чвари: у хана Чанібека сини (від ханші Тайдули) Бердибек, Кулпа і Наурус мали три релігії — мусульманську, татарську і християнську).

224. Християнинові ханові Наврусові прийшов поклонитися мусульманин — баскак Хидир: кланяючись, убив його. І сів на престол. Щоб спокійніше ханствувати, він убив Теміра (сина Наврусового) і його приятелів.

(У Москві смуток: Орда падає. Упаде Орда і привалить Москву. Новгородці, тверці, псковці, рязанці оголосять свої государства самостійними. Ні, Орда ще сильна; падаючи, вона владу, скарби, землі, досвід і кров передасть Москві, яка заслужила на це).

З Москви спішить князь Димитрій, внук Калити, на поклін до хана Хидири. Хана Хидиру на престолі зарізав його син Темихоржей. Татари (переважно турки), бачачи неспокій в Орді, починають селитися у тихому граді Тайдули (Тули), інші — їдуть до Саїнової юрти (в Казань), оселюються у Москві та її околицях.

Їдуть татари возами, женуть отари з собою, з ними діти і старі люди. “Де Казань?” — питають вони, маючи на увазі Саїнову юрту. (Татарське слово “казань” значить “золоте дно”, “котел”). На гористих берегах горішньої Волги люблять оселятися татари: земля Московитії їм нагадує їхню Прибайкальську батьківщину. І стиль життя москвинський не дуже відрізняється від татарського: у москвинів так, як і в татар, на першому місці стоїть полювання, плекання скоту. І військові походи, щоб збагатитися здобиччю.

У Орду вторгнувся баскак Мамай, убив хана Темихоржея і сів на престол. Не будучи людиною ханського роду, він проголосив ханом свого приятеля Абдулу, сказавши, що він є сином третьої жінки хана Хидири.

Баскак Калдибек об’явив себе сином хана Чанібека, вторгнувся у шатро та (в 1361 році) біля престолу він був заколений.

225.1361 рік. Татаро-Монгольська орда починає ділитися на малі орди.

Є хан Мурут — брат убитого хана Хидири. Є хан Булгак — його орда осілася на північній Волзі, там, де була Болгарська держава. Є хан Таґай — його орда оселюється на землях Мордовії, хоче мирно жити з Московською ордою (військом).

Князь Московський Димитрій (внук Калити, вихованець митрополита Алексія) стривожений, що князь Димитрій Константинович, який живе у граді Суздалі, побував в Орді і купив собі титул “Великого князя”. Хоче, щоб Димитрій (внук Калити) був йому підлеглий. Митрополит Алексій (родич Калити) урятує свого улюбленця — князя Димитрія Московського.

226. 1362 рік. Київ. (Якби в цей час у Києві, Чернігові, Переяславі, Львові, Люблині, Новгород-Сіверському, Турові, Браславі, Бресті, Галичі, Володимир-Волинському, Курську були українські князі (слуги татарські), вони б могли, об’єднавшись, вигнати з України (Руси) вторжників — литовців князя Ольгерда). Ольгердів син Володимир став Київським князем.

Україна (Русь) не має ні князів, ні війська. Є великий народ, поділений, як знаємо, на тисячі самостійних громад. Громада не пов’язана з громадою одним авторитетом. Староста (виборний) не підвладний старості. Немає такого авторитету, який би скликав з’їзд старостів, щоб вибрати царя України (Руси).

Православні у церкві навчені, що вибраний цар не є царем, а звичайним світським наставником. Справжнім царем є той, хто царює “з Божого веління”. Митрополит може проголосити, що “цар Богом посланий”, але в Україні (Русі) митрополита немає.

Митрополит Роман щойно помер, Константинопольський патріярх оголосив, що християнська Україна (Русь) підлегла митрополитові-москалеві Алексію, який живе в Москві. Польські вторжники вторглися у Львів, Холм, Галич, Камянець, оголосили українців польськими рабами. Українські юнаки, довідавшись, що на Наддніпрянщині, загарбаній литовцями, є месники народу (запорозькі косаки), йдуть з Львівщини до дніпрових Порогів.

227. У Азії і Европі тільки той князь визнаний князем, який сідає на одідичений престол, або який на престолі освячується (коронується) буддистськими, шінтоїстськими, індуськими чи християнськими святителями. Україна (Русь) має духовних святителів, наставлених Візантією. І вони служать Візантії, бо нею наставлені. Вони не мають прав того чи іншого українця (русича) коронувати. І на користь державного життя народу проректи: “Коритися цареві — коритися Богові. Бога бійтеся, царя шануйте”.

(Провідники-самородки Українського народу, які очолюватимуть те чи інше народне повстання проти гнобителів, будуть церквою названі “розбойнікамі”, “бунтовщікамі”, “гайдамакамі”, “порушниками законности”. Чому? Бо народні повстання — справа антихристиянська. Чому? Бо “нехай кожна людина кориться вищій владі”, “влади, існуючі, встановлені від Бога. Тому, хто противиться владі, противиться Божій постанові” (До Римлян, 13, 1). Українець, який будучи християнином, противиться владі ханській, “противиться Божій постанові”).

У степах України (Руси) множаться загони запорозьких косаків — народних месників. У них головне гасло — “Вольность”. Змагаючись за “вольность”, вони про державне життя не думають. Здобути “вольность” можна й без держави, але, щоб її вдержати, треба мати державу — косаки про це не знають.

Косацький загін має атімана: атіман вибирається і скидається підкиданням шапок; його влада слаба й тимчасова; косацький загін обмазує болотом чоло вибраному атіманові, щоб не зазнавався, не був погордливим, самовпевненим.

Князь Ольґерд має військо невелике, але він став могутнім, покликавши до війська українців. Він тримає землі Курщини, Брянщини, Смоленщини. Він підходить до неплодоносної землі Московського князівства, де тепер княжить молодий князь Димитрій (внук Калити).

228. Немає сьогодні такого народу, який би кровно не був змішаний з тим чи іншим народом. Князі Московитії, одружуючись з доньками і сестрами ханів, та здійснюючи у Москві хрещення татар, омосковщували татар. У Києві відбувалося окиянення литовців. Князь Ольґерд одружив своїх синів Гліба і Любарта з українками. Литовці у Києві говорили по-київському, їм подобалися свята — Купала, обжинки, стрітення, щедрівки. Вони (литовці) відчували у цих святах спорідненість з святами литовськими. Кияни, знаючи, що литовці тримаються рідної батьківської віри (не вважають себе ні грецькими, ні латинськими християнами), повідважнішали.

Почала буйно розвиватися українська народна творчість, обрядність. Литовці не дозволяли попам і монахам переслідувати тих киян, які колядують, обмінюються писанками, відзначають свята Купала.

Польща, будучи від 1242 року оборонена від татар Україною (Руссю), мала можливість багатіти, міцніти, зброїтися. Тепер її король Казимір, грабуючи українців Західної України (Руси), вважає, що довершує святу справу, корисну для католицької віри і Польщі.

229. Польські вторжники були зачаровані полями, ріками, лісами, узгір’ями Західної України (Руси). Їм хотілося українську землю називати польською. Король Казимір оточував українські села, вирізував мирних українських хліборобів, не даючи пощади й немовлятам: прагнув українську землю заселювати поляками.

Українці не мали війська, щоб себе оборонити. Боролися, керуючись інстинктом самозбереження: коли невелика група вторжників вторгалася в село і починала грабувати, хлібороби її знищували вилами, сокирами, списами. Оборонялася кожна хата, садиба.

“Я довершив священну дію — убив ляха, який вторгнувся на Українську землю, щоб в українській хаті гнобити українця”, — говорив хлібороб, цілував батьківську ріллю, їй віддаючи останні краплі свого життєрадісного серця.

(Українці сміливі — коли приходила справжня тривога, вони ставали земними богами. Без вагань внуки Дажбожі кропили рідну землю своєю кров’ю. Билися з вторжниками до нестями. Умирали, не вірячи в смерть — вірили, що життя віддають, щоб жити у серцях внуків і правнуків: ... червона тепла кров ллється з грудей — тихо входить у весняну землю — освячується зорями небесними, золотоколосими нивами, єством вічного українського “Я”).

230. Чим Україна (Русь) чарує чужинців? І чому чужинець, українські землі побачивши, не хоче їх лишати, “братається” з українцями, обманює їх, використовуючи всі засоби (віру Христову, слов’янські сантименти, підкупство, зрадливі договори, залякування)?

Відповідь дає мемуарист Михайло Литвин, пишучи, що: “Київ має грунти такі родючі і легкі для оброблення, що коли виорати їх парою волів, і то тільки один раз, буде пребагатий урожай. Навіть не оброблені ці землі дають рослини поживні для людей своїм корінням і стеблом. Також дерева з різними благородними овочами і виноградні лози з великими китягами, зовсім добрими, вони дико ростуть”.

“У старих дубах і буках, дуплястих від старости, часто бачимо рої бджіл і стільники прегарні кольором і запахом. Звірів у лісах і на полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів б’ють тільки для шкури, а з м’яса беруть тільки хребетні, товстіші частини, решту кидають — так його дуже багато. Олениць і диких кабанів зовсім не вживають. Диких кіз така маса прибігає взимку з степів у ліси, а влітку в степи, що селянин б’є їх тисячами.

На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птахів сила предивна, так що весняною порою хлопці набирають повні човни яєць качачих, диких гусей, журавлів, лебедів, а пізніше набирають повні хижі молодих птахів. Орлят беруть до кліток задля їх пер, що приладжуються до стріл”.

231. “Собак годують м’ясом звірячим і рибою. Ріки там бувають повні риби і особливо тоді, коли нечувані маси осетрів та іншої великої риби йдуть з моря на солодку воду. І тому деякі ріки звуться золотими, особливо Прип’ять. І дійсно вона в однім місці, коло Мозиря, коли прибуває свіжа вода з джерел, на початку березня, щороку наповнюється таким множеством риб, що як кинути спис, то він стирчить і тримається просто -така там густота риб. Сам би я не повірив у це, якби не бачив часто, як там черпали без перерви рибу і наловлювали часом на один день тисячу маж приїзджим купцям, що приходять туди у час весняного повороту сонця” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. 6, 4, 5).

Михайло Грушевський пише, що інші мемуаристи, побувавши в Україні (Русі), повторяють те, що написав Михайло Литвин. “Чуда кажуть про незвичайну видатність грунту — так що оброблений якнайлихіше, він дає неймовірні врожаї, вертає посів по сто разів. Сіяти там щороку не треба — на Подолі досить одного року зорати й посіяти — уродить і на другий.

Коли лишити плуг на полі, то він за два-три дні так заросте, що трудно його знайти. Трава на пасовищах така висока, що волів ледве видно в ній, як пасуться: часом навіть і рогів з трави не видно. Грунт такий родючий і тяжкий, що треба запрягати волів по кілька пар”.

232. “Бджіл така сила, що вони роблять стільники не тільки по дуплах, але й ямах. Риби така маса місцями, що вона сама гине від тісноти по озерах і затоках, коли вода почне вибувати. Я сам бачив, оповідає Боплян, як на устю Орелі, закинувши невід, витягнули ми більш, як дві тисячі штук риби, і найменші з них були довгі на стопу” (стор. 5).

Південь... “до самого Чорного моря був зеленою, дівичою пустинею. Ніколи плуг не проходив через незмірні хвилі диких рослин. Тільки коні, що ховалися в них, як у лісі, витоптували їх. Нічого кращого не могло бути в природі: вся поверхня виглядала, як зелено-золотий океан, скроплений мільйонами різних квіток”.

“Крізь тонкі високі стебла трави переглядали блакитні, сині й фіолетові волошки, жовтий дрік вискакував вгору з своїм гострокінчастим вершком, біла кашка крутими шапками виглядала на поверхні. Занесений бо-зна звідки (з Трипілля, -Л. С.) колос пшениці достигав в гущавині” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. 7, стор. 51).

233. Житель України (Руси), живучи на землі, текучій медами і молоками, не мав потреби бути хижаком, щоб прогодувати дітей своїх. І в нього немає хижацьких інстинктів тому, що вони йому не потрібні. Він людина мирна, добродушна, довірлива, гостинна, любить красу, пісню, дотепний жарт. Він більше, як сто літ вирощував татарам пшеницю і просо, він мав хліб і до хліба, і тепер має. Піп — найдостойніша людина села, піп служив ханові і православний християнин, дивлячись на попа, служив.

І тепер піп служить Литовському князеві і православний християнин, дивлячись на попа, служить. Чужа влада, якій піп служить, обдаровує його привілеями. Щоб не втратити привілеїв, піп навіює парахвіянам віру, що грецька церква — рідна мати, і хто її любить, того й Христос любить.

(Піп (майстер моралі) вважає себе єдиним добродієм народу і його надійним представником. Він, принижуючи ідею національної чести, гордости, вольовости, духовної окремішности, проповідує народові ідею вселюдської моралі стада Христового, ідею смиренного заробітчанства, примирення з рабськими обставинами життя і обожнення чужих святощів (візантійських, синайських)).

(Якщо б у селі замість попа був богомолець рідної віри України (Руси), була б доля народу світліша? Так. Богомолець Рідної Віри учив би народ рідного, він би звеличував все рідне, щоб підняти свій престиж в народі. Бо ж чим більше народ любить рідне, тим більше він поважає учителів рідного. Народ, маючи високу національну мораль, глибоку віру в рідні святощі, самочинно себе об’єднує, щоб вигнати вторжників з рідної землі).

(Об’єднати народ і повести його боронити національну честь тоді, коли він про неї нічого не знає, не можна. Тішити народ, що чужа церква вже ввійшла в його кров і плоть, і стала рідною національною справою, можуть відважитися тільки деморалізатори народу).

234. 1367. Горіла, як тріска, дерев’яна Москва — Кремль, Посад, Загородь, Заріччя. На місце дерев’яного Кремля москвини ставлять кам’яний. “Каменньій кремль в МосквЬ” був поставлений “по совьту великого отца свого Альксея чудотворца” (митрополита). Князь Димитрій Іванович (Донськой) зганяє “крестян”, тобто рабів — вони возять каміння на будову Кремля. Митрополит Алексій сказав своєму вихованцеві (сімнадцятилітньому) князеві Димитрію, що Москві потрібні раби, хутра, “дєнгі”, хліб, залізо.

Отримавши благословення від митрополита Алексія, сімнадцятилітній князь Димитрій (Донськой) іде грабувати Твер. Тверці побили грабіжників: грабіжницький похід Донського потерпів поразку. Твер не кориться Москві? Митрополит Алексій запросив до Москви на сповідь Тверського князя Михайла Александровича. І він прибув, і на Красній площі був схоплений: постановлено князя, прибулого з Твері, і його бояр тримати в Москві “под караулом”, “держаша іх во істомленіі велице,... князь гневашася же і жаловашеся наіпаче на митрополіта” (Татіщев, т. 5, стор. 119), який “церковною хитрістю заманив у Москву на знущання”. Прибулі в Москву сини ханські (Карач, Андор і Тютекаш) заборонили москвинам умертвляти тверців і тверці пішли “восвоясі”.

235. 1368 рік. Князь Ольґерд, маючи військо, складене з українців і литовців, оточив Москву: на ріці Тростні розбив Московське військо. Увійшовши у Москву, він узяв награбоване. Та не схотів на бідній землі залоги тримати — земля, яка не може прогодувати своїх людей, нікому не потрібна, і в цьому й сила москвинів. Їхня земля їх не може прогодувати: учить їх брати зброю і йти чужі землі грабувати, учить їх спритности, відваги, підступности, обману, віроломства. Є два виходи — москвини мають іти в багатий Новгород, у хлібородну Рязань на заробітки, покинувши Москву, щоб вона стала пусткою, або вони, москвини, мають покликати молодь до війська і йти за здобиччю, і людей багатих, і землі багаті підкоряти Москві, і “Церков содєйствовала усіленію Московского княжества...; охранять богатства церкві і обезпечівать єйо прівілегіі могла только сільная велікокняжеская власть. С помощью мітрополіта Іван добілся ізгнанія із Пскова тверскіх князєй” (“История СССР”, стор. 155). Усі злочини, здійснені князями Московії, митрополити освячували, щоб “охоронити церковні багатства” і привілеї митрополичого престолу.

236. У Московитії єреї, щоб багатіти і мати привілегії, плекають культ государя Московського. В Україні (Русі) єреї, боючись національного пробудження, яке може ослабити єрейські впливи на народ, проголошують біля амвонів прокляття, спрямоване проти народних мудреців, які співають пісні, оповідають предківські звичаї.

“Слово Христолюбця” (рукопис 14 століття) виступає прямо проти “пісень мірських”, значить пісні тії не тільки були, а й було їх дуже багато, вони були сильно розповсюджені і так загально люблені, щоб треба було виступати проти них цілою силою всіляких фанатичних погроз” (Б. Лепкий, кн. 1, стор. 39). Погрози у церквах супроводжувалися словами “тріклятоє язичество, биваєт на укорізну Божіім празнікам і на досажденіє Божієм церквам і самому Спасу нашему”.

(Народні пісні — душа народу, його радощі і вболівання, його священні прагнення відстоювати на рідній землі свою окремішність, своє хотіння мати щось рідне, справді рідне, а не привезене з чужини. Я вже казав, що слово “язик” значить “нація”, язичеський — національний. Попи постійно боряться з проявами української національної свідомости. Вони вважають, що українські народні пісні, обряди, звичаї, свята шкодять “Божіім празнікам”, “Божіім церквам” і “самому Спасу”. Бо люди, захоплюючись рідною духовністю, байдужіють до “Іоана Крєстітєля”, “Покрови”, “Сіона”, “Йорданя”, “церковних ікон”. І попи через таке “трикляте язичество” не можуть збагачуватися і примушені слухати образливі прислів’я. “Тікайте, кури, піп іде”, “піп скільки ступить, стільки злупить”, “кому мрець, а попові гроші в гаманець”, “шкода не велика, що помер владика”, “доспівався піп до пустої церкви”, “у церкві обновився хрест, а на попові — ряса”).

237. Князь Ольґерд пише Константинопольському патріярхові, що митрополит Алексій, який живе у Москві, заманив на сповідь Тверського князя Михайла, залякує і наказує йому підкоритися Москві. Москвини у князя Івана (у зятя Ольґердового) схопили матір і жінку (доньку Ольґердову).

Князь Ольґерд, бачачи, що київські попи заприязнені з московськими попами, бо ж мають спільного митрополита Алексія, пише Константинопольському патріярхові, що “Московський митрополит благословляє князя Московського на велике пролиття крови. Дай нам другого митрополита на Київ, щоб він очолив православія Смоленська, Твері, Носилі, Нижнього Новгорода”.

Не зацікавлений Константинопольський патріярх піднімати престиж Києва. І тому він на домагання князя Ольґерда призначає свого апокрисіяра (посла) Кипріяна митрополитом, але не Київським, а Литовським, Кипріян від єпископів довідався, що митрополит Алексій жорстока людина. І написав патріярху, що “Алексій є така людина, яку ненавидять всі князі, крім Московського” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 214).

238. 1378 рік. Архимандрит Спаського (придворного) монастиря Мисаїл у Москві відомий як Митяй, улюблений піп князя Димитрія (Донського). Митяй з щойно померлого митрополита Алексія зняв ризи, панагію, і сам одягнувся. Тримаючи в руках жезл і печать, він сам себе проголосив митрополитом Київським і всея Руси. Знову питання — чому “Київський”? “Я — митрополит Київський, живу в Москві, мені підлеглий Київ і побожні християни всея Руси”.

(Москва знає, що вона історії не має, виросла, як головний пункт по збору данини для Орди. Щоб свій престиж підняти, вона хоче історію Києва собі приписати, Київ — мати городів України (Руси), “головний град святої Русі”. Москва звеличує себе тим, що митрополит, який зве себе “Київським і всея Руси” живе в Москві. Чому? “Да патаму, што Києв переєхал в Маскву, тєпер Масква — всея Русі ґалава”).

239. У Суздалі живе єпископ Деонисій, киянин по походженню, а по вірі грецько-православний. Він служить православію так чесно й віддано, що й про батьківську землю забув. Він гордиться, що у Константинополі його пошановано за те, що він за хутра і золото у патріярших купців купив — терновий вінець Ісуса Христа, кров з ребра Ісуса Христа, частину бича, яким жиди били Христа, хитон Христовий, аромати принесені Христові Марфою і Марією, кусень камінюки з ясел, в яких лежав Ісусик, жмут волосся з бороди Христової, частина ризи Діви Марії, частина нешитої ризи Христової. Візантія мала на своїх церковних складах досить таких святощів і ними успішно торгувала з єпископами України (Руси) і Ростово-Суздальської Московитії.

Суздальський єпископ Деонисій, “посідаючи великі святощі”, був гордим. Він новому митрополиту Митяю сказав: “Я єпископ, а ти поп! Як можеш мене благословити!?” Митяй (читаємо про це в літописах) відповів: “Я руками сам здеру ризи з єпископа Деонисія!”

Деонисій, почувши, що ризи з нього будуть зідрані, поклав на вози хутра та інші дари для патріярха і хотів вирушити до Константинополя. Та був московськими агентами схоплений, зв’язаний і в Москву привезений, де його поставили “под караул”. Деонисій почав цілувати хреста, клястися, що не буде їхати до Константинополя і клятву скріплює тим, що залишає замість себе “под караулом Троїцького ігумена Сергія”. Лишивши “под караулом ігумена Сергія”, Деонисій таємно зник у напрямку Константинополя.

240. Митрополит Кипріян, почувши, що митрополит Алексій помер, приїхав з Києва в Москву. Чому? Рік тому помер князь Ольґерд, його сини Андрій, Димитрій, Константин, Володимир, Федір, Корибут, Скиригайло, Агайло, Свидригайло, Минигайло, Лугвень не стараються збагачувати престол митрополичий, дарів не дають, обмежують права архиєрейські.

(У Москві небажаного гостя — митрополита Кипріяна москвини зв’язали і він був “посаджений у в’язницю і потім зі всіми можливими безчестями випроваджений геть” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 232)).

Патріярх Макарій написав листа до Московського князя Димитрія (Донського), питаючи: “На яких підставах Москва не прийняла Кипріяна? І чому митрополичий престол доручений Митяю?” Вона (Візантія), ведучи антиукраїнську політику корисну для Москви, очевидно, була здивована, що москвини відважилися не прийняти її посла (митрополита).

Князь Димитрій (Донськой) з боярами проводжає митрополита Митяя до ріки Ока, звідси він попливе Волгою до Орди. У ханській столиці Царицині отримає благословення, і поїде в Константинополь. Караван, який їде з Митяєм, очолює боярин (вихрещений татарин) Кочевін. З Митяєм їдуть архимандрити Іоан і Пімен, протопоп Александер, шість митрополичих бояр, два перекладачі і слуги-монахи.

241. Перед Константинополем Митяй (людина доброго здоров’я) несподівано помер. І було його “ту погребоша”. Група архимандрита Пімена почала бій з групою архимандрита Іоана. Іоан був зв’язаний, битий “кушаками”, “посадіша єго в верігі жєлєзниє”, “возхотєша єго ввергнуті в море”. Архимандрит, побачивши, що православні християни хочуть його зв’язаного викинути в море, закричав, що не хоче бути митрополитом всєя Русі. І його було помилувано.

Архимандрит Пімен тримає в руках грамоту князя Димитрія (Донського), яку він (Пімен) був витягнув з риз умираючого митрополита Митяя. У грамоті він вимазав ім’я Митяй і поставив ім’я Пімен. Патріярх Ніл у грамоті читає: “Посилаю архимандрита Пімена і молю та вдостойте його митрополитом всєя Русі, бо лучшого не маю”.

(“Казали, що патріярхом Макарій?” “Щойно імператор Візантії патріярха Макарія прогнав і на патріярший престол посадив Ніла”).

“Є у вас митрополит Кипріян, наставлений патріярхом Филофеєм”, — сказав патріярх Ніл і відмовився Пімена висвячувати. Пімен від імени князя Московського позичив в італійських купців сто десять пудів срібла, і з своїми браттями во Христі передав патріярхові Нілові. Ніл, побачивши біля престолу коштовні дари, сказав: “Нє знаю, вірить лі послам Россійським, но совість наша чиста, і посвятив Пімена в Софійськім храмі” (Карамзін, т. 5, стор. 37).

242. Патріярх Ніл бачив, що архимандрит Пімен все пофальшував. Та за сто десять пудів срібла в Константинополі у святій Софії Пімена митрополитом всєя Руси ознаменував і грамоту йому дав, у якій написано: “Смирениі митрополіт Поімен Киевскіі і Велікоі Русі” (“Акт Патріярший”, Константинополь, 2, 8).

Є дослідники, які вважають, що патріярх Ніл Україну звав Великою Руссю, столицею якої є Київ. (Патріярхами запроваджені терміни “Мала Русь”, “Велика Русь” мали умовне значення в церковній політиці, та вони будуть використані білими і червоними москвинами для плекання москвинської національної гордости. Наприклад, Ленін у статті “Про національну гордість великоросів” пише: “ми, великоруські робітники, сповнені почуття національної гордости”, “хочемо гордої Великоросії”.

Облудний термін, пропагований попами, Ленін освячує, говорячи про “економічне процвітання і швидкий розвиток Великоросії”.

(Єреї знають, що чим величніше вони славитимуть Візантію, хрещення України (Руси), тим вони (єреї) більший матимуть престиж між побожними православними. І вони речуть, що дуже велику культуру моралі після хрещення утвердила Візантія в Україні (Русі).

Варварська Візантія після хрещення ширила деморалізацію Українського Народу, поборювала його національну свідомість, знеособлювала, дискримінувала. Переслідувала його мову й культуру, гнобила, принижувала душу, формувала зденаціоналізованого раба православія грецької церкви).

243. У граді Коломна (перед Москвою) князь Димитрій (Донськой) у грудні 1381 році ув’язнив смиренного митрополита Пімена. І вислав його на каторгу “в Костромскую Чухлому”. А його слуг — “святітєлєй, предал смєртной казні”. Патріярх Ніл, пам’ятаючи, що Пімен йому обіцяв великі дари присилати, звернувся до Орди: Орда наказала Москві поводитися з Піменом благочинно. До Москви прибув митрополит Кипріян.

Орда хана Батия, поділившись на малі орди, воює сама з собою, і в цю війну втягує й рабів-князів. По стороні хана Мамая стоїть князь Олег Рязанський і боярин Епіфаній. По стороні хана Тохтамиша стоїть князь Димитрій Московський (Донськой). Біля Дону (на Куликовському полі) хан Мамай був розбитий. Зраділа Москва, прозвала Димитрія Донским.

(Історики Московитії, плекаючи культ своїх царів і князів, голосять, що має “всемірно — історіческоє значєніє Куліковская бітва”; у цих крилатих словах більше пропаганди, ніж перемоги над Ордою. (Відомо, що хан Тохтамиш після Куликовської битви довідався, що Москва приховує від нього велику данину, і прийшов грабити награбоване: 26 серпня 1382 року він увійшов у Москву і пограбував її).

244. Хан Тохтамиш, набравши данини, пішов до Сараю. Князь Димитрій Донськой повернувся до Москви. І вигнав з Москви митрополита Кипріяна, сказавши, що митрополит більше думає про прибутки, ніж про державні справи Московитії. На митрополичий престол сів патріот Пімен. Московитія знала, що в Орді влада ханська вища влади митрополичої. Москвини цю мудру татарську політику наслідуючи, поставили віру Христову в підлеглість Москві. І тому для Москви християнська віра стала корисною — усе, що служить державним інтересам Москви, корисне. “Власть Княжеская первенствовала у нас в дєлах церковних!” (Карамзін, т. 5, стор. 37).

(Не знав цар Володимир Хреститель, що його влада має “першенство у справах церковних”. Сам підпорядкувався чужим церковним справам і свій народ підпорядкував: цим започаткував деморалізацію і гибель державних основ України-Руси).

Митрополит Кипріян, вигнаний з Москви, прибув до Києва. У Київ приїхав з Константинополя киянин — митрополит Деонисій (єпископ Суздальський, що втік з Московитії). Є тепер три Київські митрополити — Пімен, Кипріян, Деонисій. На прохання Кипріяна князь Володимир Ольгердович (Київський) посадив до в’язниці митрополита Деонисія, і він у в’язниці помер.

245. Димитрій Донской грабує села Рязанщини, хоче убити Олега (князя Рязанського) за те, що він ханові Тохтамишові сказав, що Москва приховує данину. “Військо Димитрієве спустошило Рязань” (Карамзін, т. 5, стор. 54).

Хан Тохтамиш, маючи підтримку від хана Тамерляна, розгромив хана Мамая. Димитрій Донской склав присягу вірності ханові Тохтамишові, данину йому привіз. І від нього в дарунок отримав татарське городище Тайдула. (Знаємо, що Тайдула почала зватися Тула, місто зброярів).

У Києві митрополит Кипріян у святій Софії дав наказ побожним православним молитися не тільки за патріярха, а й за імператора Візантії. Чому? Кипріян учив киян, що в Києві ще від Володимира Хрестителя устійнено, що “Грецьку церкву не можна мати, не признаючи над собою влади імператора Візантійського, влада імператора і патріярха об’єднані, і їх не можна розділяти”.

(Україна (Русь), хрещення приймаючи, стала підлеглою не тільки патріярхові, а й імператорові Візантії: прибулі з Візантії митрополити у Києві молилися за імператора Візантії і його військо. Чуючи це, цар Ярослав Мудрий відчував себе морально залежним від імператора. Щоб звільнитися з цього рабства, він призначив українця (русича) Іларіона митрополитом. Та візантійці вже в цей час так у Києві вкорінилися, що Іларіон був примушений свій престол віддати митрополитові, який поставлений Візантійським імператором і патріярхом).

246. 1382 рік. На Київщині займався грабіжництвом боярин Радіон Несторович. Маючи 1600 вояків, він служив кримським татарам, литовці ставилися до нього вороже. Як жорстокий татарський слуга, він був українцями зненавиджений, і тому пішов у Москву помагати князеві Димитрію Донському служити ханові Тохтамишові.

Плем’я Жмудь (литовське) має високу національну мораль: не хоче (так казали його духовні провідники) “зраджувати батьківської совісти”. Жмуди сказали князеві Ягайлові, що визнають його своїм князем тільки тоді, коли він залишиться вірним рідній литовській вірі, не буде підлеглий християнству. Ягайло прохання не задовольнив. І плем’я Жмудів визнало князя Кейстута — гордого оборонця рідної литовської віри.

247. 1385 рік. Патріярх Ніль, розгнівавшись, що митрополит Пімен у Москві зайняв місце митрополита Кипріяна (відданого “ромея”), позбавив його митрополичого сану. Пімен зібрав великі скарби і в одязі купця їде до патріярха: хоче поновити висвячення. Митрополит Кипріян їде вслід за Піменом. Патріярх у Пімена дари забрав, але висвячення не поновив, престол Київський і всея Малої і Великої Руси передав Кипріянові.

Пімен має в мусульманському банку скарби. Боючись, що в Константинополі монахи його можуть задушити, він утік через Босфор до мусульман. І мусульманам сказав, що, коли вони його посадять на патріярший престол, він закликатиме християн коритися мусульманському цареві так, як у Москві він закликав служити ханові-мусульманинові.

248. 1386 рік. Є в Польщі державотворча шляхта: так треба сказати, незалежно від того, чи її хтось любить, чи проклинає, знаючи її жорстокість. Щоб Польща пропала, треба, щоб знатні шляхтичі почали, маючи військові частини, самі з собою воювати. Ні, вони керуються законом дисципліни. У них журба — помер король, треба короля. Вони знають, що Єлисавета (донька померлого короля Казиміра) — жінка мадярського короля Людовика. У Людовика немає синів. Є в нього молодша донька Ядвіга. Їй було сім років тоді, коли її заручено з австрійським принцом Вільгельмом. Тепер їй п’ятнадцять. Литва має князя Ягайла. Є погляд, що він душевно неврівноважений.

Ядвізі шляхтичі сказали, що для добра матері Польщі їй треба одружитися з Ягайлом. Ягайло, ставши її мужом, приєднає Литву до Польщі. Щоб задум був успішніший, Ядвіга сказала: “Ягайле, хочеш мене мати, то починай литовців на католицьку віру навертати”. Ягайло полюбивши дівицю — красну куницю, хрещення здійснював безцеремонно. Стояла юрба литовців, і ксьонз, підійшовши, перехрестив їх і всіх назвав Павлами, іншу юрбу литовців назвав Петрами, іншу — Іванами. І так (звернімо увагу) — щойно в 1386 році Литва стала християнською. І це започаткує її деморалізацію і падіння. Литовці, маючи вроджений нахил до справедливости, не вмітимуть перетворити чужу віру у “ґешефт”, як це вміють робити магнати москвинські, польські, візантійські, латинські.

249. Литовці, маючи рідну батьківську віру, володіли могутньою національною енергією — вони вигнали татар з України (Руси). Узяли Москву. Стали панами на Сході Европи. Литовський князь Ягайло, підпорядкувавши литовців законам римо-католицької віри, започаткує між литовцями чвари і падіння литовської сили.

Польська шляхта у Кракові відібрала у Литовського князя Ягайла литовське ім’я. І не дала йому ім’я християнське (грецьке, юдейське, латинське), а польське ім’я — Володислав. Давши йому рідне польське ім’я, польська шляхта проголосила його королем Польщі, Литви, України (Руси). “Король України (Руси) Володислав? Але ж він не окупував цієї землі?” “Йому даний титул короля України (Руси), щоб він цю землю взяв і приєднав до Польщі”. “Без титулу не можна”. Король Володислав виганяє з Галичини мадярську військову частину. І в 1397 році приєднує Західні землі України (Руси) до Польщі.

(Пригадаймо: 18 лютого 1387 року вісімнадцятилітня Ядвіга, охоронена польськими вторжниками, ввійшла у Ярослав. І сказала так, як їй шляхта радила: “Я пані Русі”).

Литовець Ягайло (Володислав) дихає ненавистю до Рідної Литовської Духовости, батьківських звичаїв і обрядів. У людській психіці закодована ницість: я зрадив, зраджуй і ти. Коли всі стануть зрадниками, тоді зрада буде справою моральною. Ягайло хоче вогнем і мечем хрестити литовців (жмудів), бо він таку обіцянку дав дівиці Ядвізі. “Перша його обіцянка — охрестити на латинство всіх нехрещених Литвинів, брала на себе дуже багато, супроти відрази до християнства деяких більше консервативних (відданих рідній духовості, -Л. С.) литовських країв” (М. Грушевський, т. 4, стор. 129). Литовці (особливо плем’я Жмудів) з болем приймали хрещення. Знали — зрадити батьківську віру — значить зрадити свою совість, свій спосіб життя, окремішність свого духовного “я”. Відречення від рідного завдає благородній людині великі душевні болі.

250. Київ. По хатах ходять прибулі з Греції і Єрусалиму христолюбці. Оповідають про чуда “во Вифлиємі”. Продають мощі святих угодників: кістка, зуб, осколок черепа. У літописі увіковічнений христолюбець Ніфонт. “Де ви, святий чоловіче живете?” — питали кияни. Ніфонт відповідає: “Живу в Єрусалимі в монастирі архангела Михаїла, бережу гріб Господа Бога Христа, і молюся за спасіння душ християнських”. Ніфонт збирає у Києві гроші на гріб Христовий. Іде юрба монахів, озброєних ґирлиґами — обороняє христолюбця від собак і безбожних людей.

Папа Урбан 6-й прагне при допомозі Польщі відвернути Україну (Русь) від грецької віри і навернути на латинську. Українці, ставши “латинянами”, збагачуватимуть папську скарбницю. Між папами (Урбаном 6-м, що сидить у Римі, і Климентом 7-м, що сидить у Авіні) точиться борня — вони самі себе називають антихристами. У них такий склад моралі, як і в константинопольських патріярхів: усе те моральне, що дає прибутки, усе те святе, що по-рабському побожне, богобоязливе, залякане церковними карами і зачароване оповідями про воскресіння мертвих і сцілення прокажених і біснуватих.

251. Митрополит Пімен живе в Азії. Почувши, що патріярх Ніл помер, він поквапно прибув до Москви. З золотом, сріблом і соболевими хутрами він прибув до нового патріярха Антонія, щоб він йому звання митрополита поновив. Патріярх Антоній узяв дари. Та ще коштовніші дари він отримав від князя Московського, який просить Піменові жезла митрополичого не давати. Патріярх став по стороні того, хто йому коштовніші дарунки прислав. Пімен утік з Константинополя.

Польська шляхта вторгнулася в Галичину. Їй так подобається Галичина, що вона її більше любить, як Краківщину. Вона б від ранку до вечора молилася Христові, щоб він поміг їй умертвити галичан, або поробити їх польськими рабами. Між польськими і литовськими вторжниками почалася війна за землі Західної України (Руси).

Рязань, Твер і Новгород відстоюють незалежність своїх царств, обороняючись від Москви, яка для них не була б страшною, якби Орда не стояла по її стороні. Князь Димитрій Донський має від Орди дозвіл “собірать землі для Москви”. Не маючи сил загарбати Рязанщину, яка наполегливо відстоює самостійність, він починає торгівлю. На схід від Рязані (на берегах середньої Оки) живе племя Мещера. І Москва за скарби, награбовані в Новгороді, купила собі країну Мещеру разом з мещерами. Охрестила їх, поробила побожними православними рабами, “навєкі” підлеглими Москві.

252. 1389 рік. Пермяни навернені на віру православну (тобто підпорядковані Москві), відмовляються від православія. Вони переконалися, що православіє — засіб поневолення і нищення пермянського самовизначення. Князь Димитрій Донський знову посилає монаха Стефана (учня Коломського єпископа Герасима), у Пермію.

Пермяни хрестителю Стефанові сказали: “Хіба можна вірити людині, прибулій з Москви? Чи від Москви нам ждати правди і добра? Ми служимо багатьом Богам батьківським, які відомі своїм довгочасним благодіянням. Не розумно Богів батьківських проміняти на одного чужого і невідомого. Наші Боги посилають нам соболів, куниць і рисів, якими вельможі Москви прикрашуються, якими торгують і які дарять ханам, грекам і німцям. Пермяни, наші учителі, суть досвідчені старшини, а цей чужинець юний літами, очевидно й розумом” (Карамзін, т. 5, стор. 69). Карамзін бере ці слова зі спогадів монаха Стефана, які ввійшли у літописи. Пермяни вірили батьківським Богам (Сонцеві, Місяцеві, Зимі, Весні, Вітрові), які не були рукотворними і які їх гріли, давали їм світло, зиму, літо. Та справа не у Богах і не в Богові, а в духовній незалежності пермян: відректися від батьківських Богів і підпорядкуватися одному Богові, зайшлому з чужини, — значить на рідній землі себе визнати невільником: ті, які тебе на віру свою навертають, роблять тебе своїм рабом.

(Монах Стефан, маючи з собою “Московських стрєлцов”, у Пермії палив рідні святині Пермії. Пермянський священнослужитель (старий мудрець Пама) пройшов через вогонь. І сказав, щоб і монах Стефан пройшов. Святиня горить святим вогнем. Стефан відмовився. Москва проголосила Стефана святим чудотворцем, який пермянів поробив рускімі православної віри. (У Кремлі в церкві Преображення в 1396 році був похований монах Стефан).

253. Новгород. Карпо Стригольник відважно говорить новгородцям, що попи, “будучи за гроші поставлені, хижаки важливого сану, правдиві християни повинні віддалятися від попів” (Карамзін, т. 5, стор. 68). Протипопівський рух відомий в історії під назвою — стригольники. “Ніконський літопис” пише, що попівські преподобники, щоб підлащитися єпископові і здобути славу побожного православного християнина, ловили стригольників. Зв’язували їх, виводили на міст і, до шиї камінь причепивши, кидали у ріку Волхова. Не були помилувані й родини стригольницькі, зв’язували й дітей, “свергоша іх с моста”. Дітки, ридаючи, просили дарувати їм життя, та побожні православні християни з великої любови до рідної церкви й діткам пощади не давали: вірили, що Христос ласкає тих, хто обороняє попів і вбиває інакшевіруючих.

254. 1391 рік. Хрещення татар у Москві. “Приїхали татари! Хрещення прийматимуть. Золоті “тайги” привезли!” (У Москві ходять татарські гроші, на яких є написи: “Алкаб Саін халеде Аллагу муккугу”, що значить “Алкаб Саїн хан, царство якого продовжить милість Божа”).

Татарські аристократи Бахти-ходзя, Кадир-ходзя і Мамет-ходзя та їхні родини, приятелі і слуги, хрещення прийнявши, стали рускіми православними. Митрополит Кипріян їх “сам кресті і нарече ім імяна во святом крещеніі Ананія, Азарія і Місаіл” (Татіщев, т. 5, стор. 179). Татарські аристократи ставали московськими боярами, мало змінивши свій характер і спосіб життя. Бахти (Бахтєєв) — “постєльнічій хана Тохтамиша”, один з найвпливовіших діячів Орди. Татари, його наслідуючи, перекочовували в Москву, ставали “рускімі православной вєри”.

Хрещення татар у Москві відбувалося завжди особливо торжественно. “І позвоніша во вся колоколи і собрася мало нє весь град, і снідоша на рєку Москву,... і ту на рєцє Москвє сам Мітрополіт кресті я. ...І татари новокрєщєні хожаху вкупє, акі соузом любве связаема” (Карамзін, т. 5, примітки, стор. 90).

Після смерти Димитрія Донського, Московським князем (у 1389 році) став його син Василій. (Він був лакеєм ханським), і “бил возведьон на престол в Владіміре (на Клязьмі, -Л. С.) послом Царськім (ханським) Шахматом. Такім образом достоїнство Велікокняжеськоє сдєлалось наслєдієм Владєтєлєй Московськіх” (Карамзін, т. 5, стор. 76).

Уже знаємо, що Москва звала хана царем. Москвини казали: “Наш цар Узбек”, “Наш цар Тохтамиш”. Карамзін пише, що хан (цар) послав свого посла Шахматова, щоб він князя Василія посадив на престол “государя Московського” і дав йому право від імени Орди придушувати протитатарські повстання, бути деспотом.

255. Митрополит Кипріян славить владу деспота — вірно служить Москві. З Москви він посилає листи архиєреям християнської України (Руси), щоб вони у всіх справах зверталися в Москву. Хто у Києві ставиться вороже до Москви, той непобожний: у Москві живе київський митрополит Кипріян (батько України-Руси), така воля візантійського патріярха. Кипріян одружує 17-ти-літнього Московського князя Василія з княжною Софією — донькою Литовського князя Витовта. Витовт — син Литовського князя Кейстута. (Весілля Софії і Василія відбулося 9-го січня 1391 року).

Москва (вірна рабиня Орди), маючи союз з Литвою, прагне возз’єднати до Москви Новгород, який жертвенно боронить свою незалежність. Московський князь Василій (син Димитрія Донського) іде грабувати Новгород. По дорозі ограбив і спалив град Торжок на ріці Тверця. З ним їдуть (вихрещені рік тому митрополитом Кипріяном) татарські воєначальники. Вони наснажують військо духом татарського хижацтва.

256. Новгородці кажуть, що вони мають грамоту від князя Ярослава Мудрого (сина Володимира Хрестителя), що “Новгород вільний, жодному князівству не підкоряється, має право мати свого князя”. Москвини відповідають: “А ми маємо грамоту від хана, хан нам помагає, а вам хай помагає Ярослав Мудрий!”

Москвинські вторжники старих новгородців і дітей убивають. А молодь (людину до людини — за звичаєм татарським) зв’язують, женуть у Москву “на строітєльство”. 70 найвизначніших новгородських провідників закуто в кайдани і погнано в Москву.

Той, хто обороняє незалежність своєї Вітчизни, ставиться вороже до варварської Москви, той “преступнік”. І новгородці названі “преступнікамі”, і “осуждьонниє на смерть сіі преступнікі ісходілі кровію в муках: ім мєдленно отсєкалі рукі, ногі і тверділі, что так гібнуть врагі Государя Московського” (Карамзін, т. 5, стор. 83). (Сходили кров’ю в муках ті, які виступали проти возз’єднання Новгорода і Москви).

(Дев’ятнадцятилітній Московський князь Василій Димитрович, учень православних татар, у всьому наслідує хана. Він сидить на підвищенні біля Кремлівської стіни і з насолодою приглядається до катувань: відсічені голови новгородські на його очах обгризають собаки. Щоб новгородцям завдати більших мук — сина обмазували кров’ю убитого батька і потім нацьковували псів. Син зв’язаний і батьковою кров’ю обмазаний, не міг боронитися від псів, які йому перегризали горло. Рязанський князь Василій Косий проявив прихильне ставлення до новгородців і псковців, був схоплений, і йому повиколював очі хан-князь Московитії).

257. 1395 рік. Чингіс Хан Тамерлян розгромив орду хана Тохтамиша. (У тюркській мові слово “темір” значить “залізний”; “Тамерлян” — европеїзоване “темір”). Тамерлян -простий татарин. Є здогади, що він правнук однієї з жінок хана Батия. Він почав діяти, організувавши “сотню ґазаґів”. Робив напади на невеликі війська, розгромлював, множив сили і впливи. Він так виріс, що почав загрожувати ханам; розбивши їх, став Чингіс Ханом. І сам себе оголосив володарем Всесвіту. Розгромлена Тамерляном Орда поділилася на три орди — Казанська, Астраханська і Кримська.

Тамерлян не любив холодних країн, обминав сніги. Сили і думки спрямовував на південь. Забравши Грузію, він проголосив свято перемоги. Сидів на золотому троні, пив грузинське вино, хвалив чарівно-смаглявих грузинок.

Московитія злякалася: вона ніколи не була незалежною країною. І тепер, бачачи, що Орда (її щедра опікунка) падає, боїться бути незалежною. Незалежність для неї поки що небезпечна. Чому? Рязань, Новгород, Твер, Псков, об’єднавшись, посадять Москву на московське місце, і вона збідніє, перестане грабувати сусідні (чужі землі). Московія шукає такого хана, якому б вона могла далі служити, маючи опіку і право грабувати (“собірать”) землі, вороже наставлені до Орди.

258. 1400 рік. Україна (Русь) окупована литовським князем Витовтом. Українці і білоруси — брати рідні ділять одну долю. Витовт мав могутній бій з татарами на березі Ворскли. Татари добрі вояки, “на полі брані вони так скаженіють, що й стриму не мають”. Ранений татарин, не маючи зброї в руках, хапає українця чи литовця за ногу і гризе, як звір; не може змиритись з думкою, що він заполонений, ранений.

Татаро-Монгольська орда карала Київ — кияни не мали права мати свого Великого князя, війська, підлеглого ханові. Кияни, зброю маючи, підлеглости не визнають. У них склад вдачі не такий, як у москвинів. Князь Витовт, знаючи це, боїться бачити українське військо, очолюване українським князем. Він (за монгольським зразком) поставив по селищах старостів, йому підлеглих. Іван Крип’якевич пише, що “мережа князівств покривала тоді й Україну”: очевидно всі ці князьки були підлеглі князям з Литовської династії.

259. Попи і єпископи у часи татарської окупації України (Руси) купалися у розкошах, будучи могутніми рабовласниками. Єпископи мали свої військові загони. Могли непокірних рабів тримати у в’язницях і вбивати їх. Під литовською окупацією українці стали відважнішими, без страху відзначали свята Купала, Обжинки, співали щедрівки. І єпископ Антоній Турівський (з граду Турів) від імени попівської братії, обминаючи війська князя Витовта, прибув до хана Щадібека. І сказав ханові, що попи хана просять, щоб він вигнав князя Витовта і знову став ханом України (Руси).

У 1401 році князь Витовт довідався, що єпископ Антоній Турівський побожних православних, які йому вірять, намовляє підкоритися ханові Щадибекові. Витовт послав у Москву до митрополита Кипріяна скриньку з золотими гривенями. І попросив забрати з України (Руси) Антонія Турівського. Кипріян дари прийняв і в Антонія Турівського в 1405 році титул єпископський відібрав. І відібрав “села” і “рабів побожних, які працювали на єпископських маєтках”. Привезений до Москви єпископ Антоній Турівський був ув’язнений у Симоновому монастирі.

260. 1405 рік. Війна, яка дає право безкарно грабувати мирні селища, брати силою жінок і дівчат, наповняти мішки коштовними речами, стала найвищою формою людської приємности. Москвинські вторжники звикли до грабіжницьких воєн, їм не хочеться жити мирно у Москві навіть тоді, коли є хліб, сало, водка. Їх вабить приємність нових і нових грабіжницьких походів.

Над берегами ріки Двина у багатих селищах живуть русяві, білолиці, світлоокі слов’яни. І пішло Московське військо по цих селищах розкошувати, чи (як пишуть історики) “землі Русі собірать”. “Москвитяни полонили Двінського посадника, багатьох бояр, і всюди грабували без милосердя, але, розбиті в Колмогорах, залишили полонених і повтікали” (Карамзін, т. 5, стор. 112).

На “візитацію” прибув з Москви до Києва Київський митрополит Кипріян. Він церковними істориками названий “високоосвіченим теологом, мудрецем”, великим “утвердителем православія в Києві”. Він завжди був оточений “іпараволанами” (церковними шпигунами, які вербувалися з людей дуже відданих святому православію).

261. Не треба гніватися на митрополита Кипріяна, який, будучи духовним батьком України (Руси), бачив в українцеві лютого ворога. Кипріян любив Візантію, душа йому підказувала бути месником — стародавні кияни (їх він зве скитами) били візантійців безпощадно. Били візантійців Олег, Ігор, Святослав. Кипріян не має моральних прав шкодувати киян. Він був, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), “болгарином”, шляхтичем. Він знав про походи киян у Болгарію в часи Святослава Хороброго. І він в душі тішиться, маючи нагоду тепер гнобити, принижувати киян. Він картає в Києві народні пісні, обряди, звичаї, бачачи в цьому прагнення киян до незалежности, самовизначення.)

Він хвалить тих киян, які грецьку віру звуть рідною, не мають почувань національної гордости, обожують візантійщину, її ризи, ритуали, канони. Він хвалив тих киян, які в церкві стоять навколішки перед іконами Миколая, Михаїла, Варвари, Іоана, Пантелеймона. Він бачив на іконах греків. І в’являв і свій образ у золотій рамі, перед яким “со страхом і трепетом” стоять навколішки по-рабському побожні кияни.

Іпараволани (донощики) повідомили митрополита Кипріяна, що в Києві архимандрит Тимофій залюбки говорить з киянами про православіє не церковною (болгарською) мовою, а київською та відважується казати, що митрополит Кипріян грабує Київ, збагачує Москву.

Кипріян проголосив архимандрита Тимофея “залицальником, розпусником, грабіжником”, і арештував його. І на його місце поставив архимандритом Феодосія (прибулого з Москви агента князя Московського). Помер митрополит Кипріян 16 вересня 1406 року. Візантія, високо оцінюючи тих митрополитів, які в Україні (Русі) поборювали прояви національного пробудження, проголосила й Кипріяна святим, а митрополит Іларіон (Огієнко) впровадив його в “Українську Патрольогію”.

262. 1408 рік. 1-го вересня Константинопольський патріярх Матвій 1-й висвятив грецького патріота Фотія (родом з Пелопонесу) на “Київського митрополита і всея Русі”. І він в 1409 році прибуває в супроводі патріярших і імператорських послів та військової охорони до Києва. Візантія живе переконанням, що всі православні України (Руси), незалежно від того, чи в них чужий цар, чи рідний, підлеглі імператорові і патріярхові Візантії: імператор і патріярх — одна думка, бо патріярх наставлений імператором.

Князь Вітовт у Києві зустрів митрополита Фотія. І сказав: “Коли ти митрополит Київський, то не принижуй же Києва, живи в Києві. Не їдь у Москву помагати князеві Московському зазіхати на Київ”. Київ тепер багатий, многолюдний.

Митрополит Фотій, почавши жити у Києві, відправив караван з дарами патріярхові і імператорові — своїм головним зверхникам. Відправивши віск, мед, зерно, хутра, ріг, шкури, золото, срібло, він (митрополит Фотій) забрав у Київських церквах чаші, обікладені діямантами, псальтирі, золоті хрести. І щез у напрямку Москви, знаючи, що у Києві князя Вітовта немає. І в Москву він прибув 22 березня 1410 року.

263. Князь Вітовт очолює “Союз” Литви і Східної України (Руси). Велику частину у його війську творять українці. Маючи українців, він до Києва приєднав Смоленськ. Князі Рязанський, Псковський, Новгородський, Тверський та знать, підтримана населенням, добровільно визнали зверхність князя Вітовта.

(Московський князь Василій 2-й (Темний) оголосив себе “молодшим братом” князя Витовта: визнав, що залежний від Витовта. Глянувши на мапу, бачимо, що в 1400 році Московське государство було розміром таке, як Румунія. Рязань, Казань, Брянськ, Тверь, Новгород, В’ятка не були підлеглі Москві.

Витовт (Литва і Україна-Русь східна) і Володислав-Ягайло (Польща і Україна-Русь західна) у липні (в 1410 році) повністю розгромили під Ґрінвальдом армію хрестоносців, очолену великим магістром Ульріхом фон Юнґінµеном, який загинув у бою.

Головну справу перемоги під Ґрінвальдом довершили українці (русичі). Вони мали 14 полків, литовці — 8, поляки — 10. Та українці не прославили своїх прапорів, бо вони свого князя не мають: їхні полки були очолені Витовтом і Володиславом-Ягайлом. Якщо ми, українці, хочемо учитися на помилках наших дідів, то ми не пропащі люди. Українці в Україні не повинні виконувати наказів, даних чужими командирами. Той, хто не розуміє цієї істини, вважається рабом).

264. 1411 рік. Київський митрополит-грек Фотій “чарує” українців (русичів) великою візантійською культурою, світлою совістю, правдивою вірою: він, “митрополит Фотій просто ограбовує всі церкви, куди приїде, забирає з собою всі дорогоцінності, гроші, ризи, образи, все це перевозить у Москву ... Зокрема київську митрополію митрополит Фотій ограбував цілком” (Лужницький, стор. 171).

Він (митрополит Фотій) їздить з добре озброєними грабіжниками, з ним — юрба попів і монахів. Ніхто не відважується йому чинити опору. Побожні православні навчені тішитися, що їм Візантія принесла світло правдивої віри і культури, і — мовчати.

Ограбувавши Київ, митрополит Фотій роз’їзджає по Ростово-Суздальщині. Збирає для Константинополя данину. Улітку він прибув до Володимира на Клязьмі. У град Володимир “вторгнувся п’ятисотенний загін, складений наполовину з москвинів і наполовину з татар, очолений царевичем (ханчуком) Талічом. Татари хотіли схопити митрополита у Володимирі, щоб ограбувати його чи взяти в полон (Е. Голубинський, т. 2, стор. 365). Фотій урятувався: тоді, коли москвинами-татарами був зроблений напад на його палату, він сидів біля озера Сенезького, благословляв монахинь. І тут (на пам’ять порятунку) він поставив церкву Рождєства Христового.

265. Митрополит Фотій оголосив у Москві, що князь Андрій Суздальський-Боголюбський (він у 1169 році спалив Київ і святі ікони переніс на землі Московитії) ознаменував, що “Русь смєніла квартіру — перешла з юга на сєвер”.

У Москві (у 1409 році) монахи спеціяльно оформили літописний звід “Троїцький літописець”, у якому пропагується підлеглість Києва Москві, благословення митрополита Фотія.

(Той, хто не знає, яку шкоду православіє завдало Україні (Русі), і тому бачить у православії спасіння, заслуговує на співчуття: він не винуватий, що живе у тьмі обману. Винуваті ті, які все це знають і від народу рідного приховують, щоб розкішні ризи мати, жезл блаженнішого архиєрея тримати).

266. Князь Витовт написав патріярхові Євтимію 2-му листа, що митрополит Фотій ограбував Київські церкви: патріярх на лист князя Витовта не відповів. Імператор Візантії Мануїл написав у Москву до митрополита Фотія листа, що має сина Івана і буде добре, коли десятилітня Анна (донька Московського князя Василія Димитровича) прибуде до Константинополя, де й повінчається.

Кияни, які повернулися додому після бою під Ґрінвальдом, оповідають, що латинська церква має три папи одночасно — Миколу 5-ого, Івана 12-ого, Олександра 5-ого. У Чехії Іван Гус каже, щоб чехи на чеській мові молилися. Чому ми не маємо такого сина, який би сказав: попи, ви в Києві українську мову зневажаєте, мова — душа народу. Чому гнобите душу мовами чужими (болгарською, грецькою), тьму звете світлом?

267. 1412 рік. Литовець Володислав-Ягайло (король Польщі) у Перемишлі повикидав з гробниць кості древніх князів України (Руси), щоб гробниці не пригадували українцям, що Перемишль споконвічна батьківська українська земля.

“Побожні православні християни, любіть рідну церкву. На Боже давайте, на чесні ікони, рідна церква — мати ваша милосердна”, розчулено, до болю зворушено речуть попи у церквах. Князь Витовт бачить: єреї православія грецької церкви виглядають пишно, говорять зворушливо про рідну церкву, чудотворців, євангельські істини. І в цей же час жорстоко обкрадають побожних людей. І він знову пише листа патріярхові Євтимію 2-му, що митрополити всю честь церковну Київської митрополії переносять до Москви (скарби церковні і святощі.., скиптр Богородиці і хламиду, і сандалі її, чесні ікони, окуті золотом, і багато інших дорогих речей, і всю честь церковну Київської митрополії переносить в інше місто.

“Хто може перечислити все те, що древні князі улаштували для своєї чести на пам’ять по собі, крім золота і срібла, і церковних оздоб, і що все митрополити перенесли в інше місто”, “Я не хотів приймати митрополита Фотія, але він пообіцяв, що у нас перебуватиме і як слід дбатиме про церкву, але він тут у Києві не лишився і ще більше спустошив Київ” (Е. Голубинський, “Історія Русской церкви”, Москва, 1900 р., т. 2, стор. 370). Князі України (Руси) візантійцям платили щирим золотом за ікони, окуті золотом, псалтирі, хрести. Тепер грек-митрополит Фотій ці церковні цінності бере в Києві (бо він -Київський митрополит) і везе в Москву, де продає за золото, хутра.

Їм (побожним православним), щоб вони ніколи, ніколи не довідалися, хто є їхнім ворогом і чому вони закуті, вірний слуга Візантії, утративши почуття національної гордости, рече: “Митрополити-греки сидять тихо, сіючи православну культуру, сидять спокійно і їх легко сприймають в Україні” (Митрополит Іларіон (Огієнко), “Візантія й Україна”, стор. 56).

Вони сіють православну культуру гноблення душі Українського Народу. Вони не сидять тихо, спокійно, вони торгують — продане перепродують. І той, хто їхні злочини приховує, обманює рідний народ, щоб у пишних архиєрейських ризах блаженствувати.

268. Князь Витовт бачить, що хрещення України (Руси) принесло Україні (Русі) занепад моральних вартостей народу. Єпископи і попи дбають тільки про свої вигоди, маєтки, на рідний народ дивляться як на побожних рабів з роду Яфетового.

Він, Витовт, бачить жахливу наругу, чинену патріярхами: Київ позбавлений права мати свого митрополита. Князь, який сидить у Києві, морально зобов’язаний підлягати митрополитові, який сидить у Москві і затримує за собою титул — митрополит Київський і всея Руси. Бачачи варварську церковну політику Візантії, князь Витовт сказав єпископам: “Коли ви самі, без Візантії, не виберете Київського митрополита, я вам всім повідрубую голови!”

(Князь Витовт бачить: працьовиті хліборобські маси України (Руси) сліпо вірять попам. Чому? Піп володіє святими (від Бога отриманими) таїнами: мрець, похований без попа, не встане під час воскресіння мертвих. Ті, що вірять в це, не знають, що вони обдурені. Не знають, що їхні мислі на неправильну дорогу спрямовані.

Візантія чотири століття ретельно працювала, щоб перетворити українця в темного раба, який со страхом і трепетом обожнює візантійські мощі, іконостаси, канони, догми. І не думає (і не знає, що треба думати) про справи Вітчизни і про гордість національної чести. Той, хто хоче володіти такими хліборобськими масами, повинен мати по своїй стороні попів і єреїв. І князь Витовт, знаючи це, прагне звільнити Київ від підлеглости митрополитові, який живе в Москві і дає київським попам розпорядження вести політику, корисну Москві).

Перелякані єпископи почали благати патріярха Константинопольського, щоб він до Києва прислав митрополита. І не примушував Київ коритися Москві. Патріярх відповів, що Київ має коритися Москві. І тому митрополита не отримує. Витовт жде виконання наказу — і єпископи з’їхалися, і вибрали митрополитом Григорія. Патріярх, почувши, що Київ сам відважився митрополита вибрати, поквапно з митрополитом Фотієм оголосив прокляття митрополитові Григорію: “Ні з митрополитом Григорієм, ні з його єпископами і однодумцями не сходитися в діях, ні в харчах, ні в питті, ні в дружбі, ні в мирі, ні в любові”.

269. У 1419 році, після смерти митрополита Григорія, грецький патріот (митрополит Фотій, який сидить у Москві) зробив чистку в Києві: покарав тих єреїв, що відважувалися мати свого митрополита. І прислав з Москви до Києва попів, які мають завдання ширити пропаганду, що для православія грецької церкви буде корисно, коли Київ стане підлеглий Москві. У Москві живе митрополит — духовний батько християнської України (Руси): живе в Москві тому, що “так хоче Пречиста Діва Марія і візантійський патріярх”.

“Ніконський літопис” (5, 51) пише: “Спочатку митрополити всея Русі престол свій мали в Києві, нині же вони Київ поставили у ніщо, і все з Києва переносять у Москву, і це тепер митрополит Фотій з Києва всі оздоби церковні і начиння переносить у Москву, і весь Київ, і всю землю пустою зробив тяжкими митами і великими податками”. Митрополит “все з Києва переносить у Москву” не даром, він награбоване продає, кажучи: “Русь мєняєт квартіру, з Кієва переходіт в Москву”.

270. У орді переміни. Орда така ослаблена внутрішніми війнами і сварами, що Москва вже може й не платити їй данини. Та Московський князь Василій Димитрович, “будучи в Ханській столиці, знову зобов’язався платити данину Монголам: він платить, не дивлячись на часті переміни в Орді” (Карамзін, т. 5, стор. 126). Він платить, щоб мати право від імени Орди грабувати сусідні землі і їх “возз’єднувати з Москвою”. І так він “Присвоїв собі Нижній Новгород, Суздаль, Муром разом з деякими із колишніх уділів Чернігівських у древній землі Вятичів; Торусу, Новосиль, Козельськ” (Карамзін, т. 5, стор. 133).

Він усі свої грабіжництва оправдував, кажучи, що має на те “Ханське согласіє”. Він тверцями і новгородцями названий “татарським псом”, бо був такий вірний татарам, що навіть коли писав заповіт для сина, то не без “Ханського на то согласія” (Карамзін, т. 5, стор. 136). (Він помер у 1425 році, 27 лютого, прожив 53 роки... Він лишив рідного брата — князя Юрія. У Москві має початися боротьба за престол. І тут Орда рятує Москву: хан Махмет дає наказ, щоб десятилітній князь Василій Васильович (син померлого князя Василія Димитровича) сів на престол.

271. 1430 рік. Помер князь Витовт, прожив 82 роки. Він, володіючи Україною (Руссю), розшукував українців, споріднених з визначними українськими княжими родами. І вбивав їх. І на їхніх землях ставив своїх намісників. Він хотів, щоб українці всі були рівні, тобто, “щоб всі були холопами”. Коли між холопами появиться, як самородок, здібний провідник, вони йому ректимуть: “Ти такий холоп, як і всі ми, а хочеш бути паном”.

(Поневолений народ довести до такого стану, щоб він утратив пошану до себе, не вірив у себе, сам себе тримав у рабській покорі: філософія чужинців, які панують над українцями).

У Москві піп Павнутій творить міт обожнення князя. Голосить москвитянам, що в 1427 році під час голоду монахиня Анастасія пішла на той світ. І в раю вона побачила Московського князя Івана Даниловича Калиту, який сидів поруч Бога. А князь Витовт (ворог Москви) сидів у пеклі і чорт клав йому в рот розпечені червонці, кажучи: “Наїдайся, окаянний!” (В. О. Ключевський, “Курс Русской історії”, т. 2, стор. 26). Міт учив москвитян обожнювати рідного провідника і зневажливо ставитися до чужого. Вести до перемоги легко тих воїнів, які вважають, що “суд государя — суд Божій; царь єсть владєтєль землі і житєлєй; правда Божья, а воля царская; воля царя — закон!”

272. Народними зборами вибраний провідник (цар, король, князь) у Европі мало пошанований. На престолі має сидіти престолонаслідник, тримаючи символ одідиченої влади. Згадаю таку подію: польські і литовські шляхтичі змагаються за “вищий авторитет влади”. Поляки привезли у Литву тринадцятилітнього княжича Казиміра, щоб він у Литві був польським намісником.

На бенкеті литовці, як пише М. Аркас, “понапоювали польських панів так, що вони поснули”. Литовці взяли княжича Казиміра і у Вільно в соборі посадили на великокняжий престол. Надягнули на нього Гедиминову шапку, “дали у руки меч і почали гукати на шану Великому князеві. Поляки прокинулися, але вже було пізно: діло було скінчене, Литовське князівство знов мало свого осібного Великого князя”.

Замість малолітнього князя Казиміра правив Литвою воєвода Ян Ґаштовт. Бачимо: литовці вміють творити державний авторитет. На престолі у них сидить хлопчина, якому вони поклони складають, він — прапор Литовської незалежности. Тут справа не в монархізмі чи республіканізмі, а в умінні рятувати Вітчизну від руїни. Немає авторитету, появляються озброєні ватаги. Атімани ведуть між собою війну, виснажуючи народ і кидаючи його в розпач, зневірення, в хижі обійми тих чи інших вторжників.

273. 1431 рік. Славні українські князі повбивані під час оборони України (Руси). Бояри живуть, як поміщики: не виявляють свого походження. Є прислів’я: стадо без пастуха гине. Або приєднується до стада, яке має пастуха.

“У вас немає царя, князя з Божої ласки. І тому приєднуйтеся до Польщі, Москви, Мадярщини, Литви. У них родовиті (від діда й прадіда) закони, з Божої ласки володарі престолів, Христом благословенні”. Українці, не маючи рідного царя, будуть стихійно боротися за волю, довершуватимуть безприкладні в історії подвиги. Часто і густо литиметься українська кров, обороняючи священне право України (Руси). Є думка, що народ без царя може жити, а цар без народу — пропаде, ця думка хвора: цар Святослав Хоробрий — це Народ, а Народ — це цар Святослав Хоробрий. І тоді, коли Україна (Русь) керувалася мудрістю цієї природньої правди, їй належала Сила, Воля і Честь.

Князь Юрій Димитрович (син князя Донського, брат померлого князя Василія Димитровича) і князь Василій Васильович — син померлого князя Василія Димитровича боряться за престол князя Московського. У Московитії живуть татарські баскаки (воєводи) Айдар і Булат, а також сильний мурза Тегін (око ханське). Від них залежить, хто стане князем Московським. Князь Юрій підкупив мурзу Тегіна, а князь Василій — Айдара і Булата.

“Вельможі Ханскіє, в особєнності Булат і Айдар, усєрдно началі ходатайствовать у Царя (хана, — Л. С.) за Василія і чєрніть Тєгіню” (Карамзін, т. 5, стор. 157). Щоб справу князів Юрія і Василія полагодити, поїхали московські бояри до царя (хана) з поклоном.

І “боярин московський, Іоан, став перед Махметом і сказав: “Царю верховний! Молю тебе, дозволь мені, покірному холопові, говорити за мого юного князя. Юрій шукає Великого княжіння за древніми правами Россійськими, а Государ наш по твоїй милості, знаючи, що воно є твій Улус: віддаєш його, кому хочеш. Один вимагає, а другий молить. Що значать літописи і мертві грамоти, коли все залежить від волі Царської? Хіба не вона утвердила заповіт Василія Димитровича, який віддав синові Московське князівство?

Шість років Василій Васильович на престолі: ти не скинув його, значить сам визнавав його законним Государем”. Ця, дійсно хитра промова мала успіх довершений: Махмет об’явив Василія Великим князем і велів Юрію вести його коня: старий обряд Азійський, який означає владу Государя верховного над його підручними чи залежними князями” (Карамзін, т. 5, стор. 158).

274. Карамзін пише, що хан Махмет не вимагав від князя московського данини, але він йому данину платив. Не вимагав тому, що проголосив його “Темником” (десятитисячником). Маючи постійне десятитисячне військо, він, як вірний слуга татарський, придушував ті чи інші протитатарські повстання. Князь Василій Темний постійно платив данину, щоб мати запевнену підтримку Орди. Незважаючи на те, що князі Московитії є низькими татарськими катами-рабами, їх обожнюють Татіщев, Карамзін і славить їх “История СССР”, щоб славити Москву.

(Москва успішно копіює закони і характер Орди і сама стане Ордою, оснастившись практичною політикою. “Татари були дуже досвідченими практичними політиками” (Покровський, т. 1, кн. 1, стор. 179).

Хани, названі москвитянами царями, були добрими учителями, вони навчили москвитян законів державного порядку, строгої дисципліни і мистецтва обману. Москва, щоб мати історію, прагне при допомозі митрополитів присвоїти собі ім’я Русь, і в цей же час каже ханові, що не визнає законів “княжіння по древнім правам Русі”, визнає накази ханські, щоб при їхній допомозі собі присвоїти ім’я Русь).

275. 1434 рік. Хто шукав у орді правди і законів, той пропав. Хани не любили тих справедливців, які до них приїзджали без коштовних дарів. Князь, який грабує мирних жителів, зриває з їхніх ший золоті хрестики, виливає золоті чаші і везе ханові, вважається справедливцем.

“З легкої руки хана Узбека, в первій половині 14 століття, звання старшого Великого князя утвердилося за московськими князями, постійно переходячи від батька до сина, за ханським затвердженням, і так було до того часу, поки не впала й не розсипалася Орда і поки Московські князі не зміцніли до тієї можливости, що могли собою замінити ханів і зробитися такими ж володарями і власниками руських Земель, якими, по праву завоювання (при азійському складі поняття) були і вважали себе хани” (Костомаров, С.-Петербург, 1904 р., т. 12, 5 кн., стор. 54).

Костомаров (на 55-й сторінці) пише, що “Права за московськими князями не було ніякого, крім ханського свавілля, і вони тим і здобували прихильність ханів, що не шукали великого княжіння на основі прав і переказів, а просили тільки ханської милости, і крім цієї верховної милости, вони ніякого права знати не хотіли”.

Костомаров пише, що московські князі (після падіння орди) “собою замінили ханів”. Вони собою повністю замінять ханів тоді, коли себе почнуть вважати царями. “Наш царь в Царіцєнє на Волгє”, — казали москвитяни, називаючи хана царем. Царицин упаде і царський престол буде перенесений у Москву.

Кримська орда стає незалежною, її Сарай (Бахчисарай) залюднюється. Царицинській (Золотій Орді) потрібна сильна Москва, щоб при її допомозі присмиряти малі орди і татарські ґазаµські ватаги.

276. Турки підходять до Константинополя. Папа римський обіцяє патріярхові збройну допомогу. І за це хоче від патріярха отримати стадо побожних православних рабів (народ України-Руси). 2-го квітня 1437 року до Москви прибуває високоосвічений грецький патріот (аристократ) Ізидор: імператор і патріярх Візантії призначили Ізидора Київським митрополитом і всея Руси.

У Феррарі відбуватиметься собор — обмірковуватиметься справа єднання грецької ортодоксії і латинського католицизму. Ізидор обіцяє, що, поїхавши на собор з суздальським єпископом Авраамом, повернеться до Москви без жодних змін у грецькій церкві.

100 осіб (з Суздалі, Москви, Пскова), очолених Ізидором, 18 жовтня 1438 року прибувають у Феррару на собор. Прибуває й імператор Візантії Іван 8-й з патріярхом Йосипом 2-м. Феррара — брудне місто, люди умирають на різні зарази, учасники собору переїзджають до Фльоренції. (У Фльоренції патріярх Йосип 2-й від зарази помирає 17 червня 1439 року. Лишає заповіт: “Визнаю католицьку церкву і папу визнаю Найвищим Отцем і Намісником Христа”).

Грецькі попи у Києві вчили киян, що католики антихристи; православні з католиками не мають права стрічатися, розмовляти, з однієї чашки воду пити. Карати, як поганців, тих киян, які католицьким духом заразилися. Тепер політика грецької ортодоксії, керуючись державними інтересами Візантії, міняється. Чому? Турки підходять до Константинополя і архиєреї, рятуючи престол імператора, міняють моральні, догматичні і політичні напрямки грецької ортодоксії. Грецька ортодоксія — грецьке творіння, з яким греки можуть поступати так, як їм вигідно. Українці (русичі) — раби грецької ортодоксії, усе, греками створене, українці зобов’язані беззастережно визнавати: а хто не визнає, той безбожник.

277. У 1439 році, 5-го липня підписаний у Фльоренції акт єднання грецької і латинської релігій. Акт підписали — папа Євген 4-й, 8 кардиналів, 2 приналежні до Риму патріярхи, 8 архиєпископів, 50 єпископів, імператор Візантії Іван 8-й, три заступники патріярха, 17 митрополитів. Ізидор на акті підписався “Ізидор, митрополит Київський і всея Русі”. Він підписався за Київ і за всю Русь як грек і в інтересі Візантії, нічого про це не знає Україна (Русь), і не повинна знати.

У Фльоренції хрестителі України (Руси), візантійські архиєреї, продали народ України (Руси) Римові, отримавши від Риму 19 тисяч фльоринів, дві геллери, порох, мечі та інші військові оснащення. Папа Євген 4-й дав Ізидорові (Київському митрополитові і всея Руси) шапку кардинала, яка означає, що Візантія перепродала християнську Україну (Русь) під підлеглість папі Римському.

Чому йде продажа й купівля християнської України (Руси)? Тому, що українцям (русичам) привита дуже сильна віра в те, що попи тримають ключі від раю і пекла. “Зробіть українців добрими християнами, і вони будуть вашими покірними рабами”.

Іван Гус (мудрий і славний чех) життя віддав, щоб чехам сказати, що вони обдурені і скривджені. Він казав, що єреї безсердечні, і сьогодні ми читаємо обурливі слова Його: “Це за сповідь, це за обідню, це за таїнство, це за відпущення гріхів, це за проповідь, це за благословення, це за похорон, це за освячення святої води, це за молитву. І останній гріш, який бабуся зав’язала в хустину, щоб ні розбійник, ні злодій не знайшли його, і той гріш візьмуть у неї”.

278. Київ окупований литовцями. Князь Свидригайло (литовець, католик) зустрів Київського митрополита-кардинала Ізидора. І віддав йому святу Софію, і як пише літописець, “все, що належить Софії”.

Ізидор побожно оголосив побожним православним рабам у Києві: “Радуйтеся, християни, тепер всі однакові — грецькі і латинські обряди. І тіло Христове однакове й на квашеному, і на прісному хлібі”. (Перед цим “тіло Христове на квашеному хлібі” вважалося краще, правдивіше. У своїй дохристиянській релігії греки під час обрядів користувалися квашеним хлібом, а латини — прісним, як і жиди. Особливості ці, впроваджені у віру Христову, спричинили довговікові церковні суперечки).

279. 1441 року, 19 березня кардинал Ізидор, побувавши у Львові, Вільні, Холмі, Бресті, прибув до Москви. У Москві мудрі аристократи (вихрещені сини ординських ханів) поставили кардинала Ізидора “под “караул”.

Кардиналові сказано, що грецька церква двісті літ вірно служила Орді. Тепер грецька церква Орду зрадила, об’єднавшись з її ворогом (римським папою). “Яма викопана, коли кардинал Ізидор не покається, буде живцем закопаний”. Історики вважають, що Ізидорові вдалося підкупити “караул”, і він 15 березня 1441 року утік з Кремлівського монастиря у Литву. Ні, йому в Кремлі було дане право втекти. Утік — значить “вор”, розбійник (татарське слово “вор” — злодій, грабіжник).

Кардинал Ізидор не був розбійником. Він, будучи патріотом візантійських греків, на православіє дивився як на знаряддя, яке прагнув використовувати на користь своєї держави. У Києві люди по-рабському побожні. І він міг легко запаморочити їх, оповідаючи про муки Христові і покровительство Богородиці. У Москві, де на релігію панує погляд ординський, він провалився.

280. 1446 рік. Москва — нова орда, зненавиджена усіми тими князями, які стараються вважати себе людьми слов’янського світу. 16 лютого князь Борис Тверський, князь Іван Можайський, князь Димитрій Юрієвич, не витерпівши деспота (слугу татарського) князя Василія Васильовича Московського, схопили його в Троїце-Сергієвім монастирі і осліпили. Осліпивши, вони йому рекли: “Чому татар привів на Руськую землю і міста повіддавав їм і володіння.., а татар і мову їхню понад міру любиш, а християн без жалости гнобиш, а золото і срібло татарам даєш?” (Карамзін, т. 5, стор. 126).

Ті князі, які викололи очі татарському катові — князеві Василію Васильовичу Московському, не бажали бачити Москву славною і сильною. Знатні татарські роди, поселюючись у Москві, ставали рускіми православними, їхні багатства і державні досвіди зміцнювали престол князя Московитії. (У наступних розділах оповідатиму, що головні дворянські роди Московитії татарського походження, і про це з літописною детальністю свідчать Татіщев і Карамзін, їхні, для українців мало зрозумілі, речення, перекладаю, наприклад, “паче мери любіш”, “паче” — “понад”, інші речення цитую, не перекладаючи).

281. У болотах біля Москви від зараз і вигорілих лісів подохли звірі, птахи. (Ріка Москва стала рознощиком заразливих недуг). Москвини, п’ючи неякісну воду і споживаючи спійману хору звірину, хоріють. Карамзін пише, що в 1442 і 1448 роках від різних зараз у Москві померли визначні бояри, родини, споріднені з княжим родом. Основною причиною поширення заразливих недуг були не пожежі, а “маленькі безкрилі кровососні комахи-воші”, їх тьма-тьмуща у теплих дерев’яних московських домах, вони множилися у хутрах дорогих, в одязі шовковому, вони не страшні, якщо хороб не розносять. Татари, люблячи дороге одіння, мало цікавилися його свіжістю.

282. У 1448 році Московський князь Василій Васильович скликав собор єпископів. На соборі був московський патріот Іова, проголошений митрополитом незалежним від Візантії і Риму. У князя Василія Васильовича є десятилітній син Іван. І митрополит Іова почав звати хлопчину Івана Великим князем, щоб москвини привикали бачити у ньому престолонаслідника.

Татари укріплюються у Криму. Запорозькі косаки розгромлюють татарські загони, які нападають на українські селища, щоб заполонених юнаків і юнок “гнати у Крим на рабський торг”. На побережжях Середземного моря розвинута торгівля рабами. На ринках високо цінуються “білі татари”. Українці названі “білими татарами” тому, що їх продавали татари. Дівчину гречанку, італійку, критянку, арабку можна купити за 50—30 ліврів.

За українку купці платять по 100—80 дукатів. Русокосі, світлоокі, добре відживлені степовички вабили рабовласників, які купляли їх не для того, щоб вони доїли овець, годували свиней, шили одяг, пряли. Католицький магнат хотів мати степовичку у своєму домі.

283. Він (католицький монсеньйор), купивши українку на ринку в Фльоренції, вів до ксьонза, щоб він її відвернув від грецької віри і навернув на латинську. Ставши католичкою, українка вважалася коштовною власністю. Монсеньйор мав право її продавати, за непокірність убити. “Усякі роди кари були дозволені панові супроти невільника, і навіть забити його не уважалося переступом” (Грушевський, т. 6, стор. 22).

На рабському ринку українці і українки “мали дуже добру, хоч не дуже похвальну для них самих репутацію: при продажі невільників (...) продавець викликає, що се невільники нові, ще не попсовані, з землі королівської (Литовсько-польської держави), а не московські — бо московські невільники, як брехливі й хитрі, на невільничім торзі мають низький курс” (Грушевський, стор. 23).

Купці чужоземні, “дорогою ціною купують” невільників-українців. І потім їх перепродують “в дальші краї -Сараценам, Персам, Арабам”. “Торг невільниками іде у всіх кримських містах, а найбільше в Кафі; тут їх часом цілими юрбами женуть з торговища просто на кораблі, і через те Кафу, каже наш мемуарист, можна назвати огидною ненаситною пащею, що пожирає нашу кров”.

284. 1453 рік. 30 травня султан Могамет 2-й став біля престолу у святій Софії в Константинополі і, як обиз (знавець “Корану”), сказав: “Могамет переміг Христа! Немає Бога, крім Бога, а Могамет його пророк”.

Останній імператор Візантії Константин 11-й Палеолог убитий: паразитарній імперії прийшов безславний кінець. Тепер султан Могамет 2-й — світський голова православної Візантії і всіх її митрополій. Маючи на увазі грецькі церковні закони, й Київська митрополія стає підлеглою султанові. Чому?

Він (султан Могамет 2-й) кладе інсиґнії (патріярші відзначення) на патріярха і диктує патріярхові, яку він зобов’язаний вести церковну політику. Мусульманин (султан) -світський голова християнської України (Руси), бо вона підлегла патріярхові, який підлеглий султанові. (“За українську Україну”, — говорить мудрий і достойний Українець. Ті, які хочуть, щоб в Україні була форма українська, а зміст чужий, ширять гасла — “за християнську Україну”, “за совєтську Україну”).

285. Як виглядав Константинополь перед падінням? А. М. Шнайдер, Хараніс, Старр вважають, що Константинополь мав 70, 40 чи 25 тисяч населення. Візантія — мілітарно-церковна імперія. У ній в 1000 році було 150 тисяч монахів, які жили з того, що ходили по чужих землях і намовляли людей прийняти віру Христову, підпорядкувавшись владі Візантійського імператора.

І московські монахи наслідували візантійських. Наприклад, вони з Москви прибули на землю племени Вогуличів. Вогуличі живуть на березі ріки Кама, яка є східною притокою північної Волги. Вогульці — люди неслов’янські. “Приймайте православну віру, будете рускімі”. “Ми Камські Вогули, у нас є віра! Недобродушно рідну віру відкидати, а чужу приймати. Ми вогульські люди і віра в нас вогульська”.

Єпископ Пітіріма, як пише “Архангельський літопис”, прагнув оправославити вогулів — зробити їх підлеглими Москві. (Вогули, обороняючи свою духовну незалежність, в 1455 році вбили московського душолова — єпископа Пітіріму).

286. 1456 рік. Українець — степовий Лев. Він не страшний, бо ситий: є що їсти і пити. На його територію часто прибігають голодні дрібні хижаки і гризуться між собою за козу, яку недоїв степовий Лев і лишив на духмяному різнотрав’ї. Цими хижаками є польські, мадярські, татарські, литовські вторжники. Вони то миряться між собою, то сваряться, то знову миряться.

Король Казимір, як кишеньковий злодійчук, з Польщі ввірвався у Львів, виламав двері і почав у міхи складати коштовні діядеми древніх Українських Князів і Княгинь, їхні злотом ткані багряниці, перстені, княжі відзнаки. Убивши сторожів, він виніс обкутий золотом престол царя України (Руси). І, боючись спійматися, утік від українського воєводи Дмитра Дядька, утік до Кракова. І було це у травні 1340 року: після смерти царя Західної України (Руси) Болеслава-Юрія 2-го.

Литовські воєводи, очолені князем Литви Любартом, б’ються з воєводами короля Казиміра за володіння степового Лева. Казимір отримує допомогу від папи римського і короля Мадярщини. У 1352 році польські і литовські вторжники розсмикали Українські землі: Польща поклала лапу на Любленщину і Львівщину, а Литва — на Волинщину.

Литва, отримавши допомогу від татар і хрестоносців, іде, щоб польських вторжників вигнати із Львівщини. У 1377 році польсько-мадярський король Людвик вторгається на Волинь.

У 1378 році король Людвик загарбав Галичину. У 1399 році татарські війська прибули з Сходу: на річці Ворскла мають бій з Литовськими військами, прибулими з Заходу.

Що ці вторжники шукають на землі степового Лева? Хліба, меду, масла, молока, м’яса — їх вабить рай земний, земля, текуча медами і молоками. Якби українці були такими бідними, як литовці, поляки, мадяри, татари, вони б також були вторжниками. Українці народжені розкішною, щироплодоносною матір’ю Землею, утілюють в собі красу людської доброти, гостинности. Вони терпеливі й вибачливі, але коли хто зачепить таїнство їхньої одідиченої гідности, тоді в них пробуджується всеперемагаючий дух Скитської (Праукраїнської) імперії і, вони стають одержимими).

287. У Москві завжди настрій військовий. Московський князь Василій Васильович так, як і його попередники, годує Москву мечем. Знову несподівано оточив Новгород, вимагає в новгородців золота і “жемчугів”. “Дєньґі сюда, деньґі сюда! У Новгороде крічат все калакала!” У людей і по церквах зібрано 8500 рублів. Узявши золото і стада скоту, повертається князь Московський додому.

Новгородці пограбовані і поранені, тужать жінки над убитими чоловіками. “Масква слєзам нє веріт! Масква бйот с носка! Жаловатся бєзполєзно, бйом нє раді мученія, а раді спасєнія!” Ніщо в світі Москва так не любить, як “воссоєдіненіє народов”.

Князь Московський Василій Васильович, виконуючи поради лікарів, почав сам себе палити горючими ґнотами: щоб видужати. На тілі появилися рани, які почали гнити. Умираючи, він на престол посадив старшого сина Івана. Помер, проживши 47 років; він княжив, як хан. І мріяв перетворити Москву у велику Орду, множив військові сили. Щоб всі відчували його ханську силу, він двом князям виколов очі, двох отруїв.

Він навчив москвинів вірити, що “Нє Москва ґасударю указ, а µасудар — Москвє”: хто інакше думав, був названий “разбойніком”. У Москві “навіть законні смертні кари мали варварську жорстокість. Іван Можайський засудив на смерть боярина Андрія Дмитровича, привселюдно спалив його на “кострє” разом з жінкою за сумнівне ворожбитство. Самих знаменитих людей, обвинувачених у державних злочинах, починали всенародно бити батогами. Цей принижуючий для людства звичай запозичили ми у монголів” (Карамзін, т. 5, стор. 220). (“Принижуючий для людства звичай”, Москвою “запозичений у монголів”, особливо дошкульно відчують українці після “возз’єднання двох народів”).

288. 1461 рік. 9-го травня став у Москві митрополитом Феодосій (Бивалцев). Він виконував заповіт щойно померлого митрополита Іони. Іона в 1458 році, покликуючись на Біблію і церковні закони, проголосив, що апостоли заборонили “скликати більше як сім соборів”. І тому “8-й собор, який відбувся у Фльоренції, треба вважати собором сатани”.

Феодосій (вибраний у Москві без порозумінь з Константинопольським патріярхом) вперше в історії почав титулуватися як митрополит Московський. Перед цим, як знаємо, Візантія митрополитів, що жили у Московитії, титулувала “Київськими митрополитами”.

Пермія, яку Москва в 1396 році (хреститель-москвин Стефан) і в 1447 році (хреститель-москвин Пітіріма) хрестила, “на путь спасєнія наставляла”, повстає проти православія. Чому? Москвини, охрестивши пермянів, поділили їх на дві ворожі групи: пермянин, який стає московським донощиком, добрий православний християнин, а пермянин, який боронить рідну святиню в Усть-Вимі (в столиці Пермії-Зирянії), “прєдатєль”, “ідолопоклонник”. У святині Усть-Вимі стояла золота статуя — образ Бога Пермії. Москвини-хрестителі виволікли її, вивезли у Москву. І сказали, що той пермянин, який питає, куди повезли “бабу златую”, грішить, і буде посланий “на путь спасєнія”.

289. Пермяни мудріші, бачачи, що православіє — хитре знаряддя, при допомозі якого Москва гнобить Пермію, роз’єднує народ, бунтуються. Щоб зручніше поневолити пермянів, митрополит Феодосій, маючи військовий загін, ставить монастир у граді Чердиня. (Град Чердинь стоїть на березі річки Колва. Чердинь був столицею Пермії). У монастирі хрещених пермянів москвини виховували у дусі відданості Москві, і їх висвячували на попів пермянських.

(Хрещена пермянка покривала голову хустиною, її звали рускою. Пермянки, які трималися батьківської віри, плекали коси, хустиною непокриваючи. З Москви прибув наказ, щоб всі пермянки голови покривали хустиною: жінка, яка цього наказу не виконує, проголошується сповідницею поганської віри і карається “кнутами”).

(У 1500 році з Москви від митрополита прийшов у Пермію наказ не їсти м’яса в усі пости. Хто їсть м’ясо в піст — гріх смертельний має. У Пермян м’ясо — основний харч; довгі й виснажливі пости їх робили хорими, між ними заникала їм властива войовничість, вольовість. Кволість була оцінена як убогість духовна, що є найкоротшою дорогою у царство небесне. “Блаженні вбогі духом, бо вони внаслідують царство небесне”).

290. Московський воєвода живе з грабіжництва — маючи військовий загін, він їде грабувати мирні села Черемисії (Марі), Вотякії (Удмурії), Комі-Пермії. Повернувшись з здобиччю до Москви, він дає дари князеві і митрополитові. Воєвода має своїх рабів, свою церкву й свого попа, проскурниць, церковних прислужниць, які є його “гаремними жінками”. Піп-чудотворець, пишнотою риз робить велике вражіння на простодушних парахвіянок, які знають, що піп володіє “великими таїнствами”.

“Усяка багата людина хотіла мати свою церкву. Гультяї, ледарі йшли в діякони і попи, спокушували народ не тільки грубіянською нікчемністю, а й розпусним життям. Митрополит... з горя відмовився від правління” (Карамзін, т. 6, стор. 8). І митрополитом став Суздальський єпископ Филип.

291. 1467 рік. У казанській орді безладдя: татари поділені на три ворожі групи — християни, мусульмани і визнавці татарської віри. Християни хиляться у сторону Москви. Мусульмани надіються на султана. Визнавці татарської віри плекають культ Чингіс Хана Темуджіна.

Таємно казанські християни запросили Московське військо, щоб воно вторгнулося в Казань і вбило хана-мусульманина Ібрагіма. Казанські християни вели військо Московське лісистими дорогами, щоб напад на Казань був несподіваний. Хан Ібрагім знав, що татари-християни мають змову з Москвою. І він з своїм військом причаївся, і так ударив по Московському війську, що воно тікало, як опечене. Була середина вересня: на дорогах і в лісах стояли глибокі болота — москвини тонули у болотах. І тільки половина з них причвалала до Москви.

У Москві всі ждали здобичі (зерна, скоту, хутер), а військо прибуло побите й голодне. Є між ріками Ветлугою і Камою мирне неслов’янське плем’я Черемисів. У Черемисів зброї мало, а хліба багато. І в Москві було вирішено здійснити “возз’єднання двох братніх народів”.

292. “Ввійшовши в землю Черемиську (Черемисія жила самостійним державним життям, — Л. С.), багату на хліб і скот, і очолену власними князями, не підлеглими ханові Казанському, росіяни знищили все, чого не могли взяти з собою, як здобич; різали скот і людей; палили не тільки селища, а й бідних жителів, кращих беручи в полон. Наше право війни варварське; всякі злочинства у ворожій (завойованій країні) вважалися законом” (Карамзін, т. 6, стор. 9).

Росіяни (москалі), вторгнувшись в хліборобну Черемисію, поводилися, як татари, “людей изсекоша, а иньіх в плен поведоша, а иньіх сожгоша; а кони их й всякую животину, чего нельзя с собою имати, то все изсекоша, а что было живота их, то все взяша й повоеваша всю землю ту, досталь пожгоша” (Татіщев, т. 6, стор. 25). (І все це московське (російське) варварське право відчують й українці (русичі) після “возз’єднання двох братніх народів”, і про це в наступних розділах ітиме мова, підтверджена літописними документами).

Москвини черемисів — мирних хліборобів вирізували: бо тільки таким способом можна було здійснити “возз’єднання Черемисії і Москви”. Черемис, який не хотів возз’єднуватися, був названий “нєвєрним”: митрополит Московський дав право “казнить невЬрних”.

(Пишучи про Татаро-Монгольську орду, я від неї не відділяю Москви. Москві приділяю багато уваги, щоб краще збагнути процес втілення Орди в Москві. У Орді біля хана (у Сараї) жив єпископ, маючи титул — Сарайський єпископ. Тепер Сарайський єпископ свій престол з Сараю (Царицина) переніс у Сарай (Москву): сила Орди переходить у Москву.

293. Київ. “Наша Україна зветься Русь. А ваша україна як?” — такі питання ставили кияни купцям, прибулим з чужини. Купець відповідав, що він походить з “ланд”, що зветься “Дойч”, а його сусід — з “ланд”, що зветься “Інґ”. У цьому значенні були вислови: “Русь україна, Дойч ланд, Інґ ланд. Сьогодні слово Україна означає назву Вітчизни. Слово Україна не має нічого спільного з значеннями — межа, пограниччя. Якщо вважати, що край є синонімом країна, то і в цьому випадку треба не забувати про многозначність цього слова — край (межа), край (ріж), край (рідний край). Я вже писав, що в слові Україна корінь “кра” такий же многозначний, як і в слові Русь корінь “ру” чи “рос”.

294. 1470 рік. Помер Київський князь Семен Олелькович (представник династії Литовського князя Ольгерда). Литва прислала в Київ свого намісника, воєводу М. Ґаштовта. Київська шляхта його до Києва не пустила, сказавши: “Ти є більше ляхом, ніж князем”. У Києві київська самоуправа, в урядових установах сидять кияни. Та вони поступили неправильно, не прийнявши воєводу Ґаштовта. Чому?

Коли ви, кияни, не хочете, щоб над вами княжив чужинець (лях чи литовець), то у чужинців не просіть — дайте нам князя з нашого роду? Коли у старих юдеїв не було князя (чи царя), вони попросили свого рідного духовного провідника (волхва) Самуела, щоб він їм висвятив царя. Самуел знайшов мудрого відважного пастуха Давида і помазав його на царя, сказавши юдеям, що цар їм даний Ізраельським Господом Ягвою, і всі зобов’язані в ім’я волі, правди і віри йому беззастережно коритися. Усі волхви в Києві повбивані. Архимандрит чи архиєпископ, як люди чужої релігії, служать у Києві чужим князям, і ждуть вони Ґаштовта. Ґаштовт, вигнаний з Києва, ввійшов у Київ з литовським військом і поставив на горбах гармати, ув’язнив визначних киян і почав їм спини пороти різками. Ні монахи, ні попи не боронили киян. Чому? Тому що попи і монахи свої неморальні вчинки оправдують релігійною святістю: усяка влада від Бога.

У Києві рабін Схарій проповідує віру Мойсея, каже, що “Мойсей єдинобожественний, а Ісус — несуттєва казка, видумана юдеями”. І тому мудрі кияни не повинні їй вірити. Кияни Схарію відповіли, що вже не знають, який чужинець правду каже.

Рабін Схарій пішов до Новгорода, де стрів попа Алексія. Піп Алексій знає, що його колеги (попи), прикриваючись Христом, обманюють людей і живуть розпусним життям. Та є між ними й порядніші. Гавриїл (протоєрей Новгородської святої Софії) і син боярина Григорій Михайлович Тучип стали мойсеїстами. Піп Алексій став протоєреєм собору Успенського (у Москві). І вмовив княжну Єлену “залишити християнство, як релігію рабську”. Що сталося з мойсеїстами — довідаємося в наступних розділах.

295. 1471 рік. Щоб військо було сильне, воно повинне в походах гартуватися. Військо московське не може існувати, не воюючи; у нього завдання — годувати себе й Москву. Несподівано (без жодної причини) московське військо, благословенне митрополитом Филипом, знову оточило Новгород. Князь Московський Іван Васильович сказав, що має бути “возз’єднання Новгорода і Москви”.

Новгородці відповіли: “Ми проти самовластя Московського”, “Ми вільні люди і ми не є вітчизна князів Московських!”, “Не Московський, а Київський митрополит повинен дати архиєпископа святій Софії”, “Да изчезнеть Москва!” (Карамзін, т. 6, стор. 16, 18, 19).

На 18-й сторінці Карамзін пише, що “Новгородці” явилися на віче і торжественно сказали, що... Іван (князь Московський, — Л. С.) — злодій”, “Великий Новгород сам собі володар”.

Оборону Новгорода очолив князь Василь (Шуйський). Маючи 12 тисяч воїнів, він зустрів Московське військо на березі ріки Двина. Під час бою він був ранений. Новгородці, обороняючи волю, батьківські права, дітей і жінок, “стояли на стенахь й башняхь, готовьіе кь бою сь Москвитянами...”, “ненавидели Москву по ревности любви кь волности отечества” (Карамзін, т. 6, стор. 27,28).

Москвитяни хочуть поневолити новгородців, обманюючи їх кличами “возз’єднання Новгорода і Москви”. Новгородці знають, що під словом “возз’єднання” москвини розуміють підпорядкування Новгорода Москві. Новгородці боронять свою республіку, вони проти возз’єднання з москвитянами. Москвитяни знали, що тільки “Одинъ мечь можетъ смирить Новгородцевъ” (Карамзін, т. 6, стор. 22). Хто дав право Москві мечем присмиряти Новгородців? Орда.

296. 1472 рік. Київ багатий, грошовитий. Київ випускає гроші, які ходять по всій Україні (Русі). Українські гроші можна бачити на ринках Польщі, Литви, Москви, особливо у містах — Вільно, Смоленськ, Брянськ. (Українські гроші мали високу вартість тому, що Київ великий торговельний центр Східної Европи. З Києва їдуть купці в Туреччину, Крим, Іран. Київська копійка (від слова “коп’є”) ніби ознаменовувала торговельну незалежність Києва, який в душі чує приниження свого “я”: литовець панує у Києві над киянином. Кияни “З жалем згадували, як колись Литва Київським князям давала дань ликом та віниками в своїй бідності, нічого путящого не мала, а тепер приходиться їй коритися у всім” (М. Грушевський). То не коріться? Чому ж ви коритеся людям, земля яких тільки багата віниками і ликом?

297. У Києві монастирі наповнені візантійськими греками (попами і монахами). Утікши з Константинополя, тут вони знайшли земний рай: православні побожні раби працюють від зорі до зорі на монастирських землях, годують побожних чужинців, які нічого не хочуть робити: займаються “чтєнієм святих”, “богоугодним для себя дєлом”.

Останній імператор Візантії Константин Палеолог мав двох братів — Димитрія і Хому. Вони, як деспоти, панували у Пелопонесі (Греції). І самі з собою жорстоко воювали, сили свої виснажуючи. І цим помогли султанові Могаметові 2-му вторгнутися у Грецію.

Деспот Димитрій (блюститель грецької ортодоксії) поклонився мусульманинові Могаметові 2-му і віддав йому свою донечку: за це отримав багатий маєток — місто Ен у Фракії.

Деспот Хома утік до папи Пія 2-го з великими скарбами константинопольськими. І помер він у Римі, лишивши папі свою донечку Зою. Папа, опікуючись Зоєю, відвернув її від віри грецької і навернув на латинську.

У Римі відомо, що Татаро-Монгольська орда, розбита Чингіс Ханом Тамерляном, ослабла; на три орди поділилася, мудріші і багатші ординські аристократи осілися у Москві, біля Кремля створили вулицю Большая Ордінка: перетворюють Москву в Большую Орду.

Папа Пій 2-й помер, і принцеса Зоя опинилася під опікою папи Павла 2-го, який мав “поведінку спокусливу”. Папа Павло 2-й помер, і почав папа Сикст 4-й опікуватися Зоєю. Він, знаючи, що Московський князь Іван Васильович живе з ханом, як з рідним братом, вирішив з ним одружити Зою. І просити його, щоб він намовив Орду вигнати турків з Константинополя. Папа, ставши союзником Орди, приєднає Константинопольський патріярший престол, проголосить, що грецька церква возз’єдналася з латинською.

298. Принцеса Зоя в супроводі папських послів 24 червня (1472 року) виїхала з Риму, прибула до Москви 12 листопада. Папський легат Антоній їхав у червоній одежі, мав високу шапку, рукавиці. Перед ним несли латинські монахи з срібла вилите розп’ятіє Христа. Московський митрополит Филип повінчав Зою з Іваном (князем Московським) у присутності папських послів. Москвинам не подобалося ім’я Зоя і вони почали принцесу звати Софією. Кардинал Антоній (при допопомозі Зої-Софії) почав у Москві порушувати справи Фльорентійської юнії. І сказав боярам (вихрещеним татарам) про справи вигнання турків з Константинополя.

Боярин Іван Фрязін (головний московський посол, який Зою проводжав з Риму до Москви) почав москвинам оповідати про порядки європейські. І був він проголошений “вольнодумцем”. Усякий “вольнодумец” у Москві вважається “разбойніком”, “преступніком”. Князь Московський закував вольнодумця Фрязіна в “кандали”. І наказав бити його “кнутамі”, і забрати у нього дім, маєтки, а його жінку і дітей поставити “под караул”.

Папський посол Батиста Тревізан (головний провідник Зої до Москви) збирався їхати (після вінчання) в Орду до хана Ахмета у справі війни проти Турції. І князь Іван Московський поставив його “под караул”: хан Ахмет і хан (князь) Іван не думають воювати з Туреччиною. Папським послам з трудом удалося визволити Батиста Тревізона. Щоб спасти свої голови, вони перестали говорити про Фльорентійську юнію, віддали Москві Зою, “нічого за неї не виторгувавши”...

299. Пермяни, не маючи сил боронитися, прийняли принесене з Москви православіє і на заклик попів звуть себе рускімі, але говорять по-пермянському. І кажуть: Бог каже пермянам говорити по-пермянському, а удмурам по-удмурському, а зирянам по-зирянському. Те, що пермянам Бог дав, ніхто не має права у них відбирати. І пермяни, поминувши Москву, везуть коштовні хутра і срібні плити до Києва, продають, купуючи шовкові тканини, сукна, мечі.

Попи прибули з Москви, ставлять у Пермії церкви. Прагнуть пермян поробити рускімі побожними православними християнами. Пермяни сказали попам, що православіє приймають, але влади князя Московського не визнають. Пермія має рідних князів — Бурмата, Мачка і Зирана. Попи відповіли, що батьком православних є митрополит. Митрополит живе в Москві: хто визнає митрополита, той визнає й князя Московського.

Пермські князі Бурмат, Мачка і Зирян, православну віру з Москви прийнявши, визнали себе підлеглими князю Московському. Москва дала пермянам “свєт просвєщенія”, “освободіла пермян от язического суєвєрія”. І тепер перм’яни повинні в ім’я віри Христової показувати “безгранічноє послушеніє, тєрпєніє, іскрєнєє покаяніє”.

300. Пермяни не показують ні послуху, ні покаяння, ні терпіння. І тому Москвинське військо вторгнулося в Пермію. І почало палити селища, вирізувати хрещених перм’ян, не поминаючи ні бабусь, ні немовлят. Після “возз’єднання Пермії і Москви” московський воєвода Фьодор, як дарунок для князя Московського, “прислаль кь нему, вмЬсть сь плънными, 16 сороковъ черныхь соболей, драгоцьнную шубу соболью, 29 поставовь ньмьцкаго сукна, 3 панцыря, шлемь й две сабли булатньія. Сіє завоеваніе, коимь владънія Московскія прислонілись кь хребту горь Уральскихь, обрадовало Государя й народь” (Карамзін, т. 6, стор. 32).

Маючи на увазі описи Карамзіна (взяті з літописів), переконуємося, що держава Пермія мала панцери, шоломи, шаблі. У її містах були коштовні тканини, куплені пермянами у Києві в арабських, іранських, англійських купців.

301. 1474 рік. Тоді, коли москвинське військо грабувало й убивало жителів Пермії, у Москві стояло татарське військо, яке охороняло Москву від несподіваних нападів, і перебувало на утриманні Москви. Татарський баскак Карачак з синами своїми очолює державне правління Москви. У Москві, як пише Карамзін (т. 6, стор. 58), живе “3200 татар торгівців”, 600 ханських знатних людей.

Татари навчили москвинів складати клятви ханові — “Царю Большой Орды”. (І цей звичай буде Москвою практикуватися у Переяславі під час підписання договору між гетманом Богданом і боярами царя Алєксєя). Жителі Москви (бояри, купці і сам князь Московський (“Грозний гасудар”) вийшли стрічати ханського посла-баскака. В’їзджає баскак у Москву з знатними татарськими родинами і з 3200 кіньми. (Чим знатніші татари, тим більше у них коней, особливо дійних кобил; немає кумису — немає радісного життя).

302. Князь, бояри, купці, уся Москва стала на коліна. Лежать розстелені хутра соболеві. Москвитянки тримають баняки з кобилячим молоком. Стоїть на соболях гордий ханський посол. Біля нього два татарина тримають “басму” (ікону, образ хана) — московитяни клянуться бути вірними ханськими підданими. Присяги (клятви) складаються біля басми (болвана). Болван (образ хана) завжди стоїть на площі. І тут свята відзначають москвитяни. (І місце це в Москві в історії відоме під назвою Болванка).

(Посли татарські “звичайно привозили з собою басму (образ чи болван хана); князі Московські завжди виходили пішки з міста, кланялися їм, підносили куб з молоком кобилячим, і для слухання Царських грамот підстеляли хутра соболеві під ноги читачеві, ставали на коліна. На місці, де бувала ця зустріч, поставили ще за часів Івана церкву, яка й до нині зветься Спасом на Болванці” (Карамзін, т. 6, стор. 58). На Болванці москвини складали “присягу на вєрность Большой Орди”, це мало “прогрессівноє значеніє для дальнєйшего развітія Москви”.

303. 1475 рік. Софія (Зоя) Палеолог (жена князя Івана Московського) тримає в Кремлі в світлиці герб свого роду: зображення двоголового орла. Уже в 870 році цей герб красувався на жезлах деяких візантійських архистратигів. Палеологи, сівши на престол Візантії, проголосили свій родинний герб гербом Візантії.

(У 1497 році князь Московитії почне протизаконно користуватися гербом Візантії. Візантійський принц Андрій (дійсний наслідник герба Візантії) у заповіті заборонив Москві користуватися його гербом, і передав право на престол Візантії цареві Кастиллії Фердинанду і його дружині Єлисаветі.

“Присвоїмо собі герб Візантії і присвоїмо собі ім’я Русь, і потім прагнутимемо заволодіти цими землями. Маючи герб Візантії, ректимемо, що центр православія перейшов з Константинополя в Москву. Маючи ім’я Русь, почнемо вторгатися в Україну (Русь), і ректимемо, що “Русь воссоєдіняєтся, чтоб спасті і сохраніть сєбя”).

Софія (Зоя) пише листа в Орду до ханші Ахматової — хоче в Москві поставити церкву на гарному місці, де живе татарська знать, і просить дозволу. Ханша Ахматова дозволила. Софія (Зоя) сказала: “Долго ли быть мнь рабынею Ханскою” (Карамзін, т. 6, 58).

Москва, будучи рабинею ханською, багатіє і міцніє: для одних підлеглість Орді — зубожіння, для інших — збагачення. Москва, як я вже говорив, ставши головним пунктом по збору данини Орді, зробилася найбагатшою і найвпливовішою силою на півночі, її князі тепер спроваджують з Італії майстрів, щоб “зделать Москву красівою”. Майстер Аристотель ставить кам’яні церкви, виливає дзвони, пушки, він “хитр вельми” (Татіщєв, т. 6, стор. 46).

304. “Вєді ґасудар, добич хочем!” — кажуть бояри. Карамзін пише, що москвини, щоб “добич мати”, 1-го лютого знову зненацька вторгнулися у Новгород. Є закон — убий пастуха, а потім бери стадо. Найвизначніші новгородські діячі (мозок народу) схоплені й пов’язані: з Новгорода до Москви на катування везуть Марка, Памфилія, Василія Федоріва, Григорія Кипріяна, Івана Кузьмина, Акифа з сином Романом, Юрія Репехіва.

З Новгорода у Москву перетранспортовуються бочки з вином, медом, скрині з дорогими тканинами. Новгородці віддавали все, що мали (серги, перстені, шкуру, сало, бурштин), щоб їм було подароване життя. Москвини скарби складали на вози; “навантажили 300 возів сріблом, золотом, дорогоцінними каміннями; безчисленну кількість шовкових тканин, сукна, хутра” (Карамзін, т. 6, стор. 83).

305. Пощо тяжко працювати? Життя грабіжницьке (коли воно освячене попами, єпископами, митрополитом, і очолене “батюшкою-ґасударьом”) розкішне, славне. І легке: підставляй ніж під шию мирному господареві, бери його жінку, доньок і маєтки. Усе, що він за все життя придбав, ти здобуваєш за одну годину. Такі підбадьорюючі слова ханські тепер на устах Московського ґасударя. “С намі Бог і Ґасудар! Кто протів нас, тот “злодей”, “разбойнік”, “бунтовщік”, враґ ґасударственной власті!”

(Історики Московитії грабіжницьке вторгнення в чужі землі, звуть “укрєплєнієм Россійського централізованого ґасударства, успєхамі Россіі”. І від імени гноблених племен зазначують, що вони (гноблені) “прісоєдінілісь добровольно для развітія проізводітєльних сил края”).

У Москві перебуває мурза Боч’юк (посол хана Ахмата). Він радить Московському цареві носити титул “Ґасудар всея Русі”: такий титул маючи, можна думати про вигнання литовців з України (Руси), і поставити її в підлеглість ханові Ахматові.

306. Україна (Русь) перебуває у тьмі релігійної ворожнечі. Турецький султан Магмет назначив свого слугу Рафаїла бути Константинопольським патріярхом. Рафаїл, виконуючи розпорядження мусульманина-султана, посилає до Києва монаха Спиридона, давши йому титул “Київського митрополита і всея Русі”. Спиридон кличе побожних православних України (Руси) коритися патріярхові Рафаїлові.

Патріярх Рафаїл підлеглий мусульманинові, а кияни підлеглі Рафаїлові: у принизливе життя поставила тебе, Україно (Русе), грецька ортодоксія?!

(Константинополь тоді, коли йому загрожували турки, і він потребував від Риму військової допомоги, віддав у Фльоренції Україну (Русь) Римові, отримавши військову допомогу. Тепер Константинополь у турецьких руках. Патріярх Рафаїл веде політику повернення України (Руси) під свій вплив, щоб патріярхія мала прибутки.

307. У Києві появляється митрополит Михаїл. Він, як пише Др. Григор Лужницький, “був прихильником фльорентійської юнії”. Він кличе українців (побожних рабів) єднатися з Римом. Він відважний — підтриманий окупантами України (Руси), католиками (литовцями і поляками). Чому починається боротьба за приєднання українців до тієї чи іншої чужої сили? Хто приєднав побожних рабів, той має право їх експлуатувати на їхній землі.

Московський митрополит кличе українців, щоб вони підпорядкувалися Москві. Патріярх кличе українців, щоб вони підпорядкувалися Константинополю. Папа кличе українців, щоб вони підпорядкувалися Римові. Попи кличуть українців, щоб вони визнавали владу вторжників (владу Литви і Польщі). Поляки і литовці дають кращі посади тим українцям, які їм вірно служать. Коли між українцями появляється людина, яка справи відродження державного життя ставить вище чужорелігійних справ, то її оточують ворожі сили і вмертвляють. (У літописах зазначено, що тих, які світські справи ставили вище релігійних, уночі топили в Дніпрі). Віра Христова стала в Україні (Русі) справою національною, рідною, святою. Той, хто не кориться єреям, безбожник, грішник, має в собі сатану: щоб спасти душу, треба вбити грішне тіло (прив’язати камінь до шиї і вночі вкинути в Дніпро).

308. 1480 рік. Хрещення татар у Москві. (Вихрещені татари, які вміють розмовляти церковно-слов’янською мовою, стараються, щоб Москва (вперше в своїй історії) стала самостійною, незалежною від тієї чи іншої орди.

Хан Мердоулат і хан Айдар з родинами, знатними мурзами і беями, і з дітьми хана Анчі-Ґирея, і з військовими загонами, вирішили поселитися у Москві, прийняти хрещення і стати братами Московського князя Івана Васильовича. Вихрещені татари звали князя Івана ханом, тобто государем вищим, як князь; “хан” значить цар. Москва тепер має хана, але тому, що москвини хана звали царем, а його столицю Царициним, вони й князя починають звати царем, або “ґасударьом”.

309. 1481 рік. Київ ослаблений майстрами релігійної ворожнечі. Киянин бачить у киянинові ворога. Занепала спонука тяжіння до кровно рідного. Занепало прагнення до національного самовизначення. Багато намножилося доробкевичів: попи готові служити будь-яким чужим панам, щоб зберегти прибуткові церковні маєтки, які вони передають синам, а сини — внукам.

(Немає на світі нічого милішого, чистішого, святішого, як Дажбогом (Свідомістю Всесвіту), утверджений закон тяжіння людини до кровно рідного, до права бути вільним господарем на батьківській землі, і мати незалежну духовність, і вільно осмислювати себе і світ. Цей закон в Україні (Русі) знищений чужим світоглядом (грецькою ортодоксією).

У Києві князь Михайло (брат князя Семена Олельковича) — намісник Литви, півукраїнець і півлитовець. Попи явно і неявно, отримуючи дарунки від Московського князя Івана, в Києві речуть киянам: “Та ж литовці — це колишні київські раби! Києву платили данину у формі в’язаних віників, маючи землю бідну. У Литві віра латинська, а в Москві віра грецька, Київ повинен єднатися з Москвою!”

(Чому попи не рекли киянам, що Москва була рабинею Київською: платила Києву данину личаками і хутрами. І тепер Москва — рабиня хана татаро-монгольського). Московські шпигуни у Києві викриті: князь Михайло Олелькович, який, послухавши попів-агентів московських, пробував побожних православних України (Руси) підпорядкувати Москві, 30 серпня 1481 року покараний: голова відрубана йому і його приятелеві Іванові Гольшанському.

310. Москва, почувши, що її шпигуни в Києві покарані, підкуплює свого приятеля (кримського хана Менґлі-Ґерея), щоб він спалив Київ. Хан Менґлі-Ґерей 1-го вересня 1484 року напав на Київ. Палить доми. Він розгніваний, що косаки при допомозі вогняних вишок, що стоять у степах, повідомили киян про наближення орди. Кияни з скарбами поховалися у лісах, криївках. Хан узяв у полон воєводу Івана Ходкевича і щез.

(Москва хоче використовувати всі можливі сили (особливо Кримських татар), щоб ослаблювати Київ. Тільки ослаблюючи Київ може могутніти Москва. “Дякував Менґлі-Ґерею за Київські погроми князь Іван” (Московський, — Л. С.) і в “1501 році Менґлі-Ґерей на прохання Івана (князя Московського, — Л. С.) вибрався походом на Київ” (Грушевський, т. 4, стор. 327, 332).

Литовські намісники пригнали з селищ (з берегів Прип’яті) 20 тисяч українських теслярів, мулярів, ковалів, землекопів. Вони з киянами відбудували Київ. Поставили оборонні споруди. Населення Києва почало швидко збільшуватися.

311. 1487 рік. Тверь, ведучи постійну війну з Москвою, яку підтримувала Орда, ослабла, її знать (мозок Твері) ув’язнена і посічена. Тверь,як незалежна держава (князівство), погибла два роки тому. Тверці, возз’єднавшись з Москвинами, стали їхніми рабами, ім’я своє старе й славне утратили, їхні діти забудуть “хто вони, чиї сини, ким і чому закуті”. І назва града Твері (назва зненавиджена Москвою) зникне з мапи. (Тверці перестануть звати себе тверцями: їхньому містові Москва дала назву Калінін).

(“В прошлом годе вьішла из повиновения Тверь. Тогда он осадил ее й кровью тверитян снова утвердил власть Москвы” (С. Бородин, “Дмитрий Донской”). Москва кров’ю тверитян утвердила у Твері власть Москви. Москва “сплотіла навєкі союз Твєрі і Москви”.

Михаїл (князь Тверський) з родиною перебуває на вигнанні в Литві. Щоб зберегти самостійність своєї держави (князівства), він в 1483 році заключив умову взаємодопомоги з королем Казиміром 4-им, з Литвою. Він мав сорокатисячне Тверське військо. І міг би перед воротами Твері розгромити москвинських вторжників.

312. Та сталася зрада: тверські попи, перебуваючи під юрисдикцією митрополита Московського, несподівано відчинили ворота. Чому? Тверський єпископ — слуга Московського митрополита. І він попів, купців намовив зрадити рідного князя Михайла Тверського. І під час облоги Твері єпископ, попи і їхні однодумці явилися до князя Московського, “явились кь нему все тайные его доброжелатели Тверскіе” (Карамзін, т. 6, стор. 114). Тобто таємні доброчинці підкуплені Московським митрополитом.

Князь Михайло Тверський щиро вірив у святі таїни православія, і ця віра принесла йому загибель. Він не думав, що єпископ Тверський підлеглий Московському митрополитові, є шпигуном князя Московського. Але, коли б він не був шпигуном, то митрополит не призначив би його бути єпископом у Твері. Так є, “Усілєнію вєлікокняжеской власті содєйствовала церков”, її політика.

313. 1488 рік. У Москві італійські майстри за працю отримують золото. Їхня майстерність і винахідливість робить Москву “красівим городом”. Карамзін пише, що італійський майстер Павло Дебосіс вилив у Москві “пушку веліку”, “Царь-пушку”.

Щоб розбудовувати Москву, потрібні гроші: найлегше гроші здобувати грабіжництвом, тобто при допомозі “возз’єднання двох братніх народів”. Усяке возз’єднання “способствовало укрепленію Россійського государства”. І тому для Москви воно мало “огромноє прогрессівноє значеніє”.

Коли здійсниться возз’єднання Новгорода і Москви, Москва матиме рабів, потрібних на будови нових вулиць московських, і матиме “жемчуги”, золото, скот. Військо князя Московського, вторгнувшись у Новгород, здійснювало “возз’єднання двох братніх народів”: стрільці ходили із закривавленими ножами від дому до дому — навіть немовлята в колисках лежали мертві з ранами на грудях.

314. 8 тисяч новгородців пов’язано (пов’язано молодих і здорових). І вигнано в Москву “на строітєльство”. Новгород став мертвим домом, “навіки був утихомирений Новгород. Остався труп: душа щезла; інші жителі, інші звичаї і вдача, властиві Самодержавію” (Карамзін, т. 6, стор. 89). Карамзін (найвизначніший історик Московитії) щедро обдарований царем Александром і царем Ніколаєм, ніби торжествує, що після возз’єднання Новгорода і Москви, з Новгорода “остався труп”. Ні, новгородці, які жили в лісах, в селищах, притаївшись, урятувалися. І вони так, як і тверці, навіки затаїли в серцях святу ненависть до тих, які порізали їхніх братів і сестер. І таким способом в 1489 році здійснене “возз’єднання В’ятки і Москви”. Заполонених молодих в’ятичів привезено в Москву. І їм, щоб запаморочити гордість в’ятичівську, показано біля Кремля “Цар-пушку”, яку щойно вилив італієць Павло Дебосіс. “Цар-пушка” була зроблена для того, щоб навівати рабам покору і демонструвати могутність Москви.

315. 1490 рік. Греки (сини Рала Палеолога) привезли в Москву знаменитого лікаря Леона, жида з Венеції. Лікар Леон лікував 32-охрічного княжича (сина князя Івана Московського). У “Ніконському літописі” написано, що за неуспішне лікування жида Леона катували, татаро-монгольські методи катування прості: ламали ребра, на вогні пекли п’яти.

Князь Іван Московський жида Леона “казниль всенародно на БолвановЬ за Москвою рькою”, “Такую же участь имЬль вь 1485 году й другой врачь. НЬмець Антонь: онь бьіль зарЬзань ножемь подь Москворецкимь мостомь, кь ужасу всьхь иноземцевь, так, что й славньій Аристотель хотьль немедленно уехать изь Москви: Іоаннь разгневался й вельль заключить его вь доме” (Карамзін, т. 6, стор. 123, 124).

Карамзін пише, що в “жестокомь дель народь видель одну справедливость”. Татіщев (т. 6, стор. 76) пише, що князь Іван Васильович Московський відсік лікареві Леонові голову, “отсекоша ему голову на Болвановке апреля в 22 день”. Я вже згадував, що в Москві Болванівкою називалася та площа, де стояла басма (образ, статуя хана), біля якої князь, бояри і знатні москвини складали клятву вірності ханові, це, “важнєйшеє в жизні Москви собитіє”, було святом. “Народниє масси єдінодушно на Болвановкє демонстріровалі прісягу на вєрность ханові” і на скріплення “двух братскіх народов” (татар і москвінов).

Хто був “славний Аристотель”, який, побачивши, що в Москві то той, то той чужинець з наказу князя “зарЬзань ножемь”, хотів негайно втекти до Риму? Майстра Аристотеля привіз з Риму посол Московського князя (вихрещений татарин) Сємьон Толбузін. Аристотель у Москві ставив церкви, мости, палати, виливав дзвони, “пушкі”. Він, як пише Татіщев, поставив у Москві “церковь Успения”: такої ще “не бывало в Росії”.

316. 29 вересня став Московським митрополитом Зосим, який таємно вважав, що віра християнська рабська, і належав до визнавців віри Мойсея. 14 жовтня у Москві з’їхалися єпископи, щоб “осудити врагов Хріста”. Вони рекли, що в Московитії є “враги Христа напоєні отрутою жидівською”.

Митрополит Зосим оголосив у Москві, що князь Іван 3-й — це “новий цар Константин, Москва — Новий Константинополь”. Москва — Нова Візантія. Князь Іван 3-й — хан Московський і всея Руси. Він почав підписуватися, як “Иоанн, Божиею милостью Государ всея Руси і Великій князь Владімірский, і Московский, і Новгородский, і Псковский, і Тверский, і Пермский, і Юґорский, і, і...” І він, цар Візантійський, і тому на “бумагах” кладе печать царя Візантії — двоголового орла. І грізно зазначує, що він “Богом бережений і наставлений”. Він “Богом наставлений” (В. О. Ключевский, т. 2, стор. 127).

317. (Князь Іван Лукомський і латинський перекладач 31 січня (1493 року) були поставлені “под караул”. І князь Іван Васильович Московський “сожгоша их на реке на Москве пониже мосту в клетке. Да казнил двух братов смольнян Богдана да Олехна... Богдан умре от торговые казни, а Олехну голову секли” (Татіщев, т. 6, стор. 81). За що спалили живцем у клітках, катували, сікли голову? Татіщев пише, що князь Іван Лукомський мав отруту: було підозріння, що хотів князя Московського отруїти. Смоляни (смоленці) Богдан і Олехна закатовані за те, що вони послали свого приятеля Волинцева з листом до князя Олександра Литовського, висловлюючи своє неприхильне ставлення до Москви. Смерть тим тверцям, смоленцям, новгородцям, які не хочуть Москві служити).

“Божий помазанник” Іван 3-й злий, як чорт: прибулі в Москву польсько-литовські посли не визнають його “царем всея Русі”, і кажуть: “Цар всея Русі живе в Москві, й не бачив Русі”. Польський король Сиґизмунд-Авґуст вважає, що Москва не є Руссю, не є Візантією.

Українці (запорозькі косаки) біля Очакова затримали московських послів, які їхали скласти поклін Кримському ханові. “Хто ви?” — питали косаки. Посли відповіли: “Ми посли царя всея Русі”. “Ви злодії царя-злодія! Косаки — сини Русі, не дозволяють послам московським без дозволу Русі бути на Русі”.

Татари, які під Очаковим пробували брататися з московськими послами, були розгромлені запорозькими косаками. Фальшиві посли Руси фальшивого царя Руси були запорозькими косаками вигнані з Руси.

318. 1498 рік. Українці (запорозькі) косаки стріли італійця-монаха Тому, який приїхав з Фльоренції. “У нас звичай — на поголеній голові чуб, як коса. У вас на маківці поголено, а кругом вух чуб. Що край, то й звичай”, — казали косаки, угощаючи монаха. Монах Тома сказав: “Я чув, що в Европі є степовий острів, на якому живуть люди, не маючи ні попів, ні королів, звуть себе вільними косаками. І тепер я в Косакії. Бачу, у вас чуби, як у єгипетських фараонів”. “Ні, монаше, не так: у єгипетських фараонів чуби, як у запорозьких косаків”, — жартівливо сказав косак.

Монах Тома скинув хреста і сказав: “Міняю золотого хреста на косацького коня. Косаки, прийміть мене до себе. Я втік від папи Александра 6-го. Папа — розпусний Борджія! Має п’ятеро дітей від монашок. Його донька Лукреція — принцеса Ватикану. А Цезар — син його, правитель Риму. Папа 23 травня спалив мого приятеля Саваранолю у Фльоренції на площі.

319. “За що? Савараноля, маючи 23 роки, став монахом. Проповідував католицьку релігію, був професором у містах Італії. Був аббатом фльорентійського монастиря св. Марка. У Фльоренції, як і в Римі, є католички, що продаються за гроші, або — шмат хліба. Савараноля кликав грішників до покаяння. Особливо осуджував содомське життя монахів. Папа наказав Саваранолі мовчати. Людині, залюбленій у правду, тяжко мовчати. А ви, косаки, грецьку віру маєте?”

“У косаків віра косацька, а святиня — Воля. Грек хай тримає грецьку віру для грека. Попи звуть косаків язичниками. Побожним православним заборонено мати таку косу, як мав цар Святослав”, — сказав сотник Водопал.

Монах Тома знає мови арабську, грецьку, київську, погодився бути їхнім перекладачем. Він дивувався, що на Запоріжжі є сім французів, десять турків, п’ять греків, два німці -сюди вони втекли від переслідувань. Їм всім подобалася віра косацька — вір так, як твоя душа хоче; кожна віра, яка іншої віри не гнобить, правдива.

320. У грудні місяці, як пише Татіщев (т. 6, стор. 88), князь Іван Васильович Московський “вспалился”. І “в той вспалке велел казнити детей боярских”: Володимира Елізарова, сина Гусєва, і князя Івана Палецького — Хруля і Поярка, Рунова брата і Счавья Скрябіна сина Травіна і Фьодора Стромілова і Аффанасья Яропкіна”, “Казниша их на леду, главьі их секоша, декабря в 27 день за то, что хотяху извести внука его князя Дмитрия Івановича”.

Якщо москвини на садизм своїх князів дивляться як на дії “Божого вибранця” і в садизмі не бачать садизму, а тільки, як ‘пише Татіщев, “вспалку” (спалах гніву), їм належить перемога: люди з нахилом до садизму перемагають людей розвиненої гуманности, і особливо тоді, коли законом і суддею стає “кінджал”. Люди “кінджала”, поступаючи так, як їхні князі, багатітимуть, проявлятимуть “вспалку”. І ректимуть: “1478 год: прісоєдінєніє Новгорода к Москвє. 1485 год: прісоєдінєніє Твєрі к Москвє”. 1489 год: прісоєдінєніє Вятской страны к Москвє. 1510 год: прісоєдінєніє Пскова к Москвє. 1521 год: прісоєдінєніє Рязанского княжества к Москвє”. Як здійснювалося “прісоєдінєніє” “к Москвє?” Немає значення: головне -“прісоєдінєніє”.

(Люди замилувані до садизму нещасні; гноблячи поневолених, вони матеріяльно багатіють, а духовно — бідніють, і, щоб їх олюдянити, треба їх посадити силою меча й вогню на своє місце, і сказати: “Живіть на батьківській землі, а будете вторгатися в чужі землі в ім’я “прісоєдінєнія” чи “воссоєдінєнія”, то буде з вами те, що ви зробили з новгородцями, тверцями”.

321. 1499 рік. Архітект Алевіз, прибулий з Медіолана, ставить у Москві кам’яний “Дворець Теремний”. Нові й нові архітекти з Італії прибувають. Архітект Маркус зробив плян — ставить у Москві нову вулицю, яка зветься Беклемішевськая, де житиме московська аристократія. Князь Беклемішов (вихрещений татарин) багатий, його рід великий і славний.

(У 1494 році грек Мануїл Анґел привіз в Москву архітекта Алевіза і Петра (майстра французької “фрязії” та “иных мастеров” італійських). Алевіз ставить у Москві “палаты каменньіе й кирпичные”. І жахається, бачачи замилування до садизму, яким пишаються князі Московитії.

Татіщев (т. 6, стор. 91) пише, що в січні (в 1499 році) князь Іван Васильович Московський піймав дисидента (князя Семена Івановича Ряполовського і його дітей), і “голову ему секоша на Москвє — реце пониже мосту февраля 5 во вторник”.

А суд? Право оправдатися? Карамзін і Татіщев пишуть, що в Москві люди бачили справедливість у жорстокості. Хто сильний жорстокістю, той і справедливий: поняття ці, очевидно, панували у шатрі хана Татаро-Монгольської орди, і їх ніхто не осуджував.

Жорстокість (ув’язнення за прихильність до “іностранца”, катування у в’язниці за “свободомисліє”, за підозріння в неприхильному ставленні до царя) вважалося справою роблення порядку. І москвини завжди живуть у страху: вони царя бояться, патріярха бояться, “іностранца” бояться; постійних приморозків, які нищать їхню городину, бояться; бунтівників (пермян, тверців, новгородців, псковців) бояться; вторгнення поляків, шведів бояться; поширення єресі в православії бояться, і зі страху стають садистами; відважнішають, обезголовлюючи “прєдатєлєй”, “бунтовщіков”, “подозрітєльних”: роблять “порядок”.

322. Італійські архітекти ставлять Архангельський собор, де в гробницях лежатимуть “архангели” (князі Московські). Раби, які працюють “на строітєльствах красівой Москви”, за труд грошей не отримують — працюють за те, що їм “ґасудар” помилував життя, возз’єднуючи Новгород, Твер, Пермію з Москвою.

Московський князь Іван Васильович “выписывалъ изь Італіи мастеровь пушечныхь й серебрениковь” (Карамзін, т. 6, стор. 50). Італійські “серебряніки” почали в Москві “чеканити гроші”, які по-татарському звалися “дєнґамі”. Італійські художники (особливо Петр) розмальовують у Москві церкви і княжий двірець у Кремлі. Є “дєнґі” — є майстри, є краса, “денґа не Бог, а полбога єсть”, “денежка открьівает небеса”, “денежка все на свете делаєт”, “не зарекайся красть: нужда лиха, голодньій й архимандрита украдет”. Московські прислів’я віддзеркалюють вдачу, настрої і поняття Третього Риму (“собіратєля земель Русі”).

323. 1500 рік. “У старину називали у нас хліборобів смердами; в 16-му столітті крестьянамі, тобто, християнами, але в поганому варварському понятті: довговікові наші тирани, Батиєві монголи, паплюжили Москвинів цим ім’ям. Багато хліборобів ішли тоді в кабалу до дворян; напевно знаємо, що багато батьків продавали дітей своїх, не маючи засобів прогодувати їх” (Карамзін, т. 7, стор. 131-132).

(У орді хана Батия слово “крестянін” (християнин) було синонімом раба тому, що єреї звали парахвіян “рабами ханськими” — православними християнами. Карамзін пише, що монголи паплюжили москвинів, називаючи їх “крестянами”. Москвинська аристократія (татарського походження — такі аристократи, як Басманов, Годунов, Аракчєєв, Тургенєв, Тімірязєв, Ульянов (Лєнін), Сабуров також звали хліборобів “крестянамі”).

У Московитії хлібороби ішли в “кабалу”: московські дворяни не тільки користувалися татарським словником (кабала, кандали, тюрма, караул), а й методами поневолення. І вислів “монголи паплюжили москвинів” недоречний. “Багато батьків продавали дітей своїх, не маючи засобів їх прогодувати”. З історії знаємо: голод притуплює гідність, але й кличе до великих звитяг, єдности, мужньости. Голодні юнаки ставали стрільцями і мріяли про добич: уторгнення на чужі багаті землі.

324. 1502 рік. У степах України (Руси) хвилюється народна сила. Чотири роки тому українці (запорозькі косаки) розбили татарські кораблі, які з Чорного моря йшли на води Дніпрові. З Переяслава, Чернігова, Києва, Туріва, Львова, Овруча, Радомишля, Перемишля, Пінська, Новгород-Сіверського тікають юнаки з попівських і литовсько-польських маєтків — тікають на конях у степи, де трави високі, де ні попа, ні магната немає, є бадьора степова воля.

Сто косаків, підкинувши вгору шапки, вибирали атімана. Атіман не був підлеглий іншому атіманові. Косак мав право перейти до іншого атімана, або повернутися до міста. Є така, ніким необмежена вольность, в неї втрачена сила — єднати косацькі загони у могутнє військо.

325. 1505 рік. Московський митрополит Симон оглянув клітку дерев’яну, вона подібна на ту клітку, в якій тримають ведмедя, що в святкові дні біля Кремля розсмішує княжу родину та бояр. У клітку були загнані Іван Куріцин, Дмитрій Коноплів, Іван Максімов. Клітку витягнули на ріку Москва (24 грудня), і обіклали дровами, і підпалили. “Й иньіх многих еретиков сожгоша”.

“Будем же вєрньі нашей матери православной церкви до самой смерти!” — заречали попи. Єретики, охоплені вогнем, кричали з клітки: “А что ж такоє друґоє пришестіє? А что ж такоє воскресеніє мьортвих?”

На вулиці Большая Ордінка (в Москві) спалення єретиків і побиття їх було оправдане боярами, які рекли: “Бьют не раді мученьня, а раді спасенья”, “Нє бойся кнута, а бойся греха!”

326. 1506 рік. Хрещення татар у Москві. “Ніконський літопис” пише, що Московський князь Василій Іванович і Московський митрополит Симон, і архиєпископ Афанасій оповістили, що 21 грудня на ріці Москва відбуватиметься хрещення братнього Татарського народу. У Москву прибув хан Кадакул зі всім родом своїм і військовим загоном.

Охрещеному ханові Кадакулові митрополит Симон дав ім’я Пьотр. Раділи москвини, цілуючись з новохрещеними. Та ще більше раділи, бачачи багатства, привезені татарами в Москву. Охрещена татарська знать сіла на коней: на конях золоті сідла, червоні килими, ханські наряди. Охрещений хан Кадакул став московським царевичем Петром.

У неділю (25 січня) архимандрит Афанасій у Спаській соборній церкві Успення повінчав царевича Петра (Кадакула) у присутності Суздальського єпископа Ніфонта, з Московською великою княжною Євдокією. Євдокія — сестра Василя Івановича (“царя Третього Риму і всея Русі”). Літописці такі хрещення татар ознаменовують словами: “смесь кровьі в Москве”; “смєсь крови” подвійно корисна — майстри Орди стають майстрами Москви, збагачуючи її великим досвідом державного правління. І даючи їй (Москві) “порядок і багатство”.

327. 22 червня на лузі Арському (біля Казані) відпочивали татари. Був тихий і гарячий день. І раптом — крики і постріли. На луг влітає Московське військо, в якому половина вихрещених татар, які дихають ненавистю до казанських татар-мусульман. Казанські татари з Арського лугу втекли у Казань. Хто не міг утекти — був посічений. Хан Махмет-Амін замкнувся у Казані.

Москвини вірили, що Христос переміг Могамета: почали у шатрах казанських татар славити святе православіє. Пили кумис, їли смажене і варене м’ясо, яке покинули втікачі.

Московські князі Курбський і Палецький у шатрі хана Махмет-Аміна пили кумис цілий день. П’яні москвини у шатрах відзначали “возз’єднання Казані і Москви”.

328. Хан Махмет-Амін вийшов з Казані, і з такою швидкістю і відвагою почав громити п’яних москвинів, що на лузі Арському навіки заснули полководці — князі Курбський і Палецький. А воєвода Шеян був узятий у полон. Тільки мала частина московських кіннотників, очолена бояром Зеденаєм (вихрещеним татарином, сином хана Нордоулатова), повернулася до Москви. Інші москвини і татари (навіть ті, які вже були хрещені), після бою під Казанню, пішли на південний схід (на береги річки Урал-Яїк).

Татарські загони, які не визнавали влади жодного хана, жили на берегах ріки Яїк, як грабіжники (пірати). У них були юрти, стада скоту. Вони були відомі як “ґазаµі”. У Москві слово “ґазаґ” вимовлялося як “казак”. Ґазаґі були оспівані у народних татарських піснях, наприклад, “Яним-м, яним-м, биш ґазаґ”, що в перекладі значить — “воїни, воїни, п’ять ґазаґів”.

Запорозькі косаки, стрінувши у Дніпрянських степах “ґазаґів”, які ловили українців для продажі в Крим, громили їх безпощадно. Убитим відрізували голови і настромляли на спис — так залякували ґазаґів (людоловів).

329. 1514 рік. Князь Константин Острозький (український полководець, підлеглий Литовському королеві) підійшов до Орші, де стояло головне військо Московитії. М. Грушевський пише, що військо Московитії під Оршою мало “страшну катастрофу”, воно було розгромлене українським князем Константином Острозьким.

“8-го вересня 1514 року розгромив Константин Острозький під Оршою головну царську (Московську, — Л. С.) армію так, що всі гармати і сам головнокомандуючий Челядін попали у руки переможців” (М. Антонович, “І. У.”, стор. 48).

Рускіє (москвини), розгромлені українцями під Оршою, поповнювали (при допомозі казанських татар) свої сили. Казанський хан Махмет-Амін прислав Москві 300 коней, прикрашених золотими сідлами і червоними килимами, і щит та шатро. Щит — символ військового єднання, а шатро — символ єдинородности, родичання у формі “смесі кровей”. Хан Махмет-Амін старіє, немає престолонаслідника. У Москві живе його єдинокровний (вихрещений хан Шиґ-Алі, внук хана Ахматова). Після смерти хана Махмет-Аміна Москва садовить на Казанський престол свого слугу Шиґ-Алі, православного християнина.

330. 1519 рік. Папа Лев 10-й особливий папа. Він став кардиналом, маючи 14 років. У справах Христових мало розбирається, але, як фінансист, талановитий. Він послав у Швейцарію монаха Бернардіна Самсона. Самсон збагачував папську скарбницю, продаючи індульгенції: за гроші відпускав гріхи минулі, сучасні і майбутні, даючи посвідки. Гріхи (навіть коли ти убив жінку свою і з іншою одружився) відпускаються, як заплатиш гроші. Він продав індульгенцій на 18000 дукатів. Продаж особливо успішний тому, що видатків немає, а прибутки першорядні.

(Щоб ніхто не відважився осуджувати продаж індульгенцій, видавши книжечку, в 1515 році Лятеранський собор видав католицький “канон”: жодний друкар не має права видати книжки без дозволу католицької влади; за порушення “канону” — відлучення від церкви і кара).

Тарас Шевченко продаж індульгенцій осудив, пишучи: “Хто без святої булли вмер — у пекло просто, хто заплатить за буллу вдвоє, ріж хоч брата, окроме папи і ченця, і в рай іди. Кінець-кінцем! У злодія вже злодій краде, та ще й у церкві. Гади, гади! Чи напилися ви, чи ні, людської крови?”

331. Папський посол Ніколай Шонберґ у березні (1519 року) оголошує пляни папські: “Папа хоче князя Московитії і всіх людей Московитії приєднати в єдність з Римською церквою, не применшуючи і не перемінюючи законів і звичаїв Московитії, та хоче її підкріплювати. А коли Москва вижене з Константинополя турків, то матиме свого патріярха і імператора”. Папа хоче, щоб князь Московський “за свою вітчизну Константинопольську стояв” (“Справи Прусії”, ч. 1, листи 164— 167).

Папа римський вважає, що коли будуть турки вигнані з Константинополя, то весь світ грецької церкви буде підлеглий Римові. Він (папа) оголошує, що “Візантія — законна спадщина князя Московського”. Якщо Москва вижене турків з Константинополя, то вона (Москва) отримає від папи патріярха-юніята, і папа дасть князеві Московитії корону імператора. Папа звертає велику увагу на Москву тому, що в ній бачить силу, яка успадкувала скарби, політику, досвід і амбіцію Татаро-Монгольської орди.

332. Посол папи Лева 10-го говорив князеві Василію Московському, що “Константинополь є законне наслідство Московського князя, сина грецької царівни” (Карамзін, т. 7, стор. 61). Царівна Софія (Зоя) померла в 1503 році, як бачимо, далі живе в політиці пап римських.

Третій Рим (Москва — велике дерев’яне селище, мало подібне на місто, нагадує ординський сарай; різниця та, що в орді стояли шатра, а в Москві — дерев’яні “ізби”. Карамзін пише, що вся Москва була дерев’яною (крім церков). Вулиці вузькі, весною стоїть така калюжа, що по вулиці може їхати тільки боярин, який має віз на високих колесах. Узимку на льоду (на ріці Москва) продається м’ясо, хліб, сіно, лежать купи дров, купці — татари, як люди багатші, крам продають у “шалашах”.

333. Татари дають московській мові татарську вимову — самавар, ґалоднай, ґлух, праматать; такі татарські вимови стають у Москві модними; “й потому скореє может объединить й татар, й русских. Таким же путем вместо “приятель” распространилось повсюду слово “знаком” (легше вимовляється татарами, — Л. С), вместо “єсть”, “кушать” — “ашать” или “шамать” й т. д. “Носильщик” на среднеазиатском железнодорожном жаргоне назьівается “тащишка” й пр. (Н. К. Дмитриев, “Строй тюрских язьіков”, Москва, 1962, Академия наук СССrdquo; Р, стор. 466).

У Москві сто тисяч жителів — половина з них військовики, купці, ремісники і робітники, які при допомозі закордонних архітектів ставлять нові доми. Князь строго забороняє спілкуватися з чужинцями, щоб не ширилося “вольнодумство”; біля чужинців стоять “караули” (сторожі).

Боятися “вольнодумства” вважається рабською прикметою, і таке “Рабство, не сумісне з душевним благородством, було (за словами Герберштейна) загальним у Московитії” (Карамзін, т. 7, стор. 130). Карамзін вважає, що це не рабство, а “необмежена відданість москвитян своєму князеві”.

(Я вважаю, що “рабство”, дисципліноване, цілеспрямоване, стимульоване вірою — корюсь государю, особистого “я” зрікаюся, щоб бути корисним гвинтиком в машині державної Московитії, для держави корисне, його шукають всі архітекти великих імперій.

“Рабство”, яке не має мети, а коли має, то не вміє в ім’я мети дисципліновуватися, цілеспрямовуватися, мріє про волю вольную (без царя, князя, гетмана, президента і без наказодавців і виконавців, без самозречення в ім’я благ Вітчизни) — найпотворніше).

334. Карамзін пише, що стиль життя у Москві простий — москвини до обіду товпляться на ринках, а день закінчують у кабачках (шинках), де обмірковують справи нової добичі. Чому москвини мають смоленцям платити за дьоготь і смолу? Треба просити “батюшку-государя” нехай зробить “возз’єднання Смоленська і Москви”. І смоленці, ставши москвинськими рабами, смолу і дьоготь даватимуть, як данину.

(Мало тверців, рязанців, новгородців, пермянів перемогти, поневолити, треба примусити їх, щоб вони працювали на москвинів. Татари не тільки перемагали, татари рабів примушували працювати на татар. Є знаменне те, що такі поняття експлуатації особливо натхненно проповідуватиме й правнук татаро-казанського мурзи Ульянов (Лєнін), кажучи: “Побудувати комуністичне суспільство руками комуністів, це -дитяча, цілком дитяча ідея”, “Управляти господарством ми можемо тоді, коли комуністи зуміють побудувати це господарство чужими руками”, “мало буржуазію перемогти, доконати, треба її змусити на нас працювати” (В. Ленін, “Вибрані твори”, т. 2, Київ, 1947, стор. 734, 735).

335. Хан Менґлі-Герей, запросивши київських майстрів, ставить двірець у Бахчисараї. Київ, як і завжди, незнищимий. Інші міста, які зазнавали такі, як Київ руїни, щезали, а Київ швидко з руїн уставав. Київ квітнув, як квіти на попелищі після осіннього весняного дощу. У Києві виготовляють вогнепальну зброю, селітру, порох. У запорозьких косаків появилася вогнепальна зброя.

Москвинські купці, які привезли до Києва соболеві хутра, оповідають про Москву: у Москві заборонено без дозволу вночі йти вулицею. На розі вулиць стоять “караули”. Хто від князя має дозвіл вночі йти вулицею, повинен перед собою нести ліхтаря. Москва має закони військової казарми, усюди строга дисципліна. І віра: “свой вертеп лучше Синайской горы”, і тому: “что грешно, то й потешно”. “Есть купножітіє монахов с монашкамі”, “попи живуть с наложніцамі”. Доми огороджені високим забором. Ні вдень, ні вночі не можна жінки на вулиці побачити, сидять у домах: виходять тільки у супроводі чоловіків. Усе, як у Орді, строге, жорстоке, горде, спрагле нові й нові землі “соєдінять”.

336. У Києві на вулицях цілу ніч горять ліхтарі. Кияни вночі ходять по вулицях, не потребуючи жодного дозволу. У вишневих садах вночі співи молоді, сміх, рокіт бандури, голос сопілки. І взимку в Києві весело, бо на зимування прибувають запорожці. Запорожці мають свою вулицю — свій косацький курінь. І в Києві їхня вулиця зветься Куренівка. На Куренівці косаки продають рибу, яку вони ловлять у Дніпрі, і різну впольовану звірину.

З Запоріжжям київські косаки мають жвавий зв’язок — часами запорожці приганяють стадо овець, відібране у кримських татар. Кияни охоче в косаків купляють скотину, бо косаки не люблять торгуватися: “Оцінюй, чоловіче, сам мій крам! Там клади гроші, а там налигуй скотину. Роби так, щоб не був скривджений косак”.

337. 1525 рік. У лютому місяці Московський митрополит Даниїл покарав у Москві зайду (грека-митрополита Максима, прибулого “з Афону для перекладу грецьких церковних книг”). Грек-митрополит Максим, будучи патріотом грецьким, дивився на православіє так, як і всі його попередники (митрополити-греки): православіє, як творіння грецьке, має служити грецьким інтересам: так було в Києві від 988 року. І думав він, що й у Москві має так бути. Помилився. Він, від 1518 року починаючи, у Москві займався перекладами, його переклади були проголошені фальшивими (на користь греків). І його, як фальшивого перекладача, замурували у Волоцькому монастирі.

У князя Василія Івановича Московського є жінка Соломія. Він з нею одружився 4-го вересня (1506 року), і цього ж року (27 жовтня) сів на престол. Соломія — горда і красива дочка хрещеного татаро-монгольського боярина Юрія Константиновича Сабурова. Соломія не дає князеві наслідників.

Митрополит Даниїл полагодив родинні клопоти князя Московського при допомозі “Євангелії”: “Неплодною смоковніцу посекают, на ея месце садят іную”. Княгиню Соломію, як “неплодную смоковніцу”, узяли “под караул”. І посадили її в “кібітку качевую” (слова ці татарські значать — “критий віз подорожній”). І привезли її у Суздаль у Покровський монастир. Є закон: коли дівицю стрижуть у монашки, вона повинна молитися, а Соломія — кричала. Іван Шіґон, який її проваджав від імени князя з Москви до Суздаля, почав її бити, у келії її знасилував і опікувався, щоб вона не втекла до Москви.

338. Через шість тижнів (після відправлення Соломії в Суздаль) у Москві в 1526 році князь Василій Іванович, щоб молодшим виглядати, поголив бороду, і митрополит його повінчав з молоденькою дівицею Єленою (з роду вихрещених татар Глинських).

(Пройшов рік, у Москві стало відомо, що в Суздалі у монастирі Покровському княгиня Соломія, яку проголосив митрополит “неплодною смоковніцею”, стала “плодная”: вона народила сина і назвала його Ґріґорієм). Молода княгиня Єлена після трьохрічного подружнього життя злякалася — митрополит може й її проголосити “неплодною смоковніцею”.

Княгиня Єлена 25 серпня (1530 року) народила сина і дала йому ім’я Іван. Возрадувався князь Василій Іванович, та радість була коротка: завжди понурий і хоробливий він помер 25 вересня 1533 року. Біля княгині Єлени, як завжди, “Улюбленець Єлени, князь Іван Тєлєп’єв”. Князь Іван Тєлєп’єв любить трьохлітнього царевича Івана, як сина рідного.

339. “З смутком бачачи нескромну слабість Єлени до князя Івана Тєлєп’єва, який володів серцем її і хотів управляти Думою і Державою, Михаїл Глинський, як пишуть, сміло і твердо говорив племінниці Єлені про сором розпусти завжди мерзотний” (Карамзін, т. 8, стор. 7). Єленині прислуги (жінки) оправдували її: не хотіла бути ув’язненою в монастирі, рятувала молодість свою.

Можна ганити її і її коханця князя Івана Тєлєп’єва, їхню любов осуджуючи, але вони подарили Москві великого сина: царевич Іван виросте і стане Ґрозним. Утілить він в собі владолюбство чингісханське, відізветься в його серці кров великих монголів, і їхня агресивна мудрість. Єлена (мати царя Івана Ґрозного) красива, горда і по-варварському жорстока. Вона, як пише Карамзін, “считала жестокость твердістю”. Вона любила мучити підлеглих і навіть її (Єленин) дядько Михайло Глинський був “замучений Еленою”. І свій ханський характер вона передала й своєму синові (Іванові Ґрозному).

Іван Тєлєп’єв (його вважають батьком Івана Ґрозного) також мав характер садиста, розкошував він, бачачи смертні муки дорослих і дітей. Ним катовані “деякі померли у муках, інші в в’язницях. А дітей боярських (тридцять осіб) повісив, як зрадників на дорозі Новгородській, на великій відстані один від одного” (Карамзін, т. 8, стор. 10).

340. Італія і Англія прагнуть визволитися з християнських догм, освячених папами, і на перше місце поставити справи національні, державнотворчі. Нікколо ді Бернардо Макіавеллі вважає, що Італія слаба тому, що не має сильної ні монархічної, ні республіканської влади. Католицька церква стримує національне відродження народу.

Макіавеллі голосить, що державна влада має земне, а не небесне походження. Сильною владою може бути тільки та влада, яка себе не підпорядковує традиціям, законам, поняттям моралі. Він каже, що “мета оправдує засоби”.

Томас Гоббс обадьорив розум англійської еліти, сказавши їй — християнська церква має служити інтересам державного життя Англії, а не — навпаки. Король — голова держави і церкви. Громадянин, який кориться державним інтересам, проявляє добродійність і високу моральність. Що таке зло і добро — визначає держава, а не окрема людина, монах чи архиєрей. Справедливе те, що для держави справедливе: держава охороняє інтереси народу.

Учення Макіавеллі і Гоббса не нові, вони були проявлені у стародавньому Китаї, у Сумерії, Вавилоні, Єгипті, Римові, Атенах і в “ясаках” (законах) Чингіс Хана Темуджіна. Та в часи домінації християнських догм над національними інтересами народів, учення Макіавеллі і Гоббса було особливо важливе для тих синів народу, які любили свою Вітчизну понад життя. І бачили, що їхні мислі і почування поневолює церква — власність католицької еліти.

Остап Дашкевич, Черкаський староста, боронить Українські землі від вторжників (Кримських татар). Очолені ним українські (косацькі) частини гнали й московських вторжників, розгромивши їх над рікою Ока.

Іван Крип’якевич пише, що “Козаччина творилася стихійно й оформлювалася й консолідувала сама, не бажаючи собі втручувань збоку”. Стихійність — могутня сила, в якій проявляються священні прагнення народу вигнати вторжників з рідної землі. Але тому, що вона неорганізована, їй тяжко свою силу закріпляти.

341. 1536 рік. Хрещення татар у Московитії. Єпископ Макарій їздить по містах Московитії: здійснює хрещення татар, які постійно прибувають з Астрахані, Уралу, Казані. У Ростові (біля Суздалі) одночасно охрещено 43 татарки і їхніх 36 дітей. У Пскові охрещено 55 татарок, у Орішкє — 12.

Хан Осан, охрестившись, отримав ім’я Михаїл, став відомим князем Михаїлом Осановим. Охрещених татарок “священники давати замужь, а оне кь вере Христовой добры быша” (Карамзін, т. 8, стор. 5: Примітки).

1538 року, 3-го квітня, померла княгиня Єлена Глинська (мати Івана Грозного), залишила 8-милітнім круглим сиротою царевича. Князь Василь Шуйський (брат померлого князя Василія 3-го) очолює престол, опікується Іваном (Грозним).

(Москва оточена потрійними оборонними спорудами: 20 травня (1534 року) раби, пригнані на “строітельство Москви” із країн возз’єднаних з Москвою, почали рити глибокі рови. Була поставлена оборонна стіна “Китай”, стояли вежі з воротами — Стретінськими, Троїцькими, Всесвятськими. Китай-стіна, починаючи від річки Москви (так бачу на старинній мапі), дугою ішла навколо міста Москви, охороняла стіни Кремля. Слово “кита” (Китай) так, як і слово “кремль”, неслов’янське, означає “огорожа”).

342. (Князь Василь Шуйський поставив “под караул” митрополита Даниїла (поставленого на митрополита 27 лютого 1522 року). І заслав його у Волоколамський монастир, де він помер 22 травня 1547 року. Даниїл учив, що “Для Боґа народ ничто перед царьом, а цар всьо”. Він благословив москвинів, які йшли “на добич”; тішився, коли вони, повернувшись з пограбованих земель, приносили йому дорогі хутра, золоті вироби. Він любив відвідувати монастирі і не гнівався, чуючи від бояр і купців слова: “Пойду в монастирь, гдє чернецов пусто, а баб густо”; він був “бєлым клобуком с серцем княжего слуги”: зробив помилку, посварившись з Василем Шуйським, і тому був арештований).

(“Митрополит Даниїл — покірний слуга і раб великого князя до забуття своїх обов’язків, здібний до таких дій підлабузництва, при яких вимагалося віроломне клятвозлочинство; був сповнений безпощадної ненависти до своїх ворогів і готовий на всякі засоби, щоб їх знищити; у приватному житті належав до тих людей, які люблять добре пожити” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 737)).

343. 1539 року (6 лютого) Московським митрополитом став ігумен Троїцького монастиря Іосаф Скріпіцин. Він наставлений Москвинським князем (намісником малолітнього Івана Грозного) Шуйським. Вірний син Москви призначив вірного сина Москви митрополитом, щоб він служив Москві і тільки Москві: така православна церква обожує державу, її авторитет і служить їй.

Польський король Жиґмонт наставляє Луцького православного єпископа Макарія бути “батьком Українського народу”, тобто Київським митрополитом: такий “батько” не служить Україні (Русі), а її жорстокому катові. Християнство тут є, як я часто говорю, знаряддям гноблення і обману Українського народу. Митрополит служить тому, хто його зробив митрополитом.

344. Єпископи в Україні (Русі) парафіянам речуть, що церква є наставником, керівником, учителем, опікуном, охоронителем життя овець стада Христового. І в цей же час вони закликають народ коритися вторжникові — королеві Жиґмонтові. “Церковцю рідну рятуймо! Приводьте корів, волів, усе, що найкраще! Королеві Жиґмонтові віддамо, а він за це дасть єпископа! Щоб церковця рідна була порятована, королеві Жиґмонтові поклони складаємо”. Виходить так: щоб мали ми, побожні раби, ярма на шиях, служімо кожній чужій владі так, як служать наші попи і єпископи — “духовні батьки наші”.

“За обсадження цього (Львівського, — Л. С.) єпископства король (Жиґмонт 1-ий, — Л. С.) одержав сто волів”, “Польські королі (Жиґмонт 2-й, Август) вважали церковні уряди, як засіб винагороди за “вірниї і пильниї” служби для держави” (Лужницький, стор. 219, 221). Отже, коли ти, українець-єрей, будеш польському королеві помагати гнобити свій рідний народ, обманюючи його словами “рідна церква — рідна мати наша”, і цим зміцнюватимеш панування польське в Україні (Русі), то король зробить тебе єпископом,одержавши від тебе “сто волів”.

345. 1540 рік. Рідний Києве! І в неволі ти красивий, уквітчаний садами, таємничий, вічний. Якщо б на основі археологічних відкриттів визначати Твій вік, то Ти старіший, як Ур, Ума, Кносос, Матгура, Єрусалим, Атени, Рим, Лондон, Париж. Ти є колискою, у якій виколихалася первомова людей Білої раси, визріла чарівна найстародавніша культура на плянеті Земній (Мізинська, Трипільська). З твоїх вічносвіжих джерел пили животворну воду горді й великі Роди, бадьорі й красиві Предки Оря, Сумеріяна, Гіттіта, Скита, Етруска, Геллена, Латина, Англійця, Француза, Еспанця, Серба, Хорвата, Шотляндця, Ірляндця, Шведа, Норвега, Голяндця, Тевтона, Чеха, Словена, Поляка. Усі вони, як одна родина Европи, брати і сестри!

Мемуарист М. Литвин (син гордої Литви), побачивши тебе, Рідний Києве, написав, що “Київ багатий на іноземні товари, бо немає шляху більш звичного, як стародавній, давно прокладений і добре відомий шлях, що веде з Чорноморського порту, Кафи, через ворота Таврії на Таванський перевіз на Дніпрі, а звідти степом до Києва”.

“По цьому шляху відправляються з Азії, Персії, Індії, Арабії, Сирії на північ у Псково, Москву, Новгород, Швецію, Данію східні товари, то: коштовне каміння, шовк, шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець”.

346. “Під час переходу каравану значні прибутки одержують київські жителі, воєводи, митники, купці, міняйли, човнярі, візники, трактирники, шинкарі, і обставина ця не викликає понині ніяких скарг, ані з боку москвинів, ані турків, ані татар”.

У Києві можна почути новини про події у різних країнах світу. Купці говорять европейськими і азійськими мовами. На торзі, на вулиці, в шинках вільно обмінюються поглядами. Кияни звикли бути щирими і привітними: бо чому кияни мають непривітно дивитися на чужинців, які на їхні ярмарки з різних кінців світу везуть коштовні вироби, ласощі, пахощі, тканини? У киян ставлення до чужинців доброзичливе. Чужинець, крам привізши, хоче між киянами приятелів мати, щоб дістати краще місце на ярмарку, у гостинниці, безпеку в дорозі, допомогу на Дніпрі.

Купець, прибулий з Німеччини, оповідає, що священик Тома Мінцер голосить, що церква грецько-латинська це “печера диявола”, визнавці Томи Мінцера палять ідолів церковних (хрести, “дерев’яні зображення Пріснодіви Марії”). І про це говорять між собою київські бондарі, теслярі, ковалі, чинбарі, гончарі, шевці, скляри, ткачі, маляри — люди, які живуть життям Києва”.

347. 1549 рік. Московський митрополит Макарій в Успенському соборі проголошує 16-тилітнього князя Івана (Ґрозного) царем (ханом). Є думка: коли народ не має історії славної, то він повинен її придумати. І нею живитися так, як живиться дитина казкою, приємно себе хвилюючи, свою уяву розвиваючи.

“Золота шапка, подарована ханом Узбеком, в Москві названа “шапкою Мономаха”: корисно видумкою переконати европейців, що династія Київських князів перейшла жити в нове мешкання, в Москву. Москвини, вірячи, що на голові їхнього князя красується “Мономахова шапка”, стануть гордими і зарозумілими. І головне — беззастережно відданими князеві: тільки той князь спроможний нові землі завойовувати, який оточений відданими людьми.

У Ферапонтовому (Білозерському) монастирі (біля озера Білозерськ, коло Онєги) сидів, як арештант, митрополит Спірідон. Він був названий Сатаною, тому що оповідав людям неймовірні марення про життя в пеклі і в раю. І він у Ферапонтовім монастирі видумав “Всемірную історію Московську”.

348. Спірідонова “Всемірная історія московська” “гласить”, що з роду Александра Македонського походить Клеопатра. Її королівський вінець римляни привезли до Риму. Після убивства Юлія Цезаря, Авґуст був вінчаний на імператора вінцем римського царя, а одягнений був в одежу єгипетського фараона Рамзеса, і вручили йому ще й митру царя Індійського, яку в Індії взяв Олександер Македонський. Римляни, обділивши свого імператора Авґуста регаліями імператорів світу, гукали: “Радуйся Авґусте, царю Римський і всея Вселенної!”

“Авґуст почав робити порядок на світі. Він зробив Патрикія царем Єгипту, а царя Пруса посадив на березі ріки Висла. Від Пруса постала Прусія, з роду римського володаря Пруса походить рід Рюрика, а Прус же походить від Авґуста. Від Рюрика походить князь Мономах, якому шапку передав цар Візантії, і ця шапка тепер з волі Христової є на голові князя Московського, і тому цар Московський походить з роду Олександра Македонського, з роду імператора Авґуста, з роду Рюрика, і є він царем Третього Риму, і має він візантійський герб — орел двоголовий”.

349. Монах Филофей, натхненний “Всемірною історією Московською”, проповідує обоження царя і Москви. Він рече: “Внімай тому, благочестівий цар! Два Ріма палі, третій — Москва стоіт, а четвьортому не бивать! Соборна церков наша в твойом державном царствє одна тепер паче солнца сияєт благочестієм во всєй поднєбєсной; все православниє царства собрались в одном твойом царствє; на всєй земле одін ти — християнскій цар” (Ключевський, т. З, стор. 293).

Московські попи, монахи, єпископи і митрополити удосконалюють культ царя і государства, навівають москвинам почуття національної вищости, боговибраности, винятковости, і в москвинів постає прагнення своєму “я” підпорядкувати чуже “я” (нацменське, іноязике).

(Еліта красної Москви, перевидаючи в інституті лєнінізму “історію Татіщева”, “історію Соловйова”, “історію Покровського”, “історію Ключевського” та інших ідеологів монархічної Московитії, себе виховує в дусі месіянізму, проповідуваного митрополитом Спірідоном та монахом Філофєєм).

(Поети, письменники, артисти, політруки, прикрасивши груди орденами Лєніна і Суворова, пропагують гасла імперської Московитії: “Москва — столиця світового комунізму і другій — не бувати! Партія Лєніна “паче солнца сіяєт благочєстієм во всєй поднєбєсной”, на всій Земній плянеті єдиний ти, батько всіх народів, Лєнін!”).

(Москвини державним законом освячують і військом скріплюють культ Лєніна, культ партії, культ соціялістичного государства, розвиваючи і звеличуючи свою москвинську (великоросійську) гордість. “Чи чуже нам, великоруським свідомим пролетарям, почуття національної гордости? Звичайно, ні! Ми любимо свою мову і свою батьківщину”, “Ми сповнені почуття національної гордости”, — пише В. Лєнін у 1914 році в статті “Про національну гордість великоросів”.

Коли ж українці кажуть, що й вони, українці, люблять свою мову і свою батьківщину, і хочуть, щоб Київ говорив українською мовою так, як Москва — московською, то вторжники, лєнінські великороси, в Україні арештовують українців, вивозять їх у Мордовію, називаючи їх “прєдатєлями”, “буржуазними націоналістами”, “кримінальними злочинцями”, “запроданцями”, “ворогами народу”, “бандитами”, “прихильниками воєнних конфліктів”, “шпигунами західних розвідок”, і катують їх лєнінські опричники так, як катували опричники Івана Ґрозного новгородців за те, що вони не корилися “благочєстівому царю Московському”).

350. Українські “єпископи жили, як світські люди, полювали, робили збройні напади на сусідів. Холмський єпископ Теодосій Лазовський, добувши війною від Борзобагатого Володимирське єпископство, роздав його усе, всі села й маєтності, дітям і приятелям. А саме владицтво продав ігуменові Києво-Печерського монастиря Милетієві Хребтовичеві” (Г. Лужницький, стор. 225).

Що значить — єпископ роздавав чи продавав села? Торгував побожними парахвіянами. І цей єпископ почне ширити кличі “За віру православну”, тобто за маєтки єпископські, за право панувати над побожними православними рабами. Побожні православні раби, бачачи, що їхній єпископ дбає тільки про свої маєткові вигоди і служить чужій владі, вчаться в нього також служити чужій владі, славлячи православну віру. Так калічиться добра вдача народу.

351. 1551 рік. У Москві цар Іван Ґрозний на Стоголовому соборі (на соборі, що обмірковував “сто глав” (розділів)) сказав: “Попы, церковные причетники в церкви всегда пяныи й без страха стоят й бранятся, й всякие речи неподобньіе всегда исходят из уст их” (“Стоглав”, СПБ, 1863 р., стор. 51). Він сказав, що в монастирях є “содомский грех” й “монахи обитают в одних монастирях с монахинями”, “у ігуменов й архимандрітов по келіям жонки й девки”. (У Москві тому й поширилося прислів’я: “К игуменье — полковник, к послушнице — денщик”).

Собор постановив, щоб “попьі служили молебни за здоровя царя”. І “щоб не сквернословили і п’яні не входили у вівтар, і не билися до кровопролиття” (“Стоглав”, стор. 60—61, 98—99). І що москвини не мають права у Москві стрічатися з чужинцями і розмовляти з ними: чужинці вільнодумними поглядами псують характер москвитян і порядок Москви.

Після Стоглавого собору відвідав Москву англієць Річард Ченслер, який у спогадах написав: “А що відноситься розпусти і п’янства, то в світі немає подібного, та й по-здирстві, то це найбридкіші люди під сонцем” (“Англійськіє путішественникі в Московском ґасударстве в 16 вєкє”, 1938 год, стор. 65).

Англієць Ченслер не знав, що розпуство, здирство і п’янство, яке він бачив у Москві, занесене з Орди: у Орді визначні татари мали по двадцять жінок, залицялися до невісток, “снохачество” в Москві ординського походження. П’янство — вияв приятельства, Московські князі пили з ханами кумис до втрати свідомости. І хан казав: “П’яний князь значить друг, має чисту совість, з любови до мене обцілував моїх прислужниць”.

352. Коли чужинець у Москві питав москвитянина: “Чому ваш цар, ніколи не бувши на Русі, зве себе царем Русі?”, москвитянин мав готову (отриману від попів) відповідь: “Русь має нову квартиру — перейшла з Києва в Москву”. (Коли кияни почнуть західноевропейцям доводити, що кияни — це слов’яни, а москвитяни — це фіно-урало-алтайці, які говорять так, як і неслов’яни, болгари, по-слов’янському, то чимало західноевропейців відповідатимуть: слово “рашен” має таке значення, як і слова “африканець”, “араб” (географічне, а не національне), вірменів, українців, грузинів, москвинів, узбеків, калмиків звемо “рашен”).

Є татарські ґазаґі (казакі), які діють біля Яїку (Уралу), Яїцькі казакі. І є Тєрські казакі, які діють між Доном і Каспійським морем, між ними є татари, башкіри, москвини. Є Запорозькі косаки, яких татари і москвини також звуть ґазаґамі (казакамі).

353. (У 1492 році запорозькі косаки напали на татар під Тягинею (Бендерами), і розгромили їх. Кримські татари наполохані запорожцями, шлють послів за послами до князів Литви, щоб вони присмирили запорожців. Князь дає наказ: урядовці зобов’язані об’їхати Київщину, Канівщину, Черкащину, Переяславщину і записати усіх запорожців. “Хто знає, де тут є казакі?” “Таких немає”.

Попи, старости, різні урядовці вороже ставляться до запорожців тому, що вони підривають їхній авторитет: князь Литовський думає, що попи і старости співдіють з косаками. Косаки б’ють кожного вторжника і того, хто з ними приятелює. І кажуть: “Наша земля наша”. Косаки громлять татарські і москвинські казацькі ватаги, які то там, то там грабують українські села.

(У 1545 році косацький провідник Карпо Масло у степу біля Браслави заснував Косацький кіш. Кіш не визнає жодної чужої влади, б’є турків, татар та інших вторжників. І лякає старост і попів, які перебувають на службі окупантів-литовців).

354. 1552 рік. Запорозькі косаки (горде українське степове юнацтво) опанували степи південного Дніпра. Литовський князь, який вважає себе паном України (Руси), посилає послів у Орду через Волощину: Дніпро перебуває в руках Запорізької сили.

Дмитро Вишневецький (з роду українських князів), великий Волинський землевласник приходить на Запоріжжя з попом. Він має доручення від князя Литви, який володіє землями України (Руси), очолити запорожців. “Запорожці, коли визнаєте Дмитра Вишневецького своїм провідником, буде для вас з Києва (від намісника Литовського князя) привезена зброя”. “Коли хочеш бути провідником Запорозьких косаків, приймай обряд посвячення на косака”. Піп знає, що голення бороди справа антихристська. Усі косаки виглядають, як брати — мають вуса і чуби: справжні внуки царя Святослава.

355. “Дмитро Вишневецький прийме освячення на косака, коли косаки приймуть до себе попа”. “Якщо піп служитиме косакам і не буде підлащуватися чужій владі, приймемо”. “Косаки! Значить ми дійшли до згоди. Знаєте ви, що між потомками хана Менґлі-Ґерея був бій за престол. Уся родина (з дорослими і дітьми) хана Саіб-Ґерея лежить порізана у шатрах. Ханом стає Девлет-Ґерей. І має він ціль — робити напади на наші села і міста. Я, ставши вашим провідником, буду разом з вами боротися з невірними, з бусурменами”, — мета в Дмитра Вишневецького — боротьба з мусульманами.

Дмитро Вишневецький вважається тактиком: їздить у Туреччину, запорожці торгують з татарами. І в цей час він закликає православних бити мусульман; веде переговори з царем Іваном Ґрозним. Мусульмани побачили у запорожцях своїх релігійних ворогів. (Очевидно, боротьбу запорожців з мусульманами будуть підтримувати попи грецької ортодоксії).

Запорожці повинні були на перше місце поставити справи відродження державного життя України (Руси). І шукати приятелів у сусідніх державах, поминаючи справи релігійних ворожнеч.

Біля Дмитра Вишневецького не було радників (державних архітектів), які б йому сказали: “Не кажи, що у турків “віра проклятая”. Єднай для оборони Вітчизни приятелів усяких релігій — усі на світі віри повинні служити священній справі державної України (Руси)! Заборони попам ширити між запорожцями гасло “за православіє”; це гасло деморалізуюче; поширюй клич — за державну Україну (Русь), яка шанує всі віри.

356. 1553 рік. Хрещення татар у Москві. Татарські хани Утемиш-Ґерей і Едигер, і їхні жінки, сини, дочки, їхні старшини і воїни, хрещення прийнявши, стали “рускімі православної віри”. Утемиш-Ґерей став Александром Утемішовим, а Едигер — Семеном Едигеровим.

Хрещення відбулося 26 лютого. “Священний обрядь совершился на берегу Москвы-реки, вь присутствиі Государя, Боярь й народа. Митрополить бьіл воспріемникомь оть купьлы. Едигерь, названний Симеоном, удержаль имя Царя; жиль вь Кремль, вь особенномь большом доме; имьл Боярина, чиновников, множество слугь, й женился на дочери знатного сановника, Андрея Кутузова, Маріи” (Карамзін, т. 8, стор. 126).

Хани татарські, ставши рускімі православної віри, почали й татар робити рускіми при допомозі митрополита Макарія Московського.

Татари, які не хочуть відмовлятися від татарських імен і татарської чи мусульманської віри, розкуркулюються. Хрестителі виганяють їх взимку з їхніх юрт, домів. Розкуркулені йдуть з дітьми в ліси і болота на загибель.

Митрополит Макарій став великим землевласником. Хан Симеон Едигер передав йому землі тих татар, які були посічені, покарані, вигнані в ліси за небажання ставати православними. Митрополит Макарій охрещених татар проголосив “рускімі греческой православной церкви”. Казанська орда перестала існувати, її хани стали рускімі.

357. 1556 рік. Татаро-кримська орда могутня, приймає від Москви і Литви данину. Кримський хан хоче мати переговори з Дмитром Вишневецьким — князем України (Руси).

(Архітект держави уміє всі союзи використовувати для справ державних. Якщо хан, щоб зміцнити союз з Україною (Руссю), хоче князеві помогти вигнати з українських земель вторжників (поляків і литовців), треба з ним не воювати. Треба, його прихильність використовуючи, мати на Запоріжжі сто тисяч воїнів готових боронити волю Вітчизни).

Князь Дмитро Вишневецький, шануючи попівські поради, єднається з православним князем Іваном Ґрозним, розгромлює мусульманську фортецю Ісламкермен. Хан Девлет-Ґірей примушує запорожців у 1557 році зруйнувати оборонні споруди на Хортиці.

“Царю Іване Ґрозний, чужинці кажуть, що ти князь, а не цар. У Москві немає патріярха, значить немає царя”; москвини слово “Ґрозний” уживали у значенні “Сильний, Владний”; справжній самодержець повинен бути “Ґрозним”.

358. Константинопольський патріярх Деонисій за милостинею (жебраниною) послав до Москви Кизичеського митрополита Іосафа: Кизик — мале вбоге містечко. (У старі часи у Візантії й такі містечка мали своїх митрополитів, і Київ був патріярхом зрівняний у церковних правах з Кизиком).

Іван Ґрозний передав Іосафові для Деонисія золоті скарби, соболі, горностаї. І сказав, що хоче від патріярха дістати титул царя. Побожні православні, знаючи, що Ґрозний отримав від патріярха благословення бути царем, стануть смиреннішими. І Україна (Русь), підлегла Константинопольському патріярхові, знатиме, що тепер єдиний у світі православний цар живе у Москві, і єреї київські почнуть на царя Московського орієнтуватися. Патріярх пообіцяв Ґрозному дати титул царя, але зволікав — та нові дари знову отримавши, він дав у 1561 році Ґрозному титул “царя Русі”.

359. 1560 рік. Литовський князь дав наказ привезти до Києва 200 бочок пшениці і 200 бочок вівса. По Дніпрі пливе ліс; у Києві ставлять нові доми. Литва, тримаючи у Києві залогу, боїться, щоб українці (запорожці), очолені князем Дмитром Вишневецьким, не вигнали її з земель України (Руси). Запасається харчами і зброєю.

Дмитро Вишневецький, заполонений попівським гаслом “за православіє”, ставить справи державного життя народу рідного на друге місце. Попи-раби використовують Вишневецького і його косаків, та не прагнуть проголосити його царем України (Руси). Вони, як солдати Константинопольського патріярха, покликані визнавати царем того, кого визнає патріярх. Патріярх визнає Івана Ґрозного царем православного світу.

Українці, прийнявши віру з Візантії, не прийняли візантійських законів правління державою; цар назначає патріярха. Цар Володимир Хреститель, хоч і діяв, як суверен, та на основі тієї віри, яку він прийняв, він був духовно підлеглий імператорові Візантії. Він не мав права призначати митрополита. До Києва, не питаючи князів України (Руси), приїзджав митрополит з Візантії, призначений імператором і патріярхом Візантії.

Гнітючий закон поневолення розуму й духа України (Руси) єреї звуть “святою справою хрещення українців. Божою благодаттю”.

360. У Москві тільки той піп має права бути попом, який справи державного життя Москви ставить вище справ християнських — і тому православіє приносить Москві користь. Попи у Москві (взоруючись на культ хана, імператора) постійно пропагують культ царя. “Одному Богу ґасудар ответ держіт”; “Что Бог на нєбє, то царь на земле”; “Суд царєв — суд Божій”; “Богом да царьом Москва крєпка”; “Нє Москва ґасударю указ, Ґасударь — Москвє”; “Ґасударь — батька, земля — матка”; “Без царя — земля вдова”; “Без царя народ сирота”; “Нельзя земле без царя стоять”; “Народ — тєло, а царь — ґалава”; “Свєтітся одно солнце на нєбє, а царь — на зємлє”; “лучше µрозний царь, чем семібоярщіна”.

Бояри прагнули обмежити владу царя, ослабити його впливи на життя. “Лучше µрозний цар, чем семібоярщина” (рада боярська). Рада боярська радиться, свариться, спільної мови й дії не може створити. Грозний цар дає наказ і дає дари тим, які його накази беззастережно виконують. (Москвини визнають, що Іван Ґрозний був тираном, жорстоким завойовником, і в цей же час гордяться його вторгненням в чужі землі, і не хочуть повернути завойовану землю її законним синам).

361. Обоження царя постає з багатьох причин. 1. З щирого веління душі: люди люблять звеличувати володаря, який їх чарує розумом, силою, багатствами, і вони у володареві бачать захист свого життя, оборону від чужого племени. 2. З примусу й страху (є наказ шанувати царя, який вважається батьком; за непошану батька — суд і кара). 3. З прагнення творити порядок і авторитет: люди вважають, що коли не буде пошанований цар, то не буде порядку: появиться безвладдя, беззаконня, сусід почне грабувати і вбивати сусіда, ніхто нікого не визнаватиме авторитетом. 4. З релігійних мотивів (фараони, імператори вважалися синами Божими, вибранцями Неба і Землі).

Урало-Алтайські шамани особливо берегли ханів (племенних вождів) від наврочення. Вірили, що жіночі очі можуть ханові заподіяти нещастя, пошкодити рівновазі його мислення і почування. Наприклад, у забобонній Москві поширилася чутка, що чарівна бояриня Марія може своїми очима наврочити — заподіяти горе цареві Іванові Ґрозному. І москвини, рятуючи царя від наврочення, на Красній площі відрубали голову боярині Марії, а потім (як пише Карамзін) по черзі повідрубували голови й п’ятьом її синам.

362. 1565 рік. Іван Ґрозний (отримавши титул царя від патріярха Деонисія) засновує опричнину (предтечу Чека, НКВД, МҐБ); слово “опричнина” походить від “опроч”, і значить “особливе”, “надзвичайне дворянське військо Ґрозного”. При допомозі опричнини Ґрозний утверджував порядок в Московитії, вважаючи, що всі його дії євангельського походження. Він розуміє віру Христову так, як розуміли імператори Риму і Візантії. Він добре засвоїв “Євангелію” і, тримаючи її, рече: “Всяка душа да повєнуєтся властям, нєт власті нє от Боґа, кто протівєтся власті, протівєтся Божому повєлєнію!”

Молодий красивий боярин Фьодор Басманов (вихрещений татарин) — права рука Івана Ґрозного. Князь Дмитрій Оболєвський-Овчинін висловився, що “Цар Ґрозний займається содомскімі дєламі”. І Ґрозний під час обіду в Кремлі (при всій знаті Московській) устромив ножа йому в груди. Ґрозний у Кремлі з молодими хлопцями, які були одягнені в маски, непристойно танцював. Боярин Рєпнін сказав, що цар Ґрозний розпусник. З наказу Ґрозного боярин Рєпнін був зарізаний у церкві.

“Чому, царю Ґрозний, так робиш?” “Я грішний цар, пороки мої ховайте, а славні діла мої вихваляйте, щоб була сильна держава!” У Москві “з’явився свій іслам, але не у відношенні до Бога, тільки у відношенні до держави” (В. Соловйов). І таїна росту Московитії в тому, що москвини вміли “своїх царів великих вихвалять за славу, за добро, а за гріхи, за темнії діяння Спасителя смиренно умолять”. І Карамзін (як довідуємося) скаже, що справа не в тому, що Ґрозний убив того чи іншого боярина чи дівиць брав силою, а в тому, що він створив могутнє Московське государство. “Лишь строгостью мьі можем неусыпной сдержать народ. Так думал Иоанн, Смиритель бурь, разумньій самодержец” (А. Пушкин, “Борис Годунов”).

363. 1568 рік. 4 листопада цар Іван Ґрозний за непослушність арештував Московського митрополита Филипа (Количева), позбавив його митрополичого сану, посадив у Тверський монастир. Филип, ставши по стороні збунтованих бояр, речав: “Протів церкви царю не устоять!” Іван Ґрозний відповідав: “Цар никаму нє подвластен, кроме Христа, сина Божия!”

Отже, християнство в Москві зобов’язане служити державним інтересам: коли архиєреї цього не розуміють, їх треба ставити “под караул”. І так поступали з патріярхами й візантійські імператори. Якщо б царі Володимир Великий, Ярослав Мудрий та їхні наступники були підпорядкували грецьку церкву державним інтересам, наставивши того чи іншого русича Київським патріярхом, українці не були б “побожними православними рабами грецької ортодоксії”.

У Московії деякі православні боронять митрополита Филипа? На північ від Москви (на землі Фінського племени Весь) тече річка Шексна. “Княгині Евдокія й Александра, потоплены вь Шексне реке повеленіемь Царя Іоанна” (Карамзін, т. 9, стор. 58: Примітки).

364. (Запорозький княже Дмитре Вишневецький, у тебе воїни добрі, в тебе земля багата! У Чорному лісі, щоб не бачили старости і попи, куй мечі. І зроби так, щоб по селах України (Руси) ходили пандаристи (бандуристи), оповідали людям, хто вони, чиї сини, звідки вони, ким, чому закуті? Побожні православні раби не знають, хто вони, кажуть: “Ми православні, з роду Яфета походимо, поганцями були, греки нас просвітили”. Бандуристи, зробіть так, щоб у степах рокотала слава про царя Святослава, про Україну (Русь) без вторжників поляка, литвина, татарина, москвина).

Михайло Грушевський написав, що князь Дмитро Вишневецький “замішався в особицю Молдавську і вибрався туди з козацьким військом: покликали його туди Волохи, але зрадили, й Вишневецький попався в неволю, відіслали його в Царгород, і там убили”. Микола Аркас пише, що “Року 1564-го зібрав Вишневецький 4000 козаків і пішов у Молдавію. А тут його зрадою спіймали і одпровадили у Константинополь до Турецького султана Селіма 2-го. Селім, сердитий на нього ще за те, що він нападав на Крим, велів його вбити”.

(Не пролунала в Україні (Русі) пісня, що борець за державне життя Вітчизни безсмертніє в Царстві Духа Предків. Мандрівні п’яні монахи зробили з оборонця православія п’яницю — Байду Вишневецького. “П’є Байда мед-горілочку, та не день, не два, та й не годиночку”. І такий був запеклий православний, що коли його в Царгороді повісили за ребро гаком, то він продовжував клясти віру турецьку, бо вона “проклятая”.

Очевидно, князь Дмитро Вишневецький не пив у Стамбулі “мед-горілочку”. Він загинув смертю трагічного сина України (Руси); пісня, складена п’яницями-монахами, принижує його. І заохочує молодь до горілочки, улюбленого напою оборонця православія грецької віри.

365. 1569 рік. Землі України (Руси) і Білорусії, які були захоплені Литовськими завойовниками, тепер підпорядковані Польщі. Литва і Польща підписали у Люблині умову -умова дала право Польщі вторгнутися на Волинь, Київщину, Браславщину, Чернігівщину, Переяславщину.

Польські вторжники почали киянам говорити, що грецька церква поганська, бридка, а латинська — правдива, свята. Кияни (ті, які мали віротерпимість) відповідали: “Сию і ону віру Бог дав”. У них (це сила одідиченої шляхетности) ще лишилися рідні (дохристиянські) поняття: усі віри в Бога Богом дані, жодна віра не має права казати, що тільки їй належить Бог, правда, любов, святість.

“Яке твоє, ляше, діло, яку я віру маю? Ні грецька, ні латинська не наша”, — рекли кияни. Усім відома мудрість: чия віра, того й сила. Сили нашої у нас немає, бо наша віра не наша. І в поляків латинська віра — віра чужа, але вони, від латинів віру приймаючи, прийняли й латинські закони державні: віра підпорядковується державі; бачимо у поляків і москвинів ті самі поняття про віру Христову.

Ксьонз-завойовник забрав у попа-раба багаті маєтки, і забрав овець стада Христового, які на цих маєтках працюють, і підпорядкував собі. Попи, втрачаючи маєтки, не рекли: “Рідні люди, борімося за державну Вітчизну”. Ні, їм держава була непотрібна; вони рекли: “Обороняйте православіє”, думаючи про свої маєтки.

366. 1570 рік. У Тверському монастирі Малюта Скуратов (довірений опричник Івана Ґрозного) задушив Московського митрополита Филипа; оголошено, що “помер від задушливого повітря у келії”.

2-го січня Іван Ґрозний оточив Новгород. Чому? Є доноси, що Новгород не хоче бути возз’єднаним з Москвою, прагне відродити Новгородську республіку. І шукає на заході союзників. Новгород був так щільно оточений солдатами Ґрозного, що жодна людина не могла спастися втечею з міста.

Карамзін, маючи дозвіл від царів Александра і Ніколая, вільно користувався літописними документами, і старався робити точні переклади. Він (т. 9, стор. 95) пише, що москвини, очолені Іваном Ґрозним і його сином, “Новгородців били, мучили, палили якимсь складом вогняним, прив’язували головою або ногами до саней, тягнули на берег Волхова, де ця ріка взимку не замерзає, і кидали з мосту у воду, цілими родинами кидали, жінок з чоловіками, матерів з грудними дітками. Солдати Московські їздили на човнах по Волхові з “кольями”, баграми і сокирами: коли хтось з тих, що був укинутий у ріку, випливав з води, того кололи, сікли на частини. Ці вбивства продовжувалися п’ять тижнів і закінчилися загальним грабежем”. “Цар Іван з військом об’їхав маєтки навколо Новгороду, забрав скарби церковні й монастирські, наказав спустошити двори і келії, понищити хліб, коней, скот, а також наказав грабувати весь Новгород, крамниці, доми, церкви. Сам він їздив від вулиці до вулиці, дивився, як хижацькі солдати вламувалися у палати і кладови, відбивали двері, влазили у вікна, ділили між собою шовкові тканини, хутра, палили шкіру, в ріку кидали віск і сало... Вони нищили маєтки і життя людей без розбору і без відповідальности”.

367. “Цар Іван від’їхав з Новгорода дорогою псковською, відправив незчисленну здобич святотатства і грабунку в Москву. Нікому було шкодувати за пограбованим багатством: хто лишився живий, дякував Богові, або сам себе не пам’ятав від жахіття баченого і пережитого!

Запевняють, що громадян і сільських людей погибло тоді не менше шістдесяти тисяч. Кривава ріка Волхова загачена тілами і куснями м’яса катованих людей, довго не могла пронести їх в Ладозьке озеро. Голод і хороби довершили катування царя Івана Ґрозного, так що єреї на протязі шести чи семи місяців не встигали загрібати мертвих: кидали їх в ями без всяких обрядів.

8-го вересня всі, ще живі, духовники, миряни зійшлися у полі, біля церкви Рождества Христова, служити загальну панахиду за усопших, над тутешньою могилою загальною, де лежало 10.000 неоспіваних тіл християнських”.

368. “У Пскові Іван Ґрозний дозволив солдатам грабувати маєтки багатих людей, але заборонив чіпати монахів і священиків, узяв тільки гроші монастирські і деякі ікони, церковні сосуди, книги, і... спішив у Москву, щоб новою кров’ю вгамувати свою невгамовну спрагу до мучення” (Карамзін, т. 9, стор. 95, 96, 98). Немає в світі такої країни, яка б мала історію таку криваву, як має Москва “самая любімая”.

Цар Іван Ґрозний був дуже побожним православним: коли йому подали на обід м’ясива, він відповів: “Я Христіанинь, й не ьмь мяса вь Великій пость” (Карамзін, т. 9, стор. 98). Він усердно молився перед тим, як дати наказ вирізувати жителів Новгорода, Пскова, Твері. І його воїни об поли витирали кров на мечах; ідучи, молилися. Били поклони перед іконою Христа, особливо вони почитали святого Юрія. І вірили вони, що “святий Юр і Пречиста Мати” дають їм силу відрубувати голови дітям, старцям, матерям, роблячи християнський порядок в Московському государстві.

369. (Жителі Пскова, почувши, що москвини Івана Ґрозного ходили в Новгороді від дому до дому, жителів вирізуючи, отетеріли: знали, що рятунку немає. Були готові доньок своїх віддати москвинам п’яним на ніч, життя рятуючи. Вони тримали в руках “хльбь й соль”. І стояли на колінах і говорили Іванові Ґрозному: “Государь Князь Великій! Мы, вьрные твои поддание, сь усердіемь й любовію предлагаемь тебь хлебь-соль, а сь нами й животами нашими твори волю свою: ибо все, что имеемь, и мы сами твои, Самодержець Великій!” (Карамзін, т. 9, стор. 97).

Карамзін пише, що москвитяни (рускіє) були горді, бачачи, що мають царя Ґрозного, перед яким люди чужих земель стоять на колінах, мають на очах смертельний переляк, а на устах — вислови любови до Москви, москвинів і князя Московського).

(У Новгороді був “Вічовий дзвін”. Коли москвини наближалися до Новгорода, то новгородці сповіщали про нещастя, б’ючи у цей дзвін. “Вічовий дзвін” москвини привезли з Новгорода до Москви; тримали у Кремлі, як символ “возз’єднання двох братніх народів — Новгорода і Москви”. Цей дзвін в 1714 році був переплавлений, стоїть він в Кремлівському арсеналі під назвою “Набатний колокол”).

370. 26 липня (1570 року) цар Іван Ґрозний у Москві на торговій площі поставив 18 шибениць, біля яких розіклав знаряддя катування. І запалив “костьор” (татарське “костьор” значить “вогнище”). Над вогнищем повісив великий “чан” (котел) і налив його водою.

Москвини — народ догадливий і побожний, кланялися в ту сторону, де стояли шибениці, і щезали: на торговій площі на лавках полишалося м’ясо, хліб, хутра, дєнґі. І біля шибениць — опричники (ґрознівські кеґебісти).

З Кремля їде на коні Іван Ґрозний з старшим сином, за ним бояри, повіває герб царя Ґрозного — “ікона святого Юрія”. По Красній площі опричники женуть 300 інакшедумаючих (дисидентів). У ланцюги закуті дисиденти, у них вибиті зуби, виколені очі, закривавлені вуха, ноги, поламані ребра.

Цар Ґрозний оглянув шибениці і знаряддя катування. І, побачивши, що “нєт народа”, дав наказ народові явитися на площу. З ям, погребів, “ізбушок” повилазили перелякані москвини. Ставши перед царем Ґрозним, кричали: “Да светится одно солнце на нєбє, а батюшка — цар на земле!” (Поет-раб Сосюра, маючи на увазі слова, голошені на славу Ґрозному, написав вірш “Два сонця”, співаючи про Сталіна, як про “сонце на землі”; він так писав тому, що був заляканий опричниками Сталіна, і такі ж вірші писали й поети — залякані раби Тичина, Бажан, Рильський, Усенко, Малишко).

371. Цар Ґрозний сказав: “Народ! Увидиш муки й гибель! Но караю изменниковь!” І москвини в один голос (так, як за Сталіна, Брєжньова) закричали: “Да живеть многія льта Ґасударь Великій! Да погибнуть измьнники!” (Карамзін, т. 9, стор. 100). Москвини добре знали, що ніяких “измьнников” немає. Вони славили ґасударя зі страху, щоб себе й дітей своїх рятувати.

Є стара чингісханська мудрість: коли хочеш панувати, залякуй підлеглих і тримай їх у покорі. “Люди уважніше ставляться до володарів жорстоких, кровожадних, ніж до милосердних, плохеньких, покірних”.

Піп-батюшка Афанасій розгорнув папір і почав читати прізвища приречених на смерть. І він бив ціпком по голові кожного “ізменніка”, чиє ім’я прочитав. Приречені на смерть стояли в черзі. Приречений на смерть “ішов, щоб класти голову під сокиру. Ідучи, він кланявся царю Ґрозному і казав: “Се кланяюся тебь в посльдній разь на земль”, (Карамзін, т. 9, стор. 101).

“Но смерть казалась тогда легкою: жертви часто требовали ее какь милости. Невозможно безъ трепета читать въ запискахъ современныхъ о всехъ адскихъ вымыслахь тиранства, о всьхь способахь терзать человечество. Мы упоминали о сковородахь: сверхъ того были сдьланьі для мукъ особенныя печи, жельзныя клещи, острые ногти, длинния иглы; разрезывали людей по составамь, перетирали тонкими веревками надвоє, сдирали кожу, выкраивали ремни изь спины...” (Карамзін, т. 9, стор. 104).

372. (Усі знаряддя катування будуть привезені з Москви в Україну (Русь) після 1654 року для утвердження акту “возз’єднання двох єдинокровних і єдиновєрних народов”, і особливо будуть вони вживатися після смерти гетмана Богдана Хмельницького і гетмана Івана Мазепи).

Цар Ґрозний проколов одного “ізменніка”; опричники почали “других колоти, вішати, рубати”, “За 4-ри години умертвили біля 200” (Карамзін, т. 9, стор. 101). Печатник (носій царської печатки) Іван Михайлович Висковатий сказав, що він без вини і без суду на шибеницю йде, очі підняв до неба і просить слова оправдання. Та опричники “йому заткнули рота, повісили його догори ногами, оголили, розсікли на частини тіло його, і перший Малюта Скуратов, злізши з коня, обрізав вуха страдальцеві”, “замовчую про деякі огидні деталі” (Карамзін, т. 9, стор. 62: Примітки).

Карамзін не хоче згадувати все те, що задокументовано в літописах; не йде мова про садизм, а про його звироднілі форми, відрізали кінцівку тіла синового і батькові в рот упихали. Описує Одерборн про московські форми катування детальніше, вони такі жахливо-потворні, що їх не можу тут згадувати.

У Москві без суду були убиті — князь Юрій Кашіна, член Думи і його брат — князь Дмитрій Курлатов і вся його родина. Князя Михайла Воротинського з жінкою, з сином і донькою послали на катування в Біле Озеро. Воєводу Нікіту Шєрємєтєва задушили.

373. Князь Олександр Борисович Горбатий уважав себе спорідненим з родом Володимира Хрестителя, казав, що вихрещені татари всю Москву в руках тримають, православний татарин Басманов керує Москвою з царем Ґрозним. Князя Горбатого підтримали останні представники, які походили з родів князів України (Руси): князь Іван Сухий, князь Кравчій, князь Горенський, князь Дмитрій.

Цар Ґрозний і його вірний помічник (православний татарин-воєвода Алєксєй Басманов) обезголовили останніх князів слов’янського роду, їм був прочитаний смертний вирок: зворушлива картина. Іде тато з сімнадцятилітнім сином. Вони взялися за руки і, як два вірні приятелі, ідуть на смерть мовчазно.

“Кто пєрвий?” Княжич Петро ступив крок вперед (з пошани до тата), і почав перший класти голову під сокиру. Князь Олександер Борисович Горбатий схопив сина Петра, поцілував його і свою голову поставив під сокиру. Синок Петро узяв татову відрубану голову, яка ще кліпала очима, поцілував і під сокиру поклав свою голову. І після них були обезголовлені князі: Іван Сухий, Кравчий, Горенський, Дмитрій.

374. Цар Ґрозний, порубавши і повісивши на площі інакшедумаючих, поїхав до їхніх жінок і дітей. Він “сміявся над їхніми сльозами, мучив жінку Висковатого, хотів мучити і її п’ятнадцятилітню доньку, яка стогнала і кричала, але передав її в розпорядження свого сина царевича Івана, і після того її замкнув у монастирі з її матирею, де вони й померли” (Карамзін, т. 9, стор. 102).

Матері з доньками стогнали і кричали, бачачи, що тіла їхніх мужів і батьків біля Кремля обгризають собаки. Карамзін пише, що коли виростала гора трупів, цар Ґрозний ішов на спочинок. “Ибо надлежало предать трупы земле. Вь четвертий день снова вьівели на площадь ньсколько осудженньіхь й казнили: Малюта Скуратовь, предводитель палачей, разськаль топорами мертвыя тела, которыя целую неделю лежали безь погребенія, терзаемьія псами. (Тамъ, близь Кремлевскаго рва, на крови й на костяхь, во последующія времена стояли церкви, какь умилительный, Христіанскій памятникь сего душегубства). Жены избіенныхь Дворянь, числомь 80, были утоплены въ реке” (Карамзін, т. 9, стор. 102).

375. (Цар Ґрозний боронив євангельську науку: він писав своєму ворогові (князеві Андрієві Курбському і таким, як він): “Чому ти зненавидів апостола Павла, який говорить: “Нєт власті нє от Бога. Тот, кто протівится власті — протівится Божому велінню! Раби! Слушайтє своїх ґаспод, повенуйтєсь нє только добрим, но й злим”. Ґрозний, озброївшись євангельською ідеологією, яка проповідує служіння всякій владі, і в тому числі й “господам нє только добрим, но і злим”, вважав, що Христос усі його дії оправдує).

(Цар Ґрозний знає, що в 1547-49 роках відбувався в Москві 1-й церковний собор для канонізації московських святих. Між 39-ма проголошеними святими, 16 князів і княгинь московських; жодний князь, який був вороже наставлений до Москви, у православні святі не попав).

(Алексій, який мав титул Київського митрополита, а жив у Московитії, і звеличував її князів і ханів Татаро-Монгольської орди, і грабував Київські церкви, попав у святі: його мощі лежать у Москві. Митрополит Іларіон (Огієнко) в “Українській патрольогії” (стор. 85) побожним українцям православним радить поклонятися мощам Алексія.

Люди низької моралі і безсердечного характеру у Москві проголошені святими — їхні життєписи добре знає Іван Ґрозний. Він (Іван Ґрозний) знає, що імператор Візантії святий Константин живцем у котлі зварив свою жінку Фаусту. І йому, Константину, пише Ґрозний, належить “крест честной первому”).

Коли цар Ґрозний особисто ножем убивав (і труїв) своїх ворогів, москвини казали: “Пусть царь укажеть намь своихъ изменниковь: ми сами истребимь ихь!” (Карамзін, т. 9, стор. 48). Вони ждали від царя указу, щоб “істрєблять” ворогів царських. Вони вірили, що без царя-деспота не може існувати Москва. Ні Москва, ні землі, на яких стоїть Московське князівство, як усім відомо, прогодувать москвинів не можуть. Вони раділи, що в них цар Ґрозний уміє привозити здобич з чужих земель і карати “ізменніков”.

376. У Москві “бажання царя було законом в церковних справах. Боже віддавалося цареві” (Н. Бердяєв). У Москві втілилися дві духовності — дух Чингіс Хана Татаро-Монгольської орди і дух імператора Візантії. Концепція автократизму, довге убрання (царське, боярське), борода, як символ архиєрейської гідности, дух візантійщини.

Імператор Візантії краще за патріярха знав, що є Боже, а що — ні. Іван Ґрозний тішить єреїв, поширюючи грецьку віру на татар і угрофінів. Єреї люблять того царя, який їм дає багаті парафії, маєтки, побожних рабів.

На Кольському півострові, на берегах ріки Поноя, Кала і Тулома, там, де тепер Мурманськ, живе плем’я Лопарів. Лопарі — мирне мисливське, рибальське плем’я. 20 лютого цар Ґрозний дав грамоту єрею Теоґностові, щоб він, покликаючись на військо царя Московського, навертав Лопарів на православіє, тобто підпорядковував їх Москві.

Єрей Теоґност на березі річки Поноя поставив церкву Петра й Павла, голосив, що “на Лопарську землю світло Христове прийшло”. І він тим, хто хрещення приймав, дарунки давав, дорого платив за хутра. Частина Лопарів, шануючи незалежність своєї Вітчизни, трималися батьківської віри, не хотіли бути рабами-християнами.

377. Єрей Теоґност умовив охрещених Лопарів, щоб вони написали листа до царя Івана Ґрозного з “прошенієм”: просять охрещені Лопарі царя Ґрозного, щоб він силою охрестив Лопарів, небажаючих хреститися. Мудра підступна політика: Лопарі просять Москву, щоб вона прийшла і силою меча хрестила тих Лопарів, які не хочуть коритися Москві, тобто тримаються рідної лопарівської віри, яка обороняє самостійність Лопарії.

Лопарі і сусіднє з ними фінське плем’я (Лапландці), ставши православними, утратили свою ідентичність. Православіє знищило їхню самобутню культуру і вони “уже совершенно обрусіли” (Е. Голубинський, “Історія Россійської церкви”, т. 2, Москва, 1900 г., стор. 854).

Ті Лопарі, які втекли від хрещення на далеку північ (до границь північної Фінляндії), збереглися. Ті Лопарі, які хрещення прийняли, стали рабами православія, утратили мову рідну, звичаї, обряди, почуття племенної гордости, вони “совершенно обрусєлі”. Та вони знають, що фіни — їхні кровні брати. І їхня назва міста Кандалакша нагадує їм, хто вони є. Їх тримає на світі віра, що вони визволяться з лабет московських і з’єднаються з рідними братами-фінами.

378. 1575 рік. Старости і попи в Україні (Русі) ставляться до Запорозьких косаків як до розбійників, злодіїв. Оголошено по селах, що коли появиться запорожець, то треба, щоб селяни про це повідомили старосту або попа. Піймати в селі запорожця, щоб його віддати полякам, було тяжко: селяни любили запорожців, переховували їх.

Польський король Жиґмонт-Авґуст, бачачи, що з косаками тяжко боротися, узяв на військову службу 300 косаків, які почали підлягати тільки королівському полководцеві. Старости не мали права ловити, судити і карати тих косаків, які служать королеві. Попи і старости перестали звати запорожців “розбійниками”. Запорожець, який появлявся у селі, щоб урятувати життя (у складних обставинах) казав: “Іду служити королеві”.

379. У Москві на Земському Соборі цар Ґрозний проголосив, що охрещений татарський хан Симеон Бекбалутов стає “велікім князем всея Русі”, правою рукою царя. У Москві високо шануються люди ханської крови не тому, що вони багаті, а тому що (і про це вже згадував) в їхніх жилах тече ханська (царська) кров.

Бояри і воєводи дають великі гроші монахам-літописцям, щоб вони їм давали грамоти “родословія”, пов’язуючи їх то з родом візантійського імператора Константина, то з родом римського імператора Авґуста, то з родом царя Володимира Хрестителя чи царя Володимира Мономаха.

У Москві “вивчалися родословниє, щоб тінями дійсних і видуманих предків, таких як Авґуст-Цезар, оправдать свої політичні задуми чи претензії” (Ключевський, “Сочинєнія”, том 2, 1957 год, стор. 331).

У Твері (після возз’єднання Твері і Москви) знатні тверські роди, які вважали себе вихідцями з України (Руси), були посічені. Погинули вони, як безкомпромісові вороги нової Орди (Московитії). На їхніх маєтках живе рід нового Тверського князя Симеона. Хто він?

Хан Сеін-Булат (потомок хана Батия) — рускій православний, він “іменовался Симеономь, Великим Княземь Тверскимь” (Карамзін, т. 9, стор. 160), він намісник царя Івана Ґрозного. Очевидно такий “князь Тверский” не буде вороже ставитися до Москви, славитиме її, як нову Орду, яка має мову слав’янську і віру православну.

380. 1581 рік. Український князь К. Острозький — надзвичайно багата людина, живе він в Острозі, підлеглий Польському королеві. Маючи друкаря Івана Федоріва, він неукраїнською мовою видав так звану “Острозьку біблію”, натхненно прославлену попами. Попи вважали, що українська мова “низька, проста мова, не придатна для висловлення Божої істини, не зрозуміла для Пресвятої Богородиці”. Такі погляди на українську мову пригноблювали душу народу, викликали зневажливе ставлення до рідного слова, навіювали почуття меншої вартости.

(Друкар Іван Федорів і його помічник Петро Мстиславець утекли з Москви тому, що не могли витримати деспотії, духу, як пише Карамзін, “азіятського”. Знайшли вони притулок у Львові, де їхня праця була оцінена. Іван Федорів не виявив бажання повертатися до Москви, помер у Львові, похований при Онуфрієвському монастирі. Ідеологи Москвинської орди на основі втечі І. Федоріва з Москви ширять пропаганду про “связь двох братскіх народов”).

381. У виданні “Острозької біблії” найдіяльнішим був Герасим Смотрицький, ректор Острозької школи, автор книги “Ключ царства небесного”. Він гнівно критикує латинську віру і хвалить грецьку. Український розум тратить час і енергію на суперечки: яка чужа релігія краща, справи рідні (державнотворчі, духовні) відсунуті попами і їхніми вихованцями на друге місце, або — зовсім забуті.

(Мартин Лютер (1483—1546) зробив переклад “Біблії” на народну німецьку мову. Звеличуючи німецьку мову, він звеличив німця. Дав можливість німцеві довідатися, що в “Біблії” нічого не говориться про німецькі справи).

382. 1584 рік. Помер цар Ґрозний. Карамзін, перелистуючи літописні сторінки, визначив, що опричнина Ґрозного ознаменована горами трупів без вини помордованих людей. Князь Андрій Курбський написав, що Ґрозний мучив людей, не показавши їм їхньої вини. Але Курбський сам не був кращим за Ґрозного, грабував і умертвляв невинних людей, і гордився, що має праотця (князя Фьодора), який проголошений святим, “й исходит от его гроба аромат святого духа, струи исцелєнія й чудес”.

Карамзін є не тільки великим істориком Московитії, а й ідеологом її державности. Він пише, що Ґрозний “жон і дєвіц осквєрніл”, невістку свою “осквєрніл” (снохачем був таким, як і хани). Та “стогнання замовкли, жертви зотліли”, “докази справ жахливих лежали у книгосховищах”, “дівчата-підлітки, яких любив Ґрозний, стали бабусями” — усе це для поважних людей дрібнички. Головне великі справи довершені Ґрозним на славу Московитії, “Казань, Астрахань, Сибирь -живые монументи Царя-Завоевателя” (Карамзін, т. 9, стор. 294).

“Ґрозний за отечество своє мог постоять”.

“Опричнина (...) носила прогрессивный характер”, “с ней... окрепла царская власть й централизованная система управления”, “прогрессивное значение — борьба за вьіход к Балтийскому морю” (стор. 213), “Русское войско овладело всей Прибалтикой” (стор. 214), “Влияние России в Башкирии начало расти” (стор. 206), “Ґрозний полагал, что его власть “божественного происхождения”” (“История СССР”, стор. 217).

“История СССР” (Москва, Міністерство висшего образованія СССР, 1966 год) звеличує хижацькі вторгнення Московитії в чужі землі і в поневоленні і грабуванні чужих земель та вирізуванні мирних жителів бачить “прогрессивное значение” для росту Московського государства.

383. Опричнина царя Ґрозного, яка засіяла трупами землі покорених племен, справа корисна тому, що вона укріплювала ідеологію Московської централізованої держави. Московські історики — ленінці, видаючи твори царського історика Ключевського, написали: “Совєтська історична наука, одначе, показує, що опричнина була визначеним (певним) етапом в укріпленні Россійського централізованого Государства” (т. 2, стор. 403).

Опричнина породила Чека, НКВД, МҐБ, які є, очевидно, визначним етапом в укріпленні централізованого Россійського государства, що виступає під ім’ям — СССР. Перемагає той, хто має силу — брутальна сила панує над благородною, “Народ більше всього цінує силу” (Йоґан Ґете).

17-го березня Фьодор (син царя Ґрозного) у Москві проголошений царем. Цар Фьодор (так пишуть історики) хоробливий, не здібний розважно думати, сонливий. Та Московський митрополит Деонисій рече: “Царь Фьодор, Богом ізбранний, і Богом на престол возвєдєнний! Воля царя — закон! Богу воля, царю власть!”

384. “Царю власть! Царю власть! Царю власть!” — кричали воєводи і бояри. І золотими “дєньґамі” обсипали (обдаровували) царя Фьодора, низько йому кланяючись. “Что Бог на нєбє, то цар на земле!” (Якщо українець, ці рядки прочитавши, каже: “ні, я не раб, геть царя, гетмана, президента! Нікому я не поклоняюся, авторитетів не шаную”, то він є більшим рабом, ніж москаль, він є рабом московського мужика. Він є батьком тієї миловидної Катерини, яка полюбила москалика, як знало серденько, ворога-вторжника полюбила, мала глупе серденько. Батько замість того, щоб знайти вторжника-москалика і за збезчещення доні своєї помститися, картає доню, наївну нещасну жертву. Батько-раб, він у церкві перед іконою (ідолом) Саваота молиться за здоров’я ката-царя Московського і його грабіжницьке військо, і виганяє доню з хати.

Ні, вільна людина не каже “геть царя, гетмана, президента”, вождя. Вільна людина чужій владі не поклоняється, а рідну — обожує. Вільна людина перед рідним володарем стоїть струнко: здійснює обряд упорядкованого розуму і вихованих почувань. Бути слугою рідного царя і бути слугою чужого царя — дві різні моралі, вдачі, релігії, політики, ідеології.

У соборі під час коронування царя Фьодора біля престолу сидить Московський головнокомандуючий (вихрещений татарин) Борис Годунов, людина мудра, вольова, красива; має манери, як у Чингіс хана. Він (Борис Годунов) стає на коліна — кланяється слабоумному цареві Фьодорові, демонструє свою самодисциплінованість. Без дисципліни і авторитету ніколи і ніхто держави не збудував, ніколи ніхто народ не прославив.

(Якщо ворог мудрий і сильний, то вивчай його мудрість і силу, і розбий його своєю мудрістю і силою! Справжнім переможцем є той, хто у ворога силу бере і його ж силою його розбиває. Той, хто мудрого ворога зве дурнем, обманює себе і стає його жертвою).

385. Воєвода Борис Годунов і воєвода Іван Мансуров (також вихрещений татарин) — люди завойовницької вдачі, вони ведуть Московське військо на береги ріки Іртиш (західна притока Обу), де живе мирне плем’я Вогулів (Мансів).

Пограбувавши Вогулів, Борис Годунов везе до Москви коштовні хутра. І жене полонених Вогулів, які будуть ставити у Москві нові доми. Москва, перейшовши Урал, без великих труднощів відбирає землі в мирних і майже неозброєних племен. (Славний татарський рід Мансурових — воєвода Леонтій Мансуров, воєвода Пьотр Мансуров, воєвода Фьодор Мансуров — укріплював силу Московитії (Россії), підкоряючи їй чужі землі).

Запорозькі косаки не билися з слабими і мирними Вогулами. Запорозькі косаки мали відвагу іти проти трьох могутніх сил — Кримська орда, Турція, Польща. Одчайдушність Запорозьких косаків рівняється мітичним грецьким півбогам. Запорожці, живучи у степах, щохвилини були наражені на смерть: турецькі і татарські війська об’єднувалися, щоб бити запорожців.

386. Запорожці на малих суденцях плавали по бурхливих хвилях Чорного моря. Де в них бралася відвага, гарт, витривалість? Запорожці (за звичаєм древніх предків) напровесні влаштовували веслувальні змагання: хто швидше впоперек перепливе бурхливу течію?

Влаштовувалися долання легендарних Дніпрових порогів. Ті, які вміли через підступні каскади проводити свої “чайки”, мали право звати себе “запорозькими косаками”. Звичаї ці квітли перед хрещенням України (Руси); після хрещення вони були попами заборонені, названі “поганськими забавами”.

Запорожці (в 1583 році) спалили Турецькі фортеці — Бендери і Ягорлик над Дністром. Вони спалили турецькі кораблі у портах Криму. У Запорожців могутня військова енергія, шляхетна життєрадісність. Слова “Запорозькі косаки” стали відомі у палаті короля Польщі, у сараях Кримського хана і Турецького султана. І після того, як українці (запорожці) біля річки Судость (в 1581 році) під проводом Черкаського старости Михайла Вишневецького розгромили Московське військо, про них почали з острахом говорити в Москві.

387. 1585 рік. У Києві повстання. Кияни б’ють поляків, які, живучи у Києві, зневажають українську мову. Шукають між киянами запорожців, щоб їх четвертувати. (У 1584 році запорожці спалили турецьку фортецю Очаків. Татари і Турки повідомили Польщу, що запорожці в татар забрали великі стада скоту. Польща послала військовий загін, очолений Ґлембоцьким, щоб він у степах знайшов запорожців і їх покарав.

“Ляхи, де ваша совість? Прийшли до Дніпра, щоб запорожцям казати, як вони мають на своїй землі жити? Ляхи, щоб не були ви зухвалими, задиркуватими, підете в Дніпро воду пити!” М. Аркас пише, що запорожці ляхів “пустили у Дніпро води пити”.

Польський король Стефан Баторій повідомив, що київські купці, як люди привілейовані, звільняються від мита й податків. Нові й нові люди українські оселюються в Києві, тримають жваві зв’язки з запорожцями. Польський король, злякавшись росту Києва, видав наказ — українцям зобороняється селитися у Києві. Польські вторжники прагнуть спольщувати стольний град України (Руси).

Польща хоче окатоличувати українців, щоб їх, як людей красивих, працьовитих, талановитих, ополячити. Москва хоче “спасати” православних українців, щоб їхні багатства і їхню життєву енергію підпорядкувати Москві.

388. У Західній Европі поширилася фабрична промисловість. Міста швидко зростають, розбудовуються, їм треба хліба. Українці починають орати цілинні степи, корчувати ліси: із золотоколосої України (Руси) іде хліб до західноевропейських міст. Данціґ став містом збору української пшениці.

Подорожуючий Антіохський патріярх Іоаким побачив, що частина єпископів в Україні (Русі), щоб свої маєтки зберегти, підлащується до папи римського і короля Польського. І з них користь для Іоакима мала, він Львівському братству (в 1585 році) дає право непідпорядковуватися єпископам.

Є поширена думка, що православні братства творили велику національну роботу. Братства мали школи, у яких заборонялася українська мова, у школах, організованих братствами, нічого про історію України (Руси) не говорилося, поетика, арифметика, геометрія і спів викладалися мовою грецькою і староболгарською (церковною).

Немає даних вважати, що братства були вогнищами національної свідомости, але повітря в них не було таке затхле, як у єпископських катедрах.

389. 1587 рік. На березі ріки Об живе мирне племя Остяків. Воно має рідні звичаї, обряди, святині. Належать Остяки до людей азійської раси. Вони обличчями подібні до европейців. За Уралом (уже дванадцять тисяч років тому) мандрували оріянські племена: тут вони мішалися з сибірськими автохтонами.

Остяки, побачивши, що на їхні землі прибули якісь вторжники, зійшлися до своєї рідної святині молитися. У них не було сил боронити життя своє. Московські воєводи Мансуров і Чулков умертвляли остяків, як пише Карамзін, “пушечним ударом”. Остяки, побачивши, що їхня святиня розгромлена “пушечним ударом”, де загинули богомольці, тікали з дітьми в ліси, болота, гори. Безпощадно убивав нещасних воєвода Чулков. (Рускіє (вихрещені татари) князь Даниїл Чулков, воєвода Гавриїл Чулков, воєвода Фьодор Чулков прославили Москву під час боїв з поляками, шведами, остяками).

390. Москвини спалили остяківський град Чингія, біля його руїн поставили у 1586 році фортецю Тюмень. Воєвода Чулков заставив полонених остяків ставити фортецю на ріці Тоболь. Біля фортеці Тоболь почали жити остяки, яких було вогнем і мечем навернено на віру православну. У Тоболі (Тобольському) в 1587 році була поставлена церква. У церкві остяки довідалися, що цар Московський їм “посланий Ісусом Христом”.

Іскер (столиця Іртишсько-Ногайського царства) московськими вторжниками спалена. Обгорілі тіла людські обгризають звірі. Тобольськ (фортеця, поставлена завойовниками) став столицею Сибіру. У Тобольську живуть солдати-завойовники, їхні злочини жодними законами необмежені, їм належать “дєвіци і земля побєждьонних”.

Щоб покорені не думали про волю, треба вбити їхніх знатних людей, а молодих вивезти на “строітельство Москви”. Хан Карача і родина його “под караулом” їдуть у Москву. Іртишівці, які мали дорогі шуби, убиті; шуби з них зняті, маєтки (переважно хутра) забрані. З Іртишського царства до Москви, як здобич, у 1586 році привезено “200.000 соболів, 10.000 чорних лисиць, 500.000 білок, крім бобрів і горностаїв” (Карамзін, т. 10, стор. 15).

391.1588 рік. Липень. До Москви прибув константинопольський патріярх Єремия. Щоб нагадувати в’їзд Христа до Єрусалиму, патріярх Єремия під’їзджає до Кремля на ослюкові. За ним на конях їдуть митрополит Мальвазійський Іерофей і Еласонський архиєпископ Арсеній. По їхньому одязі видно, що в них бідні парахвії, або — скупі парахвіяни.

Патріярх Єремия подарив Московській цариці панагію (всесвятість). У панагії вмонтований дорогий камінь, на камені прилаштований образ святої Марини. Цареві Фьодорові він подарив ікону страстей Христових, у якій законсервовані краплі Христової крови. І подарив кістку з мощів святого імператора Константина (засновника Візантії).

Головний “казначей” царя Фьодора Іван Васильович Траханов (вихрещений татарин) підніс патріярхові Єремиєві 80 соболів, 300 золотих “дєнеґ”, великий срібний кубок. У літописах читаємо, що він, цар Фьодор, має татарські вилиці, малий ріст. Він усміхається без життя на обличчі, “ходить повільно, ноги тонкі, у словах відчувається страх”. Ще в дитячі роки він бачив у Москві купи трупів, бачив людські голови, які обгризли собаки, нутрощі, одрубані ноги. Він довго боявся бути царем; плакав, коли почув, що його будуть коронувати. І страх не покидає його. Усі царські накази дає його дядько Борис Годунов.

392. Карамзін пише, що православний татарин (тепер істинний рускій) “Борис Годунов блистів умом у справах внутрішньої і зовнішньої політики Россії”, “Борис Годунов в очах Россії і всіх держав, що мали стосунки з Москвою, стояв на високому степені величности, як повний володар Россії, не бачучи навколо себе нічого, крім мовчазних слуг”. У “Морозовському літописі” пишеться, що в Москві “всі йому (Годунові) покорялися і в усьому волю його виконували”.

Сила Бориса Годунова була не в тому, що він татарин, а в тому, що престол князів Московитії перебував у руках татар (вихрещені татари говорять слов’янською мовою з домішкою татарських слів, вважають себе “настоящімі рускімі”. Справді, крім характеру, в них вже майже нічого татарського немає — віра православна, одягнені вони у довге візантійське одіння, в Москві бачать свою силу й славу).

Борис Годунов має 32 роки. Цариця Ірина (жінка царя Фьодора Івановича) красива і ніжна татарка, надзвичайно віддана православній церкві, в її спальні (так, як і в спальні її брата Бориса Годунова) вдень і вночі горять лампадки. Стіни завішані іконами, піп щоранку приходить з іконою, і святою водою царицю благословить.

У Москві, як пише Карамзін, усім відомо, що цар Фьодор “слабий умом і тєлом”. Та Годунов кланяється цареві Фьодорові, як прапорові держави. Усі накази сам дає і каже, що “така воля царя Фьодора”.

393. Борис Годунов поставив “под караул” Московського митрополита Деонисія, вислав його до Новгородського монастиря. І ростовського архиєпископа Іову проголосив митрополитом; Іова вірний приятель Годунова.

Патріярх Єремия сказав Борисові Годунову, що хоче в Константинополі ставити церкву “істинному Богові”, але немає грошей. Турецький султан Мурад 3-й призначив його патріярхом, та грішми не помагає. Борис Годунов (людина практичного татарського розуму) на справи православія дивиться по-діловому. “Патріярше, отримаєш 2000 золотих монет, коли митрополита Іову висвятиш на патріярха”. Князь Турга (з його татарського роду походить письменник Іван Тургєнєв) показав торбу золотих монет. Єремия знав, що коли він Іову проголосить патріярхом, то сам лишиться без стада овець Христових, і тому відповів, що Іова патріярхом не може бути.

394. “Под караул!” Патріярх Єремия не знав, що ці татаро-монгольські слова означають. І дізнався тільки тоді, коли був разом з своїми помічниками (митрополитом Іерофеєм і архиєпископом Арсенієм) посаджений у “тюрму”.

“Борис Годунов зайшов у келію до арештованого візантійського патріярха Єремиї”. І сказав: “Коли не хочеш, щоб Іова був патріярхом, то ставай ти нашим патріярхом. Чому маєш вертатися до Константинополя, щоб бути рабом мусульманського султана?”; “Єремия невдумливо і неблагорозумно, ні з ким не порадившись, відповів: “Остаюся” (А. Я. Шпаков, “Государство і церков в Московськом государстве”, Одесса, 1912 г., стор. 268). Людина, яка попадає у московську в’язницю, “стає бездумною”.

Борис Годунов, почувши, що Єремия “перестає бути Константинопольським патріярхом”, щоб бути Московським, сказав: “Єремиє, патріярхом ти можеш бути, але не в Москві, а в Суздалі, бо ж не знаєш московської мови”. Патріярх Єремия відповів: “То что патріяршество, что жіті нє прі государє, потому статься нікак невозможно” (А. Я. Шпаков, стор. 290).

Борис Годунов залишив патріярха Єремию “под караулом”, сказавши, що патріярх має багато часу на роздумування. У темній келії сидить візантійський патріярх, покусаний кровососними комахами; у віконце заглядають “караульщики”. Ідуть тижні за тижнями; тут спасти не можуть ні чудотворні мощі, ні панагія, ні святий Юр, ні Спаситель.

“Якщо, патріярше Єремия, помреш у келії, грецька церква матиме нового святого, побожні православні молитимуться до образу твого”. Єремия, рятуючи життя своє, пробує вирватися з в’язниці: повідомляє Бориса Годунова, що “Москві дає патріярха”.

395. 1589 рік. 22 січня у храмі Успіння патріярх Єремия по-грецькому речав: “Православний цар, Вселенський патріярх і Собор Священний возвишає тебе на престол Владімірський і всея Русі”. (Чому “престол Владімірський”? Місто Володимир на Клязьмі було столицею північних колоній України (Руси) тоді, коли ще селище Москва не мало в житті цих колоній жодного значення).

Ростовський єпископ (тепер митрополит) Іова відповідає: “Я рабь грешний; но если Самодержець, Вселенскій Господинь Іеремія и Соборь удостоивають меня столь великаго сана, то пріемлю его сь благодареніемь” (Карамзін, т. 10, стор. 71).

Патріярх Єремия і патріярх Іова утвердили, що має бути чотири митрополії — Новгородська, Ростовська, Казанська і Крутицька. І шість архиєпископів — у Вологді, Суздалі, Нижнім Новгороді, Смоленську, Рязані, Твері.

396. Патріярх московський Іова сів на ослюка і їздить по Москві, “освящаєт город”. Патріяршого ослюка веде Борис Годунов, за ним ідуть найвизначніші бояри і воєводи — охрещені татари — горда ординська знать Мансуров, Чулков, Тарханов, Бутурлін, Тємірязєв, Беклемішов, Вельямінов.

Цар Фьодор мало орієнтується у “патріяршій церемонії”. Він робить те, що йому каже Борис Годунов: одягнув патріярха Іову, “надягнув на нього хреста”, мантію, дав у руки патріярший жезл, на голову поклав патріярший клобук. “Ми не в греків віруємо, а в Христа”, — слова царя Ґрозного пригадав Борис Годунов. Архиєпископ Арсеній Еласонський детально описав перебування патріярха Єремиї в Москві; його книга була видана в 1749 році в Італії.

Патріярх Єремия після майже річного в’язничного перебування у Москві, просить, у Бориса Годунова дозволу повернутися до Константинополя. Борис Годунов сказав, що патріярх Єремия буде випущений з Москви тоді, коли підпише “ярлик” (грамоту), що патріярх Московський незалежний від патріярха Константинопольського, і може незалежно сам призначати митрополитів. Патріярх Єремия і такий ярлик підписав. І Москва подарила патріярхові Єремиї “золоту торбу”, на якій був напис “От царя — патріярху”.

397. (Усі в Москві розуміли, що патріярха Москві дав не патріярх Єремия, а Борис Годунов — людина розумна, обдарована володарським темпераментом. Він стане царем Московського государства).

Патріярх Єремия з Москви прибув в Україну (Русь); тут він побачив істинних побожних рабів православія грецької церкви. Він, як можновладець, одних єпископів скидав з престолу, інших наставляв, одним давав “ордени”, на інших накладав “анатему”, підпорядкував своїй владі Львівське братство, скинув з престолу Київського митрополита Онисифора і назначає митрополитом мінського архимандрита Михайла Рогозу. Назначив Луцького єпископа Кирила (Терлецького) своїм (патріяршим) екзархом (своїм намісником), якому мають митрополит і єпископи коритися.

Патріярх Єремия православних українців поділив на три “самостійні” сили — Київський митрополит Рогоза, екзарх Кирило, Православні братства, усіх їх собі підпорядкував і дав їм “право клятви”: кляніть православні раби самі себе, за гроші патріярх буде вас мирити.

398. Патріярх Єремия потребував золота для султана і його пишного гарему. (Жінки султанові могли Єремию скинути з патріяршого престолу, не отримавши від нього дарів. У Константинополі є чимало архимандритів (кандидатів на патріярха) Митрофан, Пахомій, Теопемт, “всі чотири разом з Єремиєю намагалися наввипередки з’єднати собі прихильність жінок султана, щоб запевнити собі патріярхат” (Г. Лужницький, стор. 244). Патріярх Єремия ненавидів в Україні (Русі) все, що має українську притаманність, обрядність, своєрідність. Писанки, “крашанки (...) так уразили Царгородського патріярха Єремию 2-го, що він в 1591 році виступив з окремим Посланням проти того, і видрукував його в Львівській Братській друкарні” (митрополит Іларіон (Огієнко”), “Д. В. У. Н.”, стор. 287).

399. Патріярх Єремия наказав українцям друкувати, ним написані, прокляття обрядів рідної віри України (Руси), він кляв щедрівки, писанки, веснянки, Купала, коляду. Він так поступав тому, що бачив біля себе істинних побожних рабів православія грецької церкви, які втратили почуття національного самовизначення. Не знайшовся й один “із мільйона свинопасів”, який би патріярхові сказав: “Ти, патріярше, у Москві москвина Іову проголосив патріярхом всея Руси, не спитавши Руси! Русь у Києві, а не в Москві! Ти Борисові Годунові продав ім’я Русь за 2000 золотих манет, щоб мати гроші для султанського гарему?! Висвячуй же патріярха і для Києва, або — ніколи ти не побачиш Константинополя. Царем України (Руси) стає Запорозький косак Богдан Сила. Він коронує патріярха, маючи твоє благословення. І народ, підтримавши запорожців, вижене ляхів з України (Руси). Ви, Саваотові єреї, охрестили Україну (Русь), то не висмоктуйте з її жил останню кров, без милосердя не катуйте, не мучте, не висушуйте доброї української душі!”

400. 1590 рік. Патріярх Єремия прибув до Константинополя, скликав вселенський Константинопольський собор. На соборі (бо таку обіцянку дав Єремия Москві), має бути проголошено, що Московський патріярх — по черзі Третій. Перший Константинопольський, а Другий — Олександрійський. Собор поставив Московського патріярха на п’яте місце, а Єрусалимського на четверте.

У Москві незадоволення: значить Москва П’ятий Рим? Але в церквах в Москві оголошено, що Москва — Третій Рим, а Четвертому не бувати! Там, де не помагає ні “караул”, ні меч, треба діяти при допомозі золота: їдуть з Москви посли з дарами до Константинополя, щоб купити Третє місце.

Ідеологія універсального місіянізму, яка була особливо яскраво висвітлена у заповітах Чингіс ханів, втілюється в життя його потомками (вихрещеними татарами — рускімі православної віри). І обґрунтовується ясно: “Старий Рим упав від єресі Апполінарової, а новий Рим (Константинополь), захоплений безбожним плем’ям Агарянським, а Третій Рим — Москва”. Москва тепер прагне бути світовою столицею Християнського світу.

401. 1591 рік. Московський цар Фьодор дітей не має. Борис Годунов у всіх справах підтриманий Московським патріярхом Іовою. Іова готовий (після смерти царя Фьодора) проголосити царем Годунова. Але в Москві відомо, що на півночі (в селищі Уґлич) живе семилітній Димитрій (незаконний син Івана Ґрозного).

Димитрій “совершенное подобіе отца: любить муки й кровь; сь веселіємъ смотріть на убіеніе животныхь: даже самь убиваеть ихь” (Карамзін, т. 10, стор. 77). Коли царевич Димитрій бавиться, то ставить з своїми ровесниками з снігу людей, і потім їм голови відрізує, і робить це з великою потіхою, як пише Келарій Аврамій в “Історії”. Москва матиме нового царя, “собіратєля земель”. (Антропологи устійнили, що в азтеків і ассирійців був нахил до садизму; правильно роблять москвини, що не дозволяють західно-европейським дослідникам проникати у таїни характеру потомків Івана Ґрозного, і дають Европі писання Достоєвського, де (як я часто згадую) зазначено, що “москвини — народ богоносєц”).

402. Борис Годунов вихрещеному татаринові Нікіфору Чепчуґову сипнув “дєнєг”, і сказав, щоб він поїхав в Уґлич і отруїв царевича Димитрія. Чепчуґов перелякався. І Годунов знайшов надійнішу людину — попа Михайла Битяµу (також з роду татарського). Піп Битяґа поїхав в Уґлич: селище Уґлич знаходиться коло Ростова — на верхній течії Волги. В Уґличі живе цариця Марфа — нешлюбна жінка царя Ґрозного.

15 травня (в суботу о шостій годині вечора) цариця Марфа з сином Димитрієм прийшла з церкви, слуги принесли їжу. Бояриня Волохова покликала царевича на двір побігати. У сінях стояли піп Битяґа (Битяковський), боярин Осип Волохов і Нікіта Качалов. Вони схопили царевича, перехрестилися і ножем перерізали йому горло. Цариця ввійшла у сіни, побачила сина Димитрія, “он трепетал, как голуб, іспускал дух” (Карамзін, т. 10, стор. 79).

403. 1592 рік. Україна (Русь) окупована польськими вторжниками. Українець Януш Острозький (синок князя К. Острозького, завзятого оборонця православія грецької віри)став католиком, щоб мати більше прав збагачувати свої маєтки. Він живе в Білій Церкві.

Українці-запорожці не корилися жодним вторжникам. Вони стали в обороні К. Косинського, у якого Януш Острозький забрав маєтки. Українці-запорожці, очолені К. Косинським (гетманом-полководцем), узяли Білу Церкву, розгромили замок польського вислужника Януша Острозького.

27 лютого (1593 року) 2000 українців полягло під містечком П’яткою (біля Житомира); польські вторжники і їхні вислужники взяли в полон 26 українських гармат. Гетман К. Косинський, вийшовши з оточення біля П’ятки, з двома тисячами воїнів підійшов до Черкас, де сидів польський слуга староста (українець Олександр Вишневецький).

“Вишневецький хитрощами заманив Косинського до міста самого з кількома косаками, і там його вбито” (М. Аркас). Хитрощі — зброя не лицарська, але її жертвою стають лицарі; гетман К. Косинський вважав, що єдинокровний О. Вишневецький з ним буде мирно полагоджувати “земельні суперечки”.

404. О. Вишневецький з українцями (запорожцями) підписав умову, що буде шанувати “косацькі вольності”. Умови він не виконує. Косаки шлють послів з Запоріжжя до Києва до воєводи К. Острозького: скаржаться на О. Вишневецького. К. Острозький (слуга польський) схопив послів (запорожців). І почав їх у Києві катувати, посла Богдана Поляна замучив на смерть.

Восени (1593 року) 4 тисячі запорожців оточили Київ, поставивши на човнах гармати. Запорожці вимагають видачі тих, які замучили посла їхнього. К. Острозький, бачачи небезпеку, проявляє хитру ласкавість: дав право запорожцям вільно везти з Києва на Запорожжя порох, зброю, муку, пообіцяв шанувати запорозьку вольность.

(Запорожці стають силою: польські вторжники отетеріло сиділи у сховищах тоді, коли запорожці ввійшли у Київ, забрали гармати, рушниці, порох. Оточили гніздо польських вторжників (Межигірський монастир), прогнали з монастиря ляха Бобриковича-Коготя. Забрали гармати, які стояли біля монастиря, і повернулися на Запоріжжя).

405. У Европі стало відомо, що в Україні (Русі) росте могутня сила, яка навіває жах на польських вторжників. Цісар Німеччини Рудольф 2-й літом 1594 року прислав посла Еріха Лясоту на Запорозьку Січ: має бути мова про спільний похід Німеччини і України-Руси (Запорожжя) проти Туреччини.

З Москви Борис Годунов прислав на Запорозьку Січ посла Василія Нікіфорова. Послів прийняв гетман Богдан Микошинський. Папа Климент 8-й посилає до гетмана Богдана Микошинського посла Комуловича з даром — 12.000 золотих дукатів. Посол Комулович буде говорити про справу війни з Туреччиною.

Турецький літописець Наїма, пишучи про походи українців (запорожців) проти Туреччини, зазначує, що українці безстрашні: “нема на світі людей сміливіших, що менше б дбали про життя і менше б лякалися смерти”.

Посол Лясота, побувавши на Запоріжжі, повідомив цісаря Рудольфа 2-го: “Українці сміливі й хоробрі люди, від молодості призвичаєні до війни”. Посол Лясота жив на Запоріжжі два тижні, він був вітаний гарматними сальвами, на посла зробили велике вражіння 6000 українських воїнів (запорожців), у боях загартованих.

406. 1594 рік. Косак Северин Наливайко був пушкарем у війську князя Константина Острозького. Магнати Острозькі володіють лісами, ріками, полями, селами, містами. Вони мають (для оборони своїх маєтків) військові загони. І вважають себе підлеглими Польському королеві. Король, їх підтримуючи, зміцнює гноблення Українського народу.

(Між багатими людьми (їх звемо магнатами) України (Руси) часто ведуться домашні війни за межі, пасовища, парахвії. І їх мирить король Польський — одних милує; маєтками обдаровує, інших карає; маєтки у них відбирає. Пушкар Северин Наливайко, будучи у війську Острозького, брав участь у розгромі війська гетмана К. Косинського під П’яткою, де українці жорстоко громили українців. І таку війну не сподобав пушкар Наливайко).

“Не буде спокою, коли Кримські татари нападатимуть на наші поля”, — сказав пушкар Наливайко. І покинув він військо Острозького. І згуртував юнаків. І розгромив татарську залогу. Узяв у татар дві тисячі коней, визволив українців, заполонених татарами.

І юнаки сіли на бистрі коні, діють вершники, очолені полководцем Наливайком, натхненно. Вони горді, що їхній провідник жодній чужій силі не підлеглий.

407. Восени полководець Наливайко (величний, відважний і красивий) об’єднався з кошовим Запорізької січі Григорієм Лободою. Українське дванадцятитисячне військо, ними очолене, завоювало Молдавію, король якої Арон був підлеглий Туреччині. Розгромивши турецьке військо біля Білгорода (на Дністрі), біля Килиї (на Дунаю), українці повернулися на рідну Браславщину, (місто Браслав стоїть на південь від Винниці).

(Польський полководець Ян Замойський увійшов у Молдавію, розгромлену полководцем Наливайком. І посадив на молдавський престол боярина Єремию Могилу, який поклявся бути підлеглим Польщі).

У вересні (1595 року) українці, очолені полководцем Наливайком, перейшли Мадярщину. З Мадярщини пішли на Волинь. Узяли Могилів (у Білорусії), розгромивши Литовське військо. “Куди йдуть? Що хочуть ці легендарні степові велетні-потомки Скитської імперії?” “Це селянське повстання проти польсько-шляхетського гноблення”. “Повстанці боряться за волю?” “За яку волю -державну чи бездержавну? За волю розквітлу в державній Україні (Русі) чи за волю під опікою Польщі, Московитії, Туреччини?”

408. Той, хто має силу неорганізовану, не підпорядковану маєстатові Порядку і респектованої Влади, нагадує буревій, який все на дорозі знищує, але ніколи нічого не будує. Якщо б Українські Сили об’єдналися, вони б вимели польських вторжників з України (Руси), утвердивши світле царство для своїх дітей і внуків. Вони об’єднатися не можуть. Чому? Українці-магнати живуть розкішно, будучи підлеглими Польщі; вони без державної України (Руси) мають розкоші державні.

Вони (українці-магнати) поділені на ворожі табори. Одні з них стали юніятами, прийнявши золоту середину — трохи грецько-православні і трохи — католики. Інші стали дійсними католиками, щоб більшим довір’ям користуватися в короля Польського. Інші — православні грецької віри. Усіх їх мирить, судить і карає поляк-король.

Попи-юніяти ведуть пропаганду на користь Польщі, яка їм “вірою близька”. Попи православія грецького ведуть (трохи явно) пропаганду на користь Москви, яка їм “вірою близька”. Село ворогує з селом. Парахвія воює з парахвією в ім’я віри Христової, “в обороні овець стада Христового”. Усі вони славлять князя Володимира, який став “шваґром візантійського цісаря Василія”, віддав грекам Корсунь “за віно, за царівну”; був осліп, та, ставши підлеглим грецькій вірі, “виздоровів”. Він... виздоровів, а народ його осліпнув.., захворів, утратив Маєстат єдности.

409. Шістсот років тому світлий цар України (Руси) Святослав мав 60.000 воїнів (крім обозу). Українська Сила була об’єднана, була рідна віра — священний ідеал єдности народу, був Маєстат (злотий знак Дажбожий), перед яким всі клонили чола. Усі вірили, що вони внуки Дажбожі, і всі в ім’я спасіння, слави і добра обожували рідний авторитет -обожували царя Святослава. Усі були натхненні, могутні Цілеспрямованістю. Там, де падає Маєстат народу (Знамено Священної Єдности), падає народ; упавши, він буде повставати, бунтуватися, густо буде лити кров свою. Ридатиме, як ранене дитя, в розпачі безнадій, на роздоріжжі взаємоненависти, безавторитетної борні за бездержавну вольность.

“Северине Наливайко, а далі що?” — питали повсталі українці. Северин Наливайко був брилянтним полководцем, але біля себе він не мав ідеолога, який би його військо спрямував на шлях священної державнотворчої борні. Наливайко залишив військо і пішов до свого брата-попа Дем’яна.

Піп Дем’ян вважався славним членом “Острозької групи” оборони православія, палкий прихильник українців-магнатів підлеглих Польщі. Він, як “політрук” православія, порадив братові Северинові бити юніятів, боронити православіє; може поможе православна Москва?

410. ... Горять маєтки юніята-єпископа (луцького) Кирила Терлецького. “За віру православну!” — голосять попи православія грецького. Попи-юніяти, польські вторжники і українці-магнати вважають українців, очолених полководцем Наливайком, “бунтівниками”, які “виломилися з-під накинутих їм панщизняних обов’язків” (І. Крип’якевич).

Юніяти, звідки ви? У 1590 році архиєреї православія грецької церкви в Україні (Русі) відчули, що їхні церковні маєтки багатішатимуть тоді, коли вони перестануть бути рабами Константинопольського патріярха і стануть рабами Римського папи. Вони (архиєреї) хочуть “кинутися не тільки до папи, а й до самого сатани” (М. Грушевський).

У церквах владики (єпископи) перед очима побожних православних рабів, славлять Константинопольських патріярхів, а між собою вони (владики) говорять, “аби владиків було визволено з неволі Константинопольських патріярхів” (М. Грушевський). Патріярхи дивилися на Україну (Русь), як на своїх “овець стада Христового”, а на єпископів, — як на своїх рабів-пастухів.

Константинопольський патріярх наказував “митрополитам Київським і всея Русі”, щоб вони побожних православних “поучали, намовляли, переконували всіх”, що складати датки на оборону Константинополя, то “ліпше ніж дати на службу Божу, або для бідних чи на звільнення невільників”; побожний православний, який жертвує для патріярха, “то знайде в Бога більшу нагороду, ніж хто поставить церкву, або монастир, або дасть що на них” (М. Грушевський, т. 5, стор. 419). На основі цього “Акта Патріархатус” бачимо, що, наприклад, побожні православні України (Руси) “знайдуть у Бога більшу нагороду” тоді, коли справи чужі (ромейські-візантійські) ставитимуть на перше місце, а рідні — на друге.

411. Хочеш “знайти у бога більшу нагороду”, то не помагай братові збіднілому, давай пожертви патріяршому збирачеві, який їздить по містах і селах. М. Грушевський пише, що “такі збирачі від царгородського патріярха, а також і з інших грецьких земель, появлялися дуже часто”, і “сі побори й драчі, без сумніву, викликали на Русі сильне незадоволення”. Хто не задоволений “сими поборами і драчами” патріярших посланників, той безбожник; є кари: “до дев’яти і сорока ран”.

Константинопольський патріярх Єремия щойно їздив по Україні (Русі), “на Боже гроші збирав”, “за гроші гріхи відпускав”, і потім ще й послів своїх прислав. М. Грушевський (покликаючись на твердження Скарги) пише, що патріярші посли “приносять замішання й злі приклади: продають гідності, збирають гроші, як голодні; дають розгрішення, продаючи дари Божі: позволяють двох жінок мати; уживають фальшивих печаток; інші знову продають нас і всіх християн, як шпигуни і зрадники. І з (патріярха) Єремиї, що тут був, чи мали потіху? Набравши грошей, пішов собі. Коли хотів котрий перетягнути його на свою сторону проти другого, щоб зіпхнути його з владицтва, то дав йому золота, а той написав: оповіджено нам і повірили ми, що ти такий і такий, отже скидаємо тебе”, “я тебе посвятив своєю рукою, коли ти мені не пришлеш 12 тисяч золотих, стратиш гідність” (М. Грушевський, т. 5, стор. 559).

412. Архиєреї (владики) хрещенням пригнобленої України (Руси) ваші вівці стада Христового такі нещасні, як і ви. Не прийшов я судити вас, ви самі себе осудили історією життя свого. Наприклад, М. Грушевський пише, що “Кирило Терлецький з Божої ласки єпископ Луцький і Острозький”, пастух овець стада Христового був “двоженцем”, “чужоложником”, убив маляра Филипа, мав зв’язки з бандою, в подорожнього “забрав дівчину до себе й вчинив над нею насильство”, “пробував отруїти архимандрита”, “з його наказу його слуги схопили попа Стефана Добринського і втопили його” (т. 5, стор. 501).

У таких злочинах був обвинувачений владика Терлецький перед князем Острозьким. І з детальністю про це пише відомий афонський монах-аскет Іван Вишенський у своїх “Пересторогах”. Владика (екзарх) К. Терлецький був таким, як і його колеги; він організував банду з своїх побожних слуг, і йшов, як пише Грушевський, “в похід на сусіднє село”. І так є: “Правдивим боєвиком справи унії був луцько-острозький єпископ Кирило Терлецький”, пише др. Г. Лужницький в історії “Українська церква між сходом і заходом”, стор. 254.

413. (У 1590 році (24 червня) у місті Бересті підписали “юнію” “Кирило Терлецький, Божою милістю єпископ Луцький і Острозький; Леонтій Пелчинський, єпископ Пинський і Турівський; Гедеон Балабан, єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець-Подільський; Діонісій Збируйський, єпископ Холмський і Бельський (Лужницький, стор. 257). Їх підтримали єпископи М. Копистинський, М. Рогоза, І. Потій і король Жиґмонт 3-й. У “Берестейській юнії” архиєреї заявили, що визнають папу “Намісником св. Петра на римськім престолі” і підлягають йому. І просять його, щоб він залишив без змін церемонії, які є в грецькій церкві, “та всі Служби”. І просять, щоб “Його Величність Король” (Польський) давав їм “привілеї”. (Вони мусіли просити папу, щоб він залишив грецькі церемонії “та всі служби Божі”, бо латинських церемоній вони не знали).

“Поки Польський король пришле військо, щоб оборонити маєтки єпископів-юніятів, то свої холопи-бунтівники спалять їх”, — і єпископ М. Копистинський, єпископ Г. Балабан відреклися від “Берестейської юнії”. І їх підтримав князь Василь Константин Острозький. І почалася релігійна боротьба, яка виснажувала, затемнювала розум народу.

“Хто юніят, той з Польщею і Римом”. “Хто грецький православний, той з Константинополем і Москвою”. І почалися синоди і протисиноди, появилися “викляті з церкви”, які інших “виклинали з церкви”. О, архиєреї чужовір’я — які в вас темні душі, який у вас невихований розум, і які грубі в вас почування і розуміння людського життя, віри і Бога.

414. (Іван Франко, користуючись архівними матеріялами, пише: “Митрополитом київським був Михайло Рагоза, бідний шляхтич, що був зразу православним, потому перейшов на лютеранство, відтак за намовою ізуїтів — на латинство, а вкінці, також за намовою ізуїтів, зробився знову православним, але тільки в тій цілі, щоби знищити православіє. Єпископом берестейським був Іпатій Потій, чоловік хоч вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і острозьким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про котрого поговорювали, що держав спілку з злодіями і грабівниками, фальшував гроші, і котрому в судах доказували множество різних злочинств, розбоїв, калічення людей і вбивств”.

“Єпископом львівським був Діонісій Балабан, не ліпший від Терлецького, в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистинський, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа і опісля також жив з нею. І ось вони почали з’їздитися й радити, як би увільнитися від зверхности патріярха і від надзору братств, і урадили, що найліпше буде піддатися папі римському. Заохотили їх до того обіцянки поляків, котрі говорили, що, як скоро вони сполучаться з Римом, приймуть юнію, то дістануть місце в сенаті польськім, з котрого виключені були всі “іновірці”, значить і православні, а в котрім засідали всі єпископи латинські” (“Буковинський календар”, Чернівці, 1891 р., кн. 8).

(Іван Франко про юнію написав: “Юнія була причиною довгої та важкої боротьби внутрі українського народу і остаточно принесла незміримі шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві.., юнія в минувшині не дала нашому народові майже нічого, не лишила в літературі українській ані одного цінного пам’ятника.., натомість знаменито причинювалася до полонізації української інтелігенції”): “Та тільки те правдиве й святе, що для нас, панотців, корисне, і тому погляди Івана Франка треба осудити, або приховати, навчаючи парахвіян, що католицька церква — рідна мати народу”).

415. 1596 рік. Польські пани, приймаючи від латинів латинську віру, (і я про це знову кажу) прийняли від них і латинські закони державного правління, і латинський спосіб поневолення покорених. “Діли і пануй”. Польські пани, вторгнувшись в Україну (Русь), не потребували ділити українців на дві ворожі групи: між українцями вже були привілейовані раби і непривілейовані раби. Польські вторжники не покорили вільних українців, ні, вони покорили українців покорених.

Українці, маючи чужу віру, по-рабському прийняту царем Володимиром у візантійців, вже триста п’ятдесят років живуть під гнітом чужої (татаро-литовсько-польської) влади. Українці вже звикли бачити, що їхні пани — це раби, а чужі пани (татари, литовці, поляки) — це пани-володарі. “Чужі пани-володарі гноблять нас, хліборобів, при допомозі наших рідних панів-рабів. Коли ми б’ємо чужого пана-володаря, то з нашого пана-раба пір’я летить: чому? Бо наш пан-раб сидить на нашому каркові, а чужий пан-володар сидить на каркові нашого пана-раба”.

“Ми кажемо “геть панів!” І проти нас, повсталих хліборобів, єднаються чотири сили: рідні пани-раби, чужі пани-володарі, попи грецької віри і попи-юніяти. Усі вони кажуть, що ми голота, тікаємо від панщини, яка є законна, святою церквою освячена. І кажуть, що ми бунтівники, зраджуємо короля — Божого помазаника, зраджуємо батьківщину, і тому треба нас винищити з коренем”.

416. “Геть панів!” — ми кажемо, хапаючи сокири, щоб визволитися з рабства. І повстання українських хліборобів починає зватися “холопським повстанням”. Холопи — люди темні, бо їх у темноті тримає грецька церква: темних холопів легше гнобити, ніж освічених, вчених. І в простому (хліборобському народі) починає сама народжуватися туга за рідним паном-володарем, який би ділив долю народу, звільняючи Вітчизну від чужих панів-вторжників і рідних панів-рабів.

Цар Святослав був рідним паном-володарем, він жодним чужим силам (військовим, державним і релігійним) не служив. І в народі була гордість, національна мораль, і була сила і слава. Коли його син, Володимир, став паном-рабом Візантійської патріярхії, ми стали рабами рідного пана-раба, а потім прийшли татари, а потім — литовці, а потім -ляхи, а потім...

“Холопе Северине Наливайко, будь нашим паном-володарем”,— сказали щирі, красиві і сильні українські селянські хлопці. “Повсталі українці, очолені полководцем Наливайком, можуть вигнати польських вторжників і покарати рідних панів-рабів, які співпрацюють з вторжниками? Убити гадину!” — речали польські магнати, призвичаєні живитися кров’ю і потом народу України (Руси).

417. Іде польська орда, очолена полководцем Станіславом Жолкевським. Орда має, як пише історик, “знамениту артилерію”, добірних вишколених вояків. Вторжники топчуть святу Українську землю — ідуть, щоб українців втопити в українській крові в українській хаті. Під Прилукою (на Поділлі) полководець Наливайко, побачивши Польську орду, не почав бою. Він повів своїх воїнів (селянських синів) Уманськими лісами на Корсунь. Біля Білої Церкви він об’єднався з запорожцями, очоленими кошовим Шаулом. Українці розгромили передові загони Польської орди. І пішли до Дніпра, щоб зустрінутися з новими повстанськими загонами.

Біля Трипілля, на урочищі Гострий Камінь, почався бій між повсталими українцями і Польською ордою. У бою кошовий Шаула (легендарний Запорозький богатир) утратив руку. Запорожці і наливайківці вибрали гетманом Наливайка. Закривавлена Польська орда утекла до Білої Церкви, де зупинилася, і почала ждати з Польщі і Литви нових військових з’єднань.

418. Військо гетмана Северина Наливайка перейшло Дніпро. І стало на спочинок: до війська ідуть жінки з дітьми, старики, юнаки і між ними (диво?) є попи-юніяти і попи грецької віри. І почалася деморалізація війська: “Ідімо під опіку православного царя Московитії!”, “Залишаймося під опікою Польщі, не воюймо з Жолкевським!”, “Геть Москву! Геть Польщу! Ставаймо союзниками Кримського хана!”

Полководець Наливайко, побачивши, що його військо поділилося на три ворожі фронти, гірко заплакав. Його рідний брат (піп Дем’ян) був натхненником тих, які кричали, що треба йти “під опіку православного царя Московитії”. Щоб Наливайко не підтримав думку свого брата попа, воїни прогнали Наливайка. І гетманом вибрали Григорія Лободу.

419. З Польщі і Литви прибули нові війська до полководця Станіслава Жолкевського. Гетман Григорій Лобода привів військо на Полтавщину. І тут, біля річки Солуниці, під Лубнами, 16 травня Польська орда (до зубів озброєна) оточила українське народне військо, яке мало 6000 воїнів і стільки ж жінок, дітей і матерів (утікачів від Польської орди). (Гетман Григорій Лобода не міг успішно очолювати військо, був своїми ж розсвареними старшинами убитий. Гетманом став полковник Кремпський. Наливайко, як пишуть літописці, “залишився в тіні”. Єдиний він міг би, маючи талант полководця, вести військо, та дії його брата попа Дем’яна йому пошкодили).

Жолкевський, кільцем оточивши українське народне військо, сказав, щоб українці видали йому Наливайка і Шаулу, і віддали всю зброю. Ворог у полководцеві Наливайкові бачив брилянтного провідника і хотів мати його голову у своєму мішку. “Два дні ревіли польські гармати, два дні косили кулі все, що живе” (І. Крип’якевич).

Жінки рвали на собі одежу, воїнам рани перев’язували. Почався голод, хвороби, бо під кулями не було можности хоронити убитих; убитих зносили до купи, прикривали землею і травою.

420. Гетман Кремпський з 1500 воїнами вночі вийшов з оточення. І пішов звати Запорізьку Січ на допомогу. Гетман вірив, що оточені (змучені голодом косаки, діти і жінки), віддавши зброю польському вторжникові Жолкевському, будуть відпущені в свої села. Не так сталося. Оточені “повинні були оддати Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви, й срібні труби, що прислав австрійський цісар, видати Наливайка і інших головних провідників повстання. Косаки згодилися на це, але коли вони віддали зброю, то на них накинулися Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю, або й більш труп лежав на трупові. Було всіх в таборі з жінками й дітьми до десяти тисяч”, “Товаришів Наливайкових скарано лютою смертію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму року 1597-го, мало не рік, і, як з’їхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на полях його руки, ноги й голову” (М. Аркас, стор. 144).

421. “На милю, або й більше, труп лежить на трупові...”. Ось лежить мертва — ще зовсім молоденька світлоока україночка, “руса коса до пояса, в косах стрічка голуба”. Її груди гострими шаблями порізали польські вторжники. О, тут лежить багато таких, як вона: проводжали вони своїх наречених (хлопців сірооких), що втекли з панщини, ішли до Наливайка. І тут і склали свої буйні голови. Спіть, тихо спіть на духмяному степовому буйнотрав’ї, я поцілую святі рани ваші, діти мої, мої соколята. І сльози висушивши, скажу: ні, діти мої, не винуваті ви, що архиєреї релігій чужих поробили рабами вас; не сказали вам, що воїни свого полководця ніколи ворогам на муки не віддають, щоб купити у ворогів життя собі. Ви віддали полководця Наливайка. Ви мали право його судити і карати, довідавшись, що він прагне бути паном-рабом, але віддавати чужинцям на суд і кару ви права не мали! “Де, княже, твоя голова поляже, там і ми свої складемо!” — таку мали мораль внуки Дажбожі.

У Москві на вулицях стоять “караули”. 200 воїнів (і всі з боярських родин) охороняють у Кремлі слабоумного царя Фьодора. “Царю, куда ти ґлазом кінеш, туда ми кінєм голови своі”, “кто протів царя, тот протів народа”, “Правда Божья, а воля царская”, “Суд царев — суд Божий”.

Перед Кремлем, як пише Карамзін, вночі і вдень стоїть “250 стрельцов”: хай світ знає, що москвин царя поважає. “Єсть цар — єсть держава, нєт царя — нєт закона”. (Не можна за вольность боротися, не обожуючи провідника. Хто бореться за волю, не шануючи провідника (царя, гетмана, президента), у того боротьба за волю хвора, успіху не матиме. Народ, який цієї істини не знає, держави не має).

Борис Годунов обожує царя Фьодора, і готується сісти на його престол. У селі Кушалині живе забутий князь Симон (споріднений він з династією князів Тверських). У нього може постати думка бути царем. У літописі читаємо, що Ґодунов князеві Симонові послав дарунок — бочоночок іспанського вина. Князь Симон говорив французові Маржеретові, що він (Симон) осліп, випивши вина, присланого з Москви.

422. 1598 рік. 24 листопада у Москві проголошений закон — крестяни (раби) прикріплюються до землі, на якій живе боярин, воєвода, купець чи князь. Кріпак, який утік з маєтку, розшукується і повертається туди, “где он жіл”. (Кріпацькі закони особливо успішно втілив у життя цар Йосип Сталін, назвавши їх “колхозним правом”: колхозник (кріпак) прикріплюється до землі; він не має жодних документів. Якщо він утече до міста, то, як безпашпортна особа, буде спійманий, покараний, і “под караулом” відправлений у колхоз, або — в “ісправітєльний лаґер”).

7-го січня помер царь Фьодор, його жінка (цариця) Ірина з розпуки до крови подряпала собі обличчя, її брат (Борис Годунов) і патріярх Іова не могли заспокоїти її.

Ірина (“цариця всея Русі — Третього Риму”) на прохання патріярха Іови поблагословила свого брата Бориса Годунова “бути царем всєя Русі”. І сама, ставши черницею, дістала ім’я Александра, стала вона черницею тому, що “такь хотЬль Годуновь, располагая сердцем и судьбою нежной сестры” (Карамзін, т. 10, стор. 132). Борис Годунов — гордий татарин — цар всєя Руси. підтриманий боярами і воєводами, які мають, як пише Карамзін “смєсь крови” татарської і слов’янської.

423. 18 лютого московський патріярх Іова проголосив свого друга Бориса Годунова царем: “Іменем Христа Царя Спасітєля, Церкви, Россії, даний Россії цар Боріс Ґадунов”.

(Цар Борис Годунов походить з роду мурзи Чети. Мурза Чета, ставши (після хрещення) рускім православної віри, дістав ім’я боярина Захарія. Боярин Захарій устійнив у Москві поняття: “Без царя близ смерти”).

(У монголів так, як у візантійців і китайців, був, як я вже говорив, “божественний культ провідника”. Вони при допомозі культу творили порядок у війську, єднали мислення і почування народу, енергію народу спрямовували до однієї цілі. Монгольські священнослужителі у святинях перед образом Чингіс Хана кадили пахощі. Читали молитви і приносили безкровні жертви (кумис).

Вони душу народу монгольського наснажували казаннями: “Волею Високого Неба народжений! Великої божественної слави носитель, держав світу покоритель, непорочно народжений Чингіс Хан! Потомок славного Тенґрі, божественно народжений Чингіс Хан!”

Вони рекли монголам: коли народився Чингіс Хан, то над його юртою появилася зоря у вигляді веселки, і віщі птахи над юртою щебетали: “Чингіс! Чингіс!” (Великий! Великий!). Кам’яні скали самі по собі розколювалися, чуючи про народження божественної дитини. Монголи, чуючи такі слова, бачили у Чингіс Ханові ту святість, яку бачили араби у Могаметові. “Монголи, зробіть Чингіс Хана Богом, коли хочете бути півбогами”. І так візантійці думали про своїх імператорів; так воїни думали про свого царя Олександра Македонського. Москвини цю тайну єднання народу і творення держави прийняли.

“Мысль возложить венець Мономаховь на голову Татарина не всемь россіянамь казалась тогда нелъпою” (Карамзін, т. 10, стор. 128). І татарин Борис Годунов, ставши царем, знав, що “вєнец Мономахов” справді є “золотою шапкою хана Узбека”, яка була привезена з Орди в Москву, і перероблена на зразок “шапки Мономахової”. І якою тепер коронуються царі Россії.

424. Патріярх московський Іова, поклавши шапку Узбекову (Мономахову) на голову Бориса Годунова, у церкві речав: “Богом ізбранний, Богом возлюбленний. Великій Самодержец! Ми відім славу твою: ти блаґодаріш Всевишняго. Блаґодарім Єго вмєсте с табою. Но радуйся же і вєсєліся с намі, совершів подвіг безсмертний! Ґасударство, жізнь і достояніє людєй цєли. А лютий враґ, преклонів колена, моліт о мірє! Здравствуй о Господі, Цар любєзний Нєбу і народу! От радості плачем і тєбє кланяємся” (Карамзін, т. 11, стор. 11).

Карамзін пише, що патріярх, духовенство і люди поклонилися царю до землі, патріярх проголосив, що цар Годунов володіє чимсь більшим, ніж “чєловєческою мудростю”: обожествляючи царя, москвини обожествляли свою державу.

Борис Годунов, ставши царем Россії, дав наказ катувати і з Москви висилати тих “слав’янствующих”, які рекли, що їхнім царем не може бути татарин; родина славних Лопухіних вивезена на далеку північ. Татарська фракція у Москві повністю (на щастя Москви) перемогла: вихрещені татари (з роду ханських родів) — Куракіни — Булгакови, Годунови, Басманови, Мансурови, Чулкови, Бердяєви, Аракчеєви, Ромадоновські, Бутурліни, Анічкови стали славними московськими боярами, воєводами, дворянами. (Очевидно, всі вони ослов’янщилися: хан Арак, з його роду пішов рід Аракчеєвих, хан Берке після хрещення отримав ім’я Анікєй; з роду Анікея пішов наймогутніший рід московських дворян Анічкових. В. Н. Татіщев подає, що сорок родів Анічкових творили основу московського дворянства).

425. 1599 рік. Польський король Жиґмонт 3-й на віру Христову дивиться, як на святе знаряддя гноблення побожних рабів православних. 18 березня (1592 року) він оголосив, що всі ті єпископи, які “лишили грецьку церкву і визнали єднання з папою римським”, перебувають під королівською опікою.

Король дає “свою опіку і охорону, обіцяє боронити їхні уряди і майно, й запевняє їм непорушність обряду й рівні привілеї з латинським духовенством” (Лужницький, стор. 259).

Справа не в обрядах, а в тому, кому вони служать: коли грецький обряд славить папу римського, латиняни його радо вітають. Я вже говорив, що єпископи, ставши юніятами, хочуть зберегти грецький обряд не тому, що вони його дуже люблять, і не тому, що керуються якимись “народними сентиментами”, а тому, що вони латинського обряду не знають, і не хочуть тратити час на “перевишколення”; для них головне — церковні прибутки, опіка, охорона і привілеї”, отримані від Польського короля.

Маючи опіку, охорону і привілеї Польського короля Жиґмонта 3-го, єпископ Іпатій Адам Потій стає в 1600 році Київським митрополитом, звеличує в Києві “боголюбне військо короля Жиґмонта”, побожних православних греко-католицької церкви закликає любити рідну церкву, як маму рідну, “і дітей за ручку вести, щоб звикали до рідної церковці”.

Іван Франко у праці “Дві юнії” про митрополита Іпатія Потія написав, що “Іпатій Потій, чоловік хоч вчений, але без характеру, брехливий і хитрий”. Тільки “брехливі і хитрі” люди звуть ту церкву, в якій прославляються чужі святощі і вторжники, рідною церквою.

Митрополит Потій, “у чистоті задержуючи грецькі церемонії”, греків не визнає, а визнає латинів (папу римського), зміцнює владу гнобителя ляха-короля, навчає побожности українців. (Король Жиґмонт 3-й, високо оцінюючи дії свого раба (митрополита Потія), видає грамоту для Потія, що він (Потій) є зверхником “над всіми владиками і архимандритами, ігуменами і попами, дяконами і над всім духовенством закону гречеського і руського, і над всіми церквами їхніми, жодної не випускаючи” (Грушевський, т. 5, стор. 617). 

 



Обновлен 16 фев 2014. Создан 26 ноя 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником