МАГА ВІРА. ЛЕВ СИЛЕНКО.

 
 

МАГА ВІРА. ЛЕВ СИЛЕНКО.

День ... 26



 

Засідання міської громади РУНВІРИ щонеділі проводяться у приміщенні міського осередку Всеукраїнського об’єднання пенсіонерів розташованого на другому поверсі в колишньому будинку побуту по вул. Леся Курбаса 3 о 12:00 під орудою РУНТАТА Шкарівського Сергія Миколайовича (Богдана)

 

426. Грамота польського короля своїм змістом нагадує ярлик хана Татаро-Монгольської орди. І одні попи підтримують Іпатія Потія, а інші пишуть до “польського сойму”, що Потій “латинізує грецький обряд і занечищує грецьку віру”. Сойм на такі листи не звертає уваги; пан-раб (князь Острозький) боронить грецьку віру і Польського короля; “монахи-паломники” (агенти Московитії) у Києві, Чернігові, Переяславі співчувають попам, і кажуть: “Браття, єдиновірці! Коли ваші парахвії будуть під опікою царя Московського, то не буде “занечищуватися грецька віра””. (Яке духовне падіння: раби-християни заклопотані не справою вільного життя України (Руси), а проблемами: чи грецька віра має служити вторжникові (ляхові-королеві), будучи “чистою чи занечищеною?”

427. 1600 рік. 17 лютого. У Римі на площі Квітів єреї папи Римського живцем спалили Джордано Бруно. 52-хлітній Бруно — геніяльний син Італії принесений у жертву латинському божеству. Син селянки і солдата, монах домініканського монастиря, теолог, знавець античної і арабської філософії, природознавець, поет, гуманіст, ксьонз.

(Бруно в 1575 році був позбавлений духовного сану, відлучений від церкви. Утік від інквізиції з Неаполю до Риму. З Риму тікає до північної Італії. З Італії тікає до Швайцарії. Від протестантів Швайцарії утік до Франції, став учителем філософії при дворі короля Франції Генріха 3-го).

(У 1583 році Бруно прибуває до Англії. Скитається в Німеччині. У 1592 році вельможа Моченіго запросив його на становище учителя до Венеції. У Венеції ксьонзи схопили його, примушували, щоб він відрікся від своїх поглядів. Він боронив свої переконання. Твердив, що все на світі перебуває у вічному русі. Всесвіт у всіх напрямках безконечний. Він говорив про хиби Аристотелевої філософії).

428. 1602 рік. Довготривалі проливні дощі залили дороги, стримали довіз хліба до Москви. Військо не може їхати за здобиччю. Почався голод. Москвини в Москві “їли собак, котів, стерво, всяку нечистоту. Люди зробилися гірше звірів; залишали жінок і дітей, щоб з ними не ділитися останнім куснем хліба. Не тільки грабували, убивали за кусень хліба, але й пожирали один одного. Подорожуючі боялися господарів, гостиниці стали вертепами душогубства: давили, різали сонних для жахливої їжі!”

“М’ясо людське продавалося у пирогах на ринках! Матері їли тіла своїх дітей. Злодіїв катували, палили, кидали у воду, але злодійств не меншало. І в цей час інші недолюдки накопичували хліб, щоб продати ще дорожче! Москва заразилася б смородом гниючих тіл, якби цар не велів на своє утримання ховати померлих. За два роки і чотири місяці було похоронено 127.000 трупів”. Коли ж ішли вози з хлібом до Москви, то “під мечами і коп’ями воїнів, забезпечуючись від нападу голодних, які не тільки на дорогах, але й в Москві, на вулицях і ринках, силою віднімали їство” (Карамзін, т. 11, стор. 67, 68).

429. Карамзін пише, що голод в Москві не виправив москвитян (слово “москвитян” він вживає в означенні жителів Московитії), а ще більше “умножиль пороки между ими: распуство, безчувствіе кь страданию ближнихь”, жінки “производили на свЬть множество уродовь”. Усе це (неврожайна земля, голодівки, воєнізація життя) творило людей твердого характеру, які байдуже ставилися до людського страждання. (І вони ось (через п’ятдесят років!) візьмуть мечі і йтимуть в Україну (Русь), щоб “спасати православних” (здійснювати “возз’єднання України і Росії”), щоб українці і москвитяни, “возз’єднавшись”, “вовеки вси єдино были!”; возз’єднання потрібне “для спасения украинского народа”, і тому було вирішено “принять Украйну в подданство” (“История СССР”, стор. 298).

Цар Борис Годунов біля Кремля улаштовує розваги: боротьба з ведмедями. На Красній площі кривава арена оточена зі всіх сторін глибоким ровом, щоб ведмідь не перескочив. З клітки на арену вибігає ведмідь. У ведмежій шкурі з ножем у руках виходить “охотнік”. Ведмідь стає диба. “Охотнік” ведмедеві в живіт устромляє ножа. Ведмідь реве закривавлений, запінений. Глядачі шаліють від захоплення. Трапляється, що ведмідь на очах глядачів загризає “охотніка”. “Охотніка”- переможця ведуть у Кремль; у царському погребі дають йому вина, щоб він випив “за ґасударєво здравіє”.

430. Москвини, довідавшись, що у монастирях лежить приховане зерно, ідуть грабувати. Не поминули й палати патріярха Іови. Вони украли у патріярха “подобие Христова телеси й пречистыя Богородицы і арханґелов”. Украденого “Христа” “носили по граду й по торжищу, забьів страх Божий”; за шмат хліба віддавали “Христа і Богородицю”.

Карамзін пише, що москвитянки мають татарський стиль життя: татарки час проводили у юртах, сидячи виконували різні праці. “У Москві жителі (...) взагалі любили сидяче життя... Молоді жінки були абсолютними затворницями: боялися показуватися чужим людям; дома шили, пряли. Одна забава була для них дозволена: гойдалка; “не дивлячись на строге ув’язнення жінок, були, як і всюди, приклади невірности”, “...взаємна любов не брала участи у шлюбах. Призначали день весілля, а майбутнє подружжя ще не бачило друг друга в очі”” (Карамзін, т. 7, стор. 132).

431. Енергія мислення і почування в Україні (Русі) витрачається на релігійні сварки: єреї католицької і грецької релігій воюють між собою за маєтки, за парахвії, втягаючи в цю війну, “в обороні рідної церкви”, Український народ.

(“В Слуцьку, коли митрополит (Михайло Рогоза, — Л. С.) переходив площею, зворохоблена юрба кинулася з камінням на нього й покалічила його. Коли б не вірні юніяти, які вибігли з своїх домів,... юрба була б його укаменувала” (Г. Лужницький, стор. 293). У Москві немає боротьби між прихильниками папи римського і патріярха візантійського, у Москві є Московський патріярх, який свою душу, свій розум, свою волю і церкву підпорядкував справам царя Бориса Годунова. І в Варшаві немає релігійної сварні: єпископи служать королеві, “Речі Посполитій”).

(В 1582 році папа Григорій 13-ий проголосив календарну реформу. Юліянський календар устійнений римським імператором Юлієм. У Львові на вулиці (під час християнського свята) християни ловлять християн — під час посту силою в рот впихають м’ясо, доводячи правильність того чи іншого календаря. О, лихо: чужовір’я скалічило вдачу добрих людей!).

У Львові православне братство боронить грецьку віру. Голова цього братства грек (купець Константин Корнякт), наглядач константинопольського патріярха. У братській школі, як я вже згадував, українська мова заборонена: дітей українських учать грецькою і церковно-слов’янською. Славителі братств вважають, що “братства являються заборолом української нації, високоморальні і високо патріотичні є їхні гасла”; братства по-рабському віддані візантійському патріярхові, шлють йому дари за дарами і воюють з єпископами-юніятами.

432. 1605 рік. У Москві новина — царевич Димитрій (син Івана Ґрозного) живе в Польщі! Він хоче сісти на батьківський престол, скинувши царя Бориса Годунова. Годунов точно знає, що Димитрій з його наказу убитий у селі Углич. Значить, Польща має Димитрія-Самозванця. Хто він? Звідки він?

Цар Годунов 13 квітня (на 53-му році життя) умирає. Карамзін (т. 11, стор. 109) звеличує Годунова як “одного з найрозумніших володарів у світі”. Годунов — великий архітект державного життя Московитії, він їй дав патріярха, який почав усі православні єпископства підпорядковувати державним справам Московитії. Патріярх Іова оголосив, що стає царем Фьодор (син Бориса Годунова). Московським головнокомандуючим стає мудрий і гордий (вихрещений) татарин Іван Басманов, він був “вибраний у спасітєлі царя і отєчества” (Карамзін, т. 11, стор. 112). Басманов призначив своїм заступником вихрещеного татарина Михайла Катарьова. Між вихрещеними татарами є боротьба за впливи в житті Москви: П. Басманов убив воєводу Михайла Татіщева (також татарина): рід Татіщевих (Татіщев Асмунт, боярин; Татіщев М., окольничий; Татіщев М., посол; Татіщев Кекса, ясельничий) почне діяти проти роду Годунових (бояр і воєводів).

(Годунов обсипав золотом свого друга Басманова, дав йому “тяжке золоте блюдо, насипане червонцями, і 2000 рублів, множество срібного начиння із скарбниці Кремлівської, прибутковий маєток і сан Боярина Думного”. Басманов був “народним улюбленцем, первою людиною свого часу в загальному погляді” (Карамзін, т. 11, стор. 100). Родини Годунових-Сабурових, Басманових-Плєщєєвих творять рід боярів і воєводів Московитії).

433. “Москалі жорстокі з українцями”. Москалі, чуючи ці слова, обурюються і кажуть: ніякої жорстокости немає. “Є!” “Немає!” Переконаємося, що справа не в слові “жорстокість”, а в тому, хто який зміст укладає в це слово.

Якщо москаль жорстокий сам з собою, то чому він повинен бути ніжний з українцем? Він на ніжність дивиться, як на людську слабість і ставиться до неї з відразою. “Твьордость характєра, вот черта человєка!” Наприклад, Годунов і Басманов — два сердечні товариші. Пізнаємо стиль їхнього товаришування в напружений час підходу Лжедимитрія 1 (Грішки Отрєп’єва) до Москви.

Монах Грішка хоче сісти на престол царя Московії. Які він має на це дані? Почалося так: костромський дворянин Отреп’єв послав Юрія в Москву, щоб він у Чудському монастирі навчився письма. Юрій “свєрстніков своіх прєуспєл”, став грамотним монахом.

Отрєп’єв, приїжджаючи в гості до сина, жив у домі воєводи Басманова, куди приходив і Юрій, тепер відомий, як монах Грішка — писар патріярха Іови. Грішка в патріяршій канцелярії довідався про царські таїни: цар Борис Годунов убив Димитрія (малолітнього сина царя Грозного) в Угличі, вкоротив життя царю Фьодору, запроторив свою сестру Ірину (жінку царя Фьодора) в монастир, де отруїв її; осліпив затруєним вином князя Симона. Монах Грішка почав таїнами ділитися з ближчими. Годунов дав наказ вислати монаха Грішку на Соловки.

Монах Грішка втік у Муром; прибув на коні до Брянська, де познайомився з монахом Михайлом Поводіним. І з ним приїхав в Україну (Русь), почав жити в Новгород-Сіверському монастирі. З Новгород-Сіверського (при допомозі архимандрита) Гришка на коні прибув до Путивля.

434. “Аз єсм царевич Дімітрій, син царя Іоанна Ґрозного, і когда буду в Москве на престоле отца моєго, тогда тєбя пожалую”: таку знайшов записку Новгород-Сіверський архимандрит в келії, де жив Грішка. Він передав Грішкину записку в Київ для князя Василія К. Острозького.

Монах Грішка скинув монаше вбрання. Прибувши на Волинь, поступив на службу до князя Адама Вишневецького. Захворівши, покликав попа. І під час сповіді сказав, що він син царя Ґрозного, має в штанах зашиту записку. “Коли помру, записку усім прочитаєте”. Піп про таїну розповів Адамові Вишневецькому. Вишневецький, будучи певним, що Грішка — син Івана Ґрозного, везе Грішку до короля Польського. Король справу “царевича Московитії” передав воєводі Мнішеку.

435. Воєвода Мнішек вирішив царевича Димитрія одружити з своєю донькою Мариною. І помогти йому сісти в Москві на престол. Димитрій, сівши на престол, ширитиме юніяцтво, подарить Польщі частину земель. І помагатиме їй своїм військом.

У Москві шириться вістка: з Польщі йде царевич Димитрій (син Івана Ґрозного). І спростування: в Угличі був убитий не царевич Димитрій, а попівський син Пахом. Цар Годунов проти Димитрія посилає військо, очолене воєводою (вихрещеним татарином) Іваном Татєвим.

Біля Чернігова царевич Димитрій (підтриманий Польським військом) зустрів Московське військо, яке схопило Татєва і віддало Димитрію, і перейшло на його (Димитрієву) сторону. Годунов і Басманов вже знають, що царевич Димитрій — це монах Грішка Отреп’єв. Басманов, виконуючи наказ Годунова, поїхав на фронт, особисто зустрівся з “Грішкою-Лжедимитрієм”.

“Басманов, ти знаєш, що я не царевич Димитрій. Та я маю силу тебе зараз убити, але не хочу. Я йду, щоб помститися за вбитого царевича Димитрія. Коли не буду бажаний, ти можеш на моє місце іншого царя посадити, війська Московитії перебувають під твоєю командою”. І Басманов погодився служити Димитрію.

436. Прибувши в Москву, Басманов у Кремлі повідомив свого товариша (царя Годунова), що пізнав монаха Грішку Отрєп’єва. І готовий про це оголосити на Красній площі. Годунов дав наказ: бояри, воєводи, купці, князьки, попи, монахи, стрільці, дворяни зобов’язані на Красній площі почути правду, привезену з фронту головнокомандуючим Іваном Басмановим.

Басманов прибув на коні, парадно одягнений, охоронений меченосцями. І оголосив, що мав зустріч з царевичем Димитрієм Івановичем, який, як законний цар, іде сісти на престол.

Годунов, почувши, що Басманов утік з Москви до “царевича Димитрія”, захворів: лікарі не могли стримати крови, яка хлинула з рота, носа, вух. Ще тіло Годунова не встигло охолонути, а вже патріярх Іова (14 квітня) проголосив Фьодора царем.

Коли у древніх киян умирав цар, то сорок днів його оплакували. І навіть тоді, коли вороже плем’я війну починало, ніхто з братів і синів не спішив сідати на престол померлого: а коли б хтось сів, то був би зненавиджений, як жорстока людина.

Москва поділилася на два ворожі табори: табір родини Годунових і табір родини Басманових (Басманови підтримують Димитрія, який підходить до Москви, підтриманий поляками і москвинами, військом головнокомандуючого Басманова).

Головнокомандуючий військами Московитії Басманов 7-го травня в Москві проголосив Димитрія царем Московським. Карамзін пише, що тисячі москвинів “воскликували: “Да здравствует же отец наш, Гасудар Дімітрій Іоановіч!” Військо покинуло царя Фьодора і проголосило вірність цареві Димитрію: усі ждуть його прибуття до Москви.

437. Удовиця-цариця (жінка царя Годунова) і її син-цар Фьодор, і донька Ксеня поставлені “под караул”. Патріярх Іова пробував боронити Годунових, знаючи напевно, що царевич Димитрій був Годуновим убитий в Угличі і що до Москви йде монах Грішка. Басманови поставили патріярха Іову “под караул”.

У Москві партія Басманових катує партію Годунових. “Всех Годуновых, Вельяминовых й Сабуровых розослали по городам в тюрьмы, а Семена Годунова в Ростове задавили” (Татіщев, т. 6, стор. 294). “Годунови, Вельяминови, Сабурови неслов’янські люди і Басманови також, але тому що вони православні, звуться рускімі”.

Москвини, співаючи славу царевичу Димитрію, який вже “йде через Серпухов до Москви”, почали діяти: “пришед в дом царя Федора Борисовича, розведчи царицу с детьми по особым избам, перво ее задавили й потом стали сына давить: но понеже все четверо долго не могли его осилеть, й один из них, ухватя его за (я...), роздавил, й тут его умертвя, Голицын обьявил в народ, якобы они со страстей померли” (Татіщев, т. 6, стор. 294) (Голіцини після 1654 року вторгнуться в Україну (Русь): почнуть вогнем і мечем утверджувати “возз’єднання двох братніх народів”; голіцинська жорстока вдача буде насильство звати возз’єднанням, убивство — спасінням, поневолення — порядком).

438. На Москві-ріці зустріли царевича Димитрія “все бояри й власти”. “Гдє мать моя бєдная!” — кричав Димитрій. І була з монастиря привезена в Москву цариця-монахиня Марфа Фьодоровна. Басманов умовив монахиню Марфу, сказавши: “Твій син Димитрій був убитий на твоїх очах, мовчи! На Красній площі, де будуть бояри, воєводи, князі, знатні люди, обійми монаха Грішку, назви його сином Димитрієм. І житимеш у Кремлі, як цариця!”

І монахиня Марфа з сльозами радости обцілувала сина Димитрія. І москвини плакали з розчулення, славили нового царя Димитрія. І бачили в ньому нового царя Ґрозного — “собіратєля земель”. І був у Москву привезений грек Ігнатій, і Басмановими поставлений “на патриаршество”. 29 липня патріярх Ігнатій в соборній церкві коронував Димитрія. Воєвода Мнішек привіз доньку Марину і поселився в Кремлі. Москвинський дворянин (вихрещений татарин) Пьотр Тургенєв знав з дитинства Грішку Отрєп’єва. І можливо з зворушливої радости, побачивши нового царя Димитрія, вигукнув: “Грішка Отрєп’єв, а помніш, ми...”. Очевидно, за ординськими законами, тут же був Тургенєв зв’язаний. І зразу ж йому, як пише Татіщев, “голову отсекли”. І став порядок: ті, які казали, що пізнали Грішку “по бородавке на лице” і навіть ті, “кто его младенцем знал”, в ім’я порядку кричали: “Да здравствует Гасудар Дімітрій Іоановіч!”

439. У Москві між рускіми (православними татарами), очоленими Басмановим, появилася “смута”. Михайло Татіщев (і весь його великий дворянський рід) почав діяти проти Басманова, бачачи, що знатні москвини, попи і монахи пізнали Грішку Отрєп’єва: немає сил переконати їх, що цар Димитрій є Димитрієм, а не Грішкою.

У Вознесенському монастирі зібралися провідні москвини. Була приведена цариця монахиня Марфа, яка, бачачи, що люди пізнали Грішку, сказала, що її син Димитрій був в Угличі убитий. Татіщев, почувши Марфині слова, на очах людей ножем заколов Басманова: почалася різанина, як в Орді. Цар Димитрій вискочив з вікна, поламав ноги, несли його в дім і по дорозі йому ножами відрізали голову, а патріярха Ігнатія посадили “под караул”.

440. Грішку (царя Димитрія) убили. “И отсекши ему голову, винесли на Красную площадь, где лежал три дни, а потом сожгли на Котлах” (Татіщев, т. 6, стор. 298). Цариця Марина (донька боярина Мнішека) сидить “под караулом”; догоджає “караульникам”, рятуючи своє життя. Голіцин і Татіщев перемогли басманових.

“Толпы восклицали: “Государь нужнее Патріарха для отечества!”” (Карамзін, т. 11, стор. 182). Московські “толпьі” кричали, що для вітчизни государ більше потрібний, ніж патріярх. Государ — держава, патріярх — церква; москвини на перше місце поставили справи держави, взоруючись на ординську державну політику: церква служить державі, скріплює авторитет царя, освячує його політику, тобто стає релігією особливо корисною в державному житті. І стає священним знаряддям обману покорених племен і народів, бо попи вихрещеним пермянам, карелам, башкірам, лапляндцям речуть: “Якщо нам, москвинам, віра Христова корисна, то чому вам має вона приносити шкоду? Ставайте християнами, славте помазанця Христового, князя-царя Московського!”

Щоб цар був вибраний не холопами (холопами вибраний цар, холопський), а Христом Богом, з Казані прибув митрополит Гермоген. І він князя з Шуї Василія Шуйського 19 травня (1606 року) проголосив царем Московитії, помазанцем Христовим.

(Шуйський не був одружений тому, що цар Годунов забороняв йому мати дітей. Годунов вважав, що престол має належати династії Годунових). Тепер цар Шуйський, маючи 64 роки, ощасливив п’ятнадцятилітню Катерину Марію), доньку боярина Петра Буйнасова, одружився з нею. Казанського митрополита Гермогена цар Шуйський і митрополити проголосили Московським патріярхом.

441. 1607 рік. (Запорозькі косаки, як знаємо, вибирають атімана. І під його проводом боряться “за вольную волю”. Москвинські ватаги атімана не вибирають: у них появляються “царські сини”, які починають боротьбу не за вольность, а за престол, за “власть законного царя”. І мечі їхні схрещуються, як пише Карамзін, під кличами: “где Москва, тамь й Государство” і “все глаза обращены на Государя”, “собіратєля земель”).

Біля Царицина діє ватага казаків, очолена царевичем Петром (Татіщев пише, що “холоп Василій Елагін себе проголосив сином царя Фьодора Годунова, не знаючи, що цар Фьодор (син Бориса Годунова), не мав дітей”). “Царевич Петро”, маючи військо, тримав у руках Царицин (столицю ординську).

З маєтків князя Андрея Телятевського утік холоп Іван Болотніков, організував великі ватаги. І хоче на престол Московитії “посадити правдивого царя”. Дворянин-москвитянин Михайло Молчанов у Польщі оголосив себе царем Димитрієм, сказавши, що в Кремлі була відрізана голова не цареві Димитрію, а монахові Пахомову. Димитрій з Москви утік; Марина Мнішек знає, що її муж Димитрій (Грішка Отрєп’єв) був убитий, але вона оголосила, що радіє, що цар-муж Димитрій живий. Вона визнала Михайла Молчанова мужом Димитрієм; Молчанов відомий в історії Московитії як “Лжедімітрій 2-й”.

У Астрахані “разбойнік Авґуст” себе проголосив сином царя Івана Ґрозного. І “разбойнік Осіновик” себе проголосив сином Івана Ґрозного, “разбойнік” Лавер — сином царя Фьодора Івановича. Карамзін пише, що намножилося багато “лжецарей”, “самозванцев”, нагадуючи стиль життя Орди у часи її руїни.

442. 1610 рік. У вересні польський полководець Жолкевський увійшов у Москву. І побачив, що велика частина москвинів, очолених боярином М. Салтиковим та іншими, радо вітає польські війська, клянеться на “вєрность королю”. І таким москвинам поляки “роздавали чины, звання, земли”. І починалося “возз’єднання двох братніх слов’янских народів”, тобто “Польща готова была принять Москву в подданство”, щоб вона (Москва) могла знайти “спасєніє”, “навеки воссоединиться с братским польским народом”.

Але появився “вор, предатель патриарх Гермоген Московскій”, який виступив проти воссоединения двох братских народов — поляков і москвінов”. Він підняв “шайку прєдатєлєй Мініна і Пожарского” до борьби проти “воссоединения”. І “предатели” утвердили в Москві “временное правительство”, яке було підтримане купцями, дворянами і “прєдатєлямі” — князями Д. Трубецким, Д. Пожарским” та іншою “шайкою авантюрників”, які хотіли скріплювати в Московитії “феодальну монархію” на зразок ординського ханаату, і боролися проти европейських впливів на Москву. І розправлялися з народом, який прагнув єднатися з Польщею, де були порядки жорстокі, але не такі варварські, як у феодальній монархії Московській.

443. “Возз’єднання двох братніх народів” (москвинів і поляків) очолили князі і бояри Московитії Іван Воротинський, Іван Троєкуров, Іван Колтовський, Григорій Орлов, Данило Мезецький, Іван Салтиков, М. Салтиков та інші.

Князі і бояри Бутурлін, Трубецькой, Кондирьов, Пожарський, Плещев виступили проти “возз’єднання Московії з Польщею”, вважаючи, що Московія може підтримувати тільки таке возз’єднання, яке їй дає право грати ролю поневолювача, домінанта. Вони усіх москалів, що вітали “возз’єднання Московії з Польщею”, проголосили “ізмєннікамі”. (Москалі Бутурлін, Трубецькой, Пожарський (їхні діти і внуки) будуть після 1654 року вітати “возз’єднання України і Московії” тому, що в цьому возз’єднанні вони бачитимуть нагоду поневолити Україну, накидаючи їй деспотичні закони царя Московського).

Татіщев (т. 6, стор. 363) пише, що “руские изменники ушли в Москву”, і “поляки й руские изменники ушли в Кремль й заперлися”. Половина москвинів була проголошена “изменниками”. “Изменники” прагнули утвердити орієнтацію не на ординські, а на европейські розуміння законів держави. Вони хотіли, щоб у Москві “без суда никого не наказьівать й пожитков не отнимать”; тобто, щоб було так, як в Европі.

(Очевидно, справа не у “возз’єднанні”, а в його сутності: є возз’єднання двох сил, де ні одній не дозволено бути домінантом. І є “возз’єднання” двох сил, де діє закон: право по стороні сили. У таких обставинах слово “возз’єднання” стає синонімом “поневолення”, “обману”).

444. 1613 рік. 21 лютого шістнадцятилітній Михайло проголошений царем Московитії. Від нього починається історія деспотичної династії Романових. Прізвище “Романов” прибране: прадід царя Михайла мав ім’я Роман, але ні він, ні син його не мали прізвище “Романов”. Ключевський (т. З, стор. 64) пише, що в часи Івана Калити з Прусії приїхав чоловік, “якого в Москві назвали Андрієм Івановичем Кобилою”; від його “п’ятого сина, Федора Кошкі” пішов “Кошкін рід”, тобто рід династії Романових. Історія з Кобилою є така, як твердження, що “Москва -Третій Рим”.

Справді Кобила це татарський ханчук з Астрахані Кайбула, який бував у Литві, Прусії, Москві й оселився на Суздальщині. У 1556 році Астраханське ханство було окуповане військом Московитії. І (як пише Татіщев) ханський рід Кайбули (ханчуки, мурзи) переселився в Московитію.

І цар Іван Ґрозний ханському родові Кайбулів (чи Кайбилів) “подарив город Юрієв” на Суздальщині. Кайбула, ставши руськім православним, почав писатися, як Кабила (Кобила). Татаро-Монгольські прізвища майже всі ослов’янщені. Наприклад, Булгак — Булгаков; астраханський хан Ісуб, ставши рускім православним, почав писатися, як Юсупов. Князі Юсупови — творці історії Московитії. Г. Д. Юсупов (1676-1730) -стольник царя Петра 1, брав участь поруч з Петром 1 в боях під Полтавою, при Катерині 1 був сенатором, а його син (Б. Г. Юсупов) був Московським губернатором. Українці, братаючись з такими слов’янами, як Юсупови, стають їхніми лакеями, чому?

Українці — люди поетичної вдачі, м’якої, і над ними домінують москалі: люди вдачі твердої, суворої такої, як в ослов’янщених татар Юсупових, Булганіних, Леніних, Тургенєвих, Аракчеєвих і тисячі їм подібних провідних родів Московії.

445. У Івана Ґрозного першою жінкою була Настасья. Татіщев пише, що її рід мав прізвище Юр’єв, походив “с города Юр’єва”, де осівся рід хана Кайбули (Кобили). Настасья мала брата Нікіту, у цього Нікіти є син Фьодор, який тепер став на Ростово-Суздальщині митрополитом Філаретом.

Митрополит Філарет має жінку Марфу Івановну, яка, як монахиня, живе з сином Михайлом в монастирі в Костромі. Бояри, купці, князьки і особливо попи і монахи настояли на тому, щоб мати царя з роду Кобилиних. І хлопець Михайло (син митрополита Філарета) був забраний з монастиря і проголошений царем Московитії не тому, що він відзначався талантом провідника, ні, він був звичайним сіреньким хлопчиною. Він на царя вибраний тому, що “от него никакой опасности нет, понеже человек молодой” (Татіщев, т. б, стор. 368). Митрополит Філарет порадив синкові, щоб він називав царя Івана Ґрозного своїм дідом.

“История СССР” пише (стор. 238), що “Он (цар Михаїл) бьіл связан со знатью, его поддерживало духовенство (...), знавшеє Філарета по Тушино”. (Місто передмосковське Тушіно заселене вихрещеними фінами, широко славилося добірними м’ясними виробами. Татарське слово “туш” значить “груднина”. З Тушіно, де Філарет був власником м’ясарень, возами везли “тушу” на продаж у Москву, особливо до боярських домів). Татіщев пише, що рід династії Романових зріднений з родом астраханського ханчука Канбулатова.

446. В Україні (Русі) духовенство утвердило в народі переконання, що православіє спасає народ і народ повинен бачити у православії основу національної свідомости і державности. Справді: коли народ перебуває на низькому рівні національної свідомости, тоді він чужовір’я вважає національною справою і боронить його, як рідні святощі, не знаючи, що він цим сам себе обманює, виснажує й тримає в неволі.

Наприклад, князь Василь К. Острозький свої сили і скарби жертвував справі православія, бачачи в православії національні справи народу і цим він сам себе обманув і дітей своїх поробив нещасними. Він утратив дітей своїх, які, не маючи національної свідомости, ополячилися: православіє їм не сказало, хто вони, ким і чому обмануті. І вони (окатоличені нащадки Острозького) в 1620 році (12 років після смерти батька-князя Острозького) “розігнали академію православія в Острозі”. Ізуїти їх переконали, що єреї грецького православія завжди скріплювали Москву і валили Київ.

Вважати православіє справою української національної свідомости, значить обманювати народ. Національна свідомість тільки тоді є національною свідомістю, коли над нею не домінують чужі світогляди (релігії прийняті чи накинуті, вчення іноземних мудреців, реформаторів, соціологів).

447. Українці (юніятські єпископи) і українці (православні єпископи) сили свого розуму, енергію душі своєї витрачають на відбирання один в одного маєтків, парахвій -надійних джерел прибутків. Село йде війною проти села. У місті вулиця воює проти вулиці. Монастир іде штурмом проти монастиря за віру Христову, за рідну церкву, в якій нічого рідного немає, є тільки рідні люди, які стоять на колінах перед образами старих юдеїв, греків, латинів.

Януш (син князя Константина Острозького) відійшов від грецької церкви. Боронить римську церкву, яку батько поборював. Його молодший брат Олександр тримається грецької церкви, їхня сестра Анна (у 1624 році) засновує в Острозі ізуїтську колегію, в якій виховуються українці бути послушними рабами короля Польського.

У Києві А. Грекович покинув грецьку церкву і визнав римську, зібрав однодумців і пішов війною проти монахів Михайлівського монастиря. Монахи розгромили ватагу А. Грековича і втопили його (в 1618 році) в Дніпрі. Головні винуватці втекли в Суздаль, притаїлися у монастирі, стали агентами Московитії: таємно навідуються до Чернігова, пропагують вороже ставлення до Польщі і прихильне до Москви.

448. Українське військо роззброїло турецьку фльоту в Очаківському порті. Незважаючи на те, що турки мають славу першорядних вояків, вони, побачивши запорозькі чуби, відвагу косацьку, меткість військову, часто тікають з поля бою.

Чому запорожці штурмують Очаків? Архимандрити і єпископи намовляють їх штурмувати маєтки тих архимандритів і єпископів, які стали юніятами. Запорожці неохоче йдуть в такі походи: не тому, що бояться Польського короля, а тому, що не люблять убивати рідних людей.

(У 1609 році Київський митрополит Іпатій (“батько юнії”) дав наказ силою забирати маєтки у православних попів і давати католицьким. Він 11 липня з монахом-василіянином Йосипом Рутським ішов до церкви св. Тройці. Православний Іван Тупека стояв, тримаючи меч під плащем. “Удар меча був такий сильний, що відрізав митрополитові два пальці на руці, перетяв золотий митрополичий ланцюг, рясу й сорочку. Залитий кров’ю 70-тилітній старець упав зомлілий на землю” (Г. Лужницький, стор. 300)).

Ненависть українця до українця, під’юджувана єреями чужовір’я і названа “національною справою”, тримала душу нації в духовній темноті й охлялості; справи рідного державотворення у таких обставинах не мали можливости розвиватися. І тому й повстання народні не будуть спрямовані на шлях державотворення, матимуть церковні гасла “за православіє” й анархічні — “за вольность”, очевидно, бездержавну, не оборонену владою рідного царя, короля. У ці часи у Европі ніхто про республіку не думав.

449. Київський митрополит Потій на своє місце приготував Йосипа Рутського. Йосип Рутський — Київський митрополит. Хто він? Його батько Фелікс Вельямин — москвин, утік в Польщу від переслідувань царя Івана Ґрозного.

Йосип Рутський — вихованець ізуїтського монастиря в Празі, щирий приятель Йосафата Кунцевича, римо-католик. Він, як москвин-ізуїт, вороже наставлений до національних справ України (Руси). І тому король Польський назначив його Київським митрополитом (духовним батьком Українського народу). І він учить побожних рабів любити рідну церковцю і бачити в ній свого оборонця, своє щастя і вважати себе вівцями стада Христового. “А чому ж москалям християнство не шкодить? Як їм — ні, то й нам — ні”, — так приколихує сам себе в рабстві побожний раб (українець). Він не знає, що в Московії християнство існує для того, щоб обожнювати царя і державу. І як мудро: син (Михайло) — цар, а його тато (Філарет) — митрополит, якого син-цар проголосить “патріярхом Московським і всєя Русі”.

450. 1614 рік. Мати-земля щедро ставиться до дітей, дає тілові силу, а душі — красу, бадьорість, відвагу, а розумові — свідомість і самопроявлення. Вони (2000 українських юнаків-запорожців) на чайках перепливли Чорне море. Причалили до берегів Малої Азії, де на торгах продаються невільники, наловлені татарами на берегах Дніпра. Натхненні силою священної помсти, вони зруйнували турецькі фортеці Синоп, Трапезунд. І попалили кораблі, визволяючи братів, прикутих до весел. Покоряючи бурхливі хвилі, повертаються до Дніпра.

У Києві (в 1615 році) організувалося братство грецької церкви. Шляхтянка Єлисавета Ґулевичівна повірила архимандритові Є. Плетенецькому, що православіє — рідна справа народня. З любови до народу і до свого сина Михайла, вона пожертвувала багаті маєтки, які мала на Подолі — з угіддями: майном, родючою землею, прибутками. Вірила вона, що буде школа, де навчатимуться прості люди: їм треба сказати, хто вони, чиї вони діти; їм треба оповідати про історію України (Руси).

Братська школа ширить літературу про чуда грецьких святих, осуджує римську релігію. Братство помагає сиротам і вдовам збіднілих братчиків. У братській школі до українських дітей учителі говорять грецькою і малозрозумілою старо-болгарською (церковною) мовою, українська мова не є викладовою. Освячується прививання молодим українцям комплексу меншої вартости.

“Чому в Братській школі учителі не говорять по-українському”, — питає Михайло (син Єлисавети Ґулевичівни) і йому відповідають знайомі юніяти, що мова українська “лайдацька”, запорожці — це лайдаки, лайдацькою мовою розумні люди не говорять. І тому й у Братській школі лайдацькою мовою ні про Божі істини, ні про історію учителі не говорять. І Михайло, чуючи це, зненавидів маму (Єлисавету Ґулевичівну і її школу) і став католиком: у католицькій школі поляків учать по-польському, бо мова польська не лайдацька. Православіє зробило українську мову лайдацькою.

451. “Академію збудувала Ґулевичівна, єрусалимський патріярх Феофан хвалив її, що православіє боронить, Іов Борецький (перший ректор академії) її ім’я згадує, хор їй співає “многая літа”, а сина Михайла втратила...”. “Ти мене лайдаком не зробиш”, — кричав син. Серце материнське обливалося сльозами, вона покинула Київ. У скромній хатині в Луцьку жила самітня, забута. У сімдесят років померла, не захотів син Михайло приїхати на похорон.

У запорожців є хотіння, щоб попи у церквах молилися по-українському: українцям старо-церковна мова мало зрозуміла. (Треба, щоб православіє перестало зневажати рідну мову України-Руси). “Мья-ца-й сина..., Отче наш, оже єси, і око на небесі, око на землі, і ізбави нас од лукавого святого”, — письменник Іван Нечуй-Левицький (син попівський) пише, що так молиться українська мати, її не можна звати темною, її душу отемнило православіє, переслідуючи рідну мову народу.

(З Афону шле погрози монах Іван Вишенський, що “Євангелію” у церквах треба читати тільки старослов’янською мовою, бо вона “чесніша перед Христом”. Він сам поганенько знаючи рідну мову, не радить книги друкувати рідною (українською) мовою: українська мова може “занечистити православіє”. Боронить він “чистоту православія”, бо як пише Д. Дорошенко, дуже хоче “до Христа дотиснутися”).

452. 1616 рік. Турецька фльота під проводом Алі-Баші припливла до Дніпрового Лиману, щоб почати війну з Українцями. Українці (запорожці) розгромили фльоту Алі-Баші. Узяли в полон вісім галер і 80 човнів. Припливши до Криму, спалили Кафу, визволили з татарської неволі 3000 українців. Успішний бій Українців з Татарами був очолений гетманом Петром Сагайдачним.

(У необачній пісні співається, що Сагайдачний необачний, бо “проміняв жінку на тютюн та люльку”. Справді, Сагайдачний був обачним полководцем. “Польський уряд мусів звернутися за допомогою до Сагайдачного і скласти з ним умову. Сагайдачний зібрав 20.000 козаків і пішов у Московське царство, здобув гради: Путивль, Єлець, Лебедянь, Шацьк, Коломну і опинився під Москвою. Сагайдачний розбив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов на його очах ріку Оку” і “через Серпухов і Калугу із військом своїм пішов додому. З того походу він вже не вернувся на Січ, а пішов у Київ” (М. Аркас, стор. 160)).

453. Українці-хлібороби весною з піснями ідуть в поле: весна їм дарує нові надії. І ніби душа оновлюється, воскресає, бадьориться. Вони натхненно оспівують божественну красу Вітчизни. Молодь в полі, за селом виводить веснянки, дівчата плетуть віночки, стають звабними, закоханими в життя. Самоосвідомлюється молодь Свідомістю Всесвіту (Дажбогом), сама цих сил не розуміючи.

Монах І. Вишенський підняв хреста. І в обороні чистоти православія, погрозливо закликає знищити уцілілі обряди української самобутности, самовизначености. Він рече: “Празник диявольський на поле Ізшедших сатані офіру танцями і скоками чинити”, заборонити. В ім’я чистоти православія знищити в народі все те, що ще показує ознаки його національної свідомости. “Усі бо ми вівці стада Христового”. І повинні на перше місце в житті ставити “піст, бдіння й молитву”. Дмитро Дорошенко (знову пригадую) пише: “Якби ідеї Вишенського запанували серед Українського суспільства, то це був би може кінець для Української народности”.

454. 1619 рік. Єрусалимський патріярх Теофан жив у мусульманському Єрусалимі. Щоб прожити, треба просити подаяння. Дізнавшись, що Москва дасть добру милостиню, він прибув у Москву. І за гроші 16 липня висвятив Філарета Нікітіча на Московського патріярха. Патріярх Філарет оголошує, що влада царя Михайла (його рідного синка) “Богом дана”. Є моноліт (церква і цар), корисний для скріплення основ Московського государства (династії Романових-Кобилиних).

(Народ України (Руси) ставиться до Москви неприхильно: є переконання, що Москва — нова (по-слов’янському розмовляюча) Орда, у ній порядки ординські. Боярин раба вбиває без суду, не дає йому прав оправдуватися. Українські війська (запорозькі) від сотників своїх чують, що Москва колись була колонією України (Руси). Та тепер, дякуючи татаро-монголам, скріпла, вторгається в Смоленщину, Чернігівщину, Путивльщину. Москвини сильні тоді, коли вони вторгаються на землі племен Сибіру. Стрінувшись з українцями (запорозькими косаками), вони (москвини) часто тікають з поля бою додому. Рік тому (в 1618 році) українці вигнали їх (москвинів-рускіх) з Путивля. Виганяючи їх “дамой”, українці взяли Серпухов, Калугу, Шацьк, Коломну. І ставши під мурами Москви, українці сказали: “Москалі (рускіє), не чіпайте Чернігівщини, Путивльщини, не лізьте, як сарана, на наше подвір’я!”).

У Москві москвини в Єрусалимського патріярха Теофана “купили анатему”. Патріярх, їдучи з Москви, зупиниться в Києві. І за гроші (отримані в Москві) почне погрожувати, що накладе на українців анатему, коли вони проявлятимуть вороже ставлення до “єдіновєрної Москви”. Патріярх має право накладати анатему (прокляття) на місто Київ та інші міста України (Руси). Побожні раби бояться анатеми: “хто помре, маючи на собі анатему, то не воскресне в день воскресіння мертвих”.

455. 1620 рік. 23 березня патріярх Теофан прибув у околиці Києва. Він, виконуючи завдання Москви, почав у гетмана Петра Сагайдачного і в його старшин вимагати, щоб вони перед хрестом склали присягу, що не піднімуть шаблі проти Москви.

Гетман Петро Сагайдачний і його старшини з дитячих літ виховані коритися архиєреям. І тепер вони со страхом і трепетом стали на коліна перед святощами грецької церкви. Гетман і його старшини “три рази ставали на коліна перед патріярхом Теофаном, цілуючи йому руки”. Король Польщі (загарбник України-Руси) написав листа до патріярха Теофана, вітаючи його “мирнотворний приїзд”.

26 березня біля Києва (півтаємно) патріярх Теофан висвятив Йову Борецького на Київського митрополита. У цей же час є Київським митрополитом (юніятським) Йосиф (Рутський). Йову підтримує Москва, бо він присягнувся патріярхові Теофанові, що вестиме промосковську церковну політику. Йосифа підтримує Польща, бо він призначений польським королем; веде пропольську церковну політику. Київ став ареною, на якій чотири ворожі Україні (Русі) сили грають головні ролі — Москва і патріярх, Варшава і папа.

456. Військова енергія українська (одідичена від легендарних предків-скитів) невсипуща, метка, безстрашна. Та хиба її в тому, що вона утратила цілеспрямованість. Українські військові частини, наприклад, вторглися на передмістя Станбулу (Константинополя). Розгромили Турецьку фльотилію “при устю Дунаю”, “добре погуляли і повернулися додому”.

Поляки, почувши про українські військові успіхи, й собі вирішили “погуляти”. Турки (очолені Іскандер-пашою) біля Цецори (літом 1620 року) розгромили Польське військо, убили полководця Жолкевського. Поляки переконалися, що їхні походи роблені без участи українців, терплять поразку.

Польський король, почувши, що патріярх Теофан висвятив митрополита і п’ятьох єпископів, обурився: тільки король має права в Україні (Русі) вирішувати справи призначення архиєреїв.

У гетмана Петра Сагайдачного 60 тисяч косаків. Польща потребує української крови, щоб при її допомозі почати війну з Туреччиною. І тому король “робить ласку”: вибачливо ставиться до справи висвячення митрополита і єпископів. За таку “вибачливість” (прихильність до православія), 40 тисяч українців, очолених гетманом Петром Сагайдачним, ідуть з поляками бити Туреччину. Якщо буде перемога, військова слава належатиме Польщі. Українці і поляки (у серпні 1621 року) розгромили на Поділлі (під Хотином) добірні Турецькі війська. Українці везуть з поля брані раненого гетмана Петра Сагайдачного.

457. Єпископ Ісая Копинський діє так, як йому радить (підкуплений Москвою) патріярх Теофан: пише з Перемишля “прошеніє” до царя Михаїла Московського; просить його прийняти побожних рабів України (Руси) під свою “високу руку”. Київський митрополит Йов Борецький приймає гостей з Московитії, отримує дари і “любов від Московського патріярха Філярета”. І “батько народу” (митрополит Йов) в Україні (Русі) витворює по церквах настрої і погляди корисні Московській політиці.

Чому архиєреї православія в Україні (Русі) не голосять по парахвіях, що гетман Петро Сагайдачний “Богом наставлений володар”? Вони його використовують для справ церковних, але не звеличують його авторитету. Гетман Сагайдачний вибраний гетманом “запорозькими холопами”, а не церквою Христовою; не коронований він ні митрополитом, ні патріярхом, він не є “Христовим помазаником”.

458. Київський митрополит (юніятський) Йосиф Рутський приймає гостей з Польщі. І він, як “батько народу”, витворює по церквах України (Руси) настрої і погляди, корисні Польській політиці. По-рабському побожні кияни (у рідних церквах під’юджені архиєреями чужовір’я) гострять ножі самі проти себе. Київський війт Ф. Ходик з єреєм-юніятом І. Юзефовичем почали запечатувати у Києві ті церкви, у яких попи славлять єдиновєрную Москву. Попи повідомили запорожців, що “святе православіє переслідується”. Запорожці, не вникаючи у суть політики, веденої православієм, прибули (у січні 1624 року) у Київ і вбили війта Ф. Ходика, І. Юзефовича та їхніх прихильників.

459. 1623 рік. 12 листопада (в неділю) у Вітебську товпа парахвіян сокирою зарубала архиєпископа Йосафата Кунцевича. Вітебськ — славне місто Білорусії, окуповане Польщею. Король Польщі, довідавшись, що його вірний Йосафат убитий, дав наказ ловити і вішати винуватців. У 1624 році митрополит Йов (Борецький) третього листа посилає з Києва до царя Михаїла Московського: заявляє свою вірність йому.

(Гетман Петро Сагайдачний (10 квітня 1622 року) умираючи, дав розпорядження передати частину свого майна православним братствам. Школа, яка була в Києві ним заснована, буде зватися Києво-Могилянською академією. Він звільнити народ з польського ярма не міг тому, що народ був у церкві вихований покірно служити єпископам: єпископи служили чужій владі і не підтримували влади гетмана рідного.

Православні попи, яких він боронив, не підтримували його тому, що він бив разом з поляками православну Москву. Попи-юніяти не підтримували його тому, що він обдаровував “православні братства”, які вели гостру антиюніятську пропаганду. Він був похований у Києві в Богоявленській церкві: його могили не можна знайти. Попи, ставлячи на місці старої церкви нову, придушили кам’яною стіною кістки гетмана Петра Сагайдачного).

460. 1622 рік. Косацька рада 23 квітня на ріці Русява вибрала гетманом Олифера Остаповича Голуба. Очолені ним косаки біля Константинополя били “бусурменів”. Розгромили Турецьку фльоту. Польща, боючись росту сил Косацьких, на варшавському соймі постановила “роззброїти косаків”. Гетман Голуб, почувши, що йому не дозволено мати воїнів більше, як 3000 осіб, “склав булаву” в 1623 році. “Не дозволено мати більше війська”. “Протестуючи, гетман склав булаву”: що це значить? Україна (Русь) окупована польськими загарбниками, які живуть “на бочці пороху”: їх постійно переслідує страх. Вони не мають сил повністю роззброїти українців і не мають сил тримати озброєних українців у покорі.

Між українцями і поляками-вторжниками постійно відбуваються, як пише літописець, “збройні зудари”, які кінчаються “миром”, “обіцянками”, “умовами”, “переговорами”. І знову “збройними зударами”. І зменшенням косацького війська то “з 10.000 до 3000”, то збільшенням “з 4000 до 20.000”. Поляки-вторжники лютують, що “покорені холопи не шанують королівських законів”. Вірили поляки, що 4000 косаків “реєстрових” (законних) збунтувалося, та коли вони (поляки) прийшли їх “присмиряти”, то побачили піднятих 20.000 шабель. І мусіли тікати, і просити в короля нових військ.

Косацька Рада вибрала гетманом Михайла Дорошенка. І він виконав “постанову варшавського сойму”: “перевів формальну демобілізацію козацтва”. Варшава, почавши тішитися, перелякалася. “Демобілізовані косаки” пішли в Запорізьку республіку, і вони при потребі стануть по стороні Дорошенка.

461. 1624 рік. 24 грудня Запорозька республіка (єдина республіка в Европі) заключила союз з Кримською ордою. У Турції, Москві, Варшаві стало відомо, що Запорозька республіка поступає, як незалежна держава. Польща бачить: запорожці оперують в околицях Константинополя, Трапезунту, плавають, як господарі на Босфорі. Спалили пристань Фарос. З великими скарбами прибули на Запоріжжя.

Яхія, вважаючи себе сином султана Турецького Могамета 7-го, прагне сісти на престол. Він прибув на Запоріжжя, щоб в цій справі мати переговори. Польща послала скарби-дари ханові Кримської орди: намагається “розірвати союз між Запорозькою республікою і Кримською ордою”.

462. 1625 року (5-го листопада) біля озера Курукова полководець Конецпольський (намісник короля Польського) підписав угоду з гетманом Михайлом Дорошенком. І знову “демобілізовані косаки” пішли на Запоріжжя. Гетман Дорошенко лишився з 6000 “реєстрових косаків”.

У 1626 році (восени) гетман Михайло Дорошенко, підсиливши своє військо запорозькими частинами, розгромив татарське військо під Білою Церквою, яке вторгнулося, щоб “нахапати юнаків і дівчат у неволю, на рабські торги”. У 1628 році між косаками і гетманом Дорошенком появилася незгода. Щоб “уволити волю косацьку”, гетман Дорошенко відновив союз з ханом Кримської орди, який плянує почати війну з Туреччиною.

Українці (косаки) і кримські татари почали бій “з турками під Бахчисараєм”. І під час бою татари зрадили українців. Чому? Турки поширили між татарами пропаганду, що Аллах покарає тих татар, які спільно з “ґяурами” (іновірцями) б’ють турків (мусульман). І татари, перейшовши на сторону турків, почали громити українців.

На полі брані упали гетман Михайло Дорошенко і гетман Оліфер Голуб. Українці, які врятувалися, казали: “Ми розумні люди, але розум наш неорганізований, бо не нами керує гетман, а ми гетманом. Гетман, щоб нашу волю уволити, пішов на Крим. І погиб гетман, і погибли ми”.

463. 1627 рік. (Розум здібних українських людей не працює на користь України (Русі): марнується в тьмі чужовір’я, розтрачає час, енергію на докази — яка чужа віра краща: грецька чи латинська? В українців немає волі творити самобутні духовні вартости. Їхнє думання спрямоване на чужий шлях. Щоб зрозуміти трагедію обдарованих українських людей, згадаємо життєпис М. Смотрицького. Він народжений у селі Смотричі в родині письменника Г. Смотрицького).

Він (М. Смотрицький) — обдарована українська людина, яка змарнувала свій розум на справи чужовір’я. Він закінчив православну школу в Острозі й ізуїтську колегію у Вільно, учився у Варшаві, Нюренберзі, Ляйпцігу. Мав розум, жадібний до знань. У 1620 році, маючи 42 роки, він стає Вітебським єпископом. І життя присвячує вірі православній; він написав твір “Тренос”, зазначуючи, що мати (православна церква) плаче: “Діток родила і виховала, але вони зреклися мене і стали посміховиськом і глумом; немає більшого болю, як мій біль”. Він пише, що ті, які стали юніятами, “грішителі, а не учителі, брехуни, а не пастори, архіскоти, а не архієпископи”.

464. Є в народі прислів’я: не вір, поки не помацаєш. Смотрицький в 1623—1626 роках перебуває у Константинополі і Палестині, щоб особисто побачити “чистоту джерел православія і збагатитися духовно”. Він відвідує патріярха, вивчає архіви, оглядає церкви, живе в монастирях, розмовляє з єреями, які в Палестині і Константинополі бережуть “чистоту православія”. І повернувшись до Києва, він сказав, що бачив аморальність, тілесне й духовне розпуство, прикрите позолоченими ризами, сріблолюбство, безвір’я, гультяйство, пиятику, обжерство.

“Мелетію, ми все це знаємо. Таким був і патріярх Єремия. Але наш побожний народ православний не повинен знати! І тому мовчи: ти ж вважаєшся наймудрішим і найславнішим оборонцем православія. Хвали святощі Палестини і Константинополя, а не хули!”

465. Католики, почувши, що М. Смотрицький після оглядин “Джерел православія” зненавидів православіє, в 1627 році запросили його в багатий Дерманський монастир (на Волині) на трапезу. На столі лежали смажені підсвинки, індики, качки, у срібних вазах — виноград, яблука, груші, медяники, цукерки. У дзбанках — вишневі, яблучні, малинові соки. У пляшках вина мадярські, італійські. Юніятські єреї сказали, що дарують у власність М. Смотрицькому Дерманський монастир з полями, пасовищами, стадом скоту і побожними християнами (юнаками і дівчатами), які працюють на монастирському господарстві.

І М. Смотрицький “переметнувся до юніятів”. Папа Урбан 8 привітав його, як “з’єдиненого”. Він польською мовою написав п’ять книжок, у яких назвав православних архиєпископів “архискотами”, “смердючим брудом”, “учителями обману”. І проти нього виступили оборонці православія А. Мужиловський і О. Кисіль, назвавши його “хульником святої землі”, “супостатом”, “догмато-хульником”, “звірем”, “смердючим беззаконником” і, щоб ще сильніше йому допекти, назвали “Смрдицьким”.

Якщо ви хочете пізнати духовну мораль народу, пізнайте його душпастирів: стане вам ясно, чому змагання народу за державність не вквітчуються успіхом. А хіба в Московії душпастири моральніші? З погляду державного — так: бо вони православіє підпорядкували інтересам рідної держави і біля кивота обожують рідного царя. А наші, душпастири православіє підпорядкували інтересам чужої держави і біля кивоту обожують чужого царя (короля, хана) і звуть синів рідного народу, які повстають, щоб вигнати чужинців з батьківської землі, бунтівниками, безбожниками, повсталими проти короля — Христового помазаника.

466. 1629 рік. На Дніпрові “острови” Запорозької республіки прибувають нові й нові загони юнаків-утікачів з попівських і “феодальних” маєтків, їх вже більше як 45 тисяч. Той, хто не має шаблі й рушниці, стає риболовом, плекає скот для запорожців, в’ялить рибу, доїть корови, стає пасічником, варить мед, робить сир, кує шаблі. І тішиться, що біля цього немає поляка-вторжника. Попи звуть утікачів “свавільниками”.

Після війни, яка велася між Польщею і Швецією, голодні польські солдати пішли на відживлення в Україну (Русь). Ідучи селами, вони грабили українських селян, вивозили з повіток корів, різали і їли. І польський полководець Конецпольський вважав грабування справою законною.

Слава про українців, як про людей, закоханих у військове життя, ставала широко відомою. Семигородський воєвода Бетлем Ґабор почав переговори з косаками. Король Швеції Ґустав Адольф прислав послів в Запорозьку республіку. Шукає зв’язків з українцями (косаками), щоб спільно іти війною проти Польщі. 8-го червня (1630 року) полководець Конецпольський, бачачи загрозу, починає говорити “про українсько-польське перемир’я”. “Як вийде поляк-вторжник з землі наших батьків, тоді йтиме мова про перемир’я” — рекли українські повстанці. “На Корсунь!” — обізвався провідник повсталого народу Тарас Федорович Трясило, очоливши повстанський загін.

467. “Обізвався пан Трясило: “А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!” “Поганий Конецпольський... зібрав шляхту всю докупи та й ну частувати”. “А козаки, як та хмара, ляхів обступили. Як став місяць серед неба, ревнула гармата”. “Прокинулись ляшки-панки, та й не повставали: зійшло сонце — ляшки-панки покотом лежали”. Не забудуть ляшки-панки Тарасової ночі. (Дії кожного народу, який виганяє з своєї землі вторжників, священні, Тарасова ніч — Свята ніч народної помсти).

Не стали по стороні повсталого народу пани-раби Єремия Вишневецький, Адам Кисіль. Вони у розкошах купаючись, служать полякам-вторжникам, єреї навчили їх дивитися на рідний народ, як на “тяглову силу”, “смиренних овець стада Христового, рожденного з зерна Яфетового”. Щоб ріст волі української приборкати, Варшава поставила на Дніпрі могутню фортецю, названу Кодак. Її будував французький архітект Боплан. У фортеці поселилися поляки-вторжники, вірячи, що немає такої сили, яка б розгромила фортецю Речі Посполитої.

468. Гетман Іван Сулима сказав, що польська фортеця Кодак принижує гідність українську. І пішли українці в наступ: перемогли непереможну фортецю — символ польських загарбників, лежать руїни Кодака.

Полководець Конецпольський, знаючи, що в чесному бою українських воїнів він не переможе, вирішив проявити підступність. Він знайшов братовбивців між “реєстрованими косаками” (сріблолюбцями). І вони, прикинувшись “істинними християнами”, “підступом схопили Сулиму й п’ятьох його друзів і відіслали в кайданах до Варшави. Тут вони й загинули від катівського меча, а тіла їхні почетвертовано й розвішено по рогах вулиць. Серед косаків запанувала депресія й різноголосиця”.

Реєстровані косаки (сріблолюбці) багатіли при допомозі “покори, просьби, вірності Польщі”. Запорожці вважали, що достойні люди повинні волю і блага добувати шаблею. Поляки вважали, що українців можна тримати в неволі, заохочуючи їх зраджувати брат брата.

469. 1637 рік. Весна. Запорожець Павлюк сказав, що треба бити тих старшин, які з волі польських вторжників стали “дуками-срібляниками”, з “ляшками-панками бенкетують”, про рідних людей, про простих косаків забувають.

Попи і “дуки-срібляники” назвали повстанців Павлюкових “бунтівниками”. Павлюк ввійшов у Корсунь і забрав артилерію у реєстрованих косаків, вози з зброєю відправив на Запоріжжя. І видав універсал, щоб чесні люди повставали і били “зрадників, що їм ляхи-пани обіди, вечері й бенкети справляють за те, що вони гетмана Івана Сулиму і старшин його полякам на катування повіддавали”. І сказав Павлюк, що він був тоді в Варшаві, коли поляки гетмана Сулиму катували. І поклявся покарати зрадників, які братаються з ляхами.

Косаки схопили полковника Саву Кононенка, привезли на Запоріжжя і, як злодія, який помагав у схопленні гетмана Івана Сулими, покарали смертю. Запорожці вибрали гетманом Павла (Павлюка). Він кинув клич “Ляхи, ідіть додому!” І повстали українці на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині. І стало так, “що холоп, то козак”. Магнати-ляхи починають тікати додому. Їхні лакеї зрадили провідника народного повстання Богдана Кизименка. У Києві провідник Богдан Кизименко і його син Тарас живцем настромлені на паколи: муки ці страшніші як розп’яття на хресті.

470. 6-го грудня українці, очолені гетманом Павлюком, почали на річці Рось громити польських вторжників, очолених Потоцьким. Та від вибуху гарматних набоїв загорівся порох на запорозьких возах. Очевидці написали, що “то було пекло”. Під час цього замішання польська кіннота вторглася в табір повстанців. І “5000 українських повстанців лягло на полі бою”. 20 грудня оточеним повстанцям М. Потоцький сказав, що вони будуть звільнені з полону, коли видадуть своїх головних провідників.

Адам Кисіль (“дук-срібляник, народом зненавиджений польський лакей) почав, як істинний православний, цілувати хреста і казати: “Видайте, їм нічого не буде”. І польські старшини, обвішані ізуїтськими хрестами, запевняли “Маткою Боскою”, що провідники народного повстання не будуть смертю покарані. І українські люди (народні повстанці), бачачи “цілування хрестів”, повірили. І віддали ляхам гетмана Павла (Павлюка), полковника Василя Томиленка. (О, легковірні люди побожної глупоти, у вас украдена священна істина, яка вчить: той, хто рідного провідника віддає на муки чужинцям-вторжникам, ще не є людиною).

471. Гляньте! Поляки закутих гетмана Павлюка і полковника Томиленка привезли у Варшаву. Привезли тих українців, які люблять українців і були українцями пов’язані й видані на муки ляшкам-панкам: народ не винуватий, винуваті ті, які беззастережно застерегли за собою право виховувати народ. І ми бачимо страшні плоди їхнього виховання. Гляньте, у Варшаві на сеймі вирішено: “Павлюкові за те, що він хотів бути самостійним українським гетманом, наділи на голову розпечену залізну корону, а в руки дали розпечену залізну палицю, немов би булаву” (М. Аркас). Щоб знав Павлюк (і всі, хто хоче бути гетманом самостійної України-Руси), що “народ, складений з холопів темних і побожних, не здібний пошанувати своїх провідників. Не здібний бути незалежним господарем на батьківській землі, не здібний бути архітектом держави”.

Київський воєвода (польський лакей віри православної) Адам Кисіль почав у короля Польщі просити милосердя. І милосердя прийшло: замість розпеченої корони, відрубати сокирою голови гетманові України (Руси) Павлюкові і його старшинам. Відрубані голови понастромляли на списи: вирок сповідники віри Христової виконали.

472. Що думали архиєреї (православія і греко-католицтва) тоді, коли висіла на списі у Варшаві голова гетмана України (Руси)? Вони билися за єпископські маєтки, за право визискувати побожних рабів.

У Києві митрополитом (“батьком народу”) Ісая Копинський. Він знову просить царя Московського, щоб він (цар) “преклоніл голову к православной Малоросії”. Ісая воює з архимандритом Петром Могилою, який у Київському каледжі латинську мову запровадив.

(Київ має трьох митрополитів одночасно. Вони поділили киян на три ворожі групи. Митрополит Йосиф — юніят, митрополит Ісая — православний московської орієнтації, митрополит Петро Могила — православний польської орієнтації. У 1633 році митрополит Могила при допомозі польських жовнірів бере штурмом святу Софію; “збройно добуває Никольський монастир, ігумена й ченців наказує бити посторонками на допиті”, “митрополита Ісаю велить схопити в Михайлівському монастирі (...) “в одній волосінниці, перекинувши через коня, як мішок”, відвезти до Печерського монастиря, де він під терором дає засвідчення, що зрікається митрополії” (Г. Лужницький, стор. 363)).

473. 1638 рік. Весна. Запоріжжя вибрало гетманом Якова Остряницю (родом з міста Остра). Він знає: його попередника (гетмана Павлюка) повстанці віддали катам (польським вторжникам) на страшні муки. І тому він булаву приймає неохоче. Він має тиху вдачу, покірну. Не він керує запорожцями, а запорожці ним: очевидно, таке військо коли й здобуває перемогу, то її не закріплює.

(Великі люди родяться великими, їх вибирає мати-природа, а не загін повстанців, який має настрій щороку вибирати і скидати провідників, і часто не без впливів таємних агентів ворожої сили).

“Будемо боротися за вольность запорозьку!” “Ні, запорожці повинні боротися за вольность всього народу, виганяючи з рідної Вітчизни ляшків-вторжників і тих своїх, що з ними бенкетують”. І по селах зарокотали пандари*: співці кличуть народ боротися за права й вольності. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля, Галичину.

І до гетмана Остряниці “пристає стільки народу, як ні до одного з гетманів досі, але він не тямив, що з ними робити”. Ідуть йому на допомогу з Чернігівщини: полковник Скидан, з Київщини — полковник Солома, з степів — полковник Шикирявий. Що в такий час повинен робити гетман? Він повинен бути на Запоріжжі, щоб на недоступних дніпрових островах збирати сили, приймаючи нові й нові загони повстанців. Оформлені (приведені до бойової готовности) сотні ночами відправляти у Чорний ліс. Не маючи надій на перемогу, не починай бою.

474. Гетман Яків Остряниця отаборився біля річки Сліпородь: навколо поле, не ставить він оборонного валу. Жде прибуття нових сил. Польські вторжники оточили околицю, де отаборилося військо гетмана Остряниці. І розбили в полі повстанське військо, яке вів полковник Шикирявий. Інші повстанські загони, які спішили до гетмана Остряниці, були по черзі оточені добре озброєними ляхами-вторжниками і розбиті. І після цього ляхи-вторжники напали на військо гетмана Остряниці, що стояло біля Лукомля.

Ішов бій цілий день. Вечором ляхи-вторжники, очолені М. Потоцьким, і зрадники — “регістровані козаки”, очолені зрадником Яремою Вишневецьким, “прорвали козацький табір і захопили козацькі гармати і вози. Остряниця із кінними козаками переплив Сулу і втік, бо боявся, що його оддадуть (так, як видали Наливайка, Сулиму, Павлюка, Томиленка, -Л. С.) ворогові на поталу” (М. Аркас).

(Побожні раби православні, віддаючи свого провідника чужинцям на катування, казали: “Прощай, господине! Нехай твоя голова за всі наші”. Звідки появилися такі ставлення побожних до побожного провідника? З церковних “казань”: “Господь віддав своє життя за всіх нас”: коли Христос не повагався померти за грішників, то чому ти, гетмане Наливайко, чи гетмане Сулиме, не хочеш за наше життя іти на муки. Зв’яжемо і віддамо ляхам!”).

475. Косаки вибрали гетманом Дмитра Гуню, і він вивів їх з оточення. І пішов до ріки Стариці, яка впадає в Дніпро. Він ждав прибуття з Чернігівщини полковника Скидана, та ляхи-вторжники “перейняли Скидана на Дніпрі”. Полковник Филоненко по дорозі розбив ляхів-вторжників. І “таки пробрався до гетмана Гуні”. “Сам польський гетман прибув з польськими військами”: Польща мобілізувала великі військові сили, щоб розгромити українських селян, які покинули плуги — прагнуть вигнати з земель Вітчизни ляхів-панків.

М. Аркас пише, що оточені “косаки почали ремствувати й поклали піддатися полякам. Тоді Гуня й Филоненко, щоб не зазнати лютої смерти (щоб їх їхні воїни не видали полякам-вторжникам, — Л. С.), утекли на Запоріжжя”. І польські вторжники запорожцям і повстанцям “на урочищі Маслів Став” прочитали сеймове рішення: “козаки не мають права вибирати самі собі ані гетмана, ані старшину”. Замість гетмана призначатиметься з Варшави комісар, а полковниками будуть не косаки, а призначені шляхтичі. Польща дозволяє українцям мати шість полків (по тисячу осіб): Білоцерківський, Каневський, Корсунський, Черкаський, Чигиринський, Переяславський. Ляшки-панки казали: “Холопське бидло вольности захотіло! Биймо бидло так, щоб й коріння по ньому не лишилося!”

476. Великий і славний народ України (Руси) названий “бидлом”. Чому? Є в Европі всталене поняття: благородні люди життя своє віддають за вірного провідника свого; провідник даний народові Богом, обдарований він вищими інстинктами розуму й почувань, у ньому втілені кращі сили народу. “Бидло” цієї істини не знає, і тому своїх провідників не поважає, вибирає і в скрутний час зв’язує і віддає ворогам (чужинцям-вторжникам) на страшні муки, “це не люди, це бидло!” — казали польські магнати.

Народ, коли він розвивається за законами природи, благородний; свідомість він черпає з світу природи, в якій живе. Любов — найчарівніше творіння Дажбоже на плянеті Земній. І українці (русичі) вважали себе людьми божественного походження, звали себе внуками Дажбожими. І жили, як одна родина, обожували провідників своїх, як вибранців Дажбожих. Поводження людей можна спотворити, і вони стануть “бидлом”: їх бидлом зробили ті, які їх звуть вівцями стада Христового; душпастори, тримаючи народ в духовній неволі, перетворили його в “бидло”; вони не навчили життя віддавати за рідного провідника.

477. Польські вторжники знову відбудували фортецю Кодак, щоб, як пише Аркас, “не пускати людей на Запоріжжя”, щоб обмежити дії запорозьких косаків. “Раби Божії, со страхом і трепетом підступіте, святеє святих! Коріться магнатам, щоб все було тихо і мирно”. По містах і селах стоять озброєні ляшки-панки. Батогами порять спини “бидлові”, запідозрілому в зв’язках із Запорожжям. Воли і “бидло” орють ниву, зерном, потом і кров’ю засівають. На українських “безмежних ланах виростає пшениця — і вивозиться за границю”; сипеться срібло й злото у скарбниці ляшків-панів.

М. Аркас пише, що “польський уряд на церкву дивився, як на свій дохід (і так дивилися на церкву і папи римські, і патріярхи візантійські, і царі московські, — Л. С.), все одно, як от млин чи корчма, і тому, коли пан ставив попа, то оддавав йому в аренду церкву за велику купу грошей. А піп мусів їх з людей стягнути, та ще й собі заробити. Часом пан оддавав церкву в аренду жидові, а бувало й таке, що сам піп, не хотячи морочиться, передавав од себе церкву жидові в аренду” (“І. Р.”, стор. 177).

478. Піп, віддавши “рідну церковцю” жидові в оренду, милостиню, дану “на Боже”, розділяв з жидом. І під час свячення пасок ждав прибуття Зельмана і Зельманової. Зельман для побожних православних відчиняв рідну церкву, щоб вони, стоячи на колінах, били поклони до біблійних жидів, просили спасіння, і прощення в гріхах. І вірили, що церква рідна — то справа батьківська, свята, божественна. У побожності рабській маліє душа, живе в постійному страхові — боїться попа. Чому боїться? У попа ключі від неба, прощення гріхів, спасіння. Хто помре і буде без попа похований, той не встане, як почнеться воскресіння мертвих, навіки зітліє в землі: з колиски навчивши раба в це вірити, без труду триматимеш його в неволі.

479. 1647 рік. У Чигирині був сотником Михайло Хмельницький. Він сина Богдана вчив вдома грамоти. А потім віддав його у польську ізуїтську школу в Ярослав (Галичина). Після школи послав Богдана на Запорозьку січ, де старі досвідчені запорожці вчать молодь військового мистецтва, витривалости, винахідливости.

(Богдан, маючи 25 років (у 1620 році, 7-го жовтня), поруч з татом Михайлом брав участь у війні Польщі з Туреччиною. Бій був під Цецорою. Богдан, як лев кинувся на турків, побачивши убитого тата свого. І був він турками схоплений; два роки сидів у неволі в Константинополі. З неволі викупив Богдана гетман Петро Сагайдачний).

(І Богдан бере участь у війні Польщі з Москвою. Він москвинів громив безпощадно: мстився, знаючи їхні хижацькі вторгнення на Чернігівщину. За богатирські подвиги на полі брані Польський королевич Володислав особисто подарив Богданові золоту шаблю відваги і слави).

480. У 1629 році Богдан очолив запорозький похід на передмістя Константинополя. Вернувшись з походу, він став косацьким писарем, від імени косаків писав листи до короля Польщі. У 1638 році “дістав уряд Чигиринського сотника”, в 1646 році він їздив у Варшаву “на переговори з королем”.

Чигиринський підстароста Данило Чаплинський, побачивши, що Богдана Хмельницького немає вдома, пограбував його маєток. Богдан почав шукати справедливости у польському суді, проявляв наполегливість і рішучість. Чаплинський украв у Богдана малолітнього синка, і в Чигирині на ярмарку так його побив, що він ледве живий був привезений додому. І помер на руках тата Богдана.

Богдан побачив, що поляки, яким він вірно служить, б’ють його в його батьківській хаті: називають його “бидлом”, “бунтівником”, “запорожцем”. І він віддав своїх дітей добрим людям. І спішив на Запоріжжя, де живуть лицарі, які честь, волю і життя боронять шаблею: не йдуть до польського суду шукати справедливости.

(Ляхи схопили Богдана у Вужині, закували і посадили у в’язницю у Крилові (на Дніпрі). Полковник Кричевський (українець, який очолює наймитів польських (реєстрованих косаків) особисто поручився за Богдана. І Чигиринський староста Олександер Конецпольський випустив Богдана з в’язниці. І він прибув на Запорозьку Січ, де (на неприступних островах) було 2500 запорожців).

481. 1648 рік. Запорозька Січ — єдина (як я вже писав) в Европі народна республіка. Її стилем життя, бадьорим духом захоплені ті европейці, які вороже наставлені до феодального монархізму. Українці, знаючи, що є Запорозька Січ, гріють в душі надію: є куди тікати у годину сутички з ляхом-вторжником. Орда ляхів, очолених полководцем Миколою Потоцьким, іде, щоб знищити вогнище, де збираються відважні українці, Запорозьку Січ.

У січні Запорозька республіка вибрала гетманом Богдана Хмельницького. І він біля себе швидко об’єднав 8500 воїнів, які зразу відчули, що такого гетмана досі не було: гетман Богдан запровадив стальну дисципліну. Оточив себе старшиною, яка беззастережно виконувала його розпорядження. Він карав смертю тих, які порушували усталений порядок.

Хан Кримської орди розгнівався на Польщу, яка не дає йому обіцяної данини. І дізнавшись про порядки, які між запорожцями запровадив гетман Богдан, виявив бажання стати союзником Запорозького війська.

Квітень. Безмежний степ пахне медом: квітує Українська земля. Ляхи-вторжники йдуть, щоб на Українській землі втопити українців в українській крові, утверджуючи пишне панування для своїх дітей і внуків. Вони отаборяються біля Кодаку (фортеці), як головна польська орда короля Володислава.

На допомогу головній Орді йдуть дві другорядні: уздовж Дніпра рухаються ляхи, очолені Шемберком і Степаном Потоцьким (сином Миколи Потоцького). Шемберк має славу ката: він, щоб навівати жах на мирних людей, хапає стрічних й убиває, вішає їх. По Дніпру (на човнах) пливуть польські наймити (реєстровані косаки), очолені панами-рабами Ілашем Караїмовичем і Іваном Барабашем, які особисто знають гетмана Богдана. Спішать вони розгромити його, маючи ласки і дари від короля Володислава.

482. Гетман Богдан задум ворога, який хоче всі сили об’єднати біля Кодаку, розгадав. Щоб здобути перемогу, не маючи сил великих, треба ворожу силу роздробити. І бити її кожну частину окремо. Швидким маршем йде із Запоріжжя гетман Богдан. Зустрів він біля Жовтих Вод орду Шемберка-Потоцького і бою не почав: отаборився у Чорному лісі, біля річки Очеретяної. І за предківським (скитським) військовим звичаєм вози посковував: створив надійний оборонний вал.

Орда Шемберка-Потоцького жде прибуття реєстрованих косаків, які пливуть Дніпром. Гетман послав гінців-вершників, щоб вони промовили слово до “реєстрованих”. “Брати єдинокровні! Досить нам за срібняки служити ляхам, які нашими руками на нашій землі нас поневолюють. Вас жде гетман Богдан! Шемберк і Потоцький під Жовтими Водами оточені, складають зброю!” — сказав вершник Тарас, післанець гетмана Богдана.

“Одна нас мати родила! У нас думка одна! У нас воля одна!” — сказали косаки, стоячи на човнах. І біля Кам’яного Затону Барабаш і Караїмович, які намовляли реєстрованих косаків служити королеві, пішли на дно: потонули зрадники. І реєстровані, переставши бути польськими наймитами, пішли під прапори гетмана Богдана.

483. 16 травня (1648 року) гетман Богдан підняв шаблю — і почався бій біля Жовтих Вод. Польські вторжники розгромлені, їхні полководці заполонені: тяжко ранений Степан Потоцький помер. Шемберк став перед судом. “Шемберке, ти вторгнувся на українську землю, убиваєш дітей і матерів. Прийми священний вирок. Ми не караємо тебе, вторгнувшись на твою землю, ми не загарбники, ми оборонці рідного дому, в який ти з ножем увірвався. Смерть ляхові!” І вторжникові Шемберкові була відрубана голова.

26 травня. Головна Польська орда, очолена полководцями Миколою Потоцьким і Мартином Каліновським, тікає до Корсуня, щоб у безпечному місці отаборитися. І послати гінців до короля Володислава з словами: “Мобілізуймо всі війська, а коли ні — Польській державі кінець”. Гетман Богдан затримав гінців, які спішили до короля Володислава.

484. Перемога нікому даром не дається. Вона любить тих, які дарують життя. Гетман Богдан обмірковує плян розгрому головної Польської орди. “Хто в ім’я перемоги готовий віддати життя?” Підійшов до гетмана Богдана старшина Микита Ґалаґан. “Ідеш на смерть, візьми з собою тридцять лицарів-запорожців. І жди мого наказу. У слушний час летітимеш на конях, але так, щоб ляхи догнали, заполонили. Вони над твоєю головою піднімуть шаблю, щоб ти сказав правду. І ти повинен їх перелякати, многократ перебільшивши сили гетмана Богдана. Ти їм покажеш шлях, куди вони повинні тікати. Спрямуєш їх у ту частину лісу: там їх ждатиме полковник Кривоніс”.

У лісі викопані рови, прикриті гіллям. У гущавині стоять готові до бою гармати. Поляки побачили ватагу Микити Ґалаґана: догнали, роззброїли. “Смерть всім! Рятуйте життя, кажучи правду!” Поляки, “видушивши правду в Ґалаґана”, почали тікати до Богуслава. “Там смерть вам буде! Тікайте в ліс! — крикнув Ґалаґан, — за мною!” Ґалаґан запровадив поляків у ліс, де їх вогнем зустрів полковник Кривоніс. Рятуючись, поляки метушливо вибігали з лісу. І отетеріли, побачивши, що на них вихорем летить кіннота гетмана Богдана. Ляхи побачили рідкий ліс, де росла висока трава, за якою виднівся вихід з лісу, рівний степ. З оточення вириваючись, ляхи (переважно кіннота) влетіли у рідкий ліс: не знали вони, що тікають у пастку, в яку їх спрямував гетман Богдан.

Тікаючи, ляхи “ускочили в болото, вози й коні позагрузали в болоті, стали вони обходити болото”, і побачили яр глибокий, посередині якого йшла дорога. І вони рухнули у яр, не знаючи, що в яру дорога перекопана, і по боках дороги вже їх жде у ровах Українське військо. У яру оточена головна Польська орда була повністю розгромлена.

485. Після бою гетман Богдан привітав воїнів. “Багато поляків полягло в яру, багато пішло в полон”. Заполонені головнокомандуючі Микола Потоцький і Мартин Каліновський. І біля них 80 визначних старшин. І тисячі жовнірів. У Каліновського ранена рука, у Потоцького відрубане вухо, ранене плече.

Керуючись законами справедливости, гетман Богдан був зобов’язаний Каліновському і Потоцькому сказати: “Ви заполоненим Запорозьким гетманам одрубували голови. І потім їх четвертували. І їхні ноги, руки розвішували на стовпах, на вулицях. Ви не воїни. Ви кати, які вторгаються на чужу землю, щоб кормитися кров’ю і потом поневоленого народу. Смерть вам — кара найсправедливіша!”

“Пишіть листи до короля”, — сказав гетман Богдан. І головнокомандуючі Потоцький і Каліновський написали листи. І їх, і 80 старшин, і 800 добірних жовнірів гетман Богдан віддав у Крим татарам. (І польський король викупить полонених. І вони повернуться до Польщі. І Каліновський, і Потоцький, нові польські сили мобілізувавши, знову ітимуть палити і вирізувати Українські села).

486. Гетман Богдан увійшов у місто Біла Церква. Рідні люди його привітали хлібом-сіллю. Відзначаючи свято перемоги, лунали гармати. Грала запорозька музика. Рокотали бандури. З радости плакав народ, бачачи, що його сини на рідній землі тримають зброю в руках, не підкоряються чужій команді.

Гетман Богдан з Білої Церкви розіслав Універсал до Українського Народу, пишучи: “Люди рідні! Не слухайте, як раби, панів та підпанків! Ваші батьки землю для вас придбали кров’ю своєю, обороняючи її від ворогів. Військо польське, вторгаючись, накладає на вас податки, панщину. Нищить ваше добро, безчестить ваших жінок і дітей. Підіймайтеся, косаки і хлібороби, щоб поляків приборкати! Коли поляки у своєму животі почують залізо, то тоді дадуть вам свободу і чистий спокій!”

І піднялися Волинь, Поділля, Галичина, Київщина: піднявся народ України (Руси). Полковник Кривоніс на Волині учив розуму пана-раба (паршивенького свого князька Ярему Вишневецького), який живився потом рідного народу, бенкетуючи з ляшками-панками.

На Подолі — полковники Ганжа і Морозенко. Біля Києва і Чернігова — полковники Лисенко і Харченко. Тікають з України (Руси) ляшки-панки, а за ними й їхні нещасні орендарі (жиди), які утратили глузд: помагали полякам в Україні гнобити українців, потоптавши закони Мойсея. Правдиві жиди підтримали українців в їхній боротьбі за волю на рідній землі, і вони були українцями шановані.

487. Вересень (1648 року). (Польща мобілізувала всі сили, дві армії. Перша (головна) очолена старим князем Домініком Заславським, молодим магнатом Олександром Конецпольським і відомим вченим Остророгом. Польські головнокомандуючі М. Потоцький і М. Каліновський були, як знаємо, взяті гетманом Богданом у полон 26 травня і подаровані Кримським татарам: вони ще з полону не викуплені. Друга армія очолена Яремою Вишневецьким (опольщеним українцем) і воєводою Тишкевичем.)

Жовніри двох армій озброєні найсучаснішою зброєю усіх видів: зброя привезена з Німеччини і є місцевого польського виробу. І одягнені вони в сукняні й шовкові мундири, оздоблені сріблом і золотом. Грає музика, настрій у Польської орди бадьорий, вигляд парадний, пишнотний.

16 вересня Польська орда підійшла до Константиніва, і місто взяла без бою; відзначає перемогу. Гетман Богдан тихо відступив. Передові польські загони підійшли під Пилявці. Гетман Богдан тихо відступив. Лінія фронту стала на річці Іква.

488. Гетман Богдан приймає повідомлення розвідників. У нього розум гострий, винахідливий. Могутньою енергією він володіє. Оцінюючи польських полководців, він сказав, що Заславський — перина, Конецпольський — дитина, Остророг — латина. Йому відомо, що “польський обоз дуже великий, шляхта вийшла на війну з усякими достатками, і не так з залізом, як з сріблом і золотом, з цілої Польщі збирали золоте начиння. Шляхтичі, як мак цвіте: з пурпуровими ридванами, з золотими ґудзиками, з шатами, обшитими сріблом, і клейнотами”.

Поляки “виїхали на війну, як на який бенкет; попривозили з собою усяких напитків та наїдків, перини, подушки, дорогі килими, намети; повбиралися всі в шовки та оксамити, понавозили срібних та золотих кубків, чарок, таців (підносів), тарілок, пишаючись один перед одним своїм багатством. Бенкетували й гуляли пани, наче в себе дома. “Нашо нам гармати, — вигукували п’яні пани, — коли ми розженем все це хлопство канчуками! Не помагай, Боже, ні нам, ні козакам, тільки дивися, як ми трощитимемо се бидло!” Так вигукували вони, один перед другим” (М. Аркас, стор. 191).

489. Гетман Богдан у наметі розмовляє з бандуристами: старими досвідченими дідами-запорожцями, які на ліках знаються, чарівним словом володіють, мають таємні молитви древні. Вони не звуть себе волхвами, але мова їхня така, як у древніх волхвів. І гетман високо цінує їх. Сторожа їх знає; без затримки пускає у намет до гетмана.

(Треба згадати, що попи переважно вороже ставилися до гетмана Богдана. І він, знаючи це, їх звав “попами супостатами”, “Велика історія України” (видання І. Тиктора, 1948 р., Вінніпеµ) на стор. 463 помістила зображення зброї — “галябарди прибічної сторожі гетмана Хмельницького”. На бойовій залізній зброї викарбувані слова: “подь Замосцемь я Богдань Хмельницкій (...), а ляхамь, жидамь й попамь Супостатамь симь бердышомь заграю на ихь толстыхь шияхь... Месяца листопада, (...)”).

(Ляхи-вторжники і ті жиди, які помагали вторжникам гнобити Український народ, були названі падлюками. А ті жиди, які співпрацювали з Українським народом, були названі чесними жидами — правдивими сповідниками законів Мойсея: такі жиди були українцями пошановані. Гетман Богдан оголошував, що тих поляків, які помагають українцям мати волю на рідній землі, треба називати побратимами. Гетман Богдан називав попів супостатами тому, що вони майже всі стояли по стороні зрадників (по стороні православного воєводи Адама Кисіля та опольщеного князька Яреми Вишневецького та Київського православного митрополита Сильвестра Косіва) — ворогів української визвольної боротьби).

490. Гетман Богдан дав полковникам накази, які не підлягали жодному обговоренню. “Кримська орда не прийшла нам на допомогу. І ждати її ми не маємо часу. Є з нами тільки малий татарський загін, полковнику Кривоносе, ти його візьми до себе. Сьогодні вночі отримаєш сім тисяч кожухів. Як буде даний наказ, твої косаки, вивернувши кожухи, з криком “Аллах!” улетять у польський табір. Головне — несподіваний напад. І під час нападу — відвага, бистрота, цілеспрямованість, безоглядність. Біля ліска, з якого вискочите, поставте рядами декілька тисяч смолоскипів. Вони будуть у хвилини вашого вторгнення в табір ворога, запалені. Сонний ворог вважатиме, що він оточений численною Кримською ордою.

Завтра вранці до “пирини, дитини і латини” підуть наші три посли. І їм скажуть, що через п’ять днів від гетмана Хмельницького прийдуть головні посли, щоб почати важливі переговори — косаки просять миру. Ляхи, отримавши від нас такі радісні вісті, почнуть бенкетувати; у них на возах бочки з винами. Ми ж через два дні почнемо генеральний наступ. Ще раз кажу — головне: бистрота, безоглядність, обман ворога! Полковнику Чорнота, тоді, коли полковник Кривоніс з криками “Аллах” влетить у гущу Польського табору, ти, отримавши від мене команду, летітимеш так, щоб ляхи тебе побачили і почали за тобою гнатися. Дай їм відчути, що ти тікаєш; замани їх до річки, щоб вони скупчилися на мосту й перед мостом. А ти, міст перейшовши, стань — зроби пробку і починай бій. І тоді ми почнемо генеральний наступ”.

491. У польському таборі бенкети. І “не було ладу, три реµіментарі (головнокомандуючі) не мають згоди, кожний вважає себе “головним””. “Іде мова — кому має належати слава перемоги”. Розсварені “реґіментарі не вміли вдержати порядку”. Гетман Богдан створив чудо, якого українці не мали від 988 року: створив у війську силу авторитету, строгий військовий порядок, стальну дисципліну.

(“Він домагався безоглядного послуху своїм наказам, нищив анархію, своєволю і розбишацтво. Так само суворо поводився Хмельницький з полковниками: навіть народний герой Кривоніс, за непослух, був покараний звичайною запорізькою карою — був прикований до гармати” (І. Крип’якевич). І величне те, що той чи той полковник, відбувши кару, ішов до гетмана, щоб заявити послух. І косаки, бачачи, що полковники шанують гетмана, шанували сотників. “Венецький посол Віміні, що гостював у Хмельницького в Чигирині в 1650 році, пише, що гетман тримає вояків у карності тяжкими карами”.

Гетман Богдан більший полководець, як Олександер Македонський, Юлій Цезар чи Наполеон. Вони отримали війська готові, добре вишколені, озброєні, і їх вели до перемоги. Гетман Богдан нічого не мав: він створив військо, поробивши “з холопів лицарів”, він одягнув їх, озброїв їх, нагодував їх, здисциплінував їх, видобув з їхніх сердець відвагу, віру і велику пошану до рідного провідника. Він розбудив рабів, які дрімали 400 років, від 1240 року починаючи).

492. 23 вересня (1648 року), “Заспівали треті півні”: деякі запорожці так вміли наслідувати спів півня, що у ворога була певність: там і там у селі співають півні. Осінній туман котиться, “ніхто ніде не гомонить”. І раптом у Польському таборі (у темряві, перед світанням) сонні поляки почули: “Аллах!”; іржання коней; свист; крик; смолоскипи; горять намети; з табору ляхи бачать, що тисячі смолоскипів горять навколо табору: “орда Кримська прибула”. (Але справді орда не прибула).

Полковник Кривоніс успішно виконує наказ гетмана Богдана: тисячі косаків у вивернутих кожухах у наметах будять ляхів. “Се так налякало поляків, що вони з переляку не знали, що й почати: усяк командував, робив по-своєму, ладу не було ніякого. Хмельницький, з своїми підручними Чорнотою, Кривоносом та іншими, розбив їх і багато потопив у річці тоді, як польські корогви натовпилися на греблю. Навмисне заманив їх сюди Чорнота. Бачивши таке лихо, Конецпольський, переодягнувся у селянську одежу і втік, а за ним і Заславський верхи, покинувши свої карети, пребагаті убрання і свій полк німецький”, “...на все те величезне військо напав такий переляк, що вони, кинувши в таборі все добро, повтікали. Тікали без пам’яти, так що деякі аж за Вислою опинилися, як сміявся потім Адам Кисіль”, “Кожен кричав “стійте!”, а сам аби до коня допався, летів без очей, аби не зостався”. “Хмельницький зараз взявся доганяти їх із своїми косаками. Рубали, брали в неволю. Найбільше полягло Поляків під Константиновим, бо під їх натовпом завалився міст на річці Случ. Козакам у таборі досталося 120.000 возів із кіньми, 80 гармат, і на 10.000.000 злотих усякого добра. Корогви, вуздечки, щити й шоломи, срібний посуд, шаблі, соболі, кожухи, блакитні хустки персіянські, рукомийники, шаплики, у котрих купалися пани, варення, цукерки та усякі наїдки, пиво, мед, вина та наливки — усе те досталося до рук козацьких” (М. Аркас, стор. 191).

493. 28 вересня (1648 року) гетман Богдан підійшов до Львова. Полковник Кривоніс узяв Високий Замок. З Львова втекли в Польщу полководці Конецпольський і опольщений українець — раб Ярема Вишневецький. З оточеного Львова прийшла до гетмана делегація, очолена ксьонзом Мокрським: в ізуїтській школі цей ксьонз був учителем Богдана Хмельницького. Він просив пощади, сказав, що у Львові перебуває тільки 3.260 жовнірів. Гетман Богдан узяв викуп — 330 тисяч злотих і пішов до Замостя.

Польський літописець Кушевич пише: “Усі сподівалися, що Хмельницький прийде в саму середину Польщі, розвалить її й знищить саме ім’я її — але було багато таких, що вміли побіждати, але не вміли використати”. Гетман Богдан знає, що його союзник (Кримська орда) не надійний: під Пилявцями Орда обіцяла бути, та прийшла після бою. Коли він забере Польщу, Московитія в союзі з Кримською ордою можуть окупувати Україну. Чому?

Україна (Русь), окупувавши Польщу, Москві продиктує українські закони, заключить союз з Швецією, стане імперією на сході Европи. Її васалами будуть Московитія і Кримська орда; Литва, Молдавія, Волощина стануть самостійними, перебуваючи під протекцією України (Руси).

494. Ян Казимір (нововибраний король Польщі; гетман Богдан хотів, щоб він був вибраний королем) обіцяє гетманові Богданові “булаву й корогву”, назначає його “командуючим Польської армії”. З Польщі їдуть (для упорядкування відносин між Україною і Польщею) до гетмана Богдана посли: Адам Кисіль (українець, оборонець православія, ворог гетмана Богдана, слуга польський), Микола Кисіль (українець, однодумець Адама Кисіля) і поляки — Войтех Мясковський, Якуб Зелінський, Максиміліян Бжоський. У Києві їх зустрів православний Київський митрополит Северин Косів — ворог гетмана Богдана, приятель Яреми Вишневецького, Адама Кисіля та всіх православних шляхтичів, які помагають Польщі воювати проти Хмельницького.

Перед митрополитом С. Косівим Київський митрополит Копинський і Київський митрополит Борецький були прихильниками царя Московитії. Митрополит Борецький посилав луцького єпископа Ісаакія Борискевича з таємним дорученням до царя і патріярха Московитії про “приєднання Малої Росії до Москви”. Є тепер половина попів, які ширять політику митрополитів Копинського і Борецького, осуджуючи польську орієнтацію митрополита Косіва.

(Твердження В. Липинського, що митрополит Косів назвав Хмельницького “землі нашої начальником і володарем” цікаве, але не обґрунтоване. Косів “посилав до короля делегацію ченців, радив іти походом проти Москви.., а вони будуть під королівською рукою попрежнєму”).

24 грудня (1648 р.) Волинським шляхом гетман Богдан прибуває до Києва. Митрополит Сильвестер Косів (православний лакей Польщі), затаюючи в душі неприхильність до гетмана Богдана, їде “з грецьким бродягою” (Єрусалимським-Олександрійським патріярхом) Паїсієм на зустріч.

(Чому Паїсій у Києві? Константинопольський патріярх Партеній 2 вислав Паїсія, щоб він хитрощами умовив гетмана Богдана єднатися з Москвою, ведучи війну з католицькою Польщею).

495. Він (патріярх Паїсій) у вітальній промові сказав, що гетман Богдан — Пресвітлий Володар-Князь Русі; гетман величний, як Великий імператор Константин — основник християнської Візантії. Архидиякон Павло Алепський (супутник патріярший) сказав: “Великий Гетмане, Бог поставив тебе на визволення свого вибраного народу від неволі язиків, як колись Мойсей визволив Ізраеля від неволі фараонової: той потопив єгиптян у Червонім морі, ти ж знищив своїм гострим мечем ляхів, поганіших від єгиптян!”

Літописець пише, що українці, вітаючи гетмана Богдана, з радости плакали. “Декотрі й ноги цілували”, як Великому Мойсееві України (Руси). Патріярх Паїсій у св. Софії причащав православних і сказав, що й гетмана Богдана хоче причастити. Гетман відповів, що не сповідався і тому причащатися не може. Патріярх махнув рукою: дав гетманові “розгрішення” і причастив.

496. Чому не народилися практичні питання, уміння оформлювати державний стиль життя України (Руси), використовуючи вигідні обставини? Наприклад: “Гетмане Богдане, патріярх Паїсій назвав Тебе імператором (Великим Константином)? Ти скажи йому: “Патріярше, назвавши мене Великим Константином, освячуй мою корону. Я цар України (Руси) сідаю на престол моїх дідів — царів Ігоря, Святослава, Володимира. Я дарую тобі на церкву Христову 200.000 злотих, я щиріший, як цар Московський. А коли не проголосиш мене царем, Богом вибраним, я тебе покараю біля мого престолу за те, що ти при людях у святій Софії поглумився з мене: назвавши Великим Константином, не схотів освятити мій престол”.

На основі канонів грецької церкви патріярх Паїсій зобов’язаний гетмана Богдана, як незалежного Володаря, коронувати. Богом вибраним назвати. І сказати: “Православні християни! Цар Богдан Богом даний: коріться цареві, щоб жила Україна (Русь)!”

497. Цар України (Русі) Богдан і патріярх Паїсій на основі канонів грецької церкви, проголошують архимандрита Софронія, який скинувши ряси, весь час з гетманом Богданом був на полі брані, патріярхом Київським і всея України (Русі). Патріярх Софроній висвячує митрополитів для Чернігова, Львова, Перемишля, Вільна, Туріва, Чигирина, Переяслава, Володимир-Волинського, Браслава, Смоленська, Курська.

Цар Богдан дає наказ: по Дніпру з Дерев’янії вдень і вночі відправляти ліс до Києва. Усі вози Київщини зобов’язані везти камінь і глину: сто тисяч польських полонених, яких ще Польща не викупила, ставлять оборонні споруди під керівництвом інженерів, прибулих з Франції й Італії. Оборонні споруди будуть іти навколо Києва трьома валами, і так збудовані, щоб жодна в Европі військова сила не могла їх знищити, вторгаючись у Київ.

Кияни і сімдесят тисяч воїнів (постійна гвардія царя Богдана) мають запас харчів на два роки; джерела, які на Хрещатій долині влітку не висихають, а взимку не замерзають, забезпечують Київ водою.

Київ — серце України (Руси); жодний в світі чужинець не повинен у серце вторгатися, а той, хто відважиться, буде біля оборонних споруд закривавлений. Чернігівці, Переяславці, Чигиринці, Трипільці чужинцям, які відважуються тримати Київ в облозі, ні вдень, ні вночі не дадуть спочинку, роблячи постійні невеликі напади. Українці зрозуміли, що вони від дідів отримали у спадщину землю, яка своєю чарівністю і багатствами приманює вторжників так, як приманює піратів корабель, навантажений золотом і діямантами.

498. Цар Богдан, щоб міцніла оборона України (Руси-Скитії) полковникам Чигиринському, Черкаському, Канівському, Корсунському, Білоцерківському, Уманському, Браславському, Винницькому, Чернігівському, Київському, Миргородському, Переяславському, Полтавському, Прилуцькому, Ніженському, Кропивнянському дає титул воєводський, який був пошанований у часи царя Святослава.

Воєвода оточує свій град оборонними спорудами. Має постійне косацьке військо, яке обороняє державні косацькі вольності, завжди готове боронити межі Вітчизни, помагає у мирний час братам-хліборобам. У воєнний час брати-хлібороби помагають косакам. Не треба боротися за право бути косаком: кожний юнак зобов’язаний бути косаком, кожна юнка зобов’язана бути косачкою.

Патріярх Софроній оголосив, що митрополити і єпископи віддають свої маєтки (землі, ліси, ставки, пасовища, стада) хліборобам, і перестають буть рабовласниками. Вони, як духовні провідники, служать державі і перебувають на утриманні держави. Єпископ, який казатиме, що таких законів у грецькій церкві немає, отримує на дорогу харчі, він зобов’язаний їхати до греків і в Греції жити за законами грецької церкви.

499. Патріярх Софроній, скликавши митрополитів і єпископів, сказав, що Бог хоче, щоб Українці мали Українське розуміння Бога. Немає потреби звати Господа Саваотом. Є в українців рідна назва — Дажбог. Український Розум для Українців вистачаючий. І тому Українці за Розумом, за Вірою і за Порядками не зобов’язані іти до Риму, Москви, Єрусалиму, Константинополя, Варшави.

Великі люди родяться, а царі робляться: царевичеві з дитячих літ прививають почуття вищости, збуджують волю до влади, розвивають уміння давати накази, проявляти рішучість, не коритися жодній людині, не потрапляти під вплив намовлення.

Патріярх Паїсій знає, що гетман Богдан володіє великим розумом. Та ізуїти привили йому в школі не царські манери, не царське почуття вищости, і пробує діяти на нього силою вмовлення, уживаючи архиєрейську магію.

Патріярх Паїсій знає, що Київський митрополит Сильвестер Косів православний, але, як ставленик Польщі, підтримує короля, а не гетмана. Він, Паїсій, з гетманом Богданом розмовляв без свідків. Намовляв “використати свій успіх і свою силу в інтересах усього східнього православія, розвивав перед ним пляни союзу православних держав Москви, України, Молдавії й Волощини”.

Гетман Богдан любив говорити: “Дорога нам Вітчизна наша, але віра православна мусить бути дорожчою, і за неї все ми охоче вмирали”. Бачимо: гетман державні інтереси підпорядковує інтересам церковним, і Паїсій гетманові показує шлях підпорядкування державних інтересів України (Руси) вірі православній, яка є політичним знаряддям у руках ворогів державного життя України (Руси).

500. 1649 рік. 12 лютого в Переяславі польські посли сказали гетманові Богданові: “Як Польща і Литва без України не встоять перед татарами і турками, так і Україна без Польщі не встоїть”.

Поляки радили гетманові погодитися мати 12 тисяч косаків, інших відіслати додому, підтримувати православного митрополита Сильвестра Косіва, відданих Польщі русинів Адама Кисіля, Ярему Вишневецького. І “звільнити 100 тисяч польських полонених, а деяких старшин за викуп”.

Гетман Богдан відповів послам: “Виб’ю з польської неволі весь Український народ, спочатку воював за шкоду і кривду свою, тепер буду воювати за православну віру! Мені поможе чернь по Люблин, по Краків. Буду мати двісті, триста тисяч своїх воїнів! Готовий чинити зараз все, що хочу. Вічна наша козацька приязнь, і світ нас не розірве! 100.000 польських полонених не звільню!”

“За границю на війну не піду! Шаблі на Турків і Татар не підійму. Досить маю на Україні тепер достатку і пожитку. А, ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: “Сидіть і мовчіть, Ляхи! І дуків і князів туди зажену. А коли будуть і за Вислою брикати, знайду їх і там. А схоче котрий з нами хліб їсти, то нехай буде послушний війську Запорозькому, а на короля не брикає!”” І так думали й полковники гетмана Богдана.

Що означають слова “а на короля не брикає”? Гетман уважав, що “король — помазанець Божий”. Митрополит, єпископи, попи у всіх церквах “при виносі” славлять короля Польщі, зазначуючи: хто проти короля, той проти Христа. Усі країни Европи і Азії очолені “Божими помазанцями”. Україна (Русь) не має “Божого помазанця”, їй потрібне “покровительство помазанця”: є вибір: король Польський, султан Турецький, цар Московський.

501. Титул “гетман” військовий, “не помазаницький”. Хмельницькому потрібний титул: хан, король, султан, шах, або цар. Щоб мати такий титул, треба володіти престолом; полковники можуть гетмана Богдана проголосити царем України (Руси). Та, щоб він був “Божим помазанцем”, його корону має освятити митрополит, або патріярх.

Гетман Богдан не підтриманий ні Київським митрополитом Сильвестром, ні архимандритами, ні єпископами. У їхній уяві він “збунтований холоп”, дарма, що “бродячий патріярх Паїсій”, будучи в Києві, славив його, як оборонця православія. Є декілька православних попів таких, які, скинувши ряси, стали старшинами у війську гетмана Богдана. І він міг би в Києві вірного попа проголосити патріярхом, і цей патріярх тоді б його проголосив царем України (Руси), але коли б він це зробив, то єпископи, архимандрити, митрополит при підтримці Константинопольського і Московського патріярхів наклали б анатему на нього і на його патріярха, який порушив “закони гречеськой вери”.

502. Коли б гетман Богдан був на царя коронований полковниками, або державою володів, як військовий вождь, монархії старалися б об’єднатися, щоб його знищити, бо він дає небезпечний приклад для інших полководців. У часи гетмана Богдана не було в Західній Европі республіки.

Польський король (і його підтримують монархічні сили Европи) проголосив “велику нагороду за голову Хмельницького”. Гетман Богдан, знаючи, що православні раби моляться у церквах щонеділі “за Богом вибраного короля Яна Казиміра”, не відважується сказати: “Не вірте попам супостатам! Не вірте помазанцю Казиміру! Вірте мені, я Богом вибраний король Богдан”.

Сказати так — значить повстати проти “рідної церкви”. І гетман з болем в серці далі вважає себе “найніжнішим підніжком найяснішого маєстату вашої королівської милости”: і цим він ніби стверджує, що він не є “збунтованим холопом”, він не валить церквою освячені престоли, він не зрадив хрестоцілування, він тільки боронить “закони гречеської віри”. І просить справедливого трактування народу Українського, він не “смертельний грішник”: немає даних, щоб митрополит (православний слуга польський) наклав анатему на гетмана Богдана за зраду клятви, даної перед Христом.

503. (Гетман Богдан Хмельницький, ще будучи сотником, клявся у Чигирині у православній церкві перед іконою Христа (у присутності православних попів), що буде вірним слугою короля Польського. Є у православії закон: “той, хто клятву, дану перед Господом Христом, зраджує, антихрист, анатема йому”.

Є непослідовність у тих істориків, які пишуть, що Хмельницький був практикуючим християнином і в цей же час ганьблять його, що він, воюючи з Польщею, проявляє пошану до короля, мовляв, негідник, раб. Його рабом зробила рабська віра, її закони, і рабські історики, критикуючи раба, самі залишаються рабами. О, великий Богдане, великі страждання витерпіла твоя глибока й мила, як дитина, і буремна, як весняний розлив, розп’ята українська душа!).

504. 1650 рік. Є “Переяславська” умова: Україна (Русь) і Турція погодилися спільно воювати проти всіх своїх ворогів. (Треба згадати, що в серці султана Могамета 4 тече кров його прабабки Роксоляни, яка була дружиною великого султана Сулеймана. Роксоляна — це українська дівчина Настя Лісовська. Її (шістнадцятилітню русокосу й світлооку чарівну українку), як полонянку привели в палац султана в Станбулі (Константинополі).

Її горда постава зачарувала султана. І він її проголосив першою дружиною. Є такі, які кажуть: зрадила Христа, визнала Могамета. Христос і Могамет — два семіти, брати. Якби вона зрадила Дажбога (Бога батьків своїх), вважалася б зрадницею. Зрадити чуже, щоб визнати чуже, не є зрадою. Роксоляна започаткувала династію Турецьких султанів, які володіли Турцією від 1566 року до 1924. (Будучи в Станбулі, я відвідав її могилу й пригадав туркам, що найвеличніша їхня султанша була українкою).

20 липня до гетмана Богдана прибув з Туреччини від султана посол Осман-аґа. І сказав, що султан Могамет “дає згоду прийняти у підданство Запорозьке військо гетмана Богдана”. Гетман Богдан 23 липня відправив у Турцію послів — Київського полковника Антона Ждановича і Білоцерківського сотника Павла Яценка і листа, в якому просить помогти Україні (Русі) в її війні проти Польщі. Султан Туреччини прислав гетманові Богданові два арабські коні, злоту шаблю і бойову сокиру. Посол Осман-аґа, дари даючи, сказав, що вони означають взаємодовір’я і взаємодопомогу.

Архиєреї почувши, що гетман Богдан має союз з бусурманами, тихо почали його проклинати. І рятувати справу знову прибув патріярх Паїсій, який почав діяти: архиєреїв намовляв проти гетмана, гетмана намовляв, щоб він зірвав союз з Туреччиною і утвердив союз з Москвою. І (28 вересня, 1650 року) прибули з Москви посли, гетман їм радить не вірити Польщі, порвати з нею мирні стосунки.

Польські коронні гетмани (полководці) М. Потоцький і М. Каліновський, викуплені з татаро-кримської неволі, прибули в Польщу. І сказали королеві, що треба всі сили мобілізувати і знищити Хмельницького, який складає військовий союз: Україна, Молдавія, Волощина, Семигород, Туреччина, Швеція. У грудні прибули два посли з Туреччини до гетмана Богдана і нунцій Торес про це повідомив папу римського.

505. Гетман Богдан 21 січня (1651 року) послав послів до Москви, щоб вони сказали, що він (гетман Богдан) не хоче, щоб був військовий конфлікт між Туреччиною і Москвою. Польща послала в Москву посла Алберта Пражмовського, щоб він намовив Москву іти війною проти України (Руси), яка бореться проти “монархічної влади”: сіє на сході Европи неспокій, “свободомисліє”.

10-го лютого польські вторжники, очолені Каліновським, вторгнулися у місто Красне. На полі брані за волю України (Руси) поляг полковник Нечай, улюбленець народу. Поляки, почувши про смерть Нечая, з радости танцювали краков’яка. Вторжник Потоцький 25 лютого напав на Ямпіл, вирізав 7 тисяч українців.

28 лютого Каліновський (і з ним зрадник Микола Кисіль — побожний православний, брат Адама Кисіля — пана-раба) вторгнувся у Винницю. Полковник І. Богун, обороняючи Винницю, під час бою утопив у ополонках Бугу зрадника Миколу Кисіля і Кисілевий загін (обдурених побожних рабів православних). На допомогу Богунові прибув гетман Богдан: польські вторжники утекли з Винниці.

506. 18 червня. Гетман Богдан мав можливість розгромити польських вторжників під Берестечком. Кримська орда, прибувши на допомогу гетманові Богданові, участи в бою не брала: святкувала “байрам”. І приглядалася до ходу бою; підступний хан схопив гетмана Богдана, і тримав у своєму наметі: є підозріння, що хан був підкуплений Польщею.

Полки, дізнавшись, що між ними немає гетмана Богдана, збунтувалися. Ніхто з полковників не міг їх об’єднати, здисциплінувати, натхнути вірою в перемогу. Там, де немає авторитету, падає прапор перемоги. Поляки, довідавшись, що гетмана Богдана немає, почали закликати українських воїнів до капітуляції: вимагали видачі полковників. Полковник Криса, злякавшись, перебіг на сторону поляків. І хотів він, щоб й інші полковники стали зрадниками, та ніхто його не підтримав.

Іван Виговський почав громити татар під Паволоччю, Чудновим і на Уманському шляху. Узяв у полон п’ятсот татар, очолених мурзами. І мурзи сказали ханові, щоб звільнив гетмана Богдана, бо всіх оточених татар Іван Виговський обезголовить.

Звільнений гетман Богдан знав, що бій під Берестечком програний. З поляками складене невигідне перемир’я. І почав він з надзвичайною енергією поповнювати ряди свого війська.

507. З липня. Гетман Богдан прибув до Києва: висловив Київському митрополитові С. Косіву догану: митрополит і його єпископи співпрацюють з польсько-литовськими вторжниками.

24 липня. Шість тисяч поляків і литовців, очолених литовським гетманом Янушем Радзивілом, оточили Київ. У Києві стояв полк Антона Ждановича, який закликав киян стати до оборони рідної столиці. Київський митрополит С. Косів, архимандрит Печерський Йосип Тризна і староста (слуга польський) ударили у дзвони. Скликали побожних православних киян, організували маніфестацію з кличами “геть з Києва свавільників Хмельницького!” Полковник Антон Жданович назвав попів “супостатами”. Підтриманий своїм полком, він почав боронити Київ. Бої відбувалися біля Києва на Вишгородській дорозі, особливо на вулицях Оболоні.

Полковник А. Жданович після цілоденного бою побачив, що сили ворога многократ численніші, і морально підтримані митрополитом С. Косівим. Не маючи надій на перемогу, він почав відступати. Він вивіз з Києва під охороною Української кінноти гармати і харчі, призначені для війська. Загарбники (поляки і литовці) були вітані в Києві митрополитом С. Косівим, архимандритом Тризною, попами, монахами, монашками.

Гетман Богдан дізнався, що православне духовенство (митрополит С. Косів, архимандрит, попи) вторжників запросили, повідомивши, що у Києві перебуває тільки один полк Антона Ждановича. Літописець пише, що гетман Богдан “митрополитові С. Косіву висловив писемну догану за таку поведінку”. Справа не в “писемній догані”, а в тому, що єреї і архиєреї православія грецької віри, будучи самі зрадниками державної України, закликають до зради й киян і ведуть деморалізацію Українського війська.

508. Літописець пише, що “все духовенство на чолі з Київським митрополитом Сельвестром Косівим вийшло дякувати за визволення Києва від свавільників гетмана Богдана”. В. Б. Антонович (“Киевская старина”, 1882, ч. 2, стор. 260) пише, що польська шляхта тримала свою владу в Києві при допомозі православного митрополита С. Косіва.

І митрополит Петро Могила (попередник С. Косіва) вів антиукраїнську політику. “Могила діяв при допомозі насильства: “збройно наїзджає св. Софію, збройно добуває Никольський монастир, ігумена й ченців (і про це я вже згадував, — Л. С.) наказує бити посторонками на допиті”” (Г. Лужницький).

Небіж (племінник митрополита Могили) Ярема Вишневецький, як усім відомо, був на Волині магнатом, мав 7000 найманих вояків, він катував тих українських селян, які повставали проти поляків-вторжників.

509. У Києві польський полководець Потоцький і київський митрополит С. Косів написали листа до гетмана Богдана, передавши його послом Маховським. Вони (ніби на глум) написали, щоб гетман Богдан військо розпустив, за чотири місяці, мовляв, буде обговорено, скільки він має право мати косаків, яким буде дана можливість прислати послів до Польського сойму.

1 вересня. Українське військо, очолене полковником Антоном Ждановичем, знову вигнало з Києва поляків і литовців. Митрополит С. Косів, рятуючись, показав Ждановичу листа від короля Польщі, який, як “Божий помазанець”, охороняє митрополита, єпископів і православне духовенство від “збунтованих холопів-запорожців гетмана Богдана”.

Гетман Богдан приїхав з родиною до Чигирина: він не може жити у Києві, де попи і монахи діють як шпигуни Польщі. Він має два сини, чотири доньки і жінку. У Чигирині, де перебувають полки Канівський і Черкаський, він чується вільніше.

18 вересня: підписана в Білій Церкві Польсько-Українська умова. “Православіє зостається при давніх вольностях, катедра, церкви, монастирі охоронені ласками Польського короля, мають старі права”. Побожні православні мають волю у православних церквах, а не в костелах, молитися за здоров’я Польського короля і його “христолюбиве військо”.

Гетман Богдан у Чигирині сказав полковникам, що “Білоцерківська умова” принизлива, її використовується для мобілізації нових сил; буде нова війна з Польщею.

510. 1652 рік. Володар Молдавії Лупул одружує доньку Розалію з сином гетмана Богдана, Тимошем. Гетманич Тиміш, маючи невелику військову частину, їде до молодої. Польський полководець Каліновський не хоче, щоб були добросусідські відношення між Україною і Молдавією. І тому перегородив дорогу гетманичеві Тимошеві. Гетман Богдан послав послів, які сказали Каліновському, щоб він не чіпав гетманича.

22 травня. Гетман Богдан, обороняючи сина Тимоша, розгромив напасливу орду вторжника Каліновського. Вдруге українцями узятий у полон Каліновський, почав ображати запорожців. І вони йому відрубали голову і повісили на списі. І в цей час був убитий і Потоцький (обозний коронний). Самі поляки казали, що Каліновський, як людина жадна крови, був винуватий, зачіпаючи гетманича Тимоша, який їхав на весілля.

24 вересня. Гетманич Тиміш з молдавською принцесою Розалією прибув до Чигирина. У Польщі неспокій: король свариться з магнатами, які ведуть постійні війни-вторгнення на Українські землі, допроваджують Польщу до руїни. Постали два союзи: Україна (Русь), Швеція, Семигород, Бранденбург. І: Німецьке цісарство, Венеція, Польща.

Польські вторжники, підписавши у Білій Церкві умову миру з українцями, напали на селища Борщанівка, Кальник, Немирів, Погребище, Баранівку. Спалили хати і посікли хліборобів, не даючи пощади й малим дітям.

Гетман Богдан вже встиг організувати стотисячне військо, очолене полковниками (народними провідниками): Антон Жданович, Павло Тетеря, Карпо Трушенко, Йосип Пархоменко, Федір Стародуб, Микола Нестеренко, Семен Половець, Йосип Глух, Йосип Носаль, Іван Богун, Фелон Ждан, Йосип Форонченко, Григорій Сахнович. Мартин Пушкар, Степан Подобайло, Іван Нечипоренко.

511. 1653 рік. 27 вересня. Гетман Богдан зустрів литовського гетмана Радзивіла. Радзивіл поклявся, що між Литвою і Україною “існує вічний мир”. І сказав, що коли б Україна почала війну з Московією, то Литва зайняла б позицію нейтралітету. Господар Молдавії Лупул (тесть гетманича Тимоша) радить Литовському гетманові не помагати Польщі вторгатися на землі України (Руси).

Україні (Русі) страшні не зовнішні, а внутрішні вороги, які її виснажують і роз’єднують. Діють чотири внутрішні сили, організовані єреями овець стада Христового. 1: Православні попи польської орієнтації, очолені православним Київським митрополитом С. Косівим, Києво-печерським архимандритом Й. Тризною, та іншими архимандритами, єпископами, протопопами. 2: Православні попи московської орієнтації, очолені протопопом Мужиловським (його син Силуян — полковник С. Мужиловський, довірена людина в штабі гетмана Богдана). Він (Мужиловський) у січні 1649 року, будучи в Москві, встановив дипльоматичні відносини між Україною (Руссю) і Московією; він підтриманий діями бродяги-єрусалимського патріярха Паїсія, який мандрує між Москвою і Києвом. Поповичу (полковникові Силуянові Мужиловському) доручено вивідувати пляни гетмана Богдана і орієнтувати його на промосковську політику патріарха Паїсія. 3:Невелика групка попів, яка підтримує гетмана Богдана, вважаючи, що православіє повинне не залежати від чужих патріярхій. Їхні сини є сотниками у війську гетмана Богдана, вони дуже слабі, не підтримані магнатами православія. 4: Попи-юніяти, очолені юніятським Київським митрополитом Антоном Селявою (білорусом), повністю здезорієнтовані й ослаблені.

Польща, бачачи, що православні, очолені митрополитом С. Косівим, їй тепер (у часи гетмана Богдана) вигідніші, як юніяти, мало їм (юніятам) помагає. Єпископ-юніят Никифор Лосовський убитий косаками, і єпископ Пахомія Война-Оронський також. Юніятські попи ставали православними і ждали: “чия переможе”: партія промосковська чи пропольська.

(Знаємо, що в Україні в Першу світову війну тільки мала група попів стала по стороні борців за волю України. Більшість підтримувала генерала Денікіна, молилася за царя Московитії, який щиро попів обласкавлював. У часи гетмана Богдана ще менше було попів моральних, тобто здібних боронити національні інтереси).

512. Промосковська попівська партія, інспірована трьома патріярхами (єрусалимським Паїсієм, константинопольським Йоаннікієм 2, московським Ніконом), переможе тому, що москалі (рускіє) ще мало знані в Україні (Русі): московські війська ніколи не бували в Києві, Переяславі, Чигирині. Попи голосять по парахвіях, що “москалі — єдинокровні і єдиновірні брати благородні”.

Людство має одну душу. Але кожному народові притаманні свої властивості душі, і в цьому краса, багатство, велична духовна многогранність людства плянети Земля. Войовничість, чепурність, милосердя, містика, терпіння, миролюбність, чистолюбність, музикальність, винахідливість, довголітність, емоційність, нахил до тих чи інших хвороб, дисциплінованість, анархічність — усе це в більшій чи меншій мірі закодоване у складі вдачі тієї чи іншої нації.

513. Українці (Русичі) і москалі (рускіє) — дві неоднакові вдачі людські, які “єдіновєріє” (православіє грецької церкви) нічим не зближує. Японець-буддист і японець-шінтоїст мають одну вдачу, хоч віра в них неоднакова; немає даних вважати, що японця-буддиста і китайця-буддиста “єдіновєріє” зріднює, дає їм одну властивість вдачі.

Кожний народ по-іншому ставиться до принесених з чужини релігій, соціяльних, філософських понять. Академік імперської академії наук (професор Московської духовної академії) Е. Голубинський, будучи сам москвином (“велікоросом”), після глибоких дослідів визначив, що: “Великоросія по своєму географічному місценаходженню частина Русі дуже віддалена від Західної Европи. Вона почала відокремлюватися від Малої Русі від самого Андрея Боголюбського, від якого починається її (Великоросії) історія. А потім і повністю порвала Великоросія свої зв’язки з Малоросією, і до того степеня стала країною самозамкненою, що являла собою ніби европейський Китай”.

“Навпаки, нинішня Малоросія не тільки ніколи не зривала зв’язків з Західною Европою, але й від тієї самої хвилини, як для Великоросії почалося абсолютне роз’єднання з Західною Европою (нашестя Монголів), Малоросія тісніше, як перед тим, зблизилася із Західною Европою”.

514. “Два племени — великоруське і малоруське суттєво неоднакові між собою характером своїх духовних природ. Малороси дуже відмінні від Великоросів. Малороси являють собою продукт своєї особливої історії, відмінної від історії Великоросії” (Е. Голубинський, “Історія Русской церкви”, т. 1, П. 1, Москва, 1904 р., стор. 882).

С. Ф. Платонов в “Учєбнике Русской Історії” (1911 р., стор. 88) пише, що “Татарська орда привела до роз’єднання Суздальської Русі з Київською Руссю”. (Термін “Суздальська Русь” умовний: територія Суздальщини була заселена племенами Урало-Алтайської раси; колоністи (і про це я часто згадую), прибулі на Суздальщину з України (Руси), кровно змішавшись з автохтонами, утратили типові властивості слов’янської вдачі: слов’янську мову зберегли тому, що вона була мовою “православія” і її приймали мордвини, башкіри, пермяни разом з “православієм”: про це пишуть історики Бестужев-Рюмін, Карамзін, Татіщев, Костомаров.

515. “Нинішній характер русскіх ще показує плями, накладені на нього варварством монголів (Карамзін, т. 5, стор. 229). (Термін “великороси” любив уживати В. Лєнін (Ульянов) і широко ним користувався для підкреслення москвинської “великости” особливо у статті “Про національну гордість великоросів”).

У “варварів монголів” удача племени мисливців: мисливці дисципліновані й організовані, уся їхня увага звернена на наказ провідника, їм віча непотрібні. В українців (русичів) вдача племени хліборобів. Віча були поширені на всіх землях імперії України (Руси). Немає підстав вважати, що віча — найдосконаліша форма вирішення військових, народних чи державних справ. Віча часто породжували сварню, роз’єднання, знеславлення авторитету, поразку в боротьбі з ворогом.

У Московитії (починаючи від Андрея Боголюбського) створювався тип неслов’янської людини, яка виявилася особливо здібною у творенні централізованого деспотичного государства. Москвини почали домінувати над слов’янами Новгородського і Псковського князівств, де були поширені віча. Татари (після падіння орди хана Батия) поселювалися на півночі (у “Суздальській Русі”), на півночі татари (і про це я вже оповідав) приймали хрещення і ставали “рускіми православної віри”; були величаві хрещення татар у ріці Москва, про що й пишуть Татіщев і Карамзін.

І “татари (...) зробили глибокий переворот в нашому житті. (На “Суздальській Русі”, — Л. С.) при татарах віча стали анахронізмом” (В. І. Сєрґеєвич, “Рускіє юрідіческіє древності”, 1900 г., стор. 34). На землях України (Руси) татари не селилися; старости у селищах українських перед приходом Батия і в часи Батия, і після нього, вибиралися на вічах; вічеві, сучасною мовою кажучи, демократичні притаманності були проявлені і на Запорозькій Січі.

516. Є природня географічна межа між Україною (Руссю) і Московитією (Росією). Коли провести лінію від Пскова до Царицина (другої столиці Татаро-Монгольської орди, тепер відомої як Волгоград), ми побачимо чітку природню географічну межу двох світів: на Південному Заході (на землях України-Руси) течуть десятки рік, які є притоками Дніпра, їхні назви українські — Рось, Тетерів, Случ, Горинь, Стир, Інгул, Прип’ять, Десна, Остер, Трубеж та інші. (Етимольогію річкових назв я подав у попередніх розділах). Тепер тільки скажу, що двадцять невеликих річок басейну Дніпра носять назву — Річиця, тринадцять — Річище. Є назви, в основі яких стоїть слово “вода”: Водотеча, Водна, Водяна. Знаємо, що слово “вода” постало ще в часи формування прамови Білої раси: українські предки (скити-гіттіти) казали “вода”, з “вода” постали слова “ватер”, “васер”.

На берегах Дніпрових приток стоять міста, які мають українські назви — Київ, Чернігів, Переяслав, Радомисль, Новгород-Сіверський, Турів, Пінськ, Любеч, Смоленськ та інші.

517. І другий світ — на Північному Сході (в Московитії) течуть десятки рік, які є притоками Волги, їхні назви неслов’янські (угро-фінські) — Шексна, Мера, Шешма, Нерль, Москва, Яуза, Колокша, Кама, Клязьма, Уґра, Ока, Нурма, Ветлуга, Іргиз та інші. На берегах цих рік сьогодні стоять міста, назви яких татарські й угро-фінські — Коломна, Муром, Москва, Кострома, Кінешма, Перм, Тула, Саратов, Пенза та інші.

Північний Схід земель Угро-Фінських племен історик В. Н. Татіщєв (на основі літописів) назвав Білою Руссю, а Південний Захід слов’янської землі — Малою Руссю. Академія наук СССР (Інститут історії) видала в 1964 році в Москві семитомну “Історію Россійську” В. Н. Татіщева, у вступному слові (т. 3) написавши, що “В. Н. Татіщєв вважає, що при Юрію Володимировичу Долгорукому відбувся поділ Великого Княжіння всея Русі на два відокремлені Великі князівства: на Малу Русь (Київську) і на Білу Русь (Володимиро-Суздальську ) ”.

В. Н. Татіщєв понумерував глави, починаючи з 20-ї, окремо для Малої Руси (глави 20—32) і окремо для Білої Руси (глави 20—24). Татіщєв (історик доби Петра Першого) вважає, що від 1147 року починаючи історія України (Руси) мала свій шлях історії, а історія Володимиро-Суздальщини (Московського государства) — свій. Тобто, від 1147 року починаючи, Україна (Русь) почала втрачати свої Північні колонії, і повністю втратила їх в 1238 році.

З 1238 року починаючи, Північні колонії України (Руси), при підтримці Татаро-Монгольської орди, почали вже в 1450 році оформлюватися в тиранське государство з назвою — Московське князівство.

518. “Велике герцогство московське виникло на фінській землі” (Генрік Пашкевич, “Початок Россії”, 1969 р., стор. 278). “Герцогство Московське” жило, як пише Е. Голубинський, “являючи собою ніби европейський Китай”. В. Ключевський, Ф. Бушлаєв, С. Кузнєцов, А. Орлов, М. Покровський, Ґ. Берґ визначили, що слово “Москва” неслов’янське. І притока ріки Москва, яка впливає у Москву там, де стоїть Кремль, Яуза також має назву неслов’янську. Фінам, Мордвинам, Чудям назви рік і старих градів Московитії (Росії) зрозумілі так, як їм зрозуміло, що це колись була їхня батьківська земля.

В. Н. Татіщєв вважає, що “Бєла Русь” у літописах значить “Вільна Русь”. Тобто та Русь, яка звільнилася від колоніяльної залежности України (Руси), перестала їй платити данину, стала вільною (білою, самостійною). Білі руси, живучи на угро-фінській землі і кровно з’єднавшись з автохтонами, не корилися владі київського князя, вороже ставилися до України (Руси).

У “Початковому літописі” читаємо: “На Білоозері сидять Весь, а на Ростовському озері — Меря, а на Клешиному озері — Меря також, на ріці Ока, яка тече в Волгу, Мурома має свою мову, а Черемиси свою мову, а Мордва свою мову” (“П. С. Р. Л.”, стор. 64, 75). Так є, “Весь северь й сьверо-востокь теперешней Россіи населень быль вь древности племенами Финскимы, которыя називались Чудью. Великоросы (...) являются народомь смешаным” (К. Бестужев-Рюмін, “Русская Історія”, 1872 р., Петербург, т. 1, стор. 64—66). Бестужев-Рюмін пише, що автохтонне населення (фіни) не були “истреблены, а переродились”; стали рускімі (москалями).

519. “Великороссы являются народомъ смешанымъ”. Істину цю гордо звеличують Татіщев, Карамзін, Бестужев-Рюмін, Голубинський, Соловйов, Покровський, Єловайський, Ключевський і особливо “История СССР”, маючи на увазі слов’яно-урало-алтайські фізіо-психічні багатства великороса.

На просторах від Гельсінки до Охоцька, від Охоцька до Улан-Уде, Алма-Ати, Бухари живуть дві раси: Уральська і Алтайська. Уральська раса: Фіни, Естонці, Москвини (Рускіє), Удмури, Коми, Марії, Мордвини, Угри (Мадяри), Ненці (Самоєди). Алтайська раса: Туркмени, Казахи, Киргизи, Узбеки, Болгари, Башкіри, Татари, Чуваші, Буряти, Монголи, Калмики, Тувінці, Тунгуси. Раси — це краса й гордість плянети Земля.

Болгари — плем’я славне гостинністю. У літописах читаємо, що болгари, ждучи гостя, виходять з дому на дорогу, тримаючи в горшку м’ясиво. Примандрувавши з північних берегів Волги (Болги) на південні береги Дунаю, болгари ослав’янщилися, утратили рідну мову. І вони зачислені до родини Слов’янської раси.

520. Угри (мадяри), прибувши з північних берегів Волги на Дунайську долину, проявили сувору (уральську) войовничість. У 899 році вони, перейшовши Альпи, вторгнулися в Італію. Спалили Павію, сорок три церкви, вирізали мирних жителів. Грабували вони Саксонію, Тюрінгію, Швабію, навіваючи жах на европейців. Удалося їх зхристиянізувати; підпорядкувавшись папі римському, вони утихомирилися. Угри (мадяри) творять острівець Уральської раси в родині Европейських народів. Вони ні ослов’янщилися, ні огерманилися; зберегли свою мову не подібну на жодну індо-европейську мову.

Фіни — стародавні автохтони землі, яка отримала назву Московське князівство. Вони були мисливцями і скотоводами. Живилися м’ясом, дикими ягодами, грибами, ходили у хутрах, їхня лісисто-болотиста земля славилася різною звіриною. Не мали вони нив, щоб вирощувати хліб, коноплі, льон.

521. Князь Юрій Долгорукий (жорстокий загарбник) вкінці першої половини 12 століття став власником землі (берегів Москви-ріки), яка була заселена фінами. Фіни, утративши волю, примушені були звати себе рускімі, тобто людьми, підлеглими Руси (Україні). Гридні (воїни князя Долгорукого) поодружувалися з фінками, започаткувавши, як пише Карамзін, “смесь крови”. Фіни прийняли мову і релігію від завойовників і стали “рускіми православной вєри”, забувши своє фінське походження. І тепер тільки топоніміка помагає дізнатися про ослав’янщення фінів. Візьмемо декілька прикладів для ознайомлення.

Є велике підмосковське село Новішкі, оспіване в пісні “Подмосковниє вечера”. Новішкі — село ослов’янщених фінів. Назва Новішкі — це переробка з фінського Новеки, що нічого спільного не має з словом “нове”.

522. Майже всі назви рік Московитії (Росії) угро-фінські. Деякі зазнали “обработкі”: фінська назва ріки Сарійока перероблена на назву Сорока. Назва ріки Сорока нічого спільного не має з назвою птаха.

Фінська назва ріки Нево перероблена на — Нєва, що також нічого спільного не має з словом “нива”. Під Петербургом є Царське село (тепер місто Пушкіно). Дворянин А. Пушкін жив у селі ослав’янщених фінів: фінська назва села Саарі-моіс перероблена на Царське село. Фінська назва озера Вельє перероблена на Вєлікоє. Село Сумароково — на Саморукове, Сортовала — на Сердоболь, Суур-саари — на Сузори.

Ненці (Самоєди) звали найвищу гору на Уралі “Народ” (наголос на “на”). І ця назва ослов’янщена на Народной. З “народом” вона нічого спільного не має. Ослов’янщення племен Урало-Алтайської раси і проголошення їх рускімі православної віри” здійснювалося вогнем і мечем при допомозі попів і монахів в ім’я збільшення овець стада Христового. Вихрещені урало-алтайці, ставши рускімі православної віри (особливо їхня знать), училися від хрестителів “Божої мови”, якою була мова церковно-слов’янська.

“Местная сибирская (бурятская, якутская, — Л. С.)родоплеменная феодальная верхушка смыкается с русской” (“История СССР”, стор. 280); стає рускою православною. Їх (бурятів, якутів та інших алтайців) “насильственно обращали в християнство”.

523. Москвини (рускіє) чи, як їх звуть Бестужев-Рюмін і Лєнін, “вєлікороси”) опинилися у вигідних обставинах. Вони стали людьми двох рас: слов’янська мова їм, як і болгарам, дала право належати до Слов’янської раси. Характер (духовні особливості) їм дає право належати до Урало-Алтайської раси, яка відома войовничістю, загартованістю в суворому житті холодного клімату. Зріднення з Татаро-Монгольською ордою дало москвинам (рускім) право заволодіти скарбами Орди і мати претензії до її територій. Очевидно, говорити: збираємо землі Орди (яка є всіми зненавиджена) нерозумно. І тому був підібраний зручніший термін — збираємо “землі Русі”. Принц Н. Трубецькой у книзі “Наслєдіє Чингіс-хана” (Берлін, 1925 р.) доводить, що “Москва — спадкоємниця Орди”.

524. Москвини дали слов’янській мові Урало-Алтайський дух і цим оціпенили слов’ян (українців, білорусів, чехів, поляків, хорватів, сербів, македонців, словаків). Перед слов’янами постав новий тип слов’янина — Аракчеєв, Наришкін, Юсупов, Годунов, Басманов, Бібіков, Чаадаєв — суворий тип слов’янина Урало-Алтайської раси.

(Генерал Аракчеєв (істинно рускій православний, гордий потомок Татаро-Казанського мурзи Арака. Мурза Арак у 1500 році був правою рукою Казанського хана Обди-Латифа). Генерал Аракчеєв — права рука царя-тирана Александра 1-го. (Знаємо, що мати царя Петра 1 вихрещена татарка (внучка мурзи) Наталія Наришкіна: рід Наришкіних володів царським двором Петра 1). Аракчеєв в 1819 році, прибувши в Україну в Чугуєв “для усмирения бунта”, показав силу своєї “слов’янської вдачі”: дав наказ: 2000 чоловіків поставити “под караул”, з них — 975 — “к смертной казни”.

525. Ослов’янщені потомки татаро-монгольських ханів Юсупов, Бахматов, Сабуров та тисячі їм подібних, берегли практичні заповіти Чингіс Хана. Потомок Чингіс Хана Темуджіна (з роду Чаµадая-сина Темуджінового) філософ Пьотр Чаадаєв ознайомлював свого друга А. Пушкіна з заповідями Темуджіна: “Хай соратники мої, їхні жінки і дочки — чудові проміння вогню, прикрасяться спереду і ззаду золотим одягом. Хай сідла їхні спочивають на найкращих конях. Хай худоба їхня пасеться на найкращих пасовищах світу. Щастя ваше — покорення непокірних. Примушуйте покорених, щоб вони самі себе вам на щастя тримали в покорі”.

(Проф. Ґеорґ Вернадський (Єйл університет, США) у книзі “Монголи і Россія”, виданій в 1953 р., на стор. 384 пише, що “боярський син татарського походження Булгак був священиком, з цього роду й походить священик Серґєй Булгаков, добре відомий російський теолог 20 століття”, “татарського походження історик Н. М. Карамзін і філософ Пьотр Чаадаєв”, “звичайно Пьотр Чаадаєв був потомком Чаґадая, який був сином Чингіс Хана”.

526. Читаючи твори П. Чаадаєва, я думав: успіх Московії в тому, що в ній втілився розум і характер потомків ханських родів, відомих “твьордостю характера”, обманом. (Українці “на святі возз’єднання двох слов’янських народів”, деклямуючи вірш А. Пушкіна “К Чаадаєву”, вірять, що Шевченко і Чаадаєв — брати слов’яни. Назви обман правдою і поневолених навчай їй вірити: філософія досвідчених гнобителів).

Якщо урало-алтаєць (виглядом русявий і синьоокий чи кароокий і смаглявий) став слов’янином, прийнявши православіє і мову слов’янську, то це не значить, що він — має слов’янську вдачу (слов’янський склад психіки): вдача людини залишається незмінною.

Українці (Наливайко, Хмельницький, Дорошенко, Мазепа, Сковорода, Котляревський, Шевченко, Франко, Українка) і рускіє (Годунов, Басманов, Бутурлін, Бібіков (Бі-бек), Петро 1 (Нара-Наришкін), Державін (Багрі-мурза), Тургенєв (Турга), Жуковський (Сальха), Бердяєв, Ахматова — дві неоднакові вдачі (дві інші раси).

(Українці не зобов’язані стояти перед світом з фальшивим обличчям, кажучи, що Котляревський, Шевченко, Франко такі слов’яни, як і Багрі-мурза (Державин), Турга (Тургенєв), Булгак (Булгаков). Українці повинні бути чесні самі з собою, шануючи метрику свого народження. А коли у них оригінальна метрика відібрана і вони живуть на фальшивій, написаній для них у Москві, і не думають повернути собі гідність людську, то хай тішаться щастям лакеїв: на життя достойних людей вони не заслуговують).

527. Я вже говорив, що термін “Велика Русь” придуманий греками-митрополитами для вигіднішого полагодження політичних комбінацій Константинопольської патріярхії. Митрополити цим умовним терміном користувалися тоді, коли князі Московії Ростово-Суздальської, задовольняючись становищем “ханських прислужників”, не думали про свою державну чи національну окремішність.

Вони (князі) в щоденному житті користувалися назвами рязанці, новгородці, суздальці, псковці, муромці, костромці, тверці. Новгородці, наприклад, воюючи з Москвою, не казали, що вони воюють з рускіми. Москвитяни — таким ім’ям звали самі себе жителі Московського князівства і таким ім’ям їх звали близькі і далекі сусіди.

Москвитяни не звали себе великоросами, і ця назва їм була невідома. І до 17 століття ні такої держави, як Великоросія, ні такого народу, як Великороси, не існувало ні в політичному, ні в національному розумінні. І про це й твердять А. Соловієв у книзі “Велика, Мала і Біла Русь” (стор. 36) і В. Мавродін у книзі “Основниє етапи” (стор. 65).

528. Ми знаємо, як оформилося плем’я москвинів, яких церковники назвали великоросами — а хто забув пригадаємо, що “Лісиста земля Суздальсько-Ростовська була місцем зіткнення між племенами Фінськими і Слов’янською колонізацією”, Князівство Суздальське — це Старо-фінська земля. Колоністи “спочатку покорили туземців, можливо бій був досить жорстокий, потім селилися між ними і частково змішувалися з ними, одружуючись: племена, з якими вони змішувалися, були суворі, похмурі, трудолюбні. Так склалося плем’я Великоруське. Князі Суздальські, а потім Московські — повні виразники свого племени” (К. Бестужєв-Рюмін, “Русская історія”, т. 1, С-Петербурґ, 1872 р., стор. 149, 187, 188).

“Москва, будучи одним з найбідніших уділів (посілостей) Володимирських (Володимир на Клязьмі, -Л. С), ступила перший крок до знаменитости при князі Даниїлі, зятя хана Узбека” (Карамзін, т. 5, стор. 233). Так є: “Москва в союзі з татарами була страшною силою: хто їй чинив опір, тому грозила загибель” (МН.Покровський, Москва, 1966 р., кн. 1, стор. 128).

Справа не тільки в союзі: у Москві був стиль життя татарський, оснований на поняттях: у достойної людини характер твердий, жорстокий, у недостойної людини характер м’який, ніжний. Москвини, маючи такі поняття достоїнства, інспірували себе жорстокістю, мечем і вогнем підкоряли народи і племена владі Московській. Влада Московська має державні звичаї татарські. С. Ф. Платонов в “Учєбнікє Русской історії” (1911 р.) на стор. 88—89 пише, що Суздальщина (Московія) має татарські порядки: “денежньій счет, административные обычаи”.

“Татарщина (...) ішла по лінії складання Русі нової — удільно-Московської”, “Татарська влада організувала правильну систему оподаткування, яка на багато віків пережила самих татар” (М. Н. Покровський, “Русская історія”, т. 1, 1920 р., стор. 105).

Для Татарщини спочатку така назва, як “Русь” не мала значення. Вони (хани) творили сильну Москву, їй даючи привілеї і військову допомогу не тільки тому, що їхні (ханські) доньки були одружені з Москвинськими князями, а й тому, щоб при допомозі Москви тримати в покорі Тверь, Новгород, Рязань, Псков.

529. Хани, вибравши Москву столицею своїх вірних помічників (князів-збирачів данини для орди), жорстоко карали тих князів (Тверських, Новгородських, Рязанських, Володимирівських, Псковських), які вороже ставилися до Москви. І “приборкані тиранством ханів, вони вже не сперечалися за права з князем Московським, требуючи від нього лише спокою і безпеки з сторони Монголів” (Карамзін, т. 5, стор. 234). Москва мала право від імени хана Татаро-Монгольської орди безпощадно розправлятися з Новгородом, Псковим, Рязанню, Твер’ю, зміцнюючи свої сили і впливи.

Москвинські князі, наслідуючи стиль життя ханів, з жодним князем не говорили, як рівний з рівним. Вони вимагали від князів Пскова, Новгорода, Твері, Рязані безумовного підкорення: непокірних князів (і про це я вже писав) убивали в Орді, або — в Москві.

530. “Походження московської державности, — каже принц Н. Трубецькой, — не можна справедливо зрозуміти без розгляду політичних і моральних принципів, на яких Монгольська імперія була збудована” (Проф. Ґ. Вернадський, “Монголи і Россія”, стор. 334)

Монгольська імперія була збудована на тих принципах, на яких збудувалася її спадкоємниця (імперія СССР) — на принципах тортурування непокірних, інакшедумаючих і на прагненнях тортурування звати вищою формою справедливости і виразом волі народних мас.

У Московії монголо-татарська аристократія (ставши рускою православною) втілювала в життя (і це скріплювало Московію) ханські методи катування людей. Роблячи порядки, ставили злодія, неблагонадійного “под караул”, і “Жгли его несколько разь огнемь, ломали ему ребра, вбивали гвозди вь тело”, “Капали сверху на голову й на все тело самую холодную воду й вбивали деревянныя спицы за ногти” (Карамзін, т. 10, стор. 148, т. 7, стор. 126). Карамзін пише, що мистецтво катування Москва запозичила від татар: ті, татари, очоливши правління Московського государства, порядки мали татарські: не було потреб татарам у татар робити те чи інше запозичення.

(Українці (русичі), попавши у московські катівні, переживають подвійні тортури — тілесні й моральні: кати, тортуруючи їх, кажуть: “Ти ж українець, повинен служити Москві, українця з Москвою єднають православна віра й єдинокровність — слов’яни ж ми! Ти хочеш Київ відділити від Москви, єдиновірного і єдинокровного брата зраджуєш, сепаратист, “ізмєннік!” Вовк, роздираючи вівцю, каже: “З любови роздираю. Коли б тебе не любив, хіба б у мене було бажання жерти тебе? Пручаєшся, значить зневажливо ставишся до моєї любови, зраджуєш! У тебе ж і в мене червона кров, це й возз’єднує нас!””).

531. “Московська аристократія була деспотична, (...) півтатарська” (А. Піпін, “Історія Русской етнографії”, т. 1. Москва, 1890 рік, стор. 9). Ні, вона (московська півтатарська деспотична аристократія) не вважала себе деспотичною. Вона вірила, що її деспотичність є законною, корисною для справ оборони “православної віри, царя й отєчєства”. Вона гордилася тим, що є півмонгольською, бачила в цьому свою велич, чингіс-ханську спадщину, духовний динамізм, “панмонголізм”.

Поет Б. Н. Алмазов і сам гордився своїм неслов’янським походженням, і в своїх віршах віддзеркалював спосіб думання і гордовитість своїх героїв. Наприклад, у вірші “Женихи” читаємо: “Пред купчихой благосклонной двоє фатов предстоят, оба в брак вступить законный страстью пламенной горят. Оба люди молодые, но уж в долг давно живут; оба род свой от Батьія с достоверностью ведут”.

532. “Татари були дуже досвідченими практичними політиками” (Покровський, Москва, 1966, кн. 1, стор. 179). Вони не приділяли жодного значення клятвам, обіцянкам, умовам. І коли стрічали людей, які цим поняттям вірили, то вони радо їм все обіцяли. (Для них клятви, умови, обіцянки — засіб, при допомозі якого можна обманювати легковірних ворогів і обманутих заковувати в “кандали” і “казніть”).

Між українцями устійнена неправильна думка, що калмики — типічні татари; калмики належать до войовничої Монгольської раси, та вони є тільки трохи споріднені з татарами. Голяндець і грек належать до Европейської раси, та між ними є така різниця, як між монголом і татарином. Татари подібні на турків, башкірів. Типічними русскими (татаро-тюрками) є письменники, історики, науковці Іван Турґенєв (Турґа), Володимир Державин (внук Баґрі-мурзи); Державин (первопоет Московитії) гордо пише: “Да нє забудется во мнє послєдній род Баґріма”; Губернатор Малоросії Бібіков (Бі-бек), історик Карамзін (Кара мурза), учений Тімірязєв (академія ім. К. А. Тімірязєва в Москві), Тімірязєв був правнуком ханчука Обрагіма Темір мурзи (Тємірязєв); Булатов (внук хана Булата), Булгаков (Булгак) -визначний філософ московського православія.

533. Історію Московитії (Росії) звеличили і збагатили, наприклад, такі неслов’янські роди: Чебишев, Адашев, Алмазов, Годунов, Басманов, Куйбишев, Беклемішов, Челіщов, Чаадаєв, Кадишев, Хабаров, Аліханов, Шереметєв, Сабуров, Куракін, Бестужєв, Бекетов, Чулков, Бірюков, Наришкін, Булганін, Бахмєтьєв, Боткін, Лєнін, Кутузов, Тушін, Барішов, Ромодановський, Тютчев, Татіщев, Ногаєв, Арбатов, Мумарін, Урусов, Аракчеєв, Кікін, Бутрімов, Галахов, Анкудінов, Бармов, Ордін-Нащокін, Кіров, Трубецкой, Сусанін, Бутурлін.

“У нашій країні окремі урочища, містечка і міста відомі під одною тільки татарською назвою: Саратов (татарське “сари тау” — жовта гора), Елабуга (татарське “алабуга”, — окунь), Білокатай (із башкірського “Бала-Катай”), станція Сарайгир між Куйбишевим (Самарою) і Уфою (татарське “сари айгир” — рижий жеребець) і багато інших. Порівняйте також такі рускіє прізвища, як Барсуков, Баскаков, Бугаєв, Бурлаков, Каблуков, Кушаков, Сургучов, Терпугов, Толмачов, Тулупов, Салтиков, Тарханов, Колпаков, Башмаков, Булгаков, Аксаков, Ізгаришев, Турґенєв, Турганов, Каратаєв, Сартанов, Рахманов, Рахманінов і багато інших” (Н. К. Дмитрієв, “Строй тюркських язиков”, Академія наук СССР, Москва, 1962 р., стор. 505).

534. Татаро-монголи, як я вже згадував, ще від часів хана Батия полюбили лісисті (багаті на звірину) землі Ростово-Суздальської Московитії, які лісами і кліматом їм нагадували їхню Прибайкальську вітчизну. “Татарам наші князі дозволяли селитися в россійських городах” (Н. М. Карамзін, т. 5, стор. 5). Дозволяли після розвалу Орди, а перед цим, татари селилися в Московитії, князів Московських не питаючи. (Уже знаємо, що місто Тула було засноване жінкою хана Чинібека, Тайдулою; спочатку мало назву Тайдула, потім -Тула. Є думка, що Царицин (Волгоград) значить Царів, столиця хана-царя, як казали митрополити. Справді ж: Царицин походить від татаро-тюркського “Сари-чін”; Астрахань (Амзтархан), Балашов (Балханшу).

А. Н. Насонов у книзі “Монголи і Русь” (видання Академії наук СССР, Москва, 1940 р.) пише про розміщення татарських поселень в Московській області (“по гжатському поштовому тракті”, “в одній Ярославській області (на Суздальщині, -Л. С.) маємо цілий ланцюг татарських поселень — десять з назвами: Баскаково, Баскачево та іншими” (стор. 19). Усі вони звуть себе рускімі, татарської мови не знають, змішані з мордвинами, чувашами, пермянами. Обличчям зовсім не подібні на типічне монгольське плем’я калмиків.

535. Є селище Баскаково біля Калуги. Баскак біля Ростово-Суздалі. Баскаково біля Пусто-Ржевського. Баскаково біля міста Кашіно (Суздаль). Баскаково біля Твері (на ріці Сухомі) в напрямку до Устюга. Баскаково і Баскаки на ріці Шексна біля Череповця.

Баскаково на ріці Угра (на схід від Смоленська). Баскаки на ріці Баскаковка на Костромщині. Баскаки біля Кашіру і Тули. Баскаки при дорозі між Суздалью і Костромою (Нерехтинського району). Баскаки біля Володимира на Клязьмі. Татарські назви селищ ослов’янщилися після ослов’янщення татар. Тепер Тунез — Дубязи, Верезя — Берези, Чалди — Чолни. Ослов’янщені татари, живучи у Чолнах і вже не знаючи татарської мови, не догадуються, що татарське слово “чалди” значить “сивий”, і човни тут ні при чому.

Татаро-Монгольська орда заснована хан-Батиєм не щезла, як роса на сонці, її багатства і її войовнича енергія втілилася в Москві. (Я в попередніх розділах (на основі літописів) подаю роки, коли в Москві-ріці відбувалися хрещення татар; хани, отримавши православні імена, ставали князями, воєводами, боярами Московського государства.

536. “Бурятская, Якутская (...) местная сибирская родоплеменная феодальная верхушка смьікается с русской”, “Многие из нерусских феодалов — ханов, мурз, тайшей, тойнов, “князцов” й т. п.— принимали православие, обрусевали, сливались с русским дворянством” (“История СССР”, т. 1, Москва, 1966 г., стор. 280, 433), творячи аристократію Московії (Россєї). (І вони (хани, ханчуки, мурзи, тайшеї), ставши рускімі (воєводами і князями Московитії) й почнуть (особливо після смерти гетмана Хмельницького) запроваджувати в містах і селах України-Руси порядки, про які ми довідаємося).

“До себе на батьківщину Ростовські князі (князі Московитії, — Л. С.), слуги ханські прибували у великій мірі отатарені, приносили вони з собою атмосферу Орди” (А. Н. Насонов, “Монголи і Русь”, стор. 65). Атмосфера Орди — деспотизм, усе для хана, смерть тому, хто ім’я хана зневажає, стара китайська мудрість державного правління. Чингіс Хан, покоривши Китай, навчився у китайців філософії життя. Убрався в одяг китайського царя, оточив себе китайськими мудрецями, митцями, майстрами. Діяння китайської культури на монгольську було таке сильне, як діяння грецької на римську.

537. Одруження між знатними родами орди і Московитії відзначалося пишними церковними врочистостями, святами родичання, про які я говорив у попередніх розділах. Бояри і воєводи віддавали своїх доньок за татарських баскаків, мурзів і беїв та синів ханських, які, віру православну прийнявши, ставали знаменитими рускімі людьми.

У “Православному Собєсєдніку” (видання 1854 р., ч. 1, стор. 370) читаємо: “Князь же поім ему от велікіх вельмож невесту, бьіша бо тогда в Ростове ордінські вельможі”. (Тут оповідається, що син ханський, навернувшись на православія, отримав ім’я “Пьотр”, поселився з татарами у Московитії, став князем, одружився з Ростовською княжною).

“Москва зобов’язана своєю величчю Ханам” (Карамзін, т. 5, стор. 235). Татарщина творила нову орду Московитію, даючи їй вдачу татарську, татарське честолюбство і практичне поняття державного правління. Московська орда, маючи слов’янську мову, успішніше утверджувала своє панування над новгородцями, псковцями, тверцями, ніж Казанська, Кримська чи Астраханська орда.

538. “При допомозі татар піднімається московське князівство” (Бестужєв-Рюмін, т. 1, 1872, Петербург, стор. 270). “На землі Великороссії пройшов процес переродження фінських народностей і змішання з Татарами” (Н. І. Костомаров, “Твори”, т. 1, С-Петербурґ, 1903 р., стор. 19).

“Об’єднання Русі (Ростово-Суздальської, — Л. С.) навколо Москви було наполовину досягненням татар”, “Орда створює в кінці кінців Московське самодержавіє” (М. Н. Покровський, “Русская історія в самом сжатом очерке — Русская історія с дрєвнєйшіх времьон”, т. 1, кн. 1, Москва, сторінки 114—9, 180).

539. У Московитії церковна (старо-болгарська) мова вважалася “язиком божим”. Знатні татарські роди, ставши православними, училися “язика Божого”.

Найбільше було побудовано церков у Московитії у часи розквіту сил Татаро-Монгольської орди. Попи учили мордвинів, чудів, пермянів, татар, башкірів “язика Божого”: племена забували рідні мови; церква їм помагала забути.

“Русскій язик”, яким сьогодні говорить Москва, виник з діялекту Української мови, точніше — з діялекту Курського. Жителі Курських земель тоді, коли ще не було хутора Кучкового (Москви), говорили діялектом мови України (Руси): Курщина належала до престолу царя України (Руси).

І. Іоненко у праці “Об історіческих условіях превращенія Курсько-Орловського діялекта в основу русского національного язика” (1952 р., (7), стор. 88—100) і Р. Аванєсов у праці “К вопросам образованія русского національного язика” (1953 р., (2), стор. 47—70), визначили, що русский національний язик виник з Курського діялекту.

І. Іоненко (московський авторитет в ділянці лінгвістики) устійнив (після ретельних дослідів), що московська (великорусска) мова почала формуватися у 12 столітті, тобто після спалення і пограбування Києва Андреєм Суздальським і відходу Ростово-Суздальських колоній від імперії України (Руси).

Р. Аванєсов вважає, що “великорусска національна мова” почала творитися щойно в 14—16 століттях на Ростово-Суздальщині, очевидно на основі “язика Божого”. Відомо, що в 14—16 століттях охрещені татари і угро-фінські племена вже вважали себе рускіми православної віри; церква старанно перетворювала їх в єдине стадо Христове.

540. “Великорусска національна мова”, отатарившись, поставила себе осторонь від східно-слов’янських мов таких, як українська, білоруська, польська, чеська, словацька. Досвідченому лінгвістові відомо, що “Татарские элементы русского словаря являются одним из факторов, отграничивающих русский язык от других словянских” (Н. К. Дмитриев, “Строй Тюркских язьіков”, Академия наук СССР, Москва, 1962 г., ст. 504). Які “татарские елементи русского язика” має на увазі Академія наук СССР? У пісні “У кібітке качевой єдіт ямщік маладой, у кібітке сундук с бахрамой, у ямщіка колпак дорогой, кушак золотой. Сматрі, сматрі, будет кутєрма!” — десять татаро-монгольських слів, а сім — слов’янських.

Якщо б з московської (россійської) мови забрати, наприклад, татаро-тюркські слова, то вона б була мовою невистачаючою для життєвих відносин жителів Москви. Згадаю декілька татаро-тюркських слів, які входять в основу щоденної мови москвичів: бумага, дєнґі, тєтрадь, карандаш, казна, балик, кабак, кафтан, ґлаза, караул, калітка, вор, бірюк, кандали, кумач, курган, кушак, башмакі, кутєрма, тюрма, кутіть, ямщік, таможня, алтин, алий, балда, кабала, чулан, тюфяк, бірюза, баклага, буланий, упирь, лапша, туша, набєкрень, таракан, кавардак, войлок, колиба, кочевать, очаг, лафа, башка, чувал, чучело, кацап, палач, єрмолка, кубур, буча, пурга, кінжал, табун, шамать, халат, бакалейная та інші.

541. Татаро-тюркські слова ввійшли у військову, державну, освітню, фінансову, лікарську, господарську, в’язничну, катівську, побутову термінологію Московитії (Россії). І вони поширюються, як “прелесть істінно русского язика” в Україні (Русі), Польщі, Чехії, Білорусії, Румунії і в Західному світі стоять в основі “чистої славістики”. “Професійні славісти”, які вважають мову України (Руси) майже діялектом мови Московитії (Россії), несвідомо, або тенденційно ширять неуцтво у світі знань славістики.

Українець каже “з тобою”. Татарській мові властивий вислів “тобою-с” замість “з тобою”. Отатарення духа слов’янської мови було в Москві особливо модним тому, що воно впроваджувалося впливовими татарськими (“обрусєлими”) аристократами.

542. Монголи (татари і тюрки), заселюючи Москву, заснували в ній головні вулиці, відомі під назвами — Веліка Ордінка (Ордінськая), Басманная, Таганка, Арбатська, Бутирська. Татарське слово “басман” значить “двірцевий хліб з печаткою”: такий хліб везли у Кремль у Княжий дворець. Пекар, який пік хліб для царя і його родини, звався у Москві по-татарському, “басман” (басманщик).

Славна вулиця в Москві Таганка заснована татарами. (Слово татаро-монгольське “таган” значить “триніжник з обручем для горшків”. Татари, живучи у Москві, мали біля своїх мешкань “тагани”; у “тагані” стояв котел і під ним розкладалися дрова, готувалася їжа. Відома в Москві в’язниця Бутирка; по-монгольському слово “бутир” значить “дім”, поселення, звідси — Бутирка.

У Москві є багате метро, пасажири часто чують: “Арбатская площа”; на Арбатській площі відбуваються гуляння у святкові дні; Б. Я. Владімірцов у книзі “Общественньій строй монголов” (сторінки 41—42) пояснює, що у монголів (кочовиків) і татар слово “арба” значить “двоколесний віз”. На Арбатскій площі селилися бідніші татари, їх по-татарському звали “арт іл”, що значить -“гірші люди”, “ті, що позаду, тилові”; звідси походить “артель”; “артель ім. Лєніна”, “артель ім. Тємірязєва”, “артель ім. Тургєнєва”, “артель ім. Булганіна”.

543. Вихрещені татари, які були кацапами (уже знаємо, що татарське слово “кацап” значить “різник”, “мясник”) мали в Москві свої “шалаші”, де продавали “шамовку”. (У татаро-монгольській мові “шалаш” значить “намет”, “палатка”, а “ашамаґ” — їда; з слова “ашамаґ” виникло московське слово “шамать”, “шамовка”, “пошамать”). Артільні (бідні люди) помагали кацапам різати скотину (товар). За працю їм давали “алтин” (монгольське слово “алдан” значить “золота копійка”). Юний москвитянин прагнув мати “алтини”, для “калиму” і для “кумача”. У татаро-монгольській мові “калим” значить “викуп за невістку”, а “кумач” — червона матерія на жіночу сукню.

Монгольське слово “ям” значить “станція”. (Коли князь Александер Нєвский, ставши улюбленцем хана Батия, їхав до Чингіс Хана в Каракорум, він зупинявся біля “ям”; лишав стомлені коні й брав бадьорі. У Москві з слова “ям” було створене слово “ямщик”. У дівчат фінок, чудок переважно світлі очі. Православний рускій (татарин), який був багатою людиною, старався одружитися (було модно) з дівицею, яка має “алия ґлаза”, ці татарські слова означають “світлі очі”. Він їхав на “агері” (у татарській мові “агерь” — жеребець), його дівиця їхала у “колибі”; він гордився, що має честь, славу, не є “белбес”. У татарській мові “колиба” значить “віз” (подібний на циганський), а “белбес” — людина, яка не знає “язика Божого” (церковного), вона “ні белмеса”.

544. На Арбатській площі москвини мають “бариш” (монгольське “бариш” значить “прибуток”, “торговельні сходини”, де й проходить “кутерма”, торгівля. Після “кутерми” баришники їдять “кавардак” (малі кусні м’яса, смажені на салі).

Під впливом татарської вимови у Московії “о” вимовляється, як “а” — даска (дошка), самаган (самогон), вада (вода), ґаварю (говорю), чаво (чого) і так далі. (Москвини мають право красою своєї мови гордитися, та будуть вони зненавиджені в Україні (Русі), Білорусії, Польщі, Чехії, коли при допомозі насильства свої мовні гордощі примусово узаконюватимуть не на своїй землі).

У Московських “кабачках” після баришування ведуться розмови, що “Орда перемінила квартиру: з Царицина (Сараю) перейшла в Москву. Треба, щоб і Київська Русь перейшла в Москву”. Прибулі з Києва монахи (бродяча юрба) пішли до Московського патріярха: просять, щоб він “київських православних узяв під свою опіку”.

545. Москва. “Життя, як в орді — усе мілітаризоване”. Світські й духовні люди підлеглі військовій владі. Церква і військо, купці й раби обожують царя. Цар — батько, хліб, вода, живе божество. Під охороною війська йде до Москви здобич (награбовані багатства): дорогі хутра з Пермії (Комії), Муроми, Казані, Новгорода, сало з Твері, Вологди, Новгорода. Шкура лосів і оленів з Суздаля, Муроми, Вечегди, Пермії. Залізо — з Карелії, Каргополя. Прикраси (бурштин) — з Новгорода. За награбовані багатства Москва отримує з Англії сукно, з Франції — вино. Майстри, прибулі з Англії, Німеччини, Франції, Італії, за працю дістають золото.

На передмісті Москви (у соснових лісах) солдати живуть у “шалашах”, зроблених з гілля, покритих войлоками. Щоб вони мали добрий настрій, офіцери їх потішають, що скоро буде наказ іти у країну, “гдє всьо обілієм дишет”: є вдосталь хліба, меду, масла, сала, м’яса.

31 грудня (1653 року) до Переяслава прибув Василій Бутурлін: посол Московитії, і з ним — попи, монахи. (Переяслав має 6000 населення. Є щонеділі шумні ярмарки, на яких можна побачити все, чим багата земля Українська. Посли Московитії, побачивши гори ясних, як сонце, паляниць, глеки з сметаною, бочки з медом, зачудувалися: “Вот страна!”).

Переяславський протопоп Григорій з іконами і попами вийшов вітати послів Московитії. Кропив їх святою водою. І виголосив промову про те, що “православная вєра воссоєдіняет два єдінородниє народи словянскіє”. І неслов’янин В. Бутурлін задоволено всміхався. Переяславці вперше побачили москалів: у них довге, як у попів, вбрання, високі, як у татарських мурзів, шапки; всі з бородами, похмурі чужі ці люди.

546. 1654 рік, 6-го січня до Переяслава приїхав гетман Богдан. І потім: писар Виговський, полковники: Трушенко Чигиринський, Пархоменко Черкаський, Стародуб Канівський, Гуляницький Корсунський, Половець Білоцерківський, Пішко Київський, Подобайло Чернігівський, Золотаренко Ніженський, Воронченко Прилуцький, Лісницький Миргородський, Пушкар Полтавський. Їх зустрів полковник Тетеря Переяславський. Неприсутні — полковник Браславський, полковник Уманський. Вони очолюють війська, які охороняють південні межі України (Руси). Поволоцький полковник, як посол, перебуває у Ракоція (принца Трансильванії). І неприсутній І. Богун Кальницький.

8 січня. На площі Переяслава гетман Богдан о 2-й годині дня оголосив, що буде підписана умова, на основі якої Україна (Русь) і Московитія (Россєя) почнуть жити, як дві сестри. Умова буде скріплена присягами царя Алексія і гетмана Богдана; умова, взаємно підписана, матиме моральну й політичну правомочність.

Після промови гетмана Богдана полковники і посли Московитії, очолені В. Бутурліним, пішли у церкву Успення. У церкві Успення братаються єреї: казанський архимандрит Прохор і переяславський протопоп Григорій з попами і дяками. Вони повідомили, що умова скріплюватиметься “чином присяги”.

547. Гетман Богдан у церкві сказав, що перший посол Бутурлін з своїми помічниками, репрезентуючи царя Алексія, має скласти присягу, що “вольності косацькі не будуть порушені, маєтності не будуть чіпані, усе буде так, як тепер є в Україні”. Посли Московитії відповіли гетманові Богданові, що в Москві є такий закон, що всі бояри, воєводи, купці, солдати складають присягу цареві, цар же нікому присяги не складає. (У Московії, як в Орді: хан нікому присяги не складав і ніхто не мав права за нього присяги складати).

Посол Бутурлін сказав, що цар Алєксєй не буде умову скріплювати ні присягою, ні підписом; цареві Московитії треба вірити, він ласкавий, він православним українцям (русичам) помагатиме воювати з католиками та іншими ворогами православія. Гетман Богдан, почувши заяву посла Бутурліна, гнівно покинув церкву Успення, всі торжества попами пишно організовані. І пішов у дім Переяславського полковника Тетері. У церкві Успення залишилися посли Московитії.

548. Гетман Богдан і полковники вирішили, що посол Московитії повинен за царя свого скласти присягу, що ті вольності, які є в Україні (Русі), не будуть порушені. І полковник Тетеря і полковник Лісницький (від імени гетмана Богдана і полковників) повернулися у церкву Успення. І сказали послам Московитії, що король Польщі та королі інших країн Европи присягаються, коли державні умови складаються. Посол Бутурлін відповів, що ласкавому цареві Московитії треба вірити на слово.

Полковники відповіли: “Гетман Богдан і ми, полковники, віримо, але воїни наші й народ не вірять. Умова тільки тоді є умовою, коли обидві сторони її скріплюють присягами. І тому воїни і народ хочуть, щоб посли Московитії за царя склали в церкві присягу, що вольности країни нашої не будуть порушуватися”.

Бутурлін мовчав. Полковники, бачачи, що посли Московії мовчать, знову повернулися у дім полковника Тетері, де їх ждали гетман Богдан Хмельницький і полковники та знатні люди. І знову рада: Московія не хоче скласти присягу Україні (Русі), що живучи, як сестра з сестрою, шануватиме її вольность. Прогнати послів, очолених Бутурліним, значить заохотити Московію скласти умову з Польщею, спрямовану проти України (Руси).

Гетман Богдан був гнучким дипломатом. Відчувши хитропідступні дії послів Московитії, він затаїв гнів. І з полковниками (з дипломатичних міркувань) вирішив у церкві в Переяславі здійснити церковну церемонію таку, яку він перед цим здійснював, присягаючи бути вірнопідданим королеві Польщі.

549. Гетман Богдан сказав, що коли посли Московитії не схотіли скласти присяги, щоб умова Переяславська мала правомочність, то вони повинні підписати деклярацію, що вольності тепер існуючі в Україні (Русі) не будуть Московією порушуватися. І знову Бутурлін відповів, що цар Московитії ласкавий, правдомовний, істинний оборонець православія. І тому жодних писаних деклярацій не потрібно робити: православні повинні любити православних, вони “творять одне тіло, головою якого є Ісус Христос”.

(Гетман Хмельницький, маючи могутнє військо, багату землю, державне правління і народ по своїй стороні, не шукав пана, щоб перед ним скласти зброю і проголосити себе рабом. Він шукав союзника, з яким би він підписав договір про спільне ведення війни з Польщею. Сталін і Гітлер, як союзники, підписали договір миру, на основі якого йшли в Німеччину з України потяги, навантажені пшеницею. Політруки в Красній армії говорили про братання німецького і совєтського народів, виявляли ворожість до капіталістичної Англії. Були такі, які твердили “єдність походження і історичну спільність німецького і російського народів, згадуючи Катерину 2, поселення німців у селі Кукуй під Москвою, німкеню Катерину 1, спільну боротьбу німців і рускіх проти французів та інше).

М. Н. Покровський (“Русская История”, Москва, 1966 р., т. 2, кн. 1, стор. 499, 501) пише: “Хмельницький — цар, цар нової держави, незалежної козацької України”, “Богдан Хмельницький уже в лютому 1649 року називав себе “Єдиномонархом руським””, “Переяславська умова — це договір двох володарів — гетмана Богдана і царя Алексія. Богдан почував себе в ту хвилину не тільки монархом, але й спадковим монархом, не дивлячись на вибори гетмана, які він признавав тільки теоретично”, “Потрібний був Хмельницькому Московський союз, або благополучний нейтралітет”.

Покровський, висловлюючи ці твердження, має на увазі таку дійсність: 1. Україна (Русь), володарем якої є гетман Богдан, має незалежне військо. 2. Україна (Русь) має територію, на якій панують українські закони, незалежні від Польщі, Турції, Московитії чи будь-якої іншої держави. 3. Україна (Русь) має державну скарбницю, жодній державі не платить данини, обмінюється вільно дипломатами з Турцією, Швецією, Московитією, Литвою, Молдавією, Семигородом та іншими державами. 4. Україна (Русь) має стани: Косацький, Шляхетський, Міщанський, Духовний, і кожний з них має свої закони і права.

550. М. Грушевський пише, що після “Переяславської умови” “Україна мала права осібної держави, зовсім самостійної, автономної, тільки зв’язаної особою царя з Московщиною”. Гетман Богдан, ведучи війну з Польщею, хотів, щоб Московитія дотримувалася нейтралітету, або давала йому військову допомогу. І тому він посилав послів до Московитії, старався знайти спільну мову, і навіть погрожував, коли чув, що Москва займає невиразне становище.

Московитія боялася складати військовий союз з Україною (Руссю), думаючи, що це заставить Польщу скласти з Литвою, Швецією і Кримською ордою союз, спрямований проти Московитії, яка, переживши двох Лжедимитріїв, чулася слабкою і війни боялася. І боялася, щоб республіканський (чи демократичний, вольний дух) України (Руси) не проник в Московитію, і не викликав бунту “крепосних крєстян” проти азіятсько-деспотичних законів московських.

І тому в травні (1653 р.) в Москві (в Кремлі) був скликаний Собор, де були цар, патріярх, бояри, стольники, стряпчі, щоб обміркувати, чи союз Московії і України не пошкодить Московії. Гетман Богдан хоче, щоб Москва оголосила війну Польщі: без такого оголошення, гетман не хоче вважати себе союзником царя Алексія. Кремль думав, що союз гетмана і царя буде Москві корисний. Україна виснажена шестилітньою війною з Польщею: є тепер для Москви нагода здійснити “порабощения й поглощения Украины”.

551. (ЦК КПСС видав “Тези про 300 річчя возз’єднання України з Росією”, у яких пише, що “Хмельницький, виражаючи споконвічні сподівання і прагнення українського народу до тісного союзу з російським народом і очолюючи процес складання української державности, правильно розумів її завдання і перспективи, бачив неможливість врятування українського народу без його об’єднання з великим російським народом, наполегливо добився возз’єднання України з Росією”.

З великим чи малим російським народом гетман Богдан переговорів не мав. Він переговорював з Бутурліним, для якого справи народу не існували — Бутурлін вислуговувався перед царем Алексієм, мріючи про боярські права, і про отримання в дарунок нових декілька сотень рабів (“крепосних”). І хан чи цар-деспот Алексій не виражав прагнення і сподівання російського народу, тримаючи його в “кандалах” півазіятського рабства.

“История СССР”, фальшуючи історію, пише, що “единодушно” “народние массьі России отражали желание воссоединится с братским украинским народом”. Звідки вони знали, що він “братский”: ніколи в історії ці два народи (до 1654 р.) не мали нічого спільного. Православіє — чужа релігія, яку, як знаряддя, використовували хани. Чи, може, українці повірили, що польське братське “по-рабощєніє” — гірке, а московське — солодке? Що ж: Каїн і Авель були братами, Басманов і Годунов були братами і один одного душили в ім’я “порабощєнія”. Ханською деспотією писана “История СССР” ширить ненависть між народами!)

552. Гетман Богдан (і це правда) “очолював процес складання української державности”, і шукав союзників (посилав послів до Турції, Московитії, Швеції), щоб Українську державу скріпити, а не щоб її приєднати до Московитії, поставивши свій народ “под власть тирана-царя Московитії”, яку забрали у свої руки вихрещені татари (мурзи, хани, беї). Тарас Шевченко, знаючи про отатарення Московитії, пише в “Єретикові”: “Розбойники, кати в тіарах все потоптали, все взяли, мов у Московії татари”.

Народ любить надіятися на себе, на свої духовні й тілесні сили. Народ облагороднює себе гордістю тоді, коли він у тяжкі обставини потрапивши, спасає сам себе, славить сам себе своїми оборонцями-богатирями. Немає (і ніколи не було) такого глупого народу, який би шукав порятунку, добровільно йдучи в ярмо того чи іншого іноземного тирана (наприклад, короля Яна Казиміра Польського чи царя Алексія Михайловича Московського). Москалі (рускіє), реклямуючи, що українці (русичі) добровільно возз’єдналися з Москвою, щоб на вулицях Києва не було чути української мови, представляють українців перед світом, як глупих людей, роз’ятрюють національну ворожнечу.

553. Я вже говорив, що справа не в “возз’єднанні”, а в його суті: є “возз’єднання” двох сил, де ні одній не дозволено бути домінантом. І є “возз’єднання” двох сил, де діє закон: право по стороні тиранії. У таких обставинах слово “возз’єднання” стає синонімом поневолення, обману, підступної пропаганди, наприклад, веденої ЦК КПСС при допомозі ЧЕКА, НКВД, КҐБ.

Білий цар-хан Алексій Московський, як видно з “Тез ЦК КПСС”, “виражав споконвічні сподівання і прагнення російського народу” (і обов’язково “великого”). І він, деспот, “рятував український народ” так, як Іван Ґрозний рятував Новгород чи Іван Калита — Тверське князівство. Що під словами “возз’єднання України з Росією” Москва розуміє грабування, гноблення, деморалізацію Українського народу, катування його кращих синів і дочок, про це свідчитимуть історичні факти “возз’єднання”, про які я почну говорити.

554. ЦК КПСС вважає, що “Переяславська рада” й “умова” були актами відречення України (Руси) від волі (самостійности) і радісного вияву рабської підлеглости тиранові-цареві Московитії, в якій панує варварська (заведена Татаро-Монгольською ордою) система державного правління. “Москвитяни успадкували імперію від Чингіс Хана”, “Золота Орда була насправді знана як Біла Орда, цар Московії, як наступник ханів цієї Орди, був тепер названий — “Білий цар”, і “Монгольські принципи урядування були далі збережені і завершені Московським правительством” (Проф. Ґ. Вернадський, “Монголи і Россія”, Ейл університет, 1953 р.; Лондон: Оксфорд прес, стор. 388—390).

Гетман Богдан у Переяславі сказав, що цар Московитії Алексій не склав присяги, що буде чесним союзником. Та попи, не слухаючи гетмана Богдана рекли: “Покладемося на Євангельські істини, що цар Московський, як цар православний, шануватиме вольности країни нашої”: от і вся документація Переяславської умови.

Архимандрит Прохор (довірений духовник царя Алексія) ходив з “замосковською чіновною кнігою” у супроводі попів міста Переяслава. Попи переяславські довірливим людям (побожним рабам православним) рекли, що підлеглість цареві Московитії помагає гетманові Богданові громити католицьку Польщу. І тому “єдинодушно й радісно складаймо присягу на вірність царю, возз’єднуймося з православною Московією, а не бусурманською Турцією, католицькою Польщею, протестантською Швецією”; “возз’єднуймося, щоб єсми вовєкі всі єдино билі, слава Отцю і Сину й Святому Духові”!

555. Чи попи (головні пропагандисти Переяславської умови) дбали про краще завтра рідного народу, про його державність? Ні, ні! Вони були душителями свободи слова, совісти; вони, бачачи в православії свої шкурні (маєткові) інтереси, закликали народ боронити православіє і при допомозі православія гнобили народ; так пише Костомаров.

В Україні (Русі) “в більшості духовні (попи) зовсім не мали нічого священного, крім одягу під час богослуження”, “деякі з наших пастирів розумного стада Христового ледь достойні бути пастухами ослів”, “Не пастирі вони, а вовки хижі, пожираючі своїх овець. О нещасливе стадо!”, “Церква наша наповнена на духовних місцях (...) грубіянами, нахабами, гуляками, обжерами, розпусниками, ненаситними сластолюбцями, святопродавцями, несправедливими суддями, обманщиками, фарисеями, підступними юдами” (Н. І. Костомаров, “Собраніє сочінєній”, Петербург, 1903 р., кн. 1, т. З, стор. 639, 640).

Костомаров (вірний побратим Тараса Шевченка), даючи таку характеристику духовенству християнської України, покликається на літописи, архіви, документи, у яких зазначаються списки попів-донощиків, агентів, які мали завдання робити розбрат між українськими полковниками, продавали Москві таїни Старшинської ради, пляни того чи іншого гетмана.

Злочинні юди, чорноризці обманщики, розпусники і грубіяни їздили з обманщиками-послами Московської орди по парахвіях, зганяли побожних рабів православних на сільську площу: творили православний цирк, названий “присягою народа Малоросії царю Алексію Московському”.

556. Присяга — це слова; “Москвитяни ніколи не вірять словам, бо ніхто не вірить їхньому слову” (Карамзін, т. 10, стор. 168). Якщо ж москвитяни організовують присягу, то не тому, щоб їй вірити, а тому, щоб її використовувати, як засіб обману: присягнувся, що цареві Московському служитимеш, а тепер про вольності говориш, значить “прєдатель”, “прєдатєля — казніть!”, бо він ворог возз’єднання двох братніх народів.

14 січня посол Бутурлін з москвитянами і попами приїхав до Києва: тут його стрів з попами Київський митрополит Сильвестер Косів. У св. Софії Бутурлін оголосив, що православний цар Московитії боронитиме православних і тому православні повинні радіти і складати присягу, що не зрадять царя, оборонця православія.

Київський митрополит С. Косів, ставленик короля Польського, попав у складні обставини: Переяславська умова взаємно не підписана; гетман Богдан поїхав у Чигирин — обурений поводженням Московитії; може відновить переговори з Польщею? Митрополит відмовився складати присягу. Бутурлін почав погрожувати, і: 19 січня митрополит С. Косів з попами і монахами присягнувся, що не зраджуватиме Москви.

557. 24 січня посол Бутурлін прибув до Ніжина, де зустрів свого шпигуна-протопопа Максима Філимоніва, який позганяв до церкви побожних рабів православних. І влаштував видовище назване “возз’єднанням двох народів”. Стояв Бутурлін з “стрєльцами”, до нього з молитвами, корогвами, кропилом і кадилом ішов протопоп Максим Філимонів, голосячи, що “все єдінодушно, чтоб радость межи народом стала, чтоб есми вовеки вси єдино были, для спасєния греческой вєри, приносим присягу на вєрность царю Алексею Михайловичу”.

Парахвіяни вже звикли до таких церковних ритуалів: були вони під час творення юнії, коронації короля Польського, призначення нового митрополита, ну й тепер протопоп Максим Філимонів кропить і оспівує посла Бутурліна, ніби патріярха Паїсія з візитацією стрічає.

558. Посол Бутурлін повернувся до Москви і, щоб підняти свій престиж, хвастливо сказав, що “вся Малоросія присяглася служити царю Московитії”. Цар Алексій, повіривши цим словам, дав Бутурлінові титул “дворецького”. І особисто підніс йому “золоту чашу з золотими дєньґамі”. І тепер почнеться терор: “коли вся Малоросія присягнулася служити цареві Московитії, а ті чи інші полковники чи гетман вестимуть політику не корисну для царя, значить, їх треба “казніть”, бо вони “изменники — гетманьі й старшини” (“История СССР”, стор. 302). (Фальсифікації, складені в Москві в справі Переяславської умови, москалі (рускіє) ширять в Україні, маючи на меті завдання: легковірних хохлів обманювати, роблячи їх чесними лакеями московськими, а тих хохлів, які обман пізнавши, обурюються, ставити “под караул” і гнати на каторжні роботи в Сибір, як “ворога народних мас”.

О, яке зневажливе трактування Українського народу! Сам чорт посоромився б так глумитися з народних мас! Німці й англійці — справді два братні народи, та в найтяжчому лихолітті ніколи б англійські народні маси не склали б єдинодушно присяги на вірність Німеччині чи навпаки — німецькі народні маси — на вірність Англії.

Якщо народ має почуття гідности, самопошани, то він жодній країні (державі) ворожій чи приятельській, присяги на вірність складати не буде! У ментальності москвинів (і про це пише Карамзін) загніздилися “татарські порядки”. Москвини майже триста літ єдинодушно приносили присягу “на вєрность Татаро-Монгольской орде”. І цей, по-рабському принизливий душу народу звичай, москвини накидають й Українським народним масам, осквернюють їхню національну гідність перед народами Европи і Азії!

559. 1654 рік. 5 вересня. На основі існуючого військового союзу між Україною (Руссю) і Московитією, прибуло Московське військо, очолене воєводою Бутурліним, до гетмана Богдана. Війська (Українські і Московські) зустрілися в селі Романівці (на Волині). Має початися спільна війна з Польщею.

(У цій війні Московитія зрадить Україну (Русь), зрадить “Украинские народные массы, которые (як пише “История СССР”) “єдинодушно принесли присягу на вєрность России”, і підпише “переяславську умову” з Польщею, щоб спільно з нею поневолювати Українські народні маси, розчленувавши напополам землі України-Руси).

560. 18 вересня. Гетман Богдан розгромив польських вторжників між Острогом і Межиріччям. І дав наказ полковникові Лісницькому і московському капітанові (який мав свою військову частину) Калачову, щоб вони переслідували утікаючих поляків.

Біля гетмана Богдана перебуває воєвода Бутурлін. З Москви прибулий посол Артемон Матвєєв сказав гетманові Богданові, що цар Московитії Алексій Михайлович хоче, щоб гетман забрав Молдавію, на яку зазіхає султан. Гетман Богдан відповів, що в цю пору він не має на меті займатися Молдавією. Москва відчула, що гетман не звертає уваги на прохання її царя.

Московитія, “помагаючи” гетманові Богданові у війні з Польщею, посилає воєводів В. Шереметєва і Г. Ромодановського. Гетман Богдан бачить, що народне прислів’я правильне: возз’єднувалася кобила з вовком, але додому не повернулася. Воєвода Бутурлін вигнав поляків з міста Гусятина і почав зганяти народні маси на площу. Народні маси, оточені озброєними москалями, стояли перелякані: поженуть їх в Москву на каторжні роботи, продадуть татарам? Прийшов піп і потішив, сказавши, що всі єдинодушно повинні скласти присягу “на вєрность царю Московії”. Оточені народні маси справді спішили якнайскорше скласти присягу, щоб вирватися з оточення: колом стоять озброєні москалі суворі й мовчазні. Бутурлін перед тим, як відпустити народні маси з оточення, оголосив, що складена присяга означає “возз’єднання”: місто Гусятин, усі маєтки в місті і жителі відтепер стали “подданими царя Московського”.

561. Гетман Богдан суворо сказав воєводі Бутурлінові, що його (московське) військо поводиться в Галичині гірше, як Орда: грабує населення, шукає “ізмєнніков”, зганяє заляканих людей на площі складати присяги “на вєрность царю” і попам (своїм помічникам) дарує соболі, обіцяє маєтки — робить такі “порядки”, як у Башкірії. Воєвода, почувши гнівні слова гетмана Богдана, послав гінців у Москву, що “гетман не преданий”. І з Москви швидко прибув царський посол Лопухін.

Посол Лопухін сказав, що цар Алексій знає, що гетман Богдан Переяславською умовою тільки залякує Польщу, про возз’єднання ж з Москвою й не думає і тому має таємні переговори з Швецьким королем Густавом — лютим ворогом Московитії, який вже вторгнувся у Польщу. Польський король Ян Казимір, знаючи, що гетман Богдан зненавидів грабіжницькі дії воєводи Бутурліна, прислав йому (гетманові) теплого листа.

“Ти мене зробив королем і ти мене скинути можеш, коли схочеш. Бери, що хочеш, хоч би й до Висли, тільки поможи мені проти моїх неприятелів, бо крім Бога і тебе, і війська твого, не маю помочі ні звідки”; цей лист писаний королем 13 серпня 1655 року.

Московський посол Бутурлін довідався: гетман Богдан незадоволений поводженням Московського війська, і тому має таємні листування з королем Польщі. З Москви від царя Алексія до посла-воєводи Бутурліна, який перебуває у Києві, прийшло розпорядження: довідатися, що для гетмана Богдана привіз Федір Виговський від короля Польщі.

562. 1655 рік. Шведське військо ввійшло в Польщу. Король Швеції Ґустав і гетман України (Руси) Богдан стали союзниками. Швеція — ворог Московитії. Цар Алексій, довідавшись, що гетман Богдан має умову військову з королем Ґуставом, відчув, що Переяславська рада (умова) гетманом Богданом кансельована. Гетман Богдан їде до Львова, щоб зустрітися з Швецьким полководцем Вітенберґом.

28 серпня Шведи ввійшли у Варшаву. Король Ґустав у Варшаві отримав листа від гетмана Богдана, де пишеться: “Гетман і його військо тішаться, що Польща переходить під владу короля Карла Ґустава”. Полковник Іван Золотаренко написав королеві Ґуставові листа, що десять тисяч українських воїнів можуть бути у його розпорядженні.

563. 1656 рік. Січень. Король Швеції Ґустав прислав послів до гетмана Богдана, заявляючи, що межі України (Руси) сягають по Вислу. І радить гетманові не звертати увагу на жодні умови з королем Польщі. Король Швеції зазначив, що хоче зустрінутися з гетманом України (Руси), бажає скласти умову про спільну війну з Польщею.

9 лютого король Польщі Казимір прибув до Львова, щоб особисто зустрітися з гетманом України Богданом у справі миру і військового союзу. З півночі до Львова йде король Швеції Ґустав, щоб зустрітися особисто з гетманом України Богданом. Не мігши перемогти тяжкої дороги, король Ґустав біля Томишева повернув своє військо і пішов до Перемишля.

25 жовтня. У місті Вільне посли Московитії і Польщі з’їхалися: обмірковують справи “мирного союзу”. Московитія обурена, що військо України (Руси) при допомозі Білоруського населення вигнало Москвинське військо з Могилівщини. Полковник Іван Нечай з наказу гетмана Богдана поставив військові сотні в містах Акулинське, Біляєвське, Білгородське, Вербицьке, Пропонське, Слуцьке, Чичерське, Чауське, Уланівське, Смоленське; усіх разом 19 сотень. Усі ці землі звільнили Українські війська, вигнавши Литовське військо, що було в єднанні з Польщею. Цар Алексій хоче, щоб гетман Богдан вивів українське військо з Білорусії.

Гетман Богдан посилає послів Івана Скоробагатого, Остапа Лубенця і Степана Вербицького до Вільна, щоб вони брали участь у переговорах, які має Польща і Москва. Московитія (чи “Россия”) після того, як “Украинские народньіе массьі единодушно принесли присягу на верность России”, складає з польськими магнатами умову “перемир’я”, що означає: спільно діяти проти України (Руси) і намагатися її землями поділитися.

564. Гетман Богдан, як пише літописець, довідавшись про зрадницьку поведінку Москви (“России”) у Вільно, “скричав, як божевільний і несамовитий”, що немає іншого виходу: треба відступити від Московитії, й шукати іншої допомоги у війні з Польськими загарбниками.

Москва, знаючи настрої гетмана Богдана, негайно посилає послів (вихрещеного мурзу В. П. Кікіна, “істінно рускаго”, царського стольника). І він привіз гетманові Богданові найкоштовніші хутра (160 соболів). І також обдарував писаря І. Виговського, і питає: чи справді Україна (Русь) має возз’єднання з Туреччиною, Кримом, Семигородом, Молдавією, Волохією?

6-го листопада царський стольник Кікін від’їзджа в Москву. І писар Іван Виговський йому сказав: “Україні (Русі) належить місто Вільно: так було й за наших князів. Москвини-бояри і ляхи-магнати у Вільно обмірковували справи поневолення українських земель. Обіцянки, які дала Москва в Переяславі, забула в Вільно”. (У архівах Московитії написано: “І. Виговський — ізменнік”).

565. (Гетманові Богданові розвідка донесла: Москва хоче при допомозі попів і монахів (тих монахів, які прибули з Москви, де жили, як утікачі від польських переслідувань) роз’єднати Українське військо, посварити полковників, підтримуючи тих, які (за дари й обіцянки) погоджуються бути слухняними слугами царя Московитії).

Посол Московитії Ф. Бутурлін у березні (1656 року) два рази привозив коштовні дари для духовенства (ласки царя Алексєя). Гостював у Київського митрополита, золоті тарелі, чаші, ланцюги, хрести подарив. Снуються змови: є прагнення поставити духовенство на службу Москві, обіцяючи йому “царські подаяння” і ласки Московського патріярха.

566. Попи зуміли намовити українців-воїнів повстати проти полковника А. Ждановича, бо він став союзником шведів-антихристів, і неприхильність проявляє до православної Москви. І таке саме повстання попи підняли у полку Юрія Хмельницького. Повстання проти антимосковської політики гетмана Богдана таємно очолює прибулий з Москви “ґаспадін Іван Желобузький”, оточений попами, купцями і “тайними совєтнікамі”. Гетман Богдан бачить: його влюблене військо, якому він життя присвятив і яке покрило свої подвиги вічною славою, здеморалізовується попами (москофілами — платними агентами.) Він тяжко переживає несусвітне горе: у полках агенти вигукують “с Москвой!”, а воїни: “з батьком-гетманом Богданом!”.

567. 1657 рік. 28 березня. Полковник Іван Нечай (отже, два роки після “Переяславської умови”) дав наказ Московському воєводі Бутурлінові, щоб він з селища Дишкове негайно вивів Московське військо. Москвини у селищах грабують українців.

Полковник А. Жданович у березні вигнав поляків з Пінщини. Знатні діячі Пінщини проголосили, що вони визнають владу гетмана Богдана. Волинь, Литва та землі біля Висли повідомили, що визнають владу України (Руси). У червні Новгород, де перебувало Українське військо, очолене полковником Іваном Нечаєм, виявив бажання звільнитися з деспотії царів Московських і з’єднатися з Києвом: Новгородці пригадали славні часи царя Ярослава Мудрого.

Москва 9 травня прислала послів (Ф. Бутурліна і дяка В. Михайлова) до гетмана Богдана. У Кремлі тривога: цар Алексій отримав відомості від короля Польщі, що Україна (Русь) має союз (возз’єднання) з Швецією і Семигородом. Гетман Богдан знає, що Український народ за три роки добре пізнав вдачу північних вторжників “єдиновєрних”, їхню жорстоку побожність і їхнє прагнення бути начальниками над українцями. І він, виразник волі Українського народу, відмовляється прийняти послів з Москви. І каже своєму синові Юрієві не складати присяги на вірність Москві. Писар Іван Виговський сказав послам Московії, що москвини не дотримуються жодних умов і поводяться на Українських землях, як татари.

568. Гетман Богдан довідався, що в Пінську була рада Пінської знаті, яка вирішила: Пінщина визнає зверхність влади України, очоленої гетманом Богданом. Гетман повідомив Пінщину, що всі її права проголошуються недоторканими. Землі, які перебували під польською окупацією, добровільно (без жодних “присяг на вєрность”) зголошуються під зверхність Українського війська.

18 травня. На Раді Старшин у Чигирині вирішено, що Україна (Русь) діє, як незалежна держава, не визнаючи опіки Польщі, Москви, Криму, Туреччини. Гетман Богдан перед старшинами проголосив закони борні: приєднання до України (Руси) її рідних земель по Вислу, повне уневажнення “Переяславської умови”, булава передається синові Юрію; триматися Українсько-Семигородсько-Шведського союзу.

Москва довідавшись, що гетман Богдан, як монарх, передав гетманський престол синові Юрію, прислала послів у Чигирин. Прибулі посли Московії почали юного гетмана Юрія намовляти, щоб він склав присягу цареві Московитії. Гетман Богдан відповів, що гетман Юрій присяги не складає. 27 липня о 5-й годині вечора Великий Гетман Богдан помер у Чигирині, 25 серпня похований у Суботові.

569. Шістнадцятилітній Юрій — гетман України (Руси). Щоб між полковниками не почалася боротьба за гетманський престол, Рада Старшин має призначити юному гетманові Юрію радників. Син гетмана Богдана — символ слави, влади, єдности. Полковники, в ім’я єдности, зобов’язані славити Авторитет. Рада Старшин не знала таїн державного порядку, і проголосила гетманом Івана Виговського, вважаючи, що “Юрій повинен підрости”. Ні, прапорові не треба підростати: оточіть його пошаною, і від його імени і в ім’я його імени, виберіть Головнокомандуючого. І покляніться, що ніхто з полковників не прагнутиме сам (чи при допомозі чужої держави) брати в руки булаву, і дійте, скріпляючи основи молодої держави.

Гетман Іван Виговський (потомок української боярської родини з міста Вигове) — вірний син України (Руси). До гетмана Івана прибув посол Польщі Казимір Беньовський. Москва під кличем “опіка над православними” посилає свої військові частини в Україну (Русь): вони очолені воєводою Ромодановським. Ромодановський справи “порядку” полагоджує при допомозі попів, даючи їм дари. Попи проти будь-якого союзу України (Руси) з Турцією, Польщею, Швецією.

570. Серпень. Українці побачили, що воєводи Шереметєв, Бутурлін, Ромодановський, які з московськими ордами вторгнулися в Україну (Русь), кажуть “ми такі, як ви, слов’яни, браття”, справді ж не є слов’янами. Вони віру грецьку мають і говорять по-слов’янському і ненавидять слов’ян (українців). Між українцями постає ненависть до шереметєвих-бутурліних-ромодановських.

Вторжник Шереметєв, боючись народного повстання, почав у Києві ставити оборонні споруди. Москалі (рускіє) кричали киянам: “Прєдатєлі! Но ми вам покажем желєзом і кров’ю, что такоє клятва на вєрность царю і воссоєдінєніє двох єдиновєрних народові”

Вторжники, очолені Шереметєвим, почали біля Києва вирубувати гаї, дерева тягнути до Києва, ставити “кремль” (оборонні споруди). “Не рубайте наших дібров! Ідіть, кацапи, додому!” — кричали українські юнки і юнаки.

571. 16 серпня передовий загін гетмана Івана Виговського, покликаний хліборобами, наблизився до річки Либідь, “дві верстви від Києва”, і дав наказ: “Москва! Солдати, не рубайте лісу!” “Ето всьо наше, ви клятву склалі на вєрность Москвє й царю, воссоєдєняйтєсь!”

Постала напружена безвихідь: москвини, погостювавши на Українській землі, дуже полюбили її сонце, гаї, поля, “її паляніци”, “варєнікі”, “галушкі”, масло, сметану, і їм не хочеться іти додому (на північ понуру, болотяну, бідну, де немає ні вишневих садів, ні солов’їв, є бідні шалаші, в “ізбушках щі да клюква”). Москвинам хочеться “воссоєдінятся”, щоб у Києві була “власть батюшки-царя”, але “прєдатєлі, ізменніки протів воссоєдіненія”, і кажуть: “рускіє, ідіть додому!”.

572. Українські воїни біля річки Либідь розгромили москвинів-загарбників. Недобитки утекли до Києва під охорону воєводи Шереметєва, який поставив оборонні споруди. І утверджує в Києві “власть Москви”.

Біля гори Кисилівки окопався загарбник Іван Зубов. І кричить, що “Києв подданий Москвє”. Гетман Іван Виговський підійшов з своїм братом Данилом (Виговським) під стіни Печерського монастиря. Жахлива ситуація: іти вперед можна тільки по трупах киян, яких Шереметєв пов’язав, поставивши рядами, а за ними поставив “драгунів”. Гетман Іван Виговський відійшов від Києва. Брат Данило ранений: воїни віднесли його на човен, який відплив на Запоріжжя.

Московитія почала заповнювати Київ військом, ставити нові вкріплення; киян, які відважувалися казати “Москва, іди додому”, москвини хапали і катували в ім’я “возз’єднання двох братніх народів”.

573. 16 жовтня. Представники України і Швеції в Корсуні підписали умову, що: “Визнається і проголошується Запорізьке військо і йому підвладні землі, як країна вільна і як народ нікому не підданий”. Почувши про умову України (Руси) і Швеції, Москва негайно послала на Українські землі орду, очолену Ромодановським, щоб вогнем і мечем утверджувати “возз’єднання двох народів” на основі “подданства царю Московитії”.

Гетман Іван Виговський покликав собі на поміч Кримську орду, очолену Карач-беєм. (Посол Московитії (вихрещений татарин) Кікін підписав з гетманом Іваном Виговським “умову перемир’я” і відправив її до Москви).

У Москві вирішено: у тих містах і селах українських, де стоїть московське військо, заводити “крепосніческіє порядкі”, українців вважати підданими Московитії.

574. Між полковниками гетмана І. Виговського треба зробити роз’єднання: тих полковників, які підтримують попівську промосковську орієнтацію, обдаровувати золотом, соболями. Обіцяти їм маєтки (села, пасовище), тобто їм їхнє давати за слухняну службу Москві. І Москва переманила на свою сторону Полтавського полковника Пушкаря. Попи закликають побожних православних іти до Пушкаря і не підтримувати гетмана Івана Виговського, бо “він має союз з Швецією”.

“Московські агенти, найбільше з-поміж духовенства, ширили кличі, що треба обмежити владу і права гетмана та старшини, завести по містах московські залоги, та піддати Україну прямо під царську руку. Московський уряд вів таємні переговори з Пушкарем і Барабашем, царські воєводи, яких наслано на Україну, нищили прихильників Виговського” (І. Крип’якевич, “Велика історія України”, 1948 р., стор. 486). Агенти Московії діяли “з-поміж духовенства”, знаючи, що духовенство України (Руси) — каста найбільш здеморалізована.

575. “Обмежити владу і права гетмана” значить обмежити самостійність України, “піддати Україну під царську руку” значить запровадити в Україні ординські варварські порядки. (Я вже говорив, що попи України (Руси) підтримували московські порядки тому, що вони тиранські: тирани обдаровували попів пишними привілеями. Порядки українські (гетманські, косацькі) устійнювалися під кличами “вольности”: попи боялися вольности, яка обмежувала їхні привілеї. Московія, намовляючи українця зраджувати українця, хоче при допомозі Пушкаря знищити Виговського, а потім при допомозі ще вигіднішого лакея, знищити Пушкаря. Треба визнати, що тактика московська досвідчена, спритна, гнучка: в ній втілена мудрість знищення, гноблення і господства).

Гетман Іван Виговський хоче мирно всі справи полагодити з Полтавським полковником Пушкарем і з кошовим Запорозького війська Дмитром Барабашем. У церквах попи речуть, що гетман Іван Виговський зрадив православіє: мав розмови з шведськими послами, які не визнають хреста й зневажливо ставляться до “крестоцілування”.

“Православна віра — рідна мати наша, терпімо, вмираймо за святе православіє, православна віра ввійшла в нашу душу, в наше тіло, в наш мозок, без православія життя обтяжене гріхами, зачинена дорога до царства небесного”.

Тюлюбаєв (рускій, вихрещений татарин), обвішаний хрестами, їздив з попами промосковської орієнтації і жалібно говорив: “Спасіте православіє!” Він хрестився, ставив ікону посеред дороги, бив поклони і постійно повторяв: “Спасіте православіє”. “Як?” Він пояснював, що треба скинути гетмана І. Виговського (ворога Москви) і вибрати гетманом Мартина Пушкаря (вірного Москві). Гетман І. Виговський дав наказ арештувати Тюлюбаєва.

576. 1658 рік. 11 червня. Московитія не може в чесному бою перемогти Україну (Русь). І тому вживає підступи, які вживали хани, розсварюючи князьків покореного народу. Українця треба обдарувати соболями, золотими блюдцями, щоб він був “свой парень”. І тоді його, як пса, нацькувати проти того українця, який не хоче себе продати Москві. І Московитія придбала “вєрного парня” Мартина Пушкаря. Пушкар організував з українців (“істинно православних”) військо. І при допомозі Московитії хоче розгромити військо (“неістинно православних”) гетмана І. Виговського.

Під Полтавою гетман Виговський просить полковника М. Пушкаря не догоджати Москві, повернутися обличчям до рідного народу. Пушкар почав просити у Виговського помилування, і може просив щиро. Виговський повірив у каяття і послав до нього послів.

Пушкар оточений попами, які в возз’єднанні з Москвою бачать особисті вигоди, і тому й народ закликають до возз’єднання. Москва — країна деспотична. Я щойно говорив: там, де влада деспотична, попи багатіють: скріплюють владу деспота, отримуючи від нього ярлики, грамоти. Пушкар в ім’я православія повбивав послів (братів своїх). І вночі напав на військову частину гетмана Виговського. Почалася кривава братовбивча війна. Погиб в бою Пушкар з печаттю зрадника й оборонця святого православія.

577. Православіє здеморалізувало синів народу: Пушкар діяв, вважаючи себе вірним сином народу — бо ж боронив православіє і союз з “єдіновєрною” Москвою. І вважав гетмана Виговського зрадником народу. Гетман Виговський, маючи в руках булаву, думав про державне життя Вітчизни. Побачивши, що москалі (рускіє) поводяться, як загарбники, він заключив союз з Швецією, відчував у ній прихильніше ставлення до державного життя України (Руси).

Попи розголосили, що гетман Виговський має дипломатичні стосунки з протестантською Швецією, став “ізмєнніком православія”, “прєдатєльом” єдиновірної Москви.

(Я вже говорив, що Москва дивиться на православіє так, як дивилася Орда: православіє — священне знаряддя обману побожних рабів. І москвини (рускіє) по-ханському вміють цим знаряддям оперувати, обдурюючи українців. Єреї навчили українців вірити, що православіє — рідна мати, рідна церква; українці тому й держави не мають, що називають те знаряддя, яке їх тримає в тяжкій неволі, рідною матір’ю).

Полтавці казали, що спільник Пушкаря, Барабаш, затаював своє півтатарське походження, і виявив себе тоді, коли до нього прибули з Московії такі, як він — Тюлюбаєв, Тулупов. І. Крип’якевич пише, що “Ця домашня війна коштувала Україні 50.000 жертв у людях”. Вона була викликана агентами Московії, щоб українці, самі себе скривавлюючи, утрачали спроможність відстоювати права бути панами на батьківській землі.

578. Гетман Іван Виговський, розгромивши повстання Пушкаря і Барабаша, видав до Українського народу маніфест, пишучи: “Зраду підступної Москви видно в усьому, вона готує нам ярмо домашньою громадянською війною, нашою власною зброєю, все це ми виявили”.

Москва так, як і кожний загарбник, має право користуватися усіми засобами, щоб загарбати Україну (Русь) і поневолити її народ: її найуспішніше знаряддя, це православіє, хто проти Москви — той проти православія. Українці поставили православіє вище національних і державних справ України (Руси). І тому гетман Іван Виговський і всі такі, як він, що старатимуться самостійну Українську Державу утвердити, бій програють.

579. 1658 рік. 16 вересня. Місто Гадяч. Гетман Іван Виговський; Генеральний суддя Богданович; Генеральний писар Іван Груша; Генеральний обозний Тимохвій Носач; полковники: Лісницький (Миргородщина); Петро Дорошенко (Прилуччина); Павло Тетеря (Переяславщина); Швець (Лубенщина); Силич (Чернігівщина); Іван Богун (Поволоччина); Гоголь (Подільщина); Зеленський (Подністрянщина); Михайло Ханенко (Уманщина); Жданович (Київщина). І представники Українських народних мас — люди Косацької знаті: Лобода, Нечай, Гуляницький, Головацький, Хмельницький, Верещак, Морозенко, Северин, Немирич та їхні роди. Усі вони вирішили осудити затії промосковської попівської партії, яка діє під кличем “возз’єднання православних народов” і “подданость царю Московитії”. Народ України (Руси), шануючи свою гідність, не хоче у своїх містах і селах бачити вторжницьку орду Московитії.

580. У Гадячі Україна (Русь), Польща і Литва підписали умову, яка має більшу правомочність, як “Переяславська умова”. У Гадяцькій умові зазначено, що Україна (Русь) “сама порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища Законодавча влада належить Раді, котра складається з послів всієї України (Руси). Гетман обирається на весь свій вік, і має найвищу законну владу — є волею Ради. Україна (Русь) має свій суд, ведений рідною мовою, має свій скарб, куди йдуть доходи та податки з Українського народу для потреб влади Гетмана. Має свої гроші, урядовців-міністрів. Усі найвищі урядовці повинні бути Українцями. У Києві має бути університет. Військо перебуває під командою гетмана”.

581. І, “щоб Україна стала автономною державою, мала свою виборну осібну управу (свій сейм і трибунал — найвищий суд), і, щоб до неї Поляки не втручалися, а правили б Україною Гетман й інші власті, вибрані військом і людом Українським” (М. Аркас, стор. 227).

Вічних умов на світі ніколи не було. Переяславську умову, співтворцем якої був гетман Хмельницький і писар Виговський, тепер Українці, очолені гетманом Виговським, канселювали. Гетман Виговський, як виразник волі Українського народу, проголосив, що союз України і Московитії не був вигідний Україні, і тому втратив своє значення. Так у житті є: Москві не був вигідний союз з Польщею і москвини, канселювавши свої клятви, почали воювати з поляками.

Гадяцька умова налякала Московію не тим, що Україна перестала бути її союзницею, а тим, що в умові проголошено: “Найвища законодавча влада належить Раді”. У Москві може постати народне прагнення звільнитися від влади царя-деспота, і також утворити “раду з послів всієї Московитії”. У Москві влада в руках деспота, який поступає, як хан: він є законом, суддею, наказодавцем і карателем. Щоб наявне в Україні (Русі) “свободомисліє” не проникало в Московію і не хвилювало розум “крепостних”, треба вогнем і мечем запроваджувати “возз’єднання двох братніх народів”, і в цьому бачити спасіння Московії.

582. Московитія, почувши, що нею організований бунт Мартина Пушкаря, розгромлений, посилає орду, очолену воєводою Ромодановським, щоб він перейшов границі України (Руси) — здійснював “возз’єднання двох народів”. І він у листопаді перейшов границю, і видав грамоту до “народних мас”, що “Москва несьот спасєніє православія”, яке зрадив гетман І. Виговський, склавши союз з Швецією, Польщею, Литвою.

Гетман Виговський на грамоту Ромодановського відповів грамотою, називаючи Москву країною вторжників і лицемірів. Ромодановський, почувши, що “народниє масси” його грамоту рвуть, кажуть: “Москалі, ідіть додому”, почав “возз’єднання двох народів” здійснювати вогнем і мечем. Він ограбував міста і села Горошин, Пирятин, Чернухи, Варви, Зозулі, Лохвицю.

583. 1659 рік. Московське військо, очолене воєводою Трубецьким, 21 квітня оточило Конотоп. Має початися жорстокий бій між українцями і рускімі (москалями). У Конотопі оточені два українські полки: Чернігівський і Ніжинський. 4000 воїнів, підтримані населенням, героїчно боронять місто. Українці пересвідчилися, що москалі (рускіє) близькі по вірі православній і далекі по вдачі людській. (Конотоп, незважаючи на атаки ворога, не здається: перебуватиме в оточенні до 29 червня).

12 травня москалі (рускіє), як дика Орда, напали на місто Борзне: перемогли невелику залогу полковника Золотаренка. Підпалили місто. Ограбували жителів. Старих повбивали, молодих узяли в полон, пов’язали і “под караулом” погнали на північ — “на строітельство Москви”.

21 травня українець (протопоп Максим Філимонів), підтриманий ніжинськими попами, поміг орді Ромодановського і Куракіна вторгнутися в Ніжин. Орда ограбувала населення, палила доми утікачів, називаючи їх “ворогами возз’єднання двох православних народів”.

Ті українці, які втекли з Ніжина, прибігли до Шаповалівки, де стояли Українські війська, показували рани (свіжі сліди катування). Оповідали, що їхні доньки знасилувані і подушені. Нещасні жертви (переважно юнаки), які пробували боронити сестер, просили пощади. І чули слова: “Хохльонок, не бойсь! Подрєжу полєгонько”. І спокійно, ніби й не людині, ножами відрізували голову. Жахіття лякало людей і об’єднувало. Українці з залізними ціпами і косами ішли помагати гетманові І. Виговському бити вторжників.

584. 24 червня біля Шаповалівки московська орда оточила полк полковника Силка. “Складав у Переяславі клятву на вірність цареві, хрест цілував, а тепер підняв зброю проти царського війська православного і кажеш: “Москалі, ідіть додому?” Катуйте!” Москалі (рускіє) прикували полковника Силка до гармати, зав’язали рота, щоб мовчав, і ножами м’ясо від кісток відрізували.

Жителі міста Соснівки убили попа Афанасія, який був приятелем протопопа Максима Філимоніва. Філимонів їздив по селах “з іконою Пресвятої Богородиці й закликав побожних православних стати по стороні Куракіна, Трубецького, Пожарського” (істинних оборонців православія). Він проклинав кожного, хто прихильно ставився до гетмана І. Виговського, який уклав союз з Швецією. Побожні, щоб не попасти під прокляття, ховалися, побачивши, що їде протопоп Філимонів.

28 червня тридцятитисячна Московська орда, очолена воєводою Пожарським, старається оточити Українське військо гетмана І. Виговського біля річки Соснівка і знищити. Гетман Виговський дав наказ полковникові С. Гуляницькому причаїтися в лісі. Гетман Виговський заманив воєводу Пожарського в пастку: москалі (рускіє) вірячи, що українці відступають, почали робити швидку переправу через річку Соснівку. І тут полковник С. Гуляницький ударив по тилових частинах орди Московської. Почався пекельний бій: українці розгромили москалів (руських).

585. Гордість Московитії (головнокомандуючий — князь Пожарський) стоїть з розбитою головою. Українці заполонили його і його заступників Лева Прокофія, воєвод Бутурліних і шістьох полковників. Гетман Виговський гнівно глянув на воєвод Московитії, до яких доносилися слова українських воїнів: “Чого ти, Москва, вторгаєшся до Української Хати? Чого лізеш на наші ниви?” Гетман Виговський заполонених полководців подарував Кримському ханові.

Хан зустрів заполонених князя Пожарського, Бутурліних, Ляпунових. Зрадів, що отримає добрий викуп, повідомивши царя Московитії, що його найславніші генерали в полоні. Пожарський почав дорікати ханові, кажучи: “З Москвою йди, а не з Малоросією!” Хан розгнівався і вдарив князя Пожарського. Пожарський вуличним словом обізвав хана “й плюнул хану в ґлаза”. Хан дав наказ “отрубить голову”: на очах хана Пожарському, Ляпунову, Бутурліним та п’ятьом полковникам були відрубані голови.

586. 29 червня українські війська, очолені гетманом Іваном Виговським, розгромили головну Московську орду, очолену князем Трубецьким. Князь Трубецький з недобитками утік з околиць Конотопу у напрямку Путивля. Конотоп, який 12 тижнів був оточений московськими вторжниками, став вільним. 1500 українських воїнів полягло на полі брані, віддано обороняючи рідну землю. Жителі Конотопа вмирали від голоду й хвороб, але витримали: не здалися москалям (рускім) і тепер радісно святкують перемогу.

Під Конотопом в болоті лежить загарбницька слава Московії: барабани, прапори, гармати, побиті вторжники. Перелякані повернулися москалі (рускіє) в Москву. І повідомили, що українці їх розгромили: у полоні залишилися царські прапори і славні воєводи.

587. “Квіт московської кінноти”, — пише московський історик Соловйов, “що довершив щасливі походи у 1654—1655 роках, погиб в один день... Ніколи опісля московський цар не був уже в можності вивести в поле такого сильного війська. У жалібному вбранні вийшов Олексій Михайлович до народу; тривога впала на Москву. ...Трубецькой, на котрого була надія більш усіх, “мужь благоговейный й изящный, въ воинстве счастливый й недругамь страшний”, погубив таке велике військо!...; царський город задрожав за свою власну шкуру: в серпні, по наказу царя, люди всіх чинів спішили на земляні роботи, для укріплення Москви?”

“...Татари, союзники Виговського, з насміхом говорили московським послам: “Ваш цар хоче запанувати над Запорозькими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав: те саме буде і з московським царством, буде знищене з причини козаків”” (І. Крип’якевич). (Про те, що під Конотопом Українське військо розгромило полчища вторжників (Московське військо) “История СССР” й словом не згадала, щоб діти українські не знали правди, щоб на історію України дивилися московськими очима).

588. Москва зібрала охочих грабувати, чинити насильства, випустила з в’язниць “ворішок і убійц”. І під командою воєводи-князя Юрія Нікітіча Баратинського пішли москалі (рускіє) в Україну, їм даний наказ “висєчь й вижєчь”. Москвини, прямуючи до Києва, лютували, мстилися за поразку під Конотопом, нападали на мирні українські села. І вирізували українців, хати палили, скотину брали з собою на заріз. “Це ж православні, а не татари, у ліс тікати не треба”, — обмануті селяни говорили. Помилилися: православні, вторгнувшись у село, вирізували православних, діти в колисках лежали поколені ножами.

Воєвода Баратинський повідомляв Москву, що “на захід від Києва на верст 150 “посєчено” 15.000 хахлов і хохлушок”. Є надія, що “возз’єднання двох братніх народів проходить успішно”. Баратинський “вьісєкав измєнников”, які не хотіли бути рабами московськими.

589. У Ніжені попи, очолені протопопом Максимом Філимонівим, підняли агітацію по церквах, речучи: “За святу православну соборну і апостольську церкву борімося! Гетман Богдан казав: “Мила нам наша батьківська земля, наша Отчизна, але православіє для нас миліше!” Православіє — рідна мати наша, обороняймо православіє! Православні підтримуйте полковників Василя Золотаренка і Цюцюру, які з православною Москвою єднаються! Боріться проти гетмана Івана Виговського, який каже, що Вітчизну рятує, і тому союз з шведами, поляками, турками, литовцями підписує і б’є єдиновірну Москву! Хто за православіє — за нашу рідну матір боротися хоче, той стоїть по стороні православної Москви!”

“Скликати Старшинську Раду! Геть Виговського, зрадника православія! Нового гетмана!” Полковник Цюцюра убив полковника Юрія Немирича, прихильника Виговського. “За православіє!” — ораторствує між козаками протопоп Максим Філимонів. Він організував і очолює “москвофільську партію”, яка з Москви отримує “дєнґі”.

590. Гетман Виговський у селищі Германівка (на Київщині) 1 вересня скликав Старшинську Раду. Прибули й старшини, запаморочені православієм протопопа М. Филимоніва. “Воля Батьківщини — справа перша, а православіє — друга!” “Православіє — справа перша, а воля Батьківщини — друга!”

Появилася сварня. Старшини Верещак і Сулима сказали, що треба боронити незалежність Вітчизни і шукати в світі союзників, не звертаючи уваги, яка в них віра: грецька, латинська, мусульманська. “Христос любить тільки православних! Православіє — справа Божа, незалежність Вітчизни — світська. Той, хто світські справи ставить на перше місце -антихрист!” — речали попи. На Старшинській Раді кривава бійка.

Прихильники партії протопопа М. Філимоніва зарубали старшину Верещака і старшину Сулиму. Гетман Виговський, рятуючи життя, тікає з Старшинської Ради. “Православіє — свята мати наша, єднаємося з православною Москвою!” — кричали попи. Православні протопопа М. Філимоніва з оголеними шаблями біжать: хочуть убити гетмана Виговського. Не догнали...

У селі Бзині (біля Білої Церкви) постала нова Старшинська Рада. Партія протопопа М. Філимоніва позбавила Виговського гетманства. Полковники Лісницький і Лизогуб відібрали у гетмана Виговського булаву. Московські (рускіє) вторжники тішаться: вони були розгромлені гетманом Виговським під Конотопом. Щоб перемогти хохлів, треба їх поділити на дві ворожі групи і вони розгромлять самі себе. І тоді їх, знесилених, примусять бути підлеглими Москві!

591. 1660 рік. Вісімнадцятилітньому Юрію Хмельницькому вручена булава. Протопоп М. Філимонів тримає юного гетмана під духовною опікою. Він, протопоп, такий, як і всі інші духовники християнської України. Він дбає про благи попівської касти, яка є найкраще організована, має великі впливи на почування і мислення народу. Попівська каста (від 1240 року починаючи) служила всім вторжникам. Є такі династичні роди попівські, які по чотириста, триста літ сидять на парахвіях: попадівни одружуються з поповичами. Московія, даючи привілеї попівській касті, буде “в Малоросії” втверджувати гноблення побожних рабів православних.

(Попівська каста, пристрасно змагаючись за приєднання України до Москви, керується тільки своїми інтересами і про долю України не думає. Москва має православну тиранську систему правління, скріплену військом і попами: піп при такій системі вважається довіреною особою царською, парахвіяни, які працюють на його маєтку, є попівською власністю: їх він може судити і карати. Козацька вольность обмежує попівські права, робить парахвіян відважними, юнаки, не бажаючи за півдарма працювати на попівських маєтках, тікають на Запоріжжя, стають козаками і гетман Хмельницький їх не карає. Чи можуть попи підтримувати такі визвольні змагання — таку Українську державність?

Запорозька січ, гетман Хмельницький, гетман Виговський бачили, що попи виступають проти “вольности козацької”. Розгніваний гетман Хмельницький, як знаємо, наказав на бердишах (бойових сокирах) викарбувати слова: “попамь Супостатамь симь бердишомъ заграю на ихь толстихь шияхъ”. Розгніваний він був на попів, бачачи їхнє вороже ставлення до визвольних змагань народу).

592. Протопоп М. Філимонів, виконуючи доручення вторжника — воєводи Ромодановського, збунтував старшин проти гетмана Виговського. (Ми пізніше довідаємося, що він (протопоп) був головним змовником проти гетмана Сомка. Москва зробила протопопа М. Філимоніва єпископом Мефодієм — блюстителем християнської України. “Єпископ Мефодій — се той самий протопоп Максим Філимонів, що баламутив ще за Виговського. Тепер він за прихильність до Москви, висвячений був на єпископа і поставлений наглядачем Київської митрополії” (М. Аркас, стор. 239)).

Україна прославлена воєнними перемогами гетмана Хмельницького, їй легко підписувати військові договори з Турцією, Кримом, Швецією, Польщею. Та Москва хоче, щоб Україна була їй підлегла і тому всі договори України, підписані з іншими країнами, вона (Москва) успішно знищує під кличами “возз’єднання двох православних народів”. Щоб військові сили України ослабити, Москва починає українськими руками воювати з Польщею: хоче собі нові землі приєднати.

Московське військо, очолене князем Шереметєвим, влітку вторгається на Волинь. І з ним йдуть українські лівобережні полки, очолені “наказним гетманом” Цюцюрою (однодумцем протопопа М. Філимоніва). Гетман Ю. Хмельницький, який очолює Українське військо (Правобережні полки), йде “поволі й неохотно” до Шереметєва.

Поляки знали, що коли москалі не отримають допомоги від українців, то бій програють. І так сталося: поляки оточили військо Шереметєва під Чудновим. Москалі, не маючи біля себе війська гетмана Ю. Хмельницького, здалися в польський полон; Шереметєв віддав Польщі всю артилерію.

593. Старшини порадили гетманові Ю. Хмельницькому відійти від зв’язків з Москвою, бо 27 жовтня 1659 року москаль-князь Трубецькой пофальшував Переяславські документи, дописав такі пункти: “Гетман Малоросії підлягає наказам Москви. Москва тримає свої частини військові в Києві, Чернігові, Переяславі, Умані, Ніжені, Браславі”.

Гетман Ю. Хмельницький під Слободищем заключив з Польщею мир на основі Гадяцької умови: Україна має своє державне правління, незалежне від Польщі чи іншої держави. В “Истории СССР” написано (на стор. 302), що “из-за изменьі Юрия Хмельницкого й части старшин русское войско потерпело поражение”. Кожний гетман, старшина, воїн, який керується інтересами України і не хоче бути холуєм Московії, названий Москвою “ізмєнніком”. Кожний українець, який є холуєм Московії, названий Московією “істінним сином народа”, “вєрним другом”, “хорошім парнєм”.

“Наказний гетман” Т. Цюцюра (Цецюра) почув, що Шереметєв, попавши в полон, пообіцяв полякам віддати Київ. Торгівля не відбулася. Шереметєв викупився з полону й тікає в Москву, а його військо поляки віддають своїм союзникам-татарам Кримським. Жахлива доля спіткала українців, очолених Цецюрою. Їм сказано, що вони будуть продані татарам. Щоб не йти у татарську неволю, вони почали самі себе вбивати. Уночі з 3 на 4 листопада лежало 950 трупів. “Панасе, бий у серце, щоб без мук”. “Миколу вб’є Петро, а Петра — Грицько, рядком тут і полягаємо”. “Треба було гетмана Виговського слухати, пішли за протопопом Філимоновим, і тепер за православіє самі собі горлянки ріжемо. А протопоп став єпископом, сидить у Києві, наглядає за митрополією”.

594. Шереметєв і Баратинський зраділи, що їм удалося схопити в полон полковника Данила Виговського (брата гетмана Виговського). Москалі (рускіє) везли “хохла Виговського в Москву на катування”. Називали його “ізмєнніком”, який хотів, щоб Київ був в українських руках. Виговський мовчав. І вони (москалі-рускіє) не злюбили мовчання, і 10 грудня (1660 р.) біля Калуги почали катувати, вживаючи методи, европейцям незнані.

“Тіло в штуки від кнутів порізане; очі вилуплені й сріблом залиті: пальці поперерізувані, литки з ніг в штуки по жилі розібрані, взагалі нечувана жорстокість”, — описував очевидець, що бачив тіло в Чигирині. “Данилова жінка сама як припала до тіла, так об домовину вдарилася, що голову собі страшно розтяла. Прибіг Хмельниченко ранком, а як побачив тіло, ревно заплакав” (І. Крип’якевич). Хмельниченко — гетман Юрій, а Данилова жінка Степанида його рідна сестра. Гетман Юрій Хмельницький, бачачи звірства, чинені москалями (рускіми), плакав, вимахував шаблею в сторону Москви і кричав: “Кари москалям, кари!”

(У школах поневоленої України москалі (рускіє) обманюють українських дітей (на основі ленінської політики): гетманів проголошують зрадниками. “Юрій Хмельницький — зрадник інтересів народу”, “Іван Виговський — підлий зрадник”, “гетман П. Тетеря — агент польських панів”, “гетман П. Дорошенко — зрадник народу, який хотів Україну продати Туреччині”, “гетман І. Брюховецький — зрадник”, “Кость Гордієнко — зрадник”, “Гетман Іван Мазепа — підлий зрадник, що продав Україну іноземним поневолювачам”, “Пилип Орлик — зрадник і агент Польщі й Швеції”).

595. 1663 рік. Московитія (підтримана попами такими, як протопоп М. Філимонів) проголосила гетмана Юрія Хмельницького “ізмєнніком православія”. Українські полки (і цього треба було сподіватися), підбурені попами, проголосили, що гетмана Ю. Хмельницького не визнають гетманом. І він віддав булаву полковникові Павлові Тетері, який одружений із Степанидою (сестрою гетмана Ю. Хмельницького), що була вдовою по Данилові Виговському. 6 січня Ю. Хмельницький став монахом під ім’ям Гедеон.

18 березня на Правобережній Україні став гетманом П. Тетеря. Гетман І. Виговський зустрічається з П. Тетерею. Є пляни: полки (Правобережжя і Лівобережжя) підпорядкувати Тетері: маючи силу, можна буде сміливіше говорити з Польщею і Москвою.

13 червня біля Ніжина в таборі московського окольничого Вєлікоґаґіна почалася Старшинська Рада, на якій грає велику ролю протопоп М. Філимонів. Є три кандидати на гетмана Лівобережної України: наказний (призначений) гетман Яким Сомко (одружений з Оленою, дочкою гетмана Б. Хмельницького), Ніженський полковник Василь Золотаренко і Запорозький кошовий Іван Брюховецький.

На Раді між прихильниками Сомка і Брюховецького почалася бійка, давши Раді назву “Чорна Рада”. “Чорна Рада” є там, де немає усталених законів порядку, де невихований розум, де мала культура почувань, де занепала національна мораль.

Прихильники І. Брюховецького перемогли. Я. Сомко сказав Велікоґаґінові, що вибори були неправильні. На другий день Я. Сомко відновив вибори: ті, яким він вірив, зрадили його: пішли до Брюховецького. Москва визнала Брюховецького гетманом Лівобережжя і Правобережжя, щоб підохотити Брюховецького виступити проти Правобережного гетмана Тетері і довершити підпорядкування Правобережжя. Єпископ Мефодій (протопоп М. Філимонів) підніс гетманові Брюховецькому хреста, щоб він поклявся, що буде вірно служити царю Московському. I сказав: “Хто креста целовал, а отступіть — не будет жів!” (Гетман Правобережжя Тетеря у церкві православній хреста цілував: клявся на вірність королю Польському. Польща визнала гетмана Тетерю гетманом Правобережжя і Лівобережжя: має ті самі пляни, що й Москва).

596. (“Літопис самовидця” пише, що І. Брюховецький переміг Я. Сомка “за стараніем єпископа Мефодія”. Гетман Сомко і всі його старшини поставлені “под караул” в Ніженському замку. Єпископ Мефодій обвинувачує їх в “незичливости к царскому величеству”. “Літопис Самовидця” пише, що єпископ Мефодій старався “о їх згубі”: старався, щоб всім їм були повідрубувані голови, бо є дані, що “гетман Сомко підтримує зв’язок з гетманом Тетерею”).

Старання єпископа Мефодія (протопопа М. Філимоніва), (московського наглядача Київської митрополії) увінчалися успіхом: 18 червня (1668 р.) у м. Борзні був винесений смертний вирок гетманові Сомкові. В. Дворецький, який прибув з Києва, як посланик єпископа Мефодія у листі до чернігівського єпископа Лазара Барановича 21 вересня пише, що 18 березня сокирою відрубано голови: Якимові Сомкові — наказному гетманові, В. Золотаренкові — Ніженському полковникові, Й. Силичеві — Чернігівському полковникові, С. Шамрицькому — Лубенському полковникові, А. Шуровському — Переяславському полковникові, К. Шираю -писареві Сомковому, П. Килдію — старшині Ніженському. Д. Велікоґаґін сказав, що голови відрубані з веління “царского величества”. Інші старшини (прихильники Сомка) були закуті в “кандали” і відвезені в Московію.

597. Чому єпископ Мефодій, єпископ Лазар, будучи українцями, не сказали: “Рубати голови полковникам — братам нашим православним не треба”. Вони не сказали тому, що хоч і походили з роду українського та почувань українських у них жодних не було: вони були виховані, що всі слов’яни походять з зерна Яфетового, усі православні — брати, а всі католики — вороги. Українець, який був ворогом Москви, в очах попа був людиною підозрілою, бо Москва надійний оборонець православія (маєтків попівських). Православіє, ввійшовши “продовж довгого часу в душу й тіло народу”, помагало таким єпископам, як Мефодій і Лазар, впливати на мислення і почування побожних.

Гетмана Івана Виговського схопили ляхи-вторжники. І 19 березня 1664 року біля Корсуня розстріляли. О, гетмане Виговський, воістинно світла твоя українська душа: ти був тероризований попами, ти був названий “ізмєнніком” москалями, ти був розстріляний ляхами.

“Воєвода Собєський дав наказ сотника-українця Богдана Нужного повісити”. Сотник Богдан Нужний відповів: “Мій тато помер на паколі. Такою смертю і я хочу померти”. І ляхи підвели його до гострого пакола, біля якого висіла збруя, зняли збрую з пакола і підняли зв’язаного сотника Богдана: гострий пакіл проколов живіт, під ребрами пройшов мимо легень і серця, і гостряком виглянув з горла. З горла текла кров, на очах стояли сльози, на устах здригалася усмішка: українець Богдан переживає страсті. Біля Ісуса стояла його мати та сестри, та брати, та Марія-Магдалина, та інші обожнювачі його. А хто ж коло тебе стояв, сину Божий Богдане?

598. 1665 рік. Оточений “азіятським вєліколєпієм сидить на престолі цар-хан Московії”, розумна людина, поговоривши з ним бачить: деспот має пересічний розум, звичайна людина. Хто ж його робить могутнім? Ті, що його оточують: знать Московії стоїть перед деспотом на колінах, роблячи його могутнім, авторитетним, “Христовим помазаником”.

Гетман Іван Брюховецький у вересні прибув до Москви: у його “почоті” 537 осіб: старшини, попи, монахи. Прибув скласти поклін царю-хану й жде: ідуть тижні; цар-хан скаже, коли можна буде йому поклонитися.

Гетман Брюховецький 1-го листопада поклав перед царем-ханом Московитії дорогоцінні тканини, ридвани, злотом куту зброю. Біля Кремля стоять виплекані коні косацькі: дар для хана Московії. Хан дає гетманові ярлик (боярську грамоту), старшинам — менші ярлики (дворянські грамоти), ярлики дають право українським старшинам на українській землі владу хана Московитії славити і українських селян законами московськими гнобити. Хани у Орді давали князям (слугам татарським) дівиць на розважання. І хан Московитії дав гетманові Брюховецькому дівицю.

І цар-хан сказав, що в Україні (Русі) стоятимуть московські баскаки (губернатори, воєнні гарнізони, очолені воєводами) і українські селяни будуть примушені їх годувати. І прибув до Києва Москвою наставлений єпископ. Він у святій Софії голоситиме про “вічне возз’єднання двох єдиновірних і єдинокровних народів”, учитиме побожних православних коритися ханові-цареві і його христолюбному війську.

599. 1666 рік. У Чигирині Петро Дорошенко вибраний гетманом. (Його дід Михайло Дорошенко був Запорозьким гетманом у 1623—1628 роках). Він старшинам сказав: “Хоч Божою волею Український народ обох сторін Дніпра роз’єднаний і ми вважаємося самі собі ворогами, одначе мені ніхто чужий не є такий прихильний, як ми самі собі є рідними приятелями”. Щоб ніхто не казав, що він служить Польщі чи Москві, він почав мати приязні ставлення до Туреччини.

Гетман Дорошенко знає: українці не мають влади їм Богом даної (не мають помазанця Христового, царя чи короля). І тому кожному полковникові дається право захопити владу (булаву), роблячи між косаками бунт, намовляючи їх на свою сторону і кажучи їм, що теперішній гетман не поважає старшин, занедбав свої обов’язки. Немає такого гетмана, якого не можна було б знеславити. А от царя чи короля знеславлювати заборонено: він помазаник Христовий.

Гетман Дорошенко старшинам своєї думки не накидає: на Раді старшини сперечаються: кожний доводить свою правоту і свої розуміння порядку. І розсварених гетман не мирить. Знає: українці мають м’яку вдачу, попи володіють українцями, промовляючи не до їхнього розуму, а до їхньої душі: вирізання “младєнцев во Вифлиємі”, “отсєкновєнія” глави Іоана Крєстітєля (про це піп оповідає задушевно-плачевно), і так українців розчулює, що вони плачуть, стоячи в наркотичному диму біля кадильниці, оплакують “Іоана Крєстітєля”.

Гетман Дорошенко починає підтримувати бандуристів, співаків. Бачить в них народніх самородків, відданих рідній Вітчизні, їм він вірить більше, як попам. Він почав творити постійне військо. (Гетман Хмельницький і Виговський не творили постійного (регулярного) війська. І в цьому треба бачити помилку їхньої державної діяльности).

600. 1667 рік. Українці (за 13 років “возз’єднання”) пізнали, що москвини дуже люблять бути “начальніками”, працювати не хочуть, хліб здобувають при допомозі зброї, вважають себе “царскімі прєдставітєлямі” і селяни зобов’язані їх годувати.

Українські юнаки з помсти за сестру чи наречену, почали з засідки кидати петлі на московського (руского) солдата. І його зброєю його вбивали. “Москалики, ви поїли наші волики, щоб вас пранці поїли!” — грубо й гнівно говорили селяни. Українка, яка з москалем приятелювала, була названа москалькою.

“Смердиш, як москаль”, “Матюхаєшся, як москаль”, “Не будь москалем” (не будь жорстоким нахабою). Вторгнення москалів не єднало два народи, а навпаки — створювало між ними ненависть, ворожнечу. Українці бачили в москалеві злодія, який тільки ходить з рушницею, погрожує, грабує, що бачить: курку, вівцю. Українські діти, побачивши москаля, кричали: “Москаль, зуби не скаль! Не хочем вітати, йди з нашої хати”. Усе це ознаменовувалося словами: “Україна глухо волновалась” і насторожувала Москву.

13 січня Московія і Польща в селі Андрусіві (на Білорусії) підписали Андрусівську умову, якою посли Московії канселювали Переяславську умову і визначили, що Україна вважається не приєднаною добровільно до Москви, а завойованою Московським військом. І перебуває “в державе его царского величества” (“Полное собрание законов Российской империи”, т. 1, стор. 656). Переяславська умова втратила значення. Московія віддала Польщі Київ.

“Київ, наш рідний Київ, проклята Москва віддала ляхам-магнатам”, — обурливо говорили кияни. “Москалі до Андрусіва на нараду не запросили гетмана Брюховецького. Геть москалів з України!” — українські народні маси гнівно обурювалися.

601. 1668 рік. 1-ше січня. Гетман Брюховецький у Гадячі має старшинську раду: прибули полковники: з Києва В. Дворецький, з Переяслава — Дмитрашка, з Полтави — Кумбишецький, з Прилук — Горленко, з Чернігова — Самойлович; генеральні судді — Петро Забіла, Павло Живоцький; генеральний писар Михайло Фесько і протопоп Семеон Адамович.

На Старшинській Раді постановлено: “Відмовитися від співпраці з Москвою і, разом з гетманом Петром Дорошенком об’єднавшись, почати боротьбу за самостійну Україну. Сказати московським воєводам, щоб вони з своїми військами виїхали з України: коли по-доброму москвини не вийдуть з України, то тоді треба їх вигнати силою”.

І вирішено послати до Туреччини лубенського полковника Грицька Гамалію, а до хана Кримського послати писаря Степана Гречаного. Полковники присяглися, що їхні постанови триматимуться у строгій таємниці для добра Вітчизни. І зразу після цієї таємної Старшинської Ради появився зрадник-протопоп Семеон Адамович.

Протопоп Семеон Адамович поїхав до Києва і розповів московському воєводі Шереметєву про таємні постанови Старшинської Ради, на якій він був присутнім. Шереметєв послав з Києва попів з доносами цареві, що гетман Іван Брюховецький плянує арештувати московських воєводів, а солдат роззброїти і вигнати з України. Про таїну повідомив протопоп Семеон, поцілувавши хреста. (За викриття таїни протопоп отримає дари: соболі, золотий хрест).

602. Старшинська рада зробила помилку, дозволивши протопопові Семеонові Адамовичу бути присутнім (молитвою починати і кінчати засідання Ради). Він клявся перед хрестом, що таємниць Старшинської Ради не зрадить. Та зрадив він так, як зраджували всі його попередники. І так як він, зраджуватимуть всі його наступники, паралізуючи спроби творення державної України (Руси).

Та з погляду канонів православія, попи, зраджуючи таїни гетманів чи Старшинської Ради, не були зрадниками, а оборонцями влади помазанця Христового. Протопоп С. Адамович вважав, що гетман Брюховецький і Старшинська Рада є “прєдатєлямі”, “ізмєнніками”: цілували хреста “на вєрность царю”, а тепер, зрадивши царя, хочуть творити самостійну Україну (Русь). Вони зрадили не тільки царя, а й клятву, складену в церкві: вони знеславили Христа, вчинили смертний гріх. Церква не може смертних грішників, які задумали державність творити, підтримати.

603. Гетман Брюховецький, почувши, що таїна Старшинської Ради викрита, негайно видав Універсал до Українського народу, що “українці відлучуються від москвинів”, бо москалі з ляхами вирішили в Андрусові “Україну, отчизну нашу милу руйнувати, пустошити і в ніщо обернути, вигубивши у ній всіх великих і малих жителів”.

Україна на основі Андрусівської умови була вторжниками поділена — Лівобережна — це колонія Москви, а Правобережна — це колонія Польщі. Запорозька Україна (як запорожці казали Січ-Мати) була країною, де могли переховуватися месники народу, тікаючи від польсько-москвинських загарбників.

Старшини гетмана Брюховецького закували московського воєводу Загрязького. І передали гетманові Петрові Дорошенкові, який посадив воєводу в Чернігові у в’язницю. Воєвода Огарьов з жінкою тікав. Українці догнали і ранили його, жінку відвезли до лікарні. Воєводи Ржевський і Толстой утекли: їх своєчасно повідомив протопоп Семеон Адамович.

(Є щось за дуже людяне в характері українців: бачучи, що москаль-воєвода тікає з України, вони йому тікати помагають: головне, щоб ішов додому, не був гнобителем. А того, хто під час втечі був ранений, везли в лікарню, підліковували, давали сумку з хлібом і салом, і казали: “Москалику, іди, чоловіче, з Богом геть від нас. Не грабуй нас”.

Якби українці були такими жорстокими з москалями, як є жорстокі москалі з українцями, Україна була б вільна, квітуча, славна і могутня, і загарбницький чобіт Москви не топтав би її поля).

Посол Василій Тяпкін написав у Москву “до государственного дєятєля Ордіна-Нащокіна” листа, що українське населення відмовилося давати харчі. І побило москалів (рускіх) у Срібному, Переволочній, Варві, Журавцях, Іваниці, Монастирищі, Ічні, Красному, Колядині та в інших селищах.

604. 7 червня. Коло Диканьки військо гетмана П. Дорошенка зустрілося з військом гетмана Брюховецького. Косаки сказали, що гетман Брюховецький, прислуговуючись Москві, запроторив полковника Височана Лисянського в Сибір. Збирав тяжку данину для москалів. І тепер вони не хочуть бути йому підлеглі, перейшли до гетмана П. Дорошенка. Гетман Брюховецький не хотів підпорядкуватися гетманові Дорошенкові і тому був убитий косаками 7 липня (1668 р.).

(Брюховецький ввійшов в історію, як слухняний лакей Московитії, але й він, бачачи, що Москва грабує його милу Вітчизну, чуючи, що в народі клекотить ненависть до вторжників, відважився “підняти зброю проти російського панування”).

Гетман Петро Дорошенко став гетманом всієї України (Руси). Щоб бути сильнішим в розмові з Польщею і Московією, він починає дипломатичні переговори з Туреччиною. Зробив Чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного своїм намісником на Лівобережній Україні. Дем’ян Многогрішний просить гетмана Дорошенка, щоб він поміг вигнати москалів з Сіверщини: бо воєвода Ромодановськии грабує населення і каже, “гдє московський солдат, там і московськая земля” і “московськая власть”.

605. У церквах попи підбурюють побожних православних повстати проти гетмана Петра Дорошенка, кажучи, що він не хоче єднатися з православною Москвою, тримає добрі стосунки з Туреччиною. Чернігівський єпископ Лазар Баранович отримав коштовні соболі з Москви. І від імени попівської братії проголошує, щоб Сіверщина і вся Україна (Русь) визнала підлеглість Москві. Воєвода Ромодановський сказав Дем’янові Многогрішному, що попи його прокленуть, коли він не віддасть Сіверщину під контролю московського війська.

Дем’ян Многогрішний був “наказним гетманом”: ставлеником гетмана Петра Дорошенка. І без згоди Дорошенка не міг давати розпорядження. Дорошенко оголосив, що перебування Московського війська на землях України (Руси) без його згоди незаконне.

606. 1669 року (16 березня) у Глухові (Новгород-Сіверському) Дем’ян Многогрішний був проголошений гетманом Лівобережної України. Він, виконуючи волю грізного Чернігівського єпископа Лазаря Барановича, погодився, щоб Сіверщина перебувала під московською окупацією. У цей час при допомозі попів (агентів єпископа Лазаря Барановича) було запорозьких косаків намовлено, щоб вони не визнали зверхности гетмана Петра Дорошенка, бо “він ненадійний православний”. Запоріжжя не визнало Петра Дорошенка гетманом. (Гетманом Січі Запорізької стає Михайло Ханенко).

Гетман Дорошенко прагне об’єднати Україну (Русь), хоче з Правобережної України вигнати поляків, звертається за допомогою до Турції. Голосить, що має бути один народ, один гетман, одна держава. Москвини, Поляки, Турки можуть перебувати в союзі з Україною, та вмішуватися в її внутрішні справи не мають права, з України повинні вийти московські вторжники.

Гетман Дем’ян Многогрішний, не дуже слухаючи Москви, організував тридцятитисячне військо. І тримає таємний зв’язок з гетманом Петром Дорошенком. Гетман Многогрішний сказав, щоб московські воєводи виїхали з міст Лівобережної України. І він перестав їм давати харчі.

607. 1672 рік. 13 березня. (Москвини організували в Україні так звані “охочекомонні полки”, на зразок опричнини царя Ґрозного. “Охочекомонні” складають присягу, що готові вмерти за “вєру православну”. Вони перебувають під командою москвина-воєводи, своєму гетманові Дем’яну Многогрішному не підкоряються. Їх одягають і озброюють москвини, а годують українські селяни).

“Охочекомонний полк”, натхненний Чернігівським єпископом Лазарем Барановичем (з дозволу Ромодановського), увірвався у місто Батурин. Зв’язав “ізмєнніка” гетмана Дем’яна Многогрішного. І він і його брат Василь, і полковник Гвинтівка, і його син Петро і сотник Грибович, як “изменники-гетманьі й старшиньі” (“История СССР”, стор. 302) були привезені в Москву на катування. І. Крип’якевич пише, що справи москвофільської партії “проводив чернігівський єпископ Лазар Баранович”.

Єпископ Лазар Баранович тішився подарунками; “йому надано село Киянку з трьома іншими селами й посполитими на власність”. Він виганяв селян з сел Плоского і Шатрища на працю. Селяни гнівалися на “святого отця”; казали, що вони не є його “посполитими”. Піп Леонтій Касперович мав, як свою власність, села Дерні і Ришпиське та млини.

608. Протопоп Семеон Адамович (це ж він повідомив воєводу Шереметєва про таїни Старшинської Ради гетмана Брюховецького) має дарунок: “село Кладкове з усими посполитами на власність”.

З Батурина була “под караулом” вивезена в Москву родина гетмана Д. Многогрішного. Многогрішний був катований жорстоко. І з родиною вивезений у Сибір на вічну каторгу. На руках єпископа Лазара Барановича (і підлеглих йому попів) кров гетмана Многогрішного, кров українських старшин, які були закатовані в Сибірі. Вибілювати чорноризних зрадників, називаючи їх лагідним словом “москофіли”, не можна. Родитися в Україні, бути українцем, живитися з праці рук українських, звати себе добродієм народу і бути москофілом (приятелем загарбників, гнобителів народу), о, яка неморальна релігія, яка погань її пишноризні єреї!

609. Турецький султан Могамет 4 отримав повідомлення від гетмана Петра Дорошенка, що українці не мають на меті воювати з Турцією. Таке запевнення маючи, султан Могамет у липні почав війну з Польщею.

18 липня гетман Дорошенко розгромив Польське військо біля Батога. Поляк (учасник бою) написав: “Не пам’ятаю більшої польської втрати і більшого розгублення між поляками”. У жовтні українські війська оточили Львів. 16 жовтня підписаний Польсько-Турецький договір: Польща платить Туреччині данину 22 тисячі дукатів.

Гетман Дорошенко дав наказ, щоб польські вторжники вийшли з України. Гетман не задоволений, що султан Могамет підписав у Бучачі мир з Польщею. Москва і Польща довідавшись, що гетман Петро Дорошенко створив могутнє військо, має союз з Туреччиною, прагне об’єднати землі України (Руси), почали таємно діяти.

Нововибраний гетман Іван Самойлович і єпископ Лазар Баранович умовилися з кошовим Запорозької Січі: спільно вимагати від гетмана Дорошенка зречення від булави, бо він спільник бусурманський: діє на шкоду православної Москви. Запорозький кошовий Сірко — відважний і здібний полководець, безталанний політик, засліплений православний. Він послав запорожців до Чернігова, щоб вони забрали булаву: гетман Дорошенко їм булави не дав.

610. 1676 рік. Вересень. Гетман І. Самойлович при допомозі москалів оточив Чернігів: гетман Дорошенко віддав булаву, покинув Чернігів, почав жити у селі Сосниця на Лівобережній Україні. Правильно написав Т. Шевченко: “дурний попович — гетман Самойлович”. Не знає він, що через пару років москвини знайдуть ще зручнішого пана-раба, і при його допомозі й у нього заберуть булаву й привезуть “под караулом” в Москву на тортури. Є щось хоробливе в поведінці старшин, є щось звихнене у способі думання: уміймо відважно глянути в жахливе обличчя цієї дійсности, уміймо оздоровити себе, здисципліновуючи свої почування і мислення.

611. З Москви прийшов таємний наказ: у селі Сосниці безборонного гетмана Дорошенка схопити, закувати і “под караулом привезти в Москву”. Гетман Самойлович наказ Москви виконав. У Москві катували гетмана Дорошенка. І потім вивезли на вічне заслання у холодний Волокамський край. Мріяв він побачити хоч перед смертю милу Україну. Не здійснилися мрії: 19 листопада 1698 року (на 71 році життя), після вісімнадцяти років мук на каторзі, помер гетман Петро Дорошенко.

Гетман Петро Дорошенко залишив для грядущих поколінь писання, які збереглися в історичних архівах. Він пише: “Не це сам від себе смію світові об’явити, але багато побратимства мого, моїх ровесників, можуть ясно мені засвідчити, що я ще з молодих літ звик ніякого зла нікому з синів моєї Вітчизни не бажати. Коли Божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десяти літ, ні в чим іншім не був мій умисел, а тільки в тому, щоб помогти вольності Запорозького війська і зберегти безпеку і цілість Вітчизни”.

612. 1677 рік. У Европі й Азії пошановані сини імператорів, королів, цісарів, ханів, шахів, магараджів, султанів. Гетман Богдан був володарем України (Руси), його армія розгромила армію Польської імперії тоді, коли Польща жила на вершинах своєї могутности. Володарі Европи і Азії вважають гетмана Богдана некоронованим королем.

Де живе Юрій-син гетмана Богдана? У монастирі. Турецький султан Могамет 4 дав наказ Константинопольському патріярхові Деонисію 4, щоб він Юрія Хмельницького “розстриг з чернецтва”. Патріярх Деонисій виконує волю султана. Патріярх сказав султанові, що Русь у древні часи звалася Скитією, потім — Сарматією. Турція визнала гетмана Юрія Хмельницького князем Сарматії. Гетман-князь Сарматії Юрій оголосив універсал, що він повертає народові волю, незалежність. Запорозькі косаки знають, що гетман Богдан, часто звертаючись до них, казав: “Ми єстем Сармати!”

613. Гетман-князь Сарматії (України-Руси) іде, маючи Турецьке військо, щоб сісти на батьківський престол. Він оголосив, що його столицею є Чигирин.

(Гетман Юрій не був турецьким вислужником, султанові присяги не складав. Туреччина прагнула ослабити агресивні пляни Московії і тому їй вигідна була самостійна Україна, очолена гетманом, неприхильним до Москви). Москва найняла німецьких офіцерів, майстрів і при допомозі свого раба-гетмана Івана Самойловича ставить навколо Чигирина оборонні споруди.

Чигиринське населення, побачивши москалів, почало вигукувати: “Москва, чого ти шукаєш на нашій землі? Чому вторгнулася в нашу хату?” Бунтівливе й горде Чигиринське населення було перегнане на лівий берег Дніпра: чигиринці почали селитися на берегах річки Орель.

614. У 1678 році Турція взяла Чигирин. Гетман Юрій пройшовся по руїнах столиці. Оплакав місто свого дитинства. Чигирин — попіл, руїни, вулиці засіяні трупами. Гетман Юрій вирішив заснувати столицю в місті Немирів.

Москва прагне, щоб у Києві сиділи православні єреї, віддані Москві. Польща прагне, щоб у Києві сиділи православні єреї, віддані Польщі. При допомозі “святої, соборної і апостольської церкви” можна зручно експлуатувати киян. Обманювати їх, залякувати, тримати в покорі — у тьмі духовного рабства, речучи їм: “Любіть рідну церкву”.

Польський король Ян Собєський 10 березня 1675 року призначив свого шпигуна Шумлянського адміністратом Київської митрополії. “Король завзивав руське духовенство і весь народ до послуху єпископу Йосифу Шумлянському”; “Шумлянський був добре підпитий. Коли за містом О. Ловецький попросив у нього благословення і хотів вертати додому, єпископ велів йому сідати на коня і їхати з собою. Старий священик не міг сісти на коня і випрошувався від тої чести. Тоді розгніваний Шумлянський велів своїм людям висадити його на сідло, а потім зіпхнути. О. Ловецький, падаючи з коня, зламав собі карк, а Шумлянський з карети ще стрілив на нього з пістолета, а потім, лишивши ледве живого посеред шляху, поїхав далі. Таких випадків було більше, бо Шумлянський був чоловік завзятий” (Іван Франко, “Громадський голос”, 1898 р., стор. 17—21).

“Тоді Шумлянський рішається прийняти юнію і дня 7 березня 1677 р. складає на руки Київського католицького митрополита Кипріяна 2 Жоховського, у приязності короля, заяву приєднання до Українсько-Білоруської католицької церкви. Робить це без розголосу, щоб з’єднати до католицької церкви й деякі монастирі в своїй єпархії та й загал православних” (Г. Лужницький, стор. 400).

615. 1685 рік. Луцький єпископ Ґедеон (Четвертинський) тепер є Київським митрополитом, який прихильність проявляє до Московського патріярха. Православні християни України (Руси) підлеглі москвинові; москвин є їхнім духовним батьком (патріярхом)?

“Від самої смерти Хмельницького вело духовенство перед у москофільстві, перешкоджаючи Гетманській політиці, як Філимонів і Баранович” (М. Антонович, стор. 65). Архиєреї Філимонів, Баранович, Адамович і сотні їм подібних сповідали гетманів, полковників, косаків, отримані таїни продавали за золото і коштовні соболі московським воєводам Шереметєву, Ромодановському, Баратинському, Бутурлінові, Трубецькому.

Справа не у москвофільстві, а в тому, що вони (єреї православія) організували бунт полковників проти гетмана Виговського, проти гетмана Дорошенка. Вони викрили таїну Старшинської Ради гетмана Брюховецького, яка обговорювала справу арешту московських воєвод і проголошення самостійної гетманської України (Руси).

(Так є, з доброї чи злої волі православіє в Україні (Русі) було знаряддям гноблення і обману народу. Обману? Так, — час вже знати, що ми українці (потомки скитів) вели війни з Візантією.

Візантійський патріярх проголосив (і канонізував) “Свято Похвали Богородиці”, яка “помогла візантійцям затопити скитів у Босфорі”. У п’яту суботу великого посту греки з акафистом хвалять “Покрову” за таке “покровительство”. Ми (після хрещення Руси) стали людьми грецької віри. І це грецьке антиукраїнське свято (свято проклинання українців) відзначаємо, бачачи в рідній церкві рідні святощі, національні.

Яка ж різниця: москвини під час бою з Українськими партизанами утратили свого генерала Ватутіна; оголосили його героєм, поставили йому пам’ятник у Києві. Українці, виховані в дусі московської большевицької віри, відзначають свято вшанування Ватутіна (свято проклинання українців). І бачать в цьому національні гордощі й святощі).

616. 1686 рік. Турецький султан Могамет 4 призначив свого громадянина архиєрея Деонисія константинопольським патріярхом. Патріярх Деонисій служить мусульманинові. Скарби, які на протязі віків архиєреї перетранспортовували з Києва до Константинополя, турки забрали; патріярх збіднів...

У Московському державному православії є думка, що “дєнґа не Бог, но полбога єсть”; “дєнєжка откриваєт нєбєса”; “церковніки цєнят золотого тєльца”. І повезли москвини до патріярха Деонисія 4-го “золотого тєльца”...

Патріярх Деонисій побачив 120 коштовних, на вагу золота, сріблистих соболів і золоті червонці. “Що хоче від мене Москва за такі коштовності?” — спитав патріярх. “Дай нам записку, що Київ, “мать городовь рускихь” і всіх побожних православних Київської митрополії віддаєш Московському патріярхові”.

(Візантія охрестила Україну (Русь) і підпорядкувала її своїм законам, думаючи її звізантиїзувати-огречити, затерти на Русі сліди Русі; освічені люди мали б у Києві говорити по-грецькому, а раби православні зіпсутим грецьким діялектом, церковно-слов’янська мова утратила б значення; Русь стала б частиною території Візантійської імперії. Пляни патріярха і імператора Візантії перекреслили дві події: хан Батий у 1240 році взяв Київ, а султан Могамет 2 в 1454 році взяв Константинополь.

617. (Батий мав татарську віру: національні віри майже ніколи не були призначені на експорт. Коли б Батий був католиком чи мусульманином, він би вогнем і мечем навернув би Україну (Русь) на ту чи іншу віру. Він ставився відразливо до хліборобського життя, не мав на меті українців отатарювати. Орда, як знаємо, почала падати тоді, як поділилася на татар-християн і татар-мусульман. Татари-мусульмани побраталися з турками, а татари-християни побраталися з москалями (рускімі).

Патріярх Деонисій, як бачимо по документах, продав побожних православних України (Руси) в Московське рабство і видав московському послові Нікітічу Алєксєєву патріяршу розписку, що “прийнято від господіна Нікітіча Алєксєєва три сорока соболєй і двісті червних: податель же благих Господь да будєт мздодавєц Вашєму державнєйшому царствію”. (Записка продажу православних українців зберігається в архівах Московської патріярхії).

618. 1686 рік. Москва і Польща обговорюють справи продажу Києва. “Ми не можемо звати себе Руссю, не маючи у своїх руках Києва. Москва не Русь. Приєднавши Київ до Москви, ми скажемо, що Русь змінила помешкання. Москва стане Руссю, а Київ її провінцією. Купімо Київ”, — москвини думають правильно: усе — для Москви. Москва заплатила Польщі за Київ 146.000 рублів.

На Дніпровій кручі сидить сліпий бандурист, біля нього — поводир. Кияни знають, що мандрівні монахи бандуристові випекли очі, назвали “неофітом”. Не вбили — люди врятували. З очей течуть сльози, сліпець тремтливим голосом співає, ридає: “Єреї-боввани, клянуть вас, кияни! Ви Київ хрестили мечами, бичами... об’їдались медом, сиром, калачами. Щоб ви пощезали, навіки пропали. Чуєте, кияни! Ляхи-варшав’яни москалям-татарам Київ продали! А попам байдуже — люблять церкву дуже, рідною зовуть, киян в церкву звуть, вчать Москві служити, ікони любити, у покорі жити, во віки і віки, щоб були кияни духовні каліки. Кияни, кияни! Залікуйте рани і куйте мечі та вдень і вночі! Пишіте мечами віру і молитву, з лютими катами починайте битву! Починайте всі на святій Русі!”

619. 1687 рік. 22 липня московський воєвода Василій Ґоліцин дав наказ поставити “под караул” гетмана Івана Самойловича за “ізмєну. У кайдани закували..., ребра поламали, привезли в Москву. Без слідства й суду (у Москві порядок ханський) біля Кремля катували. На стегнах розпеченими щипцями м’ясо виривали — і на досмертну каторгу в Сибір заслали. За що карають?

Воєвода Ґоліцин потерпів поразку, ідучи війною проти Кримської орди. Щоб слави воєводської не затьмарити, він оголосив (не маючи жодних підстав) гетмана Самойловича “ізмєнніком”: виновником поразки. Гетман, оправдуючись казав, що то не він, а татари в степу суху траву підпалили; “врьош хохол!” — сказав Ґоліцин.

Є закон: той, хто зрадив рідний народ, щоб багатіти, прислуговуючись чужинцям-загарбникам, щастя не матиме. І тепер силу цього закону пізнав гетман Самойлович. Його маєтки і скарби забрали москвини-загарбники. Полковник Григорій (син гетмана Самойловича) пробував боронити тата, був зв’язаний і закатований.

Полковник Яків (син гетмана Самойловича) вивезений в Сибір: був на смерть закатований в 1689 році в Тобольську. Гетман Самойлович склав кості в Сибірі, проклинаючи “возз’єднання двох братніх народів”. (У літописі читаємо, що “полковникові Григорію (синові гетмана Самойловича) в Сівському тричі довелося рубати голову, бо не було доброго ката”).

620. 24 липня (два дні після арешту гетмана Самойловича) біля річки Коломак був Іван Мазепа вибраний гетманом. Хто він? Біля Білої Церкви є село Мазепинці: тут родився Іван 20 березня 1632 року. Мазепинці Іван отримав у спадщину від батька Степана; знав Іван, що брат його діда Федір Мазепа був в 1597 році на смерть поляками закатований у Варшаві.

Іван був вихований у Києві, “учився у Могилянській колегії”, вивчав латину, риторику, рідна мова у “Києво-Могилянській академії” була попами заборонена, названа холопською, противною для Ісуса Христа.

Київський римо-католицький єпископ Лєщинський, бачачи, що Іван має добрі вроджені манери, зробив його слугою короля Яна Казиміра. Король послав Івана в Голяндію учитися артилерійської справи.

Іван учився в Голяндії три роки. Побував у Франції і Німеччині. У 1659 році він повернувся до Варшави. Він був красивим, розумним, мав поетичну вдачу, вчив польських шляхтичів “бонтону”, законів етики. Король посилав Івана, як мудрого дипломата, з листами до гетмана Юрія Хмельницького. Польський шляхтич Ян Пасек злився, що найкращі шляхтянки уважно ставляться до Івана Мазепи, улюбленця королевого.

Іван не знав, що є закон: ніхто, чужому королеві прислуговуючись, не вмирав у славі. Король підтримав Яна Пасека. Іван з Варшави повернувся в село Мазепинці. Гетман Петро Дорошенко зробив Івана сотником. У білоцерківського полковника Семена Половця була донька Анна, з нею Іван одружився.

621. Гетман Петро Дорошенко зробив Івана послом. Іван їхав у Туреччину, маючи відділ косаків і відділ татар. Запорожці зустріли: татар порубали, косаків відіслали до гетмана Дорошенка. Іван пішов до гетмана Самойловича.

Москва устійнює порядок: гетман Іван Мазепа і полковники та єпископи і попи звільнені від податків. Звичайні косаки, селяни, ремісники обікладені подвійним податком. Люди тяжко працюючи, годують полковників, старшин, наглядачів, попів, єпископів, московських воєводів і солдат.

Косаки бачать: рідні полковники з воєводами-москалями і попами у розкошах купаються, тяжко працюючі люди (“чернь”) юшки не мають, не мають чим тіла прикрити. Попи речуть — “терпіте, раби Божія, на тому світі нагороду матимете”. Москвини порють спини батогами: продовжують утверджувати “возз’єднання двох братніх народів”.

Повсталі селяни і косаки схопили Прилуцького полковника Лазаря Горленка. Сказали, що він рідних людей гнобить і зайдам-москалям догоджає, зв’язали слугу московського і вкинули у піч, щоб він згорів. У Переяславі переяславці побили полковника Левка Полуботка. У Ніжені ніженці назвали полковника Ярему “московським рабом”; він утік, рятуючи життя.

622. 1689 рік. Серпень. Гетман Іван Мазепа їде з старшинами, радниками (усіх разом 300 осіб) до Москви за “ярликом”. Має відбутися стріча з ханом-царем Московії. Петро 1 сів на престол, прогнавши сестру Софію. Гетман Мазепа став по стороні Петра.

Гетман Мазепа і його старшини побачили, що в Московії “крестяни” поставлені в становище скотини: їх можна купляти і продавати. “Крестяни”-раби гнуться до землі, побачивши боярина. Старі раби-діди стають навколішки, як проходить купець, воєвода, боярин: є щось зовсім чуже слов’янській вдачі.

Україна (Русь) підлегла Московській патріярхії зобов’язана мати ті рабські закони, які має Москва. Чому? Коли б українські селяни жили, як вільні люди, про їхнє життя довідалися б москвинські селяни: “вольность хохлацька” деморалізувала б “строй жизні московской”; появилися б заворушення, бунти, упав би трон государя Московитії. “Возз’єднання двох братніх народів” має в Україні (Русі) запровадити кріпаччину; це економічно зміцнить Москву і паралізує в Українському народі дух вольности, козакування.

(“Злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці. Разом з Росією її чекає тепер велике майбутнє” (В. Г. Бєлінський). Якщо Малоросія єдинокровна з Московитією (Росією), то тоді малороси — це півазіяти. А що ж сталося з українцями (русичами) — богатирями Слов’янського світу?

623. Гетман Іван Мазепа їхав з Москви до Батурина, боязко оглядаючись. Він довідався, як москалі (рускіє) катували гетмана І. Самойловича, і журився. І думав: українець поприятелював з москвином, принизив Україну, свій рід і сам себе запріг у ганебне ярмо неволі. Чи ж можна ждати від москвина милосердя: москвини свого боярина Шакловитого зарубали сокирою і катували його родину. У Москві кожний живе в страхові: ніхто нікому не вірить, уста й душі замкнуті, й такий гнітючий стиль життя Москва хоче накинути й Україні, щоб і на українця дивилася Европа так, як і на москвитянина.

У Батурині гетмана І. Мазепу вдень і вночі охороняє Московське військо: шпигуни слідкують за кожним його кроком. З Москви прийшов таємний наказ: обережно, але наполегливо гетман зобов’язаний українському життю давати московські порядки такі мудрі, які були в могутній Орді: раби служать дворянам, а дворяни цареві.

Генеральний писар Василь Кочубей у присутності писаря Петра Іваненка прочитав гетманові Мазепі директиву, прислану з Московії. Мазепа відповів, що він сидітиме в Батурині, помагатиме попам дарами, ставитиме церкви, сперечатися з полковниками не буде. Гетман (після того, як повернувся з Московії) став мовчазним і самітнім. Стогін закатованих Москвою гетмана П. Дорошенка, гетмана Д. Многогрішного, гетмана І. Самойловича чув він у душі своїй.

624. 1692 рік. Писар Петро Іваненко, таїни канцелярії гетмана Мазепи знаючи, утік з Батурина. Куди? Кому виявити таїну? Українець деморалізований православієм — українець не вірить українцеві. Писар Іваненко 26 травня з декількома запорожцями прибув у Крим до хана. Сказав ханові, що Москва хоче українців поробити темними рабами, підкупила патріярха візантійського Іоакима. І він два роки тому заборонив в Україні (Русі) всяке (навіть церковне) українське письменство мати; тільки стару болгарську мову киянам дозволяє в церквах чути.

22 червня Петро Іваненко (відомий як Петрик) видав Третій Універсал до рідного народу, пишучи: “Годі дивуватися, що нашим ворогом є король Польщі. Колись ми йому підлягали, але з Божою допомогою, при Богдані Хмельницькому, визволилися з його підданства. І Польща й досі не може прочуняти.

Не диво також, що ворогує з нами хан Криму, ми чинили шкоди Кримській державі й досі чинимо. Але дивні за те вчинки московських царів: не шаблями ж вони нас завоювали, наші ж прадіди ради віри християнської піддалися їм по вольній волі.

Московські царі захистилися нашими українськими грудьми перед усіми своїми ворогами, так що відкіль би вороги не прийшли, то платитимуть спершу наші міста і села, наших людей братимуть у полон, а Москва сидітиме за нашими плечима, як за муром. Але цього Московщині мало.

Московщина всіх українців хоче повернути у своїх невільників і холопів. Вона забрала у неволю гетмана Многогрішного, забрала у неволю гетмана Самойловича, що обороняли нас, а тепер і нас хоче повернути у досмертну неволю!”

“Гетманові Мазепі сказала Москва роздавати маєтності старшині війська Запорозького, а старшина нашою братією поділилася між собою, позаписувала її собі й дітям своїм у довічну кріпаччину, і тільки ще того не робить, що не запрягають їх до плуга. Москва підтримує старшину у всьому, бо знає, що коли наші люди зведуться нінащо і помужичаться, то москалі тоді заволодіють Дніпром, Самарою і скрізь поставлять фортеці, що не можна буде українцям і ворухнутися”.

“Я покинув батька, матір, жінку, родину та чимало добра, і тепер закликаю вас до боротьби за цілість нашої Батьківщини і волі. Не на те ми розпочинали діло, щоб руйнувати власну Батьківщину. Погані ті птахи, що власне гніздо каляють, поганий той господар, що власності руйнує. Ми йдемо по Україні, щоб визволити братів наших і себе від грабежу Москви та її послушників”.

“Самі ви, розумні голови, поміркуйте: чи краще страждати в неволі, бути наймитом чи паном своєї землі? А хай це вам, панове, буде відомо, що сам гетман Мазепа, за порадою всіх полковників, послав до мене потайки чоловіка сповістити, що як тільки ми при допомозі хана Кримського дійдемо до ріки Самари, то всі вони відсахнуться від Москви і вкупі з нами стануть воювати проти гнобителів-москвинів. Отже, панове, коли ви тепер не станете до своєї вольности, то знайте, що загубите її назавжди і будете довічними москвинськими невільниками, і ніхто вже потім не заступиться за вас!”

625. Гетман Іван Мазепа в думці згідний з універсалом писаря Петра Іваненка. Та він знає — полковники його живуть у великих розкошах, біля них сидять попи, монахи, “довєрочниє” московські люди, у Києві сидить митрополит — слуга Московського патріярха, на церковних і старшинських маєтках працює “чернь”, для якої піп — заступник Бога. Усі мислі на сповідях контролюються попами, монахи постійно сновигають між Києвом і Москвою. Залізо, гроші, тортури, “Божий промисел”, пекло, рай тепер поставлені на службу Москві.

Гетман Мазепа, усе це знаючи, пише листа до Запорозького кошового Гусака, щоб запорожці не підтримували Універсалу Петра Іваненка. Петро Іваненко, маючи допомогу Кримського хана, спинився на Кам’яному Затоні. І послав послів на Запорозьку Січ. Запорожці зустріли послів з хлібом і сіллю, їм припали до серця слова Універсалу. Кошовий Гусак — ні проти, ні за.

500 запорожців, покинувши кошового Гусака, пішли до Петра Іваненка. І вони на Кам’яному Затоні проголосили Петра Іваненка (Петрика) гетманом України (Руси). І гетман Іваненко, підійшовши під Полтаву, послав послів, щоб полтавці і косаки до нього приєдналися. Гетман Мазепа об’єднав полки і йде проти гетмана Петра Іваненка.

Моральна державна основа по стороні гетмана Іваненка. Він жодній чужій силі не служить, присяги ханові, королеві, цареві, султанові не складав. Хан Кримський, знаючи, що Москва хоче знищити його ханство, хоче, щоб держава Українського народу була в союзі з Кримом: такий союз може бути тепер міцним, бо він взаємно вигідний.

Хан, побачивши, що гетман Мазепа свої війська виставив проти гетмана Іваненка, забрав своє військо до Криму. З групою вірних запорожців пішов гетман Іваненко на південні степи України.

626. 1693 рік. Гетман Іваненко знову видав універсал, пишучи: “Не спокушайтеся, брати запорожці, що московські царі присилають вам червонці. Не туліться до Москви, як риба-судак до невода, що її ще не затягли неводом, а вона сама приляже до нитки та й тягне її рибалка туди, куди попереду вже затягнув другу рибу”.

“Так, ви по добрій волі притулилися до Москви, а вона робить з вами те саме, що попереду зробила з тими, що вже вперше прибрала у свої руки”. (Який пророчий, світлий, практичний, переконливий склад мислі і яка благородна сила духовного осіяння у тебе, гетмане Іваненко! Усе, усе так сталося, як ти пророкував). Заворушилися попи: хочуть убити пророка-гетмана Іваненка.

Москва, боючись пророкувань гетмана Іваненка, іде з гетманом Мазепою громити Крим. Знищивши Кримське ханство, вона позбавить Україну (Русь) союзника і матиме повну волю перетворити українців у стадо побожних православних рабів, підлеглих Москві.

627. Гетман Мазепа підійшов до Криму, громить Кримські фортеці. І він проголосив, що дасть 1000 карбованців тому, хто уб’є гетмана Іваненка. Піп Афанасій у селі Кишенки проголосив, що Яким Вечорка життя віддав за рідну церкву, за святу апостольську православну віру. Що ж накоїв побожний православний раб Яким Вечорка. Він, прикинувшись вірним запорожцем, підійшов до гетмана Іваненка і встромив йому ніж у серце: упав пророк Іваненко. Побожний православний братовбивець тікав до попа Афанасія, запорожці спіймали і голову йому відтяли.

Історик О. Оглоблин пише, що таємно по стороні гетмана Петра Іваненка стояв гетман Мазепа. І хотів “скласти умову з Кримом і за Кримською допомогою вибитися з-під Московської зверхности, вийти з протитурецької коаліції, добитися кращих умов для української торгівлі на Чорноморщині і творити самостійну Українську Державу”.

Але коли гетман Мазепа побачив, що по церквах попи, підлеглі Московській патріярхії, підняли шалену пропаганду проти антихриста, безбожника гетмана Іваненка, він (Мазепа) примушений був залишитися підлеглим Москві. Дух православного Якима Вечорки демонстрував торжество побожного раба, занепад основ національної моралі.

628. 1696 рік. Усім, хто ганьбить гетмана Івана Мазепу, кажу: він був вихований попами. Він був тероризований попами. Він їх боявся, він їх золотом обсипав, він їм каплиці будував, митри, ризи дарував і в душі він ненавидів їх.

Він понад все любив “ту чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі”; він грав на кобзі, пісні складав і плакав. Він, наражуючи себе на муки, видав Універсал, пишучи до старшин і землевласників, щоб вони вище усталених законів не брали з народу данини і кріпацтво злагіднювали.

Він відбирав маєтки у тих поміщиків, які по конюшнях пороли спини кріпакам і казали, що духовенство благословляє наносити до “девяти, двадцяти і сорока ран”: б’єш тіло -спасаєш душу. Шереметєв, почувши, що гетман Мазепа стає в обороні “хрещеного скота”, здобуває “любов в народі”, дав наказ попові Лаврентію, щоб він увійшов у довір’я гетмана і про все почуте записував. (У доносі, писаному в 1699 році попом Лаврентієм, зазначено, що “Мазепа церкви будує, а до царя православного прихильности немає”).

Є такі оборонці народу, які ганять гетмана Мазепу, що він мав “у 48 містах, містечках, селах і хуторах 24.816 посполитих дворів з 155.622 підданими”. Він не мав права не мати. Він би був замордований, коли б пішов у народ і людям роздав свої маєтки.

(Всі полковники, єпископи, попи мали, як приватну власність, села, поля, де працювали їхні піддані; в часи гетмана Мазепи такі порядки вважалися справедливими і церквою освяченими).

629. 1702 рік. Померла Анна, жена гетмана Івана Мазепи. Генеральний писар Кочубей, його жена і донька Мотря співчувають гетманові. Кочубей єдиний татарин-вихрест, який відіграє в Батурині визначну роль. Зов крови — справа, яку не можна завжди нехтувати. Гетман тим полковникам, які кажуть, що треба знищити Кримських татар, відповідає: “Залишіть їх у спокою! Вони незабаром стануть нам у пригоді”. Кочубей ненавидить Кримських татар, бо вони мусульмани. Кочубей любить Московських татар, бо вони православні, мають становище бояр, воєвод, визначних купців, вони у Москві найвпливовіші люди; цар Петро І — півтатарин.

Москва і Польща гноблять Україну (Русь), поділивши її на Правобережну і Лівобережну. Українці хочуть об’єднатися, щоб вигнати з своєї Вітчизни вторжників (москвинів і поляків). Полковники Самусь і Палій розгромили поляків-вторжників під Бердичевим.

630. Поет Данило Братковський, виконуючи розпорядження Самуся і Палія, прибув на Волинь. У селах читав вірші селянам: говорив, що тільки вільні люди шляхетні. Москалі і поляки поробили українців невільниками: щоб українці, живучи в неволі, притупили свій розум і охлопили свої почування, смаки і манери. У поляків і москвинів є домовленість: ловити українців, здібних правильно думати, і відрубувати їм голови. Сіра маса людей, залишившись без провідного мозку, буде смиренна, як стадо овече.

Поляки схопили поета Братковського. Забрали у нього вірші, листи, заклики. І в Луцьку поставили гордого поета “під воєнний суд”. Залізні голки під нігті забивали, зуби кліщами виймали, поодрубували пальці на правій руці, щоб не міг слова написати. Він лежав зв’язаний, цілував рідну землю; від плачу й мук трепетно здригався. І казав, що коли б він був в Україні одним українцем, то й тоді б боровся, щоб Україна була вільна від польського і московського гніту. Боротися за волю, значить боротися за право бути людиною. 16 листопада ляхи поклали голову поета Данила Братковського під сокиру. У літописі читаємо, що поляк-кат сім разів рубав голову, “заки відрубав її”.

631. Гетман Іван Мазепа, гостюючи у Кочубея, сказав: “Що це за радість для мене жити у вічній небезпеці? Чи не є я, як віл, який кожної хвилини жде на удар довбнею? Я подумав би про нашу свободу, але мені ніхто не хоче помогти?” І (глянувши на Кочубеїху) гетман сказав: “А твій чоловік зовсім не хоче мені помагати”.

Гетман Мазепа знає, що архиєреї тримають мислення і душу народу в своїх руках, вони всесильні і вони неморальні, бо продажні. Гетман не може їм сказати, що він любить Україну більше, як Москву і Польщу.

Київський митрополит (ставленик Московії) служить Москві. Архиєпископ Й. Шумлянський (підкуплений королем Польщі) підпорядкував Львівську єпархію Римові, служить Польщі. З ними гетман не може говорити про створення української державности: їм українська державність не потрібна, їм потрібні українські вівці, щоб вони могли їх доїти, стригти, здирати з них шкуру: покірним обіцяти винагороду на небі, а непокірних — карати ранами.

(“Коли львівські міщани за жебрані гроші заложили у Львові школу і шпиталь, то православний єпископ Балабан виступив як найзавзятіший ворог тої справи національної праці, перехоплював і бив студентів і вчителів”, “Трохи інакше було в Києві, де попи, за почином Петра Могили, піддержали первісну братську школу і зробили з неї “академію”, та попи ж і тут перші повернули оглоблі в інший бік, до Московщини”. “У часі розбору Польщі Руська народність в Галичині знаходилася в найбільшім упадку. А через що? Чи не було руських біскупів, руських попів, руських монастирів. Де там! Були, тільки всі були спольщені. Біскупи були шляхтичі і здавен давна привикли вважати хлопа за бидло. Вони були наскрізь поляками, говорили і думали по-польському, а тільки держалися руського обряду”), (Іван Франко, “Громадський голос”, 1898 р., ч. 22— 24).

632. Гетман Мазепа, щоб піддобритися єреям, посилає гроші монастирям, церквам, митрополитам, архиєпископам, єпископам, архимандритам Греції, Палестини, Молдавії, Волощини, Сербії, Литви, Польщі, Болгарії. Шле гроші на відбудову монастиря св. Сави у Палестині. Шле гроші монастирям на горі Синай, на горі Афон. Шле злитки золота на переклад “Біблії” на арабську мову.

Дівчина Малашка (служниця гетмана Мазепи) передала листа від чарівної дівчини Мотрі Кочубей. Гетман, гостюючи у Кочубеїв, грав на бандурі, співав. Він має пісенну душу, зворушливо читає свої вірші. Він умів подобатися жінкам і особливо молодим дівчатам, які любили бачити в чоловікові мудрість, славу, багатство і ніжне слово.

Гетман листа прочитав і через служницю Малашку передав Мотрі дарунок і листа. Він написав: “Моя Мотронько! Посилаю тобі обручку діямантову, щиро прошу прийняти, дасть Бог чимсь ще краще привітаю. Цілую твої ручки біленькі, моя люба”. Мотря показала перстень матері. Кочубеїха взяла в доньки перстень, сама почала носити, зневагу проявляти до свого хоробливого, млявого мужа. Розплакана Мотря утекла до гетмана, сказала, що мати хоче її відвезти в Москву: одружити з боярином. Гетман відкрито виступав проти шлюбів між українцями і москалями. І про це стало відомо й архиєреям Стефанові Яворському і Київській Духовній Академії, особливо богословові Феофанові Прокоповичу, який вважав, що “національність” — це поганство: усі люди мають кровно змішуватися на славу православія — усі бо вівці стада Христового.

Якщо мати на увазі те, що цар Давид убив свого друга і його жінку собі взяв, цар Іван Ґрозний був снохачем, цар Соломон мав сотні жінок і наложниць, цар Петро 1 поводився, як варвар з своєю жінкою (Лопухіною), то гетман Іван Мазепа, порівнюючи з ними, був ніжним і чесним романтиком. Його ставлення до Мотрі були лицарські. Єреї, які ведуть розпусне життя, по-розпусницькому знеславлювали Мазепу, мовляв, має сердечні стосунки з своєю хрещеницею.

633. 1706 рік. Полковник Горленко і полковник Апостол сказали гетманові Мазепі: “Усі ми за душу гетмана Богдана Хмельницького молимо Бога, що він визволив Україну (Русь) з-під польського ярма. А твою, гетмане Іване Мазепа, душу і кості твої діти наші клястимуть, коли ти залишиш Українців у неволі Московській”.

Генеральний суддя Кочубей тішився, що його донька Мотря покорила серце великому гетманові, найбагатшій, найславнішій і найсильнішій людині. Гетман Мазепа проголосив Кочубея наказним гетманом (призначеним). Кочубей став заступником Мазепи. Кочубеїха ненавиділа свого мужа, зненавиділа й доньку свою за те, що вона залюбилася в Мазепу.

Кочубеїха запросила до Батурина києво-печерського монаха Ніканора, який осуджував Мазепу за його неприхильне ставлення до шлюбу між українцями і москвинами. Монах Ніканор передав Кочубеїсі ікону непорочної Марії. І запевнив, що все почуте триматиме в таємниці. Від Кочубеїхи він довідався, що Мазепа тримає угоду (у своїх архівах), підписану у Гадячі гетманом Іваном Виговським, на основі якої Україна є союзницею Польщі, а не Москви, і гетман ще раніше про це говорив з Запорозьким кошовим Гусаком.

Монах Ніканор поїхав у Москву, через три місяці він знову появився в Батурині, почав жити у палаті Кочубея. Щоранку і щовечора він молиться перед розп’ятієм. Говорить, що свята апостольська православна церква любить Кочубея і його жену. І зазначив, що Московський патріярх христолюбно опікується побожною Малоросією.

634. Монах Ніканор везе в Москву донос від Кочубея “на гетмана злодєя”, який у своїй палаті має французькі книги вольнодумні, принесені йому “туристами” з Польщі. У Москві монаха Ніканора вислухано і, як важливу персону посаджено “под караул”. Сидить монах Ніканор “в Преображенськом пріказє”: жде, поки “цар освободітся”. Московському патріярхові вже стало відомо, що гетман Мазепа має зв’язки з европейцями-вольнодумцями.

Шведський король Карл 12-ий розгромив Польщу, завоював Саксонію, ввійшов у Львів. Цар Петро 1, розгромлений шведами, тікає, палить селища, нищить харчові запаси, прирікає населення на голодну смерть. Гетман Мазепа тримає свої помисли у найбільшій таємниці: знає, що гетмани Дорошенко, Многогрішний, Самойлович таїни приятелям виявляли. І Москва (на основі доносів) закатувала їх.

Кочубей, не дочекавшись з Москви донощика-монаха Ніканора, покликав до себе попа Івана (настоятеля полтавської Спаської церкви). Оповів йому, що гетман Мазепа у своїй палаті гостив “визначного польського магната Ліщинського”. Є передчуття, що він хоче перестати бути підлеглим Москві, тобто зрадити православну церкву.

1708 рік. 27 лютого цар Петро 1 отримав донос від попа (полтавського пароха) Івана. Він не звернув уваги на доноси монаха Ніканора і попа Івана тому, що 24 лютого він прочитав листа від гетмана Мазепи. Гетман Мазепа остерігає Петра, що доноси, писані монахами і попами за гроші Кочубеїхи, не варті уваги.

Мотря все вдома почуте про гетмана Мазепу таємно (через служницю Малашку) повідомляє Мазепі. Кочубей, довідавшись, що Петро 1 на доноси не звертає уваги, занепокоєно покинув Батурин. І став жити у Диканьці.

635. 28 травня Кочубей дістав три удари, сотник Кованько 14 ударів, піп Іван, як автор доносів, 20 ударів. Сотник Кованько, коли йому батогами пороли спину, кричав: “Московський кнут такий приємний, що варто б з нього зробити дарунок жінкам”; тут він мав на увазі Кочубеїху, яка його впровадила в змову проти Мазепи. Піп Іван стогнав, речучи: “Хай їх чорти візьмуть! Коли вже вони перестануть писати по наших спинах?!”

(Є щось величне у цих катуваннях: москалі катували українців за те, що вони писали доноси на рідного гетмана, бажаючи прислужитися православній Москві. Москва вірила, що Мазепа є її вірним слугою: у доносах бачила ширення пропаганди про звільнення України з Московської окупації).

636. 15 червня в селі Борщагівка (біля Білої Церкви) донощик (вихрещений татарин) Кочубей покараний: йому відрубана голова. Головного винуватця доносів попа Івана оборонила чорноризна братія: він їде в Московію, житиме в монастирі.

На Правобережній Україні панують поляки. Полковник Семен Палій підняв народне повстання: хоче вигнати поляків з Поділля, Волині, Браславщини. Вірить, що гетман Мазепа йому допоможе. Полковник Палій шукав зв’язків з Швецією. Потерпівши поразку на Браславщині, він прибув до Мазепи. Мазепа сказав, що Петро 1 хоче його (Палія) бачити в Москві. Палій відповів: “Немає мені чого туди їхати”. І хотів іти до свого обозу, та Мазепа його ув’язнив і тримав у Батурині: цей вчинок треба вважати найтемнішим у житті Мазепи.

Петро 1 вважав, що Палій організовує настрої, прихильні до шведів, і вислав його на каторгу в Сибір. Гетман Мазепа приєднав до себе Правобережну Україну, але Петро 1 дав йому наказ: Правобережну Україну віддати Польщі. Він (Петро 1), ведучи війну з шведами, боїться об’єднаної України (Руси) і робить залицяння до короля Польщі.

(“Україна, виснажуючись в боротьбі з зовнішніми тисненнями, розривалася внутрішніми міжусобицями, схилялась то до Московії, то до Польщі, то до Турції, думаючи добути собі незалежність. Москві хотілося підкорити собі Україну, а не робити її самостійною” (Костомаров, кн. 7, т. 17, Петербург, 1905 р., стор. 21).

637. Гетман Мазепа покликав полковників: Горленка Прилуцького, Апостола Миргородського, Зелинського Лубенського. І таємно їм сказав, що треба при допомозі Швеції звільнити Україну з Московського ярма. Мазепа виявив їм свої довголітні таїни. Є думка, що тільки молодь довершує подвиги. Гетман, будучи дідом, ішов на подвиги, зрікся маєтків, благ розкішної старости, він величний молодою душею поета!

Ні, наші гетмани не були “варшавським сміттям, гряззю Москви”; вони старалися підняти зброю в обороні Вітчизни. І були зраджені попами, і закатовані на смерть. Духовні провідники (митрополити, єпископи, архимандрити, протопопи і попи) були “варшавським сміттям, гряззю Москви”, рабами облудної візантійської ортодоксії. Вони були донощиками. Вони шинкували душею і кров’ю народу. Вони, прикриваючись епітрахилями, пишними ризами, блискучими митрами, золотими панагіями, удавали високопреосвященних святителів, духовних отців, учителів моралі, добра, слова Божого, євангельської істини, а справді вони були вовками в овечих шкурах!

Чому їх боїться гетман Іван Мазепа, не може їм сказати, що любить Україну більше, як своє життя? Він знає, що вони (душпастори) за гроші Україну, народ продадуть і продаж освятять хрестоцілуванням. О, гетмане, пропадеш ти і ті, що підуть з тобою! Тисячі попів, одуривши побожних православних, біля кивотів проголосять прокляття (анатему) тобі!

638. З липня шведи перейшли річку Березіна (в Білорусії). І розгромили москвинів біля міста Головчина, 16 липня шведи увійшли в Могилів.

Під командою москвинських воєводів перебуває у Польщі 4000 косацьких вершників і в Литві — 4000. Біля Смоленська стоять Переяславський і Ніженський полки. Москва подбала, щоб в Україні було мало українського війська. Біля гетмана Мазепи 2000 московських солдат. Українці ослаблені тому, що вони брали участь у війні москвинів з шведами.

Карл 12 підійшов до меж України (Руси). І отаборився біля міста Дроки. Гетман Мазепа з вірними полковниками повідомив Карла 12, що він готовий вітати його, як спільника у війні проти Москви, яка вторгається у землі Фінляндії, щоб і шведів так поневолити, як українців.

Петро 1 і генерал Меншіков зупинилися в місті Горському. І тут вони наказали Войнаровському, щоб він (племінник Мазепи) почав в Україні палити села, збіжжя, ліси, лишаючи шведам попіл. Войнаровський сказав, що українці своїх сіл палити не будуть. Петро 1 наказав Войнаровського посадити “под караул” і відрубати йому голову. Войнаровському пощастило вночі втекти.

639. 28 жовтня гетман Мазепа зустрівся з королем Карлом 12 у селі Гірки. 2 листопада Меншіков оточив Батурин. І сказав, що Мазепа зрадив святе православіє: “з’єднався з шведами, в ім’я православія Батурин має покоритися православному цареві”. Українці-батуринці знали, що москалі — варвари, їм вірити не можна: ліпше смерть, ніж возз’єднання з варварами.

Батуринці безстрашно боронили гетманську столицю, Меншіков, бачачи, що поле засіяне трупами московськими, хотів відступити. Та появився “побожний православний Іван Нос”. Він показав Меншікову таємний вхід в Батурин. І москалі (рускіє), вторгнувшись в Батурин, убивали українських жінок. Дітей брали з колисок і жбурляли у вогонь. Сокирами рубали голови бабцям, дідам, юнакам, юнкам. У Батурині не лишилося живої української людини.

Меншіков повідомив, що 3000 москалів убито під час взяття Батурина. 1000 озброєних українців після Батуринського бою прибули до гетмана Мазепи у місто Дехтярівки. Вони повідомили, що полковника Чечеля і старшину Кеніґсена (німця, який служив у війську Мазепи) москалі взяли в полон і сокирами порубали.

640. “Коли москвини взяли місто Батурин, серед полонених опинився один із захисників міста, німець Кеніґсен. Він був тяжко ранений. Його вже умираючого везли у Глухів на катування. Та він помер по дорозі в Конотоп, і тут над його трупом було виконане катування — колесування” (А. Соколов, “Мєншіков”, історічєская хроніка, Москва, 1947 р.).

Люди, замилувані в садизм, не звертають уваги — ранена людина, хора, умираюча: вони їй розрізають живіт і вимотують кишки; так робили опричники Івана Ґрозного, здійснюючи “возз’єднання Москви і Новгорода”. І так чинять опричники Петра 1, здійснюючи “возз’єднання Москви і Києва”.

Ті, які поставили православіє вище державних справ України (Руси), зрадили гетмана Мазепу. Зрадили гетмана Мазепу єпископи, попи, монахи, архимандрити і їхні вірні вихованці — полковник Іван Скоропадський, сотник Журавко. У місті Глухові (6-го вересня 1708 року) Петро 1 назначив Івана Скоропадського гетманом. Скоропадський поклявся, що не єднатиметься з гетманом Мазепою, слухняно служитиме Москві.

641. Автор “Історії Русів” пише, що кожний швед навчений був од начальників своїх говорити по-українському такі слова до народу: “Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!” Побожні православні дивувалися лагідності шведів, але тому, що вони не хрестилися, уважали їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятницю молоко і м’ясо, вирішили, що вони є безбожні бусурмени, і вбивали їх усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти могли, а іноді забирали їх у полон і припроваджували до государя, за що давали їм платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля по чарці горілки, з привітаннями: “Спасібо, хохльонок!”

Король Швеції видав Універсал до Українців, що цар Московський без жодних причин, просто з мотивів загарбницьких, пішов війною проти Швеції. І шведи тепер переслідують москвинів, і ступили на Українську землю не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками жителів тутешніх, але “єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх”.

Шведи поводилися в Україні (Русі) як союзники. Голодуючи, вони ходили по хатах, клали на стіл гроші і просили хліба. Хліб пригорнувши до грудей, кланялися і відходили. Українці кидали на них петлі, зв’язували і, як безбожників, поганців, відводили у полон до православних москалів, або вбивали і кидали під кущі, кажучи: бусурманин, антихрист: у п’ятницю молоко п’є, грішник, поганець.

642. Автор “Історії Русів” пише, що “Вступлення шведів у Малоросію зовсім не схоже було на навалу неприятельську, і нічого воно в собі ворожого не мало, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, яко друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власности і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська (московські, — Л. С.) чинять по селах під титулом: “Я слуга царський! Я служу Богові і государеві за весь мир християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його благородія!”” (стор. 281).

Москвини приходили в українську хату обвішані хрестами православними, ставали навколішки, били поклони перед іконами, цілували хреста, виводили з повітки телицю, у мішок вкидали гусей, курей, тягли сало з бочки, пили самогон, насилували матерів на очах дітей і потім молилися “во ім’я отця і сина і святого духа”, цілували ікони і їхали далі.

643. Вони були православними християнами, а от шведи — антихристи, бо вони, хоч і лагідні і за шмат хліба гроші дають, а не хрестяться і в п’ятницю молоко п’ють. Українці, маючи таку забобонну побожність, такі шаманські розуміння Бога, віри, моралі, приятелів у світі не матимуть.

Хто винуватий? Народ? Ні, наш народ не глупий: але коли розумних дітей по-глупому виховувати, у них будуть глупі розуміння духовного життя. Попи наші не могли наших людей виховувати по-розумному, бо самі вони були по-глупому виховані і попами стали не тому, що їх вабила чистота духовного життя, а тому (і таких було найбільше), що вони попівство вспадкували.

Я вже згадував, що син рясу отримував від батька, діда, прадіда. Якщо мати на увазі те, що попом має бути людина здібна до духовного життя, то в нас, як пише Костомаров, такий добір був знехтуваний, і тому попами були переважно грубіяни, шкурники, для яких благородні почування (національна свідомість, змагання за державність) були справою тяжкою для зрозуміння.

Коли ж появлявся піп такий, який відважувався шанувати мову рідного народу, то він був попівською кастою осуджений, знеславлений, переслідуваний, і жив, як птах у клітці, або тікав на чужину. Наприклад, піп Маркіян Шашкевич і піп Агапій Гончаренко. Ні, я не осуджую всіх попів: я осуджую тих, які свою шкуру, свої ризи, своє чрево, своє прибуткове православіє ставлять вище священних національних справ України (Руси)!

644. У місті Глухові наші попи (так, наші рідні, а не чужі!) поскликали побожних православних на церковну площу. І зробили опудало гетмана Мазепи з булавою в руці. І повісили “гетмана Мазепу” на шибениці і почали речати: “Смерть Мазепі, антихристові, поганцеві!”

У соборі Успенськім українське духовенство християнської України (Руси) братається з духовенством Московії, яке прибуло в гості в Глухів. Їхній “помісний собор” проходить під молитовним кличем “Супутниця Мазепі в пекло!”

Побожні православні раби, почувши, що преосвященні архиєреї (носителі істини Христової) відправляють гетмана Мазепу в пекло, боялися прихильно ставитися до нього, тобто боялися проявляти прихильність до державної України (Руси), бо ж він (Мазепа) був її яскравим виразником. Вони (наші православні священики) прокляли рідну державність, проклинаючи Мазепу і прокляли тих, які її (державність) підтримували явно чи затаєно.

Автор “Історії Русов” пише, що “Численне духовенство малоросійське і найближче до границь тутешніх великоросійське, зумисне зібране до Глухова під проводом і інспектурою знаного єпископа Прокоповича, склавши з себе, так званий помісний собор, у дев’ятий день того ж листопада, кинуло на Мазепу вічне прокляття, або анатему”.

645. “Похмура урочистість тая відбувалася в мурованій Миколаївській церкві, в приявності государя, численних урядників та народу. Духовенство і клирики були в чорному одінні і всі з свічками чорного кольору. Мазепин портрет, що висів перед тим серед міста, волочений був по місті катами (так, як статуя зображення Дажбога під час хрещення киян, — Л. С.), і втягнений до церкви”.

“Духовенство, оточивши його (портрет гетмана Івана Мазепи, — Л. С.) прочитувало і співало псальми з Святого Письма, потім, проголосивши і декілька разів повторивши: “Нехай буде такий і такий Мазепа проклятий!”, обернуло на портрет його запалені свічки, а клирики, повторяючи те саме співом, обертали свічки свої донизу.

Головуючий єпископ ударив при тому кінцем жезла свого в груди портрета (гетмана Мазепи, — Л. С.) із словами “Анатема!” І тоді поволікли назад портрет із церкви і співали стих церковний: “Днесь Юда... приймає диявола”; і тим обряд той скінчився” (стор. 285).

Побожні православні християни, залякані попівськими прокляттями і московськими батогами, со страхом Божим і рабським трепетом стоять навколішки у рідних церквах. Цілують позолочені церковні ідоли (ікони) і брата рідного-гетмана Мазепу клянуть. Ті українці, які були біля Мазепи, почувши, що православна рідна церква Мазепу прокляла, “вибравши слушний час для своєї втечі, виїхали потайки від Мазепи з кватир своїх і прибули до государя (ката Петра І, — Л. С.) з виясненням своєї невинності і вірної до нього відданости” (“Історія Русів”, стор. 286).

646. Постійно, при кожній нагоді попи з великим задоволенням голосять, що “православіє охопило усю нашу культуру, як церковну, так і світську, й історію, літературу, мистецтво, музику, й увійшло в душу й тіло народу й стало його невід’ємною частиною, заволоділо його мислями, почуваннями, усім єством”. Власне в тому й наше тяжке горе, що православіє охопило усю нашу історію, культуру, літературу і своїм охопленням завдало страшні шкоди, поневолило наше єство, щоб ми не були самі собою, щоб сутність нашого єства не була нашою.

Попи, проклинаючи гетмана Мазепу, рекли: “Той, хто хоче вмертвити наш народ, старається знищити його християнську церкву, анатема Мазепі, анатема!” Проклинаючи Мазепу, попи проклинали українців, які прагнули утвердити українську державність, вони проклинали найблагородніші почування народу.

647. 1709 рік. Від голоду, холоду й хвороб померло 4000 шведів. У місті Ромни стоїть штаб гетмана Мазепи. На його старих очах сльози: він бачить, що козаки вночі тікають від нього (гетмана Мазепи), проклятого православієм. Утекли до Петра 1 Іван Сулима, Данило Апостол, Гамалія, Кандиба, Бутович, канцелярист Антонович. Хто здеморалізував військо гетмана Мазепи? Священики християнської України, з ними Христос, у них святощі православія. І вони зрадників України благословляють, а вірних її синів проклинають. І хрест в руках тримаючи, звуть себе милостивими добродіями народу.

Штаб короля Карла стоїть у місті Гадячі. 26 березня кошовий Гордієнко прибув із Запорозькими загонами: зустрів Мазепу і Карла в місті Диканька. Чому мало прибуло запорожців? Наші попи (не московські), наші блюстителі християнської України прокляли Мазепу; прокляли тих, хто пішов з Мазепою, і всіх закликають не брати на свою душу гріхів Мазепиних, і тому мало прибуло запорожців. Запорожці лежать у куренях: відмовилися йти з кошовим Гордієнком до гетмана Мазепи. “Православіє увійшло в душу й тіло народу, заволоділо його мислями, почуваннями і тримає душу народу в тьмі національної несвідомости, душевної темности”.

“Хохлам не можна вірити!” Запорожці, які відмовилися іти до Мазепи, можуть змінити думку й піти: щоб цього не сталося, Петро 1 дав наказ Меншікову несподівано вторгнутися на Запоріжжя і вирізати запорожців.

648. (Урятувався запорожець Степаненко і написав листа до гетмана Івана Скоропадського, що москалі прийшли на Січ. І сказали: “ми єдиновірні брати ваші”. Запорожці їх вітали, та оглянувшись, побачили, що москалі (рускіє) у них зброю забрали. І тоді: “нашому товариству голови луплено, шиї сокирою відрубувано, шкуру здирано та вішано”. Ні на хвилину не треба забувати: запорожці не знали, яку дати відповідь на питання: чи можна, вважаючи себе православним, не виконувати тих наказів, які присилає з Києва митрополит (ставленик Московії)?

“Козаки малорускіє (українські, -Л. С.) взагалі вороже наставлені до Московської держави, по православію почували своє з нею з’єднання і ставали в ряди її оборонців” (Костомаров, т. 6, кн. 2, стор. 645). Костомаров ці погляди висловив невдумливо: козаки, очолені гетманом Дорошенком, “вигнали князя Ромодановського з московським військом з України”, козаки, очолені гетманом І. Виговським, розгромили московське військо під Конотопом. Якщо козаки ставали “в ряди оборонців Московії”, то тільки тоді, коли були політично до цього підготовлені попами).

649. Українців, запідозрілих у прихильності до Мазепи, москвини катують, речучи: “Батіг не ангел, душі не вийме, а правду скаже”. Мазепинців “забирано з домів їхніх і віддано на різні кари в містечку Лебедині, що близько міста Охтирки. Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати (кишки з живота вимотувати, — Л. С.), четвертувати (руки, ноги по черзі сокирою відрубувати, — Л. С.), і на палю вбивати (українця через живіт і легені настромляти на гострий пакіл, -Л. С.), а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови втинати”.

“Провини їхні встановлювано від признання їх самих, і для того надійним засобом було препохвальне таїнство — тортури, догмат яких і донині відомий з приповідки російської: “Батіг не янгол, душі не вийме, а правду скаже”, і які ведено з усією акуратністю і в згоді з Соборним Уложенієм, себто ступенями і за порядком — канчуками, батогом, шиною, або розпеченим залізом, веденим з тихістю, або повільністю по тілах людських, які від того кипіли, шкварилися і здималися. Той, хто пройшов одну пробу, переходив до другої, а хто всіх їх не витримував, того рахували з певністю за винного і провадили на страту. Потерпіло таким чином людей, що перейшли тих проб тортурами, до дев’яти сот” (“Історія Русів”, стор. 286).

Коли я кажу, що попи були, як пише І. Франко, творцями “попівських тортур”, то мені кажуть їхні адвокати, що я “ображаю попів”. Виходить так: хто говорить правду про попів, той їх ображає, а хто їхні лиходійства приховує від народу, той істинний православний, має об’єктивне ставлення до попів хоч би таких, як Прокопович, Яворський, Філимонів та їм подібних.

650. Попи в Лебедині приглядалися до мук страшніших, ніж ті, що переживав Христос. І ніхто з них не сказав: “Не мучте, вони ж люди, у них є жінки і діти. Вони нікого не вбили, тільки з любови до Вітчизни не схотіли служити Москві”. Скажіть імена єпископів, які стали по стороні гетмана Мазепи? Таких немає.

У кожного попа є антимінс (антиманса, “настольник”, прямокутний кусник матерії, в якій зашиті мощі святого, на антимінсі намальоване покладення Христа до гробу. І напис: Государ Петро 1. Піп, маючи антимінс, здійснює літургію (богослужіння), славлячи Христа і Гасударя Петра 1. Він славить отого “Першого, що розпинає нашу Україну”, і цим деморалізує народ: гнобить народну душу, в’ярмлює її догмами православія і вважає себе добродієм народу.

651. Де в Лебедині поховали 900 замучених мазепинців? “Історія Русів” пише, що замучені мазепинці були поховані на кладовищі, яке було “відлучене від християнського і відоме під назвою “Гетманці”. О, яка велика честь! Попи найвірніших синів не порахували християнами. Заборонили їх ховати на християнському кладовищі, їм було виділене окреме місце, яке в народі назване — Гетманське кладовище. Попи заборонили на Гетманському кладовищі ставити хрести, пам’ятники, саджати квіти. І рекли, що “мазепинці пішли на дно пекла і під час воскресіння мертвих не встануть, бо їх поховано, як дохлих псів”. “Історія Русів” пише, що “лебединські тиранства”, “звірячі лютості” “жахають саму уяву людську”.

(Побожні православні раби обминали Гетманське Кладовище, як місце прокажених, церквою Христовою проклятих безбожників-мазепинців. Та чулися на Гетманському Кладовищі тихі ридання: тайком приходили дітки оплакати замученого тата. Приходила наречена оплакати замученого нареченого, покласти пучок квітів. І в попів появилася лютість, яку не можна назвати людською: щоб проявити зневагу до нехристиянського Гетманського кладовища, було побожним православним оголошено, що дохлих псів, коней, котів треба заривати на Гетманському кладовищі).

27 червня почався Полтавський бій. (Перед боєм король Карл був тяжко ранений у ногу. Автор “Історії Русів” пише, що українці (козаки), “випаливши на нього цільно із своїх гвинтівок (...), поранили в ногу і розтрощили йому голінку” (стор. 289)).

652. Карл і Мазепа на початку бою мали успіх; бій “розпочали шведи на самім світанку, і кіннотою своєю напали на регулярну кінноту російську і прогнали її за її шанці. Але начальник козацький Палій, з козаками своїми напавши тоді на шведів ззаду і на фланги їхніх фронтів, і прорвавшися в інтервали, завдав великої їм поразки списами та з мушкетів, через що вони, замішавшись, побігли до своїх шанців і втратили генерала свого Шліпенбаха, узятого в полон”. Московська піхота, очолена Меншіковим, побачивши, що українці загнали шведів у шанці, зробила напад “на шанці шведські”.

Три години іде бій. Шведи “показали у фронті своєму чимало прогалин, а Палій теє зауваживши, зараз удерся в них з козаками і вчинив загальне замішання серед ворогів. Густий туман, що налягав увесь той день, сприяв козакам охопити шведів і ззаду, і з флангів, а шведам допомагав приховати свій відступ з місця баталії. Се почалося порядком ретиради, але опісля, змішані козаками, кинулися шведи втікати. Росіяни, женучися за ними в тумані, забрали в полон офіцерів швецької армії”.

Маючи на увазі цей “Історією Русів” занотований хід Полтавського бою, стає з сорому неприємно на душі: по-рабському побожні українці самі на своїй шиї петлю неволі затягали, о, жорстоко попами обдурені люди! Козаків, які послухали попів, “було 20.000 під командою генеральних старшин і колишнього наказного гетмана Задніпровського Семена Палія”, “Шведська армія мала трохи більше за 20.000, а Мазепиних військ... не більше було, як одна тисяча” (“Історія Русів”, стор. 290).

653. “Не було більше, як одна тисяча” українців, здібних звільнитися з тьми попівських проклять. Гетман Мазепа декілька місяців перед Полтавським боєм закликав українців стати об’єднано в обороні державних прав України (Руси). Він у маніфестах голосив, що є підписана умова гетманом Мазепою, королем Карлом 12, королем Станіславом, що: “Україна обох сторін Дніпра з військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння. Союзні держави ні під протектом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким-небудь іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й військом Запорізьким, ні на ленну залежність чи якусь підвладність, ані не мають брати з неї яких-небудь доходів чи податків... Цілість границі її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято заховувати (зберігати), аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без усякого ущербу” (“Записки НТШ”, т. ХСІІ, Львів, 1909 р., стор. 18, 19).

654. (У 1674 році Києво-Печерський монастир видав книгу “Синопсис” (“Великий огляд”). “Синопсис” став підручником історії “о начале Славяно-Российського народа”, про перших Київських князів, про Володимира святого і “до пресветлаго й благочестивого государя нашего царя й великаго князя Алексея Михайловича всея Великая, Мальія й Бельія России самодержця”. Цар Алексій Михайлович (на думку монахів Києво-Печерського монастиря) після 1654 року став самодержцем України (Руси), бо його таким визнали єпископи, протопопи, попи, архимандрити, монахи — духовні отці православні походження українського.

(Чому “Синопсис” виданий у Києві, а не в Москві? Москва хоче в Европі й Азії створити думку, що Київська Русь перейшла “в новую квартіру”: тепер столицею Русі є не Київ, а Москва, і про це повідомляє сам Київ устами монахів Києво-Печерської лаври, які (в “Синопсисі”) написали, що після проголошення в церквах возз’єднання Малоросії і Московії, цар Алексій Михайлович повернув собі “споконвічну прабатьківську вотчину”: так монахи обґрунтували право царя Московитії на володіння Україною).

655. (Нещастя обдурених: українські християни славлять Києво-Печерський монастир і гніваються на західних европейців, які на історію України дивляться так, як написано в “Синопсисі”, виданому Києво-Печерським монастирем). “Синопсис” був перекладений на грецьку і латинську мови і з Києва розісланий до бібліотек Західної Европи, до університетів, королівських дворів. “Синопсис” був двадцять сім разів перевиданий: українська молодь по ньому вивчала історію своєї Вітчизни. У “Синопсисі” монахи не забули поглумитися й з рідної віри України (Руси), з українських народних обрядів і звичаїв).

(Києво-Печерські монахи за виданий (за вказівкою Москви) “Синопсис” були обдаровані такими привілеями, які вони мали тільки в часи Татаро-Монгольської орди. Монахи жили, як барони: трапезу мали після трапези, обпивалися найкоштовнішими винами, на їхніх столах лежала найвишуканіша їжа. Піп Агапій Гончаренко у “Споминках” пише, що Києво-Печерські монахи тримали дівчат для заспокоєння тілесної похоті, убивали діток, народжених монахинями. Немає причин дивуватися, що “Синопсис”, ними написаний, має малу моральну вартість).

656. 23 липня гетман Мазепа і король Карл були у місті Бендери. Туреччина не будучи християнською, дала їм прихисток. Біля гетмана Мазепи були старшини: Войнаровський, Орлик, Горленко, Красноперич, Нахимовський, Ломиковський, Максимович.

Історики, виховані в чужих школах, написали, що гетман Мазепа війну програв тому, що не був оборонцем українських трудящих мас. А кат-цар Петро 1 був? Українські трудящі маси довірили свою душу попам: попи, використовуючи це довір’я, впровадили їх у ярмо.

22 серпня великий гетман Іван Мазепа помер. “Мазепа, як усім відомо, бувши християнином, глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців, і додержував того з рішучою твердістю..., ніхто не докаже, що його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над росіянами” (“Історія Русів”, стор. 290).

657. (Віра православна замучила гетмана, і в цьому його трагедія і трагедія його народу. “Історія Русів” пише, що попи по всій Малоросії вістили (перед Полтавським боєм), що “шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дехтярівці, що над Десною (де стояли мазепинці, — Л. С.), в мурованій тамошній церкві, ним, Мазепою, спорудженій і що той образ (Богородиці, — Л. С.) видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру шведську. Відгомін про це перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородиці. Дехто говорив, що сталося теє з образом Баликинським, а інші з Каплунівським, і так далі”.

“Винищування шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з горливости народної до зневажаної віри своєї, з чого за одну осінь і зиму поменшало шведів сливе до половини” (стор. 284). Не дивуймося: “Православна церква на протязі століть морально виховувала Український народ своєю благодаттю і далі виховує і закликає народ дорожити православієм”. Король Швеції, знаючи, що його військо вже перед боєм поменшало “сливе до половини”, не гнівався на Мазепу, він бачив перед собою старенького, тяжко хворого дідуся і йому сказав: “Ах, Мазепо, ти мене й армію мою згубив своїми запевненнями”).

658.1711 рік. (Петро 1 був у 1706 р. в Києві вітаний єпископами, попами, монахами. Вони ката вітали, тримаючи хрести, святі ікони, хоругви. І співали йому славу. Богослов Феофан Прокопович у св. Софії назвав ката “Христовим намісником на землі”).

(У 1709 році знову Петро 1 приїхав у Київ. І богослов Прокопович у Києво-Могилянській академії читав свій “Панегирикос” (прославлення перемоги Петра 1 під Полтавою). Сяючи у ризах єрея (жерця), він рукою підтримував панагію і речав: “Скверное лицо, мерзкая машкара, струп й стьід твой, Малая Россие, измена Мазепина! О врага нечаяного! О изверга матери своея! О Иуды нового!”)

(Вони (єпископи, попи і монахи), звеличуючи Петра 1 (ката дітей українських, живцем спалених у Батурині) і проклинаючи гетмана Мазепу (оборонця українських дітей), стараються міцно церквою утвердити за собою право вважати себе добродіями Українського народу, благочинними учителями моралі, культури, літератури).

659. (Богослов Прокопович вважав, що “є православний народ, який складається з різних рас”, національні почування — це поганство, язичество. Бачачи, що в Україні (Русі) ще жевріє почуття національної гордости, ще відчутна прихильність до древньої батьківської віри, він у 1705 році написав трагікомедію “Володимир” для студентів Києво-Могилянської академії, яку вони ставили “під час літніх рекреацій”).

(У трагікомедії “Володимир” на сцену виходить грек-філософ. І починає вести дискусію з українцями-філософами (волхвами). Богослов Прокопович українцям-філософам дав зневажливі імена — Жеривол, Курояд, Піяка. І вивів їх, як лицемірів, п’яниць, ненажер: волхв Жеривол такий обжера, що за один раз з’їдає вола. Грек-філософ питає царя Володимира: “Се ли мудреци ваші?”

Мета трагікомедії “Володимир”: навчити українців зневажливо ставитися до української мудрости, привити українцям почуття меншої вартости, пригнобити їхню душу і переконати їх, що чужа мудрість мудра, а рідна — глупа. Який вихід? Треба відтісняти з українського життя українські національні справи, як справи глупі і вважати православіє (твір грека-філософа) справою мудрою і рідною, і в ній знаходити задоволення національних почувань).

660. (У богослова Прокоповича (а він вважається найвизначнішим викладачем філософії, риторики, богослов’я) словник грубіянський, неморальне мислення, мала культура почувань. Людина благородної духовности не буде вживати такі слова, як “мерзкая машкара”, “струп”, “изверг” на адресу гетмана України (Руси).

Петро 1 в 1710 році призначив богослова Прокоповича ректором Києво-Могилянської академії. Доручив йому виховувати покоління побожних православних рабів в дусі любови до рідної церкви — оборонительки московської загарбницької політики).

Петро 1 оп’янілий перемогою під Полтавою, увірвався в Бесарабію, щоб ще більше загарбати землі для Москви. І був він оточений Турецьким військом. П. Шафіров (віце-канцлер) викупив з турецького полону свого царя Петра 1; дав 12 липня турецькому воєначальникові (візирові) золотий гаманець. Султан Ахмед 3, довідавшись, що Петро 1 за гроші з полону викуплений, наказав повісити грошолюбного візира.

661. Петро 1, розгромлений турками, віддав їм Азов. І пообіцяв, що не буде вторгатися в Польщу. Потерпівши поразку в війні з Туреччиною, він повернувся додому. І почав робити загарбницькі наскоки на береги Балтійського моря. Вирізував мирні фінські селища.

“Невгамовний Орлик, користуючись з нових заворушень (в Україні, — Л. С.), силувався зацікавити ворожі Московщині держави українською справою, та все було даремно” (М. Грушевський). Чому? Західні держави знали, що в українців приспана національна свідомість: вони є стадом овець церкви православної. Вони не пішли до гетмана Мазепи. Вони убивали союзників-шведів, які прийшли їм помогти утвердити державну Україну (Русь). Помагати українцям, які не хочуть самі собі помагати, европейці не хотіли. Не хотіли ділити долю шведів.

662. “Аже кто переховує мазепинца, той антихрист”, — рекли попи. Мазепинці ховалися по стодолах, на горищах, у болотах, жили в криївках, у Чорному лісі. Ті, які носили їм хліб, були ловлені і жорстоко катовані. Піп гуртував біля себе побожних парахвіян, які при кожній нагоді хрестилися, били поклони перед образами і, дбаючи про спасіння душі, робили доноси.

“Характерні того часу доноси гадяцького протопопа Федора Лисовського і монаха Мгарського лубенського монастиря Дамаскина. Протопоп Ф. Лисовський, через доноси, по волі царя, став із священика сотником козацьким, і доносив він на Гадяцького полковника Черниша” (Костомаров, кн. 6, т. 16, стор. 753).

Костомаров пише, що монах Дамаскин доносив на обозного Лубенського полку і на Роменського сотника, що вони говорять “ругатєльниє слова” на адресу царя Московського. Протопоп Ф. Лисовський грав ролю патріотичного козацького сотника, довідувався про таїни старшинські; в доносі він писав, що Гадяцький полковник Черниш назначив полковим своїм заступником запорожця, який під час спілкування гетмана Мазепи з королем Карлом 12 показував шведам дорогу до міста Веприки.

663. На основі доносів московський воєначальник Дімітрій Ґоліцин арештував у Лубнах полковника і в Ромнах сотника, і катував їх (без допиту і суду) розпеченим залізом, під нігті (за монгольським способом) забивав шпильки, ламав ребра. Гетман Скоропадський хоч і був гетманом-рабом, але йому було шкода рідних людей. І він благав москаля (руского) Ґоліцина облегшити катування, милосердно глянути на сльози жінок і дітей, які стоять на колінах і благають: “Помилуйте нашого татуся, він же весь у крові від ран, на милість Божу помилуйте ж”...

Попи, роблячи доноси, збагачували свої маєтки: московські кати їх обласкавлювали царськими ярликами (грамотами), дарували їм пасовища, села, відібрані в мазепинців разом “с крестянамі”.

Монах Іван Вишенський (посник Афонського монастиря) жив з того, що на Афоні робив дерев’яні хрести на продаж. Він не був шпигуном, немає жодних даних, які б твердили, що він був шкурником. Бачачи стиль життя єпископів християнської України, він писав: “Що ж ви, панове єпископи..., селами володієте, але вашими душами володіє диявол, звете себе пастирями, але ви є вовки, священими себе звете, але ви є прокляті, єпископами себе іменуєте, але ви є мучителями, духовними себе розумієте, але ви є поганцями і язичниками”.

Монах Вишенський не знав, що у зневажливих словах “поганці і язичники” затаєна трагедія його душі і сліпота його віри: язичники в Україні (Русі) не служили чужій вірі, чужим панам, чужим князям. У них була висока національна мораль — велика прив’язаність до роду свого.

664. “Дабы никакой розни й особого наречия не было”, — давав Петро 1 вказівки православним богословам у Києві. Українці повинні забути українську мову і, як народ, щезнути. І в цьому бачити “прогресивне значення” політики Петра 1. “Возз’єднання України з Росією, що об’єднало два великі слов’янські народи, мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів” (“Історія Української РСР, т. 1, стор. 258).

(Наприклад, у 1740 році (так твердить перепис населення) на Полтавщині і Чернігівщині — 866 шкіл з українською мовою викладання; школи ці охоплюють дітей з 1034 сіл. Діти вдома і в школі говорять рідною мовою. У 1804 році в ім’я “величезного прогресивного значення”, в ім’я “культурного розвитку українського і російського народів”, був з Московитії присланий наказ, оголошений жандармами: заборонити у школах України (Русі) учити українських дітей українською мовою. Школи, які не дотримувалися цієї заборони, були забиті дошками).

Попи (по-походженню українці, по-професії — слуги Московії) рекли біля кивотів, що “Разность язиков может проізвесті і разность в мислях, опасную для церкви”, яка прагне, щоб вівці стада Христового “вовеки вси єдино бьіли!” Попи і жандарми запроваджують порядок московський у “Малоросії, добровольно подченившейся” (Н. А. Добролюбов, “Ізбранниє філософскіє проізвєдєнія”, Ленінград, 1948 р., стор. 323).

665. У 1876 році з Москви прийшов в Україну (Русь) “Емський указ”: українцям забороняється писати і друкувати книжки українською мовою. Попи і учителі отримують підвищену платню (нагороду з Москви) “за обрусеніє”. Перепис населення, зроблений в 1897 році, показав, що за п’ятдесят років українці, які були відомими як освічений народ, стали неписьменними: на сто українців тільки дванадцять можуть писати і читати.

Україна (Русь), прийнявши грецьку віру, “відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці” і тепер, як пише В. Бєлінський, “злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці”.

(Українці не здібні бути творцями цивілізації, освіти, мистецтва, науки, їх робила цивілізованими людьми Візантія, а тепер — Москва?! І тільки треба в це вірити, і ця віра їх робитиме низькими рабами на рідній землі).

666. 1718 рік. Гетман І. Скоропадський заляканий лакей Московитії. Петро 1 знав, що хани зріднювалися з князями московськими, одружуючи їх з своїми доньками. У гетмана є русокоса дочка. “Гетман Мазепа був проти кровного змішання українців з москалями і ти, Скоропадський, його думку поділяєш? Давай дочку!”

Граф Петро Толстой подякував Петрові 1 за те, що він йому подарував доньку гетмана Скоропадського. Скоропадський, бачачи перед собою варварів, мовчить. Він раб, але на серці має гордий щем: чинять москвини наругу “над народом Малоросії”. Він каже, що в Україні постійно стоїть Московське військо, яке об’їдає українців: солдати ходять по селах озброєні і батогами спини порють тим українцям, які їм не дають вола, коня, свиню, горілки, непокірних звуть мазепинцями. Таке явище не об’єднує два народи, а витворює між ними ненависть. У Московії був вислуханий гетман Скоропадський та ніхто на його жалі уваги не звернув. Скривджений, з ображеною душею, з журбою по донечці, яка мусіла лишитися в Московщині, він повернувся додому.

667. 1722 рік. Московія прислала в Україну (Русь) “жєлєзнаго” генерала Степана Вельямінова. Вельямінов владний, жорстокий татаро-монгольський аристократ; він споріднений з царським родом Нари (Нарішкіних), вважає себе родичем Петра 1. І він, як “істинний рускій православний”, очолив Малоросійську колегію — став деспотом України (Руси). Він має завдання перетворити Малоросію у губернію Московського государства, омосковщити українців при допомозі православія. Гетман Скоропадський знову їде в Московію. І знову жаліється, що генерал Вельямінов робить козацьких старшин шпигунами і при старшинах принижує його (Скоропадського), називає хохлом, хапає за носа, шилом несподівано кольне і сміється, і дивиться: хто з старшин підтримує його глузування з гетмана, той “свой парень”.

Гетман Скоропадський починає виступати проти Малоросійської колегії: колегія складається з шістьох московських командирів, які очолюють Московське окупаційне військо. Генерал Вельямінов задирливо каже малоросам, які на правах лакеїв належать до Малоросійської колегії, що “малороси должни работать, а велікароси управлять, прікази давать”. Малорос — лакей, а велікарос — гаспадін. Треба малоросів помилувати: щоб не було “розні”, навчити їх говорити нормально, тобто мовою московського ґаспадіна; такі слова, як “пивна”, “папір”, “гроші” дико звучать для Вельямінова; дізнавшись через перекладача про їхнє значення, він гнівно кричить: “Малороси, є слова “кабак”, “дєнґа”, “бумага”, говоріть по-людському”. Гетман Скоропадський у Москві захворів, обідаючи з московськими боярами; хорий повертався додому і помер 3-го липня 1722 року.

668. Богослов Прокопович потоваришував у Петербурзі з тим “Першим, що розпинав нашу Україну”. І порадив йому узяти титул імператора: бо ж тепер Україна (Русь) стала колонією Московитії. Титул імператора Петро 1 прийняв 22 жовтня 1721 року. “Гордися імператоре, слава й історія Києва тепер належить тобі! Ти Київ завоював. Московитія історії не має, бо вона виросла, як головний пункт по збору данини для Орди. З такою історією не можна йти в світ. І тому дай нову назву державі своїй, дай ім’я Россія. І це поможе тобі привласнювати історію і славу Київської Русі (України). Щоб Київ “не волновался”, дай йому закони московські і обдаровуй тих малоросів, які омосковщуватимуть Киян”.

У варварів (особливо в монголів Темуджінових) був звичай: ім’я славного убитого ворога брати собі. І ім’я Темуджін — це ім’я убитого хана Темуджіна, яке носить Чингіс Хан Темуджін. “Россія — спотворене ім’я Русі (України). Московитія (ослов’янщені Урало-Алтайці, хоробрий і суворий народ) узяла собі мову слов’янську, ім’я слов’янське і тепер прагне одягнутися в мундири европейські”.

669. “Петро Великий варварством переміг россійське варварство” і “видніється зловіща фігура Россії” (К. Маркс, “Вибрані твори”, т. 1, Москва, 1955 р., стор. 354, 449).

(Прогресивний цар Петро 1 (улюбленець большевицьких шовиністів) не тільки мав у собі войовничу татаро-монгольську кров, він був варваром у модерному европейському мундирі. Москвини обожнювали його, він (Петро 1) був для них, як пише Н. А. Добролюбов, “півбог”. І діла його “півбожественні”: “скоро сміріли, 130 чєловєк повєсілі, 140 білі кнутом і сослалі, до 2000 разослалі по разним µородам в тюрми”, “казньонних... 4000”, “Красная площадь била покрита обезглавленними тєламі, стени Бєлого і Зємляного города унізани билі повешанимі”, “Через несколько времені свєзлі із Москви і сложілі у разних дорог 1068 трупов” (Н. А. Добролюбов, “Ізбранниє філософскіє проізвєденія”, Академія наук СССР, Ленінград, 1948 г., стор. 334, 335). І тут же (на стор. 318) Добролюбов пише, що у палацах Петра Першого були “форми азіатського веліколєпія, господствовавшіє при дворе єго предков”, а на стор. 323 він (Добролюбов) додає, що Россії “Малоросія добровольно подчінілась”. “Великий ліберал” Добролюбов вірить, що з православної любови до “зловіщої фігури Россії українці добровільно “подчінілісь” москалям”.

“Історія Української РСР” (т. 1, стор. 258) учить дітей українських по-антиукраїнському: учить, що Богдан Хмельницький підпорядкував Україну законам московської деспотії, виконуючи “волю народних мас”.

670. (Я вже говорив, що “воля народних мас” усюди на світі має один зміст: ніякий народ не хоче підкорятися іншому народові і на цих основах побудована мораль Людства. Німець не возз’єднується з англійцем, француз — з іспанцем, поляк — з чехом. Вони єдиновірні і єдинокровні. Вони хочуть, щоб Людство було багате красою духовної многогранности, щоб було подібне на сад, в якому вільно розвиваються різні дерева, і в цьому сила й привабливість саду.

Поляк не хоче, щоб на вулицях Варшави панувала чеська чи московська мова, бо це означало б, що поляк утратив право звати себе достойною людиною. Гідність народна є там, де народ сам (без втручань іншого народу: приятельського чи ворожого) утверджує свій шлях і спосіб життя. І жодні історичні особливості (війни, природні катаклізми) не дають народові права втрачати совість: народ без совісти (без рідної мови, без рідної культури і державности на рідній землі) принижує душу й розум Людства і викликає не співчуття, а погорду зі сторони совісних народів плянети Земля.

Якщо в столиці України на вулицях не чути української мови, значить українці народ без совісти. Якщо вони не вміють собі свою совість повернути, їх треба навчити. А якщо вони не вміють і не хочуть навчитися вміти, їх не можна вважати повноцінним народом. Якщо неповноцінний народ вважає себе повноцінним, то це означає, що він вихований в школі неволі, де закони розвитку правильного життя не викладаються).

671. Святійший синод апостольської православної церкви у 1722 році, на якому були присутні архиєпископи Феофан Прокопович і Стефан Яворський, розглядав справи відношення попів до “Тайної канцелярії”. (Священик, як пише Ф. Прокопович (творець “Духовного реґляменту”) зобов’язаний тайни “нєблагонадьожниє”, почуті під час сповіді, доносити жандармові, в “Тайну канцелярію”, або в “Преображенський полк”).

(Коли побожний православний християнин є мазепинцем, тобто особливо небезпечною людиною, можна отруїти: тіло згниє, а душа буде спасенна. Під наглядом єпископа П. Крайського перебуває Харківський Колегіум, де між студентами чуються ворожі ставлення до вторжників (москвинів-рускіх). Єпископ Крайський тісно пов’язаний з “Тайною канцелярією”. У 1768 році єпископ Крайський помер: під час опису майна в його спальні знайдено “десять мішечків золота і срібла, безліч коштовностей та велику кількість напитків і різних отрут” (А. С. Лєбєдєв, “Бєлгородскіє архієреі”, 1902 г., Харков, стор. 152, 153)).

672. Українські старшини (після смерти гетмана Скоропадського) вибрали гетманом Павла Полуботка. Він же, як Чернігівський полковник, помагав Петрові 1 виграти Полтавський бій: довірена людина Петра 1.

Генерал С. Вельямінов з Московитії отримав таємне розпорядження: компрометувати тих українців-полковників, які користуються пошаною в народі, виявляють почуття національної окремішности. Коли народ нарікає на великі податки, йому треба казати, що винні в цьому ті й ті полковники, мазепинці — “ізмєнніки”. Тих українців-полковників, які вже себе звуть “общерусскімі”, і стали агентами тирана Вельямінова, треба звеличувати, як “вєрних синов народа”.

Вельямінов повідомив Петра 1, що є донос: гетман Полуботок і його старшини “ізмєннікі”: збирають замалу данину з Українського народу. Не своєчасно доставляють харчі для московського війська.

Гетман Полуботок пише листа Петрові 1, пригадує свої заслуги в боях під Полтавою. Огірчений, що генерал Вельямінов зве його “ізмєнніком”. І скаржиться, що доля українського народу дуже гірка: москвини вивезли з України 10000 юнаків на каторжну роботу на Ладогу, 10000 юнаків погнано бити кавказців, багато погинуло. Багато каліками повернулося. І тепер: Вельямінов знову 10000 юнаків по селах збирає: готує новий похід на Кавказ, а 5000 юнаків щойно погнав на північ, на Ладогу. Українська кров безславно витрачається.

Гетман Полуботок отримав вістку, що його зять Петро Войцехович і старшина Богдан Борзаківський, яких він послав з листом, як послів у Московію, несподівано померли... Українці розгнівані (і гнів хвилею йде по селах), що москалі (рускіє) в них синів забирають на чужі землі: на каторжні роботи, болота висушувати; одягають у мундири, женуть під Фінляндію. Москалі відповідають: “Батюшка цар благонравний, любить малоросов. І бригадір Вельямінов хорошій. То Полуботок злодєй, не шкодує своїх людей!”

673. 1723 рік. Гетмана Павла Полуботка викликала Московія. І він З серпня з старшинами Савичем, Чорнишем, Биковським, Володковським, Грибінкою, Кирпичем, Корецьким, Ганенком, Романовичем прибув у Петербург. Усі вони прибули, маючи заслуги: помагали Петрові 1 бити під Полтавою короля Карла і гетмана Мазепу.

І москалі (рускіє) у Петербурзі гетмана П. Полуботка і його старшин поставили “под караул” і понакладали на них “кандали”. І відібрали в них гроші, харчі, постягали з них коштовне одіння, забрали папери (грамоти, посвідчення). У гетмана П. Полуботка відібрано 4000 червонців.

Гетмана Полуботка обвинувачують москвини (рускіє) за “связь з заграніцей”: але немає жодних доказів, що він листується з Орликом чи посилає йому гроші. Якщо немає доказів, то їх треба видумати: як? Є дані, що старшина М. Борковський Полуботка не любить за те, що він забрав у нього село Орлівку. Москвини дали Борковському 2000 червонців, відібраних у Полуботка, і пообіцяли дати Орлівку, угостили його “боярскім обєдом”. Борковський дав фальшиве зізнання на своїх побратимів. Москвини катували старшин гетмана Полуботка: не мігши витримати “азіятскої казні”, українські старшини визнали себе “ізмєннікамі”.

674. “Висший суд” Московії виніс вирок: українцям, що прибули в гості до Петербурга (гетманові Полуботкові і його старшинам) сокирами повідрубувати голови. Милосердний цар Петро 1 помилував: дав наказ поступово вмертвляти українців, тримаючи їх “под строжайшім караулом” у казематах Петропавловської фортеці. І щоб в Малоросії не було “волнєній”, українські полки вивести до берегів Азову: сказати, що є надія, що буде війна з Турцією.

Архиєпископ Феофан Прокопович складає божественні пісні на славу Петра 1: “Царю Богом вєнчаний! Ти силєн о Бозє, сокрушіл, повергл єсі гордого под нозє!” І цей “Епінікон” (цю ганебну пісню “Перемоги”) напам’ять вивчають українські юнаки (студенти Києво-Могилянської академії), гляньте: християнська віра літературу дала Україні! Справа не в літературі, а в тому, кому вона служить: Україні чи її катам? Якщо література по назві українська, а по змісту антиукраїнська, то немає значення — християнська вона, чи антихристиянська, достойний українець нею гордитися не буде!

675. 1724 рік. 18 липня, прикутий до кам’яної стіни гетман Павло Полуботок, помер з ланцюгами на руках у катівні Московської імперії. Його тіло було похоронено за Малою Невою на кладовищі, де стоїть каплиця св. Самсона.

У Києві у православній рідній церкві попи учать побожних рабів мудрости: той, хто хоче знищити народ, старається знищити його рідну церкву! Слава імператорові Петру 1! “Анатема Грішкє Отрєпьєву і Івану Мазепі, і прочім подобним, які хотіли знищити церкву Христову, звали народ “на бунт і ізмєну””. (Гетман Павло Полуботок оголошений “ізмєнніком”, “звав народ на бунт”).

Київ змалів... став містом православного духовенства: тисячі попів і монахів; вони славлять Петра 1 і клянуть Івана Мазепу. У Києві 22 тисячі жителів, з них світських і духовних вищих сановників — 11, духовенства — 3812! Службовців по світських і військових установах — 351. Міщан на Подолі — 2475; косаків — 460; ковалів і ремісників на околицях — 29; купців і ремісників у центрі міста — 70; москалів — 120: “уші і глаза государя Петра 1”.

Українці-кияни говорять українською мовою, а духовенство — старо-болгарською. Батьки, які хочуть, щоб їхні діти мали освіту, віддають дітей до школи, де мови грецька, старо-болгарська, московська.

676. Біля Золотих Воріт сидять мандрівні бандуристи, старі, як світ, запорожці. І біля них — молоді кияни. Ледь чутно рокочуть струни. Дід, як волхв врочистий, думу співає: “Ой ми очі наші слізьми не вмивали, коли із Москвою з’єднання не мали. Коли почала нас Москва ласкати, почала життя наше розоряти, синів наших любих та в неволю брати. А в церквах лякає карами отець... Ой, тяжко нам жити, москалям служити. Гетмане Богдане, москаль нас катує, могили готує для наших діток. Багато, багато лежить в Петербурзі вкраїнських кісток. О, біль наших сердець, дай нам помочь, Всевишній Творець”.

“Це дід-запорожець”. “Ще не все пропало, є ще запорожці”. І прийшли монахи, прочитали наказ — засипати землею Золоті Ворота. Возами глину привозили: з наказу Москви Золоті Ворота засипали..., щоб хохли не вольнодумствували. “Успокоєтесь, тогда будєт разрешено откріть Золотия Врата”.

677. 1727 рік. 1 жовтня у Глухові на Великій Раді полковник Данило Апостол проголошений гетманом. Що сталося? Петро 1 два роки тому помер. На престол сіла його жінка Катерина 1: та справжнім правителем Московитії став Меншіков. Москвинів лякають Туреччина і “волнєнія в Малоросії”. І вони вирішили трохи послабити шнурок гноблення: нагадали українцям, що в часи гетмана Хмельницького була умова, що Україна і Московитія возз’єднувалися, як “вольная с вольной”.

Гетман Апостол пообіцяв брати участь у війні Московитії з Туреччиною. Москвини “хохлам не вєрят”: вони, як закладника, тримають у Петербурзі сина гетмана Апостола. (Гетман Апостол в душі таїв погляди Мазепи. І він спочатку й був по стороні Мазепи, та, коли побачив, що попи і єпископи у церквах об’єднали побожних православних рабів проти Мазепи, з болем в душі передбачав поразку Мазепи).

Гетман Апостол має 70 літ. Він знає, що касту попів, яка “за привілеї” вірно служить Москві, він не навчить служити рідному народові. Він самітній. Він жебрає волі: просить у москвинів трошки волі на основі “Переяславської ради”. І випросив: має дозвіл мати в Україні державний бюджет: 144 тисячі карбованців у рік.

678. 70 тисяч українських юнаків погнали московські(рускі) солдати в Московитію, де йде “осушка московських болот”, “проритіє канав”: тут українців трактують, як “крещеную собственость” (хрещену власність, зрівнюють з скотиною).

(Поміщики Шеніни, Сабурови, Тємірязєви, Наришкіни, Салтикові, Турґєнєви, Юсупови та інші вихрещені урало-алтайці, без суду убивали рабів (“крещеную собственость”): у конюшнях прив’язували, відрубували голову і загортали в гною, “их не считали за людей”).

Не може гетман Апостол оборонити рідних людей, яких женуть в Москву на вічну каторгу “под караулом”. Біля гетмана постійно сидить “тайний савєтнік Наумов”, “ґлаза і уші московські”: “совєтнік” може поставити гетмана “под караул” і закатувати так, як був закатований гетман Полуботок. І син гетмана Апостола, який, як закладник живе в Петербурзі, не буде помилуваний.

17 січня (1734 р.) помер гетман Данило Апостол. Московія, бачачи, що “малороси нє благонадьожни”, заборонила нового гетмана вибирати. Наришкін (татарин, родич Петра 1) став правителем України (Руси). Помічники Наришкіна — генерали Шаховський, Баратинський, полковник Гурєв.

679.1735 рік. Московитія починає українськими руками воювати з Туреччиною. 20 тисяч українських вояків ідуть — ними буде взята ханська столиця Бахчисарай. Москалі пожнуть плоди війни. У 1737 році татари, щоб помститися за Бахчисарай, вторгнулися на Полтавщину і Миргородщину: вирізують українців, беруть молодих у ясир, 7000 юнаків і юнок пов’язаних іде в Крим, а за ними женуть стада скоту: 10000 коней, 150000 голів овець і рогатої скотини. Ідуть хмари диму: горять села. А в Московщині мир і спокій: війни, які веде Москва з Турцією, Кримом, Польщею, спустошують Україну, за спиною якої багатіють московські міста і бояри, графи ставлять пишні палаци, де панує напівазіятське “веліколєпіє”.

І. Крип’якевич пише, що за війну, яку вела Московитія з Туреччиною “заплатила Україна 157.300 козаками і 205.000 селян, з яких 34.200 загинуло на побоєвищах. Коли додати до того 47.000 коней і більше як півтора мільйона карбованців за набрані на Україні харчі, то зрозуміємо, якою руїною для господарства України” була ця московсько-турецька війна. “Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив?” (Т. Шевченко).

Волінській (москвинський міністер) у 1738 році, побувавши в Україні (Русі), написав Біронову (керуючому військовими справами Московії), що Москва перетворила колись багатий край в руїну: у селах України “не лишилося й стільки хліборобів, щоб могли собі збіжжя посіяти, багато поля лишилося без засіву, бо немає кому робити і немає чим”. (Грабування України (Руси) назване “бажанням російського народу подати допомогу братньому українському народові” (“Історія Української РСР”, т. 1, стор. 255). Коли українець відважується казати, що “Москва грабує Україну”, його москвин ставить “под караул”, проголошуючи “ворогом народу”).

680. 1744 рік. Цариця Московитії Єлисавета (донька Петра 1) у 1722 році (25 травня) одружилася в селі Перові (під Москвою) з співаком царської капели Олексієм Розумом.

(p class=У січні 1731 року в село Чемери заїхав полковник Ф. Вишневський, “закупщик вин для царського двору”. У церкві він почув гарний голос красивого парубка Олексія, поміг йому приїхати до Петербурга. У “царській церкві” цариця Єлисавета побачила хориста Олексія. І дала наказ вислати у Сибір Алексія Шубіна і там його замордувати. Замість Шубіна керуючим маєтками цариці Єлисавети став Олексій Розум (генерал-поручник Розумовський).

Цариця Єлисавета бачила: Шубін -грубіян, інтриган, закоханий у жорстокість. Олексій співчутливий до людського горя, ласкавий до неї, на устах немає слів грубих, грає на бандурі. І плаче, як згадає Україну-неньку. Наслухавшись від мужа Олексія про народ іншої вдачі, як москвини (рускіє), цариця Єлисавета вирішила відвідати свекруху (звичайну українську жінку Розумиху).

681. У місті Козельці (на Чернігівщині) свекруха Розумиха, як могла так і зустріла невістку-царицю Єлисавету. Два тижні жила Єлисавета у свекрухи; познайомилася зі всією родиною свого мужа Олексія.

З Козельців цариця Єлисавета поїхала в Київ: пізнавши українську вдачу, вона сказала щиро: “Я люблю цей благонравний і незлобний народ”.

(О, царице — добра молодице, ти побачила справжній народ, ти побачила народ, який створив найстародавнішу в світі хліборобську культуру, ознаменовану благонравним і незлобним життям.

Незлобним людям тяжко боротися із злобними. Якби українці мали таку вдачу, як мають москалі (рускіє), то вони б в одну ніч вирізали б на своїй землі всіх вторжників-москалів і попів, які їм служать. І сказали б: “Наш хліб наш! Наші діти наші! Смерть москалеві, який вторгається в нашу хату, щоб грабити нас!”

Москвини, почувши у Московії, що українці вирізали їхнє загарбницьке військо, сказали б: “Правильно! Якби українці вторгнулися в Москву і грабили наші доми, ми б з ними зробили те саме”. Людині дане святе право боронити свій дім від грабіжників).

682. “Старшина українська, покористувавшись тим, що цариця була в Києві, подала їй прохання про те, щоб обрано було Гетмана. Прохання се було ласкаво прийняте, і тоді ж призначено було, щоб посаду сю зайняв менший брат Олексія Розумовського — Кирило” (М. Аркас). “Старшина українська”, як виразник долі народних мас, просить, маючи скуті руки і ноги, гетмана — носія слави епохи Хмельниччини. “Ще не вмерла Україна”: ще є українці здібні бути совісними людьми: не хочуть виконувати директив, присланих з Москви, хочуть мати рідний уряд, “просять гетмана”...

У Києві дві радости: московські окупаційні війська, які об’їдають і тероризують українські народні маси, отримали наказ “єхать дамой”. Поїдуть чи ні — але кияни радіють, що позбудуться москалів. У 1746 році, як кажуть кияни, “здох хан Бібіков”: Бібіков (намісник Московії, правитель “Малоросійської колегії”, називав себе “рускім чалавєком”: хвалився, що походить з роду славного татарина Бі-бека).

683. 1750 рік. Кирило Розумовський, маючи 22 роки, став гетманом. (Є такі дані його життєпису: у 1742 році мав він 14 років, пас коні, поганяв волів, мріяв бути запорожцем. При допомозі брата Олексія два роки учився у Німеччині й Франції. У 1746 році він став президентом Імперської Академії наук у Петербурзі, його одружили з п’ятнадцятилітньою бояринею Катериною Наришкіною (вихрещеною татаркою, з роду царя Петра 1).

У 1751 році гетман Розумовський прибув до Глухова. І тут (у своїй столиці) почав ставити палац, має намір побудувати університет, дати українській молоді освіту, облегшити долю народу, з гущі якого він вийшов. Біля нього постійно перебуває “прєдставітель Тєплов”: очі і вуха Московитії. Він слідкує за кожним кроком Розумовського (“хохлам Москва нє веріт”). Є дані, що деякі українські старшини листуються з мазепинцем Орликом, який живе в Західній Европі. Вийшло розпорядження: арештовувати українців, запідозрілих у зв’язках з Орликом.

684. 1761 рік. 8 березня гетман Розумовський отримав з Московії наказ: гетман не повинен у Києві появлятися; кияни, радісно вітаючи гетмана, згадують часи незалежного від Москви життя і в них появляється хотіння мати державну Україну. Для безпеки: з Києва і Київщини виселити всіх козаків на Лівобережну Україну і сприяти, щоб у Києві жило якнайбільше духовенства — найвідданіших людей царя православного. 6 липня гетман Розумовський заборонив москалям (рускім) мати в Україні горільчані заводи і тримати шинки, і заборонив їм контролювати торгівлю тютюном. (Обурені москалі, вихрещені татари Петро Каблуков і Максім Алісов, “царські контролери торговельні”, від’їхали до Петербурµа). 25 грудня померла цариця Єлисавета, царем став її племінник Петро 3; він був одружений з німкенею Катериною. (У Катерини такий характер, як у її землячки Ельзи Кох: Ельза в концтаборах Адольфа Гітлера приносила приємність душі своїй, катуючи в’язнів. Вона здирала шкіру із закатованих і шила рукавички, сумки, абажури).

685. Катерина оточила себе офіцерами і при їхній допомозі поставила свого мужа (царя Петра 3) “под караул” у селищі Ропша. У Ропші Орлов (Катеринин полюбовник замордував Петра 3. І 28 липня (1762) вона (Катерина 2) сіла на престол.

Характер Катерини 2 високо оцінили аристократи (ослов’янщені урало-алтайці) аракчеєви, бібікови, наришкіни, які вважали, що ординські порядки найкорисніші в керуванні державою. Катерина 2, сівши на престол почала віддячуватися: Орлову, Пассеку, Ласунському та іншим подарила 16.730 рабів, перетворених у “крещоную собственность”.

(Ослов’янщені урало-алтайці по-ординському ставилися до рабів. Поміщиця Салтикова (охрещена татарка) “собственноручно замучила 38 человек”. Поміщик Шенін мав “штат палачей”, “орудія питки”, “Крестьянки пополнялі крепосниє гареми”, “кормілі грудью щенят із псовой охоти баріна”; “услаждали” господ. “Помещікі отделялі родітєлєй от дєтей, жон от мужей”. “Крестьян дарілі, продавалі і покупалі, проігрівалі в карти, іх нє щіталі за людей”.

686. 1764 рік. Катерина 2 викликала гетмана Кирила Розумовського до Петербурга. Сказала, щоб він “добровільно” відрікся гетманства, а ні — “под караул”. Генерал-губернатор Рум’янцев має доручення від Катерини 2: усі скарби і людей Малоросії поставити на службу Московитії. Катерині 2 належать слова: “У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули”.

1764 рік. 10 вересня Катерина 2 видала наказ: ліквідувати в Україні (Русі) козацьке військове правління. Прокуророві В’яземському доручила: в Києві при допомозі духовенства ширити переконання, що “православна мати-цариця Катерина 2 обороняє простий народ”. В’яземський починає викликати ворожнечу між бідними і заможніми українцями. І творить культ матері опікунки — православної цариці.

(Як почала Москва настроювати українця проти українця? Генерал Мельґунов об’явив себе оборонцем зубожілих малоросів, їздив по селах, в корчмах “вербував” до війська добровільців. Обіцяв їм привілеї, створив сотні “пікінерів”. Казав їм, що вони “від малоросіян суть ліпші і вищі”; на їхніх шапках була причеплена “царська корона”, вони люди “Цариці Катерини”. Коли йшов запорожець, то такий “пікінер”, погрозливо казав: “Звертай з дороги, гетманцю, бо я за тебе лучший!” А як запитувано його, чому лучший, то відказував: “Я й сам того не знаю, але рохмистри наші так кажуть, і либонь тому, що маємо корону на шапках. А рохмистри наші всі письменні: з прасолів та шинкарів, а деякі й з поповичів жалувані” (“Історія Русів”, стор. 340).

687. Автор “Історії Русів” пише, що при допомозі цієї “пікінерії” в народі Українському присиплялися прагнення до самостійного життя: навіщо нам гетманство, “пікінери” кращі за гетманців. Пікінерові сказано, що він і шапки не зобов’язаний скидати перед жодним українським начальником і не повинен його боятися, бо він “пікінер” “Божої помазаниці Катерини”. Пікінери “скидали тії шапки з голів тільки в церкві, але й то вже перед вівтарем”. (Московія (Россєя) культивувала між українцями нову достойність української людини: українець, який стає слугою московським, достойна людина; чесна, мудра, люблена, а українець, який прагне відродити українську державність, вважається злодієм, христопродавцем, “Ізвєргом отєчєства”, мазепинцем, неморальним, глупим).

Біля пікінерів у селах почали співати старі сліпці (волхви-бандуристи): “Як з вільними вільні, як з чесними чесні, браталися ми з москалями. Земля наша бачить, і зорі небесні, що стали тепер ми рабами. Були ми людьми, мали славу й права, усе потоптала проклята Москва! Устань подивися, Богдане гетмане, чорний, як ніч прийшов час: возз’єднання стало петлею для нас: Хто служить чужому, той є пікінер. Хто рідному служить, в неволі тепер. Під тином живем ми на рідній землі. Прокинувся гетман, узяв булаву: “Додому, додому ідіть москалі!”

688. Старий косацький старшина Павло Головко з міста Нехворощі і багато інших “задумали були пригадати про давні свої права та вольності, і що вони, за договірними статтями гетмана Хмельницького, мають свою службу, в них призначену, яку готові виконувати беззаперечно і з усією пильністю, а іншої відбувати не хочуть і її ніколи не шукали. За такі слова усіх, хто був до того причетний, визнано за бунтівників, що спричинилися до втечі пікінерів, і від пограничної Вілевської комісії засуджено на кару батогом. Але кара та перевищила міру свою, і перевершує, здається, навіть тиранства неронівські”.

“Засуджених вожено по всіх ротних містечках, у Пікінерському полку призначених, і в кожному бито батогом нещадно. Засічених на смерть прив’язано до хвостів кінських і волочено по вулицях міських, а врешті розшарпані таким чином тіла їхні кинуто в гнойовища і загорнено в них нарівні з скотським падлом, без ніякого християнського і навіть людського поховання. Екзекуцію тую відправляв полковник пікінерський, якийсь охрещений турок Адобаш” (“Історія Русів”, стор. 341). Полковник Адобаш і генерал Мельґунов і тисячі таких, як вони, прибували з Московії (Россєї), вважаючи себе православними рускімі та вдачею вони були урало-алтайці, найменшого милосердя в них не було до українців; усе, що їм нагадувало українську самобутність, вони нищили, як щось чуже, вороже, незрозуміле, противне.

689. Єреї і монахи зібралися у Києво-Печерському монастирі “на монастирську трапезу”: на стіні “розп’яття Господа Бога Христа”. На столі пляшки з вином, сивухою, вишнівкою, варенухою, смажені кури, за столом добре відживлені єреї, гості — знатні москалі з жонами. Вони славлять донощика Кочубея, який похований ось тут (біля Трапезної церкви), проклинають антихриста -гетмана Мазепу. Читають з “писань Скибинського хвалу О. Л. Нарішкіну (вихрещеному татаринові, двоюрідному братові Петра 1), славлять покійного єпископа Лазаря Барановича (професора Києво-Могилянської академії), який умовив полковників гетмана Б. Хмельницького іти “под руку православного царя”, був він “злотоустим натхненником приєднання Малоросії до Москви”.

(“У політичному відношенні Баранович служив з’єднувальною ланкою між Малоросією і Москвою”, він “схиляв малоросів до могутньої і єдиновірної Москви” (М. Ф. Сумцов, “Лазар Баранович”). Єреї і монахи, трапезуючи, співають хвалу Б. Хмельницькому, який “Малоросію поставил под крепким щитом, под рукою царей славних, самодержцев православних”. І хвалять Катерину 2.

“Для єпископа воля монарха повинна бути вище всіх законів Євангельських”, — проголосила Катерина 2. Її мудрі слова стали законом для архітектів Московії. Євангелія -це Христос, “воля монарха... вище всіх законів Євангельських”. Якщо так: тоді Катерині 2 підлеглий Христос. Звідки в неї появилися такі відважні погляди? Вона уважно слідкує за розвитком мислі вищої знаті Західної Европи).

690. (Французи і англійці, які стоять у проводі, устійнили, що християнізм греко-латинської інтерпретації ображає розум і почування достойної людини, і може, як релігія рабська, служити тільки знаряддям гноблення рабів. Еліта Франції і Англії почала єднатися у масонські братства. Граф Клермон, принц з дому Людовика Бурбона, Великий Майстер Французьких масонів. Після його смерти, Великим Майстром стає герцог Шартрський (Орлеанський), його заступником — герцог Монморансі (Люксембург). Король Англії Вільгельм — масон. Еліта Англії (міністри, законодавці, полководці) — переважно масони, вони толерантно ставляться до релігій, боронять свободу слова. Масони Вольтер, Дідро, Руссо, Монтески. У Петербурзі цариця Катерина 2-га читає твори Вольтера. Цар Александр 1-й, якого попи славлять в Україні (Русі), як батька православія, масон).

У Московитії (Росії) “Імператор, яко християнський государ, єсть верховний защітнік і хранітєль догматов господствующей вєри і блюстітель православія і всякого в церкве святой благочєнія” (“Свод Законов Россійской імперії”, стаття т. 1, ч. 1, ст. 64).

691. 1764 рік. Катерина 2 призначила П. Рум’янцева “генерал-губернатором Малоросії”. Хто він такий? Його батько А. І. Рум’янцев був денщиком Петра 1, брав участь у катуванні царевича Алексія (сина Петрового); (літом 1718 р. Алексій був приговорений “к смертной казни”, та перед стратою “под влиянием пыток умер”). Брав участь у катуванні гетмана Павла Полуботка, був “в Малоросії московським намісником в 1738-1740 роках”.

Петро 1 одружив А. І. Рум’янцева з своєю полюбовницею Марією Матвєєвою, яка народила сина Петра. Історик Греч у спогадах пише, що “П. Рум’янцев був сином Петра 1”. П. Рум’янцев, виконуючи накази Катерини 2, оточив себе зрадниками (з роду Українського) і при їхній допомозі перетворював українців в “прєданих синов Россєі”. Ясновський (син попа з м. Кролевці), Безбородько, Завадовський, Чепа були його вірними лакеями, тобто “синами Россєі”.

П. Рум’янцев старається заводити порядки в Україні такі, які є в Московії. У Московії є “ґаспада” і є “крепосниє”. У місті Ніжен українські старшини обурливо сказали, що московські (півазіятські) порядки не підходять для українців.

692. П. Рум’янцев проголосив українських старшин (міста Ніжен) ворогами “возз’єднання двох братніх народів”. Військовий суд (очолений Рум’янцевим) засудив 33 старшин-“ізмєнніков” на кару смерти, а 16 поміщиків, які також не хотіли коритися московським порядкам, на довічне заслання в Сибір. Перед стратою з Петербурга прийшов наказ: смертну кару замінити ув’язненням, щоб не було “волнєній”.

1767 рік. Рум’янцев дав розпорядження, що сини попівські — люди привілейовані. Попи вірно служать Москві: їхні сини повинні бути освіченими і займати відповідальні пости. Наприклад, у Переяславськім ліцеї 115 студентів, з них 67 — сини попівські, 37 — сини шляхтичів, старшин, косаків, 11 — сини селянські. Починає творитися в Україні інтелігенція, складена з поповичів і попадівень. Катерина 2 вважає, що тільки при допомозі попів можна стерти “рознь між малоросами і великоросами”.

693. П. Рум’янцев почав робити “генеральний опис” населення. В Україні (Русі) рядові з московських полків “виганяли народ з хат його на вулиці, не минаючи нікого і навіть пригрудних немовлят, уставляли їх шерегами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж перейдуть вулицями головні комісіонери, які, роблячи їм перекличку, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не замішався. Худобу обивательську тримали враз із її господарями і також оглядали і переписували, яко маєток господарів. (Усі попи мали на руках “царські грамоти” і їх опис не чіпав, вони благославили злочини П. Рум’янцева, і коли він помер, то поховали його, як царя в Києво-Печерській лаврі, — Л. С.). Ревище худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них комісіонери (рускіє, — Л. С.) з численною асистенцією. Після людей і скотини бралися до поміщиків і володільців” (“Історія Р.”, стор. 345).

694. 1768 рік. Лівобережна Україна поневолена Москвою. Правобережна Україна поневолена Польщею. Москалі (рускіє) і ляхи (поляки) відібрали в українців (русичів) право бути людьми і дивляться на них, як на “хрещену власність”, яку можна програти в карти, обміняти за псів, вважати тягловою силою. Попи православні і юніятські — каста привілейована. У попа-юніята на антимінсі написане ім’я короля Польщі. У попа православного — написане ім’я царя Московії. Вони щонеділі у рідних церквах учать побожних рабів коритися Божим помазаникам (королеві і цареві).

“За батьків закатованих! За честь матерів і сестер! За право по-людському жити на батьківській землі ми будемо битися!” — сказав запорожець Максим Залізняк. “Коліями будемо! Колотимемо зайдів, які нам жити не дають”, — озвалися босоногі юнаки, широкоплечі степові велети. У них сорочки в латках, спини в синяках. На широких хліборобських долонях мозолі чесної праці, в очах іскриться сила священної помсти.

695. 4 травня українські месники зійшлися в Холодному Яру і вибрали запорожця Максима Залізняка атіманом. “Колоти ляхів можна святими ножами, бо коли йтимемо з простими ножами, зватимуть нас розбійниками, грабіжниками. А ми ж лицарі!” “Підемо до Мотронинського монастиря”. Месники потребували моральної підтримки. У древні часи волхви благословляли русичів, речучи: “Той, хто в обороні Вітчизни меч підіймає, святеє діло совершає!”

Чужа релігія, яка вбиває національну свідомість, стараючись взяти почування і мислення в рамки догми своєї і так підмінити собою національну свідомість, не моральна. І неморальність православія в тому, що воно взялося собою замінити національну свідомість Українського народу і цим перетворило державність України (Руси) в жахливу руїну.

Побожний православний раб не має права мститися, обороняючи честь свого народу. Мститися — значить грішити. Апостол Павло в посланії до Римлян (гл. 12, 19) пише: “Не мстіться за себе, а давайте місце гніву Божому, бо написано: “Мені помста належить, я відплачу, говорить Господь””.

696. “За волю Батьківщини мечі підіймаємо!” — коли б так сказали повстанці Максима Залізняка, піп не покропив би їхні мечі, бо це ж означає, що він піднімає народ проти двох Христових помазаників (царя Московського і короля Польського). Повстанці обдурили попа, сказавши, що йдуть боронити православіє, гноблене католиками.

(Українці борються за своє визволення під кличами грецького православія: у таких випадках треба православіє осуджувати за те, що воно приспало національну свідомість, а не тішитися, що воно домінує над почуттями і мислями народу. Пересвідчимося, яку відіграло ролю православіє в Коліївщині).

(Архимандрит Мелхиседек 18 січня 1768 року залишив Переяслав, буває у Києві, Люблені, Варшаві. 16 квітня він є в Слонімі на Білорусії; З травня прибуває до Києва, звідси їде до Петербурга; він має авдієнції з царицею Катериною 2. Він не знає, що постала українська повстанська сила, очолена Максимом Залізняком. “Удокументоване зіставлення дат про перебування Мелхиседека від кінця 1767 р. аж до початку Коліївського повстання поза тереном Правобережної України свідчить переконливо про його непричетність до повстання” (Др. П. Мірчук, “Коліївщина”, НТШ, Ню Йорк, 1973 р., стор. 261).

(Архимандрит Мелхиседек не святив ножів, не був духовним батьком Коліївщини. Він, як агент Катерини 2, знав, що цариця вороже ставиться до будь-яких українських народних повстань, і не зацікавлена воювати з Польщею).

697. “Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля! Ідіть, сини, погуляйте, пошукайте долі”, — маючи на увазі народні оповідання, Т. Шевченко називає гайдамаків синами. (Є філософія поневолення народу: покоривши народ, називай його кращих синів поганцями, розбійниками, агентами, зрадниками, ворогами народу. Обманюй народ: викликай в народі зневагу до тих його синів, які віддано люблять Вітчизну). Народ, не знаючи, що ти вбиваєш його найкращих синів, буде спати в неволі.

Наприклад, москаль (рускій) Адобаш (вихрещений турок) — мудрий полковник, він у 1762 році кожного “пікінера” (українця, який скинув московський військовий мундир і втік на Запоріжжя) проголошував гайдамакою: турецьке слово “гайдамака” значить “розбійник”. Українець, який відмовлявся бути лакеєм московським, названий розбійником.

Попи, маючи царські грамоти, виконували ролю творителів порядку, закликали парахвіян ловити гайдамаків і передавати їх Адобашові на суд. Адобаш зганяв селян, щоб вони бачили, як він катує гайдамаку: він українцеві розпорює живіт, прив’язує знівечене тіло до хвоста кінського і волочить по вулицях, кричучи: “гайдамака зневажав мундір московський!” “Гайдамаки не воины, разбойники, воры”. “Брешеш, людоморе! За святую правду — волю розбійник не стане, не розкує закований у ваші кайдани народ темний”, -відповідав Шевченко.

698. Назва Коліївщина не образлива. Січовик січе, стрілець стріляє, колій коле. Колії ішли колоти ляхів — рабовласників, називаючи їх свиньми. Колії боронили православіє, ішли вмирати за попів? Ні! Колії (правдоносні народні месники) ішли мститися, їм дуже хотілося бути людьми.

Барвисте українське весілля. Вечором музика затихає. І — раптом ляшські посіпаки забирають (ще в віночку) молоду на першу ніч до ляха-магната. Молодий сидить під тином до ранку. Уранці лях випустив з дому молоду (ніжну русяву Оксанку). “Оксанко, чому синці на руках?” “Лях прив’язав руки до ліжка, в рот вино лив, знущався над тілом. Уранці хрестик подарив. Сказав, що моїх батьків не обміняє на хортів. І стрічку ось цю дав”.

Юнак і юнка, які в тихі солов’їні вечори леліяли про таємницю першої ночі і в вірності бачили родинне щастя, тепер сидять з розбитими душами: лях вторгнувся у святиню двох сердець і наніс їм болючу рану, скривдив душу, осквернив чарівний світ кохання. Ні, тут не оборона православія, не “теорія клясової боротьби”, тут є вторгнення в таїну людського інстинкту, ограбування душевної краси. Юнак-лицар брав вила, сідав на коня, летів селом і, як одержимий кричав: “Кари ляхам, кари!” І зникав він у степах, як орел у високості, шукав прихистку на Запоріжжі. А хіба не на такому баскому коні, хіба не з такою образою сотник Богдан Хмельницький прибув до запорожців?

Запорожець Максим Залізняк об’єднав ображених, гноблених, найблагородніших — готових віддати життя за честь людську, за право бути господарями на рідній землі. З ним ідуть народні месники. Він не думає бити ляхів на ляшській землі. Він чужої землі не хоче. Він ляхів гнобити не збирається. Він хоче вигнати з Української хати вторжників.

699. 21 червня українські месники з Умані вигнали вторжників. 22 червня вони в Умані (під гарматні постріли) проголосили відновлення гетманської України. Максим Залізняк — гетман. Іван Гонта — полководець. Повстали села. Юнаки брали вила, сідали на коней, їхали колоти ляхів. “Навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки”. Усі на світі достойні люди поважають тих людей, які мстяться за матерів і сестер своїх.

Самородки-полковники Іван Бондаренко, Яків Швачка, Микита Чорний, Богдан Романченко ведуть сотні народних месників. З Уманщини, Чигиринщини, Черкащини тікають ляхи додому. Вийшовши з Холодного Яру, полковник Тарас Неживий веде бій з бандами польських конфедератів, які вважають себе більшими поляками, ніж їхній король. Полководець Гонта послав військові частини, щоб вигнали ляхів з Галичини, Волині, Полісся, Подолу. На Лівобережній Україні “волнєнія”: є народне прагнення визнати гетмана Максима Залізняка.

700. Архимандрит Мелхиседек починає використовувати розпорядження Катерини 2. Він умовляє М. Залізняка і І. Гонту, щоб вони не діяли самостійно, возз’єдналися з військом “православної матері-цариці Катерини 2”, яка по-материнському хоче їм помогти. Мелхиседек, зустрівшись з генералом Крєчєтніковим, сказав йому, що “все так є, як “мати-цариця хоче”: вдалося Залізняка і Гонту переконати, що москалі “єдіновєрниє браття”.

“Приспання дією Мелхиседека сторожкости супроти Москви стало основною причиною успіху зрадницького підступу командування московської армії під Уманню на початку липня 1768 р.”, “Ось у чому трагічна роля архимандрита Мелхиседека Значка-Яворського в Коліївщині”, “Мелхиседек Значко-Яворський співпрацював із московською царицею”, “вся дія Мелхиседека була узгіднена ним із Москвою” (Др. П. Мірчук, “Коліївщина”, 1973 р., НТШ, стор. 263).

701. Крєчєтніков, Кологрівов і Ґур’єв (полководці окупаційного московського війська) знали, що Залізняк і Гонта повірили намовам Мелхиседека. Крєчєтніков оглянув військо гетмана Залізняка: здивувався, побачивши великий порядок, високу вояцьку мораль. Почати з українцями чесний бій — справа небезпечна. Українці Лівобережної і Правобережної України ждуть маніфесту від гетмана Залізняка.

Крєчєтніков діяв так, як радив Мелхиседек: “за возз’єднання Малоросії і Великоросії, як два брати, піднімемо бокали!” І запросив він до свого шатра гетмана Залізняка і полководця Гонту “на почесний обід”. Під час обіду (7 липня) полковник Ґур’єв подав сигнал: за столом москалі (рускіє) підставили ножі під горла Залізнякові й Гонті. Був нічний час; українці, повіривши москалям (рускім), спали. 780 воїнів українських було закуто “в кандали”, узято 14 гармат.

Почалася тривога: бій ішов до обіду. Частина українців вирвалася, урятувалася втечею на Запорозьку Січ. Більшість лежала порізана рускіми (москалями). Генерал Крєчєтніков дав наказ гетмана Залізняка і полководця Гонту катувати, наказ Катерини 2 виконувати: “У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули”.

702. Москалі (рускіє) привели до Гонти його дружину і чотирьох його молоденьких доньок. І на його очах почали з них глумитися. Українець Гонта переживає муки більші, як юдеєць Христос: Римляни були джентельменами, вони катували тіло, а душі не ображали. Вони на очах Христових не безчестили матір, не катували братів і сестер. Усі вони без страху стояли біля Ісуса страждаючого.

А де ж “благочинний архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, який хрест цілуючи, умовляв гетмана Залізняка і полководця Гонту, що до москалів (рускіх) можна безпечно йти “на почесний обід”, чару підняти за “возз’єднання двох братніх народів”? Благочинний архимандрит, чин злочинний довершивши, щез! Успішно виконав доручення православної матері — цариці Катерини 2.

Г. Ю. Храбан (“Мемуари”, “Коліївщина 1768”, Київ, 1970 р., стор. 141) написав, що “Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський — визначний борець українського народу, який боровся за возз’єднання із братньою Росією!”

7-го липня (1768 року) “російські старшини виводили Гонту тричі кожного дня перед гуртом спеціяльно запрошених польських пань і давали йому прилюдно по 300 ударів нагаєм так, що скоро все тіло Гонти, якого москалі держали під сильною сторожею, у викопаній ямі, покрилося ятріючими ранами. Москалі заарештували також дружину й чотири малолітні доні Гонти та наказали теж їх бити прилюдно нагаями. Тільки кількалітнього сина Гонти врятував сотник Уласенко, перевізши його щасливо на Волощину” (Д-р. П. Мірчук, 95).

703. Рускій “Ґур’єв своїми руками дуже побив зв’язаного Гонту, а тоді звелів Залізняка, Гонту і усю старшину бити нагаями перед своєю палаткою; кожному з них одлічили по триста ударів. Але сього мало: Гонту бито після того увесь час, поки він був у московському таборі, ще по тричі на день, а полковник Ґур’єв з радістю показував його шляхті, котра з’їхалася навмисне до нього, щоб на власні очі побачити Гонту. Бідного ж мученика держали у навмисне задля того викопаній ямі; усе тіло його було вкрите ранами. Жінку і чотири доньки Гонти було схоплено і прилюдно бито їх різками, а потім заслано; син же його утік із сотником Уласенком у Молдавію. Усе добро Гонти забрав собі генерал Кречет -ніков. Після кількаденної такої муки і знущання, Гонту з іншими козаками і селянами, котрі були з Польської України (в ім’я возз’єднання двох братніх народів, — Л. С.) оддано Польському уряду, і під караулом одвезено до головної воєнної квартири польської. Запорожців і козаків з Лівобережної України одправлено до Києва і, до суду, замкнено у Києво-Печерській кріпості”, (М. Аркас, “І. У. Р.”, стор. 355).

Поляки, сидячи на Українській землі, ївши хліб, политий потом українця, домовилися великого сина України (Руси) полководця Івана Гонту мучити такими способами:

704. “Перших десять днів із Гонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, 11-го відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирізати із живого серце, 14-го відтяти голову; тоді поставити у різних містах України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Гонти, а під Могилевим настромити на палю його голову. Але Браницький скоротив диявольський присуд при виконанні його: не можучи знести виду тортур він наказав третього дня стяти Гонті голову і решту присуду переводити вже на трупові. Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час тих звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. На допиті при інквізиційних тортурах заявив: “Знаю за що гину й не жалію” (Др. П. Мірчук, стор. 95).

705. “Нема Гонти; нема йому хреста, ні могили”. Тарасе Григоровичу, хреста Великому Українцеві не треба! Він закатований хресто-любцями, які мали хрести на грудях тоді, коли йому відрубували руки, ноги, пасами здирали шкіру з спини й грудей. На могилі Великого Українця ростуть волошки, маки, шовкова трава.

“Дві тисячі літ тому умер Христос, промучившися декілька годин на хресті, а я знаю сотки таких Христів, що все життя своє мучилися в казематах, кріпостях, в Сибіру і умирали в тисячу раз страшнішою смертю. ...Падаємо ми щодня перед образом Христа, то що ж ми повинні почувати перед сими невідомими героями, кістками котрих засіялася вся земля, а імен їх не знає ніхто” (Гнат М. Хоткевич, “Вони”).

Я. М. Шульгин у 1889 році в журналі “Київська старина” писав про Українське Народне Повстання, відоме під назвою Коліївщина. Він користувався оригінальними документами судових реєстрацій — “Коденською книгою” (архівом польських судових вироків).

Народні месники, почувши, що москалі (рускіє) зрадили гетмана Максима Залізняка і полководця Івана Гонту, тікали на Запоріжжя. Шукали прихистку. Московські солдати ловили українців, заковували в кайдани і віддавали полякам на катування. Українців поляки умертвляли таким способом: над глибокою могилою лежала дошка. Зв’язаного українця ложили над ямою горілиць, шию притискали до дошки, лях сокирою відрубував голову, голова падала в яму, здригаюче тіло лях зсував з дошки, тіло падало в яму. І зразу ж на цій дошці починали відрубувати голову слідуючому українцеві.

706. “Екзекуції були завжди прилюдними і, як подають сучасники, польські шляхтянки з насолодою придивлялися тим екзекуціям. Польському королеві пересилано звіт з виконаних екзекуцій, Кодна (...) була тільки одною із багатьох місцевостей на Правобережній Україні, де шляхетсько-польські “носії культури”, католики, переводили такі суди й екзекуції над українськими жертвами”, “у Коденській книзі реєстр екзекуцій й жертв польського військового суду в Кодні за один рік, від половини 1769 до половини 1770. В ньому зареєстровано:

11 липня 1769 року: 59 постинані. (“Постинані” значить покарані способом відрубування голови, — Л. С). 13 липня: 61 постинані; 11 серпня: 2 постинані; 25 серпня: 4 постинані; 15 вересня: 18 постинані; 16 вересня: 4 постинані; 16 вересня Василь Паламаренко живим четвертований. 18 вересня: 1 засуджений на смерть помер перед екзекуцією. 4 жовтня: 7 постинані; 23 жовтня: 9 постинані. 8 листопада: 6 постинані; 14 листопада: З постинані; 21 листопада: 3 постинані; 29 листопада: 2 постинані; 18 грудня: 15 постинані”.

“1770 рік. 2 січня 3 постинані. 19 січня: 7 постинані. 27 січня: 23 постинані. 23 травня: 1 стятий, 1 липня: 1 стятий, 10 липня: 1 живцем четвертований. 16 липня Осип Дяк-Митинський здерто два паси, а тоді живим четвертовано. 18 липня: 8 постинані. 1 серпня: 51 постинані” (Др. Петро Мірчук, “Коліївщина”, стор. 298).

707. Я бачу Вишневе село Кодня на Правобережжі. Я чую: трепетно б’ються серця матерів, сестер, наречених. Вони стоять і бачать, як падають одрубані сокирами голови їхніх чоловіків, братів, наречених. І в моїй уяві на фоні небесної райдуги появляється постать хліборобського сина Тараса Шевченка. Він, бачачи ями, начинені тілами братів своїх, говорить до православного Саваота: “А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих, як мордували, розпинали і вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них і не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко? Ти спиш в кивоті”.

Тарасе Шевченко, те око (той Саваот-ідол візантійський) спить сном мертвого боввана, окропленого архимандритами мелхиседеками, які осліплюють побожних рабів православних, навчаючи їх “бити поклони перед кожним урядом”, і за науку рабську отримують срібняки на ризу і подаянія для живота. О, ереї! “Не вам, не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу. Розпинать, а не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?”

І справді: “Чи не попи і біскупи навчили наш народ бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права? Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснішої, рішучішої, хлопської і щиронародної політики?” (Іван Франко, “Громадський Голос”, 1889 р, ч. 22-24).

708. 1775 рік. Запорозькі косаки послали у Московитію (Росію) послів: писаря Антона Головатого, Сидора Білого, Лонгина Мощенського. Їдуть посли Запорозької Січі з універсалами великого гетмана Богдана Хмельницького, що були видані в 1655 році, де голоситься, що возз’єднується не раб і пан, а вільний з вільним, рівний з рівним. Є військо у гетмана Богдана і є військо у государя Алексія. Возз’єднання двох народів не означає, що москаль має давати накази українцеві, чи що москаль має гнати “под караулом” українця на каторжні роботи у Сибір.

Запорозькі посли прибули у Петербург. Москалі зустріли їх образливими словами: “хохли приєхалі”. (У 1770 році українці (запорозькі косаки) брали участь у розгромленні турецької фортеці Кафа: у Европі широко рознеслася вістка, що “Росія перемогла Турцію”. Запорожці в Петербурзі почали доводити, що без них Москва не мала б перемоги. Український народ послав на війну кращих синів, дав тисячі возів хліба, полотна, дав стада волів, коней, овець, сотні бочок сала, меду, сиру. Війна виснажила Українців: у селах багато калік, немає кому і немає чим ниви орати, солдати московські їздять по селах, грабують селян, новими тяжкими податками застрашені хлібороби. У Петербурзі на слова Запорозьких послів ніхто не звернув уваги).

709. Архимандрит В. Сокольський очолює духовне життя Запорозької Січі, він — радник кошового отамана Петра Кальнишевського. І донощик: він про настрої запорожців доносить Київському митрополитові Гавриїлові, який є ставлеником Московського патріярха. Архимандритові В. Сокольському московськая “Тайна Канцелярія” доручила виконати такі обов’язки, які виконав архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, намовивши гетмана Залізняка і полководця Гонту ставитися з довір’ям до московського генерала Крєчєтнікова.

4 червня московський генерал П. Текелій, маючи наказ з Московії, оточив Запорозьку Січ. Він має 8 полків кінноти, 10 піхотних полків, 13 полків донських казаків, 20 ескадронів гусарів, 17 ескадронів шкіперів. Запорозька Січ має 20 гармат, 10000 запорожців. І 15000 запорожців, які “хліб роблять, і при потребі можуть взяти зброю”.

710. “Генерал Текелій з великим військом російським ввійшов в запорозькі землі як добрий приятель.., несподівано обложив саму Січ. Москалі (рускіє) ніколи і ніде не казали, що вони вороги України і українців. Вони завжди і всюди кажуть: “Українці — наші браття”. (І кажучи ці слова, мучать тих українців, які не виконують московських директив, — Л. С.). Виставивши перед нею свою артилерію, дня 5 червня послав оповістити Січовиків, що Січі більше не має бути. Запорожці мусять піддатися, покинути Січ і розійтися, коли не хочуть, щоб російське військо їх воювало”.

“Страшенно се збентежило Запорожців, не знали що робити. Багато було таких, що не хотіли здаватися, а битися з московським військом” (М. Грушевський, “І. У.”, стор. 462).

711. “Битися будемо! Геть москалів із землі нашої матері — Січі Запорозької! Геть вторжників жорстоких, які катували гетмана Залізняка, сотника Гонту! І тепер вторгнулися в запорозьку хату, щоб запорозьких дітей поробити московськими рабами. Кари москалям!” — кричали запорожці, ждучи наказу іти до бою.

І появився “троянський кінь”: архимандрит В. Сокольський. Він цілував образ Покрови і казав кошовому Петрові Кальнишевському, що “Господь Бог Христос покарає його, коли він почне проливати “православну християнську кров””. Архимандрит звернувся до запорожців, щоб вони “покорилися волі Божій”, “отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливати крови христіянської та з надією на Бога покоритися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків, і старшина пішла з хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що покірством (голошеним церквою православною, — Л. С.) запобіжить якоїсь ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував їх і одпровадив до Петербурга” (М. Аркас, стор. 365).

Архимандрит В. Сокольський клявся, що “єдиновєрниє браття москвини прийшли на Запорожжя з ласками милостивого Христа”. Запорожці, які були по-рабському побожні, повірили христолюбцеві, склали зброю. І москвини їх пов’язали, і погнали в Московитію на катування, назвавши мазепинцями.

Запорожці, які знали, що “попи і архимандрити — брехня”, тікали на Кубань. І казали: “архимандрит Сокольський, хоть і наша костка, однак обросла псятиною і воняє”. Монахи Пустинно-Миколаївського монастиря після зруйнування Запорозької Січі отримали дар від матері-цариці Катерини 2-ої: 1620 десятин родючої землі, відібраної у Запорозьких косаків. Монахи експлуатували кріпаків, які жили і працювали на монастирських землях, і казали їм не думати про вольності “і о козачествє молчать”.

712. Москалі (рускіє) арештованих українців відпровадили на катування до Петербурга, ограбувавши їх. Вони в арештованого кошового Петра Кальнишевського “забрали 50.000 рублів і кілька сот червонців, 639 коней, до 1000 штук рогатої худоби та 14.000 овець. Розмірно багатими були й рядові запорожці” (І. Крип’якевич).

Щоб в Україні (Русі) москалі (рускіє) були начальниками, господами, руководителями, зверхниками, а українці (русичі) рабами, “казьоннимі крестянами”, треба в ім’я “возз’єднання двох братніх народів”, узаконити московську рабовласницьку систему. Катерина 2 українські землі й українців подарувала своїм воєначальникам. Хто з москалів (руськіх) скільки отримав (після зруйнування Запорозької Січі) десятин родючої, густо українською кров’ю политої землі?

Юсупов (генерал-майор, потомок Астраханського хана Ісуба, тепер “настоящій рускій”, гордість історії Московської) отримав 12.600 десятин з селами, пасовищами, українцями і скотом; В’яземський (генерал, прокурор) — 100.000 десятин; Прозоровський (генерал-поручник) — 12.400; Сабуров (прокурор) — 6.600; Сємічєв (статській савєтнік) — 6.250.

713. Балабін (бриµадир) — 6.200; Бахматов (реґістратор) 1700; Баламов (прапорщик) —1702; Герасіванов (майор) — 6.582; Завров (майор) — 4.850; Лавров (майор) — 9.700; Муравйов (осадчий) — 1.513; Муснєлов (князь, прапорщик) — 3.260; Наковальнін (майор) — 6.620; Нєплюєв (майор) — 12.040; Пісемскій (майор) — 5.020; Патьомкін (генерал-майор) — 14.680; Ракітскій (прокурор) — 3.300; Турчанов (адютант) — 3.540; Фєдоров (дивізійний квартирмайстер) — 6.500; Черяков (поручник) — 15.720; Чертков (поручник) — 3.800; Шалагін (совєтнік) — 4.850. 95 осіб отримало від Катерини 2-ої 602.302 десятини землі Запорозької Січі. Рабовласники, щоб “казьонние крестяни”- українці були смиренними, обдарували попів і архимандритів соболями, золотими хрестами, ризами і вони у церквах рекли: “Православні християни, коріться своїм господам, хранителям православія, что б єсмі вовєкі всі єдіно билі в стадє Господа Христа”.

714. Катерина 2-га не забула й за тих, які зрадили український народ, ставши лакеями Московитії. Їм вона також трохи подарила їхньої (запорозької землі). Гараджа (запорозький старшина) отримав 3.005 десятин; Гордієнко (старшина) — 3.046; Коростовець (перекладач) — 1.500; Рудь (старшина) — 3.300; Потапенко (старшина) — 1.500. Лєнін, це маючи на увазі, проголосив, що поміщики рускіє і українські гнобили робітників руських і українських, і тому робітники, як брати, яких у окопах гризла одна воша і які їли з одного котєлка, повинні об’єднатися в боротьбі проти експлуататорів. Український робітник, повіривши лєнінській науці, стає глупою людиною: українські поміщики такі, як Гордієнко і Потапенко, справді були поміщиками московськими: вони зробилися поміщиками тому, що зрадили рідний народ, стали лакеями Москви.

Українські поміщики, які не хотіли зрадити рідний народ, були московськими поміщиками поставлені “под караул”: старшини (поміщики) Запорозької Січі курінний отаман Головко, суддя Головатий, полковники Кулик, Чорний, Пелех, Порохня в “кандалах” привезені в Москву на катування. Хто витримав татарські тортури біля стін Кремля, був на вічну каторгу засланий на Сибір. Є відомо, що запорізький суддя Павло Головатий склав кості на березі Тобольська. Інші з кайданами на руках, як “українські поміщики”, були разом з поміщиком (кошовим) П. Кальнишевським запроторені на острів Білого моря, на Соловки. (Обох робітників гризла одна воша, їли вони на фронті баланду з одного “котєлка”, але доля в них неоднакова: у Києві на вулицях чути мову Петра 1 і Пушкіна, і майже не чути мови Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка).

715. Свята правда не старіє: мова — душа й розум народу. Принижена мова — принижений народ. Українець і руській їли в окопах з одного “котєлка”, щоб була принижена душа Українського народу, щоб українець був рабом. Рабом є та людина, яка з тих чи інших соціяльних, політичних чи релігійних причин не може говорити рідною мовою. Є раби освічені, професійні, орденоносні, заслужені: вони не говорять мовою рідної матері.

Наприклад, українець іде вулицею Києва і не говорить по-українському: він цим перед світом демонструє, що він є рабом у рідній столиці. Слово — це людина, немає слова — немає людини. Українське слово творить українську людину. Якщо українець не говорить українською мовою, значить він не думає по-українському.

Українець, який не думає по-українському, може себе вважати католиком, православним, баптистом, большевиком, але він не може себе вважати повноцінною людиною такою, як англієць, француз, москаль (руській), німець. Він неповноцінна людина тому, що не вміє думати по-рідному. Думаючи по-чужому, він є чужий сам для себе, тобто він є людиною без національної моралі.

716. Земля — джерело життя. Українець отримав у спадщину багату землю. Хто володіє землею, той має силу, владу, умовини для розвитку душі, розуму, почувань. Москвини (руськіє), знаючи цю істину, відібрали від українців (русичів) джерело життя: українці не розпоряджаються українською землею, значить вони не розпоряджаються самі собою.

Москалі (рускіє), ставши власниками Української землі, живуть у розкішних палацах, їхні жінки і доньки ходять “прикрашені золотом спереду і ззаду” і оточені вони численними прислугами-малоросами. Їхні сини мають царські титули (князь, барон, граф), учаться в університетах Парижу, Риму, Лондону. Вони мають гроші в банках Европи: пшениця, вирощена у степах Малоросії, на всіх ринках має вартість.

Людина, як рослина: коли вона живе в добробуті, то всебічно розвивається. Коли живе в нужді, приниженні, то в’яне, не розквітнувши. Вартий уваги такий історичний дослід. Хан Акбар (походив він з династії великих моголів), як вторжник, ханствував у Індії в 1556—1605 роках. Йому брагмани казали, що людина родиться розумною. Він відповідав: коли хочеш бути розумним, пануй, поневолений народ глупий, не має можливости свій розум розвивати.

Хан Акбар узяв від матерів новонароджених дітей (китайських, індуських, бірманських, тібетських та інших) і тримав їх під опікою глухонімих няньок. І ключ від цього “дитячого садка” був у нього: діти не мали права чути людської мови. Коли пройшло десять літ, Акбар відчинив двері, щоб оглянути дітей і почути їхню мову.

І він, і мудреці, які прийшли з ним, здивувалися: у поводженні дітей нічого не було людського. Вони лазили, нагадуючи звірів. Вони не мали мови. Вони нявкали, ричали, шкірилися, щурилися, дряпалися, клацали зубами. Акбар дав наказ випустити дітей з “дитячого садка” і почати робити їх людьми. Усі старання були даремними. Дітей, які виросли в нелюдських умовах, не вдалося зробити людьми.

717. У селах України (Руси) з наказу Катерини 2-ої все “взято на учот”: корова, телиця, вівця, мішок пшениці, юнак. У білих ліплених хатинах неволя, нужда, спідниця — латка на латці, “під тином голодна дитина мре”. Усе загарбала Москва “на строітєльство”. “Петербург становится городом дворцов. Возводятся такие шедеври архитектурьі, как поражавший своим великолепием й воспетый Державиным й Пушкиным Большой дворец в Царском Селе, в Петербурге — Зимний дворец”, а “живопись” — “В портретах Петра 1-го художник подчеркнул волю, ум и суровую сосредоточеность государственного деятеля” (“История СССР”, стор. 350, 450).

У літературі: граф Толстой у “Війні і мирі” зве українців “хохлами”, дворянин А. Пушкін зве українського гетмана “злодеєм”. У політиці: ідеолог декабристів Пестель визначив, що “малороси должньі постепенно слится с русским народом по язьіку, бьіту й другим особенностям”. Справа української державности — справа “бунтовщіков”, “предатєлєй”, “ізмєнніков”: “изменники — гетманьі и старшини” (“История СССР”, стор. 302). А завойовники-загарбники, прибулі з Москви, це “спасителі”. Українці повинні думати так, як вигідно Москві, а не Україні. І вірити, що “ні, не завойовниками і грабіжниками виступають у політичній історії рускіє, а спасителями” (Н. Г. Чернишевський, у зб. “Літературноє наследіє”, ч. 2, 1928, стор. 44).

718. Є правда: не всі москвини (рускіє) злі люди, є між ними й добрі: якщо є, то хай звеличують себе, свою доброту показуючи. Хай щиро і сміло кажуть, що сини і дочки України (Руси) мають право бути незалежними господарями у своїй хаті і не зобов’язані виконувати накази, прислані з Москви.

Москаля (руского), який доброту показує, шануймо в своїй хаті, як добру людину, а коли він у нашій хаті захоче начальствувати над нами, захоче в нашій хаті нашу мову зневажати, проженіть його з хати, як мерзотника, падлюку, звиклого бути паразитом. І не зробіть тієї помилки, яку зробили ваші діди, закатовані падлюкою. Не вірте, ніколи не вірте падлюці, не возз’єднуйтеся з падлюкою!

719. Живіть законом мудрости життя: той, хто зазіхає на волю твоєї Вітчизни, є твоїм особистим ворогом, не приятелюй з ним і нехай твої діти не приятелюють з його дітьми, тобто будь людиною національної гідности і в цьому дусі виховуй і дітей своїх.

“Ми виховані православієм. Ми милосердні; і тому дуже перейняті стражданнями Христовими. Ми й чути не хочемо про Рідну Українську Національну Віру, в якій Лев Силенко не стоїть на колінах перед іконою Христа”.

Христос сказав: “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїла”, розумієте, “тільки”. Він, син Ізраїля, перш за все страждав за свій рідний народ, отже страждав по-благородному і треба перейматися його стражданням по-благородному. Ви, перейнявшись Христовими стражданнями, забули про свій народ, байдуже ставитеся до страждань рідних великомучеників — світлоносних синів Божих. Ви перейняті стражданнями Христовими по-рабському, ваше неморальне милосердя до Христа принижує Христа.

“Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) монастирь, і там його замуровано у казематі (у льоху), без вікон і дверей, — тільки маленька щілина була, куди йому подавали їсти. Там він, не бачачи світу Божого, промучився 12 років, і тоді тільки перевезли його у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було. Аж уже за царя Олександра 1-го у 1801 році він “вмер 23-го листопада 1803 року, на 112 році свого життя” (М. Аркас, стор. 365).

Іде по дорозі кошового отамана Петра Кальнишевського його праправнук письменник Михайло Осадчий, на далекій півночі в Московській в’язниці він пише книжку “Більмо”. Він молитовними словами воління душі передає: “Маючи 109 років, Петро Кальнишевський вперше за 25 років сибірської ями побачив світло”.

720. “Він ще побачив сонце, але вже ніколи не побачив своїх коней: коні порозбігалися, а він осліп від світла, про яке марив чверть віку. Катерина Друга вміла любити чоловіків, але вона вміла й ненавидіти їх. Яка страшна ненависть невинних жінок! 25 років у кам’яному мішку! Мій згорблений дідусе, як міг ти витерпіти його, як міг ти витерпіти із своїми спраглими кіньми? Що, крім “баланди”, ще живило хворе й безнадійне тіло? Що лікувало Твої немічні ноги і безсилий рот?”

“І розваж, що там Ісусовим мукам проти твоїх? Його розп’яли на хресті, де він спокійно помер. Він помер на горі, він далеко бачив перед собою, йому світило сонце і дихало свіже повітря — йому легко було вмирати навіть у муках”.

“Ти ж мучився, але не вмирав. Ти жив, а це була страшніша мука за Ісусову. Але Ісус став святим, його муки освячені вірою і вони живуть у багатьох. Ісус міг і не існувати, його могли вигадати Ісусові фанатики і його муки — теж. А ти — реальний світ і реальні твої муки! Ти був справді і знав — заради чого жив”.

721. “Вони моляться перед сном образам і не підозрівають того, що могли б молитися не розп’яттю мученика, а Тобі — останньому Кошовому Запорозської Січі і їхня віра була б набагато справедливішою, ніж віра в потойбічний світ, в той вимучений рай, геть нереальний. Ти вірив у реальне, але його бояться і йому давно не моляться”.

“Кальнишевський у покрученій ямі! Це страшніше за розп’яття! За життя замурована в землю людина!” Українець хоче віри справедливішої, ніж та чужоземна, мечем і вогнем накинута, яка десять століть гнобила його душу. Десять століть українці боролися, щоб зберегти за собою право бути окремішною спільнотою. Інші племена й народи, які були приречені вести таку многовікову боротьбу, не витримали, загинули, забравши з собою в могилу й свою мову, або поділили долю азтеків, ханаанців, курдів.

Що урятувало українців? У них було відібрано все (віру, мову, історію, державність, культуру, ім’я). У них було відібране право на самовизначення. Українців урятувала Українська вдача. (Ласкаве сонце і найплодовитіші поля плянети Земля щедротно обдаровували багатствами Українців, з щедротности й проізросла усміхнена Українська вдача).

722. Санскритське слово “смі” значить “сміх”, англійці кажуть “смайл”, німці — “лахен”, латини -“різас”, греки “єльо”. У “Ведах” слово “смаяте” значить — “сміятися”, осяюватися, опромінюватися душевним здоров’ям, відважніти.

Дитина перед тим, як навчитися вимовляти слово, дарує мамі усмішку. Усміх — промінь людяности, тільки людина має щастя опромінюватися (усміхатися). Ніхто в світі не вмів так сміятися, як добродушні степові лицарі — Запорозькі косаки! Коли кати розпинали їх, вони сміялися з розп’яття, сміхом біль знечулювали, підтримували висоту душевної гідности і ніколи і ні в кого пощади не просили, знали за що вмирають і вмирали, як життєрадісні лицарі Людства. “Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але й усміхався, коли з нього дерли шкіру”.

Коли москалі (рускіє) дерли шкуру — мучили українське слово (мучили душу народу), усміхнувся Іван Котляревський і сталося чудо: він усміхом обадьорив українське слово і воно весняною веселкою розквітнуло. Є! Є така людина, як українець, бо є українське слово!

Ми, потомки Запорозьких косаків, маємо одідичене душевне здоров’я. Немає в нас прагнень вторгатися в чужі землі і живитися плодами гнобленого народу. Чингісханська ненажерливість чужа вдачі нашій, ми чутливі до людського горя. Совість наша чиста, мислі наші світлі, долоні наші широкі й гостинні, очі наші всміхнені. Ми кожному народові зичимо бути незалежним господарем на рідній землі. Усміхнімося, ми спасенні: на поля України (Руси) йде усміхнена весна відродження народу — йде Українська Духовна Революція!

 

/p



Обновлен 16 фев 2014. Создан 26 ноя 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником