МАГА ВІРА.

 
 

МАГА ВІРА.

День 27 - 37



 

Засідання міської громади РУНВІРИ щонеділі проводяться у приміщенні міського осередку Всеукраїнського об’єднання пенсіонерів розташованого на другому поверсі в колишньому будинку побуту по вул. Леся Курбаса 3 о 12:00 під орудою РУНТАТА Шкарівського Сергія Миколайовича (Богдана)

 

ДЕНЬ 27

1. Ми, рунвісти, внуки Дажбожі врочисто повідомляємо Світ, що Українська Духовна Революція, про яку сотні років мріяли кращі сини і дочки України, почалася!

Українська Духовна Революція ознаменовує відхід Українського Народу від жертовників Чужовір’я (від юдейської секти — тобто, від християнізму греко-римської інтерпретації, від комунізму москвинської імперської інтерпретації). Українська Духовна Революція іде, як сонячне світання, під прапорами Рідної Української Національної Віри!

Буде великий бій! Ми, рунвісти, йдемо проти Чорного світу в тисячу разів сильнішого за нас, але ми його переможемо! Ми — вибранці Матері-Природи. З нами іде Історія, Воля, Любов, Правда, Натхнення, з нами йде Дажбог — вічний і всюдисущий Датель Буття!

2. Дорожімо своєю кров’ю! Ми її багато пролили безтолково, неощадно. Ми її розхлюпували, як воду. Ми її (рідної добротної крови) багато пролили за греко-православіє, за греко-католицизм, за слов’янство, за московський комунізм. Ми цідили кров самі з своїх ребер, ми гинули в тюрмах, конали на палях, горіли у вогні за віру Ісуса Христа, за віру Маркса-Лєніна, за мир у всьому світі, за те, щоб між вільними бути вільними!

І ми сьогодні поклонниками Ісуса, Маркса, Лєніна викинуті на смітник історії. Ми сьогодні не маємо в Україні навіть тих прав, які має собака. Собака має право боронити свою буду, коли інший собака хоче в ній поселитися. Ми, українці, не маємо права боронити рідної землі. На ній, не питаючи нас, селяться північні вторжники, а нашу молодь (наших дорогих дітей) вивозять на Сахалін, на Камчатку, в сніги Тюменії, на цілинні землі Казахстану. Мільйони українців живуть в Сибірі, їм забороняє сатрапія Тюрми Народів (СССР) “жить в областях УкраиньІ”.

3. Ми, рунвісти, озброєні одержимою вірою і знаннями. І великою національною пам’яттю. Ми ніколи не забудемо, що греки (хитропідступні християни) і печеніги (азійська кочова орда) на нашій землі довершили злочин. Вони в нечесному поєдинку над берегами Дніпра відібрали життя у правдоносного володаря України (Руси) Святослава Першого.

Меч Святослава, який був грецькою попократією тисячу років схований від народу, ми, рунвісти, сьогодні піднімаємо. Він у наших руках! Він загартований у боях з кочовою Азією і облудною Візантією. Він — немеркнучий символ Волі, Слави, Віри і Перемоги! РУНВіра (Рідна Українська Національна Віра) вчить нас, щоб кожна крапля української крови лилася тільки і тільки за справжнє народне право святої України!

4. Син Святослава Володимир зробив велику помилку, послухавши варязьких воєначальників і грецьких попів. Велика помилка зробила його великим. РУНВіра вчить нас, що помилку краще виправити пізно, ніж ніколи. Сонце і Земля Вітчизни нашої для нас святіші за всі чужі “правдиві релігії”, соціяльні системи. Сонце і Земля Вітчизни нашої — кров нашого Життя.

Ми переконалися, що жиди в “Біблії” поставлені понад все тому, що в їх справа Божа вважається справою жидівською. Греки у грецькому православії поставлені понад все. Вони грецьке православіє підпорядкували національним грецьким інтересам. Римляни в римо-католицизмі поставлені понад все. Вони римо-католицизм підпорядкували національним римським інтересам. Москвини у москвинському комунізмі поставлені понад все. Москвини справу комунізму підпорядкували справі поширення границь москвинської імперії.

5. Ми, від нині починаючи, читаємо рідну історію по-рідному. Ми її очищаємо від греко-римо-москвинських цензорів і бачимо, як жорстоко на протязі тисячоліття ми були обдурені, окрадені, принижені, мордовані.

Шмагали нас канчуки Монгольської орди, а коли ми у муках стогнали, нам грек (Київський митрополит — агент Візантії) речав: “Ісус терпів і вам велів, раби Божія, православні християни”.

Зі всіх сторін, як скажені пси, кидалися на нас польські ізуїти, і коли ми рятували від обезчещення доньок наших, нам пан-отці милостиво рекли: “Кесареві — кесареве, Богові — Боже”.

Здирали шкуру з нас московські біло-червоні опричники, і ми не мали сил боронитися тому, що нам попи привили інстинкт покірности, рабської смиренности і невіри у власні сили.

З мук надлюдських, з принижень, зі старих болючих ран, з руїн і терпінь, зі згустків крови, яка віками лилася по степах святої України, народилися ми, рунвісти.

6. Ми, рунвісти, з Дажбожого коріння люди. Дажбоже коріння було сховане у глибинах нашої святої матері-Землі. І ні пожежі, ні коні орд азійських, ні панцери Германії і Московитії не мали сил його (Дажбоже коріння) стоптати і спопелити. Ні, нікому не вдалося і нікому ніколи не вдасться вмертвити коріння Дажбожої самобутности України!

Ми по-своєму відчули і зрозуміли самі себе, і втішилися, як діти, і з радости появилися на наших очах сльози — очищаючі святі сльози Волі, Натхнення, Сили. Ми, звільнивши свої душі від многовікових кайдан чужовір’я, побачили яка вона (душа наша) широка і глибока, яка вона багатогранна і сильна, яка вона багата на любов, єдність, посвяту!

7. Побратими мої, посестри мої, я ваш побратим, в ім’я Дателя Буття (великого Дажбога нашого), в ім’я минулого предків наших, в ім’я нашого сьогоднішнього Духовного Пробудження, в ім’я прийдешніх поколінь благословляю Вас, благословляю Єдність Мислення, Єдність нашого епохального Ходу, Єдність наших національних почувань! Благословляю множення рядів Української Духовної Революції!

Щоб ми були жертвенні й могутні в бою, нам потрібна віра — свята Рідна Українська Національна Віра. З її смолоскипами оглядаймо минуле, ідімо в сучасне й майбутнє. Ідімо так, як п’ять тисяч років тому йшли наші предки оріяни до Індії, Месопотамії, Малої Азії, закладаючи вічні основи історії Індо-Европейської раси.

8. Українська духовна революція — священна боротьба за утвердження в Україні ідеалів РУНВіри. Перехід від Чужовір’я до РУНВіри відбуватиметься через знищення кривавого москвинського комунізму в Україні, відбуватиметься на принципі закону: “Віра в Україні — УКРАЇНСЬКА. Українці мають богорозуміння українське так, як жиди — жидівське, індуси — індуське, японці — японське. Українська Духовна Революція — Вільна й Животворна Сила України, яка своєю волелюбною духовністю не втручається в життя народів Евразії, і живе законом — кожний народ має право вірити в Бога так, як йому підказує його вільна душа, кожний народ має право на своїй землі мати таку соціальну систему, яка відповідає особливостям його характеру”.

9. Достойні народи ніколи не гніватимуться, що в руці Українця меч Святослава. Українська долоня чиста. Вона пахне добротним хлібом, людською щедротністю, а не німецькими крематоріями, московськими концентраційними лагерями, наркотичним ладаном ідолопоклонної візантійської ортодоксії, чадом ізуїтських священних інквізицій, на яких були спалені найкраща донька Франції Жанна Д’арк, великий син Чехії Іван Гус, на яких були спалені кості великого англійця Джана Викліфа і сотні тисяч інших кращих синів і дочок Европи.

Українська душа свята! Вона, до зубів озброївшись, не вторгалася на чужі землі, щоб мирних законних жителів мордувати, гноїти в рабстві, переслідувати їхню мову і торгувати їхньою кров’ю.

10. Римляни, кажете, на хресті розп’яли господа Бога, народженого юдейською дівицею Марією?! Ми, українці, маємо розп’ясти Диявола! І цим Дияволом на нашій землі є та потворна гадина, яка тримає українців в духовній неволі, ця гадина повисла на шиї народу нашого червоним серпом Московитії і чорним хрестом Ватикану, і мучить душу України, рубайте її! Воля Українського Народу починається там, де кінчається духовна диктатура Ватикану, Московитії, Грецької ортодоксії!

Ніколи не забуваймо, що наш хід буде успішний тільки тоді, коли ми правильно знатимемо історію народу нашого. В ній приховані джерела сили нашої. В ній джерелить наша віра, зміст нашої природи.

Читаймо історію народу нашого не як книгу зоології чи ботаніки, читаймо її як сторінки нашої святости, на яких пульсує трепетна душа нескоримого Українського “Я”, на яких пульсує вічно лицарська і вічно жива кров Святослава Першого. Пізнаючи великого предка, ми пізнаємо себе.

11. “Коли Святослав виріс і став чоловіком, — каже оповідання, занотоване в літописі, — він почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий. Не возив з собою возів, ні казана, не варив м’яса, тільки, порізавши тоненько чи конину, чи воловину, пік на вуглях, і так їв. Не мав і шатра, а на спання підстелював підклад (що під сідлом був), а під голову — сідло, і такі ж були й воїни його. А коли йшов на котрийсь край, то сповіщав наперед “Іду на Вас””.

12. Він мав природу гіттіта (скита). Він любив Дажбога, і боронив Дажбожу землю від орд Азії, від чужих богів Аллаха, Саваота і їхніх пророків Могамета, Ісуса. Він знав, що мир і воля там, де сила. Він, ведучи війська свої проти в десять разів численніших армій Візантії, рік: “Не зробімо сорому землі Руській, а ляжемо тут кістьми своїми! Я піду перед вами —як поляже моя голова, тоді помишляйте самі про себе!” І воїни, піднявши мечі, відповіли: “Де, княже, твоя голова поляже, там і свої зложимо”.

Греки стотисячною армією оточили десятитисячну армію володаря Святослава Першого. “І сталася битва. Переміг Святослав, і побігли греки, а Святослав пішов під Царгород, розбиваючи по дорозі городи, що й досі стоять пусті” (Михайло Грушевський, “Історія України”, Вінніпеµ, стор. 10). Не був володар Святослав загарбником, він виганяв вторжників із землі предків своїх.

13. У 872 році, рівно тисячу років тому, володар Святослав, маючи 33 роки, закінчив свою земну дорогу і пішов у Святиню Духа Предків, де немає ні початку, ні кінця, де горять зорі світів немеркнучих, де немає ні смерти, ні заздрости, а де є сяйво Дажбоже, яке не можна ні уявою охопити, ні душею відчути.

Святослав — найдостойніший володар роду Людського, Він — совість Землі і Неба. Історик-грек Лео Діякон, студіюючи джерела сили і волі русичів, написав, що в русинів є така віра, що “русин не здається в полон”, він свято вірить, що той, “хто є рабом на цьому світі, буде рабом й на тому”. Була “зла”, як бачимо з цих тверджень, “поганська та ідольська” віра України (Руси). Вона вчила русичів гордости і волі, вчила, щоб вони ні на небі, ні на землі не були рабами.

14. Ні Небухаднезар, ні Давид юдейський, ні Олександр Македонський, ні Наполеон не володіли тими високими лицарськими прикметами, які були притаманні володареві Святославові Першому. Прикмети благородства, високого душевного піднесення, вірності народові своєму привила Йому свята віра Руси (України).

Греки (ромеї) добре знали, що русичів (українців) можна поневолити тільки тоді, коли на їхній рідній землі від них рідну віру (рідну духовність) забрати, або висміяти її і привити їм віру рабську (віру секти юдейської) — християнізм грецької інтерпретації.

15. Літописець-ромей написав, що володар Святослав Перший був “середнього росту, сильний і кремезний, ніс мав короткий, світлі очі, голену бороду, мав довгі вуса і на голові чуб, виглядав суворо, був убраний зовсім просто, нічим не відрізнявся поміж інших, була чиста на нім полотняна одежа і єдина краса — золоте кільце у вусі, він був хоробрий і легкий, і ходив, як леопард”. Він був останнім володарем України (Руси), який ісповідував рідну віру великих предків своїх; в Його голосі, поставі відчувалася вольовість, безпосередня щирість, велика душевна краса.

16. Українці (раби — православні християни) великому синові України (Руси) — володареві Святославові ні одного пам’ятника за десять століть не поставили, жодним великим святом його ім’я не вшанували. Чому? Тому, що він не схотів зрадити рідної віри великих предків своїх. Він не вірив гречинам (ромеям), добре знаючи їхній греко-православний характер, їхню торгівлю душами людськими, Христом, мощами, іконами.

“Коли я прийму іншу віру, то моє військо сміятиметься з мене”, рік володар Святослав. Військо України (Руси) — горді, непокірні й волелюбні внуки Дажбожі сміятимуться, коли їхній князь чужу віру прийме. Військо України (Руси) було горде своєю рідною вірою і вважало приниженням стояти на колінах перед Богом-юдейцем і його земляками — апостолами та їм подібними грецькими “архистратигами”, тобто, “воєначальниками”.

Українці (раби православні християни) не рідного володаря Святослава, а жидів звеличили — жида Андрея Первозваного, жида архистратига Михаїла, жидівку Марію, грекиню Варвару, грека Юрія і їм подібний батальйон греко-юдейо-латинських преподобників.

17. Історик Петро Доміані пише, що латинський монах Боніфатій ходив до русичів (українців) у Київ ширити між ними віру Ісуса Христа. Він від киян бажав переслідування. Він хотів, щоб вони його мучили, бо мав намір потрапити на список святих мучеників римської церкви. Кияни — горді внуки Дажбожі, були людьми високої достойности, релігійної толерантности. Вони не звертали уваги на монаха Боніфатія, рекли йому: “У світі так буває, що кожний своє восхваляє”. І він і не мучений, і без успіхів проповідницьких покинув Київ і вернувся до Риму.

18. Греки і їхні агенти (монахи-русичі), щоб якось оправдати хрещення України (Руси), придумали “церковне казання”, що русичі (українці) в жертву богам приносили людей, отже, мали віру “нечистиву”, “кумирську”.

Археологія ствердила, що хліборобські племена в жертву богам не приносили ні людей, ні звірів. Хлібороби богам жертвували зерно, навар з трав, гриби, ягоди, тобто, все те, що їм дарила велика мати-Земля.

Хлібороби обожнювали свої жертовники і нікому не дозволяли їх осквернювати. Коли пришелець з Варягії (купець Іван — агент Візантії), живучи в Києві, почав висміювати звичаї і обряди України (Руси), кепкувати з веснянок, писанок, дзбанків, які стояли на кладовищі біля могил, вони (наші предки) забили його (варяга купця Івана). Греки, фальшиво інтерпретуючи цю подію, рознесли вість, що Україна (Русь) приносить людей в жертву богам. Справді, греки приписали українцям (русичам) ті криваві релігійні ритуали, які властиві були грекам.

19. Відомо, що греки були особливо жорстоким плем’ям, їхнє мисливське життя, бідна земля, безводдя, їхня прив’язаність до вина робили їх і розпусними, і схильними до кривавих ритуалів. Вони богам в жертву приносили своїх синів і доньок, і ці їхні криваві ритуали яскраво відображені в їхній літературі.

Еврипід у драматичному творі “Іфіґінія” пише, що “Дівчину потребують на жертовник Артеміди”. “Цар Аґамемнон: “О ні, мені більше немає повороту, і ножа від дочки я відхилити не в силі””. Історики Греції твердять, що Іфіґінія була зв’язана, покладена на жертовник Артеміди і через її шию був простромлений ритуальний ніж (вузький і довгий), Іфіґінія на жертовнику поступово блідла, стікаючи кров’ю.

20. Та жиди не були хліборобами, їхнє кочове життя відображене в їхніх жорстоких релігійних ритуалах. Наприклад, Ефтай — жидівський воєначальник, і ось “найшов на Ефтая дух Господень, він двинув проти Амоніїв”, і “подав Господь їх на поталу йому”. Ефтай, щоб подякувати Господові Богові Саваотові за те, що він був такий добрий і дав “Амоніїв на поталу”, вирішив на жертовнику Господа Саваота зарізати свою доньку.

І донька “Просила тільки панотця свого: “Дай мені ще два місяці пожити, піду в гори та й оплачу своє дівоцтво з подругами своїми””. “Як уплило ж два місяці, вернулася вона до панотця свого, і він справдив на ній обіт свій, що ним обрік себе, і вона не взнала мужа. І ввійшло в звичай в Ізраїлі, що з року в рік ходили Ізраельські дівчата голосити по дочці Ефтая Галаадянина, через чотири дні в році” (Книга Суддів, гл. 11, 29-40).

21. В українському греко-католицькому журналі “Лоґос” пишеться ясно, що “Ісус не виступав проти порядків Єрусалимської синагоги й тим більше не зневажав її, і не противився приписам старозавітної релігії, тільки виступав проти приниження тієї релігії...”.

Справді, Ісус не поборював нехристиянської рідної віри жидівської, чому ж ви, українці-чужовіри, не йдете дорогою Ісуса — Бога свого!? Чому ж ви осквернюєте, спотворюєте і поборюєте нехристиянську рідну віру українську? Ви намагатиметеся оправдатися, кажучи, що українська віра дохристиянська була поганською. Не спішіть обкидати болотом святощі предків рідних.

Я вам докажу, тримаючи в руках “Біблію”, що жидівська віра також поганська, жиди практикували приношення дітей в жертву Саваотові, вони дві тисячі сімсот років тому зображали свого Бога у вигляді “льва речащого” — огляньте печать царя Іеробоама і особисто переконаєтеся в цьому. А може у вас мораль така, що для вас жидівське поганство добре, а українське — зле? Коли так, то хто ви є: півжиди і півукраїнці, у вас немає цілісної української ментальності, ви люди з душевною роздвоєністю, якою обрядово калічитеся.

22. Ви жерці (єреї) грецького православія речете, стоячи біля юдейських кивотів, що в Україні (Русі) була віра ідольська, що русичі в жертву богам людей приносили, ви говорите неправду! Ви звете юдейську “Біблію” святою, дарма, що там виразно описується, як текла кров дівчаток і хлопчиків на жертовниках “Господа Бога Саваота”. Ви благоговієте перед грецькою ортодоксією, дарма, що на ії жертовниках густо лилася кров християн і нехристиян, ви своїми церковними казаннями деморалізуєте мій народ!

23. В журналі “Розбудова держави” (ч. 18—19, 55, 56 роки), виданому українськими націоналістами, я читаю: “Люди плакали, коли бачили, як з наказу Володимира статую Дажбога волокли по місті”.

Який злочин чиниться в Україні (Русі), що так гірко плачуть матері?! Греки христять Україну (Русь). Вони мають диявольську прив’язаність всіх христити, вони готові й Ісуса Христа христити, аби тільки за ритуалами грецькими. Вони христять хитрістю, намовами, мечем, кропилом. Наприклад, візантійський імператор Лев Ісаврянин (717—741 роки) “наказав року 722 силою охристити своїх юдеїв, і тих охристили. Так само він був наказав силою охристити монтаністів, але ті зійшлися в одне місце й спалили самі себе” (митрополит Іларіон (Огієнко)). Українські матері не спалили самі себе — вони плачуть. Плачуть матері, діти, плаче молодь, плачуть мудрочолі сивобороді діди — волхви, плаче гостинна і завжди велична душа України. Гречини, змовившись зі своїм зятем — князем Володимиром (тепер Базилієм) “волочать статую Дажбога” по вулицях Києва. Не статую вони “волочать”. Вони волочать під глум грецької попократії святий символ України (Руси) — символ її Духовної Волі і Сили, вони волочать ікону (образ) рідного Бога, і принижуючи Його, вони принижують душу українську, її світлі почування.

24. Літописці твердять, що статуя Дажбога була вилита з чистого золота і мала срібні вуса. Натхненні київські скульптори дали Дажбогові найдостойніші риси богатиря-русича: вольовість, високе благородне чоло, віра в себе, гострий зір, душевна доброта, нескоримість. Чому із золота? Українці (русичі) були багаті на золото, їхні предки у могилах золотом обсипані спочивають. Вони мали переконання, що той, хто володітиме золотом, стане паном світу, і їм здавалося, що й греки і жиди з цією істиною ознайомлені, але не хочуть про неї голосно говорити, прикидаються, що не люблять “золотого божка”, глиняний — “правдивіший”?

25. “Оженившись зі сестрою грецького цісаря Анною, Володимир спровадив з Греції єпископів і священиків, що весною в 988—989 роках охристили Україну. Ясно, що вся духовна ієрархія була грецькою по-національності” (“Світло”, український католицький журнал, число 8, 15. 4. 1954 р.). Грекам, які не знали мови української, які не розуміли і не хотіли розуміти душі української, грекам, які притаювали глибокі почуття помсти (вони пам’ятали походи Олега і Святослава на Візантію), віддав князь Володимир під духовну опіку свій народ, і вони на протязі віків робили над ним найжорстокіші експерименти.

26. В сонячному граді Кия, там, де стояла святиня Дажбожа, де кияни щоліта врочисто святкували свято мами Лель, де квітнули у вінках дівчата вродою красиві, як схід сонця і плодовиті, як земля, де юнаки (як тури) м’язисті стояли зі стрілами і смолоскипами, де духовні провідники єднали мислі і почування народу навколо вогнистого Трисуття (небесного знака Дажбожого), там князь Володимир на пораду зайдів (греків-попів) спорудив церкву “Трьох святих”, так звану “Трьохсвятительську”, і цими “трьома святими” були греки, а там, де століттями стояла святиня Дажбожа, сьогодні, як твердять археологи, стоїть “Десятинна церква”.

27. Історик М. Аркас пише: “Володимир почав забирати від батьків дітей силоміць і віддавати їх в науку на попів”. “Матері плакали по дітях, наче по мертвих, бо ще не утвердилися у вірі” (з Літопису). Українські матері “ще не утвердилися у вірі”, яку Володимир привіз з Греції. І я, читаючи про цей плач материнський, пригадую епоху колективізації, селяни плакали по господарствах своїх, наче по мертвих, бо ще, як казали комісари Лєніна, “не утвердилися в комунізмі”.

Плач матерів святий: то їхніми серцями плакала туга за рідною духовістю. Між Дажбогом і матерями існувала таїна святая — таїна материнської інтуїції, таїна, яка єднала матерів із духом їхніх предків, їхніми дітьми і потомками, то материнськими серцями плакала Україна (Русь), підсвідомо відчуваючи, що дні її волі, сили і слави гаснуть, і над Нею впаде мряковинням понуре іконописне чужовір’я.

28. Ви, жерці (єреї) грецького православія речете, що греки на Русі (Україні) поборювали “віру поганську”. Греки на Русі (Україні) поборювали всі прояви самостійного українського мислення, і вони не звертали уваги, чи те мислення християнське, чи поганське. “Київський “митрополит Юрій, грек, ще в 1070 роках не вірив у святість Бориса і Гліба” (Григор Лужницький, “Українська церква між сходом і заходом”, стор. 52). Київський митрополит грек Юрій не вірив у святість Бориса і Гліба, бо вони були русичами незанотованими на списку вірних агентів Візантії. Греки безцеремонно проголошували святими тих русичів, які були “їхніми”.

29. Греки забороняли монахам (русичам) друкувати в Україні християнські книжки, щоб часом не постало в Україні суто українське тлумачення християнізму. Вони їм сотні років забороняли мати друкарню в Києво-Печерському монастирі. Вони прагнули (і це була головна суть греко-православія), щоб Україна (Русь) була вічною смиренною духовною колонією Візантії.

А ви жерці (єреї) грецького православія речете, що греки принесли на Русь (Україну) світло, волю, мораль, правду, любов, азбуку. Арабський письменник Ібн-ель-Недима перед хрищенням Руси (України) писав, що українці (русичі) мають своє самобутнє письмо, і коли хто помре, то на гробниці пишуть ім’я померлого. Вони (греки) принесли на Русь (Україну) не віру, а отруту. Краще б Українська Душа була чиста, незаймана, ніж безжалісно спотворена недобросовісними зайдами.

30. Я кличу кожного українця, який любить свою Вітчизну, пробудитися. І щодня пам’ятати, що тоді, коли греки охрестили чи охристили Русь (Україну), русичі-українці перестали творити свою культуру, вони почали захоплюватися акультурацією (запозиченням чужих культур). Їхні князі почали запроваджувати грецькі звичаї, манери, смаки. Вони одягнулися в грецькі ризи, і цим себе відокремили від рідного народу.

Відомий син Персії Могамет Аль-Аухі у своїх творах зазначив, що русичі, прийнявши грецьке християнство, не могли вже воювати, вони здеморалізувалися, між ними погас дух великого Святослава Першого.

Григор Лужницький у книзі “Українська церква між сходом і заходом”, твердить, будучи сам християнином, що греки-митрополити, які сиділи в Києві, мали на меті перш за все “здеморалізувати Український Народ, бо щойно тоді можна буде з нього зробити колонію”, “Занепад моральних вартостей — перша і головна причина упадку Української держави”. Там, де на чолі духовного життя народу стоїть чужинець, або свій, вимуштруваний чужинцями, народ не може мати високої національної моральної вартости.

31. Ми, українці-русичі, були віками прив’язані до грецької віри так, як пес до воза: куди віз котиться, туди й пес тягнеться. Греки били поклони в Києві до греків Георгія, Варвари і ми їх наслідували.

Греки славили в Україні (Русі) грецьке православіє і ми їм помагали, греки міняли греко-православні канони і ми міняли. Греки в Україні (Русі) палили наші дохристиянські літописи і ми їм помагали. Греки в Україні (Русі) славили грецькі дохристиянські літописи (многобожне писання Платона, Аристотеля) і ми їх славили. Греки нам в очі на нашій землі казали, що ми варвари (чужинці — півзлодії), а греки — богоносці, і ми їм вірили.

“Чи не добре було б нам, браття, старими словами ратних оповідань почати про Ігорів похід, Ігоря Святославича?” (Слово про похід Ігоря). Справді, були “ратні оповідання” писані “старими словами” дохристиянської України (Руси). Вони (літописи, які втілювали самобутню мудрість внуків Дажбожих) були спалені духовними вторжниками греко-православної віри, щоб прийдешні українські покоління не знали якого вони роду і сліпо (і со страхом) вірили грецькому православію і юдейській “Біблії”.

32. Греки вбили в Україні все українське — чисте, рідне, святе. І їхній вірний єрей без сорому рече: “Увесь наш український дух, як народу, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія!” (митрополит Іларіон (Огієнко), “Візантія і Україна”, Вінніпеµ, 1954 р., стор. 10).

Віра велика, а мудрости немає. Радійте, що Візантія дала нам, православним християнам, те, чого сама ніколи не мала — дала нам “увесь наш український дух”. Ні, ніколи не створить держави той народ, який матиме таких духовних провідників, як митрополит Іларіон (Огієнко) і його чревоугодне чадо.

Думаймо, “усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія”. Значить, наше не наше?! Все, що “наше”, нам “прищеплене”, і коли б хтось цю “прищепу” від нас відірвав, ми б були, як твердить митрополит Іларіон (Огієнко), “нагими, як мати народила”. От шкуродери, здерли з людини шкіру, і потім голосять, що вона родилася без шкіри!

Слухаючи духовну науку провідника — митрополита Іларіона (Огієнка), жити не хочеться: в українця робиться на душі така досада, така огидь до себе — такі принизливі почуття меншої вартости, що їх можна втопити тільки в шинкові, або у філософії, що “ми раби плохі і мирні, чужинці, ідіте і пануйте над нами”. “Яремо, гершту, хамів сину, піди кобилу приведи, подай патинки господині та принеси мені води”. І гнеться Ярема — гнеться православний християнин, бо вірить, що коли звільнить свою шию з ярма, сміятимуться люди, він буде “нагий, як мати народила”...

33. Коли українець хоче знати правду про страшні злочини, які довершила в Україні греко-католицька релігія, хай читає писання українських греко-православних попів, вони про себе пишуть неправду, а про своїх колег (греко-католицьких попів) — правду.

Коли українець хоче знати правду про страшні злочини, які довершила в Україні греко-православна релігія, хай читає писання українських греко-католицьких попів, вони про себе пишуть неправду, а про своїх колег (греко-православних попів) — правду. Їхні писання треба видати в одній книзі під назвою “Ми про себе”, і тоді всім стане ясно, що жодний народ в Европі так по-рабському себе не підпорядкував християнізмові греко-латинської інтерпретації, як народ Український, і в цьому схована таїна його жахливої многовікової національної трагедії.

34. Тисячу років Україна не мала днів — над нею лежали ночі візантійського християнізму, і сьогодні вона до таких меж зхристиянізована і зкомунізована, що не може пізнати сама себе, не може розуміти сама себе. В Її столиці Її мова осміяна, Її мова — мова колхозних рабів і лакиз — поетів, які за п’ятак звуть рабство “щасливим життям”.

Вона (Її мова солов’їна і ніжна — мова оріян — творців ведійського санскриту) була принижена греками-митрополитами, москвинськими священними синодами, вона сьогодні переслідувана лєнінською шовіністичною національною політикою.

35. Тисячу років Україна не мала днів — над нею постійно пролітали гураґани азійських ошалілих орд, Її осквернювали здичавілі пірати Московитії, пишно зхаміла польська шляхта — здегенерована орда ізуїтів. Вона, Україна, мила і добротна за сльозами світу не бачила, за стогоном своїх катованих синів світу не чула, а Їй єреї Ісуса читали в чаді кадил юдейські Псальми. Їй нині шамани Лєніна читають, Її синів катуючи, маніфести “соціяльної лєнінської справедливости”.

Тисячу років Україна не мала днів. Латино-юдейо-грецькі святі зображені на іконах, виглядають, як хорі на сухоти, окаті вони і по-диявольському строгі й караючі, в їхніх обличчях погасле життя, не має надії, від їх віками віяло кам’яною печерною сирістю, і все це приголомшувало виснажену душу України.

І сьогодні замість цих ікон на стінах висять розчервонілі ідоли москвинського комунізму, тобто, ікони творців масових винницьких могил, голодоморів, концентраційних лагерів, масової колективізації.

36. Тарас Шевченко пише, що жадна крови і мук москвинська цариця Катерина Друга “розпинала нашу Україну”. Вона, “розпинаючи нашу Україну”, давала духовним школам матеріяльну допомогу, вона, християнська імператриця, дала наказ Київській академії, щоб вона приймала в науку тільки дітей священиків, священики були її вірними агентами — препараторами русифікації, “укротітєлями” непокірних малоросів, які не хочуть давати данини.

Українець (греко-православний архімандрит Іонікій Голятовський) у церквах, як твердять історики, піднявши хреста речав: “Пречиста Діва має місце між людьми тільки тому, що люди посполиті дають панам данину”. Отож, православні християни, давайте панам (москвинським і варшавським зайдам) данину — худобу, віск, мед, прядиво, збіжжя, шкіру, щоб часом вас не лишила “Пречиста Діва”.

Українці-християни в ім’я віри Христової вічне дівоцтво признали не українській дівчині, а жидівській, і цим принизили своїх доньок, визнали їх вічними грішницями, які мають покутувати за гріхи, здійснені чужинцями десь на чужих землях.

37. Гетман Іван Мазепа вірно служив греко-православію. Він посилав великі дари, наприклад, Палестині — 30 тисяч золотих дукатів. Він посилав золоті дари єпископам Греції, Болгарії, Молдавії, Волощині, Сербії, Польщі, Литві. Він подарив великі золоті скарби, щоб “Біблія” була перекладена на арабську мову.

Гетман Іван Мазепа обіклав діямантами казкової вартости “Біблію” і подарив її монастиреві в Палестині. Він за свої кошти відбудував монастир святого Сави в Палестині. Він фінансував монастирі на горі Афон, на горі Синай. Він був проклятий тими, кого він фінансував. Чому?

38. Монах Никонор везе в Московію цареві Петрові Першому донос на гетмана Івана Мазепу. Донос написав піп Іван спільно з Кочубеєм. Українці-попи мобілізували все населення України проти гетмана Івана Мазепи, бо він, мовляв, “зрадник православія”, він спілкується з протестантом (королем Швеції Карлом ХІІ), який під час обіду не хреститься, має “нечестиву віру”.

Знаючи попів, як донощиків, які готові за віру греко-православну торгувати кров’ю рідного народу, літописець пише: “Якщо йому, гетману Самойловичу, траплялося виїзджати кудись, наприклад, на лови і стріти священика, то він уважав таку зустріч за нещастя”, дарма, що він, гетман Самойлович, сам був сином попа.

39. Від 1721 року до 1725 з України вивезли москвинські жандарми 150 тисяч найкращих юнаків на будову Петрограда. В народі досі живе прислів’я, що Петроград споруджений на крові і кістках Українського Народу. Тих юнаків, які від виснаження падали в канавах, прикидали камінням, муруючи основи москвинських палаців.

І коли матері оплакували долю синів своїх, їм українець митрополит Стефан Яворський, українець архиєпископ Феофан Прокопович, протопоп Максим Филимонів і тисячі їм подібних греко-православних христо-угодників, рекли: “Православні християни, блаженні вбогі духом, бо вони внаслідують царство небесне”, і “любіть ворогів своїх”, “терпіть, Ісус терпів і вам велів”, і “виконуйте заповідь Мойсея, — не вбий”.

Мойсей був у Єгипті огорнутий великими пишнотами, славою. Він зосереджував у своїх руках силу й владу Єгипту. Він був певний, що він єгиптянин — син фараона. Та довідавшись, що він жид, він поставив долю свого народу вище всіх своїх особистих благ. Чуєте, українці-митрополити Стефане Яворський, Феофане Прокопович і вся ваша мертва і жива чорноризна братія, Мойсей у Єгипті став в обороні своїх гноблених земляків. Мойсей на єгипетській землі, на очах єгиптян, як пише “Біблія”, особисто замордував єгиптянина, який знущався над жидом. Мойсей — убивець, Мойсей — пророк і учитель жидівського народу, Мойсей — улюбленець Господа Бога Саваота!

Патріярх Візантії Іоан Злотоустий (354—407 роки) у Константинополі, пояснюючи вбивство, довершене пророком Мойсеєм, речав: “І що ж, скажіть мені, йому треба було робити? Знехтувати нанесену обиду і зло, дане народові!?” (Іоан Злотоустий,т. 5, кн. 2, видання С.-Петербурзької Духовної Академії, 1899 р.).

40. І що ж, скажіть мені, я маю робити, дивлячись, як архиєреї Ісуса і комісари Лєніна наносять обиду й зло моєму народові!? Я люблю мій народ і мені болить, коли болить народові моєму! Що ж я маю робити? Самуїл Миславський (1783—1796 роки) — митрополит Київський наказом, виданим у 1784 році, “забороняє в Україні вживати мову українську”. Він при допомозі москвинських жандармів впроваджує мову катів — Катерини Другої і Петра Першого.

Він пише у своїх церковних наказах, що мова Українська “Богові противна”. Він наказує Київській Академії дітей українських вчити історії і географії “на чистом русском языке” і обов’язково “по правилам, напечатанним в Москве”, так, “ставши митрополитом, Миславський, рішуче повів політику Катерини. Це цей Миславський перевернув Українську Київську Академію на російську. Це він пильнував, аби завести в Академії та й по всій Україні чисту російську мову”, пише проф. митрополит Іларіон (Огієнко).

41. Гавриїл Кременецький — митрополит Київський, українець, видає “Кодекс”, щоб мова українська щезла, бо вона “оскорбляє Господа Бога Христа”. Ректор Київської Могилянської Академії, архиєрей української греко-православної церкви Теофан Прокопович перший особисто привітав Петра Першого з перемогою під Полтавою і піддав думку Петрові Першому, щоб він проголосив себе “всероссійським монархом”. Він створив “Духовний Реґлямент”, в якому зазначив, що коли священик під час сповіді почує щось мазепинське, тобто, “небогоугодне”, то має про це повідомити в “Тайную Канцелярію”, або в “Преображенський полк”. Вони, київські архиєреї віри греко-православної, “рішуче вели політику Катерини”, тобто, політику духовного і тілесного мордування Народу Українського, і Народ Український їм вірив, вірив, що так Христу Богові угодно. І коли б в ті часи був хоч маленький Український Мойсей, він би з ними, з архиєреями віри греко-православної повівся так, як повівся жидівський Мойсей в Єгипті з єгиптянином.

42. Митрополит Галицький (Львів) конфіскував, використовуючи чужих жандармів, наклад збірки народних пісень і переказів “Русалка Дністрова”, і знищив у церковному підвалі тому, що це був перший журнал, писаний українською мовою.

В 1903 році в Галичині греко-католицькі панотці звернулися до австрійської поліції, щоб вона заборонила читати “Кобзар” Тараса Шевченка, бо “діяльність душпасторів утруднюється”. В 1912 році панотець Й. Кобилецький писав, що “Тарас Шевченко не є гідним пошани з боку греко-католиків”.

43. Коли Львівський університет хотів дати Іванові Франкові становище професора української мови і літератури, то українець (греко-католицький митрополит Сильвестр Сембратович (1836—1898 рр.) звернувся до поляка — намісника міста Львова, щоб він, маючи силу, не допустив Івана Франка на становище професора Львівського Університету.

Іван Франко — світлочолий і великодушний каменяр, ідучи вулицями Львова, плакав. Він сльозами великої душі своєї зрошував святу Галицьку землю. Він палко любив рідний народ. Він не мав хліба для маленьких діточок своїх. Він був вигнаний з “Просвіти”. Він вичерпав із серця свого всі свої сили для рідного народу, а коли помер, “його тіло почорніло в польському поховальному заведенні” між тілами померлих львівських злодіїв, волоцюг, алкоголіків бездомних і всіми забутих.

“Невірство, атеїзм, крайня безбожність, яка ширилася від кілька десят літ між українською молоддю, це робота Івана Франка” (“Праця”, українська греко-католицька газета). Боротися за кращу долю народу, “це крайня безбожність”, а згноїти в церковному підвалі наклад журналу “Русалка Дністрова” тільки тому, що він писаний мовою українською, це “подвиг правдивої віри християнської”.

44. І сьогодні дехто каже, що “це було давно, тепер наші панотці великі патріоти не відмовляються навіть панахиду відправити в честь Коновальця, коли їх добре попросити”. Погоджуюся, що між нашими панотцями є й добряги, але вони в дуже тяжкій ситуації. Їхні парафіяни такі національно несвідомі, що на патріотизм панотця дивляться, як на єресь, або партійну політику. Вони (наші панотці) в основному вірні духовні солдати Ватикану.

“Діти, викиньте своє українське серце на смітник, тут воно вам непотрібне”, так сьогодні каже українській молоді їхній душпастор — отець Д. Ґресько в Клівленді, США, про що й повідомляє журнал “За Рідну Церкву” (офіційний бюлетень Комітету Оборони обряду і традицій української католицької церкви, серпень-вересень, 1966 р.).

Ні, діти, не слухайте панотця Д. Ґреська! Він для вас духовно чужа людина. Не викидайте свого українського серця на смітник, не викидайте! Ваше серце — ваше, вам його дала рідна ваша мама, бережіть його, і особливо бережіть в ньому святий вогонь української духовости, в ньому пломеніють ідеали Рідної Української Національної Віри. І за такі мої слова панотці звуть мене “крайнім безбожником”, “ідолопоклонником”, кажуть, що я воюю проти всього світу, о діти України! Краще воювати за волю Рідного Народу проти всього світу, ніж бути рабом усього світу!

ДЕНЬ 28

45. Вони (жерці чужовір’я і їхні сліпі поклонники) речуть: “До нечуваного досі в нашій історії доходить Лев Силенко, заявляючи так: “Ми заявляємо, що Україна (Русь) освячена кров’ю її синів! Грецьке хрищення України (Руси) ми оцінюємо, як всенаціональне приниження””.

“Ні грек, ні москвин, ні жодний інший чужинець не достойний святити чи христити Україну (Русь)! Україна (Русь) сама по собі є святою матір’ю нашою”.

“Наші поважні історики, археологи, етнографи, філологи повинні організувати науковий панель на високому науковому рівні, і на цьому панелі засудити Лева Силенка (Орлигору) і його історіософські міркування, і щойно це може спинити рух силенкізму” (“Батьківщина”, Торонто, Онтаріо).

46. “Трудно знайти в історії людства хоч би в малій мірі щось подібне до баламуцтва, яке сіє Лев Силенко” (“Наша батьківщина”, 15. 7. 1966 р., Ню Йорк, США). “У справах “нової правильної віри”, яку видумав Лев Силенко (Орлигора) я повний неук”, (Петро Волиняк, “Нові Дні”, ч. 210, 1967р., Торонто, Онтаріо). “На думку Лева Силенка “чужі віри” (він до чужих вір зараховує грецьке православіє, греко-католицизм, різні секти і комуністичний світогляд) не виховують українців в українському державнотворчому думанні” (“Народна Воля”, Скрентон, Пенсильванія).

47. “Доповідь Лева Орлигори пройшла в супроводі великої уваги слухачів, розбудила багато роздумів, піднесла самопочуття української людини. Єдине, до чого можна мати застереження, то не цілком ясне ставлення Доповідача до християнства” (“Америка”, Філядельфія, Пенсильванія). “Доводи історика Лева Орлигори стимулюють світлу національну гордість, показують велич наших предків, про яку досі не знав наш народ” (“Ля Палябра Укранія”, Буенос-Айрес, Аргентина, 30 червня, 1968р.).

“Молодого і палкого історика-дослідника п. Лева Силенка (Орлигору) треба привітати, заохотити до дальшої праці та роздумувань і дослідів вже хоч би тому, що він належить до людей не тільки енергійних, але й думаючих” (“Українське Життя”, Чикаго, Ілліноїс). “Лев Силенко — зрадник СССР” (“Юманіте”, ч. 1379, компартія Франції, Париж).

48. “Лев Орлигора — це голос мільйонів таких, як він” (“Свобода”, ч. 56, 1959 р., Ню Джерсі). “Лев Силенко (Орлигора) — майстер воюючого націоналізму. Псевдонародний трибун” (“Жовтень”, ч. 7,1958 р., орган Письменників УРСР, Україна).

“Дажбога проголосив Лев Силенко “Єдиним Богом України”, і тому він є антихрист, і всі на світі християни повинні про це пам’ятати”; “Лев Силенко проголосив Дажбога Єдиним Богом України, і проти того проголошення ніхто не запротестував. Означає, що всі згідні!” “Силенко так звану “Рідну Українську Національну Віру” (РУНВіру) зареєстрував у державних актах США”, “Антихрист Лев Силенко пропагує, щоб українці відкинули Христа, бо він, мовляв, “жид”, і не українець, а натомість, щоб українці взяли Дажбога. Багато українців є знеохочені до римської (католицької) і до грецької (православної) віри, і, шукаючи виходу, ідуть до Лева Силенка” (“Український Євангельський Шлях”, числа — 1, 2, 3, 5, 8, Бритійська Колумбія, 1971р.).

49. “Лев Силенко і його послідовники (силенкісти) твердять, що вони відкидають “Біблію”, бо “Біблія” — це твір написаний єврейськими письменниками, які писали про чужі для України духовні справи і обставини. І з цих міркувань вони відкидають і філософію Карла Маркса і ллють болото на всіх комуністів і чесно думаючих прогресивних людей. Донцов писав, що треба йти з “Христом проти диявола”, а модерний ідеолог Силенко і Христа не згадує, бо твердить, що “єврей не може бути Богом України”” (“Українське слово”, орган компартії Канади, Вінніпег).

“Останнім часом деякі відділи УККА дають своє благословення чи хоча б моральну підтримку Левові Орлигорі в його формуванні поганської “української національної релігії”” (“Свобода”, Ню Джерсі); “Лев Силенко — красномовний диявол” (“Лес Летер Францес”, ч. 245, комуністичний журнал, Париж). “Лев Силенко бореться проти совєтського фашизму” (“Ню Йорк Гералд Трибуне”, число 20534).

50. “Ніхто не відбирає у Силенка-Орлигори ораторського хисту, про це знають і українці Клівленду, будучи на його промовах, але що вартий той хист промовця, коли він ширить філософію про... Дажбога” (“Вільне Слово”, 3-тє травня, 1969 р., Торонто, Онтаріо).

“Правда” (орган компартії Совєтського Союзу), пишучи про Паризький процес Віктора Кравченка, засудила всіх свідків (в тому числі й мене), як “великих злочинців”. Адвокат Вурсмер (оборонець компартії Франції) на процесі Кравченка в Палаці Юстиції назвав мене “українським буржуазним націоналістом”. Президентові суду Дюркгеймові я сказав: “Я люблю Україну! Я готовий за Український Народ іти на ешафот!” Чорносотенний московський часопис “Посєв”, який голосить, що “нікакой України нє било і бить нє может!”, повідомляючи про процес Кравченка, не мав сили згадати слово “Україна”, і тому вклав в мої уста слова: “Я люблю Россєю! Я готов за россєйскій народ іти на ешафот!” “Посєвську” фальш я спростував в українських часописах “Неділя” (Ашафенбурґ), “Українська Трибуна” (Мюнхен), посилаючи їм, як доказові матеріяли, французькі часописи.

51. Дорогі мої побратими і посестри! Москвинські комуністи і їхні наймити, проголошуючи мене “ворогом народу”, “буржуазним націоналістом”, не можуть мене закатувати просто тому, що не мають можливости моє тіло схопити у свої криваві рукавиці.

Їхні наймити на еміграції, покликаючись на “Посєв”, проголошують мене москалем, щоб викликати між українцями недовір’я до мене, і таким способом заплямити РУНВіру. У Вільному світі є багато моїх земляків, які знають мого тата, замордованого в таборах НКВД, знають мій рід, мого діда Трохима, моє село Богоявленське, в якому я родився.

52. Я потомок запорозького козака Сили. Сила спільно зі своїм приятелем (також запорозьким козаком) Усом очолював, найдальше на Захід віддалений, Запорозький кіш.

Після зруйнування Запорозької Січі, цей Запорозький кіш був перетворений у селище Усівка.

Козак Сила був тяжко ранений у поєдинку з москвинами. Його непокірні сини пробиралися на Кубань, вони були спіймані і закріпачені в селищі Богоявленське. 15 кілометрів від Усівки розташоване Богоявленське, в якому споконвіків жив рід Півняків (рід моєї матері Світанни (Олени). Москвини переіменували Усівку на Олександрію, вшановуючи ім’я свого царя.

Архиєреї чужовір’я і їхні поклонники, архиєрєї московського комунізму і їхні поклонники, не маючи сили спростувати науку РУНВіри, поширюють проти мене обмови, пропагуючи їх у своїх часописах, анонімних листівках. І потім, покликаючись на ці листівки, речуть: “Читали, що пишуть про Силенка? І що говорять про нього. Він підозрілий”.

53. “Сатанинську роботу очолює безбожник, і згідно з окреслення слова Божого, антихрист Лев Т. Орлигора чи, пак, Лев Силенко. Орлигора-Силенко народився в Україні після комуністичної революції і виховався в безбожницькій атмосфері комуністичного Совєтського Союзу, “Так встану на них, говорить Господь Саваот, вигублю ім’я Вавилону до щенту, і сина і внука, Говорить Господь” (Ісая, 14, 22), і Лев Силенко у своїй науці не скривається, що його предки походять зі слуг диявола, читай Вавилон і Сирія, і там знайдете” (“Український Євангельський Шлях”).

54. Рунвісти “відійшли від православія.., заінкорпорувалися, що визнають науку Рідної Української Національної Віри. І для них не святі Євангелисти, і не Син Божий Ісус Христос, а їхній учитель Лев Силенко авторитетніший, мудріший, святіший” (“Вісник”, орган української греко-православної митрополії в Канаді, 15 квітня, 1961 р.).

“Є правда, що Лев Силенко — людина динамічна, інтелігентна і талановита, але власне в цьому й горе, бо Лев Силенко відроджує нечестиве поганство” (“Батьківщина”, 20 січня, 1968 р., Торонто, Онтаріо). Коли б зібрати такі й подібні вирізки з журналів, часописів (у яких очернюється РУНВіра, і особливо моє ім’я, їх би не можна було помістити у трипудовому мішку.

55. Дорогі мої Побратими і Посестри! Не журіться — я непохитний, я — український граніт, такими були мої світлі предки, і таким я був, є й інакшим бути не можу.

У стародавній Англії наклепників (злісних обмовників) вважали небезпечними людьми, їх хапали і вішали. Бо вони творили замішання між англійцями, розсварювали і позбавляли сил творити єдність і користь для Англії. Ми їх вішати не будемо. Ми їх ловитимемо на гарячому і прив’язуватимемо до стовпа ганьби, щоб вигибло в нашому народі це злотворне поріддя! Ми ніколи не дозволимо, щоб вони (майстри обмов і доносів) в нашу священну родину (в родину ОСІДУ РУНВіри) вносили своє наклепницьке сміття і ним завантажували дні нашої творчости.

56. Жерці чужовірних вівтарів, ви обвинувачуєте мене, що я вчився в школі СССР і тому “безбожник”, “антихрист”? Кривду мені ви робите болючу. Школи, у яких я вчився, не мали сил навчити мене любити “Лєнінську партію”, “атеїзм”, “грецьку ортодоксію”, “папу римського” та інші чужоземні правди, притранспортовані в Україну, мене мої непокірні предки виліпили з твердої глини.

Я повірив (ця віра в мені буйно самопроявилася), що я згусток крови закипілої в серці України. О, яка це відважна, одержима і відповідальна віра! Я чую — в моїй душі хвилюється море народних пристрастей, в моїй душі чуються стогони мільйонів синів і дочок замордованих у катакомбах Московитії, Польщі, Німеччини, в моїй душі чується благородний плач Шевченка, в ній капають гіркі сльози Франка, в ній горить вогонь душі Лесиної. В моїй душі ввібрані ніжність і гнів народу мого, і я, підвладний цій всеперемагаючій силі, іду.

57. Я не сам іду — зі мною йдуть рунвісти (Побратими і Посестри мої) душею і тілом мені рідні, вони — апостоли РУНВіри. Я гнаний сьогодні. І буду гнаний, обмовлений і переслідуваний завтра. Я буду зраджений, зрадники були і завжди будуть у всіх арміях, партіях, розвідках, релігійних рухах, організаціях. Ми, рунвісти, повинні проявити спокійність, коли вони будуть і в ОСІДУ РУНВіри. Вони, зраджуючи нас (вірних синів і дочок України) старатимуться свою зраду оправдувати (а для оправдання кожний зрадник може видумати десяток “аргументів”, привабливо їх оздобивши). Нещасні лицарі зрад! Вони ніколи і ніде не були щасливими людьми, їх завжди історія викидала на смітник людства!

58. Немає на світі такої ідеології, віри, яка б не мала глупих і мудрих ворогів. І РУНВіра їх матиме багато. І чим більше вона їх матиме, тим безсмертнішими будуть її визнавці. І тим більше вони (її визнавці) матимуть відважних прихильників.

Вороги будуть майстерно видумувати найпотворніші оповідання про РУНВіру. Головне — залякуватимуть її визнавців. І все це робитимуть з метою викликати між рунвістами взаємонедовір’я, посіяти зневір’я, охлялість. І таким способом знецінити РУНВіру і розпорошити ряди ОСІДУ. І знайдуться легковіри, які собі на горе, повірять ворогам і цим самі себе в очах побратимів знецінять і в очах дітей своїх себе знеславлять. Тільки ті Побратими і Посестри, які призначені Дателем Буття (Дажбогом) на великі випробовування — призначені бути богатирями Української Духовної Революції. Вони ніколи і ніде не стануть по стороні ворогів, ніколи не збайдужіють, вони — внуки Дажбожі!

59. Кожна ідея (і в тому числі й РУНВіра) тільки тоді буде жити, коли матиме динамічних, тактовних і відважних проповідників, проповідників, готових іти на муки!

Найсвятіша ідея зів’яне, як квітка без води, коли її проповідники будуть мляві, лякливі, легковірні, скупі і самолюбні говоруни. Говоруни на словах ідею люблять. Вона на їхню думку добра і “на порі”. А на ділі від неї вони стороняться тому, що за неї треба сперечатися, боротися, страждати, її треба пожертвами підтримувати.

60. Я вже говорив — ідея християнізму перемогла не тому, що вона була на території Римської імперії найкраща, а тому, що вона постала між голодними і гнаними рабами. Раби не мали прив’язаности до маєтків, життєвих розкошів і завжди готові були іти на муки, щиро вірячи, що прощаються із земними стражданнями римського раба і переселюються в небесне вічне царство тілесної і духовної розкоші.

Я вже говорив — ідея большевизму злочинна. Вона перемогла не тому, що мала приманливі гасла, а тому, що її перші проповідники були одчайдушними людьми. Вони кидали бомби на царські карети, вони не боялися помирати у тюрмах московського сомодержавства. Їхня непохитна й ділова віра в перемогу москвинського комунізму принесла їм владу, а обдуреним народам — рабство.

61. Неписьменний, але мудрий араб Могамет попросив, щоб золотар викарбував йому на перстені слова “Аллах, а я Його пророк”. З кличем “Немає Бога крім Бога” (тобто “Немає Аллаха крім Аллаха”), Могамет ширив між арабами своє богорозуміння.

З трудом він знайшов прихильників, посадив їх на коні, озброїв їх шаблями. Він швидко переконався, що ще перед наближенням озброєного загону до селища араби виходили і заявляли, що зрікаються віри в багатьох богів (араби їх мали 360) і визнають Аллаха і Його пророка Могамета.

Могамет учив своїх вірних, що при допомозі кривої арабської шаблі найуспішніше проповідувати віру в Аллаха.

Католицизм, грецька ортодоксія і віра Мойсея поширювалися силою вогню і меча. РУНВіра в Україні переможе тоді, коли Священнотворча Армія Рунвістів примусить армію окупантів скласти зброю. Без Української Землі не може існувати Український Народ — без РУНВіри не може існувати Український Народ як окремішня і самобутня державнотворча Духовна Сила!

62. Брати чужовіри знають, що ми, рунвісти, ставимо справи життя України вище всіх чужих духовних, політичних, мілітарних, соціологічних справ. Ми духовні володарі України. Жодна сила нас не поставить на коліна перед вівтарями чужовір’я, ми українці по походженню і по вірі. І ми інакшими бути не хочемо!

Ми люди творчого розуму, і тому ми у чужинців віри не позичаємо, ми її (духовну силу нашу) самі творимо. Ми люди організаційного таланту, і тому ми у чужинців не позичаємо форм організаційного життя, ми її (організаційну самобутність) самі творимо, і в ній плекаємо обряд священної самодисципліни.

63. Ми живемо законами — той, хто творить — не знищує. Той, хто творить ОСІДУ Рідної Української Національної Віри, той, хто щиро прагне, щоб в рядах ОСІДУ Рідної Української Національної Віри була єдність, ніколи і ніде не виступатиме проти ОСІДУ Рідної Української Національної Віри і Його керманичів.

Той, хто виступає проти ОСІДУ Рідної Української Національної Віри, видумує принижуючі оповідання про рунвістів і їхніх керманичів, і в цей же час голосить клич “об’єднуймо всіх рідновірів”, вважається лицеміром. Лицеміри для організаційного життя непридатні, дарма, що в їх бурлить гаряче хотіння належати до організації. І головне — бути в її проводі.

64. Ми, рунвісти, живучи як одна родина, маємо свої радощі, свої турботи, горе, поразки і подвиги. В радощах і в горі живімо мудро —не виявляймо ворогам горя свого. Не несімо на їхні ярмарки наші помилки, наші родинні суперечки і сварки.

Вони (вороги наші) люблять не наші успіхи, а наше горе. І вони старатимуться, почувши про наше горе, помножити і поглибити його, щоб ми ніколи з нього не вибралися.

Під час організаційної праці організатори мають право сперечатися, шукаючи правильне вирішення тієї чи іншої справи. Сперечаючі повинні щохвилини пам’ятати, що суперечка має проходити так, щоб ніхто в ОСІДУ Рідної Української Національної Віри не був глупим словом принижений, щоб ніхто не був до болю душі зворушений, виведений з рівноваги і поставлений під обстріл глумливої дешевизни.

65. Мудрі люди, люди шляхетної душі ніколи не дозволяють, щоб їхня ділова суперечка переходила у сварку. Сварливим людям немає місця в достойному організаційному житті. Перечулена сварливість — це не прикмета характеру, а вада, і її треба лікувати. Вона властива людям, обтяженим психічними порушеннями, тріскотливим говорунам. Вона властива кофеїністам, смакунам конфліктів, словесної алогічности. Правда -немає людей без вад, але є вади не шкідливі для організаційного життя, а є шкідливі.

66. “Ми безстрашні!” — говорить мені Побратим, кінчивши розмову (по-англійському) зі своєю донечкою. Я йому відповів, що ми безстрашні, але не абсолютно. Ми маємо страхатися, щоб між братами-чужовірами не виникла думка, що ми тільки на словах визнаємо Рідну Українську Національну Віру, а на ділі (в щоденному житті) ми чужовіри, бо у наших родинах рідна мова (мова рідної матері) не пошанована. Значить щоденне життя наше ще від рабських звичок не звільнене, ще у наших хатах не відчувається вільне дихання РУНВіри. Страхаймося бути безстрашними по-рабському! Маймо волю не коритися чужій волі!

67. В ОСІДУ РУНВіри повинен існувати культ критики і самокритики. Критика — витончене мистецтво. І тому людям, які з цим мистецтвом не обізнані, критикою захоплюватися не можна, вона для них шкідлива. Критик, який володіє мистецтвом критики, ніколи не живе під владою нервових хвилювань.

Критика — овоч будуючого тверезого розуму, а не спалах затьмарених почувань. Критика повинна бути добре обґрунтована, тактовна, аналітична, врівноважена. І головне — добросовісно зважена на терезах користи для ОСІДУ Рідної Української Національної Віри. У ній немає місця для грубіянства, гістеричної доскіпливости, дрібничкової сіпанини, погрозливости, в ній немає місця для змішування поважних справ з неповажними, для кидання соли в роз’ятрену рану гарячих сварок.

68. Критика, роджена побратимською співпрацею, будуюча і потрібна. Достойно критикує той, хто хоче не критикою, а ділом (конкретним ділом) допомогти тому побратимові, який свідомо чи несвідомо зійшов на хибну дорогу.

Достойно критикує той, хто не критикує, щоб об’єднаних роз’єднати, а щоб роз’єднаних об’єднати, розсварених зробити приятелями, сказавши їм, що той, хто справи приватних незгод вносить у справи організаційного життя ОСІДУ РУНВіри, шкодить сам собі.

69. Достойно критикує той, хто не лишає вірного розкритикованого побратима самотнім у бурхливому морі на човні, розгромленому критикою. В ОСІДУ РУНВіри всі справи вирішуються тільки на користь ОСІДУ РУНВіри.

Особи, які ставлять свої особисті справи, погляди, вади, пляни, настрої понад все, рунвістами бути не можуть. Їм їхнє неорганізоване “я” перешкоджає жити в достойній організованій спільноті.

Ніколи ніхто не має права критикувати побратима чи посестру за допущені під час праці помилки. В кожній праці трапляються помилки, клопоти, неприємні випадки. Вміймо їх спільно й своєчасно виправляти. Виправляти так, щоб той, хто зробив помилку, усвідомив її шкідливість і чувся задоволений, що йому допомогли її виправити, а не був за ту помилку прилюдно виставлений на глум.

70. Учімося на своїх помилках і на помилках ворогів наших. Учімося приховувати прикру (може вспадковану) ваду побратима, коли він вибачається і сам шкодує, що її має. Не виносьте його ваду на вулицю, поглиблюючи рану на його душі, він любить нас. Вадою цією може бути об’їдання, хороблива скупість, лякливість, принизливе розкошолюбство, лінивство, хвастовство, пустоцвітна балакучість. Немає людей без вад, а той, хто таких шукає, не знає сам себе і не хоче, щоб люди його знали.

71. Ми, ОСІДУ Рідної Української Національної Віри, древо Життя, на якому як на величній яблуні, сотні яблук, і не має між ними й двох, які б були абсолютно подібні. Всі вони, зберігаючи свою неподібність, внутрішню і зовнішню, творять великий Яблуневий рід, творять любов до життя.

У всіх релігіях світу обожнюється любов. І Бог без любови не був би Богом. Любов — основа Життя. Любов, всяка любов хоче, щоб за неї страждати. Ти любиш по-справжньому тільки тоді, коли ти безкорисно віддаєш тепло свого серця іншому. Роблячи ці дари, ти збагачуєш душу свою і ошляхетнюєш почування свої.

У кожній людині живе ненависть і любов. І досі ніхто не визначив, яке почування старіше. Вони — ровесники. Коли ми, рунвісти, так удосконалимо наше організаційне життя, що нас єднатиме наша ненависть і нас єднатиме наша любов, ми станемо непереможними!

72. Ненависть Побратима до Побратима — справа серця. На серце діють різні чинники (недоброякісний харч, погода, спадковість, навіть вибухи на сонці, родинні клопоти). Після ненависти прийде любов, коли ми її (нашу ненависть) поборюватимемо вірою, що справа ОСІДУ РУНВіри вище всіх тимчасових почувань “родинної” ненависти. Коли ж ми її (ненависть побратима до побратима, народжену протилежністю характерів) ставитимемо вище благ ОСІДУ РУНВіри, з нас сміятимуться мудрі люди.

73. Любов знає — хто за неї не страждає, той її не любить, або має душу, не здібну любити. Любов знає — хто її хоче обманути, несвідомо обманює сам себе. Любов тільки тоді квітуча і міцна, коли вона окроплена благородними сльозами і освячена глибокими стражданнями.

Любити — значить страждати. Ми, рунвісти, плекаємо, щоб наша любов до України була творча і свята. І мала українське походження. Ми її не просимо в Мойсея, Христа, папи римського, Лєніна.

74. Любов’ю можна бадьорити людину і можна її лякати. Хочете перелякати брата-чужовіра? Лякайте його любов’ю! Кажіть йому, що Україну любите більше як Христа і всіх християнських святих! Кажіть йому, що Україну любите більше як возз’єднання України з Москвою, більше як Лєніна! І брат-чужовір гляне на Вас переляканими очима. Любов — велика сила!

75. Той, хто любить Україну любов’ю чужою (тобто, любов’ю Христа або Лєніна), той знущається над нею! Україна ощасливиться, коли її сини і дочки любитимуть її любов’ю українською. Тобто, любов’ю, народженою в собі собою, а не вижебраною, хитро прищепленою в школах християнізму чи москвинського комунізму.

76. Любити мудро і світло свій народ, значить жити його долею, радіти його радощами і страждати його стражданнями. Той, хто живе в розкошах тоді, коли народ бідує, той, хто каже, що він вільний тоді, коли його народ у неволі, вважається паразитом народу.

У паразитів народу груди можуть бути обцяцьковані орденами московського комунізму чи хрестами греко-латинського християнізму.

Сини народу благородні своєю благородною любов’ю. Благородна любов тільки тоді вартісна, коли вона горить непримиренною ненавистю до зайдів, які народ тримають у неволі.

77. Українець, який є рабом чужовір’я, не повинен сам себе любити. Він повинен казати “ненавиджу сам себе, бо я раб”. Коли раб любить сам себе, значить він любить своє рабство, обожнює традиційне гнучкошиєнство.

Брати-чужовіри, зненавидьте самі себе не тільки тому, що ви в неволі, а й тому, що ви призвичаєні до неволі. Ваша ненависть до ваших рабських почувань облагороднить вас. Я вже говорив: любити себе може тільки людина вільна і достойна. І цією достойністю треба любити вільних і достойних ближчих своїх.

78. Запровадити людину в духовне кріпацтво, привити їй навики потворні (навики любови до ворогів своїх) і вчити її заповіді “люби ближнього як самого себе” — значить вчити її, щоб вона сама себе тримала в неволі — сам чорт не придумав би потворнішого рабства! Любов повинна бути подібна на квіти, коли ж вона болото, її треба обминати.

79. Неправильно розуміють РУНВіру ті, які кажуть, що вони відійшли від чужовір’я і визнали РУНВіру, але до ОСІДУ не спішать належати. Чому? Не люблять організованого життя (в неволі відвикли від нього) та ще мають на це десяток особистих причин..., важливіших за ОСІДУ Рідної Української Національної Віри.

Нещасні! Вони не розуміють, що без організаційного життя немає життя. Неорганізовані люди у наші напружені часи приречені на загибель. Вони не в силі оборонити волю свого неорганізованого “я”.

80. Свідомий, несвідомий і підсвідомий світ існує тому, що він побудований за законами строгої організації. Тіло людини живе тому, що воно складається з клітин, які між собою подивугідно організовані. І не тільки організовані, а й допомагають жити одна одній. І вміють жертвувати собою, щоб жила їхня організація (тіло людське). Тіло вмирає, коли його клітини виходять зі строю чіткого організованого життя.

Тільки люди з діловими якостями, тобто з організаційним талантом, здібні об’єднувати навколо себе людей (творити Станицю ОСІДУ РУНВіри). Їх ми повинні високо цінувати; вони — принци наші, вони самородки. Вони створені з тієї глини, з якої мати-природа творить творців держав, революцій, армій. Між українцями таких людей мало, їх і їхнє коріння вторжники завжди безпощадно винищували. Їх ми маємо ставити вище письменників, поетів, малярів, співаків.

81. Неправильно розуміють РУНВіру ті, які кажуть, що вони відійшли від чужовір’я і визнали РУНВіру, але жодних законів РУНВіри визнавати не будуть, бо прочитали у філософії нігілізму, що кожний закон, то поневолення.

Справді, може статися так: українець порве кайдани чужовір’я і вийде з тьми, і яскраве проміння сонця РУНВіри осліпить його. Він сп’яніє від волі і повірить, що РУН-Віра “все дозволяє”. Отже, “геть догми!”, “геть авторитети!”, “геть закони!”, “гуляй, душе, тепер твоя воля!”.

Таким побратимам хочу сказати: тільки той має право володіти волею, який вміє “сам себе поневолювати”, тобто — сам своє життя впорядковувати. Душа не може на волі “гуляти”, коли не буде кому її “вільне гуляння обороняти”.

82. Чужинці писали для нас такі закони, які були їм вигідні. І цими законами вони нас поневолювали. Ми були рабами чужозаконня. Ми бунтувалися; нас зв’язували і четвертували за те, що ми не дотримувалися “законного життя”.

В ОСІДУ РУНВіри ми самі для себе пишемо закони. І цими своїми законами ми самі себе добровільно поневолюємо, тобто, духовно і організаційно впорядковуємо свої (волелюбні й для нас корисні) норми життя. І в цьому прихована свята таїна шляхетного і володарського самоутвердження. Володаря ніхто не спроможний поневолити. Володар сам себе поневолює своїми плянами, обов’язками, законами волі, дисципліни, дії.

83. В ОСІДУ РУНВіри ми самі себе “поневолюємо” тими законами, які нас роблять об’єднаними, могутніми і вільними. Душею цих законів є виконання обов’язків, точність, добровільна самодисциплінованість, пошана Подвижникам ОСІДУ РУНВіри.

Коли у нас не буде пошани до керманичів ОСІДУ РУНВіри, прийде гибель ОСІДУ РУНВіри. Ми маємо шанувати керманичів ОСІДУ РУНВіри не тому, що їм так хочеться чи їм так вигідно, приємно, а тому, що вигідно для сили і слави ОСІДУ РУНВіри звеличувати тих, які стоять на передових позиціях і своїми діями всіх нас звеличують, показують всім нам приклад полум’яного воїна Української Духовної Революції.

Там, де в родині пошанований працьовитий батько, панує порядок і родинна сила. Там, де в родині працьовитий батько піднятий на глум, панує низька родинна мораль — ніхто нікому не вірить, ніхто нікому в горі не допомагає, родинна неорганізованість веде родину до загибелі.

84. Той чи інший рунвіст (чи рунвістка), який достойно працює для ОСІДУ РУНВіри, наражає сам себе на погрози, обмови, наклепи, неприємності. Він перебуває під обстрілом і шукає між рунвістами співчуття і допомоги. Він — наш світлий мученик. Наша любов до нього подвоєна, ми його чоло увінчуємо вінком слави і чести.

Ми не легковіри! Ми не віримо в те, що кажуть наші явні й неявні вороги про нашого побратима. Ми самі себе краще знаємо. Ми на суді ворогів наших не судимо самі себе. Ми гіркою долею навчені, що ворог ніколи не міг нас перемогти як об’єднану силу.

85. Ворог вторгався в наші ряди і затьмарював у наших очах авторитет наших провідників. І тоді нас, поділивши на ворогуючі групки, гнав у тяжку неволю і казав нам правду гірку, що ми не здібні самі собою володіти, що ми не віримо своїм провідникам і ніколи не повіримо чужим, ми приречені бути, як казали польські магнати, “зхудобілими холопами”, які самі свої шиї у ярма встромляють і самі ж на ці ярма гірко нарікають.

86. Рабський народ тому рабський, що він ніколи не слухав своїх рідних воєначальників, керманичів, мудреців, організаторів. Він бунтувався проти них. Він казав “всі ми однакі”, тобто всі ми воєначальники, керманичі, мудреці. Отара без пастуха (бо ж всі в ній пастухи) ставала смиренною в руках чужих жорстоких авторитетів.

На світі ніколи і ніде не було й не буде рівності. Мати-природа рівности не визнає. У рибному світі всі риби, але рівности між ними немає. Немає рівности ні в тваринному, ні в рослинному світі. Немає рівности між людьми — не всі роджені бути поетами, малярами, співаками, хліборобами, учителями, зброєносцями.

Людство існує тому, що не можна в мільйонній масі людей знайти дві людини, які б були абсолютно подібні (рівні) тілесно і духовно. Ми, рунвісти, боремося не за рівність між людьми, а за справедливість між людьми — щоб сильний не знущався над слабшим, щоб багатий не кривдив бідного, щоб між нерівними існувала взаємопошана, духовна й тілесна рівновага, щоб всі перед законом справедливим були справедливо трактовані.

87. Хибою людей, які не здібні творити організованого життя, є запопадливе прагнення утверджувати постанови, маніфести, статути, закони і ніколи їх не виконувати. І жити порожньою потіхою, що все так “блискуче пройшло”.

Прошу всіх — ніколи не затверджуймо і не тратьмо час на обговорення тих постанов, у які ми не віримо, для яких у нас немає сили. Бо цим ми самі себе поставимо у позу бездіяльних говорунів.

Наші постанови можуть бути скромні. Вони можуть бути на перший погляд малозначні, але їхнє успішне виконання нас окрилить, мобілізує, дасть нам силу виконати нові величніші постанови.

88. Найкращі постанови стають безвартісними, коли вони не мають людей, здібних їх виконувати. Найгірші постанови стають великою силою в історії людства, коли вони мають мудрих і одчайдушних виконавців.

Найсвітліша віра стає темною, коли її визнавці полохливі, скупі, ліниві, бездіяльні. Ми, рунвісти, лишили чужовір’я. Тепер нам ніхто не пише канони, догми, директиви. Ми в ОСІДУ РУНВіри самі їх творимо. Ми їм зобов’язані коритися з почуттям душевної радости, що нарешті ми коримося самі собі, щоб була в нас своя організаційна сила і мудрість. Коли ми цієї життєвої любомудрости не зрозуміємо, і будемо закони, які ми творимо, нехтувати чи забувати їх, то це означатиме, що ми самі саджаємо сад і самі ж його толочимо.

89. Коли у десятитисячних рядах ОСІДУ РУНВіри ітиме кожний так, як йому захочеться (бо ж хто в кого має право “волю відібрати?”) постане втома — падатимуть люди, душені самі собою. Між ними появиться огірчення, зневіра, паніка. І вони в проваллі нещастя казатимуть: “Хай знову прийде чужовір’я, щоб був хоч поганенький порядок між нами! Хай краще буде жорстокий закон, ніж свавільне беззаконіє!”

90. Ставши рунвістами, ми повинні надіятися тільки самі на себе, силу черпати тільки самі в себе, відповідати тільки самі за себе. І на найпочесніших місцях повісити гасло “Самодисципліна — випробувана скала, на якій ми будуємо могутні основи ОСІДУ РУНВіри”.

Сила не в кількісній армії, а в якісній. Дві сотні воїнів Української Духовної Революції, які ідуть чітким і впевненим кроком, і несуть у серцях своїх велику віру в перемогу, стальну самодисципліну, чіткий наказ і чітке виконання, зітруть з лиця землі многократ численнішу юрбу катів України і увінчають себе немеркнучою славою. І стануть святощами прийдешніх поколінь.

91. До ОСІДУ РУНВіри не може належати людина, яка пливе за хвилями і погоджується жити на тому березі, до якого її пригнала хвиля, забувши хто вона є, звідки вона є і яке буде її майбутнє.

Рунвісти пливуть, маючи ясну мету і беззастережне переконання. Вони пливуть за хвилями, коли хвилі їм допомагають прямувати до мети. Вони пливуть проти хвиль, перемагаючи гураµани. Вони в борні зміцнюють свої сили і причалюють до берегів рідної волі, сили і слави. Інших перемог вони не бажають мати. Вони не творять героїзму для героїзму. Їхній героїзм має високу національну мораль і тому він є прапором народу.

92. Людина йде туди, куди веде її переконання. Організаційне життя ОСІДУ РУНВіри повинні очолювати тільки переконані рунвісти. Беззастережно переконані! Непереконані мають нагоду почекати, поки переконання запанує в їхніх душах.

Є такі, які (як та баба в поета Руданського) хочуть “всюди приятеля мати” — в раю і в пеклі. Вони пишуть приємні слова про РУНВіру і “теж визнають Дажбога”, черпають натхнення з “Мага Віри”, але в ім’я обережности звеличують греко-латинський християнізм, який століттями тримав українців у духовному рабстві. Вони хочуть бути “трохи там, трохи тут, і трохи ніде”. Женіть їх з подвір’я ОСІДУ РУНВіри, це духовні кастрати, які люблять нас і наших ворогів!

93. В ОСІДУ РУНВіри тяжко працювати з тим побратимом, який не має здібностей звільнити себе від навиків, набутих у тьмі чужовір’я. Він обурливо каже: “Був у чужовір’ї — платив датки. Прийшов до РУНВіри -плати датки. Не бачу жодної різниці!”

Бідний. Він ще не бачить, що, будучи в чужовір’ї, він платив датки, щоб жити в неволі. Прийшовши до РУНВіри, він платить датки, щоб жити на волі.

Він ще не бачить, що будучи невільником, він стояв струнко перед чужинцем, який його тримав у неволі. Ставши вільною людиною, він стоїть струнко перед українцем, який стоїть на варті його волі: немає армії без наказу і виконання!

94. Ми, рунвісти, щирі й довірливі люди. І я вже говорив, що двері ОСІДУ РУНВіри широко відчинені для кожного українця, який щиро відходить від чужовір’я і щиро приходить до ОСІДУ РУНВіри. Прихід нового Побратима чи нової Посестри до нашої Дажбожої Родини ми вважаємо нашим родинним святом.

Щирістю і довірливістю нашою користуючись, будуть у наші ряди вторгатися злії люди, агенти чужовір’я. Агенти чужовір’я діятимуть старими випробуваними методами.

Наприклад, вони старатимуться “також творити Рідну Віру”, знаючи, що найзручніше клин вибивати клином: Рідну Віру найзручніше компрометувати, творячи різні групки “рідної віри” і сіючи між ними сварню і роздори, і знижуючи філософію Рідної Віри до рівня школярських фантазій.

Ми, рунвісти, повинні бути всюди і завжди духовно і організаційно озброєні, щоб старий метод наших ворогів (“діли їх клятих і пануй над ними”) утратив силу. Учімося роззброювати агентів чужовір’я, під якими б солодкими і принадними кличами вони не діяли.

95. Історія України пересичена трагедіями, які виникали через легковір’я добротних хліборобів. Наприклад, у Києві в Першу світову війну виступав у Ботанічному саду студент Іван Півняк. Він палко закликав українців творити військові колони під блакитно-золотим прапором.

І в цей час з юрби на трибуну вийшов “слухач” і сказав: “Добрі люди! Ось цей студент — білоручка розпинається за неньку Україну. Сльозу зронив! І вас кличе за її волю кров проливати. Люди, та ж він злочинець, доньку мого сусіда неповнолітню кохав, він вчора на ярмарку продав корову, яку вкрав у вдови Хіврі Конопленко, що живе у Броварах, її діти приречені на голодівку. Нам такої вільної України не треба! Хай живе ленінська пролетарська революція!”

Легковірна юрба схопила студента Івана Півняка, тяжко побила його і почала на непритомного плювати. Агітатор Лева Троцького вечором на засіданні міського комітету компартії більшовиків оповідав про свій успіх.

Він експромтом придумав історійку про студента Івана Півняка. Видумав “доньку неповнолітню”, видумав вдову Хіврю Конопленко, поселивши її у Броварах і проголосивши її обікраденою. “Наївні хохли легковірні”. Вони дуже моральні.

Мобілізація до лав армії УНР була зірвана.

Методи агітатора (вихованого наукою Льва Троцького) будуть агенти чужовір’я широко використовувати, компрометуючи керманичів ОСІДУ РУНВіри. І тому всіх Вас, дорогі мої Побратими і Посестри, прошу до цього приготуватися: не тільки ми, а й діти і внуки наші будуть переслідувані провокаціями агентів чужовір’я. Агенти чужовір’я вживали і будуть вживати обмову, наклеп, як пропагандивний засіб проти РУНВіри. І я тут на основі достовірних прикладів розповів про їхні підступні методи.

96. Я певний, що ті рунвісти, які обдаровані проникливим розумом і високою побратимською мораллю, ніколи не стануть жертвами різних підшептів і листівок, які будуть скомбіновані агентами чужовір’я і підписані “член ОСІДУ РУНВіри”, “рідновір”, “розчарований рунвіст”, “оборонець рунвістів”, “рунвіст — розкривач змови у проводі ОСІДУ”.

Всюди і завжди кожного керманича можна обмовити — немає на світі такої людини, яку б майстри обмов не могли обмовити. В обмови вірять тільки легковіри і малі душі. Мудрі й чесні люди кожного керманича оцінюють по його праці, а не по обмовах, якими він безжалісно очернений.

97. В кожній родині є суперечки тому, що вона складається з протилежних емоцій, знань, хотінь, переконань. В мудрій родині суперечки не переходять у сварки тому, що ніхто своє “я” не ставить вище щастя родини своєї.

ОСІДУ РУНВіри — родина. Живімо, рунвісти, так, щоб у світі була всталена думка, що ми достойна родина. Ніколи не забуваймо, що сварки самі не родяться. У них є “родичі”, яких можна назвати “мовним безталанням”, “чуттєвою порушеністю”, “грубістю такту”.

Є люди, які мають гарні наміри, але їх так неоковирно висловлюють, що їх ніхто не підтримує. Вони чуються покривдженими і проявляють сварливість.

98. З легковірних людей ніхто не створив і не створить достойної організації. На легковір’я страждають недосвідчені люди. Вони небезпечні й подвійно нещасні: вони своїм легковір’ям творять собі горе й ближнім своїм.

Вони небезпечні тому, що спритний агент чужовір’я може їх легко переконати, що, наприклад, провід ОСІДУ РУНВіри складається переважно з агентів Москви, або просто з москалів, наймитів Ватикану, і що в цю справу замішаний навіть якийсь індуський магараджа, і що, мовляв, вже поліція за ними слідкує, і тримає це в таємниці, щоб всіх рунвістів виловити і вислати кораблем “Квін Вікторія” в джунглі Мадагаскару, або на північні побережжя Ґренляндії.

Легковір не тільки повірив у провокацію агента чужовір’я, а й почав нишком її ширити. І цим створювати між легковірами переляк. Перелякані люди нездібні ні логічно мислити, ні самі себе обороняти.

ДЕНЬ 29

99. Учімося говорити переконливо, вмотивовано, зрозуміло, точно, головне — недвозначно. І по-діловому. Уникаймо пустоцвітної балаканини, зайвої словесної пишнотности, дешевої кучерявости. Ведучи розмову про справи ділові, не відходьмо “в бік” дрібничкових і малозначимих справ.

Не засмічуймо без потреб нашу мову чужими словами, які мають двозначність і сварять навіть мудрих людей, викликають між ними взаємне недовір’я. Мова наша багата, чарівна, її повністю вистачає для висловлення шляхетних почувань і помислів. Коли не вистачає відповідного слова, його треба створити, дбаючи про його красу, чуттєвість, гармонійність.

100. Дехто думає, що коли він покинув чужовір’я, то вже автоматично став рунвістом. Ні. Щоб належати до ОСІДУ РУНВіри треба не тільки покинути чужовір’я, а й ті рабські звички, які були прищеплені в чужовір’ї.

Треба щодня опановувати науку РУНВіри і вміти її втілювати в щоденне життя. Треба навчитися відрізняти злі навики від добрих. Треба знати минуле й сучасне життя свого народу. І жити так, щоб принести свій хоч скромний дар для його майбутнього.

101. Посестра Божедара мені написала: “Учителю Силенко, мій син щонеділі в церкві попові підтримував кадило. Прочитавши “Мага Віру”, сказав: “Не хочу бути чужовіром! І до ОСІДУ РУНВіри належати не хочу. Піду сам у життя вільною людиною”. І пішов...”.

Посестро Божедаро, не журіться. Ваш син далеко не піде. Він зумів свою душу звільнити з духовного ярма, але йому ніхто не сказав, що волю має тільки той, хто вміє її боронити.

У сучасні часи людина без людей не може жити. Без РУНВіри (тобто, без свого духовного “я”) юнак порожній. Він в дорозі життєвих блукань не матиме сили на самоті бути собою і його обов’язково поневолять чужі організовані люди.

Він в чужому морі втопиться, або (це залежить від особливостей його характеру) повернеться до українського організованого життя.

102. Коли я в душі виношував основи РУНВіри і леліяв про створення ОСІДУ, я був самітній. Самітній, як билина в полі. І моя душа була розбурхана, як море в бурю. І архижрець чужовір’я, будучи спостережливою людиною, після розмов зі мною, рік: “Таїш на душі дивний неспокій. Ти прийди до мене і я тебе заспокою”. І я йому відповів: “Ні, я прийти не можу до тебе. Твій спокій мене мучитиме. Я хочу сам себе своїм спокоєм заспокоїти”.

Він пронизливо глянув мені в очі і сказав: “Вір мені і отримаєш царство небесне”. Я йому відповів: “Ні, я хочу вірою в себе прийти до царства небесного”. Він, квапливо перелистуючи “Біблію”, сказав: “Маєш розум збунтований! Віддай мені свій розум і я його заспокою”.

Я відповів: “Коли я тобі віддам свій розум, то що ж мені лишиться?” Він відповів: “Тобі лишиться спокій”. Я сказав: “Спокій без розуму — смерть, а я жива людина. Іди геть від мене, біблійний душелове!”

103. Ми, рунвісти, ведемо священний бій за втілення в щоденне життя української людини світогляду Рідної Української Національної Віри. Кликати українців до РУНВіри — значить терпеливо переконувати їх, щоб вони були самі собою, щоб вони вернулися самі до себе. Це значить їм повертати їхнє “я” рідне й величне, вільне й горде, і за все це від їх чути погрози, обмовлення, нарікання.

Ми, рунвісти, їм кажемо: “Встаньте! Не стійте на колінах перед юдейськими кивотами, які благоденствують, як святеє святих у ваших, але не своїх (греко-католицьких і греко-православних) церквах”.

Ми віримо, що від нас залежить покращення Українського Світу, утвердження між українцями самобутної Української Духовности. Наш бій своєрідний і нечуваний досі в історії України.

У священному бою не звертаймо уваги на те, хто і що говорить про нас. Вороги наші тому й є ворогами, щоб нас показувати у потворному вигляді і ширити між людьми ненависть до нас, обмовляючи нас, очорнюючи нас.

104. Чому вони вживають обмову, як зброю? Тому що вони вірять, що обмови (наклепи) діють на малі душі і роблять їх сліпими бунтівниками. І друге: тому, що в них крім обмов (наклепів) немає жодних поважних аргументів, якими б вони могли спростувати науку РУНВіри.

Не прислухаймося до ворогів мудрих і хитрих, багатих і жорстоких. Коли ми будемо до їх прислухатися, ми не чутимемо самі себе і втратимо ритміку в нашому революційному поході. Найкращий слух має той, хто чує голос своєї душі.

Слухаймо самі себе. Міцніймо силою своєю, вірмо в себе вірою своєю, ми здійснюємо віковічну мрію кращих синів і дочок України!

105. Народи Евразії переконані, що українці (п’ятдесятимільйонна нація) не мають держави не тому, що їхня земля багата і не тому, що вони не мають природніх кордонів, і не тому, що москвини — спритні володарі, а тому, що вони (українці), живучи в духовному рабстві, занедбали свої творчі організаційні здібності.

Українці занедбали силу вольовости. Вольовість, як частина мозкової діяльності, закодована в мозкові — її можна розвивати і занедбувати.

Стараймося, щоб ОСІДУ РУНВіри (як рух, що започатковує хід Української Духовної Революції) переконав народи Евразії, що твориться (шляхом нового способу самовиховання) новий тип Української Людини, Людини, яка здібна володіти сама собою і їй не потрібні чужі духовні чи організаційні авторитети!

Хід нової Української Людини хай буде могутній комплексом активних дій!

106. Бідна нація не та, що має бідну землю, на якій її історія почалася, а та, яка має бідну національну свідомість. Нація без національної свідомости не вважається нацією.

Вона не розпоряджається ні своїми мислями, ні своїми почуваннями, ні своїм тілом, ні скарбами землі своєї, її сини і дочки не мають почуття національного сорому. Вони не соромляться на рідній землі розмовляти чужою мовою (мовою зайдів-вторжників). Вони не соромляться вислужуватися перед зайдами-вторжниками і вмирати на фронтах за їхні інтереси, спритно приховані під кличами “соціяльної справедливости”, “братерства народів”. У них відсутня національна єдність.

107. Той, хто перший у церкві чужовір’я проспівав: “Боже, нам єдність подай”, хитро спрямував мислення українське на дорогу бездіяльности і бузувірства.

Єдности ніхто нікому не дає. Вона не падає з неба, її не можна ні купити, ні вижебрати, ні вимолити.

Я кажу Вам, мої Побратими і Посестри, що ЄДНІСТЬ — це мораль народу.

Мораль народу, який віками розвиває свою самобутню духовність, твориться сама по собі. ЄДНІСТЬ народу твориться, як завершення народної моралі, сама по собі.

Вона твориться так, як твориться родина. Вона живе в неписаних законах — в основі здорового характеру сина й дочки народу. Її (тобто, єдність народу) можна від народу відібрати тільки шляхом деморалізації народу. Народ без єдности — значить народ без національної моралі.

108. Що стоїть в основі національної деморалізації? Зрада народу освячена церквою чужовір’я, і поставлена, як нова ікона поруч Христа і названа — Йосафат Кунцевич, Феофан Прокопович!

Інтелігенти, виховані в школах чужовірної церкви, бездумно служать вівтарям Риму, Греції, Московитії. Одні своє служіння оправдують тим, що хочуть бути такими, якими були їхні батьки, і не кращими! Другі тому, щоб мати вигідне, встатковане, безтурботне життя. Треті — тому, що їх з дитячих літ вимуштрували “со страхом і трепетом, сліпо й покірно служити”.

Всі вони служать трохи вірячи і трохи не вірячи, що творять “Боже діло”. Їм приємно дивитися, що ходять їхні архиєреї пишні, як пави, поблискують у лакейських лівреях, мовляв, утихомирюйтеся — від самого батька (папи) Римського отримав ґирлиґу (жезл), щоб пасти вас, “рутенів” — стадо рабів “Господа Саваота — Бога Ізраелевого” (Єремия, гл. 16, вірш 9).

109. Вони не знають, що архиєреї чужовір’я зраду народу проголосили церковною святістю, щоб деморалізувати народ, паралізувати його духовні сили, звеличити в народі культ канонізованих зрадників, обласкати їх почестями, обдарити титулами, “науковими дипльомами”, орденами.

Канонізовані зрадники народу обов’язково повинні сваритися “між собою: “чия віра краща”. Вони покликані розпинати (роз’єднувати) народ — четвертувати його добру душу й тіло. Вони, стоячи на чотирьох ворожих фронтах, пристрасно речуть:

“Нам треба триматися греко-православної віри. Вона єдина правильна! Боже, нам єдність подай, і вмертви отих проклятих юніятів!”

“Нам треба триматися Ленінської комуністичної партії, вона єдина правдива партія! Смерть українським буржуазним націоналістам!”

“Нам треба триматися греко-католицької віри! Вона єдина правильна! Боже, нам єдність подай, і вмертви отих проклятих схизматів!”

“Нам треба триматися святої Євангелії, вона єдина правильна! Кадило, кропило — знаряддя ідолопоклонного греко-римського поганства. Хрест — римська шибениця. Боже, нам єдність подай і спаси грішників”

Один народ — на чотирьох хрестах розіп’ята його добра душа! Його блудні сини речуть, що їхня віра не їхня. Вони для душі своєї віру взяли з Риму, з Греції, з Московії, з Юдеї. Вони не здібні самі творити свою віру, шукаючи її у надрах душі народної; вони віру “взяли”... “Віру святу я візьму в Ілліча”, — пише поет Платон Воронько (“Вітчизна”, журнал, вересень, 1964 р.).

110. Вони, щоб бути канонічними, потопчуть автокефалію (жалюгідний прояв адміністративної незалежности). Вони впадуть на коліна перед Константинопольським патріярхом, який живе в Істамбулі (в Ісламському місті) на турецькому смітнику. Вони впадуть на коліна перед чужим авторитетом, бо... “блаженні вбогі духом, вони внаслідують царство небесне”, бо їм страшно жити “самосвятами”.

Нещасні не знають, що великі люди (творці релігій) Зороастр, Будда, Конфуцій, Могамет були самосвятами. І Лютер, і Викліф, і Гус, і королі Англії (духовні провідники Англійського народу) — самосвяти. Їхній розум, їхні натхнення, їхня душа великі самі по собі. Покладіть корону на голову осла, і святіть його день і ніч, осел від цього ні помудрішає, ні посвятішає.

Поета не треба проголошувати поетом. Великих людей не треба висвячувати на великих — вони проголосили самі себе учителями своєю наукою, своєю вірою, своєю духовною величчю.

111. Ідучи в народ з наукою РУНВіри, Ви, мої улюблені Побратими і Посестри, будете наражені на питання: “Коли справа РУНВіри така рідна і корисна для України, то чому її не підтримує вся українська інтелігенція? Значить з РУНВірою не все в порядку?”

Українська інтелігенція буде тоді, коли її виховає РУНВіра. Сьогодні (в епоху тьми чужовір’я) української інтелігенції, в повному розумінні цього слова, немає, а коли й є, то її дуже мало, а вчора її було ще менше.

112. Хіба можна звати українським інтелігентом того українця — інженера, артиста, маляра, професора, який родився і живе в Києві, і родичі в нього українці, і він вдома, і на вулиці в Києві розмовляє тільки москвинською мовою?

Хіба можна звати українськими інтелігентами українця-поета В. Гоцуленка (автора збірки “Музы дождей”), українця-письменника Є. Кривенка (автора збірки “Там, где бьіла тишина”), які живуть в Україні, їдять український хліб і віршомажуть по-москвинському, ознаменовуючи “справедливу ленінську національну політику” (“Літературна Україна”, 15 серпня, 1972 р., Київ).

113. Ви будете наражені на питання: “Ми українці ось вже десять століть прожили без РУНВіри, і далі жити можемо”. Що ж — жити то ми можемо, ми сотні літ прожили без держави і далі жити можемо.

Але що варте життя народу, коли він не має держави, не має національної моралі, не має рідної духовости?! Жити, щоб тільки жити, і бидло вміє. А ми ж люди. Чуєте, ми люди! Нам потрібна національна гідність, нам потрібна окремішна духовність!

Жиди більше, як дві тисячі літ не мали держави, і далі могли б жити без неї. Ні, вони усвідомили, що тільки власна держава їх поставить в ряди достойних державних націй.

114. Ви будете наражені на питання: “Чому християнізм греко-римської інтерпретації корисний для москвинів, німців, французів, греків, англійців, італійців, а для українців -шкідливий? Коли їм християнізм не шкодить, то він повинен бути добрий і для нас”.

На правильно поставлене питання інколи рунвісти не в спромозі дати правильної відповіді, і тому під час проповідування терплять поразку.

Щоб відповідь була чіткіша, я її поділю на розділи.

1. Християнізм жидам найкорисніший тому, що він їхню національну релігію (юдаїзм) звеличив, зпопуляризував між народами білої раси, і поставив жидів у становище “Богом вибраного народу” і всіх християн підпорядкував духові жидівської ментальности. Християнізм витворив у жидів почуття вищости.

115. Жиди знають, що християни — секта юдаїзму, християни переважно мають жидівські імена (Михайло, Іван, Марія, Марта, Давид, Малахій, Матвій, Лука, Магдалина, Ярема, Яків і ряд інших жидівських імен). Очевидно, можна пробувати доводити, що ці імена скомпоновані із семітсько-сумеріянських (оріянських) мовних первнів.

Християни живуть заповідями жидівського національного пророка і архистратига (старшого воєначальника) Мойсея. Християни мають жидівське (біблійне) поняття історії людства, створення світу. Ісус (правдивий християнський Бог) — жид, вірний Він син жидівського народу. Він поставив жидів у привілейоване становище, сказавши, що прийшов перш за все спасти стадо синів Ізраелевих.

116. Жидівські націоналісти (члени святого ордену перворабіна Садока), тобто, садукеї і фарисеї, не погоджувалися з інтернаціональними теософськими поняттями Ісуса і особливо з його осудженням приватної власности. Вони проголосили Його бунтівником, неморальною людиною.

Син Англії Олівер Кромвель зняв голову з плечей короля Чарлса Першого в 1649 році. Англійці вважають, що це суто англійська внутрішня справа. І до неї не повинні мішатися іспанці, французи, німці. Жиди вважають, що справа їхнього сина Ягвешуї (Ісуса) їхня внутрішня справа.

117. Латини створили “римську католицьку” (католікус, значить “світову”) церкву. В них створилося правильне (в інтересах Римської імперії) розуміння християнізму.

Римська релігія і римська державна політика мають одну мету — покоряти народи і навертати їх на римську релігію. Почування і мислі покорених народів підпорядковувати догмам римського папи (головного жерця віри Христової).

Віра Христова римлянами по-римському інтерпретована утратила своє первісне значення. Римляни не тільки її осмислили по-римському, а й дали їй обряди римського національного бога Юпітера. Стає ясно, чому християнізм для римлян став корисною державною силою. Він учив римських рабів безвідмовно коритися римлянам (жорстоким панам-християнам).

118. Греки знають, що “Євангелію” написали огречені жиди, які перебували під впливом грецької мови, культури, філософії. Греки знають, що вони зруйнували недоруйновані стіни святині жидівського бога Саваота (Єгови).

Греки силою вогню і меча в епоху Олександра Македонського огречували жидів на жидівській землі. Греки — мандрівники, голод їх гнав до Італії, на береги Малої Азії, Чорного моря.

Мандрівники — спритні люди. Вони ухитрилися собі підпорядкувати чужу велику культуру пелазгів (критян, мікенів, гіттітів).

Греки створили грецьке поняття християнізму, дали йому театральні обряди своїх Богів (Зевса, Деонисія, Аполлона, Атени). Греки створили “грецьку ортодоксію”. Вони, взоруючись на римлян, почали її всюди експортувати, доводити, що вони (греки) правильніше трактують науку Христову, як римляни.

119. Грецькі поняття християнізму корисні для греків — християнізм повністю підпорядкований грецьким національним інтересам.

Ні римлянин, ні жид не мають права грекам казати, як вони мають розуміти і втілювати в життя євангельські істини. Сьогоднішня Атіна (столиця Греції, Атени) гордиться не вірою Христовою, не церквами пречистої Діви Марії, а грецькою дохристиянською релігією, і в цьому легко переконується кожний чужинець, який відвідує Атени.

В Атенах будівля Академії наук сьогодні звеличена статуями Богині Атени і Бога Аполлона. Сьогодні на грецьких грошах (драхмах) велично славиться образ Бога Греції Зевса. Бог Зевс обдарований рисами типового грека. Кораблі грецькі плавають по Середземному Морю, маючи назви “Аполлон”, “Деонисій”, “Атена”. Театри в Греції прикрашені образами з грецької дохристиянської релігії.

Грекині сьогодні (особливо грекині, які належать до грецької еліти) носять на шиї (на золотих ланцюжках) мініятюрні святині Богів Зевса, Аполлона, Деонисія.

Грецька інтелігенція тримає в хатах статуйки Богів Зевса, Аполлона, Деонисія і особливо славної Богині Атени (опікунки атенян). І я, все це бачачи, був до болю серця зворушений: кривда, заподіяна моєму народові тисячу років тому, так тривожила мою душу, що я стояв у Атенах (на площі Омонія) і плакав.

120. Ні, греки не глупі. Вони (на радість Господу Христу) не прив’язували своїх рідних Богів до кінських хвостів, і не бичували їх, і не плювали на їх, і не розбивали їм голови під стінами Акрополісу, і не топили їх у хвилях Коринфського заливу.

Греки в 988 році в Києві, підхмеливши атенським вином свого зятя Володимира, палили святині Дажбожі, палили письмена внуків Дажбожих.

Греки в себе берегли, а в Україні (Русі) без жалю нищили рідну віру русичів тому, що вона стояла в основі Духовної і Державної сили і волі Народу Українського. Вони на її місці (на попелищах святинь Дажбожих) запопадливо й хитро втверджували “благочестиву грецьку ортодоксію”, щоб при її допомозі перетворити Україну (непокірну Русь) в духовну колонію підступної Візантії.

121. Після жидів, римлян і греків, англійці виявилися найздібнішими інтерпретаторами християнізму. Сини Англії поставили питання просто: чому римлянин в Англії має розпоряджатися вірою Христовою?

Віра — це Правда. Правда — Одна. Але кожний народ має право її розуміти по-своєму тому, що кожний народ володіє своїми (тільки йому властивими) притаманностями.

Правда, що є лід. Правда, що є спека. Говорити аборигенові Австралії про лід — справа марна. Говорити ескімосові про фінікові пальми — справа марна. Але їм можна говорити про Сонце.

Сонце — Одне. Та воно по-різному себе проявляє на різних частинах плянети Земної. І тому існує в ескімосів ескімоське поняття Сонця, а в австралійців — австралійське. Одна Правда має багато розумінь.

122. Джан Викліф (1320-1384) почав між англійцями ширити думку, що папа Римський має великі впливи на політичне й національне життя Англії. Папа Римський — римлянин, його римські впливи на англійців шкодять англійцям.

Джан Викліф почав проповідувати між англійцями англійське розуміння християнізму, зазначаючи, що християнізм має бути корисний для Англійської держави.

Папський емісар в Англії засудив Джана Викліфа. Він дав йому право померти у своєму ліжку (тобто, відібрати у себе життя).

Великий Джан Викліф помер смертю мученика. Він пробудив передові уми Англійського Народу. Англійці навіки запам’ятали слова Викліфового попередника:

“Святий престол стає здобиччю брехні і злочинів. Прелати жадно збирають багатство, вони не турбуються про довірені їм душі, видвигають своїх племінників (не попів) і других любимчиків, а тих, що вивчають філософію і богословіє, ненавидять. І де тільки зійдуться попи (клірики) — в Парижі чи в Оксфорді, оскандалюють весь світський люд своїми побоїщами, шумними безпорядками і іншими пороками”, (Р. Бекон (1220-1292)).

123. Сини Англії своєчасно зазначили, що ні папа Римський, ні патріярх Візантійський не можуть бути духовними провідниками Англійського Народу. Сини Англії проголосили, що їхній “кінґ” (слово “кінґ” означає родоначальник”) є вільним (від жодних чужих сил незалежним) духовним провідником Англійського народу. Він (“кінґ”) був передовими синами Англії справді проголошений патріярхом релігійних справ. Щоб ця справа була ясніша, зазначую, що грецьке слово “патріярх” і англійське “кінґ” означає “начальник роду”. Сини Англії, проголосивши свого короля (кінґа) незалежним духовним володарем, самі цим себе звільнили від духовної римо-католицької деспотії.

Я був у Англії — маю всі дані твердити, що християнізм грає дуже малу роль у формуванні величної свідомости мудрого і красивого Англійського народу.

124. Мислі Джана Викліфа, як твердить історія римо-католицької церкви, проникли в Чехію. В Чехії Іван Гус (1373—1415) — майже ровесник Джана Викліфа — став в обороні Чеського народу.

Він, як мудра й пристрасна людина, бачив, що агресивний імперський римо-католицизм поставив чехів у становище смиренної скотини.

Він казав: “Нас, чехів, німці переслідують, забирають у державі всі становища, а ми мовчимо. За Божими, природніми і людськими законами чехи у своїй державі повинні мати перше місце в урядах, як французи у Франції, німці у Німеччині. З Чехами поводяться гірше, як із собаками або вужами. Але ми дозволяємо німцям гнобити себе і забирати від нас усі наші уряди”.

125. Іван Гус зазначив, що для чехів чеська мова дорожча, як латинська. Чех повинен мати право на чеській мові молитися. Папа Римський, який був перш за все (всюди і завжди) оборонцем латинського народу і його мови, проголосив Івана Гуса єретиком. І “коли Рим сказав — то все скінчено” (“Рома локута — кауза фініта”).

Папа Римський прив’язав виснаженого тортурами чеха Івана Гуса до стовпа в містечку Констанца, обіклав змучене тіло хмизом і спалив. І наказав єретичні книги Івана Гуса вкинути у вогонь.

Папа Римський вважав, що віра Христова не матиме для його народу жодної вартости, коли при її допомозі не можна буде домінувати над душами покорених народів. Він безпощадний з тими, які прагнуть свій народ звільнити з духовного римського рабства і мати своє (собі корисне) інтерпретування християнізму.

Іван Гус згорів, але Його правильні мислі буйним садом розквітли в душі його доброго волелюбного народу. Народ пробудився.

126. Німець Мартин Лютер (1483— 1546), очевидно, перебуваючи під впливом тверджень Викліфа і Гуса, проголосив, що кожний має право трактувати “Біблію” по-своєму. Він осудив духовний деспотизм римо-католицизму. Він започаткував німецьке розуміння християнізму. Він виразно сказав німцям, що папа Римський не має права диктувати німцям, як вони повинні розуміти Христа.

Сини Німецького Народу відчули (може не так розумом, як інстинктом національного самозбереження), що вони тільки тоді будуть народом з почуттями національної гідности, коли християнізм повністю підпорядкують державним інтересам Німецького Народу. Мартин Лютер вирятував німців з римо-католицької духовної кріпаччини. І німці швидко оздоровили свою душу.

127. У Франції король Люїс 14 в 1682 році на Великому Соборі 34 Єпископів, які його (як палкого короля Франції) повністю підтримали, одобрив усім французам відомий ЗАКОН: “Ані святий Петро, ані його наслідники (тобто, папи римські, — примітка Л. С.) не мають жодної влади над королем Франції і держава є зовсім незалежна від церкви”, чіткіше кажучи — від інтриг Ватикану.

Великий Собор 34 єпископів (французів) проголосив короля Франції Люїса 14 найвищим авторитетом Франції. І таким способом християнізм разом з Ісусом підпорядкувався національним інтересам Французького Народу. І таке розуміння (як зазначують історики) спонтанно перетворило Францію у могутню державу.

Люїс 14, щоб оборонити французьких письменників — мислителів народу від рогаток католицької цензури, взяв їх під свою особисту оборону, і тому в його епоху розквітла література Франції, якою й тепер пишаються французи.

128. Москвини, взоруючись на англійців, німців, французів, римлян, в 1722 році створили “Святєйший Православний Синод”, на чолі якого став Петро Перший. У 1722 році “Святєйший Православний Синод” видав наказ, що попи (пропагатори імперської політики Петра Першого) зобов’язані доносити поліції важливі таїни, отримані від православних християн під час святої сповіді. Москвини віру Христову беззастережно підпорядкували інтересам творення могутньої Москвинської імперії: “Бог на небі, а цар на землі”, “хто проти царя, той проти Бога”.

129. Українці — народ винятково добродушний, народ гостинний, розспіваний, гарний і легковірний, і не тому він має такі властивості характеру, що він зліплений з тієї глини, з якої ліпляться “ангели”, а тому, що він почав свою історію на щедротній і багатій частині Земної плянети.

Щороку Велика Мати — всеплодюча Земля дає йому вдосталь меду, молока, м’яса, хліба, олії, овочів. І краса то яка навколо божественна! І небо розспіване, і жити у такому раю подвійно хочеться, світ — храм Божий!

І кожного чужоземця хочеться зустріти, як брата, і не мати ні лукавства, ні жорстокости. І гостити його хочеться не тому, що так годиться, що так треба, а тому, що так хоче широка і привольна душа світлооких внуків Дажбожих. І свята віра каже: все, що живе, жити хоче: птахи, звірі, дерева — душу мають, і всі вони ведуть свою розмову з Дажбогом — творять радість, живу красу живого Дажбожого Храму!

І ось цей народ шамани Візантії охристили, спотворили його світлу душу і стоптали її в багні візантійських канонів. І тоді “...всі землі Руської держави були однією митрополією “руською” під рукою Константинопольського патріярха, що звичайно не питаючись ані князів, ані єпископів руських, присилав на Русь своїх кандидатів на митрополитів, греків” (М. Аркас).

130. І не питаючись “ані князів, ані єпископів руських”, Константинопольський патріярх митрополію “руську” продав за законами “гречеського благочестя” “государству Московському” “під покров Пречистої Богородиці Марії — продав в 1686 році” за “три сорока соболєй і двєсті червних” (“Українська церква між Сходом і Заходом”, Гр. Лужницький, 1954 р.).

131. Ідучи в народ з наукою РУНВіри, Ви, мої улюблені Побратими і Посестри, будете наражені на питання: “А лавра Київська? А монахи наші — благі посники, печерники, христолюбці, вони ж за спасіння душ наших молилися! А їх РУНВіра не звеличує?!”

Золота Київська лавра. Скільки духовної гнилі освячено під її церковним золотом — воно блищить, скроплене сльозами душі народної. Огірчений піп Агапій Гончаренко (біла ворона в православії) у своїх спогадах пише, що благі монахи Київської лаври подарили москвинському цареві Миколі п’ять мільйонів золотих рублів “на воєнні справи імперії”.

Спогади Агапія Гончаренка видав у Львові вірний друг Івана Франка М. Павлик. П’ять мільйонів золотих рублів вижебрали “на Боже” українці — монахи Київської лаври — вижебрали у побожних українських селян і побожно дали катові України — імператорові Московитії. Пожертвували, щоб здравствувала “Москва — тюрма, ключ від якої зберігається в імператора” (А. де Кюстін, “Россєя в 1839 році”)

В 1917 році чотири мільйони українців було в московській царській армії. Вони зі зброєю в руках охороняли мотузку на шиї матері-України, щоб вона була греко-православною, о, золота Київська лавро, безпросвітньо темні твої богомольці!

(Щоб могла між українцями утриматися грецька ортодоксія, треба українців обманювати, кажучи їм, що “православіє, то рідна українська національна справа”. І треба їм біля кивотів ректи, що, наприклад, монахи Київських монастирів — це просвітителі народу, оборонці державної України (Руси), учителі моралі, проповідники національної свідомости. Так, обманюючи українців, можна їх тримати у безпросвітній темряві рабської побожности; вони (побожні раби) не знатимуть, що їх “Розп’ятієм добито?!” (Тарас Шевченко). Вони спатимуть у рабській побожності навіть тоді, коли їм їхній син скаже: “Німії підлії раби заснули, мов свиня в калюжі в своїй неволі” (Тарас Шевченко)).

(“Де ж наймичка? На прощу у Київ пішла Ганна”. “Піду помолюся усім святим у Києві, та й знову вернуся в вашу хату, як приймете. Поки маю силу, трудитимусь...” “Прийшла в Київ — не спочила, у міщанки стала, найнялася носить воду, бо грошей не стало на молебствіє Варварі”. Чесна, працьовита, по-рабському побожна, многострадна, українська жінка-наймичка. Вона прийшла в Київ — не спочила, біль у кістках щемить, відрами воду носить, заробила гроші і віддала монахам Києво-печерської лаври...)

(Монахи Києво-печерської лаври — обвішані хрестами, лицеміри, які стоять молитовно перед церковними золотими ідолами (іконами) навколішки, ходять з кружками -гроші “на Боже збирають”. І їм українська жінка (Ганна-наймичка) дає “на молебствіє Варварі”).

(“Ображаєте рідну церкву, православних монахів, архимандритів, ієродияконів! Рідну Українську Національну Віру в Дажбога Лев Силенко відроджує, звіть його лжепророком, примітивом, шарлатаном, неуком! Усе, що він пише, то видумки, обман!” Не Він пише! Пише Агапій Гончаренко (монах Києво-печерської лаври і працівник канцелярії Київського митрополита Філарета) у книзі “Споминки” (Едмонтон, 1965 р., видавництво “Славута”), що київські монахи “...їли ввечері, що називається “чай пити”, поросята і карасята всякого манеру, надзівані і начинені риби, і гасили тлусті їди всякими пуншами: слив’янками, орабиновками, малиновками — всіх назвиськів не перекажеш! В шкапах, де одежа, там робили ліжка, і часто я бачив там зачинених жінок, що монахи держали по тижнях в своїх келіях для похоті”, “що це за святощі, на що і за що добрий працьовитий люд в мирі дає тим монахам гроші на п’янство і блудодійство?!”, “Петро Великий, скасувавши жінський монастир, через улицю од Лаври, плакав, подивившись на незчисленну лічбу дитячих головок в підвалах, що монахи з монашками рождали байстрюків дітей і вбивали їх” (стор. 5)).

(Кривавий кат України (Руси) -монарх Московитії Александр у Київ приїхав, оглянув “возз’єднання України і Московитії”, і тоді “Із царського кабінету дали брилянтовий орден св. Андрея Первозванного з брилянтовою звіздою митрополиту Филарету і митру казначею Лаври, отцю Ігнатію. Де свята правда і милость?!” Монарх-кат діямантами оздобив митрополита-ката душі побожних православних українців. За що? За п’ять міліонів рублів (срібла і золота), які були Київськими монастирями дані в Кримську війну цареві Миколаєві, “на трату генералам в війну”, — пише (на стор. 6) Агапій Гончаренко. За розголошення цієї правди він (А. Гончаренко) був у Константинополі арештований московським консулом Черняєвим і мав бути в кайданах привезений на кораблі “Олег” в Московитію, та він утік, і 112 років тому прибув до Америки, рятуючи своє життя. Він у “Споминках” (стор. 6) пише: “В Атенах... я молився Богові в храмі Юпітера Олимпійського, в другий в храмі Мінерви, в третій в храмі Партенон. Так чимало було для мене чому учитися, що я часу не мав ні на які другі перебенді”.

Праведний блудний сину Агапіє Гончаренко, коли у Греції молився (учився) у храмах дохристиянської Греції, не появилася в тебе думка: чому в християнській Греції дохристиянські храми, вівтарі, письмена, статуї богів збережені, тобто збережена грецька дохристиянська національна культура? А чому в Україні (Русі) українська дохристиянська національна культура безпощадно знищена?

Ні, в тебе такої думки не було, бо ти був звичайним збунтованим рабом, який все життя шукав у греко-православії святої правди, і вмер, її не знайшовши.

Ти, о, блудний сину, не знав священних законів духовної волі. Ти не знав, що хрестителі України (Руси) наказували нищити всі письмена (скарби духовної волі, національної незалежности, пам’ятники рідної культури). І потім окрадених киян робити побожними рабами православія грецької церкви. Не тільки в Україні (Русі) хрестителями були довершені такі злочини).

(Еспанський єпископ Ланда під час хрещення Мехіки (Юкатану) видав наказ нищити всі письмена мехіканські, нищити велику їхню національну культуру, і охрещених мехіканів робити побожними рабами латинської церкви. Мехікани були щасливіші, як українці: деякі мехіканські дохристиянські письмена чудом урятувалися, і вони сьогодні у європейських і американських музеях мають велику цінність, і славлять високу самобутню (дохристиянську) культуру Мехіки).

132. Ви будете наражені на питання: “Не говоріть мені про РУНВіру, це було давно, більше, як тисячу літ тому. І про це не варто згадувати”.

Виходить — не говоріть нам про Українську Державу, це було давно, і про це не варто згадувати? У Батурині москвинські банди Петра Першого українських немовлят, батьки яких полягли під оборонними мурами, з колисок брали за ноги, розбивали їхні голови об мур і кидали у вогонь — “возз’єднували Україну з Россєєю”. Це було давно, і про це не варто згадувати?

В 988 році мечем і вогнем були діти, матері, юнаки і цнотливі юнки загнані у хвилі Дніпра. Шамани розпусної Візантії, вимахуючи підстриженими кінськими хвостами (кропилами), кропили Україну (Русь) -відвертали українців (русичів) від їхньої батьківської рідної віри і навертали їх на грецьку ортодоксію. Це було давно, і про це не варто згадувати?

“Грязь Москви”, “варшавське сміття”, яке дбає про спасіння “своєї душоньки” темної і обивательської, має коротку пам’ять тому, що воно без національної моралі. Ми, рунвісти, люди великої Душі народної, ми кажемо: “Нічого нами не забуто! Ми не зітремо з пам’яті своєї страждання народу нашого, ми ніколи і ніде не простимо давнім, сучасним і майбутнім катам України!”

133. Ви будете наражені на питання: “РУНВіра, це добра справа, але її треба ширити в Україні, а не на еміграції”. Хіба українці на еміграції не здібні жити для доброї справи? Хіба українці на еміграції вважаються тільки юрбою, яка живе справами шлунку, справами асиміляції? Хіба вона не здібна готуватися духовно і тілесно до творення Української Духовної Революції, яка має мету створення могутньої Української Держави?

134. Ви будете наражені на питання: “Ідіть геть від мене з РУНВірою! Віра — справа приватна, ніхто нікому не має права вказувати, як і в що він має вірити!”

Я був здивований, почувши щось подібне від жида, який мені пояснив, що він між чужинцями ширить філософію, що “релігія — справа приватна”, але сам він вірний визнавець віри Мойсеєвої і гордиться, що батько його виховав у дусі юдаїзму.

Віра, правдива Віра, тобто, РУНВіра— душа народу, духовне й тілесне обличчя народу. Достойний син відчуває її в крові. Він, обожнюючи її, сам себе збагачує духовістю і величчю рідних предків.

Деморалізована людина (учень філософії нігілізму) на віру дивиться, як на гріш, ковбасу, горілку, і тому він каже, що справа віри — справа приватна. Бути українцем, і не мати РУНВіри, і належати до інтернаціональної секти (до секти людей, які загубили зв’язок між собою і предками своїми) і казати, що віра — приватна справа, значить не соромитися проповідувати ницість душі своєї.

135. Ви будете наражені на питання: “Я, українець, вірю в “Біблію”, а ви ні? Ви безбожники? Мені не потрібна ваша Рідна Українська Національна Віра, я не визнаю Дажбога”.

Добре, біблійнику, вір у “Біблію”, але вір по-мудрому, а не по-глупому. Вір, що біблійний “Господь Саваот — Бог Ізраеля” (Єремія, гл. 16, в. 9). Коли “Саваот — Бог Ізраеля”, значить він для тебе чужий, бо ж ти не ізраелець, а українець.

Хочеш бути достойною людиною, то “нехай не буде в тебе чужого Бога, і щоб ти не поклонявся перед чужоземним Богом” (“Псальми”, 81, 9), а служив рідному Дажбогові, Дажбог — Всюдисущий і Єдиносущий Господь України (Руси).

Коли князь твій, або княгиня твоя, або “коли брат твій.., або син твій, чи дочка твоя, чи жона серця твого, чи приятель твій любий, як душа твоя, та буде підмовляти тебе тайком, говорячи:

“Нумо, будем служити Богам народів, що навкруги вас, близько до тебе чи далеко від тебе.., то не приставай на волю його і не слухай його” (5 кн. Мойсея, гл. 13, в. 6—10). Від наруги обороняючи Дажбога (Рідну Предківську Духовність), ти отого князя, оту княгиню, отого рідного брата чи “пророка, або сновидця” (5 кн. Мойсея, гл. 13) “мусиш вбити” і “рука твоя буде перва на страту його, а потім рука всього люду” і ось ти “цим робом викоріниш зло між вас”.

136. “Біблія” вчить, що є рідна Духовність і є Чужа Духовність, і тому для жидів Саваот — Рідний, а Дажбог — Чужий, безвартісний ідол. І тому для Українців Дажбог — Рідний, а Саваот — Чужий, безвартісний ідол. Кожна мати — мати. Але тільки рідна мати правдива мати — між нею і її дитиною живе свята таїна людської вічности. Той, хто каже, що він українець і йому не потрібно Рідної Української Національної Віри, той сам собі не потрібний — хто непотрібний сам собі, той нікому непотрібний.

137. Ви будете наражені на питання: “Ви комуністи, бо ви не християни?!” Кожна думаюча людина знає, що коли б не було християнізму, то не було б комунізму. Не буддизм, не шінтоїзм, не гіндуїзм, не мусульманізм, а християнізм народив комунізм.

Ми, рунвісти, нічого спільного не маємо ні з християнським комунізмом, ні з комуністичним християнізмом. Ми проти того, щоб комунізм продовжував соціяльні ідеали первісного християнізму.

Карл Маркс — Фрідріх Енгельс, проповідуючи комунізм, твердили, що вони здійснюють соціяльні доктрини інтернаціонального християнізму. Вони рекли: “Хіба християнство не боролося теж проти приватної власности, проти шлюбу, проти держави? Хіба воно не проповідувало замість цього благодійність і жебрацтво, безшлюбність і вмертвіння плоті, монастирське життя і церкву?” (“Маніфест Комуністичної Партії”, Маркс-Енґельс).

Хіба комуністи в Україні не говорили, що Христос був першим комуністом, бо він виступав проти приватної власности і казав, що скоріше верблюд пролізе через вушко голки, чим багатий потрапить до царства небесного?

Хіба колгосп не жебрацтво, не умертвіння плоті, не модерне комуністичне монастирське життя? Комунізм — спадщина християнізму (юдейської інтернаціональної секти)!

138. Ви будете наражені на питання: “Ми, українці, християни, у нас все своє, і нам РУНВіри не потрібно, ми хочемо жити по-старому так, як наші батьки жили”.

Ні, не живіть так, як жили ваші батьки — ваші батьки ходили у ярмах. І що ж у вас, брати-чужовіри, “все своє”? Грецьке кадило, кропило, грецька служба Божа написана греком Іоаном Злотоустим, грецькі ризи (сорочки), догми, канони, ікони, на яких (за грецьким іконописним стилем) зображені греки, жиди, латини і їхні символи?

Що ж у вас, брати-чужовіри, “все своє”? Жидівські заповіді, жидівський пророк Мойсей, святощі, привезені з берегів Йорданю, Атосу, булли папські, писання рабінів Езикіела — Ездри (“П’ятикнижжя Мойсея”), писання жидів євангелистів, мудрування пап римських, патріархів візантійських?

Що ж у вас, брати-чужовіри, “все своє”? Думка, хвилювання? З вашою думкою, наприклад, папа римський не рахується, він ваших єпископських синодів не визнає, церкви ваші не ваші, ви їх побудували за тяжко вами запрацьовані гроші, ви ними тішитеся, як наївні діти, обманлива радість, ваші церкви записані, як матеріяльна власність папи римського.

А що ж папа римський визнає? Він визнає ті гроші, які ви йому посилаєте і визнає, що ви його духовні раби — овече стадо рутенів.

139. Ми, українці, змарнували десять століть! Ми десять століть покірно стояли на колінах перед зайшлими греко-юдейо-латинськими богами! Богами? Та ж у християнізмі один Бог? Ні. “Святі можуть бути названі богами” (митрополит Іларіон (Огієнко), з цитати святого Іоана Дамаскина).

Очевидно, що людям духовно вбогим, людям, які мають мало розвинене мислення, РУНВіра не підходить, їм ліпше жити в убогості духовній, і тому вони кажуть “хай вже буде так, як є, не знати, де є правда і що з того вийде”. Їм чужовір’я дороге не тому, що вони його люблять, а тому, що всяка новина викликає у їх побоювання, настороження, недовір’я, розгублення, вони не здібні зрозуміти, що: християнізм не корисний для тих, які живуть у рабстві.

Є дядьки “отечества чужого”, які кажуть, що можна жити й без віри, аби були гроші. Можна. Можна жити й без розуму, аби були гроші — але той, хто не має розуму, хоч і має гроші, своїми грішми не розпоряджається, але той, хто не має РУНВіри, будучи українцем, сам своєю душею не розпоряджається.

140. Віра там, де життя. Немає віри — немає життя, є вчені, дуже вчені, ті титуловані вчені, які перевчилися, кажуть, що вони ні в що не вірять. Наївні вчені! Щоб ні в що не вірити, треба мати віру ні в що не вірити. Їхня віра, що віри не потрібно, вчить їх визнавати віру, що віри не потрібно. Ті, що вірять, що віри не потрібно, віруючі, але їхня духовна пристрасть має малу температуру.

Ті, що кажуть, що РУНВіра була, є і завжди буде між українцями, вважаються людьми, які діють на користь чужовір’я. Вони прагнуть між українцями устійнити думку, що РУНВіра безкорисна. Вона, мовляв “все була і все ми жили в неволі, вона й тепер є і ми живемо в неволі”, отже, захоплення РУНВірою безкорисне.

141. Духовна незалежність була і тоді, коли Україна (Русь) славилася волею і могутністю. Рідна Віра була силою і хитрістю вирвана з душі народу, і замість неї була насаджена чужа (візантійська ортодоксія). Душа народу, поневолена чужовір’ям, не мала права мати своєї Віри.

Душа народу після тисячолітнього блукання під чужими вівтарями, рве кайдани чужовір’я, вертається сама до себе — відроджує Рідну Українську Національну Віру ПРАВДИВУ!

142. Правдива віра та, яка народ з неволі випроваджує, а не та, яка народ у неволю запровадила, перетворила народ у бездержавних “тутешніх православних” чи “тутешніх колгоспників”. Греки мали слушність, ширячи в Україні думку, що “грецьке православіє” — віра правдива”. Очевидно, вона для них не тільки правдива, а й корисна. Вона їх в Україні поробила духовними автократами, а нас — духовними рабами.

143. Ви будете наражені на питання: “От ви йдете до Силенка, а, як Силенка не стане, куди ж ви підете?” Відповідь: “той, хто йде до Силенка, не йде до Силенка, а йде сам до себе, щоб бути собою, щоб в собі пізнати свої рідні духовні сили і щоб жодній чужій силі не поклонятися”. Силенко нікому не каже: “Будь Силенком, ні, він кожному каже: “Будь сам собою, ти внук Дажбожий, не поклоняйся чужим богам!”

Дорогі мої Побратими і Посестри! Прийде час і всі ми “помремо”, всі ми “смертні”, але поки ми живемо, ми будемо всюди ширити науку РУНВіри. Внуки і правнуки наші знатимуть, що ми не змарнували життя свого.

144. Ми не роджені взоруватися на сусідів, мовляв, може й нам створити українську інтерпретацію християнізму таку, як це створили греки, німці, англійці, римляни і повністю підпорядкувати християнізм державно-творчим інтересам Українського Народу?

Ні. Ми бачимо: на перестарілих вівтарях греко-латинського християнізму гасне вогонь віри. Немає нових хрестоносців, які б його своєю кров’ю підтримали. Лишилися торгівці, які до Христа говорять мовою грошей. Де гроші говорять, там правда мовчить, душа маліє, вогонь гасне. Жертовні святощі християнізму переносяться до музею.

І москвинський комунізм утратив довір’я в трудящих, він став технічною і мілітарною базою замкнутої касти москвинських великодержавних шовиністів.

145. Перестарілі догми і канони греко-латинського християнізму не можуть сцілити наймодерніші електронічні машини, і не наша українська справа їх сцілювати. Треба зібрати все зло докупи (воно, як гаддя розповзлося по українських розсварених греко-католицьких і греко-православних та українських москвино-комуністичних комітетах), о, як багато гаддя! Його треба спалити, бо воно живиться тілом і душею Українського Народу!

146. Я — гість Дажбожий, посланий до мого народу Духом Предків, моє життя не моє — воно є власністю народу мого, мої мислі, мої натхнення, мої інтуїції синхронізовані з колом космічного Буття, від якого залежить і доля Земної плянети, і вібрація мислення її неспокійних Жителів.

І коли мій народ тепер, або в прийдешні століття відчує моє бачення глибинами душі своєї, Він не тільки духовно оновиться, а й спрямує мислення Людства на шлях творення Нової Цивілізації, нової ритміки Духовного Життя. Моє життя не моє — воно є власністю народу мого, воно дихає диханням РУНВіри (Рідної Української Національної Віри).

147. РУНВіра — філософія Української Національної Свідомости, філософія Самопізнання і Самоутвердження Української Духовности. В Ній великі душевні пориви народу, дух чину, дух пристрастей, дух волі й вольовости.

РУНВіра — наука, яка вчить самостійно осмислювати розвиток національної мислі, національних почувань. РУНВіра плекає новий тип Української Людини. Людини духовної волі, самодисципліни, самовідповідальности, самопроявлення і самоутвердження.

РУНВіра не тільки дає Українцеві волю мислення, а й культуру мислення, не тільки дає Українцеві національну свідомість, а й культуру — величну шляхетність національної свідомости, не тільки творить Українця вольовим, а й дає Йому культуру вольовости врівноваженої, натхненної, спритної, передбачливої. РУНВіра втілює в собі українське мистецтво, створене народом впродовж тязі тисячоліть, обряд і природу народу, його історію.

148. РУНВіра — не догма, але вона збудована на вічних основах Життя. Вона вчить, що ТІЛЬКИ РІДНА ВІРА РІДНА, тільки рідні родичі рідні, тільки рідна Вітчизна рідна. РУНВіра — самобутнє проявлення тілесного і духовного “Я” Народу Українського. Той, хто виступає проти РУНВіри, той свідомо чи несвідомо виступає проти утвердження Української Національної Свідомости.

РУНВіра — наука, яка дає Українцеві волю проявляти свої таланти. Той, хто виступає проти РУНВіри, той свідомо чи несвідомо хоче, щоб українськими талантами розпоряджалися чужі люди і цим збіднювали духовний світ Народу Українського.

149. РУНВіра очищає душу українську від рабських звичок, манер, прикмет, очищає Українську Душу від почуттів меншої вартости, гнучкошиєнства, угодовства. Той, хто виступає проти РУНВіри, той хоче свідомо чи несвідомо, щоб українська Душа була в’ярмлена комплексом меншої вартости.

РУНВіра — наука, яка вчить Українців достойно відстоювати свою національну честь, РУНВіра — священний притулок для Українських Душ, які перенесли найбільші страждання і не втратили ні особистої, ні національної гідности.

150. РУНВіра — наука, яка охоплює всі животворні артерії життя українського, і тому її не можна вважати суторелігійною, тобто, вузькоцерковною, РУНВіра — духовна єдність між минулим, сучасним і майбутнім Народу Українського. РУНВіра — віра Світла, Краси, Волі, Загадки, Болю, Величности, Доцільности.

РУНВіра покликана виховувати всюди і завжди Українські покоління в РУНВірі, щоб вони були українцями по походженню і по вірі, і з основи такої філософії життя самопостане між українцями єдність, підвищиться національна температура самоутвердження. Ні в католицизмі, який є духовним виявом романської психіки, ні в греко-ортодоксії, яка є духовним виявом грецької психіки, ні в москвинському комунізмові, який є духовним виявом москвинської психіки, немає зерен української національної свідомости, і бути не може тому, що ці “ізми”, добрі вони чи злі, створені чужинцями не для слави і волі України.

І той Українець, який у цих “ізмах” шукає порятунку для України, той нагадує ту людину, яка сидить у в’язниці, нарікає на своє невільниче життя і тримає у своїй руці ключ від цієї в’язниці.

151. РУНВіра — дар Дажбожий, в якому проявлені Мудрість, Краса і Могутність Народу Українського. РУНВіра — Українська Духовна Сила, яка не підпорядковується чужим духовним силам!

РУНВіра — самобутнє українське розуміння Єдиного і Всюдисущого Бога, і хай святиться ім’я Його Дажбог! Жодні чужі релігії, філософії і їхні проповідники не мають сили знищити РУНВіри тому, що законом Природи утверджено, щоб із зерна дуба ріс дуб, щоб із зерна пшениці росла пшениця, щоб вівця родила ягня, щоб в орлиному гнізді родилися орли, щоб із Духовного зерна людини Української родилася всесвітньо велична Українська Духовність, ім’я якій — РУНВіра.

152. Нація, яка не має своєї рідної (незалежної від чужих сил) духовости, не є нацією, і цю істину знають японці, жиди, індуси, араби, москвини, англійці, німці, французи та інші мудрі народи. І між Україцями цю істину знаємо ми, рунвісти — внуки Дажбожі, і за неї ми готові йти на муки, і своїм священним чином освітити шлях для прийдешніх поколінь Народу Українського!

ДЕНЬ 30

1. Хто керує світом? Світом керує (і так було, і так є, і так завжди буде) велика тримогутність: Розум, Сила, Золото. І той (і тільки той), хто володіє цією тримогутністю (однією, або двома її “іпостасями”), пише закони життя, утверджує норми моралі, релігії, політики, економіки, науки, краси, техніки.

Переконують рабовласники рабів своїх, що велика тримогутність мала, а мощі християнських святих сила, а обеліски москвинських комуністів — священність. Вони (раби невільничої волі), в цю пропаганду повіривши, живуть справами малими — малі справи тримають їх у колі малого життя, і тому вони не загрожують тим, які їх поневолюють.

Живімо сьогодні, живімо завтра, живімо у серцях прийдешніх поколінь так, щоб ми всюди і завжди самі розпоряджалися своїм розумом, щоб наша сила подвоювала силу нашу і належала нам, щоб наше золото подвоювало багатство наше і лежало у скарбницях наших.

2. Шлунок і розум потребують поживи. Розум так, як і шлунок, потребує щоденної поживи. Коли ми маємо здібність самі для шлунку свого здобувати харч, то хто сказав, що ми для свого розуму самі не можемо здобувати харч — хто сказав, що наш розум не може бути самовистачаючим? Хто сказав, що ми без чужого розуму нерозумні, без чужої совісти несовісні, без чужої святости несвяті, без чужої сили несильні? Розум, совість, святощі чужі — чужі! Хто сказав, що наш розум зобов’язаний підпорядковуватися чужому розумові? Хто сказав, що добра мати-природа нам дала менше людських талантів, ніж іншим народам?

3. Хто піднімається найвище? Людина хоче (велич світу в ній утверджена!) покоряти вершини науки, таїни життя. Вона, жертвуючи життям, покоряє гори, морські глибини, космічні простори. Їй хочеться піднятися до вершин розуму, сили, багатства.

Найвище піднімається той, хто в горі і в щасті спромігся піднятися вище свого серця, вище свого сірого дня, вище своїх недосконалих пристрастей, вище заздрости, ідеалів сліпого чревоугодництва.

Вище свого серця можуть піднятися тільки ті люди, які мають серце, котре їм вірно служить. Той, хто служить серцеві примхливому і неврівноваженому, його нещасний раб, і може й проявлена мудрість у народному прислів'ї — "дай серцю волю — заведе в неволю".

4. Де родиться рунвіст? Там, де розум (натхненний розум) керує серцем, там, де полум'яніє хотіння мати силу свою, розум свій, віру свою — родиться РУНВІСТ — нова українська людина, людина, яка має достойну відвагу, має благородство вірити у свій розум і вільно вдосконалювати його, вірити у силу свою і вільно множити її, вірити у золото своє і обачно ним володіти, вірити без вагань, без упереджень, вірити одержимо — тільки з вогню світлої одержимости твориться суть повнотного людського життя. Ворог одержимости — вагання, чому?

5. Вагання — гублення сил, поразка. Коли маєш світлу мету, не вагайся. Не маєш вагання — значить ти вже пройшов півдороги до мети. Хто вагається, той стоїть на місці. Життя не стоїть на місці; в основі його свідомої і несвідомої суті немає зерен вагання.

Вагання — це не тільки гублення сил, а й множення невіри у себе. Вагався чоловік перескочити рівчак, і тому йшов по дні його болота, і потонув. Скакаючи, міг би перескочити і міг би упасти: упасти, прямуючи до мети, прикмета достойної людини. Вона впала, до мети ідучи, а не тому, що вагалася.

Немає людини, яка б не падала — одні падають, перемагаючи небезпеки, а другі — тікаючи від них. Одні падають, поклоняючись чужій вірі, другі падають, поклоняючись РУНВірі. РУНВіра — прапор Рідної Духовости, і той, хто впав, обороняючи Його славу, священний воїн народу.

6. Хто дискримінує наші духовні почування? Ми священні воїни України. Так довго, як довго в Україні перебуватиме хоч один солдат червоної чи білої Московитії чи інших чужих ворожих сил, ми будемо ворогами будь-якого миру — духовного, культурного, економічного, мілітарного.

Коли по землі нашої Вітчизни ходять чоботи солдата, який виконує чужі накази ("братнього" чи не братнього народу), значить ми в концтаборі. І тому до нас жодні деклярації миру не відносяться: така наша віра, і той, хто її переслідує, той прагне відібрати у нас честь людську, дискримінує наші духовні почування, і тоді ми стаємо мучениками Священної Совісти.

7. Віра там, де мученики. Немає готових іти на муки, немає мучеників, значить немає віри, є тільки замилування до віри, релігійне аматорство, духовна розвага для розваги. Немає палкої віри немає натхненного життя.

Ми священні воїни України, і наша борня за волю і наша оборона здобутої волі — обряд священний. Недрузі й друзі, любіть нас такими, якими ми є, ненавидьте нас такими, якими ми є — а коли хтось з вас відважиться наші душі на свою манеру оформляти, наш розум своєму розумові підпорядковувати, ми будемо битися! Хто нас посадить за ґрати, хай не радується: ми готові прийняти муки і тому їх не боїмося! Ми з мук викрешемо вогонь такий сильний, що майстри екзекуцій будуть осліплені, спопеляться ідоли насильства, з крови мук наших виростуть квіти людства — діти наші духом горделиві, діти (кожні діти) гордяться тільки тими родичами, які вміли, обороняючи "я" своє, без вагань гинути в нерівному і рівному бою, гинути, не зрадивши відважних, не зрадивши чести дітей і внуків своїх.

8. Хто зраджує відважних? Ляклива людина зла. Зло загнізджується в її душі лякливій, ошпарює і паралізує її благородні чуття. Боягуз гне спину перед катом, гне тому, щоб покірністю рабською здобути прощення во гріхах рабських, гне тому, що батога боїться: хто не боїться катування, той роззброює катів.

Боязливий у найкритичнішу хвилину зраджує відважних тому, що боїться йти з ними дорогою небезпек і відваг. Боязливий оправдує (інколи вперто й з успіхом) свою лякливу вдачу — свою зраду, кажучи: "Я прощаю тим, які повісили мою неньку стареньку біля вікон на старій груші тому, що вона не зрадила місця мого сховку, це було давно, вже забулося, я маю душу добру, не хочу бути месником, і тому на початку бою я сховався під кущем, я проти війни — ось чому не воював за Україну, я чесний".

9. Рік волі дорожчий за десять років каторги. Чесний, який боїться відваги, чесний, який зраджує своє переконання, свою любов, чесний, що боїться чесного бою і тому зраджує побратимів, вважається чесним злодієм. Він чесно встромляє шию у ярмо, він чесно зраджує Вітчизну, народ, він не має відваги не зрадити, він боїться умерти левом і тому живе паршивою вівцею, і погоджується, щоб його стригли: він людина овечого переконання — краще жива вівця, ніж мертвий лев: о, не захоплюйтеся угодовською мораллю низьких душею людей, вона нікому не давала життєвих перемог. Краще смерть достойна, ніж життя, яке принижує гідність людську: рік волі дорожчий за десять років каторги, чому?

10. Розкіш і поняття про неї. Розкіш там, де воля — тілесна і духовна дисциплінована воля. Ніколи не живімо для розкошів, хай розкіш живе для нас, ми її володарі. Розкіш волі — право жити на волі, розуміючи волю по-рідному і право вмерти на волі, розуміючи смерть по-рідному. Жити, керуючись позиченими поняттями життя, значить бути на становищі півлюдини: щоб людина не здібна була відчути цього становища, її запаморочують орденами "Знак пошани", "Трудового червоного прапору": там, де панує деспотизм вишуканого рабовласництва, раб не має права звати себе рабом — неволя названа волею.

Не живімо, щоб розкошувати, розкошуймо (найкраща розкіш — духовна розкіш!), щоб жити! Велике розкішне слово не родиться там, де людина стає рабом матеріяльної розкоші.

Є розкіш п'яна і є розкіш твереза — вони між собою вічно ворогують. Духовний бідолаха, попавши у розкіш, стає блазнем — він у розкошах черствіє, жорстокіє і тане, як віск на сонці.

Жити у розкошах, не цікавлячись долею народу свого, значить жити законами продажньої совісти: продажня совість — хиренний дипльом освічених професійних блазнів, вони по-рабському всезнаючі, по-рабському горді й самолюбні. Духовні раби, звучи рабство волею, при кожній нагоді співають пісні про правду, і цим її принижують, чому?

11. Мати неправдою рятує правду, о святая! Хто багато співає пісень про правду, той: або раб правди чужої, або він прагне піснею про правду приховати свої злочини. Правда подібна на зерно — є зерно повне, є порожнє, є їстівне, є отруйне.

Отже, справа не у слові "правда", а в тому, яка суть його зерна.

Найкраще розуміє і цінує правду не той, хто її оспівує, а той, хто її творить, хто її в бою обороняє, втрачає і шукає її вдень і вночі, шукає, ідучи праведними і неправедними дорогами: неправедними? Так: мати обороняє свого сина — свою кровну правду, кажучи неправду зайдам-катам, які на неї спрямували горло рушниці, питаючи, де син? Мати неправдою рятує сина, о, святая!

12. Овеча отара, собака і вовк. Вівці нарікали, що собака не шанує демократії. Він, вживаючи силу, він, свого здоров'я не шкодуючи, ретельно береже овечу отару. Інколи, будучи змучений біганиною, гризне ту вівцю, яка, порушуючи єдність отари, сама забреде в ліс.

Вовк, побачивши, що між вівцями і собакою немає "рівноправія", ласкаво заговорив: "Овечки мої, сестрички кучеряві, хочу жити з вами в згоді, любити вас, але проклятущий собака — диктатор мене до вас не допускає, і ні мені, ні вам звіту жодного не дає, бачите, боїться суперника, правди боїться і моєї сили, і моїх талантів".

Збунтувалося овече стадо і прогнало собаку, і на овечому вічі проголосило вовка президентом і гостро осудило свавілля, неморальні диктаторські замашки собаки. Вовк, ставши президентом, з'їв вівцю і влесливо сказав: "Овечки мої, сестрички кучеряві, коли б я вас не любив, хіба б їв, хіба ви їсте ту травицю, до якої не маєте любови? З великої любови я їстиму щодня одну. Ви ж вільні, пасіться, де хочете і коли хочете, люблю вас бачити здоровими і ситими, ніколи не гавкну на вас і не вкушу за хвоста, а коли їстиму щодня одну, то ваша плата за волю!" І барани крикнули: "Ура!" Вовк їм моргнув, що вони з'їдені не будуть, він шанує старих мудреців, їстиме тільки самчиків однолітків. І зажурилася отара: почала співати пісень про волю, хвалити собаку-вовкодава, та не було вже його між живими, — помер він із журби за своєю улюбленою отарою.

13. Воля, і пісні про волю. Одні тішаться волею, а другі — піснями про волю, сентиментальним і бездіяльним залицянням до неї. Не маємо волі, то хоч дозвольте нам молитися до неї, оспівувати її, вірш їй присвячувати. І по-рабському (неорганізовано, нецентралізовано) бунтуватися і вмирати за неї.

Невільники співають пісні про волю, мирні, всепрощаючі, красиві. Від пісні про волю до волі так далеко, як від квітки до зерна. Є на світі пісенна ялова воля: де вона найкраще росте?

14. Плекаймо любов і ненависть. Два почуття, які роблять людину здібною жити достойно, це — любов і ненависть. Любов стає нещастям, коли вона не роджена ненавистю. Є приклад майстерного рабовласництва: москвини не забороняють українцям любити Україну, вони їхню любов до України спотворили і вона стала їхнім нещастям. Мовляв, "любіть її вишневу, шароварну, солов'їну, ми "тоже" її любимо, любіть її, як пухкі полтавські галушки, як шинок, гарну молодичку, але коли ваша любов до Неї викликатиме у вас ненависть до її катів (жандармів Московитії), ми, москвини, будемо вас катувати, ми маємо кодекс релігійний, перед яким Ви благоговієте -"любіть ворогів своїх". І жерці (єреї) Христа усердно і молитовно речуть вам, що "наша влада Богом дана".

15. Скалічена любов до України. Українець (той, хто закоханий у чужовір'я) має скалічену любов до України, він її любить, він щиро оспівує її луки, сади, лани широкополі, ріки, доріжки і моріжки, її солов'їв, і любов свою освячує рясними сльозами, але коли йому сказати: "А як же справа з ненавистю до тих, які її (безталанну Україну) плюндрують?", він статечно відповість: "Це, знаєте, партійна справа, а я говорю не про ненависть, а про любов до неньки України, я взагалі проти будь-якої ненависти, я всіх людей люблю, москвини — добрі люди, між нашими є гірші".

Народ, який багатий любов'ю до Вітчизни і бідний ненавистю до її жорстоких ворогів, це безхребетна юрба чревоугодників, театральних гопашників, улесливих пристосуванців. Любити Україну і Її катів, це значить — бути українцем із витрясеною душею — півлюдиною. Але ж християнізм учить тільки любови?

16. Мертва церква і живі люди. Греко-латинська церква — мертва сила, свята мертв'ячина, вона не здібна відповісти на щоденні питання життя і її наука ніколи не була визнана жодною державою: ніхто і ніде не підставляв лівої щоки, коли отримував дошкульний удар у праву, ніхто з людей тверезого глузду не визнавав, що "всяка влада Богом дана", ніхто не любив "ворогів своїх". А той, хто жив законами цієї неприродньої моралі, був доброю матір'ю-природою неоправданий: немає на світі такої живої думаючої чи недумаючої істоти, яка б любила ті сили, які в неї відбирають життя.

Греко-латинська церква — мертва сила, а ми люди живі, і не тільки живі, а й духовно вільні й чесні — ми не хочемо християнську церкву використовувати (так, як це робили наші вороги) для справ злочинних, загарбницьких, для справ узаконення рабства.

Ми люди живі — нас вабить жива чесна сила — сила РУНВіри, ми в ній чуємо вдари серця свого, пульс життя, чуємо рокіт нашого минулого, бачимо сучасне і віщим зором дивимося у світ майбутнього, ми в РУНВірі, ми РУНВірою озброєні. Що нам дає РУНВіра — що вона нам обіцяє?

17. Їм було легше. "Христос обіцяв "рай небесний"", "Маркс обіцяв повний шлунок, а ви що обіцяєте!?" — питають мене лицеміри і звуть "лжепророком" і самі на свої питання глузливо відповідають: "Ви новий Могамет?" Ні, я пробуджений син української матері: сьогодні я є, завтра погасну. Прощаючись із світом білим, скажу: "Їм було легше".

Неписьменний раб без вітчизни, без роду й надій на краще завтра, шукав рятунку, йому рекли, що щира віра в Христа дасть йому "рай небесний". І він (розтерзаний звірями на аренах римських театрів) "ішов до раю небесного".

Голодний пролетар ішов "грабувати награбоване", він щиро вірив, що "кривава москвинська пролетарська революція" дасть йому блага земного раю. І чим довше він (пролетар) живе, тим дальше від нього той рай (рай комуністичної Московитії) віддаляється. Виявляється, що той "рай земний", то пекельний вогонь — далеко відійдеш від нього, змерзнеш, підійдеш близько — згориш, а коли почнеш сам вибирати вигідне місце, осудять тебе за опортунізм і посадять за ґрати.

Я не обіцяю ні "раю земного", ні "раю небесного", я проповідую РУНВіру, щоб українець був по походженню і по вірі українцем, і коли він таким буде — володітиме Небом і Землею. Чому я так говорю?

18. Мої ви улюблені богатирі. Я так говорю тому, що я вірю (і моя віра народжена силами вищими за розум, за земну суть мого "я"), що переможу тих, які були тисячу літ непереможними, в мені воскресла сила та, яка їх (моїх братів-чужовірів) тисячу літ тому лишила — їх лишила рідна духовність, їх вона тепер роззброїть, ім'я їй — Дажбог!

Пийте, як з джерел степу рідного, духовний напій "Мага Віри" (Могутнього Натхнення), в Ній іскряться таїни безсмертя вашого, о мої побратими і посестри, мої Ви улюблені богатирі! Я не лише керманич Ваш, а й вірний слуга Ваш, я не лише вчу Вас, а й вчуся у Вас, я — це ВИ, Ви — це я, і всі ми — одна тілесна й духовна монолітність, ми — внуки Дажбожі.

19. У здоровім тілі не завжди здоровий дух. Українці — люди винятково здорової і могутньої плоті. Люди із залізними м'язами, громовим голосом, гарною вродою. Люди неймовірної виносливости. Їхнє здоров'я виплекане чародійним повітрям і добірними харчами, хлюпає через вінця. В їхніх жилах тече кров, в якій буяють солов'їні вишневі сади, красується соковите духм'яне різнотрав'я і шумлять столітні дубові ліси, іскриться злотоколосся.

Але чужі релігії, чужі соціяльні і політичні доктрини їх так розбестили, інтернаціоналізували, що вони просто не мають здібности без них жити. Вони люблять те, що ненавидять (люблять тому, що мусять, що поплатно і безпечно). Вони вірять у те, в що не вірять ("Біблія" не чарує їхньої душі, "Капітал" — не радує): вони вірять тим, які їм говорять неправду — вірять, щоб бути віруючими, щоб бути помилуваними і нагородженими. Вони дякують тим, які в них відбирають духовні й матеріяльні скарби, дякують, щоб не бути підозрілими, позбавленими на рідній землі рідного кусня хліба, щоб не жити на смітнику. Чи на смітнику людства родяться сили?

20. Імперія і жителі її смітників. Людина не хоче бути осміяна, окрадена, викинута на смітник людства, та ніхто з її волею не рахується. Вона на смітнику, але вона жива, і, живучи на смітнику, в неї появляється одержима одчайдушність — в неї появляється погорда до життя.

І така людина підпалює пишні палаци, щоб вони горіли і гріли її смітникове лігво, і така людина валить царський трон, хитає основи імперії: що сталося? Потопаючий хапається за бритву? Ні.

Той, хто живе на смітнику, не має речей дорогих, до яких би він був по-рабському прив'язаний, не має життєвих радощів, для яких він жив би і до них молився. І ось ота неприв'язаність до речей, до сірих буднів похитнула трони імперій: упав Рим, знищений первісними християнами, які жили на його інтернаціональних смітниках — складна абетка життя?

21. Для кого РУНВіра небезпечна? Хто довго жив у темряві, той відвик від сонця — він, вийшовши з темниці, осліпне. Наука РУНВіри небезпечна для тих братів-чужовірів, які мають обмежені (і це не їхня вина) спроможності бути достойними людьми. Недостойним (тим, що звикли до духовної неволі) тяжко жити без ярма традиційного рабства: вони з ним зжилися, як кріт з пітьмою — кротові сонце не потрібне.

Їм тяжко бути собою. Звичка — це частина характеру (а в деяких людей — основа характеру), і з нею вони рахуються, як з рідною мамою. Їх лякає духовна незалежність так, як крота лякає сонце. Вони, ставши незалежними, не знатимуть, де себе подіти, як жити без чужих норм життя, з чого почати вільне утвердження свого "я"? Чому?

Тому, що в них ослаблений (яке зубожіння людини!) інстинкт вільної творчої ініціятиви. В них ослаблена сила вольовости, в них зірваний міст між ними і самобутньою духовністю їхніх предків, ось чому вони збайдужілі, немає в них отієї промовляючої натхненности, отого полум'яного захоплення справами національної єдности, справами національного самоусвідомлення.

А що ж є? Є ненормально знижена температура мислення і почування, є холодне (збайдужіле) обличчя — ліниве споглядання, підозріння, неврівноваженість у прагненні до мети, театральна патріотична поза, втеча від великих ідей, шукання легкого і масного життя. Вони розмовляють самі між собою необґрунтовано, без переконливих тверджень і тому постає між ними хронічне взаємне недовір'я, політичне й церковне пліткарство, культивування між ними завжди модного угодовства чужим силам.

Вони миролюбці, або сліпі бунтівливі сприймачі, а не творці духовного харчу: вони просять волі, а не творять її, вони просять права, а не творять його, вони просять визнання, а не творять його. РУНВіра — наука вільної творчої духовости, наука цілісної самобутности!

22. Цілісність — сила, кусник — смерть цілісности. Хто до влюбленої справи ставиться трохи тепло, трохи холодно, трохи з вірою, трохи з недовір'ям, той мислями маліє, душею порожніє: така людина має нахил до змов, зрад, темних комбінацій проти друзів своїх, принизливого угодовства і лишається вона собі на горе вірна злим навикам своїм. Вона здібна ранком обожнювати РУНВіру, а вечором її осуджувати тільки тому, що з неї вона має мало особистої користи. Вона осуджує тому, що переконання в неї не було повне — її душа ніколи не може бути повна, вона недостойним життям подірявлена і в ній ніщо цінне не тримається.

Цілісність — сила, кусник — смерть цілісности. Будьмо (в цьому таїна кожного успіху) цілісними людьми. Будьмо людьми повних почуттів, повної віри, повних сил! Не захоплюймося мармелядною словесністю тих, які трохи (щоб здобути довір'я) діяльні, трохи (щоб бути скромними) бездіяльні, трохи (в ім'я поступу) з нами, трохи (в ім'я назадництва) проти нас. Вони трохи щирі, трохи фальшиві, вони нас півсхвалюють, і півосуджують. Розполовинене зерно не придатне для продовження роду свого, розполовинені мислі й чуття роблять людину неповноцінною.

23. Тільки рідна віра рідна. Мисль, яка проголошує переоцінку духовости людства, народилася і визріла в українській голові не тому, що вона наймудріша чи найблагородніша, а тому, що вона протягом останнього тисячоліття була найбільш гноблена. Вона таїнами космічної видозмінности покликана бути благовісником нової совісти людства. Її світла душа (не три дні, а десять століть!) була розп'ята на хресті продажнього корисливого чужовір'я. Вона, як ніхто інший, знає ціну волі, ціну горю людському, ціну душевній красі. Вона прагне втвердити нові поняття волі не тільки у своїй господі, а й на всіх материках плянети Земної.

Вона, українська голова, не нестиме скарби духа свого на ринки людства. Вона не буде чужу духовність своїй підпорядковувати "огнем і мечем". Ні, вона людству поверне людство. Вона оновить і звеличить природою перевірені закони життя: тільки рідна віра рідна, тільки рідна вітчизна рідна. Досі ці життєстверджуючі істини були шаманами духовної торгівлі (шаманами інтернаціональних релігій і світоглядових доктрин) дискриміновані і посаджені за ґрати святої інквізиції чи антибіблійного біблійного атеїзму. Духовна агресія (втручання однієї нації в духовне життя другої) хай щезне з лиця землі! Насильство над душею — терор найжорстокіший, і ті, які в ім'я правдивої "релігії", в ім'я соціяльної "справедливости" його оправдують, вважаються паразитами людства.

24. Готуймо дари для внуків. Об'єднання Синів і Дочок України (ОСІДУ) — Родинне Вогнище РУНВІСТІВ. В Ньому ми, рунвісти, творимо нову етику, нові принципи моралі, нові поняття богорозуміння, боговідчування, втілюємо в життя реформу української дохристиянської віри, ми творимо нові погляди на атеїзм, на соціяльні проблеми, в них немає місця для раба і рабовласника. Оновить українців нове ставлення українця до українця.

Прийдешні покоління будуть щасливі, що ми, майстри нового стилю організованого життя, для них створили і їм у спадщину передали архітектоніку монолітної (духом і кровно рідної) організації — ОСІДУ.

Ми, рунвісти, передбачливіші і здібніші люди, як брати-чужовіри, і тому ми маємо щастя перебудовувати стиль свого життя, творити переоцінку духовости і прокладати новий шлях — єдиноправильний шлях РУНВіри. Ми маємо що дати внукам — ми їм дамо сильні повчальні приклади організованого життя, ні, ми не будемо старими поглядами на життя робити їхні душі старими, ми дамо юність для їхніх юних душ, ми їм дамо філософію великого національного збудження!

25. "Ми осяяні величчю духа Вашого". Діти і внуки, отримавши від нас модель (нової між українцями стилем і формою) організації (ОСІДУ), стануть ще кращими, як ми — ось де сила нашого вічного життя! Воістинно щасливий той, хто своїм щастям ощасливлює людей своїх!

Діти і внуки наші, коли зуміють використати всі свої спроможності, будуть майже звільнені від навиків духовного раба-роздорника, заколотника, бунтаря-дезорієнтатора. Вони скажуть у Святині Життя свого: "Ми у спадщину отримали повчальні приклади мислення і дії, ми багатші, як були наші родичі, ми маємо все те краще, що вони мали і маємо й свої творчі здобутки — у нас немає духовного і організаційного роздоріжжя.

У нас є непорушний закон: хто зраджує волетворчі традиції дідів своїх, той палить міст, по якому йде, той кров'ю свого серця зрадливого отруює корінь, який не тільки живить дерево народу, а й зберігає його вільний розвиток, його духовну й тілесну життєспроможність".

"О предки (так праправнуки скажуть про нас, як нас вже не буде між живими), ми осяяні величчю Духа Вашого! Ви пішли як богатирі Людства на борню проти вікових бастіонів агресивного чужовір'я, Ви створили ОСІДУ — Родину натхненних Велетнів Духа! Ви боролися із силами у стократ сильнішими, щоб показати нам велич боротьби, Ви страждали, але ніколи не зневірювалися, щоб ми були ми, і Ви перемогли тоді, коли ніхто не вірив у Вашу перемогу, Ви гордість і наснага наша, слава Вам!"

26. Любов сильніша за смерть. Побратими і Посестри — Достойні РУНВІСТИ! Великі обов'язки дані нам життям. І хоч ми щойно розгортаємо свої крила, щоб почати новий лет в історії Людства, нас переполохано зі всіх сторін обстрілюють лицарі чужовірної агресії. Вони бундючні, грошовиті, досвідчені і до зубів озброєні і прагнуть боротися не тільки з нами, а й з нашими внуками і правнуками. Торжествуймо! Розум, Віра, Воля, Правда і Любов по нашій стороні і тому ми непереможні!

Наша любов до народу така велика і така свята, і таким могутнім корінням вона зрослася з нашою душею і душею предків і потомків наших, що нам не страшні ні духовні, ні тілесні тортури, ні великі невдачі, ні великі перемоги! Любов сильніша за смерть!

Ідімо об'єднано і натхненно — ми Духом Предків покликані перемогти темні гураґани і сьогодні всією нашою великою РОДИНОЮ стрінути величаве сонце Завтрашнього Дня. Майбутнє йде з нами — ми першопроходці Духовного Відродження, і той, хто йде з нами, той іде у перших рядах з першими прапороносцями Рідної Української Національної Віри!

Живімо так, щоб наші думи про майбутнє були побудовані з матеріялу сучасного на міцній основі минулого. Живімо сьогодні на славу ще ненароджених поколінь, і ми, життя таке маючи, станемо кращими людьми світу, людьми, які вміли жити, вміли умерти, вміли вічністю увійти у Храм Вічности!

ДЕНЬ 31

1. Чужовір'я і комплекс меншої вартости. Десять століть в Україні не було такого Українського Об'єднання, над яким би не панувала чужа мілітарна, економічна або релігійна сила. Десять століть! Многовікове пригноблене життя створило українців не тільки з комплексом меншої вартости, не тільки спричинило кастрацію їхніх будівничих інстинктів, а й розвинуло між ними культ угодовства, традиційного, попами виплеканого гнучкошиєнства, свавілля отаманчиків і їхнє бунтівливе рабське поняття волі.

2. Українське поняття волі. Об'єднання Синів і Дочок України (ОСІДУ) — перше в світі (за останні десять століть) по-українському вільне УКРАЇНСЬКЕ об'єднання. Ті, що мають невільниче поняття волі, будуть ремствувати, почувши таке "претенсійне" твердження. Їм треба терпеливо пояснити, що ОСІДУ по-українському вільне Українське Об'єднання тому, що воно має Українське Поняття Волі: члени ОСІДУ — Першопроходці Духовного Відродження Народу, члени ОСІДУ — Українці по походженню і по вірі: таких Українців від часів Святослава не було, сьогодні вони є! Вони об'єднані в ОСІДУ.

3. Чужовірне поняття волі. Творці грецької демократії в Атенах вважали того грека справжнім демократом, який мав хоч десяток рабів на своєму господарстві і вмів їх продавати на демократичних ринках і їхніми дітьми розпоряджатися по-демократичному (міняти їх за речі, кози, збіжжя). Грецькі слова "демо" "кратія" означають "народне правління". Ми добре знаємо, що таке москвинське поняття демократії. Її "визнавці" лежать дротом пов'язані у масових винницьких могилах України.

4. Їхні імена стануть гордістю. Чужі темні сили, почувши, що між українцями (після тисячолітньої перерви) існує справді вільна — справді державнотворча Сила Українська (сила, яка не підпорядковує себе грецькому православію, католицизмові, москвинському комунізмові) намагатимуться в її ряди просунути своїх агентів. Агенти матимуть завдання Силу Українську (Силу ОСІДУ) розколоти на групи ворожі, групи — на групки і їхню енергію спрямувати на взаємне очернення і виснаження: тільки той чужинець-вторжник здібний панувати над українцями, який вміє їхні буйні сили використовувати проти них.

Тремтіть, майстри змов і роздорів! На фронті борні за єдність сил народних достойні душею, достойні культурою розуму члени ОСІДУ проявляють подивугідну непохитність, чужі темні сили їм не страшні, вони духовні титани людства! Їхні імена стануть гордістю Оріяни (України). Їхня вірність світоглядові РУНВіри стане священною дороговказною спадщиною для прийдешніх поколінь.

5. ОСІДУ і імперіялізм чужих сил. Прагнення тієї чи іншої чужої сили підпорядкувати рунвістів духовно, політично чи організаційно, або явно чи скрито на них впливати, ОСІДУ оцінюватиме як духовну агресію, як політичний чи релігійний імперіялізм, як зазіхання на елементарні принципи волі і буде себе боронити, не шкодуючи життя, не шкодуючи "вражої злої крови". Оборона субстанції національного "Я" — дія священна і визнана вона достойними синами всіх народів. З чужими силами може сьогодні і завтра говорити ОСІДУ, як рівний з рівними, як демократ з демократом, як приятель з приятелем, як ворог з ворогом, але ніколи, як раб з паном, як вівця з вовком, як пасивний сприймач з активним творцем.

6. Вільні народи і українці. Хто ми — рунвісти? Чому ми так спрагло, з таким глибоким болінням хочемо духовної окремішности? Українці гибнуть на дні чужовір'я! Гибнуть, не усвідомлюючи своєї гибелі, їхня свідомість паралізована. Вільні народи, які зуміли чужі сили підпорядкувати своїм силам, вільні народи, які шанують людяність, повинні зрозуміти во ім'я людяности, що українці (кормителі Европи) духовно охляли, утратили вольовість (тільки в діях вольовости проявляється єдність розуму, віри і волі).

Українці потребують виняткового окремішного становища для визрівання і оформлення своєї національної свідомости, для самоутвердження свого "Я". Їм, як ніякому іншому народові Евразії, потрібна самобутня духовність, їхньому "Я" потрібне їхнє і тільки їхнє вільне і сонячне "Я" — їм потрібна Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра). РУНВіра — це святість більша, як релігія, це всеохоплюючий світ Сили Української!

Видющі кличуть сліпців, щоб вони, як вільні люди з вільними людьми, збирали в лісі гриби. Між вільними народами може бути вільним народом тільки той народ, який має чітко визначене своє духовне, економічне й історичне обличчя, без такого обличчя він між вільними житиме, як невільник, він не буде співтворцем філософії волі, він її бездумно мавпуватиме, він на волі не матиме здібности "в колі народів вольних" бути собою і тому во ім'я волі вільно розчиниться між вільними і вільно згине.

7. ОСІДУ — організація священна. ОСІДУ — організація священна, бо вона вірить, що боротьба за волю України, оборона Української держави, її духовних і матеріяльних скарбів, є Обрядом Священнодійства, Обрядом людини, яка вміє достойно вмерти і достойно жити. Так, Обрядом Священнодійства, а не наказом воєначальника, диктатора, лідера партії, організаційної програми чи загальних зборів.

8. РУНВІСТ — священний воїн України. Священний воїн України — ніхто йому не наказує бути дисциплінованим. Він сам себе дисциплінує тому, що він Благородна Людина, тому, що він має дисципліновані думання і почування. Він, пізнавши історію людства, знає, що всюди і завжди дисципліна — основа Успіху, золотий вінок Перемоги, Гідність духовного аристократа. Ніхто йому не наказує бути безстрашним, він сам в собі воскрешає вогонь безстрашшя і своїм безстрашшям роззброює духовних і мілітарних вторжників. Ніхто його не кличе йти до Жертовника Вітчизни, цілуючи Матір-Землю і Її священний стяг, він сам іде і священнодіє тому, що такий поклик його високої душі, такий склад його переконання.

9. Він непримиренний з ворогами. І ніхто його не муштрує бути непримиренним, ні, непримиренність — це імпульс його вродженої духовної самооборони. Він свято вірить (і жодна сила цієї віри в нього не відбере тому, що його віра — це духовна кров його тілесного "Я"), що його хід проти окупантів України — Хід Обрядового Розумного Священнодійства (ХОРС) — хід Безсмертя! І далекі й близькі його предки, і грядущі покоління йдуть з ним, вони живуть і хвилюються в ньому. Він ніколи не йде сам — з ним іде історія народу: історія народу там, де подвиги його по-рідному рідних синів.

10. Одну соту поділити на 365 днів. Однієї сотої частини життя народу вистачає, щоб він звільнився з кайдан, збудував свою державу й успішно обороняв її границі. Головне — духовна монолітність народу, розумне і передбачливе використання життя, його духовних і матеріяльних сил. Щоб мати успіх (успіх, визнаний приятелями і ворогами), треба ту Одну соту поділити на 365 днів і її частинки вміло дарити щодня: дарити у пристрасному думанні, у свідомих і несвідомих навиках, у праці, в любові, в золоті, в молитвах, в особистому нещасті й щасті, в подвигах!

11. Щодня — краплю, а не щороку — бочку. І ось ці Щоденні Дари для ОСІДУ РУНВіри започатковують глибинні оновлення у психіці нашій. Вони непомітно проникнуть у найпотаємніші інстинкти життя. Вони, як невидимий скарб, передаватимуться з роду в рід, з покоління в покоління. Ми, цього самі не помічаючи, призвичаїмося до світогляду РУНВіри, до державнотворчого думання, до духовного зріднення всіх нас, ми станемо новими людьми, і тоді заторжествує перемога Української Духовної Революції.

Наш національний організм — наша душа, весь склад нашого чуття і мислення буде мати в собі дисципліноване і пристрасне служіння Вітчизні, служіння без шумних деклярацій, маніфестацій, партійних реклям, служіння Вітчизні стане величним Стилем Життя. Жодні сили ніколи не покорять такий народ -такий духовний і тілесний моноліт! Крапля, яка щохвилини падає на камінь, вижолоблює його і він дає тріщину, розпадається, а вилийте на цей камінь раз у рік бочку води -такий подвиг не принесе жодної користи. В пульс нашого щоденного життя має бути вкомпонована духовність РУНВіри так, як у зерні природою вкомпоновані таїни життєвої вічности.

12. Ми не всі однакові. Кожна Станиця ОСІДУ повинна мати святиню РУНВіри і рунтата (рідного українського національного тата). До Святині РУНВіри може належати кожна українська родина, незалежно від того чи вона належить до ОСІДУ, чи ні. Ми єднаємося у Станицях ОСІДУ не щоб бути схожими один на одного, як схожа крапля на краплю, ні. Кожний з нас має інший характер, інший життєвий особистий шлях, кожний має свою слабість і свою силу, свої світлі й прихмарені дні. Ніхто не має права "обробляти" ближнього на "зразок своєї вдачі" і любити його за те, що він легкий для "обробки", що він у всьому податливий.

Маємо з багатства протилежних пристрастей, будуючих (і тільки будуючих!) суперечок створити плодоносний сад побратимської єдности і сили. Кожна людина, ідучи до ОСІДУ, несе з собою щось своє, несе свої радощі й обурення, пожертви і вади, і кожна черпає з ОСІДУ Закони Побратимської Етики, збагачується духовністю РУНВіри, і знає, що вона в дні щастя і горя не самітня — вона забезпечена Родинною Опікою внуків Дажбожих.

13. ОСІДУ — Родина Наша. Достойний рунвіст каже: "Я прийшов до ОСІДУ, щоб бути в розпорядженні ОСІДУ, щоб своїм життям, своїми упорядкованими думами і діями творити єдність, силу, духовну монолітність ОСІДУ, щоб достойно носити "Квиток ОСІДУ", щоб зміцнювати словом і ділом те, що вже здійснене, об'єднане моїми попередниками відомими і невідомими, і обрядово шанувати їхній труд, щоб у праці звеличувати свою гідність, щоб мати право прощати побратимам їхні вади і вірити, що вони теж готові простити мені мої помилки. ОСІДУ — Родина Наша, і в ній, як і в кожній родині, є смутки і радощі, є суперечки і згода".

14. Як плодяться гореотаманчики? "Блиснула" в його голові думка і він сліпо повірив, що вона "найкраща", він зухвало несе її в ОСІДУ, шукає, як перекупка на ярмарку, прихильників і сколочує свою групку: починається сварня тому, що не всі з тією "найкращою" думкою погоджуються. Хто посіяв незгоду? Гореотаманчик — особа деструктивного розуму і розшарпаної душі — автор "блискучої" думки і ті, які стали по його стороні. Чума появляється там, де люди способом свого життя підготовили для неї місце.

В достойній родині, коли в когось "блисне" добра думка, всі спільно її обговорюють, і: або відкидають, або втілюють її в життя, і автор "блискучої" думки ніколи не схиляє одного члена родини проти другого, ніколи не сколочує свою окрему "родинну групку", ні, він має від природи отримані (духом крови зріднені) почуття родинної єдности. І він єдність цю ставить вище своєї "найблискучішої" думки, вище всіх своїх особистих свавіль.

Всі ті, які з тих чи інших причин утратили мораль родинної гідности, ніколи не дорожитимуть єдністю ОСІДУ, в них інстинкт родинного самозбереження здегенерований, вони обов'язково будуть сколочувати свої "групові рухи РУНВіри", "свої ОСІДУ", "свої храми" і, оправдуючись, ректимуть: "Я відійшов від вас, не злюбив провідника, в мене своя "блиснула" думка і я знайшов пару прихильників, всі тепер єднайтеся навколо мене, руку співпраці простягаю!" Хто б'є по руках таких гореотаманчиків, той стоїть на варті єдности родинного вогнища і викорчовує віджиті (набуті в рабстві) навики.

15. І їх тоді "визволить" чужа сила. Достойний рунвіст каже: "Коли я своє "вірую" поставлю вище єдности ОСІДУ, біля мене виросте групка сумнівних прихильників і створиться "друге ОСІДУ", і в цій групці обов'язково знайдеться хтось ще чесніший за мене, він декого переконає, що я "свавільник", "аморальний" і тоді постане "третє ОСІДУ", так може (бо ж люди ще обтяжені навиками рабськими) постати "десять ОСІДУ", і всі вони "во ім'я Рідної Віри", поборюватимуть самі себе".

Чужа сила не спить. Вона до вогню їхньої заюшеної сварні піділлє смоли, вони почнуть пектися, душити один одного; рятуючи кожний сам себе, в них виникне "спасаюча" віра, що "свої пани гірше чужих". І їх тоді "визволить" чужа сила; вони, проявляючи лакизництво, їй дякуватимуть за "визволення", добровільно стануть гнучкошийними холопами чужої сили глупої, але вольової і об'єднаної.

А їхні діти (їхні нещасні діти), живучи покірно під опікою чужих панів, вивчатимуть рідну історію, що мали вони батьків не здібних жити об'єднано, мали батьків хворобливих навиків. І в дітей (на основі такої рідної історії) закономірно появиться комплекс меншої вартости, діти ці рідні "скарби батьківські" триматимуть між речами малокорисними, їх мучитиме віра, що батьки їм не показали прикладу, як то треба жити в одній родині об'єднано: ...нещасні ті діти, батьки яких розсварені.

16. Любов і ненависть. Достойний рунвіст іде до братів-чужовірів, щоб їхню сліпу ненависть, яку вони мають до РУНВіри, розрідити, ослабити і поставити їх (братів-чужовірів) у такі обставини, щоб вони духовно воскресли, щоб вони самі відчули хотіння бути собою і самі йшли до РУНВіри так, як спраглий у пустині поспішає до джерела.

Чужовірна ненависть нам не шкідлива, вона єднає нас, вона поглиблює наші почування, мобілізує нашу оборонну спроможність, учить нас надіятися на себе. Є такі, що кажуть: нам приємно, що нас починають любити брати-чужовіри. Не захоплюймося такою любов'ю, бо вона нас розніжить, приколише до дрімання і умертвить наші священні натхнення. Коли брат-чужовір, лишаючись чужовіром, нас любить, значить він або перебуває вже в дорозі до РУНВіри, або він у нас помітив охлялість, угодовство, відхід від основних принципів РУНВіри.

Не ставаймо жертвою тих, які нас люблять тому, що ми слабі й осміяні. Не біймося тих, які нас ненавидять тому, що ми сильні й безстрашні. Біймося потрапити у таке становище, в якому нас ніхто не помічає, ніхто не чує, ніхто не вважає вартими ні злої, ні доброї уваги, воно смертельне!

17. Нам з ними не по дорозі. Не кожне багатство, не кожна мудрість і не кожна освіченість корисні. Є мудрість улеслива й підступна, як плазуюча гадина. Є освіченість збагачена силою ГІПНОЗУ — "чуд церковних" і "наукових" і поставлена вона на службу чужовір'я. Ми проти такого багатства, проти такої мудрости і освічености, бо вони не відповідають світоглядові РУНВіри. Вони хочуть нас мудро й освічено закабалити, особливо вони полюють за гнучкими умами і ніжними душами дітей наших. Нам з ними не по дорозі.

18. На словах мудрий, на ділі — глупий. Є люди, які вміють говорити мудро і захоплююче, але вони не мають здібности нічого мудрого зробити. Вони в організаційному житті небезпечні, їм хвилево вдається людей збунтувати проти провідника, голови станиці ОСІДУ, рунтата, проти тієї чи іншої постанови Головного Столу ОСІДУ і здезорієнтовані люди інколи ідуть за кличем такого говоруна і потім починають каятися, що стали жертвою своєї необачности. В народному прислів'ї про таку людину говориться: "На словах мудрий, а на ділі глупий".

19. Чому бездіяльність небезпечна? Мала гора довершеної праці стократ вартісніша за велику гору слів. Визнавати РУНВіру, любити РУНВіру і ніякої праці не робити, щоб її втілювати в життя особисте чи народне, це те саме, що любити коня і лінуватися дати йому сіна.

Прийти до ОСІДУ, і в ньому нічого не робити, значить ширити ідею бездіяльности. Коли виникне така ситуація, що більшість членів правління станиці ОСІДУ нічого не роблять і оправдують це мудрістю демократії (хочу роблю, хочу — ні, хочу — обороняю ОСІДУ, а хочу — від імени ОСІДУ компрометую ОСІДУ), то тоді їхньою вірою стає організаційна деморалізація.

Між ними немає достойних довершених справ, які б їхні душі робили красивими, єднали їх і звеличували, і ось ця бездіяльна охлялість поробила їх дрібничковими, зневіреними і роз'єднаними, вони самі себе спротивили. Такі люди не тільки самі нещасні, а й нещасними роблять тих, які потрапляють під їхній гіпноз.

20. Помиляється не той, хто помиляється. Помиляється не той, хто помиляється, здійснюючи велику працю, а той, хто, боючись помилитися, нічого не робить. Такі "безпомильні" завжди будуть обтяжені наріканнями, що, мовляв, в ОСІДУ нічого не робиться, що час все переіначити, і що таке хотіння є навіть у тих добрих людей, які нічого не робили, а мають хотіння "щось робити".

Хто тішить себе хотінням і боїться їх втілювати в життя, щоб не наразити себе на неприємність, на витрати, на поговір сусідів, той поглиблює порожнечу свого серця — серця, яке цвіте, не даючи плодів.

Віз праці ОСІДУ тяжкий, дуже тяжкий. І котиться він не з гори, а на гору. Стояти осторонь, "склавши рученьки" і приглядатися, як одержимі лицарі України тягнуть віз у поті чола і казати "та ж віз іде повільно", значить бути людиною знахабнілого безталання. Віз іде повільно тому, що ти (і такі, як ти) є спостерігачами, а не діячами. Між спостерігачами часами траплялися розумні люди, але їхній розум ні їм, ні їхнім приятелям користи не приносив.

21. Велася і досі ведеться боротьба. Велася і досі ведеться (явна і прихована) боротьба за розум і душу української людини... І той чужинець, який релігійним гіпнозом, або залізом окупує ці сили, володітиме Україною — - чарівною скарбницею світу, її талантами, її душею і тілом, її невичерпними земними і підземними багатствами.

Українська людина легко потрапляє під гіпноз — фатальний порок у неволі скаліченої вдачі: її гіпнотизує догматична містерія католицизму, декляративний московський комунізм, театральна обцяцькованість грецької ортодоксії.

Загіпнотизувавшись, вона забуває про суть свого "я", ставить національні інтереси на другий плян і живе переконанням, що її покликання (вирок її долі) бути латкою -пасивним сприймачем чужих "ізмів", а не творцем свого самобутнього володарського "я" — творцем таких обставин, які б мали вплив на формування психіки людства. РУНВіра покликана історією створити новий характер української людини, щойно другі-треті покоління, виховані в РУНВірі, будуть новими людьми — людьми нових навиків, вільного, єднаючого і будуючого стилю мислення. І ОСІДУ зобов'язане цю священну місію, переборюючи великі труднощі, виконувати тепер і в майбутньому.

22. Я ревниво залюблений. Український народ обдарований і роботящий, він і тілом красивий, і душею добротний. Я ревниво залюблений у нього. Я вірю українській людині і болісно мучусь, коли буваю нею підступно скривджений, обманутий, я себе тішу думкою, що то не вона мене обманула, а дух чужовір'я, який паралізував чуття її вродженої гідности. Я не хочу, щоб чужі сили своєю підступною любов'ю тероризували український народ. Я вірю, я пристрасно вірю, що він (мій народ) заслуговує мати кращу релігію, як християнізм греко-римської інтерпретації чи комунізм московського імперіялістичного тлумачення, він достойний, він вистраждав мати свою духовну силу (РУНВіру).

23. Щоб ми були сильні по-рідному. Між українськими партіями, між тими, які натхненні традиційним чужовір'ям, є прагнення, щоб українці були сильними: я тверджу, що -справа не в тому, щоб вони були сильними, вільними, релігійними, а справа в тому, щоб вони були сильними, вільними і релігійними по-рідному, тобто, щоб їхня духовна і тілесна сила виростали з їхньої життєвої суті — з джерел РУНВіри, а не з вижебраного чи накинутого чужовір'я.

Сила та, яка між українцями виросте (українці особливий народ) з коріння чужовір'я, їх же й триматиме в духовній неволі. Вони (при допомозі чужих сил) самі себе на користь чужих сил завоюють і чужина за це їм дасть ордени чести (чести самобичуючого рабства).

24. Тримаючись берегів РУНВіри. Немає річки без берегів. Річка велика чи мала, тримаючись своїх берегів, зберігає силу свою, ім'я своє, своє водне багатство і багатіє вона садами берегів своїх. І ми, рунвісти, тримаючись берегів ОСІДУ РУНВіри, будемо без великої напруги могутніми, наша могутність буде природня, життям нашим і його змістом вирощена і втверджена, і наша сила стане компонентом свідомости Людства. І ніхто не осмілиться розпоряджатися нашими чуттями і використовувати їх нам на шкоду, ніхто не осмілиться розпоряджатися нашими дітьми, виховуючи їхні душі й ум їм на шкоду.

25. ...Прийде безславна кончина, ...а коли ми залишимо береги ОСІДУ РУНВіри, і ввіллємося в чужі релігійні (сектантські) ріки, ввіллємося в бездонне море інтернаціональних релігій і світоглядів, тоді нас покарає мати-Природа (утратимо інстинкт самозбереження), тоді нам і нашим дітям (нашому майбутньому — нашій крові) прийде безславна кончина, кров наша попливе по жилах чужих людей, які нас не люблять, які безжалісно занесуть ім'я наше на список племен давно погиблих. І душа наша добра і щедротна ридма заридає, раненою чайкою схлипне і погасне, як іскра в темряві.

26. Він внук Дажбожий. Під рідним і під чужим небом, на волі і за тюремними ґратами, обласкані чужиною і зненавиджені чужиною, у квітах слави і біля стовпа ганьби, у часи душевного падіння і душевного піднесення, будучи жебраком і будучи багачем, тримаймося — міцно тримаймося берегів ОСІДУ РУНВіри! І людство, не зважаючи на його жорстокість і забудькуватість, звикне до нас; погодиться з думкою, що скоріше сонце погасне, ніж українець зречеться сам себе і стане чужовіром. І тому, що він (українець) володітиме такими притаманностями людства, люди світу любитимуть його, бо буде з кого брати достойний приклад, або ненавидітимуть його, бо він не такий, яким би вони його хотіли бачити (вічним провінціалом), а такий, яким він сам воліє бути — він внук Дажбожий.

27. Подвиг — молода краса людини. Безсмертні подвиги здійснюють не тільки ті, які беруть зброю, щоб вигнати вторжників з України, або щоб стояти на границі її державної сили і слави, а й ті, які самі себе прирікають на голодування, на мандрівне життя, які самі себе виставляють на щоденну небезпеку і не звертають уваги на поговір вулиці, несучи труд — дрова призначені для розвитку священного вогнища РУНВіри.

Подвиг — вічно молода краса людини. І той, хто своє життя збагачує подвигами, завжди душею молодий. Подвиг кличе до нового подвигу, природньо стимулює людину, зміцнює енергію її невронів, збагачує її емоції. І старик, який вміє здійснювати подвиг, обороняючи духовність народу свого, щиро вітаний молоддю і бажаний у її середовищі, він чарує молодих. Щодня щось зробити корисного для РУНВіри — подвиг великий, властивий богатирям України.

28. Ми готові йти на муки. Ми, рунвісти, не боремося проти чужих ідеологій, релігій, соціяльних і духовних понять. Вони створені чужинцями і мають право панувати на чужинах так, як і ми маємо право бути самі собою в Україні і на Чужині. Ми рятуємо братів-чужовірів з трясовини, в якій вони тонуть безповоротно.

Ми, рунвісти, проповідуючи РУНВіру, боронимо найшляхетніші людські ідеали — ідеали порятунку тіла й душі народу. Ми готові йти на муки, ми не боїмося глузувань, погроз, в'язниць, агентів чужовір'я, які проникають у наші ряди, ми не боїмося ні духовного, ні тілесного терору, бо ми переконані (і це переконання у нас непохитне і всіми достойними людьми визнане), що доля народних правдоносців мученицька.

29. Держава — всенародна святиня. Ми, рунвісти, переконані, що краще мучитися за волю народу і в муках духовно ошляхетнюватися, обезсмертнюватися, ніж квітнути у неволі пустоцвітом. Ми так високо, ми так по-одержимому оцінили волю невипадково, ми сотні літ родилися і жили в неволі, наша натура дальше не витримує гніту духовного й тілесного!

І ми, живучи на волі і живучи в неволі, будемо завжди (така в нас віра) вчити дітей законів волі і даватимемо їм наш Святий Заповіт: воля там, де її оборонці, немає волі — немає правдивої людини; немає синів, готових умерти за державу, — немає держави. На чолі держави може стояти гетман, диктатор, президент — форма рідного державного управління — явище переходове. Достойний громадянин (син народу) ніколи не буде форму державного управління ставити вище буття рідної Держави. Держава — Всенародна Святиня, і без Неї найбільше щастя не є щастям, найбільша воля не є волею!

ДЕНЬ 32

1. Сьогодні ми підемо в святиню Мудрости Оріянської Волі. В Ній знайдемо відповідь на питання — як розуміли волю предки наші? Ідемо ми їхніми шляхами чи під час гураганів історії ми збилися з дороги і довгі століття блукаємо, самі свого рідного "я" не знаючи? Вони, предки наші, започаткували основу культури і цивілізації Людства. Наприклад, Вони творці "каласа". Ведійське (санскритське) слово "каласа" означає "колесо". "Колесо — це дрібниця примітивности", — скаже мілкодумний. Ні, колесо — найвеличніший винахід Людини.

2. Колесо не тільки творить основу культури і цивілізації жителів плянети Земля, а й постійно розвиває їхні почування, їхню уяву, їхні мислі і прагнення. Колесо — символ буддизму ("колесо закону").

Боги, сини Божі, творці "Вед", "Авест", "Трипітак", творці грецької мітології, юдейської книги (біблії), християнізму, мусульманізму, пророки, апостоли, герої їхали на колісницях. На колісницях вони "літали" над хмарами, творячи "небесний гуркіт" (пророк Ілія, "син Божий Геракл").

3. Без коней і колісниць не може існувати гіндуїзм, зороастріянізм, буддизм, юдаїзм, християнізм, мусульманізм, історія Оріяни (України), Сумерії, Індії, Єгипту, Гіттії, Юдеї, Етрускії, Греції, Риму.

Великі релігії плянети Земля окрилені і звеличені винаходом Українського Генія. Українці (вони сім тисяч років тому звалися "оріянами"), створивши колісницю, в неї запрягли коней. Про їхній (ніким неперевершений) винахід я говорю всюди і голосно, а мої люди (мої рідні люди) глузують з мене, звуть мене "фантастом". Потомки мої мудрочолі, Ви боронитимете ім'я моє, хвилювання душі моєї.

4. Шість тисяч п'ятсот років тому наші предки зі степів України (Оріяни) прибули на Межиріччя Тигру і Евфрату. Прибули Вони на конях і колісницях. І привезли з собою пшеницю, плуг, волю свою і віру свою. Зачудувалися Аккади і Халдеї, побачивши їхній високий стиль життя.

І Єгиптянам і Фінікійцям три тисячі шістсот років тому вони (предки наші) показали, як виглядає колісниця і кінь. І тоді українець (гиксос) Киян став володарем (фараоном) Єгипту. Немає сьогодні такої поважної книги, яка б, оповідаючи про історію Стародавнього світу, заперечила ці мої твердження. Науковці українського походження, які, втративши совість, служать за гріш нещасній Москві, Ватиканові та іншим чужим силам, на рідну історію дивляться чужими очима і тому глузують із тверджень моїх. Глузують, щоб тримати рідний народ у тьмі збанкротованих теорій і догм — недостойним способом заробляють на хліб щоденний.

5. Українці були натхненні своїм винаходом. В їх постало переконання, що їх ніхто не може догнати і від них ніхто не може втекти. Переконання, перевірене життєвими діями, збагатило новими чуттями їхню душу, їхні жили налилися могутньою енергією. Вони, володіючи організованим розумом, покорили простори Індії, Месопотамії, Малої Азії, землі єгипетські, фінікійські. Вони заселили Крит і Пелопонес. Дравиди Індії і негри Месопотамії вважали їх надлюдьми.

Досі на єгипетських гієрогліфах, на сторінках "Магабгарати", "Біблії", в мітології Греції притаєні імена винахідників колісниці. Вони відомі під ім’ям "ар’ї", "сумеріяни", "гіттіти", "гиксоси", "кассити", "мітани", їхні безпосередні потомки — українці. Щоб довідатися, чому вони (предки наші) були людьми великого творчого потенціялу, були людьми гармонійно розвиненими, цілеспрямованими, здібними творити пляни і їх успішно втілювати в життя, ми ознайомимося зі Святинею Мудрости Оріянської Волі.

6. Вони (предки наші) вміли (о, який це шляхетний талант!) свої почування, мислі, хотіння поневолювати. Чому Вони це робили — якими оправданими законами вони керувалися? Вони (життєрадісні, гомінкі, тугом'язі, багаті силою і глибокі розумом) були дітьми гостросуперечливих і гостроконтрастних чотирьох сил матері-Природи (Весна, Літо, Осінь, Зима).

Мати-Природа їх розчулила, розвинула їхню нервову систему. І навчила їх дисципліни: трудися літом, щоб не загинути взимку. Ті, що накази матері-Природи нехтували, гинули. Добір кращих людей світу жорстокий, але величний: дисциплінованим — життя, не дисциплінованим — загибель.

У країнах Півдня зима не була грізна — мешканці вічно зелених просторів не думали про завтрашній день. Їхня розумова діяльність не розвивалася інтенсивно тому, що життя від них цього не вимагало: харчі літом і взимку висять на деревах, лежать під ногами.

7. Вони (предки наші) на основі тисячолітніх життєвих досвідів устійнили закон, який був їхнім племенним "священним табу", що немає беззастережно вільної людини: а коли така між ними появлялася, вони її вважали вільною від Буття, тобто "божевільною" ("Богом звільненою"). Божевільний (вільний від життєвої мудрости) не здібний собою володіти тому, що він не вміє сам себе поневолювати. Він не придатний для організованого життя. Він був ровесниками названий словом "дурбала" (санскритське слово "дурбала" означає людину, в якої мислі і почування безвідповідальні).

8. В кожній людині закодовані лінивість, себелюбне збайдужіння, нахил до зрадливости, знахабніле дрібнодум'я, сліпа роздратованість, хижацька скупість. Що людина повинна робити зі силами, які її хід стримують? Вона повинна їх поневолювати, щоб вони не розкорінювалися в ній. Не поневолити їх -значить стати їхнім невільником.

Синоніми слова "самопоневолення" — самоопанування, самовдосконалення, самоконтроль, самовиховання, саморегулювання, самомобілізація свого "я", самоорганізація почувань і мислення. Самопоневолення — значить вільне формування психічної діяльности, свідомости, самоформування почуттів гідности і вольовости.

9. Самопоневолення відрізняє людину (гомосапієнс) від інших живих істот. Тільки людина володіє здібністю свідомо самопоневолювати себе. Коли б людина досягнула священних вершин самопоневолення, тобто самовдосконалення, вона б увійшла в німб Дажбожої довершености — вона б не хворіла, не мала б тілесних і душевних вад, її довголітнє життя було б натхненне світлою творчістю, немеркнучими подвигами, глибинними знаннями свого "я".

10. Вони (предки наші) вміли по-обрядовому (в натхненні священнодійства) поневолювати свої почування — вони плекали мистецтво почувань. Наприклад, юнак, в якого померла вірна кохана, вирішив добровільною голодівкою вшанувати пам'ять про неї. Юнки біля нього клали смачні харчі і напитки і вмовляли його йти у степ збирати квіти. Юнак, крім води, два тижні нічого не їв. Він довів, що володіє мистецтвом почувань і став у ряди кращих людей племени.

Вони (предки наші) вміли по-обрядовому (в натхненні священнодійства) поневолювати своє тіло. Наприклад, два юнаки попали до полону. Одного звільнили, але він сказав, що без побратима не хоче вертатися до рідних осель. "Чим докажеш, що він твій побратим?" — спитав вождь чужого племени. Юнак відповів, що побратим за побратима готовий віддати життя. "Життя? Віддай око", — сказав вождь чужого племени.

Юнак зворушено глянув на Небо, сказав молитву до Дажбога і стрілою сам собі виколов око. Чужоплеменники були здивовані священною вольовістю юнака і сказали: "Плем'я, яке має таких синів, непереможне! Вертайся з побратимом своїм до осель рідних".

11. Вольове плем'я вміло радісно само себе тримати у рамках тих племенних законів віри, моралі, ратних обов'язків, натхненними творцями яких були вони і їхні близькі і далекі предки. Хто не практикував будуючого самопоневолення, того мудреці племени звали "асвадіна".

Санскритське слово "асвадіна" означає людину несвідому (людину, яка не здібна бути свідомою, вона свої почування і мислі тримає поза рамками духовних і тілесних інтересів племени). Асвадіна — пустоцвіт, безкорисна людина.

12. Асвадіна отримав від племени життя, молоко, стріху, одяг, харч,захист від звірів, але він за всі ці дари нічого не здібний дати. Він порожній, як порожній горіх. Він своїм поводженням, хворим ставленням до організованого життя деморалізує ровесників. Він діє на них так, як діє на стадо вівця, заражена чумою. Він подвійно нещасний, бо він не свідомий, що він нещасний.

13. Духовний тато племени казав Асвадінові: "Ти отруєний хворою волею, іди у світ і там тобі буде все дозволено, не матимеш обов'язків, законів і наказів вождя. Ти хворий. І тому не здібний душею відчути, що вождь — душа і тіло наше. Вождь — учитель наш і ми його любимо тому, що ми любимо мудрою любов'ю самі себе, дітей своїх, діброви і ріки свої. Вночі і вдень вождь найчутливіший до справ долі нашої. І тому під час ратнього бою чужоплемінники зосереджують стріли на вождя нашого — хочуть на кий настромити голову його. Вождь — тато наш, а ми його діти, без тата ми сироти — ласа здобич для чужих племен. Асвадіне, іди геть із дібр племени нашого!"

14. Асвадіна був покараний волею. Живучи самітнім у лісі, він чувся невільником, голод і спрага мучили його. Він почав усвідомлювати, що був паразитом — живився скарбами племени рідного і зневажав святощі його. Він хотів вернутися, впасти на коліна перед вождем і гірко заридати і благати в нього найсуворіших наказів. Та було пізно. Він був спійманий чужоплеменними мисливцями; вони йому зв'язали руки, поклали йому на плече забиту козу, а потім, щоб не прагнув тікати, осліпили його.

15. Вони (предки наші) жили двома законами — наказ і виконання. І життя — це наказ. Юнак, одружившись, стає татом. Він сам себе поневолює наказом, і сам себе ощасливлює виконанням наказу. Роль тата диктує йому дбати, щоб діти мали стріху над головою, яка охороняє від дощів і звірів. І щоб вони мали харч і одяг, і вчилися ретельно виконувати накази вождя. Хто не вміє коритися рідним наказам, той стає рабом чужих.

16. Інший юнак, ставши татом, не хоче коритися диктаторським наказам матері-Природи, він лишає в лісі дружину з дітьми, залицяється до іншої юнки. Побачивши, що вона стає матір'ю, лишає її і шукає іншу. Юнаки вчаться володіти стрілою, вони на буйних конях скакають через вогонь, рів, кущі.

Вождь дає наказ спіймати юнака свавільника, який залишив жінок з дітьми у лісі і в коноплях жує сому (сім'я), живе хоробливим маячінням, закликає юнок споживати сому. Спійманого зв'язують — він має загинути, щоб душа племени була здоровою.

17. Свято Мага Врати (могутньої перемоги). Вождь кличе до себе того юнака, який нещодавно в бою з чужим плем'ям проявив подвиги. Юнак, обдарований талантом вольовости, стає перед вождем. Вождь помітив, що юнак під час ходу трохи горбатиться. Вождь наказує юнакові прив'язати до спини дошку, і так ходити місяць. Ходити треба рівно, щоб не змучувати легені, не втомляти серце, тобто, щоб передчасно не постаріти: оріяни вміють вдосконалювати красу тіла свого, красу почувань своїх. І в цьому таїна мудрости оріянської волі.

Юнак пострункішав, дошка, з якою він місяць ходив, була передана іншому. Юнак поставою своєю звеличує наказ вождя. Вождь помітив, що юнак вміє сам себе поневолювати (будучи голодним, не проявляє жадібности; будучи спраглим, він дає нагоду юнці напитися, потім п'є сам). Вождь робить юнака зятем своїм і проголошує його воєначальником. І каже: "Тільки той має право давати накази, хто вміє їх сам талановито виконувати. Тільки той має право вчити інших, хто сам натхненно вчиться".

18. Вождь (такі правила були в оріян, сумеріян, гіттітів) поділив юнаків на три групи. Юнаки, обдаровані вольовістю, — творять ратню силу. Вольова людина — улюблена дитина матері-Природи. Вольова людина вибирає мету, її вміє чітко уявляти і в борні здійснювати.

Вольова людина має внутрішню (душевну) приємність перемагати труднощі, і тому вона (самобутній аристократ духовний) ніколи не нарікає на тяжкі умови праці, життя, обставини. Вона не жебрає співчуття. Вона — коваль своєї подвижної долі.

Труднощі — це невибагливий харч, який гартує, збуджує, мобілізовує чуття і мислі вольової людини. Юнаки, які обдаровані прив'язаністю до землі (гіттіти їх звали людьми "Ма-За" (Матері Землі), творять стан хліборобів. Юнаки, які мають талант ремісничий, творять стан ремісників (колесників, ковалів, ткачів, чимбарів, зброярів, теслярів, мельників, будівельників). З трьох станів вождь вибирає юнаків, які проявили надзвичайний талант вольовости, талант організаційної мудрости і з них творить духовну, законодавчу і організаційну будову племени.

19. Вольовість — алмазний талант, який творить людину Людиною. Щоб бути письменником, малярем, треба мати талант. Вольовість — скарб цінніший, як талант. Талановиті люди, які не володіють вольовістю, не здібні свій талант розвивати.

Вольовість — властивість кори великих півкуль мозку. Вольовість розвивається там, де вона необхідна, або де її обрядово в народі плекають. Вольовість — властивість характеру, по якій пізнається ставлення людини до людини, ставлення людини до себе і до своїх завдань та оточення, пізнається вміння племени стояти на варті свого племенного розуму.

Стояти на варті племенного розуму — що це значить? Це значить керуватися переконанням — хто пристосовується до духовости чужого племени, той собі на шкоду відстосовується від духовости рідного племени. Хто лишає рідну духовість (рідну віру) і приймає чужу (чужу віру), той лишає все, що він мав в рідній душі найкраще і бере те, що в чужій душі найгірше.

20. Вольовість ділиться на дві категорії: вольовість деструктивного розуму і вольовість будуючого розуму. Вольовість з деструктивною ментальністю також корисна і особливо тоді, коли вона, як шпигун, діє в тилу ворога. Вождь племени їй дав завдання творити бунт проти рідних провідників: ширити між ворожими чужоплемінниками настрій асвадінський (руїнницький, ширити настрій хворої волі). Будуюча вольовість (вольовість властива людям аналітично-синтетичного розуму) потрібна для війська, яке творить державу, втілює в життя державнотворчі правила.

21. Шляхетна вольовість освячується чаром самопоневолення. Ще раз уточнюю, що самопоневолення — це воля для благородних почувань і творчих помислів і неволя для злих почувань і руйнуючих помислів.

Вони (предки наші) вважали, що тільки те плем'я вільне і тільки те плем'я знає, що таке воля і розуміє її святу природну мудрість, яке здібне само себе поневолювати. Вони жили законом: "Ми — плем'я внуків Дажбожих. Ми любимо багате і розкішне життя, о, наші степи найродючіші, наші ріки найсолодші, наші діброви найбагатші, але коли вороже плем'я вторгається на наші землі, ми палимо все — наші хутра і поля. Ми в собі поневолюємо почуття прив'язаности до розкошів — розкіш деморалізує воїнів, розніжує їхні ратні сили. Ми обезголовлюємо кожного, хто в часи племенного лихоліття (голоду, чуми, облоги) прагне на сльозах одноплемінників багатіти. Наш вождь іде з нами, він ділить з нами шмат хліба і спить у лісі на воловій шкірі, як і всі ми. Всі ми чуйні і збратані. Наказ рідного вождя — наказ волі, любови, слави. Наказ чужого вождя — наказ поневолення нас і збещещення любих дітей наших".

"Племена, які не вміють самі себе поневолювати (мають хворобливу прив'язаність до дорогих речей, до дому свого, життєвих вигід, смачних харчів — продажні. Ми їхніх воїнів підкуплюємо і вони роззброюють своїх одноплеменників, їхні вожді стають нашими рабами".

22. Найвеличніша будівля валиться, коли весняні води підмивають її основу, падають дуби столітні, коли їхні коріння втрачають ґрунт, гине отара оленів, коли кращі олені з отари забрані, а гірші (лякливі й повільні) спарувалися з самками — кволе покоління було розтерзане вовками.

Вони (предки наші) під час боїв з численними ордами Азії і з духовно-підступною агресією Візантії утратили стан вольових людей. Є в історії приклади, що народ, утративши провідну верству, із себе вилонював одиниць, які відроджували стан вольових людей. Але це траплялося тільки тоді, коли покорений народ жив у великих злиднях, біологічна потреба давала наказ єднатися -сліпо коритися наказам нового рідного вождя, або — гинути.

23. Русичі (Оріяни-Українці), які творили стан хліборобів, утративши провідний стан, утративши волю, відчули, що їм не треба брати зброю і йти покоряти нові землі, щоб рятувати дітей від голоду.

Родюча земля їх годує так, як і годувала. Данину вони давали для рідного провідного стану, а тепер — для хана Монгольської орди. Волхви, які вчили їх обожнювати рідних вождів і не коритися чужим, вчили молитися до Дажбога і стояти на варті рідних законів, були в лісах ворожими військами посічені.

Чорноризні зайди греки (гречини), які себе проголосили новими волхвами Руси, живуть під охороною монгольських баскаків. І речать русичам, що чужинець-юдеєць Ісус -"правдивий Бог Руси", "влада хана Монгольської орди — правдивим Богом дана", "смиренні — будуть спасенні і отримають царство на небесі", "вольові бунтівники — будуть обезголовлені і вічно перебуватимуть в пеклі". Ратна народна вольовість — єресь віри Христової.

24. Зайди (чорноризні гречини) юрбами лишали свої вбогі крейдяні землі і, як та сарана голодна, сновигали по вишневих багатих селах покореної Оріяни (України). Вони пили, їли, творили про себе думку "Божих людей" (смиренних афонських пройдисвітів).

У мирних заляканих селах (на спині канчук монгольський, на душі — хрест грецький) плекалося угодовське туподуміє — бери, "Божа людино", хліб, сало, віск, шкіру, телятину, масло і молися за мене, за спасіння душі моєї грішної, малої, жалісної, темної. І обороняй мене від всякого дідька, місце готуй для мене на небесі".

Мати-земля наша щороку родить щедро, є нам, є монголам, і є "Божим людям", гріх скупитися. І не треба нам думати (за нас думають "Божі люди", і зброї нам не треба (перебуваємо під опікою баскаків Монгольських).

У нас тиха благодать — вишневий садок, солов'ї, вареники, сметана, вишнівка, слив'янка. Повний шлунок клонить до лінивства, угодовства, себелюбного збайдужіння, мрійництва. Молодь, загіпнотизована магією чорноризників, іде в монастирі, щоб там упокорювати грішне тіло в угоду "Богові Христові".

25. Між покореними оріянами (українцями) в часи невільницьких століть виплекався тип споживацької людини, тип солодкої асвадінської волі-воленьки: моя хата скраю — нічого не знаю, терпи язичку — їстимеш паляничку, я людина мирна, в поті чола хліб здобуваю і всяке начальство почитаю.

Пристосуванці туподумні, збайдужілі христолюбці, дарма, що сила в їх воляча і на глибинах душі їхньої спить лев (лев оріянської волі).

26. Людина тоді стала людиною, коли вона почала сама для себе свідомо творити закони життя — закони самопоневолення. Постає питання — хто людину ощасливив законом самопоневолення — той, хто її любив, чи той, хто її ненавидів?

Людину ощасливив законом свідомого самопоневолення Дажбог (Датель Буття). Він їй (найулюбленішому своєму свідомому зернові) дав все, що на Небі і на Землі найвеличніше. Він їй дав свої неписані закони (Закони Правильного Мислення: правильне мислення натхненне і будуюче). Закони Рівноваги — духовна й тілесна рівновага розвивається тільки на волі). Закони Відчуття — правильне відчуття має та людина, яка дає волю світлим почуванням і поневолює в собі злі почування).

27. Там, де життя тяжке, постійно насторожене, де людині доводиться боротися зі зброєю в руках за хліб щоденний, постає впевненість у себе, повніє і вигострюється почуття організованости. Бо без організованости мисливець наражений на загибель. Північні мисливці не мають вишневих садів, пшеничних степів (вони вишень і пшениці й не бачили), тільки слухи є між ними, що є "страна, гдє всьо обильям дишет, гдє тєкут рекі чіще серебра!"

І люди живуть у тій "странє" перечулено гостинні. Вони не дбають про єдність між собою — вона їм не потрібна. Хліборобське життя не вимагає єдности в громаді, кожний хлібороб чується незалежним царем на своїй ділянці землі, громада йому не потрібна, він людина чесна: чесно дає данину ханові і церкві Христовій. Ті, що пробують для якоїсь "підозрілої" мети єднати громаду, вважаються бунтівниками. Монгольські баскаки їх зв'язують і вивозять в орду, піп каже: "Коріться, не бунтуйтеся".

28. Яка страхітлива злочинність — десятки поколінь людей оріянських (українських) були позбавлені права розвивати в собі життєстверджуючі імпульси вольовости. Їхня вольовість атрофувалася. Появилося патологічне порушення аналітично-синтетичної діяльности мозку, думання стало низьке і плутане. Зникло стремління поглиблювати зміст життя, у всьому всі бачили "волю Христову", якою по-шахрайському розпоряджалися єреї.

Глумитися над рідними богами і предками — ось та воля, яка їм була чужинцями дана і нещасні сміялися самі з себе, щоб лихо сміялося, щоб звеселити безпросвітність свою, і дехто й досі сміється.

Відійти від Законів Дажбожих, значить вивести себе з ритміки світу видимого і невидимого, значить душею меншати, розумом своїм себе обезвладнювати. Коритися вільно або невільно законам, які принесли на землю твою чужинці (наприклад, гречини, юдеї, латини, ляхи, москвини) значить зраджувати своє "я", значить відходити від законів матері-Природи, значить утратити здібність розуміти мудрість оріянської волі, значить біля чужих вівтарів спотворювати плід свій (любих дітей своїх).

Любити величну історію оріян, але не жити мудрістю оріянської волі, це значить мати асвадінську мораль.

О, болі душі моєї, о, неспокій розуму мого, я чую і бачу — змаліла людина оріянська, змаліла духом, змаліла вольовістю і помислами! Вона красиву вроду має, вона така пісенна, як її дніпрянські солов'ї, її мова, як шовкові трави, але її вольовість, її організаційнотворчі імпульси, її родова збратаність атрофовані і тому вона не здібна бути господарем своєї Вітчизни.

29. Як пізнати невольову людину — який у неї акцент мови і яка в неї поведінка? Невольова людина щиро, наприклад, бачить (підсвідомо, як дитина материнські груди відчуває), що моя наука — істина, якою я звеличую світогляд Рідної Української Національної Віри, добра справа, але вона (невольова людина) не здібна людину єднати з людиною, щоб жила добра справа.

В неї розвинене почуття непевности (невідомо чи з того щось вийде, поживу — побачу, поки що буду стояти осторонь, приглядатимуся, чия бере). В неї розвинене почуття лякливости (а хто тому Силенкові дозволив таку справу починати, може вона заборонена, хай мені покаже бумагу від уряду, тоді я подумаю).

В неї розвинене почуття хворобливої індивідуальности (Леве Силенко, ну як там твоя Рідна Віра? А? Може вип'ємо, не п'єш — значить не козак! Що ж, ти маєш своє, а я своє — вчора прибутковий бизнес почав і тому зовсім не маю часу національними справами займатися). В неї відсутня конкретна практична діяльність мозку (єднаймося, боронімо рідну мову, шануймо рідні традиції, все, знаєте, горе в тому, що ми не об'єднані, і світова політика не по нашій стороні). Творців тріскотливих гасел — багато, творців, які б мислі втілювали в життя — немає.

Там, де є об'єднана громада, є вождь, а тому що невольова людина не впевнена в собі, вона вquot;; font-size: 12px; душі має недовір'я до вождя. Він в її уяві -"свій холоп" і слухати його — справа принизлива. Їй не хочеться слухати й чужого вождя, але вона (по-рабському нарікаючи на долю гірку) кориться йому, бо чужий вождь обезголовлює непокірних, він має армію вірних солдат. А рідний вождь — людина, знаєте, слаба, ніхто його не слухає і тому він найблагородніші свої задуми не може впровадити в життя.

30. Що вчить людину неволя? Неволя — це школа, яка вчить людину піснями і віршами оплакувати долю і нарікати, що вона гіркая і по-жебрацькому просити співчуття, щоб на душі було легше. Неволя впливає на властивості невронів мозку, прививає комплекс меншої вартости.

Неволя спотворює ті благородні дари, якими мати-Природа обдарувала людину — творче мислення і творче діяння. Неволя вчить людину бути жебраком. "Нас лихі люди покорили і тримають в неволі, світе, співчувай нам! Боже, визволяй нас, єдність нам подай! Ми добрі християни, аж два обряди маємо — грецький і латинський".

"Ми дуже любимо наш рідний край. Шість мільйонів нас вмерло з голоду. Жалости ворог до нас не має, гинемо, як мухи на морозі, по тюрмах".

Невольові, сварливі й роз'єднані люди викликають до себе відразу у світі вольових: вольові люди, чуючи жебрацькі молитви духом зубожілих людей, кажуть: "Вибачайте, вас п'ятдесят мільйонів, і ви в неволі? Щось з вами не гаразд. Сьогодні народи одержимі боротьбою за джерела життя (за хліб і воду). Малі люди мало придатні для волі, вони не володіють собою. Ви хизуєтеся своєю парафіяльною християнською смиренністю, рабською побожністю. Ваш моральний товар на світовому ринку Мудрости, Сили і Слави викликає мовчазну погорду. Ви не вмієте самі себе цілеспрямовувати, організовувати, дисципліновувати. Ви не вмієте самопоневолювати набуті в рабстві навики".

31. Самопоневолення — аристократична філософія волі. Її ми втратили... Без неї ми не можемо бути повновартісними людьми. Слово "самопоневолення" асоціюється зі словом "неволя, і тому створює в людей невольових почуття переляканости. О, власне тому, що слово "самопоневолення" асоціюється зі словом "неволя", воно мудру людину мобілізовує. Воно стає її щитом, щоденно їй підказує поневолювати свої рабські вади, вчить її не забувати оріянського прислів'я: "Дай серцю волю — заведе в неволю".

32. Невдумливі люди бунтуватимуться проти самопоневолення, їх вабитиме, як комашку вогонь, "абсолютна воля". Тобто, "чарівна ілюзія". Ті, що проповідують "абсолютну волю", спекулянти або наївняки. Вони не знають, що абсолютної волі немає.

Земну плянету поневолює Сонячна система. Вона не дає їй можливости вийти у світ інших сонячних систем. Плянета Земля поневолює людину — плянета Земля не дає людині можливости вийти з орбіти Землі і чутися в інших світах так, як на Землі. Чуття, якими володіє людина і без яких вона не може бути людиною, поневолюють людину: спрага людині наказує йти до джерела, голод їй наказує вбивати звіра, мудрість їй наказує боронити Вітчизну.

33. Невдумливим людям розумні люди скажуть: "Самопоневолення, тобто духовнотілесна добровільна самодисципліна — шлях волі єдиноправильний і єдиноуспішний. Самопоневолення — це духовна вакцина проти неволі".

"Щоб людина не захворіла на холеру, в її кров вводять ослаблені бактерії холери. Тіло, перемігши малу дозу холерних бактерій, витворює в собі силу не боятися холери. Щоб поневолена людина (особливо та, що народжена в неволі) стала вільною, їй треба навчитися поневолювати ті навики, які її вчать миритися з невільничим життям".

34. Великі люди стали великими тому, що вони вміли свідомо поневолювати свої злі сторони характеру (лінивство, зневір'я в годину невдач, сліпу емоційність, прив'язаність до особистих життєвих розкошів, лякливість, рабську покірність, споживацьке ставлення до життя) і вміли вони свідомо виховувати в собі творчі достойні сторони характеру (цілеспрямованість, організованість, дисципліновану активність, послідовність, вольовість, непохитне прямування до мети, вміння перемагати перешкоди).

35. Щоб слово "вольовість" дехто не втотожнював зі словом "воля", зазначую, що слово "наполегливість" — синонім вольовости. Наполегливість мудра, тактовна й послідовна в досягненні мети — священна таїна успіху людини, організації, племени, народу.

Свідомість повинна свідомо збагачуватися навиками вольовости, вивчати психологію вольовости, джерела її самопоявлення і самозникання. Тому, що вольовість твориться під час змагань, потрібно культивувати спортові змагання, мистецькі (мистецтво слова, пензля, організаційного такту, краси духовної і тілесної).

Еволюція — це несвідоме й свідоме змагання. Постійно відбувається в рослинному, тваринному й людському світі змагання за продовження роду, за утвердження життя. Північні вторжники, знаючи, що почуття змагання існує в психіці кожної людини (тобто, почуття любови до себе) використовують його для своїх брутальних справ. Вони слово "змагання" знеславили так, як і слово "воля". Вони знеславили багато світлих навиків людських. Вони світлу любов до народу звуть "буржуазним націоналізмом". Одначе це не значить, що ми не повинні їх (навики) плекати, даючи їм правильні, матір'ю-Природою усталені поняття.

36. Живе ніким не спростована правда, що людина родиться вільною. Щоб оборонити свою волю, людина своїми мислями і почуваннями єднається з членами роду свого, з інтересами племени свого. Вона знає (добрим інстинктом відчуває), що тільки в спілці з однодумцями вона може розвинути себе, проявити свої мислі, свою особисту волю.

Наприклад, десять осіб — це десять окремих воль. Що треба робити, щоб вони могли творити подвиги, успішно себе в житті втверджувати і мати забезпечене майбутнє для себе й дітей своїх. Їм треба дати творчу ідею, і я їм даю науку Рідної Української Національної Віри — науку самопізнання і самоутвердження. Ідея — це поняття.

37. Щоб поняття втілювалося в навики людські, треба його оформити (треба дати йому організаційну будову), і я даю назву цій організаційній будові — Об'єднання Синів і Дочок України.

Не тільки ті, що організовані в Об'єднанні Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри, а й всі інші люди (люди чужих земель і чужих організацій), які об'єднані однією ідеєю, метою і спільним вольовим хотінням йти до мети, здійснюють подивугідні подвиги. І кожний з них вірить, що у волі організованих побратимів живе й частина його особистої волі, його особистих почувань і успіхів.

38. Справді, ти тільки тоді по-справжньому вільний, коли ти своєю особистою волею зміцнюєш волю народу свого і бачиш у волі народу свого частину своєї особистої волі. Твоя особиста воля так, як вітка в яблуні, розвивається у вільній волі організованих побратимів твоїх.

Об'єднання однодумців кероване і впорядковане об'єднуючими законами, наймудріший і найуспішніший спосіб оборони особистої волі. В цьому законі закодована первісна мудрість оріянської волі.

Коли твоя особиста воля з твоїх причин (з причин твоїх особистих переконань) не знаходить місця у волі твоїх об'єднаних побратимів, а перебуває вона у гнізді твого особистого "я", ти пропащий. Мудрістю організованої волі самодисциплінованих людей (рідних чи чужих) ти будеш бойкотований. Будеш покараний так, як буває бджоляний рій карає трутня, щоб забезпечити архітектоніку бджолиної трудолюбної родини.

39. Десять осіб — десять окремих воль. Що треба робити, щоб вони не були спроможні самі себе боронити і легко потрапили в кабалу до чужих людей? Треба їм дати десять ворогуючих ідей (різних суперечливих релігійних тверджень, соціяльних чи світоглядових понять) і хитро переконати кожного з них, що він має "свою ідею" боронити, бо вона єдиноправильна, а всі інші ідеї безоглядно поборювати.

Такі десять осіб будуть приречені на загибель тому, що вони навіть у ту годину, коли їм всім загрожує чужа сила, не здібні між собою договоритися про спільну дію самооборони.

Троє чужинців (об'єднані однією ідеєю перемоги) без особливих зусиль завойовують десять розсварених господарств. Між розсвареними завойовники легко знаходять коляборантів. Коляборанти упокорюють самі себе (братів своїх), щоб міцніла влада трьох вторжників. Хіба українці греко-католики не допомагали полякам здіймати голови з українців греко-православних. Хіба українці греко-православні не допомагали москвинам здіймати голови з українців греко-католиків.

Хіба українці, очаділі таким духом чужовір'я, мають дані бути вільними людьми. Ні. В них братовбивці проголошені церковними святими. Вони самі себе мордують, щоб догодити християнським катам.

В Об'єднанні Синів і Дочок України сьогодні плекаймо вольовість (високоморальну національну вольовість!) під гаслом організаційної дисципліни. Любімо дисципліну свідомо і гордо — дисципліна — це добрий дух організаційної живучости і могутности.

40. Дисципліна організаційна — це значить пошана до тих, з якими ти в організації працюєш, сумуєш невдачами і радієш успіхами, і пошана до тих обов'язків, які тобі організація доручає.

Організація це не група Михасів, Гриців, Стецьків, Марійок, які тягнуть віз тим способом, що лебідь, щука і рак, і нарікають, і зневірюються, що віз стоїть на місці.

Ні. Організація — це автомашина, яка мудрою головою складена із сотні частин, і кожна з них має своє місце і призначення. Гамульці не можуть виконувати ролю дверей, двері не можуть виконувати ролю колеса. Автомашина тільки тоді успішно йде вперед, коли всі її частини (важливі й менше важливі) гармонійно співпрацюють. І тому вони (кожна зокрема) цінні і своєю цінністю творять могутню силу (автомашину).

Організація, в рядах якої немає гармонійної співпраці її членів, нагадує ту автомашину, в якій колесо займає місце дверей, а двері — місце мотору. Тіло такої автомашини лежить на смітнику: ні вона, ні її частини не творять сили — вони дезорганізовані.

41. Вольова людина прагне мати організовану волю тому, що без організованої волі вольовість не творча. Вольова людина в борні з перешкодами, невдачами, поразками, зрадами завжди стає переможцем.

Вона світлою вольовою цілеспрямованістю лякає ворогів і чарує достойних приятелів. Утратити вольовість — значить утратити наполегливість. Без наполегливости ніхто й ніколи не досягав мети, не створював життєздатної організації, не виводив народ з неволі.

Ті, що під час труднощів, заколотів, поразок, помилок, невдач тануть, як віск на сонці, і розгублюються, не мають права звати себе шляхетними людьми. У всіх народів і в усі часи вони звалися негідниками, моральними споживачами. Моральні споживачі від побратимів вимагають співчуття, і в цей же час нарікають на них і їм ніколи не співчувають.

42. Вожді народу українського, щоб здобути в своєму народі стабільне довір'я і ним користуватися в час перемог і лихоліть, повинні не мавпувати чужі релігії, чужі соціяльні й політичні твердження і не вести свій народ до чужих мавзолеїв і вівтарів (до мавзолеїв і вівтарів Ватикану-Юдеї, Візантії, Московитії).

Вожді Народу Українського, натхненні Рідною Українською Національною Вірою — велетні Духа і Дії. Вони вміють самі себе поневолювати (вони самі собі наказують бути невсипущими, достойними духом і тілом).

Вони з погордою ставляться до особистих матеріяльних пишнот. Вони вміють карати зрадників народу, щоб здраствувала воля народу, і вони вміють в себе (в хвилину безвихідну) свідомо відбирати життя, щоб не бути в полоні, щоб бути світлим носієм звання достойного воїна Вітчизни.

Народ, в якого сини і дочки втратили вольовість, приречений жити в неволі. Плекання вольових Українських Людей справа така складна, що жодні ідеї її за тиждень здійснити не можуть.

Треба свідомо творити роди вольових людей (аристократів духа і чину). І з них зачати могутній стан, який би своїм життям (наявними життєвими прикладами) учив співвітчизників волі вольової, практичного мислення і вів їх по шляхах національних утверджень.

Коли її (тобто, вольовість) свідомо почати плекати між невольовими людьми (між людьми, які скалічені рабськими навиками), то щойно друге, третє покоління збагатиться чуттям вольовости і впровадить у життя новий характер народу.

43. Ми повинні все, що добре (корисне для наших життєвих успіхів), плекати свідомо — свідомо і практично думати про рідні святощі, про мудрість оріянської волі, свідомо і наполегливо втілювати в життя науку Рідної Української Національної Віри.

Коли свідомо набутий навик (наприклад, щоденна Молитва до Дажбога, щоденна праця на славу Вітчизни) увійде у світ нашої підсвідомости, ми станемо достойними синами і дочками Вітчизни по своїй природі (по складу свого характеру). У почуваннях наших, в уяві нашій, у радощах і смутках наших, в щоденній борні за життя відчуватиметься велич Українського Богатирського "Я" сама по собі, відчуватиметься без наказів, без умовлень і прохань. Бо вона складатиме сутність свідомого, несвідомого і підсвідомого буття нашого. І в цьому буде притаєна наша непереможня сила!

Між рунвістами є певна частина таких, які чудом (великим Дажбожим чудом!) успадкували дар вольовости від предків (оріян). З родин, обдарованих талантом вольовости, плекається новий вольовий тип Української Людини.

Рунвістом не може бути той, хто каже "почав був добру справу та й лишив її, бо думав, що вона легка". Алмаз тому є алмазом, що він діє там, де потрібна твердість. Є рунвіст-алмаз і є рунвіст-глина. І кожний з них сам ці свої властивості характеру демонструє.

44. Рунвіст — алмаз, це людина оріянської шляхетної гідности, втілення оріянської вольовости і світлої величі. Її ніхто не зневірить. Її ніхто не купить і не продасть. Ніхто не вторгнеться у святиню її палких переконань. Ніхто (жодні сили!) Її не перекличуть з фронту РУНВіри на фронт чужовір'я чи якоїсь плагіятської секти рідновірів. Її ніхто не вмовить діяти проти Об'єднання Синів і Дочок України (організованих визнавців Рідної Української Національної Віри).

45. Ніхто рунвіста, який є алмазом народної душі, не використає для того, щоб він чинив в ОСІДУ РУНВіри заколоти, розколи, чад зневірення, паніку, ідіотизм збайдужіння, охлялости. Алмаз завжди алмаз: і в золотих палатах і на смітнику, на волі і за ґратами, у годину похвал і зневаг. Він — Людина РУН-Віри. Вороги України Його бояться. Вони знають Його алмазну національну мораль, його непохитну вольовість. Вони знають, що він не дозволяє, щоб чужинці розпоряджалися Його життям і Його смертю.

46. Рунвіст-глина, це людина (коли на неї поверхово глянути) ніби й добра, улеслива, вміє особливо успішно влаштовувати для себе вигідне життя і цим хвалитися. І має замашки всезнайки, на словах — щира, на ділі — обмежена скупістю, хворобливим індивідуалізмом.

Він глина, з якої чужі обставини і споживацький спосіб життя виліплюють козлики. І спритні люди можуть його використати так, що він те, що сьогодні обожнює, завтра обкидатиме болотом. Присягу, яку він сьогодні врочисто складає, завтра її зрадить і в оправдання він буде мати сотню "аргументів".

Він казатиме: "Я за РУНВіру тому, що це добра справа, готовий боротися. Але я охолонув, бо все не так, як я хочу. Я б для РУНВіри багато зробив, але маю багато приватних справ і тому можу тільки давати поради під псевдонімом. Ніхто не бере до уваги моїх порад і я дуже обурений. Я проста людина, отже, я — народ і хай керманич слухає мене, як голос народу, а ні — значить ОСІДУ не має демократії".

"Та й взагалі, коли є РУНВіра, то ОСІДУ непотрібне! ОСІДУ — це організація, то хто ми тоді: партія чи віра? Ми ж віра, а не партія і ще скажу, що Квитків ОСІДУ не треба і статуту не треба. Бо всякий статут то поневолення".

"Взагалі, кожний може мати свою РУНВіру і свої бюлетні видавати, щоб була свобода преси. І духовних провідників не треба, політикою займатися не треба, бо ми віра, а не політична визвольна справа".

"І членських вкладок не треба, бо то виглядає, як у комсомолі, пожертв складати не треба, бо то нагадує парафію. Святиню будувати не треба, бо на те треба гроші, а ми їх не маємо і невідомо чи й матимемо. Кожний хай молиться в хаті, коли хоче і як хоче. Отже, як переконуєтеся, я за РУНВіру і за повну волю в ОСІДУ, і тому я не підтримую Лева Силенка. І ще хочу сказати таку думку, що РУНВіру не відродив Лев Силенко, РУНВіра була й п'ятсот років тому в Україні і тоді ми всі були греко-православними. І Сковорода, Шевченко, Франко завжди проповідували віру в єдиного Дажбога, про що й написано всюди в їхніх книгах. Отже, я ширю волю слова".

47. Справді, є воля і воля. Є воля, яка веде в неволю. Є воля, яка обороняє і будує волю. Є воля мудра і є воля глупа. Є воля вільна і є воля рабська. Є воля організована і є воля дезорганізована. Є воля рідна і є воля чужа. Є воля слова, яка людей єднає для святої мети і є воля слова, яка людей роз'єднує і розслаблює.

Є воля, яка глумиться з духовного порядку, з рідної віри і мудрости, і є воля, яка звеличує чужі віри і їхніх шаманів. Є воля, яка вчить раба звати рабство волею, о, слово "воля" — це вогонь, який одних гріє, а інших -перетворює в попіл.

Справа не у слові "воля", не у принадних криках про волю, а в тому, хто який вкладає зміст у слово "воля". Наприклад, москвини, вторгнувшись на землі України, вклали в українське слово "воля" москвинський зміст і тому така воля стала для українців ярмом.

Є воля Ватиканська, Греко-Православна, Мусульманська, Буддистська, Німецька, Москвинська — ці волі маніфестують свої творіння, добрі вони чи злі — не має значення. Вони чужі для українців тому, що в них немає змісту Українського "Я" (немає в них ні почувань, ні помислів, ні вболівань, ні радощів, ні інтересів українських).

48. Ми — рунвісти. Ми — духовні воїни РУНВіри. Творчу силу, яку нам дав Датель Буття (Дажбог), ми звемо Мудрістю Оріянської Волі. Ми не сироти Людства! У нас є свої розуміння волі, своя мораль волі, своя етика волі, своя душа волі, своє минуле, сучасне і майбутнє волі!

Ми ніколи і ніким не хочемо бути визволені і ощасливлені! Чужинці не сміють нам нашу волю давати, нам нашу душу дарити, нам нашу Вітчизну святити, христити, комунізовувати. І нам наших дітей не по-нашому вчити.

Воля — наша Рідна Духовна Мати. Вона нас родить. Вона нас творить достойними людьми і вона нас поневолює законами самопоневолення, щоб наша воля мала силу!

49. Гасла, препаровані чужинцями — "братерство двох народів" (українець — вівця, москвин — вовк), "слов'янські брати" (українець -Авел, москвин — Каїн), "соціялістична справедливість ленінська" (земля — українська, а пшениця, яка на ній росте — московська, голод — в Україні, а політика — в Москві), "ленінська національна політика" (на вулицях Києва — мова москвинська, в Москві — пам'ятник Шевченкові), "правдива релігія" (юдеєць Ісус, син юдейського царя Давида) — правдивий Бог України, грек і римлянин -правдиві творці "Божих законів", а українці — біблійне плем'я Яфета, яке в поті чола має орати, сіяти, жати і "творців Божих законів" годувати, і юдейському Богові Саваотові (імператорові неба й землі) душу довіряти.

50. Ми, рунвісти, покликані небом і землею всі ці гачки (підступні гасла, кинуті в море Українського Народу) виловити і жбурнути їх тим, які звуть себе "душехватами Ісуса", "чекістами Лєніна", "шамбелянами папи римського", "чоломниками Візантійщини"!

51. Ми натхненні й організовані Мудрістю Оріянської Волі. Ми володіємо духовним аристократизмом самопоневолення, ми достойні сини і дочки України.

Зміст нашого життя і нашої смерти, наше минуле, наше сучасне і наше майбутнє мають самобутній зміст нашого "Я" (зміст нашої душі, нашого розуму, нашої волі), ми — внуки Дажбожі!

ДЕНЬ 33

1. Наші предки мали культ Начальника Роду (Родоначальника). Родоначальника звали "Сур'я Орь", що значить "Сонячна Величність, Вельможність".

"Сур", "свар", "сур'я", "сура". Вглибимося у суть цих санскритських слів. "Сура" тотожне із "суна", "сві", воно означає "сила", "повносилля", "відвага", "вельможність", "мудрець", а "сур'я" — значить "сонце", "сур'я кала" (сонячне коло, цілодення), "сур'я дева" (сонце бог), "сур'я пашана" (сонцепошана, сонцеслужіння, культ сонця). Згодом слово "сур" наші предки почали вимовляти як "сар" або "цар" в значенні "осяяний", "сонячний", "єдиноуправляючий".

2. Слово "отаман" наші предки (клясичний санскрит) вимовляли як "ітіман", "атіман", "атман". Знаходжу в "Рик Ведах" "атман" в значенні "душа", "вільна душа", "незалежність", "рух".

Входячи у старі нетрі Індо-Европейської філології, я бачу, що слово "ітіман" (ведучий розум) вживали оріяни (в Оріяні-Праукраїні) ще перед постанням Індо-Европейської раси, тобто сім тисяч літ тому, старотевтони (німці) казали "атум", англо-сакси "адгм", старогреки -"отиос".

Та всі ці твердження не віддзеркалюють "ядра" цього містерійного слова, і тому я примушений всесторонньо шукати таїни його первородности.

Слова "іті" і "аті" означають "іти". "Ман" старе, як світ розуму, означає наше "ман" (манити, проявляти розумову спритність).

"Ітіман" відоме в санскриті в значенні "той, хто розумно веде", він "отаман". Західні европейці кажуть "мен", "ман".

3. "Гетман" тепер пишуть як "гетьман". Слово "гет" — ровесник "іті". Воно багате різними вимовами — "гет", "гат", "гата". Нині ми кажемо "гатити", "гатить". Наші предки під словом "гат" розуміли "наступ", "могутній рух вперед", вони були "Гіттітами".

Той, хто має добре розвинене почуття асоціятивности, по філологічному нюхові відчує, що й англійці вживають слово "гіт" майже в цьому значенні.

Я знайшов у "Магабгараті" слово "гатия" в значенні "биття", "знищення", у "Рик Ведах" "гата" (вдар), "гатака" (вдаряти, гатити). Слово "гаташва" (той, хто вбив коня), "шва" (кінь, "шва" тотожне з нашим "лша", лоша).

"Гатавір'я" — людина, яка загубила натхнення (інспірацію). Слово "віра", "вір'я" наші предки вживали в значенні "відвага", "натхнення", "благородна задушевність".

І нарешті входимо в ядро мети. Слово "геті", "гет", "гету" означає, наприклад, у "Рик Ведах" "озброєний наступ", а в "Магабгараті" -"вогниста зброя".

"Гетувід'я" — значить утверджувати знанням, а "гетувакана" — утверджувати промовою, "вакана" (ваакати, ваакає, промовляє).

Слово "Гет Ман" означає "Наступаючий Розум", "Проявляючий Мудрість". В часи Жовтневої революції в Оріяні (Україні) духовні раби (брати-чужовіри), чадіючи несвідомістю, репетували: "Не треба нам гетьманів, не треба нам царів, не треба отаманів, обрядів і богів!"

4. А що ж вам треба? Кріпацький колгосп імени ренегата Хрущова, імени грузина Сталіна, імени жида Хатаєвича, імени тунгуса Постишева, грекині Паші Ангеліної, москвина Олекси Стаханова, німця Ернеста Тельмана і масові могили винницькі, в яких лежать діти і матері, дротом пов'язані, в затилок постріляні, і мільйони дітей, жінок, юнаків і юнок, конаючих на чорній (на найбагатшій у світі землі) у муках голодної смерти, і "геніяльний вождь світового пролетаріату Ленін", і демократична екзекуція ЧЕКА — ГПУ НКВД -МВД?

"Гетмани, гетмани, якби то ви встали, встали, подивились на той Чигирин, де ви панували". Вони в граді Кия не панували? "Грязь Москви, варшавське сміття ваші пани -ясновельможнії гетьмани!"

5. Москвини в 1613 році, вибравши москвина (сина патріярха Філарета) Михаіла Романова царем Московитії, вдарили перед ним доземні поклони і "возопили": "Бог на небі, а батюшка-цар наш на землі! Царюй над нами, бо ти наш! Нам "нужен строгий начальник" для "покорєнія нових земель і народов"".

Московський патріярх Філарет, взявши "Євангелію", прочитав московській еліті такі значущі слова: "Я сам бажав би бути відлучений від Христа за братів моїх, рідних мені по тілу" ("Євангелія", П. св. а. Павла до Римлян, 9-3).

Патріярх Філарет започаткував суто московське розуміння християнізму. Християнізм став не метою, а слухняним знаряддям в руках майстрів московської імперії. Історія вчить, що лише таке поняття віри Христової корисне для державотворення.

Виникає питання: хто москвинам шепнув,що для творення держави (будь-якої держави) необхідний культ провідника (царя, воєначальника, вождя)?

В анналах історії занотовано, що архітектами москвинського державотворення були рідняки з роду хана Багрі Мурзи, що тоді поселилися в Москві.

Монголи-радники ствердили, що там, де в родині немає культу батька, легко навіть мудрих синів розсварити і їхніми господарствами заволодіти.

Культ батька (батюшки царя) став твердим хребтом, на якому виросла, встабілізувалася і швидко змогутніла Москвинська імперія. Ті, які житимуть сто літ після моєї смерти, знатимуть, що вона в мої дні однією ногою стояла на Курильських островах, а другою — в Берліні.

Якщо латинське "культус" означає "піклування", "поклоніння", то ми звернемося, наприклад, до гордих англійців, які теж лише тому, що плекали культ провідника (короля), стали великим імперським народом.

Слово "маєсті" походить від "маґнус", а "магнус" від санскритського (праукраїнського) "маг", "мага" (могутність, мужність, величність, сила). Маєсті — незалежна сила, авторитет, достойність, "воршіп", шанування, культ особи, поклоніння, шаноба).

6. Коли впаде в Англії культ провідника (культ короля, лорда, в домініях — культ губернатора) впаде Англія, впаде дисципліна англійського розуму. Немає дисциплінованого розуму — немає будівників держави.

Англійці вірять — народ не може жити без провідника так, як не може жити рій бджіл без матки. Історик нотує, що "англійці своїх монархів (єдиностаршин) утримують, слухають їх, поклоняються їм і вимагають такої ж пошани від інших.

Вони в народному славні просять "Боже, хорони короля". Вони вірять, що коли король чи королева будуть жити і володітимуть ними, то все інше станеться само по собі.

Вони не моляться за свій народ, за військо, уряд, тільки — за короля. Вони вірять, що так довго, як будуть вони мати короля, матимуть силу, волю, і пошану між народами". В їх "маєсті" — субстанція незалежної сили.

Вони (англійці) вірять, що вони колонізували Австралію, США, Канаду, Нову Зеляндію, Південну Африку лише тому, що в їх розвинений культ провідника (культ англійської дисципліни).

Дисципліна — не нагайка, приниження людської гідности, а внутрішнє покликання людини, яка має культурну мудрість. Армія, в якій немає культу провідника, не здобуває перемог.

Вінстон Черчіль сидів у парку, грівся в проміннях осіннього сонця і приглядався до будови монументу (величного пам'ятника) в честь його особи. В умінні творити культ провідника проявлена володарська мораль, творча і мобілізуюча геніяльність англійської нації.

7. Як знищити СССР? Поваліть культ Лєніна і культ генерального секретаря компартії СССР, і ця понура "тюрма народів" розвалиться. Жодна газета, жодні збори, мітинги, конгреси, з'їзди не мають права щиро чи нещиро, правдиво чи неправдиво критикувати, учити "генерального секретаря компартії СССР". Чому?

В психіці москвина стоїть "порядок" вище "правди" і вище "мудрости". Критика "генерального секретаря компартії СССР" започаткувала б хаос в рядах партії, в державній машині — почалася б громадянська війна і прийшов би розпад імперського СССР.

Компартія СССР, борючись з феодалізмом, найбільше критикувала царя. Чому? Знищити авторитет царя в масах, значить деморалізувати армію, міністрів, завалити царську систему державного життя.

Римська імперія впала не тому, що патриції пили і любувалися німфами, лінилися в розкошах, а тому, що всюдисущі одержимі інтернаціональні громади християнські, ідучи на смертні муки, не визнавали культу імператора і запопадливо творили культ Христа. Їхня фанатична вірність культові Христа мобілізувала їх, привела їх до сили, перемоги, слави. Зникне між християнами культ Христа, прийде присмерк християнської релігії.

8. В католицизмі існує многовіковий культ папи — культ духовного провідника світу католицького. Католики обожнюють папу, щоб бути католиками. Ними керує "Святий Отець Папа Павло".

Тібетці вірять, що ними керує "Святий Далай Лама" (син звичайного тібетського пастуха, якого тібетці в день смерти старого Далай Лами, взяли з колиски щойно народженого. Вони вождя плекають з повиточка).

Впаде культ папи римського — впаде католицизм, і тоді жодна сила не поставить його на ноги. Майстри католицизму про це добре знають.

В ізуїтському ордені лицарів Колумбуса освячується мечами культ провідника. Були часи, що рясно летіли голови з плечей тих вірних католиків, які, належачи до ордену, не розуміли таїни організаційної могутности і відважувалися правдиво чи неправдиво критикувати володаря ордену ізуїтів: всяка критика провідника сіє в ордені зневір'я, нарікання, охлялість, руїну ордену.

9. Знищити в Китаї культ Мао Дзе-дуна — значить знищити червоний Китай. Немає маодзедунівських гасел, вчень — немає китайського націонал-комунізму. Знищити в Японії культ мікадо (єдиностаршинство божественне) — значить деморалізувати розум Японського народу, посіяти в його рядах хронічні роздори, заколоти, недовір'я японця до японця.

В школах Японії молоді покоління (в цьому містерія духовного моноліту нації, її творча ініціятива і "родовий зов крови") вчаться вірити, що "мікадо — син Божий" (японець — син Божий), "японська нація має божественне походження", окремі японці (з дипломатичних міркувань) стають християнами, і вони в дипломатичних корпусах Европи зазначують, що в Японії теж є християни.

10. Немає на світі такої могутньої релігійної секти, в якій би не було культу духовного провідника, незалежно від того чи та секта християнська, буддистська, мусульманська, брагманська.

Там, де немає культу провідника (трестом організаційного мозку створеного), немає релігійного об'єднання, а коли й є, то воно явище кволе, нежиттєздатне, приречене на загибель.

Особливо масони, як люди творчої сили і священної духовної дисципліни, звеличують культ провідника ритуалами; вони (майстри монументальних плянів і їх втілень) добре знають, що коли б в них не було культу провідника (великого майстра), вони перестали б існувати. А коли б й існували, то не мали б жодного впливу на політичне, економічне чи духовне життя оточення.

Той, хто обмовляє, при людях критикує справедливо чи несправедливо таїни великого майстра, не може бути каменярем (масоном), він вважається руїнником "каменярської будови".

11. В США чітка архітектоніка державної машини, дарма, що велика свобода в цій країні часто дає свободу валити свободу. Вулиця — їй все дозволено; охлократія не має культу провідника.

В США, починаючи від Великого Масона — президента Георга Вашінґтона, звеличується культ провідника (президента).

"Чи діждемося свого Вашінґтона?" Не діждемося. В народі, який має неорганізований розум, не може появитися "Вашінґтон з новим і праведним законом". Тільки в доброму саду визрівають добрі овочі.

Від культу провідника треба починати сподіватися "Вашінґтона з новим і праведним законом". Вашінґтон — діямантний овоч дисциплінованого (великого англійського) народу, дарма, що він адміністративно відійшов від Англії. Він відійшов від Англії, щоб творити нову державу на основах англійської духовости, англійської культури розуму.

12. Коли б Олександер Македонський на "всенародному мітингу" не був в Атенах проголошений (так як Христос в Нікеях) "сином Божим", якого, як запевняли архиєреї, "непорочно народила діва Олімпіяда", коли б імператор Риму не вважався "сином Божим", коли б москвини не проголосили Лєніна "вождем міжнародного пролетаріату", а Москву, де в гробниці лежать його мощі, Меккою "світового комунізму", коли б німці не вважали Адольфа Гітлера "Вибранцем Провидіння", а сонячний день — "днем Гітлера", коли б французи не вважали гробницю Наполеона "святощами Франції", не мали б їхні нації історії могутньої, не було б великих світових падінь і піднесень, поразок і перемог, не було так званої "весни народів".

13. Містика культу провідника — таїна, схована в ірраціональному (але творчо-будуючому) підсвідомому (не охопленому розумом) світові достойної людини.

Знайомлячись з життям напівдиких бразилійських племен, помічаємо, що в них існує культ провідника (він їм даний матір'ю-природою так, як даний роєві бджіл). Приходило звиродніння: люди йшли по джунглях в розбрід, коли був убитий їхній провідник (субстанція їхнього духовного і тілесного "я").

Лєнін міг легко опанувати революційну ситуацію на просторах Московської імперії не тому, що він був "геніяльним" (немає такого генія, який би запріг щуку, рака й лебедя й приїхав до кума в гості).

Москвини були сотні літ муштровані в дусі культу провідника (батюшки-царя, начальника). Сів Лєнін на царський престол — він красний цар, цар пролетарської революції. Москвини беззастережно виконують його накази, директиви. Він живе у царських світлицях Кремля. То тільки "ми говоримо — партія, а розуміємо — Лєнін" (В. Маяковський).

14. Отаман Петлюра (не лише Петлюра! Був би на місці Петлюри Вашінґтон, Наполеон, Гарібальді, Гітлер, Муссоліні, Лєнін, мітичний Мойсей і півмітичний Індра) не міг (і ніхто з перечислених провідників не міг би) мобілізувати народ, в якого недисциплінований розум, утрачена національна мораль, зниклий культ провідника.

"Немає царя? Значить кожний тепер буде царем на своєму подвір'ї" — голосив гоголівський Солопій Черевик, співаючи "сам п'ю, сам гуляю, сам стелю, сам лягаю".

"Петлюра"? Та ж це син полтавського візника! А ще й пнеться в отамани?! От нахаба, скромности не має! Гетман Скоропадський — лакиза, денщик "його імператорського величества" хапається за булаву! Нахаба, робити не хоче, бери рало, ори, сій, міси глину, в поті чола хліб здобувай, не будь Хамом!

15. "Піп казав, то воно й правда, ми з роду Яфета походимо, так бо написано й в "Історії Русів". Яфет, гречкосій, тяглова сила. Сем — знавець Божих справ, а Хам — начальник. І коли воно так і в "Біблії" написано, то хіба може бути з наших начальник? Хіба що нескромний хтось появиться, нероба і владолюб".

"Ото ж — чужі пани, то Хами. Божі промисловці — жиди, греки, латини, то Семи, а ми — Яфети. Ми тутешні споконвічні "настоящі Яфети". І трохи хахли, і трохи малороси".

Ті, що пішли з Петлюрою і Скоропадським, кращі люди України. Вони в нерівному бою боронили Її святу Честь. Чи справді ми були споконвічними яфетами? Чи справді ми ніколи не мали дисциплінованого розуму — культу провідника?

16. "Де, княже, твоя голова поляже, там і ми свої положимо", — говорили воїни Святослава в найскрутнішу годину ратного бою. Чому вони плекали культ рідного провідника? Тому, що вони не були зіпсутими людьми; вони жили підсвідомими (природою регульованими) законами збереження роду свого.

Вони вважали самі себе внуками Дажбожими (внуками Дателя Буття Земного і Небесного). Вони знали, що коли не поклонятимуться рідному братові (згусткові мудрости і душі народної) володареві Святославові, то тоді їх покарає Дажбог "затемненням глузду". Вони утратять культ володаря (того, що їм дарує волю), і тоді виникне "смута" — кожний хотітиме бути провідником, а тому, що кожний не може бути провідником, армія поділиться на десятки ворогуючих груп, які самі себе зацькують, самі себе помордують, самі себе завоюють, відкривши шлях на свою вітчизну для різних мандруючих орд.

17. Впав на Русі (Україні) культ провідника тоді, коли князь (цар) Володимир довершив самоприниження Руси (України), впав він на коліна перед чужинцем (чорноризним шаманом-греком). Тоді впала "карна" (кермо, символ-маєстат влади незалежної) і покотився від селища до селища Жля (жаль, сум). І впала "мага" (могутність) у жилах внуків Дажбожих, впала дисципліна (латинське "дисципліна" означає "навчання") народного розуму і народного почування.

Впав на Русі (Україні) культ рідного провідника тому, що на його місце прийшов культ чужого провідника (ритуальний культ грека — митрополита, обожнюючий культ юдейця (Бога), канонізований культ чужих матеріяльних і духовних творінь — шкідливий для українців культ бездумного чужопоклонства.

18. Грек на Русі (Україні) ганьбить її вождя (царя). Грек (київський митрополит Константин) у 12 столітті віри Христової в Києві проголошує "анатему" ("анатема" означає "прокляття", "відсилання до Диявола"). Ні, це не була "анатема", а ганебне знищення залишків культу рідного провідника в народі нашому.

Кого грек (митрополит Константин) в Києві "відіслав до Диявола" і чому, і чому про це мовчать нині сліпі славителі віри греко-православної? Грек "відіслав до Диявола" перед образами грецьких святих князя київського (царя) добротного Із'яслава Другого (1146-1154) за те, що він відважився видвинути на київського митрополита монаха — русича Клима Смолятича і не хотів бачити в Києві грека митрополитом.

19. Цар Із'яслав другий "відісланий до Диявола", цар Володимир проголошений святим, незважаючи на те, що він замордував князя Рогволода, його жінку і його юних синів, щоб заволодіти тілом милолицьої і русокосої Рогніди. Грек в Києві ставить своє грецьке "я" вище віри Христової, і в цьому українці бачать святість і мудрість грецьких тлумачень християнізму. Яка ганьба — яка осоружна мораль чужовір'я?!

Чую, що стомлені брати-чужовіри речуть, що многовікове українське горе в тому, що їхні провідники малограмотні, неморальні, розпусники, нечесні, самолюби, нескромні, самохвали і тому немає в народі до них пошани (культу), а коли й є, то без температури, не виходить той культ з потреб душевного благородства.

20. Що ж — Гітлера звали "малограмотним фельдфебелем", Гітлер не мав ні вищої освіти, ні визначних професій, хотів бути малярем — не мав успіху, хотів бути співаком — не мав успіху.

В біографіях занотовано, що "Наполеон — неморальний корсіканець, хронічний боржник, жорстока потвора, яка розстрілювала парижан з гармат прямої наводки".

Есери звали Лєніна "розпусником — рознощиком венеричної хвороби", "партійним диктатором", "німецьким шпигуном". Націонал-соціялісти Німеччини вважали Франкліна Рузвельта "дегенеративним паралітиком", "Юлій Цезар — шизофренік, владолюб, статевий маніяк". "Мусоліні — розпусник, гультяй, владолюб, позер, демагог".

Найбільший юдейський цар (гордість Юдеї) Давид був криміналістом, змовником; він, щоб заволодіти красунею Бетшебою, організував вбивство її мужа — воєначальника Уріяга. Єгова картав премудрого царя Соломона, що він має слабість до красунь — чужинок, які йому зовсім "ум збаламутили". Цар Петро Перший (гультяй підмосковського німецького села Кукуй, де йому німці самі підготовили свою найкращу "медхен" (золотокосу Анхен Монс), щоб славилася "німецька кров", здібна запаморочувати голови провідникам.

Петро Перший особисто знімав косою голови на площі (на сучасній Красній площі Москви) тим бунтівникам довгобородим, які були живими закопані в землю по шию.

21. Чи всі основоположники — творці релігійних рухів, були всіми люблені? Знаємо, що тесть Гаутами Будди, цар Супрабудда, звав Будду "неморальною потворою" і робив на нього "замах" за те, що він лишив свою дружину (чарівну принцесу Ясодгару) з немовлятком і пішов у мандри "пізнавати мудрість життя". Буддисти Будду обожнюють.

Ісуса звали безбожником, лжепророком, бунтівником, обвинувачували його за приятельське ставлення до відомої розпусниці Марії Магдалини, казали, що коли б він "був пророком, то знав би хто й яка се жінка, що торкається до нього", "цілує його ноги (семітський спосіб проявлення кохання, — примітка моя) і мастить миром" (Лука 7, 38- 9). Могамета звали "неписьменним галюцинаційцем, маніяком жадним влади, жорстокою людиною". Він написав (йому викарбували) на перстені, який він все життя носив, відомі слова "Немає Аллаха, крім Аллаха, а я його Пророк"!

Зі всіх перечислених державних і релігійних провідників ні один (через нескромність) не підходить для українців (братів-чужовірів), очевидно, крім Христа і князя Володимира?

22. Я зазначую, що незважаючи на те, що в біографіях провідників багато "тіні" і "плям", вони були і вічно залишаться великими і неповторними провідниками Людства. Всі вони мали більші чи менші вади (а хто їх не мав) тому, що вони були дітьми Людства, яке багате на любов і ненависть, на святість і гріхи, на добро і злочини.

Історія оцінила кожного провідника не по тому, які він мав чи не мав вади, а по тому, що він за своє життя створив. "Великі вади, — каже психолог, — їх роблять великими".

Легко можна помітити, що мудрі народи не добачають особистих вад своїх провідників, стараються приховати так, як порядний син Сем приховував-прикривав "соромне тіло свого батька Ноя", коли він лежав п'яний, і виносять на арену життя лише їхні нетлінні плоди чину, духа, мудрости, енергії.

Провідник — людина Земної плянети: коли він з однієї сторони освітлений, то з другої притемнений так, як місяць і наша прекрасна земля.

23. Я хочу вільно пасти тонкорунне стадо на безмежних, щедро скупаних у сонці, степах моєї Херсонщини. Воля там, де живуть її одержимі оборонці. Волі не можна ні випросити, ні вимолити. І рабством здобути її не можна. Вона родиться із згустків найблагороднішої крови, пролитої з любов'ю до неї.

Я хочу, щоб з нектару науки моєї скресла іскра і впала в душу мого внука і він, збагатившись інстинктом самозбереження, здисциплінував свій розум.

Я хочу, щоб він став струнко перед рідним провідником (рідним по тілу і по вірі) і сказав: "Моє життя в твоєму розпорядженні, веди, володарю. Веди, щоб я перед жодною чужою силою не стояв по команді струнко. Я готовий виконати твій наказ точно і беззастережно.

Виконуючи рідний наказ рідного провідника, я виконую наказ рідного сумління. Я вчу свій розум дисципліни — значить я вчуся волі і перемоги, й тому розкошую. Розкошує мій розум і моя душа, бо я — лицар Дисципліни. Дисципліна, керована самосвідомістю, наука всіх наук життя.

24. "Володарю, коли я впаду в степу і кров мого серця оросить колосся життя, я стану казкою. Я стану інстинктом самозбереження народу. З моєї крови квітнутимуть сади волі, запалають маки юних надій, постане в народі легенда безсмертних. Народ, який родить безсмертних, — безсмертний! Я вибранець достойної смерти, яка лякає вибранців недостойного життя. Ті, що достойно вмерли, панують над тими, які недостойно живуть!"

25. Карл Маркс не був демократом. Він вірив, що "цілі можуть бути досягнені тільки насильственним поваленням всього існуючого ладу" ("Комуністичний Маніфест"). Він хвалив Запорозьку Січ, що вона демократична і гудив царя Московського, що він деспотичний.

Московський деспот "пообідав" на Запоріжжі. Запорожці знесилилися, їхні демократичні провідники стали "царськими дворянами". Достойніші не скорилися і були обезголовлені, або — ув'язнені. На їхній землі німець картопельку садить, з гіркотою в душі писав Тарас Шевченко.

Чому запорожці не створили культу провідника-державника, чому не стали творцями многовікової держави, імперії? Чому вони були тільки оборонцями "віри православної", "вольностей косацьких?"

Тому, що вони, вибравши отамана, мазали йому голову болотом, щоб "не зазнавався", тобто, щоб провідник знав, що запорожці, викрикуючи інше ім'я, підкинуть шапки вгору і виберуть нового отамана "слухнянішого".

Коли новий отаман надоїсть, продадуть його перед боєм чи після бою. Чи можуть такі месники мати провідника (архітекта держави)? Ні. В їх недисциплінована мудрість. Там, де покірний провідник і непокірні йому підлеглі, немає дисциплінованої мудрости.

Українці (єдиний народ?), який віддавав своїх провідників катам на катування, кажучи: "Другого виберемо, а ви цього катуйте. І за це нас, християн православних, звільніть з полону, вельми хочеться йти додому в наші теплі хати".

26. В 10569 році Дажбожому (в 1569 році християнському), під час тимчасового перемир'я, польський провідник Жолкєвський звернувся до козаків, сказавши, що вони отримають "добре життя", коли видадуть в польські руки своїх рідних безстрашних провідників.

Козаки (ревні оборонці грецького православія) підступно пов'язали провідників Наливайка і Шаулу, і віддали їх на смертні муки польському провідникові Жолкєвському. І вже вони хотіли вертатися під теплі стріхи.

Польський провідник Жолкєвський прийняв зв'язаних українських провідників Наливайка і Шаулу з рук українських і наказав своєму війську посікти на капусту двоноге "бидло", яке свою шкуру рятуючи, продає рідних провідників.

Різанина була велика. Обеззброєних "козаків так рубали немилосердно, що на милю, а може й на більше, труп лежав на трупові, оповідає поляк" (М. Грушевський, "Історія України", Вінніпеµ, Манітоба).

Немає на світі такого народу, який би мав пошану до тих, що продають рідних провідників. Горді і дисципліновані народи Евразії ознайомлені з історією Наливайка і десятком таких, як він провідників українських. Як люди звуть тих синів, які свого тата зв'язали і продали в неволю, щоб купити собі волю чи влаштувати вигідне безтурботне життя?

27. Провідника Наливайка (українського мудрого і безстрашного провідника, проданого українцями) поляки катували дванадцять місяців, "випитуючи про його зносини з сусідніми державами і різними людьми" (М. Грушевський, "Історія України", Вінніпеµ, Манітоба).

Поляки відрізали Наливайкові руки, ноги, і відрубали голову. Поляки твердять, що Наливайко, підпливаючи власною кров'ю, мав велику спрагу, але води не просив.

Інші польські літописці зазначують, що український провідник Наливайко був посаджений на розпеченого залізного коня, на його змучену голову була надіта колюча залізна корона, на якій написано "Krol Ukrainy".

Які малі муки переніс Христос ("цар юдейський"), порівнюючи з муками Наливайка ("царя українського")?

"Цар юдейський" мав біля себе декілька людей, які в душі співчували йому, біля нього була Марія-Магдалина, добра жіноча душа. "Цар український" мучився, не ждучи ні від кого ні співчуття, ні рятунку. Він -"Krol Ukrainy".

Коли нехристияни продали Христа — це справа одна. Коли християни продали християнина-провідника — це справа друга. Де ганебніше моральне падіння?!

28. Агенти Московії, використовуючи недисциплінований розум Українського Народу, підмовили в Кам'янець-Подільському озброєну охорону отамана Петлюри, щоб вона схопила провідника Петлюру і перейшла на сторону Лєніна. Охорона була своєчасно роззброєна. А коли б ні? Петлюрина охорона зв'язала б Петлюру і відвезла б його в Московію, як дарунок для "красного царя", був би новий провідник Наливайко.

В Україні були такі часи, що ніхто не хотів бути провідником визвольних бунтів — найстрашніше осиротіння народу. Людина, що мала здібності вести народ, ішла на службу до чужинців, або казала: "Рідні мої, я люблю вас, але ж ви раби проклятущі, після бою всю вину складете на мене і віддасте на муки катам, щоб відкупитися. Ви вибираєте мене, щоб потім кпити з мене, що я не погоджуюся з вашими порадами. Як же маю поступати? Десятки порад і кожна з них має протилежну дорогу. Ідіть в розбрід. Тягніть ярмо, хай свистять батоги по ваших спинах рубцьованих. І мовчки чухайте чуби".

29. Крапля крови з серця Наливайчиного перелилася в серце моє, і думою ожила. Як освіжити душу народу? Як здисциплінувати розум народу?

Я видачу рідних провідників (в руки чужі на муки смертні) проголошую душевною хворобою зхристиянізованої української нації. Українці, які лишають чад чужовір'я і вертаються до реформованої віри внуків Дажбожих, утвердженої в "Мага Вірі", повинні пам'ятати, що разом із залишенням чужовір'я, вони повинні залишити й інтриги проти рідних своїх провідників.

Впроваджую в життя щорічне влаштування смутку. ("День затемнення глузду"). Всі визнавці РУНВіри п'ять хвилин стоятимуть, мовчки похиливши голови.

Рунтато вичислюватиме жахіття відомих історичних фактів продажі українцями своїх провідників, кревняків, діячів. Висітиме образ провідника Наливайка. Наливайко зображений на розпеченому залізному коні — на його голові колюча залізна корона, з-під корони по скронях струмує кров, кривавиться напис "Krol Ukrainy".

З0. Ми, підходячи до Наливайка, говоритимемо: "Вірний і рідний наш провіднику, прости нашим нерозумним предкам. Зніми з наших душ їхні непростимі чужовірні гріхи.

Ми в сяйві РУНВіри шануємо культ провідника так, як шанували правдиві внуки Дажбожі — воїни Святослава, так, як шанують діти тата".

Рій Родинного Вогнища (Станиця ОСІДУ) вибирає явним або неявним голосуванням провідника. Рій огортає його культом, піклуванням, і цю організаційну обрядність творить не для того, щоб були "раби" і був "пан", а для того, щоб у Станиці ОСІДУ панував дух дисциплінованої мудрости, дух єдности, світлий дух організаційної творчости, щоб всі знали, що ми, рунвісти, Об'єднанням Могутніємо, і тільки в цьому значенні врочисто вимовляємо скорочений оклик "ОМ".

Нововибраному провідникові Станиці ОСІДУ рунтато (рідний український національний тато), тобто, духовний наставник Станиці ОСІДУ, привселюдно вручає жезл влади (вогнистий знак Дажбожий) і невеличкий блакитний прапорець, на якому зображена золотиста бджілка (символ працьовитости і родинної дисципліни).

Всі присутні склоняють чола тоді, коли нововибраний провідник Станиці ОСІДУ біля блакитно-золотистого стягу цілує вогнистий знак Дателя Буття (Дажбога) і промовляє: "Об'єднанням Могутніємо! Брати і Сестри, допоможіть мені допомогти вам. Слава Дажбогові!"

Брати-чужовіри, які десять століть стоять на колінах перед портретами старих юдеїв, греків, латинян, піднімуть нас, рідновірів, на глум, що ми у хвилину священного вручення рунтатом Дажбожого знака (жезла-влади) нововибраному провідникові Станиці ОСІДУ, во ім'я Дажбожої вічности кланяємося. Чому ми це впроваджуємо, не звертаючи уваги на те, чи будемо хвалені чи обмовлені?

Немає на світі такої людини, яка б не була людиною, або могла б сама себе перевершити, тобто, бути розумнішою за себе.

Нововибраний провідник, незважаючи на те, що він душею й розумом найвеличніший у Станиці ОСІДУ, і тому він вибраний, є перш за все людиною, якій властиві помилки, обурення, слабість, ніжність, гордість явна чи глибоко прихована, грубість, такт, славолюбство, жертвенність, відданість.

31. Нововибраний провідник, побачивши, що всі побратими і посестри, об'єднані єдиною мислею і єдиним натхненням, поклонилися, перероджується, в нього появляється велика віра у свій народ. Він переживає чуття досі йому невідомі — чуття самодисципліни, самоконтролю, самопошани.

Вливаються в його серце дивні натхнення — почуття вищости, володарської гідности, самопосвяти. І часами ці почуття такі сильні і благородні, що провідник йде на найбільші жертви, обороняючи людей, яких він очолює. Великий подвиг родиться стремлінням оправдати довір'я.

Ті, що поклонилися, обрядово дисципліновують свого рідного провідника, щоб він тримав у дисципліні тих, кого очолює, був розважним майстром Родинного Вогнища і ніби кажуть мовчазно йому: "Ти не маєш права зневірюватися, занепадати духом, нарікати на свою втому. Ми тебе хочемо бачити вічно натхненним, впевненим, діловим".

Є такі, які неорієнтуючись у психології організаційного життя, скажуть: "Та як же його, того нашого провідника шанувати, коли він наш і ще живий? Вб'ють його наші, або чужі, коли він щось вартий, і тоді ми заходимося відправляти панахиди і організовувати комітет по збиранню грошей на пам'ятник".

Чи може "юрба", яка складається з таких "синів України", мати достойного провідника? Ні. В недостойних людей немає достойних провідників.

Хто прагнутиме валити основи ОСІДУ РУНВіри, той буде влесливо комбінувати різні (на перший погляд навіть переконливі) аргументи, виступаючи проти культу провідника, ширитиме "демократизацію" наших народоправних рядів, мовляв, "ми, гайдамаки, всі ми однакі", "чия горілка на столі, того й правда на селі".

32. Провідник найбільше наражає себе на обмовлення, бо його завжди найкраще видно. Немає (і ніколи не було й не буде) в світі такого провідника, якого б не можна було обмовити, назвати самолюбом, нездібним, неморальним. Визначні і невизначні провідники були обкидані болотом, гнилими яйцями, і цієї "пошани" не обминули ні королі, ні сільські старости.

"Коли ми виберемо його провідником, а він виявиться зрадником, пияком, гульвісою — що ж тоді робити?" У зрадливої юрби зрадливий провідник, зрадлива юрба йому не вірить, боїться його "влади", а він — не вірить юрбі.

В Україні часами провідники ставали зрадниками тому, що різні авантюрники снували змови проти них. Вони, рятуючи життя від суду обдуреної маси, тікали в Польщу, Московитію, Туреччину.

Чужинці цінували провідницькі здібності втікачів. Назначали їх провідниками над Українським народом. Юрба притихала, кажучи: "Ну, коли вже його сам цар призначив, то треба слухати, значить він щось вартий. Це не те, що ми його можемо вибрати, а завтра, випивши могоричу, переобрати".

33. Раби не здібні шанувати провідника, не призначеного чужиною. Тобто, такого, якого вони самі виберуть, їм здається, що він холоп, він з ними п'є спотикач і дуже до них піддобряється. Він ними вибраний.

Провідник не повинен вживати алкоголю. Коли він підхмелений, він перестає бути провідником. Люди, ласі на чарку, інколи мають вплив на несвідомі маси, на інтригуючих людей і можуть накоїти чимало тимчасового лиха. Бойкот — найкраща боротьба з ними.

Бджоляне плем'я само для себе плекає (культивує) провідника тоді, коли він ще в повиточку. Бджоли його отеплюють, живлять добірними харчами, обороняють від напасливих претендентів на "престол". Вони знешкоджують суперників провідника.

Коли б вони не так поводилися, їхнє плем'я перестало б існувати: не витримало б іспиту життя. Мільйони років живуть в бджоляному племені інстинкти самозбереження — матирею (природою) усталений культ провідника.

Якби й нам взяти з колиски добірне немовля і виховати з нього провідника: дати йому вольові манери, навики володарські, непідкупність, таїни дипломатичного "бонтону", вселити йому віру, що провідник при жодних обставинах не тікає з поля бою, не зрікається духовної цілеспрямованости.

Провідник не схиляє чола перед чужоземними духовними, державними чи військовими можновладцями. Він — символ. Він не огортає себе пишнотами, не звертає уваги на нарікання. Він збагачений найдостойнішою гідністю, яка зветься — Відвага. Він володіє усною і писемною чіткою будовою думки, розвиненою уявою, передбаченням, глибокою інтуїцією.

Немовля, з якого мав би вирости український "Далай Лама", не виявляє прикмет великої мудрости. Дехто хоче його задушити, мовляв, "мій син мудріший". Щоб оцінити мудрість, треба володіти мудрістю. Немудреці, які знецінюють мудреців, стають потворами. Може є щось вище мудрости?

34. Французькі, москвинські, англійські, римські, іспанські королі не всі були титанами розуму і духа. Їх оточували беззастережно вірні піддані, воєначальники, дипломати, поети, філософи, духовні жерці, які були мудрішими за них і які покірно стояли на колінах перед ними. Рабство? Ні. Дисципліна мудрости — вище мудрости.

Великий мудрець стоїть на колінах перед монархом не великої мудрости. Чому? Щоб принизити себе і звеличити монарха? Ні.

Він (мудрець) ставить дисципліну (порядок в душі нації) вище розуму, вище духовости, вище слави, вище свого "я" (і коли правду таємну сказати), вище короля, і тому він не тільки мудрець, а й дисциплінований мудрець.

Яка здоровоглузда риса національного характеру? Яка одержима сила природнього самозбереження? В ній легко помітити присутність інстинкту, який властивий бджолам, птахам, звірям і людям, які не були калічені многовіковим рабством.

Недисциплінований розум (недисциплінована величність), недисциплінована душа (недисципліновані емоції, натхнення, хотіння) — ось ті притаєні, на перший погляд непомітні, чинники, які руйнують творчі сили найздібнішої нації.

35. Яка ж сила нас, українців, ослабила, розум наш розбестила? Яка ж сила їх (москвинів) підсилила? Чому є сильні і чому є слабі племена? Говорімо мовою конкретности — ми ненавидимо москвинів білих і червоних, та ненависть наша слаба. Ненависть слабих — стогін загубленого в пустині. Треба обачно заглибитися в корінь мудрости — що роззброює нашу святу ненависть?

Москвини (їхній талант, їхня душа, їхній розум) сильні? Правда, що золотоколоса і солов'ями оспівана земля багата розніжила нас. Правда, що холодна і сувора північ осуворила, мобілізувала тілесну і духовну снагу москвина, і божественний культ царя (Бог на небі, а цар — на землі) дав йому імперське честолюбство.

Правда (о яка це велика правда!), що не велика, але дисциплінована мудрість москвина поневолила велику, але недисципліновану мудрість українця. Велика нація, що має недисципліновану мудрість, стає рабинею малої нації, що має дисципліновану мудрість. Дисципліна розуму — цариця розуму.

36. Там, де немає культу провідника (короля, царя, президента, воєначальника, керманича), немає порядку, там причаєна заглада племени, народу, держави.

Ті побратими-рідновіри, які передчасно прийшли до Об'єднання Синів і Дочок України, піднімуть на гострі вила критики культ провідника. Вони, ще живучи чужими мірилами понять, не можуть відчути, наприклад, яка є різниця між культом рідного побратима-провідника і московсько-большевицьким "культом особи" — культом деспота ("культ особи" в СССР — це масові могили замордованих дітей і жінок, концтабори НКВД, організований голод 33 року). Та і в цьому випадку справа, очевидно, не в "культові особи", а в брутальних діях всієї компартії СССР, яка свої антинародні злочини хоче легко (є такі наївні, які їй вірять) списати на рахунок "культу особи".

Вороги України нічого в світі так не бояться, як виникнення між українцями культу провідника. Вони, як державні люди, добре знають, що культ рідного провідника — шлях до рідної волі.

Вони (вороги) витрачають великі скарби, щоб кожний український провідник був між українцями неавторитетним, спровокованим, обмовленим. Їм легко українськими руками нищити українських провідників тому, що українці (може єдина нація в Европі), не мають національної дисципліни, утверджених основ родової моралі, відповідальности, гордости. Їхня церковно-християнська мораль побудована на основах побожної, скромної, рабської етики.

37. Вороги України бояться слів "українська організація". Вони стараються знищити її основоположника. Вони розривають його бомбами, вбивають його на вулиці серед білого дня, вмертвляють отруйними пістолетами. І українці не мстяться за замордованих провідників, хоч могли б, творячи помсту, здобути оправдання між великими народами світу, які врочисто шанують культ своїх володарів.

Брати-чужовіри замордованого провідника вшановують зниділими панахидами у чаді наркотичного ладану перед образами старих юдеїв, греків, латинян, і вірять, що це найдостойніший вияв пошани.

Коли в усьому світі не буде культу провідника, а в українців — буде, то вони стануть наймогутнішою і найвпливовішою нацією. Коли всі народи матимуть культ провідника, а українці — ні, то вони будуть рабами всіх народів, їхні найздібніші сини віддадуть свої провідницькі таланти для чужих народів.

38. У Вищому Духовному Училищі Рідної Української Національної Віри (ведуч РУНВіри), тобто, в Академії РУНВіри (на основі витончених психологічних тестів) треба знаходити юнаків, які мають природні здібності бути провідниками, і ними всесторонньо піклуватися. Їм треба більше "давати" і більше від них "вимагати".

Треба впроваджувати їх (і тільки їх) в таїни провідницького "атівіризму" (санскрит). Треба з ними говорити так, як говорили жерці з синами фараонів, так, як говорять учителі з принцами при зачинених дверях, так, як говорив Аристотель з юним Олександром Великим.

Вони (ретельно підібрані юнаки) мають бути майстрами державотворення. Досі, як відомо, українці не мали таких училищ, і тому мої прагнення будуть знецінюватися тими "патріотами", які виховують молодь в чужовір'ї.

Психолог може визначити, хто зліплений з глини тієї, з якої куються провідники-самородки (діяманти народу). Провідник не боїться небезпек, невдач. Він не має жадности до грошей. Він не любить пишнотного життя, справ дрібничкових, скороминучих, відхилених від головної мети.

Склад його душі такий, що він переживає духовну приємність, наражаючи себе на небезпеки, які межують між смертю і життям, і ця невідома для звичайних людей провідницька "спрага" так вкорінена в душі провідника, як у наркомана потяг до наркотика.

39. Провідник натхненний завжди і всюди. Він свої духовні й емоційні сили вміє (і в цьому таємниця його сили) сконцентровувати в один монолітній потік для досягнення мети, яку лише він бачить в уяві до найменших деталей.

Провідник без розвиненої уяви, це те саме, що поет без поетичного таланту. Провідник, весь меті підвладний, він раб мети своєї, бо він на її жертовник складає найніжніші квіти пульсу життя свого, і ось тому він віддано веде тих, яких він очолює.

Провідник бурхливий, як весняний розлив і врівноважений, як мудрість дисципліни. Він має приємність неможливе перетворювати в можливе, багато заздрісних йому, та мало охочих горіти його виснажливим горінням.

Він довірливий і беззастережно обурений на тих, які не оправдують його довір'я і тонуть в мілководді крутійства і втягують його в інтриги буденної сірятини. Він непохитний і вічно духом молодий. Він скоріше готовий мудро бій програти, щоб готуватися до нового бою, ніж принизливо виграти і живити свої почування радістю холопа.

Провідник, який веде народ вільно (без тиску знизу), любить народ одержимою любов'ю. Він (народний провідник) ощасливлює його полум'ям натхнень, надій, славою звитяг і його картає, як батько дітей, коли бачить "хитання", "зневірення". І так, як батько не може не бути батьком, так справжній провідник не може не бути провідником — народжений літати, повзати не буде, орла не можна відучити літати.

40. Провідник не боїться обмов, в'язниці, тортур, падіння і піднесення свого "я", і тому він має внутрішню духовну силу володіння. Він походить з серця, з розуму народу (він -завершення народного сьогодення), він, усвідомивши сили свої, не боїться, що "одні приходять, інші відходять", це явище закономірне.

Він часто йде в конфлікт з народом, бачачи його помилки, прив'язаність до несуттєвих вигід життя ("Мойсей" Івана Франка).

Що вище мудрости? Шляхетність мудрости, відвага мудрости, такт мудрости, дисципліна і культура мудрости. Там, де дисципліна мудрости, родиться величне дитя Волі.

Оборонити величне дитя Волі без культу провідника не можна. Немає культу провідника, значить немає дисциплінованих оборонців волі. Боронити волю недисципліновано, значить творити культ довготривалих безуспішних національних визвольних змагань.

ДЕНЬ 34

1. Дорогі мої побратими, дорогі мої посестри — правдоносні внуки Дажбожі, йду в гості до Вас. Несу святі скарби, які мені передали для Вас великі Предки наші. Прийміть їх — вічно житиме в серцях Ваших творча і шляхетна згода. Вічно Ви будете багаті благородними почуттями, вірою в єдиного і всюдисущого Дателя Буття. Датель Буття — Дажбог наш величний, суворий і ніжний, як рідна мати. Він — Будівник Світу.

Є люди, яких можна назвати біблійними атеїстами. Вони не вірять у Єгову тому, що Він, як пише "Біблія", жорстокий і ревнивий. Про інше поняття Бога вони не знають. Слова "віруючий" і "атеїст" умовні. Для біблійників ми, рунвісти, виглядаємо атеїстами тому, що ми віруємо не по-біблійному. Ми віримо в Дателя Буття (Дажбога). І наша віра нас звеличує. В ній ми бачимо духовну волю нашого "я". В ній трепет нашої любови до Вітчизни і наша ненависть до її ворогів. Наша віра свята!

Рідна Українська Національна Віра єднає наші мислі, єднає наші почування, єднає наше велике правдоносне плем'я — плем'я внуків Дажбожих.

Ми віримо в Дажбога, щоб наші земні, підземні і небесні скарби були нашими. Нам відомі таїни успішної святої оборони скарбів рідних. Ми любимо і обороняємо їх так, як свої руки, ноги, очі, мозок, серце.

2. Людина боронить сама себе не тільки розумом, а й інстинктами самозбереження. Інстинкти самозбереження старіші і сильніші за розум. Ми хочемо, щоб світ знав, що ми непереможні. Непереможність наша закодована в наших розуміннях життя і смерти, у філософії і культурі нашої любови до Вітчизни, в одержимості нашої борні за Її волю.

Вітчизну нашу ми обороняємо, керуючись не партійними, соціологічними чи інтернаціонально-релігійними гаслами. Ми Вітчизну нашу обороняємо інстинктами самозбереження. Вітчизна — наші ноги, наші руки, наші очі, наш мозок, наші серця і почування.

Вітчизна і ми — це корм і тіло, повітря і легені, краса і душа, право на життя і життя, колиска і дитина, материнське молоко і майбутнє дітей наших. Нещасний буде той, хто нас, внуків Дажбожих, на нашій рідній землі прагнутиме поневолити, щоб живитися нашою кров'ю (добротними плодами Вітчизни нашої).

3. Ми живемо законами не позиченої моралі, а рідної: вторжник, що увірвався зі зброєю залізною чи духовною на наші рідні землі зі сходу, півночі, півдня чи заходу, щоб нас поневолити, має віддати нам свою голову. Мораль така нам корисна і для нас вона свята. Ніхто не має права в нашу хату нести науку Ісуса, папи римського, Лєніна, грецької ортодоксії, щоб нею нас гнобити!

Ми не хочемо підпорядковувати себе творінням чужоземного розуму. Десять століть ми були підпорядковані законам чужого розуму — законам чужоземної релігії. Тепер маємо наочні дані ствердити, що таке підпорядкування обезвладнило душу нашу і знецінило в світі наш світлий розум.

Ми маємо свій розум. Ми маємо свою душу. Ми щасливі без чужого щастя. Ми розумні без чужого розуму. Той, хто повірить, що ми маємо в черепах ослаблений мозок не здібний для творчости, у грудях — заячі серця не здібні мати свою віру, викопає сам для себе могилу на нашій землі — ми нікому не дозволимо наше на наших очах ганьбити!

Я йду, щоб підняти народ на вершини духовного і тілесного самоутвердження. Коли я йду до мого народу, щоб з ним синівську мову вести, Ісус, Маркс, Лєнін, папа римський і греко-православні жерці, повинні мовчати.

Їхні мудрощі і їхні святощі, їхні щедроти і їхні чесноти — їхні, хай вони збагачують духовні скарбниці їхніх народів і не поневолюють духовне життя мого народу.

4. Побратими і посестри, ніколи плаксиво не жалійтеся нікому, що москвини прийшли в Україну і б'ють українців: кожний, хто йде в Україну, йде, щоб бити українців, щоб одружуватися з їхніми миловидними і ніжними дочками і цим ослаблювати моральну і тілесну субстанцію українську. Кожний йде в Україну, щоб бити українців, щоб їхніх жилавих і світлочолих синів навчити вбивати рідну матір, вбивати рідного тата в ім'я віри Христової, в ім'я віри Лєнінової, в ім'я повного шлунку, поплатних посад, сектантського фанатизму, споживацької філософії життя.

Кожний йде в Україну, щоб брати з колиски українських дітей і вчити їх катувати Україну. Зі зброєю в руках іти пліч-о-пліч із загарбниками України (валуївцями, денікінцями), зі зброєю в руках іти пліч-о-пліч із загарбниками України (брежньовими, сталінцями, лєнінцями) — що це значить?

Це значить, будучи українцем, спільно із загарбниками України душити в Україні українську мову, тримати в темноті українську національну свідомість, ховати від українців їхню правдиву історію і вчити їх такої потворної історії України, щоб у них не було віри в себе, не було пошани до предків своїх, творити в 21 році, в 33 році голод в Україні, катувати українців в концтаборах Соловків, Колими, Сибіру, Московитії.

5. Німці, англійці, французи та інші народи не хочуть стояти поруч з українцями. Достойні народи не можуть любити тих, яких вони вважають духовними, політичними і економічними рабами.

Українці в їхньому розумінні "білі негри Европи". Сорок п'ять мільйонів людей, які живуть на найбагатшій у світі землі і звуть себе українцями, не мають ні своєї національної армії, ні своїх грошей, які б були визнані банками держав Евразії, ні своєї національної філософії життя. В їхній столиці Києві на вулиці не чути української мови.

З такою національною грамотою українці (брати-чужовіри) хочуть у світі здобути симпатію, визнання, зазначаючи, що вони "також християни". Світ не любить тих, які самі себе не знають, живуть законами рабського розуміння життя, моралі, релігії. Рабство — ганьба.

Світ — це природа. Світ живе законом: кожний народ, коли він хоче бути достойним народом, повинен сам на своїй землі боронити волю свого "я". Народ, який не здібний сам себе боронити, приречений на загибель.

6. Природа (все живе кероване законами природи) завжди стоїть по стороні сильних. Природа, наприклад, дає право не слабкому оленеві, а сильному і відважному започаткувати, стрінувшись з оленихою, продовження роду оленячого. Моралісти, отже, мають дані твердити, що природа неморальна, жорстока, потворна. Коли б природа стала по стороні слабкого тілом і розумом оленя (в ім'я "великої" моралі), оленячий рід став би млявим, і вовки швидко б його зжерли. Природа, щоб зберегти рід оленячий, стоїть по стороні сильних оленів. Тільки їм дає право продовжувати народження нових поколінь.

Світ з любови до роду людського любить той народ, який володіє могутньою енергією нервової системи, організаційним талантом, вольовим і палким розумом.

Слабкий народ викликає до себе жаль, співчуття. Сильні інколи дають йому в руку шмат хліба, але ніхто з них не хоче зі слабким народом ділити його слабість і слабнути разом з ним.

7. Відвідував я найменші країни світу (Ел Сальвадор, Коста Ріку). Мені було приємно, що сини цих народів вірять, що вони сильні. Вони гордяться своїми вітчизнами. Я не стрічав, щоб хтось з них говорив: "Ми слабкі", "нам треба возз'єднуватися з іншим великим народом", "наша вітчизна самостійно не може існувати".

Український народ тілесно здоровий. Він сильний. Він розумом глибокий і красою лиця принадний. Але він слабкий вірою в себе. Він слабкий своїми слабими переконаннями (його душу приборкала і спотворила многовікова неволя).

Щоб його душа пробудилася, налилася творчою енергією, святою вольовою вірою в себе, мають прийти зі світу рунвістів Рішителі Життя і Смерти, тобто ржіси. Народ, побачивши подвиги ржісів, самозвеличиться. Народ не може жити без великих синівських подвигів. Він подвиги обожнює і ними наснажується. Чим більші синівські подвиги, тим більша енергія і віра народу. Там, де немає великих синівських подвигів, народ стає кволим.

8. Я йду, щоб переконати синів України, що служіння народові і вмирання на полі бою за його волю — це не наказ, це не присяга, це не обов'язок, ні, це обряд Добровільного Священнодійства. Це вершина духовної і тілесної досконалости — завершення щастя, здійснення всіх мрій, вічний вінок Слави і Волі!

Ржіс — найвища ступінь духовного і тілесного життя рунвіста. Ржіс — український камікадзе. Один ржіс знищить сотню злотворних вторжників. Він (ржіс) сам добровільно і врочисто зголошується у хвилину всенародної тривоги йти у Царство Духа Предків.

Ржіс своєю тлінною тілесною кончиною нищитиме осині гнізда вторжників. Рунвісти такого озброєного Рішителя Життя і Смерти, тобто ржіса, обрядово проводжатимуть уквітчаного у вінок Безсмертя. Найкращі красуні внуків Дажбожих цілунками і співами проводжатимуть його як на велике Різдво Світла Дажбожого, у Святиню Безсмертя. Мати його буде проголошена Великою Матір'ю Волі і Слави.

Ржіс обрядово (в натхненні Дажбожого священнодійства) своєю мудрою смертю майстерно і впевнено відбирає життя в сотні катів України. Піде слава по світу, що коли йде ржіс, то це значить іде той, хто сам себе прирік на смерть, щоб своєю смертю перемогти ту смерть, яку несуть Україні вторжники.

9. Ржіс — людина, яка йде між смертю і життям. Йому покірні сили живі і мертві. Він у священній борні згорає, стає райдужним прапором Волі, Віри і Слави. Його тіло перевтілюється у вічність. І стає під небом України серед степу широкополого вогняним мідяним монументом Священнодійства. Ржіс — людина, в якій втілені сили більші, як людські. Він діями своїми тривожить серця мільйонів, стає ідеєю мільйонів, його чинові кланяються почуття мільйонів. Не кожний рунвіст, не кожна рунвістка може досягнути тієї духовної і тілесної досконалости, яка завершується діями, що їх здійснює ржіс. Ржіс — легенда жива, з якої творяться закони, філософські системи, релігії, обряди, духовні революції, нові епохи, нові шляхи цивілізації.

10. Той, хто відчув, що він готовий бути ржісом, не обов'язково має звільнятися від земного життя: ржіс проявляє божественні свої сили у всіх сферах життя народу — на фронті, в розвідці, в мистецтві, в техніці, в праці. Він відрізняється від маси своєю одержимістю, цілеспрямованістю, відвагою, здоровими інстинктами народного самозбереження, самопосвятою, вищою за звичайне життя і звичайну смерть. Ржіс — завершення кращих духовних і тілесних сил нації, ржіс — це Дажбожий дар, який отримує не кожний, це дар Слави, Любови і Безсмертя.

11. Життєтворчий Дажбоже мій, мільярди років Ти ткав зі Світла чарівний оксамит — готував колиску для Розумного Життя. Чую, дехто каже мені: "Ніхто не готував, розумне життя само постало, маючи на це час і умови".

Відповідаю: "Є час, є умови, а творця часу і творця умов немає? Є світло, а джерела, яке творить світло, немає?"

Філософії матеріялізму й ідеалізму недосконалі тому, що вони не толерантні. Вони, самі себе вважаючи досконалими, ведуть між собою дику війну, їх треба роззброїти. Життя їх не оправдало. Немає абсолютної матерії, немає абсолютного духа, немає духа без матерії, немає матерії без духа.

Оріяна (Первоукраїна) — Вітчизна племен оріянських (сумеріян, гіттітів, гиксосів, критян, скитів). Вони першотворці культури і цивілізації народів Білої раси, дарма, що тепер їхні духовні й матеріяльні скарби присвоюють собі інші народи. Чужоземні історики знають добре, що українці — це потомки сумеріян, гіттітів, скитів: Але з міркувань релігійної і політичної дипльоматії, не всі вони можуть глянути правді в очі.

12. Оріяна — Дажбожа колиска. Як творилося несвідоме і свідоме її єство. Чим вона принадна, чим вона квітуча, щедротна, багата і таємнича? Яка її історія? Як її читати?

Часто рівнинні простори Оріяни були залиті морем. Сотні тисячоліть бушували хвилі морські там, де сьогодні бушують хвилі золотої пшениці і течуть солодководі ріки, і шумлять співучі гаї, мріють у степах могили і стоять гради Київ, Львів, Полтава, Харків, Одеса, Чигирин, Ялта, Трипілля та інші гради і городища.

Милосердне небо і золото хлібодарного моря — який первородний, який божественний у Тебе, Оріяно (Первоукраїно), прапор — прапор Природи і Її щедротних дітей.

І тоді, коли на хвилях моря іскрилося Сонце, а це було більше, як мільйон років тому, творилися гори Оріяни. Їх ми сьогодні звемо Карпатськими, Кримськими.

13. Красивішає обличчя плянети Земної ... Поступово море виходить з просторів Оріяни. І в ці часи, ніби як вітальний салют, посланий у космос, ніби як передвістя світове, яке повідомляє галактики і метагалактики про чудотворіння плянети Земної, заклекотіли надземні і підземні води.

І вибухли в Карпатах вулкани, здригнулася десятикілометрова мантія Землі. І пролетіли над звільненими від моря просторами Дажбожої колиски (Оріяни) гураґани. Заклубочилися хмари. Загорілося небо від спалаху перших на Землі блискавиць. І свіжим озоном потекли хвилі життя. І стало тихо.

14. І там, де було море, де були гори льодяні, появився чудодійний лес. І погналася до Сонця буйна й соковита тропічна рослинність — могутні дерева. Розкішні високі дактилеві пальми: і був тоді в Оріяні (Первоукраїні) такий клімат, як тепер в Африці.

Простори покрилися могутніми лісами. І по головній артерії землі оріянської потекла солодка джерельна вода — народився Дніпро! І зі всіх сторін поспішно приєдналися до нього його діти — солодкі дзвінкі притоки. І зашумів над їхніми берегами густий очерет, і заколихалися пташині гнізда.

І захвилювалися степи і узгір'я духм'яними травами, квітами, закосичилася земля гаями. І заспівало небо жайворонками, повідважнішало ширококрилими орлами, численним принадним пернатим світом.

І ріки наповнилися рибою; ліси і степи — медами і ситими звірами. І Карпати покрилися кедровими і смерековими лісами, загомоніли стрімкими потоками, цілющими теплими джерелами. І сьогодні, як свідки тих часів, коли простори Оріяни були покриті водою, лежать на вершинах Карпат широкі кам'яні поля.

15. Життєтворчий Дажбоже мій. Ти воістино квітучу (безподібну на плянеті Земній, безподібну в сонячних системах нашої галактики!) приготував колиску для улюблених дітей своїх — для нашої Первоматері Лель, для нашого Первотата Оря.

І вони дали нам серце свого серця, душу своєї душі, образ свого образу, красу своєї краси. І відійшли вони у Святиню Вічности Дажбожої. І між їхнім "я" і нашим "я" тремтить сонячна струна сили спадкової.

Їхня кров тече по жилах наших. Їхня чарівна мова дана нам, щоб ми розуміли самі себе, дана нам, як дар нетлінний і вічноквітучий, сьогодні радує душі наші, умудряє навики наші, єднає мислі наші.

Слова, які ніжно і мудро видобули із симфонії Неба і Землі Первомати Лель і Первотато Орь — "тепа" (тепло), "гіма" (зима), "света" (світло), "іті" (іти), "піта" (пити), "дата" (дати), "вар" (вар, узвар), "сік" (сік, напій), "тема" (темно), "сісі" (груди), "сарпа" (серп), "трада" (труд), "лута" (люта, лютий), "поґанда" (погано), "жал" (жало), "вам'я" (вім'я), "парага" (порох), "така" (така), "яра" (яра), "пава" (повітря), "ід" (їда), "калюша" (калюжа), "руш" (рухати), "мага" (могутній), "нара" (наречена), "бгу" (буття), "да" (дати), "рос" (роса), "пас" (пасти), "дася мася" (десять місяців), "ваю" (віяння), "рик" (рик, мова), "дама" (дім), "двар" (двері), "пак" (пекти), "дасака" (десятка), "тата'" (тато), "мата" (мати), "дара" (дірка), "мріті" (смерть), "кеса" (коса), "рода" (рід, народ, народження) ми й сьогодні щодня вживаємо.

А ці ж слова — найстаріші в світі слова білої людини! А вони ж були на устах тих оріян, які п'ять тисяч літ тому з Оріяни (Первоукраїни) прийшли до Північної Індії, започатковуючи історію Індо-Европейської культури і цивілізації. Вони ж (ці перші слова людини) були на устах сумеріян, які шість тисяч літ тому з Оріяни (Первоукраїни) прийшли в долину рік Тигру і Евфрату, на береги Пелопонесу, Криту, Малої Азії. Сьогодні весь світ гордиться плодами їхнього розуму — вогнищами їхньої брильянтної цивілізації і культури. Без них був би неможливий розвиток цивілізації Европи, Азії, Америки.

Вони ж (ці тепер мною сказані санскритські слова) до сьогодні вціліли на устах синів і дочок України. Горять вони, як самоцвіти, як буйне світання мислі людської, у найстародавніших книгах плянети Земної — на клинописах Сумерії, Гіттії, у "Ведах", "Авестах", "Трипітаках".

16. Я знайшов ці самоцвіти у нетрях історії і радуюся ними, як дитина вимріяним дарунком. Показую їх всюди, ой, не топчіться ж, не топчіться ж по них, чужовірні вчені народу мого! Глузуйте з мене. Або речіть, що то не я, а ви їх винесли з нетрів історії, приписуйте мій тяжкий труд собі, але не топчіться, бо то, кажу вам, святі скарби мови рідної, то сердечний трепет історії нашої, о, невгамовна душе моя, чому ти така?!

Мандрував я над берегами Евфрату і Тигру. І, стомлений мандрами, шукав прохолодь в тіні вавилонських руїн, під дактилевими пальмами Куту, Умми і Амари. Мандрував я над берегами Персіянського заливу, біля Башрагу, де, як оповідає "Біблія", кочував халдеєць Авраам. Пас він кози, страждаючи від безводдя і пекучих вітрів і живлячись в'яленим на сонці м'ясом, корінням, мушлями.

17. Мандрував я над берегами Тибру і Йорданю. Ні, жодна з цих рік не може рівнятися Дніпру. І кажу так не тому, що я син Дніпра, а тому, що жодна з цих рік не мають такого народження, такої біографії, як Дніпро. Дніпрові води творяться з підземних джерел, і властивості, якими розпоряджаються їхні складники, чудотворні. Вони мають добротний вплив на гени — основи людської духовної і тілесної субстанції.

Безподібна міграція підземних вод Оріяни (України). Безподібна міграція повітря у поверхневому шарі її чорнозему, безподібна поведінка їхніх складників і розчинених у них елементів творять Оріяну (Україну) безподібною країною плянети Земної.

Вона безподібна властивостями кругообміну тих сил, які сприяють проростанню зерна в землі. І безподібна вона компонентом тих сил. І тверджу це не тому, щоб звеличити Дажбожу колиску, а щоб поділитися з Вами, Побратими і Посестри мої, мислями: хто ми є, якою є наша Вітчизна і чим вона особлива?

Коли я йшов літнього сонячного дня в чорній сорочці, мені було нестерпно гаряче. Одягнувши білу сорочку, я переконався, що сонце не дуже чіпляється мене. І в цю секунду в мене постала думка: грецька вбога біла (вапниста) земля, по якій я йду, прямуючи до Атен, має мало сонця. І дає вона грекам убогу їжу.

18. В Україні сонце лагідніше, як у Греції — але український чорнозем багатший на сонце, як ті чи інші простори Европи, Азії.

Він (український чорнозем, як смола темний) притягає до себе сонце. Він жадібно п'є сонячну енергію. І її перетворює в сонячну пшеницю, у мед, в молоко, у вишневі сади, соняшникові поля. Він соками плодів своїх осонячнює кров і душу українську.

Оріяна (свята Україна наша) — країна Доброго Харчу і Доброго Здоров'я. Її вишневі сади дають людині сік, багатий на залізо. Без заліза не може існувати людська кров. Її квітучі долини, луки, яри найбагатші в світі на лікувальні рослини. І не тільки тепер, більше, як дві тисячі років тому про це писали лікарі Греції, Риму, Сирії.

19. Тисячу двісті лікарських рослин росте в Україні. Їх вміливикористовувати наші предки. РікиУкраїни найбагатші в світі на цілющі мінерали, які добродійно впливають на нервову систему, на працю серця, нирок, печінки. І особливо на ці скарби багата зачарована Десна. Незважаючи на тяжкі невільничі умови, Україна вважається країною людського довголіття. На самій Винничині сьогодні живе більше, як три тисячі двісті столітніх людей.

Оріяна (свята Україна наша) — країна цукру, пшениці, меду, заліза, самоцвітів, гідроелектрики. Науковці сьогодні ствердили, що сотні мільйонів жителів може мати Україна, не потребуючи ні від кого ні хліба, ні води. На дві тисячі кілометрів простягнулися її простори від Сходу до Заходу. Більше, як на тисячу кілометрів простягнулися її простори від берегів Чорного моря до лісів Півночі.

20. Оріяна (Свята Україна наша) — країна Пісні і Танцю. Немає на світі такого народу, який би мав багатшу народну пісню, багатші народні танці. Вона — країна невичерпних земних і підземних скарбів. Її земля казково могутня життєвою енергією.

І тому Гітлер пробував принести в жертву богові війни два мільйони молодих німців, щоб навіки возз'єднати Україну з Німеччиною.

І тому Лєнін — царський дворянин, очима косив у сторону України і речав до москвинів: "Ми хочемо Россію з країни злиденної і убогої перетворити в країну багату", і тому пам'ятайте: "Якщо український комуніст наполягає на безумовній державній незалежності України, його можна запідозрити в тому, що він захищає таку політику ... в силу дрібно-хазяйських національних передсудів" (Лєнін, том 2, стор. 624, 507, Київ, 1947 р.).

"Можна запідозрити". І запідозрілих розстріляти — розстріляні сотні, тисячі українських комуністів, які прагнули мати "безумовну державну незалежність України". Поруч з ними розстріляні ті вірні сини і дочки України, які під національним прапором боролися за вільну Україну.

Москвинського комуніста, який "наполягає на безумовній державній незалежності" Московії, ніхто не має права "запідозрювати", що він "захищає... силу дрібно-буржуазних передсудів". Чому комуністи не всі рівні перед комунізмом?

21. Тому (і я про це часто говорю), що є пани-комуністи і є раби-комуністи. Те, що згідно з Лєнінським вченням панам-комуністам дозволено, рабам-комуністам — заборонено. Лєнінізм — релігія Москви.

Український комуніст, якщо він хоче бути добрим Лєнінцем, повинен Москву любити більше як Київ і відбирати в українців ті права, які москвинам дозволені. Український раб-комуніст зобов'язаний вірити, що тільки у "возз'єднанні України з Россією" "вільна Україна можлива, без такої єдности, про неї не може бути й мови" (Лєнін, том 20, стор. 14).

Тобто, українець має право вважати себе вільною людиною тільки при тій умові, що на його шиї лежить ярмо московське, назване "возз'єднанням". Українському поневоленому люду Лєнін "дав" українську землю, щоб вона навіки належала українцям, а пшениця, яка росте на ній (в ім'я "возз'єднання України з Россією"), щоб перебувала в розпорядженні Россії. Бо Лєнін "дав"... землю. Українські принцеси зобов'язані бути щасливі, що Лєнін їх поробив монастирськими, тобто, колгоспними свинарками, щоб вони гордо плекали сало для жерців москвинського імперського комунізму і родили синів — живе гарматне м'ясо, яке використовує Москва для своїх імперських цілей під час бою на Далекому Сході — здійснює пляни царів, поширюючи свої землі за рахунок землі Китайського народу.

І радіти зобов'язані українці, що тільки при такому "возз'єднанні України з Россією" "вільна Україна можлива, без такої єдности про неї не може бути й мови". І співати радісно вони зобов'язані, що ця філософія Лєніна, як пише київський москвинський україномовний журнал "Соціалістична культура" (число 1, 1972 р.), "стала життєвим законом для українського народу".

Життєвий закон Лєніна, в ярмі якого зобов'язаний жити Український народ, ображає слух достойної людини. Я тверджу, що вільна Україна — це українська справа, лєнінці, геть заберіть свої брудні руки від землі моєї Матері-України, вона свята!

22. Є пани-християни, і є раби-християни. Те, що згідно з греко-римськими канонами дозволено панам-християнам (грекам, латинам), те, очевидно, заборонено рабам-християнам (українцям). І це тому, що раби-християни віру християнську прийняли: вони не були творцями християнізму. Вони є тільки сліпими виконавцями його (греко-латинських) догм. І про інакший християнізм (тобто, про християнізм такий, який би їм був корисний) "не може бути й мови".

Я прийшов, щоб братам, які в ім'я чужих релігій, в ім'я чужих ідеологій, самі себе гноблять, сказати, що ні вказівки Ісуса, ні вказівки Лєніна, ні вказівки інших духовних агресорів не повинні стати "життєвим законом для українського народу"!

Український народ здібний сам для себе творити свої життєві закони. Всі, спраглі волі і віри, ідіть зі мною! Ідучи зі мною, ви стаєте самі собою, ви пізнаєте самі себе. Ви єднаєтеся з силою Вітчизни рідної. В Ній закодоване ваше минуле, сучасне і майбутнє. Вона — душа і тіло Ваше. Вона — країна величних Чотирьох Симфоній плянети Земної. Їх ми звемо "Весна", "Літо", "Осінь", "Зима".

23. Вони (ці чотири симфонії) яскраві своїми барвами, теплозмінами, мотивами. Їхні вищі і нижчі акорди в душі оріянина (українця) проявлені. І тому вона така щедротна і довірлива, бадьора і спляча, ніжна і обурлива. Вона синхронізована з Небом і Землею. Вона створила сто тисяч народних пісень — у них втілені чари Душі Людської, в них проявлений аристократизм оріянина (українця), його лет і падіння, його туга за волею, його любов до життя і його перемога над смертю, і віра його Предків великих.

Незвідану тривожність переживали предки наші. І особливо взимку. День коротшає — мерзне мати-Земля. Умирає рослинний світ. Відлітають у вирій птахи, ховаються в нори звірі. Сумують голі дерева. Лід сковує ріки. Тужно виє сніговій. Ніби Сонце покидає Землю.

Вони (предки наші) дванадцять тисяч літ тому над берегами Дніпра підносили руки до Неба. Молитовно рекли: "Свар, а мріті! Свар, руд бгу!", що значить, перекладаючи із прамови, "Сонце, не вмирай! Сонце, роди буття!"

Вони (предки наші) добрі діти Світу, щоб допомогти Сварові перемогти Тьму, розкладали в просторій сухій печері, маючи "дарава" (санскрит, дрова), багаття. Печера вистелена теплими хутрами. На високих сухих стінах висять снопики сушених квітів пахучих, там, де у черепку палає вогник, стоїть сніп, у шкіряних мішках — зерно, у глеках — вар, а оподаль купа сіна, біля нього лежить щойно народжене теля.

24. Юнаки і юнки навколо вогню творять "кала" (санскрит, коло). Вони "кала да" (коло дають, колядують). Вони руки молитовно підносять то до Сонця, то до вогню. Вони вірять, що вогнем, який горить у просторій, як двір, печері, вони помагають Сонцеві перемогти Тьму. Вони — діти Сонця, Його вірні помічники.

Справді примітивна, тобто, початкова була в них віра. Марксисти твердять, що вона була "невмінням науково пояснити явища природи". Християни твердять, що вона була проявом поклоніння сонцеві, природі.

Я тверджу, що крім "наукового пояснення природи", яким марксисти при кожній нагоді хваляться, є ще любов людини до природи, туга за нею, свідоме, несвідоме і підсвідоме її відчування. Без любови до природи у людини була б мало розвинена радість. Життя тільки там має вартість, де є радість. Хоч і примітивний, але ж який він був вільний, чарівний і життєрадісний отой світ віри предків наших!

25. Їхня віра (віра в життя, у велич природних явищ) була величнішою за культ Лєніна, творений поліційними держимордами Московитії, за понурий культ папи римського, творений вишколеними жерцями.

Християни не всі розуміють (і не всім дозволено розуміти), що оце і є Перше в світі Різдво, від якого й почнуть творитися у країнах Европи і Азії різдвяні містерії. І всі вони будуть поєднані із первісним староукраїнським (оріянським) обрядовим святом Різдва Сонця ("Сол Інвіктус"). І тому всі їхні боги обов'язково родяться в печерах, яслах (сіно, телятко, вогник, глек з варом, варена пшениця у мисці; у всіх дорослих і дітей настрій врочистий), їх радує Різдво Сонця.

Так, перший у світі віз, який був шість тисяч літ тому створений в Оріяні (Первоукраїні), "техніки" вважають невмінням створити досконалого "кеделака". Примітивне колесо воза започаткувало цивілізацію, яка сьогодні завершилася тим, що внук козацький Павло Королів сконструював перший у світі космічний корабель. Чому він? Тому, що все, що діється в світі, обумовлене причиною: між Павлом Королівим і його далекими предками (винахідниками воза) живе сила спадкової кмітливости.

26. Вони (предки наші) обожнювали природу. Вони вірили, що природа дихає, щоб людина дихала. У них були закони — не можна плювати на ріку, в криницю, треба любити ліс, квіти. Вони ретельно заривали в землю покидьки, ніколи не кидали їх у воду. У воді риба, воду п'ють птахи, звірі, люди. Вони бачили, що кіт, пес ховає свої покидьки, ногами їх пригортає. Інстинкт самозбереження всім підказував тримати лоно Природи в чистоті.

27. Християнізм — релігія, відірвана від природи і радости людської. Християнський монах добровільно влазив у нору (темну печеру). Він в ній день і ніч молився. Постив, щоб мучити тіло своє. Він сам себе, як знаємо з історії києво-печерських монахів, замуровував у печері, щоб не чути пташиного співу, не бачити сонця.

Християнське понуре ставлення до природи шкідливе. Воно, керуючись своїм темним містицизмом, назвало наших Предків "дикими природопоклонниками" і спрямувало цивілізацію Европи на шлях спотворення обличчя плянети Земної. Цивілізація, яка виносить смертний вирок природі, потворна. Там, де хворіє природа, хворіє душа й тіло людини. Християнська цивілізація, відчувши свій потворний хід, сама себе перелякалася. Тепер ніби починає вертатися до законів радісної, життям утвердженої віри Тата Оря і Матері Лель: природу треба любити, природу треба тримати в чистоті. Очевидно, що такі почування в людині появляться тільки тоді, коли буде в усьому світі відроджений культ природи, який був утверджений і особливо розвинений у вірі великих і передбачливих предків наших.

28. РУНВіра — віра єднання людини з природою, вміння людини її відчувати душею і розуміти її. Первні цієї шляхетної і найстародавнішої віри витримали тяжкий іспит багатьох тисячоліть. Втілилися вони сьогодні у піснях народних. На радість людям не підкорилися жодній в світі чужій духовній агресивній силі.

Де ж ці первні? "Повій, вітре, повій, буйний", "скажи, Дніпре, скажи, дужий", "гаю мій, розмаю зелененький". Яка зворушливо благородна синхронізація між природою і душевними почуваннями?! Читаючи "Євангелію" найуважніше, ви ніде в ній не знайдете розмови людини з красою природи. Творці "Євангелії" — нещасні люди. Вони тікали від природи тому, що вона не була їхнім другом. Безводні пустині, піщані смертельні гураґани, скорпіони, дохлі від безводдя вівці, кози, бідний харч (підсмажена на скелі сарана) і єдине спасіння — це віра, що рай — тільки на небі.

29. "Свар, а мріти свар, руд бгу!" І день довшав, і ніч коротшала. І тато (керманич роду) щодня на кістці мамонта робив "руп". Сьогодні ми кажемо "руб". Звідси — "зруб", "робота", "робітник". Латиняни з нашого (санскритського) "руп" створили "румпере", німці — "раувен", англійці — "рів". Сьогодні в Індії "руп" (рупака) вживається в значенні "одна монета", "рубль".

Нещодавно, як знаєте, археологами на березі Дніпра знайдені кості мамонта. На них викарбуваний календар. Рік поділений на чотири періоди, на триста шістдесят днів. На основі аналізу встановлено, що цей календар має дванадцятитисячну давність — найстаріший календар світу. Пишу про це не тому, щоб творити "буржуазний націоналізм" і плекати "почуття національної винятковости", а тому, що люблю наукову правду.

Тому що в наших предків був культ природи, вони їй давали ті властивості, що й людині: дерево, сонце, місяць, ріка, звірі, птахи — родяться. Санскритське слово "руд" означає "рід", "род", "народження". Слово "ру" означає "крик", "рик". З "ру" постало "ро", до якого було добавлено "да" (дати, подати). Санскритське "рода" означає "родити", "рости".

Увійдімо у світ давноминулих тисячоліть і там — у житті предків наших, інтуїтивно відчуємо такі обставини: в родині хвилююче настороження. Всі ждуть з нетерпінням "ру" (рику, крику). "Ру" щойно народженої дитини повідомляє, що прийшла на світ нова людина. Немає "ру" — значить смерть дитину забрала. Крик різдва — щастя. У санскриті слово "рудата" означає "дитина", "криклива дитина".

30. Я почуттями душі своєї торкаюся до тих струн Душі Народу Українського, до яких чужовір'я не має доступу. Ніколи не вдасться учителям чужовір'я повністю заволодіти Душею Народу Українського. Вона, сама цього не відаючи, Дажбожими законами унапрямлюється. Вона зберігає в собі для себе (у найпотаємніших куточках своїх) недоторкану живу гілочку єства свого, її гілочка подібна на весняну гілочку верби.

Уткніть вербну гілочку в землю. Вона, жадібно напившись життєтворних соків, корінь пустить. Забуяє силою, красою своєю, продовжуючи життя роду свого.

Я, віру предків реформуючи, торкнувся до цієї таємничої гілочки, притаєної в Душі Народу мого, і збагатився вогнем осявань. І мислі мої окрилилися. І постало в мені хотіння перемогти раба в душі народу і струм збудження оновив кров мою — і стало рідно і тепло на душі. І схотілося мені цим теплом поділитися з людом моїм і всіх привітати з Різдвом Тепла Дажбожого.

І задумався я: Різдво Тепла Дажбожого, Різдво Сварга Дажбожого, Різдво Життя Дажбожого, Різдво Перемоги Дажбожої, Різдво Світання Дажбожого, Різдво Свастя Дажбожого. Санскритське "свастя" означає "щастя". О, яке величне свастя Твоє, Дажбоже мій — яка могутня многогранність Різдва Твого! "Света" (світло). Після довгих дум, я усталив поняття — Різдво Світла Дажбожого. Побратими і Посестри, Ви це нове поняття радо стрінули тому, що воно рідне душі Вашій.

31. Наші предки звали Сонце Дажбогом. Їм здавалося, що Сонце — центр Всесвіту. Я маю право, як їхній гідний потомок, удосконалити погляди їхні. Сонце — це одне із мільярду світил Дажбожих нам найближче і найрідніше. Сонце — потужне джерело життя на плянеті Земній.

Дванадцять тисяч років тому наші предки не тільки знали, що Сонце — джерело життя, а й відчували його таїнами своєї свідомости і несвідомости. Християнин сьогодні зве їх "сонцепоклонниками", а себе він зве культурною людиною, яка, мовляв, не поклоняється Сонцеві, а пластиковій фігурці потомка з роду царя юдейського Давида.

Різдво Світла Дажбожого — оновлення віри Предків наших. Оновлення таке, щоб всі ми з предками нашими мали духовну єдність і сьогодні стояли на вершині найвеличнішого в світі богорозуміння.

Умирання і Різдво Сонця (Бога) — віра первісних оріян. На її принципах творилися в різні ери різні релігії і було в їх прагнення втілити сонце у володаря — предка свого і втілити предка в сонце. Митрадисти в Римі перед християнською ерою 25 грудня врочисто святкували Різдво Бога Митри (слово "митра" означає "сонце"). Бог Митра, значить "Бог Сонце". У всіх релігіях "боги" і "сини Божі" (втілення новонародженого тепла, вогню, світла, спасіння) непорочно родилися взимку і обов'язково в печері, у хліві.

32. Українці-чужовіри, щоб оправдати своє чужовір'я, приписують предкам своїм все, що є на світі найпотворніше. Вони біля чужовірних вівтарів проголошують їх жорстокими дикунами, і людоїдами, і варварами, які поклонялися дубові, сонцеві, річкам, криницям.

Вони у предках своїх бачать темну душу і глупий розум. І тішаться, що юдейська віра Христова, яку їм греки подарували, поробила їх людьми. Син, який принижує батька свого, звучи його глупою і темною людиною, не знає, що глупота родить глупоту, розум родить розум, світло родить світло.

Археологія спростовує ту неправду, якою українці-чужовіри предків своїх світлих принижують.

33. В будинках дванадцятитисячолітньої давности знайдені знаряддя праці. Знайдені кості мамонта, на яких викарбувані ті взори, які сьогодні красуються на українських сорочках, килимах, рушниках, гуцульських поясах, топірцях. Існує могутня непереривність духовного життя великого оріянського (українського) народу.

В будинках дванадцятитисячолітньої давности наші предки у місяці грудні (є дані на основі знайдених календарів твердити, що дня сімнадцятого) мали врочисте свято (свято Різдва Сонця). Вони новонароджене телятко несли на сухій траві з холоду до теплої хати. Новонароджене телятко було предвісником, що Сонце перемагає тьму, віщує нове народження, нове воскресіння життя на Землі.

В них було повір'я, що Сонце втілюється в душі людські і в них воно стає людською радістю, надією, словом, любов'ю. В житлах, де живуть люди, взимку родиться надія, віра в Життя. Повір'я впродовж тисячоліть оформилося у віру, що взимку родиться Той, Хто дає Буття. І має Він образ людини: людина найкраще Його своїм розумом відчуває.

34. Щоб відчути первородність староукраїнської (оріянської) духовної культури, треба знати, що дванадцять тисяч літ тому в Іраку білої людини ще не було. Ті, що започаткували Єгипетську культуру і цивілізацію, в ці часи ще жили в Оріяні (Первоукраїні). Племена, які започаткували брильянтну Сумеріянську (Трипільську),Мікенську, Міноанську культуру, в ці часи ще жили в Оріяні (Первоукраїні). Оріяна (Первоукраїна) — колиска народів Індо-Европейської раси.

Фрідріх Енгельс в 1878 році писав, що релігія "являється не що інше, як фантастичне відображення в людських головах тих зовнішніх сил, які панують над ними і в їхньому щоденному житті". І ця догма стала в основі філософії атеїзму.

Я тверджу, що "фантастичне відображення в людських головах" не однакове — одні його одягають у пишний обряд, у велич духовного самопроявлення, інші його спрощують, перетворюють у культ кривавої клясової боротьби.

35. Вивчаючи "фантастичне відображення", ми пізнаємо рівень духовного і культурного життя народу. Там, де живе народ, не здібний фантазувати ("фантастично відображувати дійсність"), немає поступу.

У "фантастичних відображеннях" висловлена радість людська. Там, де немає радости, немає натхнення. Там, де немає натхнення, немає творчости, духовного розвитку.

У "фантастичних відображеннях" висловлена потреба у справедливості, висловлена віра у справедливість, спрага до знань, спрага дати відповідь на складні питання життя.

Фрідріх Енгельс на релігію дивився очима розчарованого біблійника. Справді, в "Біблії" можна знайти маячні фантазування. "Біблія" не є самобутнім мірилом, при допомозі якого можна визначити духовні (релігійні) вартості, створені генієм народів плянети Земної. Є трави їстивні і є трави отруйні, не можна твердити, керуючись принципами всестороннього мислення, що трави є не що інше, як отрута.

На Дажбожий світ не можна дивитися очима атеїста, бо душа змаліє і швидко втомиться. Навіть коли погодитися, що душа — це нерви, то й тоді треба знати, що нерви не можна годувати тільки хлібом і атеїзмом, їм потрібна краса і обожнення краси, їм потрібна симфонія Неба і Землі, їм потрібна чарівна казка і велике хотіння її перетворити у дійсність.

Не можна розвивати розумові спроможності, не вірячи в розум. Там, де є віра, є обряд, хвилювання. Сонце ворушить Земні материки, і вони ніби дихають. Вони, як груди людини, то піднімаються, то опускаються, підвладні могутній силі Сонця. І Сонце ворушить людське тіло, і воно пульсує в такт з пульсацією Сонця.

36. Духовне життя людини — це щось глибше, щось складніше і величніше, як тільки "фантастичне відображення в людських головах... зовнішніх сил" і спроба їх відкинути, як "опіум народу".

Вдумливий атеїст, відкидаючи біблійне богорозуміння, стає визнавцем Рідної Української Національної Віри тому, що він бачить нове поняття релігії. Він бачить творче богорозуміння таке, яке дає йому натхнення бути передовим астрономом, геологом, біологом і одночасно віруючою людиною.

Краса хвилює людину і людина йде до неї. Гниль неприємна для людини і вона сторониться від неї. Людина, заприятелювавши з Красою, красивішає тілом і душею. Людина радіє, що Небо чисте, красиве. В чистоті (там, де немає ні гнилі, ні насильства) щороку (в уяві предків наших) родилося Сонце. Яке благородне "фантастичне відображення... зовнішніх сил"!

Вогонь — Син Сонця, він (цей "Божий Син") може родитися тільки там, де немає вологости, гнилі. Він родиться з тепла двох деревин в печері, в хліві. Він світить і гріє. Він родиться непорочно, щоб спасати людей (їм дарити світло, тепло, радість). Він (Божий син) згодом буде названий "спасителем", "агнецем", "оборонцем голодних і покривджених". Він буде названий Агні, Митра, Крішна, Прометей, Ісус, Аттис.

37. Різдво у всіх народів розуміється і відчувається по-різному. Та всі вони вірять, що Святість (Світлість), яку вони втілили в образ людський, народжена непорочно.

Бог Таммуз. Староукраїнці (сумеріяни) казали Думу-сі (Домовий) був народжений непорочно. Він опікун дому (непорочне родинне світло, добрий теплий дух життя). Оглядаючи руїни Вавилону, особливо жертовники Бога Таммуза, я наочно бачу, що віра в Таммуза, яку позичили вавилоняни (аккади) в сумеріян, була пов'язана з умиранням і воскресінням природи. Таммузяни приносили в жертву Таммузові пшеницю, дактилі.

Старі юдеї звали чужі релігії (незалежно від того — добрі вони чи злі) "гидотою". Вони сміялися, бачачи, що "сидить жіноцтво, голосячи по Таммузі" (кн. Езикіела, гл. 8, 14-15). Рабіни Езикіел і Ездра (автори "П'ятикнижжя Мойсея") були духовними опікунами жидів тоді, коли вони перебували у ассиро-вавилонській неволі. Вони переконували жидів, що Бог Таммуз — то "гидота", і робили це тому, щоб жидів на чужині гуртувати навколо Єгови (племенного рідного юдейського Бога).

38. Вважаю, що рабіни Ездра-Езикіел давали жидам правильну науку. Відхід від рідного Бога (від Рідної Віри) і прихід до чужого Бога (до Чужої Віри), незалежно від того чи та Чужа Віра добра чи зла, вважається "гидотою" тому, що він веде до духовного поневолення племени (духовне рабство — велика гидота!).

Коли б жиди лишили Єгову і поклонилися Таммузі, цим би вони прискорили, живучи на чужині, гибель своєї духовної і тілесної субстанції. Вони своє жидівське "я" підпорядкували б інтересам чужим (тобто, інтересам тих людей, для яких Таммуз — Бог рідний).

Ті жиди, які не повірили, що для них віра в Таммуза є "гидотою" і поклонилися Таммузові, швидко стали чужими самі для себе. Коли жиди отримали дозвіл вернутися з Вавилону до Юдеї, то ті жиди, які повірили в Таммуза, не виявили бажання вертатися на вітчизну предків своїх. Вони лишилися "на ріках вавилонських" і розпорошилися між віруючими в Таммуза.

39. Римські легіонери поширили віру в Таммуза в Римі, привізши з Месопотамії. На святинях Таммуза в Римі стояла літера "Т". Наслідуючи віру таммузян, християни на своїх святинях почали ставити "т".

Наслідуючи культ сумеріянського (староукраїнського) Домовика (Думму-са), почали жерці в Азії і в Европі творити культи непорочно народжених богів. Бог Адонис (Бог Фінікії), який був визнаний у Сирії, Греції і Римі, народжений непорочно.

У фінляндській народній біблії "Калевала" оповідається, що Діва Ілматар непорочно народила богатиря Вейнемейнене. Греки вважали філософа Платона Сином Божим, якого непорочно народила Діва Перектіона від Бога Аполлона.

У греків була всталена мода видатних мудреців, полководців на площах акрополісів проголошувати Синами Божими. У Атенах був архиєреями (старшими жерцями) Богів Зевса, Посейдона проголошений полководець Александр Македонський Сином Божим. І було канонізовано, що Діва Олімпіяда народила "Боже Дитятко Олександра" від Бога Зевса (і єгипетські жерці проголосили Олександра Сином Бога Амона).

40. Посланик бога Єгови Ґабрі-Ел ("ґабрі" — сила, а "Ел" — Бог) Гаврило сповістив малолітню Дівицю Марію (по-жидівському "Міріям"), що вона народить "Боже Дитя" (Лука, 1, 26-35).

"Боже Дитя" було назване в честь юдейського Єгови (Ягве) ім'ям Ягвешуя (ніжна форма цього імени, Яшуя або, як греки кажуть, Ісус). Я вже говорив, що ім'я Ягвешуя означає "Єговою хоронений". Ягве, або, як кажуть, "Єгова — це Бог Ізраеля" ("Енциклопедія Британіка", кн. 12, стор. 995, 1962 р.).

Усі знаємо, що в 325 році на соборі в селищі Нікея (на Західному побережжі сучасної Туреччини) архиєреї після бурхливих сварок, проголосили Ісуса Сином Божим, а Діву Марію — Богородицею. Незгода, яка постала на цьому Нікейському Соборі, започаткувала розкол між християнами (тоді постало несторіянське християнство, яке вважає, що Ісус є Христосом (тобто, Помазаником Єгови), а не Сином Єгови, а Діва Марія є Христородицею, а не Богородицею. Християнізм несторіянського напрямку використав пророк Могамет, устійнюючи між арабами віру в єдиного Аллаха.

41. Був непорочно народжений спаситель Ґаутама (правильніше, Кутама) Будда. В розкішному Оленячому гаю (біля Бенаресу) Богородиця Діва Мая ("мая" значить — "мрія") народила Боже дитятко Будду. Пророк Асита новонароджене Боже дитятко Сидгартгу Будду за староукраїнським (оріянським) обрядом освячення занурив на секунду у воду. Мудреці (і це було 500 літ перед народженням Божого дитятка Ісуса) приходили з далеких країн. Несли вони дорогі дари і вітання для новонародженого Божого дитятка Будди. У Будди було 12 учнів (апостолів), і один з них Девадатта став зрадником. 12 — число, яке символізує дванадцять місяців.

Будда ходив по воді й не тонув. У чарівних буддистських храмах є святі ікони (вони декілька сот літ перед Христом намальовані) ходячого Будди по хвилях морських. Спаситель Будда по власному бажанні зійшов з Небесного Престолу у благодатне лоно Діви Маї, щоб воплотитися, щоб бути Живим Богом, Боголюдиною, і спасати грішників, і вчити людей милосердя.

42. Єгипетська богородиця Ізида народила боже дитятко Ґора. Її переслідував жорстокий цар Сет і тому вона тікала з Божим дитятком на острів Хемнос. Тікала (і це було 1200 літ перед народженням Христа) Богородиця Девака (в Індії) з Божим дитятком Крішною з міста Матхура від жорстокого царя Канси.

Тікала Богородиця Марія (в Юдеї) з Божим дитятком Ісусом у Єгипет від жорстокого царя Ірода. "Існує подібність в історії народження Крішни і Ісуса", "культ Крішни був велично проявлений в Індії далеко перед Християнською ерою" ("Енциклопедія Релігії і Релігій", Ню Йорк, 1958 р.).

Справді, "існує подібність в історії народження Крішни і Ісуса" тому, що творці біографії Ісуса взорувалися на біографії Крішни, Будди, Озиріса. Цар Ірод не умертвляв вифлиємських дітей. Він (і про це твердять навіть історики католицизму) помер чотири роки перед народженням Христа.

43. Діва Рея (Силвія) непорочно зачала братів Ромуля і Рема, які виросли на молоці святої вовчиці і стали засновниками Риму. Римляни свято вірили, що імператор Август (він жив в 27 році до Христа і в 14 році після Христа, отже, 41 рік) був непорочно зачатий. Народила його непорочна Діва від Бога Аполлона.

Верховними жерцями Риму (понтифіками) був імператор Август проголошений Спасителем Світу. Оглядаючи археологічні скарби в Музеї Вавилону, я звернув увагу на клинопис, викарбуваний аккадами більше, як чотири тисячі літ тому, на якому зазначено: "Я Саргон, могутній цар Аккади, непорочно народила мене мати". Семіти "багато адаптували сумеріянської культури" ("Історія Цивілізації", Павло Бертштейн, Роберт Ґрін, 1961 р.).

44. "Ангел господній" поінформував неплідну дружину жида Маноя, що вона "завагітніє і вродить сина" (кн. Суддів, гл. 13, вірш — 3).

Старі єгиптяни вірили, що фараон Аменхотеп Третій (він був володарем в 1398-1361 роках до Христа) Живий Бог. В історії релігій ніде не занотовано, щоб віруючі вірили у мертвого Бога. Ікони, тобто, ідоли, це тільки уява людей про живого Бога. Бог Тот сповістив Діву Мутемуа, що вона від духа святого народить Боже Дитя" (з єгипетських гієроґліфів).

У святині Люксоре можна сьогодні оглянути монументальну статую "Живого Бога Аменхотепа". Богородиця Мутемуа зображена із хрестиком у руці. Хрестик вважається символом життя у всіх релігіях тому, що при допомозі двох перехрещених паличок родиться світло, "агні" ("Веди").

45. Різдво Христове — це копія Різдва Бога Митри, Бога Аттиса, Бога Озиріса, Бога Таммуза, Бога Будди, Бога Крішни. Є різниця та, що Ісус — юдеєць, Крішна — індус, Будда — оріянин. Копія завжди гірша оригіналу.

"Християнство заступило перше Свято народження Сонця (Діес наталіс соліс) Святом Народження Христа, але обряди старого Свята скрізь позосталися мало змінні. Церква сильно боролася зо старим святом народження сонця, але була не в силі його зовсім вивести" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Дохристиянські вірування Українського Народу", стор. 277, Вінніпег, 1965 р.).

"Церква сильно боролася зо старим Святом народження Сонця, але була не в силі зовсім його вивести" тому, що народ не хотів погодитися, що юдеєць Ісус має бути для них дорожчий за Сонце, дарма, що жерці всюди говорять, що юдеєць Ісус, то сонце, світло, і люди повинні в цього світла благати світла і спасіння.

46. В "Соборному Різдвяному Посланії" 1973 року архиєреї і єреї Сліпий, Германюк, Сенишин, Бучко, Букатко, Саварин, Гопко, Борецький, Роборецький, Шмондюк тривожно пишуть, що: "Людство дрежить зі страху перед собою і з німим зворушенням усі мусять благати в Христа світла і помочі!", "стоїть людство перед Вифлиємським дитятком".

В "Соборному Різдвяному Посланії" вони бажають, щоб українські батьки, матері і діти мали серця, наповнені "тими думками й тим щастям, що ними були наповнені в часи Першого Різдва Пречиста Діва Марія, Святий Йосиф і побожні пастори". Виходить, що "Людство... мусить благати світла" в сина Давидового. Бідне те людство, яке жебрає світла!

47. На Земній плянеті двадцять вісім відсотків християн; сімдесят два відсотки — це буддисти, гіндуїсти, конфуціоністи, мусульмани, комуністи, юдаїсти, шінтоїсти, та визнавці інших релігій. Людство, яке не поклоняється Ісусові, не мусить "благати світла". Світло достойним дається без благань!

Українські батьки, матері і діти, істинно, істинно кажу Вам, не заповнюйте свої добрі серця чужими думами і чужим щастям. Не в Московитії, не в Ватикані, не в Юдеї (не в серці Діви Марії і її мужа Йосифа) Ваше Українське Щастя лежить, а у Ваших серцях. Живіть так, щоб Ваші серця багатіли і квітнули Вашими думами про волю і щастя Вітчизни Вашої.

48. В "Різдвяному Посланії" 1973 року архиєреї Михаїл, Андрей пишуть: "Говорить Господь Небесних Сил (Саваоф): "Ще раз, і це буде скоро. Я потрясу небом і землею, морем і суходолом"". "Одурить Візантійський Саваоф", — зазначує правдоносний пророк Тарас Шевченко. Українські батьки, матері, діти, істинно, істинно кажу Вам, не світлу душу має той, хто Вас, духовно поневолених, лякає Господом Небесних Сил ізраельських. У юдейському Святому Письмі сказано, що "Саваоф" — Бог Ізраеля" (Єремия, гл. 16, 9).

Архиєреї і єреї, відгукуючись на Ваші Різдвяні Посланія", кажу Вам: "Благії, покиньте чужі вівтарі, ідіте до Святині Рідної Української Національної Віри. Звільняйтеся з вікових духовних кайданів. Пробудившись, пробуджуйте нарід свій, по-рідному учіть його рідного. Я не гніваюся, що Ви такі ж нещасні і принижені, як і бідне невільниче стадо Ваше. Благії, покиньте чужі вівтарі, ознаменовані юдейським кивотом. Психологія християнізму застаріла, і Ви з нею духовно і морально застаріли, емоційно зубожіли, лишаєтеся за бортом Священної Української Духовної Революції".

49. Іде Різдво Світла Дажбожого — Різдво Вільної Мислячої Людини, Різдво Її благородних почувань, Її світорозумінь, Її натхненного "Я". Різдво Світла Дажбожого — Свято Життя, Свято Світла, Свято Предків, Свято Волі і Щастя.

Стрічаємо Ми, внуки Дажбожі, Різдво Світла Дажбожого Святою Вечерою, Святими Мислями і Святою Єдністю Душі. Ми обрядово кличемо (бо така в нас духовна культура) на Святу Вечерю предків наших. Між ними і нами завжди існувала і завжди існуватиме тілесна і духовна цілісність.

Кличемо світлооку Матір Лель, кличемо відважного Тата Оря. Кличемо всіх достойних керманичів племен Українських. Кличемо тих, які в буремних боях полягли, щоб на рідній землі жили ми і родилися діти наші. Кличемо священних шукачів Української Правди Тараса, Лесю, Івана, Бориса, Олену, Олега. Кличемо, виходячи на перехресні дороги, всіх дітей померлих у муках голодної смерти і кличемо їхніх трудолюбних родичів, закатованих Московитією у диких проваллях Колими, Соловків, Ладоги, Потьми, Тюменії та інших проваллях кривавої Москвинської імперії. Кличемо священних оборонців волі, слави і чести трудового народу — всі, всі, всі ідіте до нас на Святу Вечерю! Ідіте гнані, голодні і принижені брати і сестри наші — наші двері для Вас відчинені, наші столи для Вас прибрані!

50. Стрічаймо ми, внуки Дажбожі, Різдво Світла Дажбожого! Різдво Світла Дажбожого — Перемога Світла над Тьмою. Перемога Добра над Злом, Перемога Життя над смертю! Без Різдва Христового, без Різдва Крішни та інших Синів Божих, людство жило і жити може. Без Різдва Світла Дажбожого не може існувати Людство!

Сонце не вічне: може статися у просторах космосу такий вибух, що погасить Сонце, або перетворить його у газові хмари. І зникне наша Сонячна система. Може статися так, що наша Земна плянета, порушена могутніми вибухами на Сонці, полетить в інші сонячні системи. І там, знайшовши нову зорю (сонце), започаткує на собі нове життя, давши йому інші напрямки розвитку. Може вона (Земна плянета), утративши Сонце, перетвориться у порох — перетворяться у порох її ріки, гори, моря, міста і її мудрі жителі і їхні цивілізації, культури, релігійні поняття.

І коли цього досі не сталося, то тільки тому, що щороку відбувається врочисте Різдво Світла Дажбожого — щороку діє животворна сила Дателя Буття. І вона радує не тільки нас, внуків Дажбожих, вона радує всіх, весь рослинний і тваринний світ.

Ми, рунвісти, вірячи у Різдво Світла Дажбожого, почування наші і мислі наші гармонуємо із силами дії Сонячної системи, з діями близьких і далеких космічних сил, ми діти Світу.

Різдво Світла Дажбожого (пробуджуючі дії Його на всі прояви Життя) усвідомлюють найпередовіші діячі наук (астрономії, біокібернетики, біології, фізики, хімії, математики). Та одні з них вважають, що це тільки величаве космічне "явище", інші — що це "тільки воля Саваота", "тільки воля Брагми", "тільки воля Аллаха".

51. Людина з допомогою телескопів сьогодні поширила свій зоряний світ. Вона зфотографувала три мільярди зірок, між якими є зірки в сотні разів більші і яскравіші, як наше Сонце.

В просторах Всесвіту родяться і вмирають зорі, сонячні системи і людські цивілізації, які можуть бути на мільйони літ старіші за нашу цивілізацію. Світ — вічна змінність, вічне старіння і вічне молодіння.

"Знаю, є Різдво Світла Дажбожого, але я не вірю в Нього, я атеїст". Коли ти знаєш, що є Різдво Світла Дажбожого, коли ти знаєш, що є Життя, є Любов, є Воля, але не віриш у ці сили, значить ти маєш розум без емоцій, без красивих почувань, без одухотворення. Не може людина жити без життя, не може людина дихати без дихання, не може людина бути людиною, утікши сама від себе. Не може людина творити радісне сьогодення, утративши віру, що завтра буде день.

52. Астрономи, біологи і фізики, дивлячись на "Біблію" як на єдине джерело релігії, стають атеїстами. Їх дратує нелогічність біблійних тверджень. Люди, не майте упередження до холодної води, попікшись гарячою.

Ті, що вірять у старі і віджиті релігійні твердження, як у догму, ідуть назад. Ті, що на збанкротованих догмах перестарілих релігій творять атеїзм, стають поклонниками атеїзму, атеїзм — їхня релігія.

Ті, що в наукові істини, усталені біологією, астрономією, фізикою, вірять, як у догму, стають неуками. Щороку старіють наявні відомості про космос, людину, атом, архітектоніку живої і мертвої клітини.

Світ вічно старіє і вічно молодіє тілом і духом. Замість перестарілих наукових і релігійних понять приходять нові, і коли б у світі не існувало таких змін, світ став би цвинтарищем.

Людство можна, керуючись філософією атеїзму, вставити у рамки сухої (базованої на електроніці і біології) науки життя, і тоді появиться людина — машина. Істинно кажу, наука не зробить благородного поступу, коли вона не матиме людей натхненних, дерзаючих, свідомо чи підсвідомо віруючих у Різдво Світла Дажбожого. Щоб людину-машину врятувати від звиродніння, треба її навчити "поклонятися" Красі (квітам, духм'яним степам, добрій людській душі, Чотирьом Симфоніям плянєти Земної). Краса — джерело життя красивого і розумного.

53. Наші предки відчували Різдво Світла Дажбожого так, як відчуває новонароджена дитина тепло материнського молока. Вони первомислями і душею так горнулися до Світла, як горнеться до Світла ніжний пролісок.

Різдво Світла Дажбожого множило їхню віру у завтрашній день. Віра облегшувала їхній холодний і голодний сьогоднішній день. Їх гріла віра, що прийде квітуча весна. Їхня віра — віра свята і велика тому, що вона в їхній душі родилася вільно, була вона рідна і дорога. І без їхньої віри не може людство бути достойним людством.

Відберіть у біолога, фізика, астронома віру в те, що після зими прийде весна, і він, утративши цю святу віру, утратить здібність думати, спорожніють наукові лябораторії. Немає віри в життя, значить немає натхненного життя. Немає натхненного життя, значить немає думки. Там, де немає думки, немає людини.

Дорогі Мої Побратими, Дорогі Мої Посестри, я йду в гості до Вас, сію зерна волі духовної. Радуйтеся — зерна проростають! Вони забуяють високою народною душевною творчістю. Вони забуяють тонким відчуттям краси життя. Вони забуяють довершеною культурою мислення, життєвою бадьорістю, естетичним смаком, тяжінням до внутрішніх і зовнішніх пізнань "я" людського.

54. Іду в гості до вас, щоб душі наші багатіли вірою в себе, вміли вдосконалювати і утверджувати свою суть, вміли відчувати себе у вічності Дажбожої вічности, вміли нести в собі минуле і сучасне, щоб своїм життям приготувати для прийдешніх поколінь дари нетлінні — мудрість творчого життя. І написати заповіт для людства: людство, вернися до матері-Природи і з'єднайся з Нею. І дихай Нею, і слав Її. І пам'ятай, що без Різдва Світла Дажбожого людство згине і прекрасна Земна плянета перетвориться в кулю, покриту вічним ледом.

Радій, Душе Людська, розквітай, Розуме Людський, іде всесвітньо могутнє, іде всесвітньо величаве Різдво Світла Дажбожого!

ДЕНЬ 35

1. Дорогі побратими і посестри! В 988 році в Українців були відібрані рідні імена. Українські імена поганські, ідолопоклонні, антихристські, на смітник їх!

Хто відважився в Україні заборонити Українцям мати українські імена? В ім'я чого — в ім'я яких святощів, в ім'я яких злочинств? Чи треба цю драконівську (церковно-візантійську) заборону вважати канонічною святістю "віри правдивої" і покірно коритися їй, і бездумно молитися їй? Чи треба пробудитися — порвати кайдани духовної неволі і вийти на Сонячний Шлях Рідної Української Національної Віри, на Шлях Духовної Волі і Правди. На світі не було, немає і не може бути релігії вищої за Правду!

Попи (тобто, "церковні отці") давали імена українським дітям, не радячись із родичами. У церкві, як у в'язниці, родичі були поставлені в становище німого побожного раба. Письменник Лесь Мартович, як знаємо, в оповіданні "Мужицька смерть" пише, що родичі (тато й мати) в душі леліяли новонародженого синка назвати Миколою.

Питає дружина чоловіка, який з кумами вернувся з церкви, як же піп назвав дитину? Чоловік відповів: "Питайся його. Я йому кажу Никола, а він: хрещається, — каже, — раб Божий Редькова — та й решта". Духовний невільник стояв у церкві і з обуренням, і з ненавистю в душі слухав, що "хрещається раб Божий Редькова". Безпросвітня доля в духовного побожного раба!

Навіть жителі Африканських джунглів мають звичай, що тільки тато й мати мають право давати ім’я дитині своїй. У Індії, коли народжується дитина, подружжя світить дві свічки — чия свічка довше горітиме, той має право дитині дати ім'я.

Ромеї (наші предки звали візантійських греків "ромеями"), ставши на Русі (Україні) духовними (церковними) окупантами, проголосили канон (канон греко-православія!), що імена українські (русичівські) "противні для Господа Бога Ісуса Христа". "Господь Бог Ісус Христос" любить імена жидівські, грецькі і латинські. Тривога й печаль облягають душу мою, коли я думаю про ці, як писав Іван Франко, "попівські тортури".

2. Спасибі тим, що пошанували поради мої. І питаю себе: "Чому мені судилося бути тією українською людиною, яка вперше говорить українцям, що треба чужі імена (жидівські, грецькі, латинські) достойно повернути чужинцям — ми ж не вічні духовні жебраки. Треба рідні імена собі повернути, ми ж не вбивці рідних святощів. Ні духовні жебраки, ні вбивці рідних святощів не вважаються правдивими людьми.

Рідні імена лежать, як сльози — діяманти на попелищах розп'ятої історії України. Треба їх з любов'ю позбирати. Вони не мертві. У них, як у животворному зерні, притаєні могутні духовні сили народу. В них притаєна світла й трепетна душа України (Руси). Не пошкодить, коли Українець сам себе спитає: чому в Англії найпоширенішими іменами є самобутні англійські імена (Вільям, Альберт, Чарлс, Гарольд, Альфред) і менше поширені імена чужі (Яків, Ісаак, Орест, Максим, Павло, Денис, Йосип)?

Дуже шкода, що у справі повернення рідних імен я не маю попередників — учителів, мій би шлях був легшим і звичайнішим. Дуже шкода, що досі українці не мають жодної доброї книжки з антропонімії. Спасибі тим, що пошанували пораду мою і, лишаючи чужовір'я, почали облагороднювати себе рідними іменами".

3. Чи "українські чисто національні імена" українські? У газеті "Шлях Перемоги" (грудень, 68 р., Мюнхен) я прочитав статтю "Ще про національні імена", в ній з притиском зазначується, що "Українські чисто національні імена є Денис, Павло, Петро".

Люди (мої земляки) просто через "священну помилку", назвавши чужі імена своїми "українськими чисто національними іменами", по-дитячому розгубилися. І почали пристрасно сперечатися, як то треба по-вченому "українські чисто національні імена" писати — Денис чи Деонісій, Микола чи Николай, Андрій чи Андрей, Йосип чи Йосиф. Сваряться не по-рідному, вчені не по-рідному, чи в кінці жидівського імени "Джосеп" писати "п" чи "ф"? Нічого в світі немає глупішого, як вчена глупота!

Суперечки між українськими інтелігентами (українськими інтелігентами віри чужої) постають тому, що Український Народ органічно не мириться з чужим тілом, яке йому силою чи хитрою улесливістю прищеплюється. Такий же закон Матері-Природи — народ (достойний народ) хоче бути у всіх обставинах сам собою, хоче сам утверджувати сутність свого духовного "Я". І тому все, що чуже, він відкидає, тобто, достойний народ не хоче коритися чужому, або (коли іншого виходу немає) він перетоплює чужі творіння у своєму національному горнилі і пристосовує їх до стилю свого життя. Чужі імена назвати українськими "чисто національними іменами", значить болючої справи не вирішити, а заплутати її і плутаниною себе принизити. Хіба Лєнін стане нашим рідним батьком від того, що ми, боючись багнетів большевицької жандармерії, будемо його рідним батьком звати? Хіба "Саваот — Господь Бог Ізраеля" стане Богом України від того, що ми спорудимо божниці і в них щонеділі будемо ректи: "Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!"? Ні.

4. Як були в Україні (Русі) принижені володарі Ольга і Володимир, і чому?

Гречини за гречинськими ритуалами, охрестивши Ольгу і Володимира, заборонили їм мати рідні (українські) імена. А хіба це має якесь значення — чи Володимир зветься Володимиром чи Базилевсом, головне, що він наш князь.

Коли не має значення, то скажіть, християни православні, чи ви б погодилися, щоб князь Володимир мав ім'я Чу-Чу-Квак? Інший приклад — коли немає значення, то чому Христос має ім'я жидівське Ісус, а не українське Боголюб?

Ім'я — це справа не тільки "іменна", а й духовна, культурна, мовна, політична, ім'я — справа духовної волі або духовного рабства. Володарі України (Руси), прийнявши віру "од гречинів", мусіли прийняти й гречинські імена. Коли б вони прийняли віру "од латинів", їм би латини дали латинські імена. Коли б вони прийняли віру "од арабів", їм би араби дали арабські імена. Коли б гречини прийняли віру "од українців", їм би українці дали українські імена. Коли б юдеї прийняли віру "од українців", їм би українці дали українські імена. Чому? Тому що, як я вже сказав, з вірою пов'язані не тільки справи духовні, а й політичні, культурні, соціяльні.

З веління грецького Володимир став "Базилевсом" (Василем). Ім'я "Базил" означає "Царьок". І думаю я: бути Володимиром і стати "Базилевсом" — яке приголомшуюче приниження! Чи свідомий був Володимир, що він в Україні (Русі), відрікаючись від рідного (українського володарського імени, принижує перед рідним народом сам себе, принижує Дух України (Руси), принижує вольові й достойні почування богатирів-русичів (внуків Дажбожих)? У малих людей малі помилки, у великих — великі.

Візантійська імперія була поділена на декілька "базилевс" (обласних володінь). На чолі "базилевс" стояли "базилевси" — вірні піддані імператора Візантії. Україна (Русь), прийнявши віру з Візантії, стала духовною колонією Візантії. Найстрашніша зі всіх неволь — неволя духовна. Греки-митрополити (духовні "ґебітскомісари" — агенти Візантії) стали "рішителями, спасителями і душителями" духовного життя Українського Народу.

Писати "святий Володимир", "свята Ольга" (Ольга, охрестившись, стала "Гелленою") значить демонстративно вважати хрещення України (Руси) справою ганебною. Чому?

Тому, що ритуальний канон хрещення України (Руси) твердить, що Володимир, прийнявши грецьку віру, перестав бути Володимиром. Йому була греками вручена метрика хрещення з ім'ям "Базил". Не визнати метрики хрещення, християнського імени Базил, значить не визнати цілісности акту хрещення України (Руси).

Гречини, щоб поділити русичів на дві ворогуючі групи (і так поставити Русь проти Руси), всім, кого вони хрестили (дітям і дорослим), давали грецькі імена. Той русич, який любив рідне ім'я, вважався антихристом. Якщо Володимир відмовився від "християнського імени Базил", то що це є — каяття, сором перед народом чи звичайне двоєдушшя?

Волхви кликали русичів-внуків Дажбожих стояти в обороні рідних імен. І твердили вони, скриваючись від князя Володимира у лісах, що відректися від рідного імени це те саме, що відректися від рідної матері, рідної совісти.

5. "Чи вдасться Силенкові повернути колесо історії?" Ім'я і прізвище — адреса народу. По імені, по прізвищу, по назві рік, гір, ярів, міст, селищ можна пізнати історію народу, історію його культури, історію його мови, можна пізнати віру народу, склад його душі і спосіб його життя.

Я вважаю, що самобутні (рідні) імена відповідають природі й духові рідної землі. Вони відповідають ритмові народної душі, відповідають гармонії і красі Вітчизни. Чужі імена, чужі прізвища, чужі назви сіл і міст, накинуті духовними чи мілітарними вторжниками, чинять розлад в народних почуваннях, порушують метрику рідної мови, руйнують міст, який духовно ріднить потомків з предками.

Дехто, почувши ці мої міркування, скаже: "Справа чужих і рідних імен, порушена Левом Силенком, має малу вартість, і тому вона зовсім зайва, навіть шкідлива. Будьмо такими, як були наші батьки, будьмо Іванами, Матвіями, Гаврилами, Парасками, Мокринами, Пулхеріями". "Чужі імена вже для нас стали рідними, до них ми звикли так, як в'язень до тюремного режиму, пташка до клітки, рибка до акваріума. Не вдасться Левові Силенкові повернути колесо історії".

Відповідаю: коли колесо історії України котять вороги України у провалля, його треба негайно стримати і повернути на вільний рідний шлях. І я прийшов, щоб цей чин довершити, і той, хто, як та гадюка, прагнутиме отрутою стримати мій хід, буде мною роззброєний. Я вийшов з душі мого народу — Україна є для мене дорожча, як моє життя, і в цьому є сила і благородство моєї науки.

6. Зажурилась Україна, що ніде прожити — чому? Коли б ми (від 988 року починаючи) мали духовну енергію до сьогодні відстоювати віру Предків рідних, ми б тепер були могутньою державною потугою світу. Очевидно, ми б віру Предків рідних удосконалили, мудро і вільно проголосивши правду беззастережного монотеїзму.

І в бібліотеках країн Евразії лежали б монументальні книги про величне самобутнє богорозуміння України (Руси). І імена могутніх духовних титанів — внуків Дажбожих були б знані світові так, як сьогодні знані імена Зороастра, Будди, Конфуція, Мойсея, Ісуса, Могамета, Гуса, Лютера, Ґуру Нанака.

І ніхто б не відважився казати, що українці — це люди для людства мало корисні тому, що вони не дали світові великих релігійних чи соціяльних ідей. Вони тільки споживають покірно, або бунтівливо плоди чужої духовости. Вони навіть не здібні на своїй землі створити державний порядок і своєю нездібністю постійно підсилюють в сусідів апетит до своєї пребагатої землі — на Сході Европи постійно точаться криваві війни тому, що Українці не спроможні створити могутньої держави.

І було б сьогодні в світі більше, як триста мільйонів Українців, і мали б Українці сьогодні двадцятимільйонну (по-модерному оснащену) Армію Миру, Армію Справедливости. І народами світу була б пошанована самобутня віра України (Руси). І села й міста України зберегли б ті назви, які були утверджені оріянами (стародавніми українцями) п'ять-шість тисяч років тому. І це були б назви найстародавніших міст світу. І знали б ми, Українці, хто ми є, де ми є, і в ім'я яких ідеалів живемо, і ми б сьогодні бачили сонце величного майбутнього.

7. Ми не відстояли духовні основи свого "я", і тому ми від 988 року починаючи, не живемо по-своєму. Я вже не раз говорив, що князь Володимир мав право зробити помилку. Ми покликані її виправити на щастя собі і грядущих поколінь. Ми дорого, дуже дорого заплатили за помилку нашого предка Володимира. Пробудімося!

І сьогодні чую я (в моїй душі я чую відлуння історії народу рідного): на перехресних дорогах волхви-бояни оплакують потоптаних дітей. Наїзники потоптали молоді душі, в яких пломенів розум, пристрасне натхнення.

І чую я в душі давно відгомонілий рокіт кобз. Слова кобзарів чую: "Зажурилась Україна, що ніде прожити, витоптала Орда кіньми маленькії діти. Малих потоптала, старих порубала, а молодих середущих у полон забрала".

Горіли селища. І чорні хмари бушували над оріянськими степами, гаями, ріками. І чорні круки кружляли над мертвими тілами русокосих лель, над мертвими тілами добросердних матерів.

І на попелищах (після весняного грому, дощу) щовесни проізростали нові зерна народної живучости. І земля рідна уквітчувалася, як панна, барвінком, дзвеніла солов'їними піснями. І в дібровах, у духмяних степових травах юна лель з мужем започатковувала нове життя. І не було, і немає, і ніколи не буде такої вражої сили, яка б могла з землі з коренем вирвати життя Українця!

Він (вічний Українець), як дуб многовіковий, пустив у землю рідну свої животворні коріння, пустив у небо рідне свої животворні пагіння, обнявся з сонцем, обнявся з землею, обнявся з бурею, з непогодою і погодою вічно живої землі Дажбожої!

Побратими і Посестри! Перед тим, як почати розмову про душу рідних імен, прізвищ, ми принаймні трохи тепер познайомимося з чужими назвами, іменами, щоб вони нас не переслідували своєю таємничою загадковістю. І, щоб ми чулися, стрічаючись з ними, людьми достойними і відважними.

Тому що є різні тлумачення значення імен, назв, прізвищ, будуть недруги мої (і вони це вже й роблять) знецінювати мою працю, пишучи "та він і те не так пояснив, та він те неправильно визначив, осуджуйте його!".

Роблячи досліди, я бачив, що, наприклад, три дослідники (у своїх словниках) пояснюють значення того чи іншого імени по-різному, і сперечаються вони між собою. Я брав до уваги ті висновки, які були підтверджені більшістю дослідників, або висловлював свої особисті міркування, до яких я приходив на основі дослідів. І прошу вас ставитися до моєї праці з довір’ям — мудрим людям я не даю нагоди глузувати з праці моєї, бо ставлюся до неї з великою вимогливістю, а з писаннями глупих людей ми не зобов'язані рахуватися.

8. Як виникли назви племен? Знаємо всі, що жителі поля — Поляни, жителі лісів — Древляни, або — Деревляни. У санскриті слово "дарава" означає "дерево". У Геродота в "Книзі Четвертій" є твердження, що Скити самі себе звали Околотами.

У санскриті слово "сколот" означає "мисливець" (сколотник). Є у нас сьогодні слова "сколотити" (звірів треба сколотити, тобто зігнати), "сколочена вода".

Наші предки мали два головні стани, стан Околотів (Мисливців) і стан Грамів (Осілих людей). Сьогодні в Індії вживається слово "грама" в значенні "село". Слово "грама" постало з первісного санскритського слова "грам" (грам), що значить "об'єднання", "собор", "соборність". У санскриті "да" значить "існує", "дає", "грам да". З слова "грам" постало наше сьогоднішнє слово "храм", тобто, "собор", належати до храму — значить належати до єдности, бути членом собору (храму). Освічені люди, знаючи про це, ніколи не вживають вислів "храмний собор" чи "соборний храм".

У первісні часи племена ставили перед собою питання "А хто живе за межами наших земель? Чи тільки ми, люди, чи крім нас є ще й інші люди?"

Ескімоси самі себе звуть Інуїт, що значить "Люди". Чужинці звуть Інуїтів "ескімосами", що значить "ті, що їдять сире м'ясо — сироїди". В Новій Гвінеї є плем'я, яке зветься Гірара. На мові Гірарів слово "гірара" означає "розмовляти" (бути істотою, яка вміє говорити). В США є стейт Дакота. Дакота — ім'я індіянського племени. В індіянській мові слово "дакота" означає "справжні люди", "друзі". Знаємо, що німці звуть свою країну "Дойчланд". Слово "дейч" постало з стародавнього німецького слова "тевт" (тевтони, "Тевтонський орден"). Тевтонія — первісна назва Німеччини. Слово "тевт" означає "люди", Дойчланд — значить "Країна людей". І слово "турок" означає "людина", Турція — "Країна людей".

9. Як виникли назви країн? "Австрія" значить "Східний край". "Британія" від назви племени Брити, слово "брити" значить "барвисті", їх назвали "бритами" тому, що вони любили носити барвисту одежу.

Слово "Англія" означає "Країна Анґлів"; "анґл" постало з слова "анґ", що значить "край", "кінець". "Англія" значить країна людей, які живуть на краю землі. Римські легіонери вважали сьогоднішні британські острови "краєм римських володінь". Коли погодитися з думкою, що слово "Україна" означає "край", "окраїна", то в такому випадку слова "Англія" і "Україна" мають тотожний зміст.

Є народ Бушмени, їх назвали "бушменами" голландці. Голландське слово "бушмен" означає "кущові люди" (жителі кущів), "буш" — кущ, "мен" — людина, люди. Хан Золотої орди мав ім'я Узбек, жив він у 14 столітті. В честь його імени почала зватися країна Узбекістан, народ — Узбеки, житель Узбекістану — узбек. Був володар Лотар, в честь його імени почала зватися країна Лотарінґія, лотарінґи — жителі Лотарінґії.

Слово "норревеґ" означає "північний шлях", від слова "норревеґ" постала назва країни Норвегія. На території Швеції жило плем'я Све. Від імени племени постала назва країни Свеція (Швеція); ще триста років тому Шведи звалися Све.

Данія (Денмарк) значить "Земля Данів". Головне плем'я, яке жило на території Данії, мало назву Дани. Від імени вождя — родоначальника Чеха постала назва країни Чехія. Я у своїх працях стародавню (трипільську) Україну назвав ім'ям Оріяна, маючи на увазі слово "орь", яке в Індії, Ірані, Кашмірі вимовляється як "ар" чи "ар'я" в значенні "орач", "благородний", "аристократ". Очевидно, одні назву Оріяна (і слова "оріянин", "оріянська") прийняли з захопленням, інші — почали критикувати.

10. Канада — від ірокезського слова "каната", що значить "селище", "дім". Ірак — значить "орана земля", "ір" — орати, Іран — значить "Край ірів". Бачимо, що ці народи слова "ор" і "ар'я" вимовляли, як "ір". Єгипет — від "Га-Ка-Па", що значить "Дім Бога Пта".

Іспанія — від слова картагенського "сзпан". Картагенці, навістивши цю землю, побачили на ній багато кроликів, "сзпан" — кролики. Ірляндія — від слова "ейре", що значить "захід", Ірляндія — "країна західняків". Індія — від назви річки Інд, слово "інд" значить "ріка"; корені мовні "дн" і "нд" тотожні, від "дн" постали назви рік Дон, Дінець, Дунай, Дніпр.

Кашмір — від слова "мір" ("мер"); слово "мір" значить "море". Наші далекі предки (особливо скити-гіттіти) вважали, що вода глибока і широко розлита людину море (зморює, морить, втомлює), отже Кашмір значить "Кашьятове море". Квебек — місце стрілянини. Киргизія — Степ кочовиків, "кир" — степ, "кис" — кочовик.

Японія — від слів "ні пон" ("ні гон"). Слово "ні" в японській мові означає "сонце", а "пон" значить "країна". Ніпон — Японія (Країна Сонця або Сонячна Країна). Естонія — від евіст", що значить в ширшому розумінні "жителі біля води". Бельгія — від назви племени Белги.

Судан — "Країна чорних". Пакістан — від слів "пак", що значить "чиста" і "стан" — "країна" — "Чиста Країна". Манітоба — від індіянського слова "Манатуана", що значить "Великий дух". Індіяни вірили, що на маленькому острові, розташованому на озері, живе Манатуана.

Литва — є твердження, що назва цієї країни походить від слова "лити". У литовській мові слово "литус" значить "лити", "течія", "лиття". Шкотляндія — від кельтського слова "скуіт", що значить "кочовик", Шкотляндія — Земля кочовиків.

11. Тексас — значить "добрий друг". Ява (назва острова в Азії) — походить від санскритського слова "ява", що значить "ячмінь". Вважаю, що в первісні часи (в Оріяні) наші предки казали "жав", що значить "життя"; літера "ж" перейшла в "я".

Франція — від назви племени френків, "френк" значить "вільний". В 1714 році дослідник Фере був посаджений до в'язниці (у Бастилію) за те, що він на основі своїх дослідів відважився доказувати науковцям Франції, що від німецького слова "фере" постала назва Франції. Посадженого в Бастилію проголосили неуком, знахабнілою божевільною людиною, але тепер всі визнали, що дослідник Фере був правий і його наукові твердження визнані.

Гордий народ не любить, щоб його ім'я мало чуже походження, і очевидно це почування оправдане. Та я вважаю, що французи мають дані гордитися, що їхні сусіди (німці) їх назвали "френками", тобто "людьми волі". Московитія — назва походить від фіно-монгольського слова "моська", що значить "болото" і від слова "ва", "Моськва" — "Болотяна річка". Італія — від слова "італіка", що значить "скотарі".

Чілі — значить "Холод"; Башкирія — від слів "баш курт", що означають "Голова вовка". Коста Ріка — Берег багатств, "коста" — берег, "ріка" — багатий. Конґо походить від слова "конґ", що значить "гори".

Фінляндці — войовничий і трудолюбний народ, вони звуть свою країну не Фінляндією, а Суоми. Фінляндське слово "суоми" означає "болотяна земля". І болото буває гарне — на болоті ростуть квіти білі, як сніг.

В'єтнамці свою країну звуть "В'єтнам", слово "в'єтнам" у в'єтнамській мові означає "Країна півдня". Є країна Непаль, назва ця створена із санскритських слів "нипа" (нижча) і "жла" (ґла), що значить "Нижче мешкання", непальці живуть внизу, на узгір'ях.

На заході Домініканської країни є кам'янистий острів "Гаїті", в мові карібській слово "гаїті" означає "Кам'яниста країна". Я навів ці приклади тому, щоб ми були переконані, що назви країн часто відображають географічні властивості тієї чи іншої землі.

12. Що означають назви міст? У санскриті слово "кия" означає "булава", "жезл", символ влади, проводу, першенства. У "Магабгараті" слово "кая" значить "б'ючий кий", "наступаюча зброя".

У "Рик Ведах" (я вже писав, що правильніше "рик" чим "риґ", (рик — значить "рече", "співає"), бог — воєначальник Індра має "кая" (кія) в значенні "гуркіт зброї".

У книгах ведизму слово "кият" поширене в значенні "яка велич!", "який могутній дороговказ". "Кия" має у санскриті значення "вождь", "провідник", "син землі", "роджений землею". І сьогодні не зовсім по-чужому (тільки треба вдуматися) звучить слово клясичного санскриту "куятаті", що значить "провідний тато" (той, що тримає в руках кия (булаву)).

Знаємо, в літописах зазначено, що були брати Кий, Щек, Хорив. Значить (так я думаю) в дохристиянській Україні (Русі) було поширене ім'я Кий, Кая чи Кия? Та воно вмерло так, як і десятки інших українських імен померли придушені греко-жидівсько-латинськими іменами церкви Христової.

Кий заснував град? Ні. Град, який ми тепер звемо Києвом, був заснований нашими безпосередніми предками одинадцять тисяч років тому. У Київському музеї археології є багато знарядь праці, знайдених на території Києва — знаряддя праці і кістяні жіночі прикраси мають одинадцятитисячну давність. Особливо привабливі чарівні взори староукраїнської (мізинської) культури — славні на весь світ мізинські меандри й сьогодні красуються (і про це я постійно говорю) на наших писанках, рушниках, сорочках.

Очевидно, є докази, що двадцять тисяч років (і ще раніше) там, де тепер Київ, жили люди — знайдені їхні стоянки. І "Нещодавно під час розкопок у Києві археологи знайшли піч і глиняний посуд з періоду так званої керчаківської кераміки. Посуд нараховує понад 1400 років. Місце, де тепер знаходиться Київське старе місто, колись було густо заселене. Розкопки дозволяють встановити вік української столиці. Досі його окреслювано на 10-13 віків. Останні археологічні відкриття показують, що воно старше".

Щоб збочити хід мислення народу нашого, щоб поробити нас безбатченками на правічно рідній землі, воріженьки придумали... казку церковну.

Мандрівний жид (апостол Андрей) забрів до Дніпра і для нас, "ако диких варварів", "град заснував". І за таку святу жидівську апостольську доброту, ми приречені віками благоговіти перед зайшлим жидом Андреєм. Принизлива казка вважається традиційною святістю віри грецько-православних українців.

13. Адіс Абеба — значить "нова квітка". Мадрід, слово "мадрід" постало з арабського слова "меджрид", що значить "будівельний ліс". Пекін — "Північна столиця", Нанкін -"Південна столиця".

Слово "синґа" значить "лев", Синґапур — "Львине місто". Анкара — від "анкер" (якір), "анк" — крючкуватий, заякорений, отже — Заякорення. Шанхай — значить "Над морем".

Чикаго — від індіянського слова "шеканґонг", що значить "дика цибуля". Токіо — від японських слів "то", що значить "схід" і "кіо", що значить "головне місто", Токіо — Східне Головне місто. Неаполь — Нове місто, Мінніаполіс — "міні" (мале), "поліс" — місто.

Гальське плем'я (стара назва Франції — Галія) Паразії, "паразії" значить "човнярі"; паразії жили над берегами Сени, вони славилися своїми човнами, Париж — Місто Човнярів. Стокголм — від "стак", що значить "залив", "стовп", отже — "Острів зі стовпом". Сидней — в честь лорда Сиднея. Ріо-де-Жанейро — значить "Річка Января". Ню Йорк — в честь герцога Йорка, стара назва Ню Йорка — Новий Амстердам.

Між іншим, Мангетен (частина Ню Йорку) — назва походить від алµонкінського (індіянського) слова "магахатенук", що значить "небезпечні водяні повороти"; є також твердження, що від "ман-хетанана", ці слова значать "там, де нас обманули".

Маніла — на тагальській мові слово "май" значить "бути", а "ніла" — назва рослини, отже, "Місце, де росте "ніла". Лос Анжелес — Місто королеви ангелів. Лондон — "Лісове місце", "Укріплена пристань". Пригадую, що Сір Моньєр Моньєр-Вільямс у "Санскритсько-Англійському Словнику", виданому в Оксфорді, вважає, що Лондон походить від "ландрі". Вінніпеµ — від індіянського "ві-ні-пі", що значить "мулиста вода". Коломия — "колеса миє" (місце, де миються колеса).

14. Перебуваючи у Багдаді (в столиці Іраку), я в готелі Ур (готель Ур стоїть над берегом тихого Тигру) сказав арабам: "Назва Вашої столиці зрозуміла українцям", та ніхто з них не зрозумів мене. В музеї Ірак я сказав, що слово "Баг" (або "Баґ") в мові Зороастра означає "Бог", або, як кажуть араби — Аллах. А слово "да" чи "дад" значить "дати", "даний". І в цьому легко переконатися, читаючи "Авести" чи "Рик Веди".

Отже, Багдад — значить "Богом даний", або чіткіше кажучи — Богдан. І тому, що назви "Ірак" і "Іран" мають санскритське походження так, як і Ізраел, Ява, Калькута, Київ, назва "Багдад" не випадкова. В цій назві чується (хай не гніваються іракці) дух персів (парсів), які були кровно споріднені з оріянами і говорили вони мовою "Авест", що була споріднена, як дві сестри, з мовою "Вед". Дирекція музею Ірак подарила мені цінні книги, висловивши в них дарчим написом подяку "за цікаві твердження".

15. Що означають рідні жидівські імена? У жидів так, як і в кожного народу, є рідні імена. Вони були створені тоді, коли жиди ще мали кочовий спосіб життя. Їм (кочовикам бідних і небезпечних гарячих пустинь) ніколи не жилося легко. Голод, безводдя, заразливі хвороби, небезпечні звірі (леви, гадюки, скорпіони) та інша нечисть, постійно переслідували їх.

Коза, вівця, ослиця жидам давали життя, тобто, молоко, вовну, м'ясо, шкіру. І тому в первісних жидів були й імена Рахе (Рахеля), що значить "вівця", "овече божество"; Лія (Леага), що значить "корова"; "Йосип", що значить "син корови". Лія і Рахеля були дочками кочовика Лабана, в якого був наймитом Іаков (Ізраел). Ізраел, як пише "Біблія", був одночасно одружений з сестрами Лією і Рахелею, і мав дітей від них і їхніх служниць; Ізраел — родоначальник жидівського племени.

Інші рідні жидівські імена мають такі значення. "Дебора" значить "бджола"; Гамон — Осел, Табіта — Ґазеля; Галеб — Пес; Нахаш — Гадюка; Єд -Лев. Від слова "єд" постала назва племени Єди (Юди). Освоєних звірів жиди (слово "жид" постало від слова "єд") обожнювали тому, що вони були джерелом їхнього життя. Неосвоєних (диких) звірів вони також обожнювали, щоб їх умилостивити.

Не було на світі такого народу, який би від світанку своєї історії поклонявся одному Богові, тобто мав монотеїстичну (однобожну) віру. Всі роди, племена, народи вірили багатьом богам не тому, що їм хотілося мати багатьох богів, а тому, що вони бачили багато явищ (сонце, місяць, вітер, весна, зима, народження, смерть). Вони були певні, що на світі є багато сил, і кожна з них має своє призначення і свою властивість — кожна сила вважалася божеством. Жиди в епоху Мойсея поклонялися (і про це стверджує "Біблія") до божества — гадюки (Нахуштана). Слово "нахуштан" означає "гадюка, зроблена з міді".

Читаємо: "І наслав Господь на люд гадюки сарафи, і кусали вони людей, і много люду вимерло в Ізраїлі" (4 книга Мойсея, глава 21, вірш — 6).

Отже, "Саваот — Господь Ізраельський" за нечемність карав ізраельтян гадючими кусаннями. Видно, що "Господь Бог Саваот" мав у своєму безпосередньому розпорядженні багато гадюк. І їх по-божому використовував, як зброю проти непослушних.

Ізраельтяни, щоб рятуватися від такої гадючої Саваотової кари, зробили мідяну гадюку (Нахуштана). І цьому Нахуштанові, як божеству, поклонялися й усердно кадили йому (ритуально умилостивлювали це божество). Щойно цар Гезикия "розбив мідяного змія, що значить , що його зробив був Мойсей, бо до того часу Ізраельтяни кадили йому — й назвав його Нахуштан" (2 книга Царів, глава 18, вірш 4).

16. Що означають жидівські біблійні імена? Ім'я "Абрагам" (Авраам), як я вже писав у праці "Совість Історичної Науки", створене з сумеріянського (стародавньоукраїнського) слова "абба". "Абба" значить "батя", "батько". Жиди вперше почули слово "абба" тоді, коли вони перебували в Ассиро-Вавилонській неволі, тобто, десь 2600, 2450 років тому.

Син Авраама мав ім'я Ісаак. Є усталене міркування, що "Ісаак" означає "усміхнений". Коли він народився в наметі, то майже столітній Авраам "усміхнувся", що його сестричка — дружина Сара, маючи дев'яносто років, народила йому сина.

Ім'я Соломон значить "Мирний", від "салем". Давид — Люблений. Матвій (Матеягв) — Даний Єговою. Іван (Іоагв, Іоан) — Помилуваний Єговою.

Ярема (Єрмолай, Єрмак, Джерема) — Єговою похвалений. Єлисей (Ел — ліса) — Елом спасенний. Данило (Дан — Ел) — Мій суддя Ел. Гаврило (Ґабрі — Ел) — Моя міць Ел. Яків (Джакоб) — Хитропідлесливий. Наум (Нахум) — Потішаючий; Саватій (від "саббат") — Відпочиваючий.

Ілія (Елі Ягв) — Мій Ел Єгова. Лазар (Ел — зар) — Ел йому допоможе.

Що означає слово "Ел" і як воно було створене із сумеріянського слова "Лель", я вже оповідав у праці "Різдво Світла Дажбожого".

Ім'я Набал означає Глупий. "Нехай же мій пан не уважає на того злого чоловіка, на Набала, бо як зветься він, такий він і є. Набал зветься він і дурнота його з ним" (1 книга Самуїлова, глава 25, вірш -25).

17. У біблійних і лінгвістичних словниках існують суперечливі пояснення значення біблійних імен. Наприклад, ім'я Меріям (Марія) біблійники пояснюють у значенні "Невинна", "Чиста". Лінгвісти вважають, що ім'я "Марія" значить "Гірка", "Відкинута". Є міркування, що ім'я "Марія" постало з санскритського слова "марія", що означає "приналежна до бога любови". У санскриті є слова з такими значеннями: "мариша" — пошанована людина", "марута" — "вітер", "повівання". Вивчаючи походження і значення українських прізвищ, я був особливо зворушений, довідавшись, що у славному селищі Трипілля (біля Києва, "Трипільська культура") живуть родини, які мають прізвища Марута. У "Ведах" є поширене ім'я Марута. У "Магабгараті" зазначено, що є оріянське плем'я Марута. Марута одне з імен Вішни. Оріяни переважно своїм донькам давали ім'я Марута; у "Ведах" бог вітрів зветься Марута.

Марта — ім'я арамейське, значить "пані". "Сталося, як покидала її душа, умирала бо, дала йому ім'я Беноні, "болюча дитина", отець же дав йому ім'я Бенямін, "щаслива дитина" (1 книга Мойсея, глава 35, вірш -18). Жиди не мали прізвищ. У 18 столітті, наприклад, у Німеччині кожний жид був законом зобов'язаний мати прізвище. Жидівські прізвища створені з німецьких слів звучать так: Кюсеміх — Цілуй мене. Еселскопф — Осляча голова. Та переважно їхні прізвища поставали від місця мешкання: Берліннер (від Берліну), Дензіґер (від Данцінґа). Кінзберґ (від Кінсбурґа, Баварія); Мангаймер (від Мангайму).

ДЕНЬ 36

18. Що означають грецькі імена?

Греки, назвавши українські рідні імена варварськими, поганськими, ідольськими іменами, українських дітей під час хрещення (хрищення) називали іменами грецькими. Грецькі імена, як знаємо, звеличують грецьких ідолів (богів). Наприклад, Аполлон — "приналежний до бога Аполлона.

Дмитро — "приналежний до богині Деметри". Зіновій — "приналежний до бога Зевса". Нестор — "приналежний до божка Нестора". Зенон — від Зевса.

Денис — від бога Деонисія. Очевидно, є й імена не пов'язані з богами і божками Греції. Наприклад, Андрій — Хоробрий, Афанасій (атанасія) — Невмирущий; Варвара — Чужинка, Василь (Базил) — Царьок; Векла — Божеслава; Галя ("µале") — Ласка; Зосим ("зоос") — Живий.

Зіна — від бога Зевса. Ксенія — Чужа; Катерина — Чиста. Олена (Гелленос) — Світла, Світанна. Софія — Мудра. Омельян ("еімиліос") — Підлесливий. Петро ("петра") — Камінь, Скала. Трохим ("трофімос") — Кормилець.

Улас, Влас ("вклас") — В'ялий. Юхим ("еуфімос") — Благородний. Юрій ("ґеорґ") — Землероб. Орест ("орос") — Горовий, Гірняк. Олександер (від "алексо" — захисник, "анер" — рід) — Захисник роду. Олексій — Захисник. Макар ("макаріос") — Блаженний.

Харитон — Щирий. Харитина — Щира, зніжено — Харитя, Харя. Не зважаючи на те, що "Харитина", "Харя" означає в грецькій мові "Щира", в мові наших предків це слово означало "мавпа". Є вислів "От харя!" У санскриті слово "харя" означає "мавпа".

Перебуваючи у Греції, я помітив, що сьогодні є багато греків, які мають імена Софокл, Дамокл. Горді гречини не кожним своїм ім'ям обдаровували чужинців. Єреї, які грецькими іменами огречували русичів (українців), вважали, що русичам (українцям) не підходять такі імена — "Софокл" значить "Прославлений мудрістю", "Дамокл" значить "Відомий світові".

Грецькі імена — прізвища в Україні звучали, як щось, по-церковноправославному, святе, містерійне. Наприклад, приїхав до Києва з Візантії єпископ Ніколаус. Він свого прізвища не вживає, але його прізвище Батрахос звучить, як "святість православія". В грецькій мові слово "батрахос" означає "жаба".

Сліпа рабська прив'язаність до чужих святощів, сліпе поклоніння чужому не робить людину ні мудрою, ні вільною, ні достойною.

19. Що означають імена латинські, англійські, німецькі? Латинські імена: Албіна — Біла, Віктор — Перемога; Віталій — Життєвий; Клавдія — Лама; Максим — Великий; Марко — від бога Марса, Наталя — Рідна; Урзула — Ведмедиця; Павло — Малий.

Реґіна — Принцеса; Роман — Римлянин; Терентій — Наступаючий; Тарас — Бунтар, Домна — Господиня. Я вже говорив, що ім'я і прізвище — адреса народу. Ім'я — справа не тільки іменна, а й духовна, культурна, політична, мовна. Ім'я — справа духовної волі або духовної неволі.

Римська католицька церква очолена батьком (тобто, папою). Вона так, як і імперський москвинський комунізм, витрачає великі гроші на пропаганду — прополоскування мозку.

Пропагатори римо-католицизму досі живуть духом романської агресії — духом олатинщення покорених. В них "Божа справа" — володіти душею і розумом народів, підпорядкувавши їх авторитетові папи римського. Хто володіє душею і розумом народу, той володіє його почуваннями, переконаннями і його земними скарбами.

Олатинщуючи спійману душу, треба в неї відібрати її рідне ім'я, дати їй латинське ім'я. Ім'я латинське маючи, вона буде звикати до латинізму, сама цього не усвідомлюючи. Її треба переконати, що то "така Божа воля".

Така "Божа воля", тобто воля жерців латинізму: китаєць з Тайланду Ваннахаівонґ, ставши єпископом, мусів зректися китайського імени і взяти ім'я латинське — Павел.

Китайці мають рідні гарні імена чоловічі. Наприклад, Шінґ Конґ — Успіх, Тунґ Гай — Східне море, Яв — Мала гора. Між іншим, філософ Конфуцій мав ім'я Яв.

Ю-ан-Дан (Новий рік), Сяо-Фу-І (Улюбленець долі), Сяо-Лун (Малий дракон), Чан-Шоу (Довголіття), Сяо-Боо (Мов золото), Сяо-Да (Старший), Сяо-Ер (Другий). І жіночі імена: Де (Місяць), Лань (Орхидея), Юі Чу (Перлина), Фан (Аромат).

Китайські імена гармоновані з китайськими прізвищами, з метрикою і психікою мови китайської.

Відібрати у китайця його рідне ім'я і дати йому чуже латинське — таке духовне насильство папа римський вважає святістю віри католицької.

20. Слово "єпископ", як знаєте, означає "наглядач". Жерці латинізму люблять, щоб їхні наглядачі мали латинські, або принаймні греко-жидівські імена.

Кореєць Гам, ставши єпископом, мусів у Римі зректися рідного корейського імени. Латиняни йому дали латинське ім'я Авґустин Гам; Авґустин Гам — корейський єпископ.

Африканці — негри, ставши єпископами, мусіли зректися рідних імен. Їм дані чужі (латино-жидівсько-грецькі) імена. Наприклад, єпископ Авона (країна Камерун) отримав ім'я Теофіл.

Єпископ Зубеір (країна Судан) отримав ім'я Ґабріел; єпископ Ґуу (країна В'єтнам) отримав ім'я Андрей; єпископ Мундулла (країна Конґо) отримав ім'я Йосиф. Вони, як духовні агенти Ватикану, отримавши чужі імена, зобов'язані канонами римо-католицької церкви давати своїм рідним людям в ім'я Ісуса Христа жидівсько-латинські імена.

Той, хто думає, що це справа дрібничкова, повинен сам себе запитати: "Чому папа римський ніколи не погодиться мати ім'я японське, українське, китайське? Чому рабін ніколи не погодиться мати ім'я в'єтнамське, ескімоське, папуаське? Чому мають бути імена одного народу звеличені, а імена другого народу дискриміновані, померлі в забутті?"

Є думка, що люди (особливо люди мало розвиненої уяви) не звертають уваги на зміст ім'я і на його рідне чи чуже походження — головне, щоб воно було мелодійне.

Що ж, песик знає, що він Рябко, але він ніколи не знатиме змісту свого імени. Людині (і тільки людині) дане щастя творити ім'я і знати його значення. І тому вона, на мою думку, не повинна задовольнятися духовною обмеженістю доброго Рябка. Очевидно, мелодія імени — справа не другорядна, але не треба думати, що, наприклад, мелодійне ім'я Лель зручне для всіх. У японському алфавіті (у мові японців) немає літери "л".

Є й такі характери людські, які переконані, що все, що чуже — краще, як рідне. І жінка чужа краща, як рідна, і діти чужі кращі, як рідні. І молоко від чужої кози смачніше, як від своєї, дарма, що кози пасуться на одній толоці. І релігія чужа краща, як рідна, і мова чужа краща, як рідна. Чуже не зрозуміле, таємниче, загадкове. Загадки і таємниці гіпнотизують тих людей, які не здібні глибоко, пристрасно і самостійно мислити.

Дехто вважає (переважно люди нігілістичного світогляду), що "культура обпливає світ", і тому імена — явище інтернаціональне. Виникає щире питання: чому культура одного народу "обпливає світ", а культура іншого народу (переважно — покореного народу) гине, щезає в забутті? Культура сама не "обпливає світ", її ведуть духовні або мілітарні капітани.

21. Златинщувати (духовно поневолювати) народ значить відбирати в нього рідну адресу і синів його одягати в чуже пір'я, щоб вони не знали хто вони, чиї діти, ким і за що закуті?

Українці, які є єпископами грецької віри православної, мають не тільки чужі імена (Іоан, Полікарп, Паладій, Іларіон), а й ходять вони в чужому пір'ї. Вони мають церковний одяг грецьких дохристиянських жерців (єреїв бога Деонисія, бога Ескулапа, бога Зевса).

Правда, є випадки, що українець — єпископ має рідне ім'я (Мстислав, Ярослав), але духовна користь з цього мала тому, що вони рідні імена підпорядкували законам чужих релігій.

Римо-католицька церква в Англії навіть у шістнадцятому столітті забороняла англійцям називати своїх дітей рідними англійськими іменами, бо вони "противні вірі Христовій". Та англійці, як знаємо, виявилися "нескоримими".

Не звертаючи на догми віри Христової, англійці давали своїм дітям рідні англійські імена. Наприклад, в них найпоширеніші імена рідні: Альберт (Достойний), Едгар (Щасливий), Вільям (Хатній).

До Першої світової війни Королівський дім в Англії не мав прізвища. Існували тільки імена — кінґ Едвард Другий, кінґ Едвард Сьомий, кінґ Ґенріх. Тепер англійці знають, що квін Елизабет Друга має прізвище Віндзор.

Папи римські (за ритуалами римських дохристиянських авгурів, понтифіків) мають тільки імена. Наприклад, папа Пій 12. Між іншим, справжнє прізвище папи Пія 12 -Євгеній Марій Йосип Джан Пачелі.

Німці гордяться своїми рідними німецькими іменами. Їхні імена віддзеркалюють характер їхніх предків. Наприклад, Бернард — Сильний, як ведмідь. Гільдемар — Славний боями, Гертруда — Невістка зброї; Вулфстан -Вовк; Рогер, Роджер — Слава.

В англійців і німців поширені їхні рідні стародавні жіночі імена Етел — Достойна. Келда — Весна. Є міркування, що Келда — ім'я скандинавське. Ніколи не забуваймо, що латинські імена, наприклад, такі, як Максімус, Павлус, Романус вимовлені по-українському Максим, Павло, Роман не стають українськими.

Латиняни, чуючи свої перекручені імена, кажуть: "Варвари такі бездарні, що навіть не здібні правильно вимовити латинське ім'я". "Варвар", здвигуючи плечима, ніби трохи гордо відповідає: "Ми такі мудрі, що навіть латинське ім'я зуміли пристосувати до метрики своєї мови".

Ви були б ще мудрішими, коли б були творцями рідних імен і вміли їх своєю мудрістю і своїми подвигами прославити.

Народ — Вільний Творець завжди стоїть вище Народу — Приймача чужих творінь.

22. Як створені прізвища в народів Европи, Азії? Найпоширеніші в світі ті прізвища, які створені на основі відповіді "Чий він син?". Наприклад, у китайців прізвище "Кунґ-Фут-се" значить "Кунґ син Фо"; Фо — ім'я батька.

В англійців — Робертсон (син Роберта). В німців — Мендельсон (син Менделя). В греків -Ніколопулос (син Ніколаса).

Слово "сон" близьке звукобудовою до слова "син" тому, що воно постало від староукраїнського (санскритського) слова "сисі", що значить "соска". У санскриті слово "сисуля" значить "немовля" (сисуля). Не буде правильно, коли ми вважатимемо, що слово "син" постало тому, що сисуля рученятами шукає "сисі", адже й донечка також годується материнськими грудьми. Справа в тому, що десь п'ятнадцять тисяч років тому (в часи творення основних слів білої людини) наші далекі предки звали дочку "дара", а сина — "сис". Вони на основі тілесних ознак довідувалися, до якої статі належить новонароджена дитина.

У мадярів слово "фе" означає "син". Їхня мова не індо-европейського походження; мадяри — кочовики з Сибіру. Петефе (прізвище відомого мадярського поета) значить "син Петра".

У жидів — Бен Гур (син Гура). В італійців Ламберті (син Ламберта), Уберті (син Уберта). У арабів — Ібн-Сауд (син Сауда), і звідси й походить назва країни — Савді Арабія. Ібн-Ахмад, "ібн" — значить "син", отже -"син Ахмада".

Японські прізвища: Ґошікі — П'ятикольоровий. Шіку — Чотири горя, Нішін — Двоюрідний. В Бірмі є прізвища такі, які мають тільки одну літеру. Наприклад, "А", "Б". На питання "Яке ваше прізвище?", бірмієць відповідає "А".

23. Що означають прізвища богів і відомих людей? Хмельницький — син Хмеля, або той, що походить з селища Хмелі, Хмельники. Шевченко — син шевця. Франко — син Франка. Лисенко — син Лисого.

Прізвище "Ґаутама" (і про це я вже говорив) постало з слів "Кутама", які означають "корови темні". Ґаутама — родинне прізвище Будди. Будда — слово українське (санскритське) — значить "Буджений", "Пробуджений".

Прізвище (ім'я) "Зороастр" (і про це я вже говорив) постало з двох слів: "зарта" значить "жовта" і "аостра" значить "верблюд". Зороастр — Жовтий, або Золотистий верблюд. Є також твердження, що Зороастр значить "Сторож жовтавих верблюдів". Перси вимовляють "Зарадушт" і "Зардушт".

Мойсей — Витягнутий з води. Ісус (ім'я в християнського Бога жидівське) в жидів дуже поширене, жиди кажуть "Яшуя", "Ягвешуа", що значить "Охоронений Єговою". Греки ім'я Яшуя вимовили, як Ісус. Коли б сам Яшуя почув, що греки його ім'я так спотворили, може б справедливо був обурений. Був обурений Святослав, почувши, що греки його ім'я вимовили по-грецькому "Свинтослаф". Христос — значить Помазаний.

Є міркування, що з слова "весе" постало слово "вессинґ"; з "вессинґ" — Вессенґтон (Вашінґтон). Не можна погодитися з твердженням тих науковців, які вважають, що прізвище "Вашінґтон" постало з слів "вашінґ плейс".

Ніколи між науковцями не затихнуть суперечки під час визначення тих чи інших наукових, історичних чи філософських істин. Чому? Тому, що в науковців є різні погляди, переконання, школи, і під час дослідів вони користуються різними джерелами. І, очевидно, що той, хто прагнутиме мої твердження знецінити, буде осуджувати ті джерела, з яких я черпав доводи. Вважаю, що джерела, якими я користуюся, всебічно обґрунтовані. Приятелі, які ставляться до мене з довір'ям, особисто в цьому вже переконалися.

Зі слів "тру мен", що означають "чесний слуга", постало прізвище Труман. Мек Артур — син Артура. Прізвище "Айзенгавер" значить "шахтар копальні залізної руди".

Прізвище "Лінкольн" постало з слів "лайк колони". Власник фарми чи поля біля своєї хати любив плекати рожі. З данських (Данія) слів "де розе фелд" постало прізвище "Рузвельт".

Офіційні імена — прізвища Вінстона Черчіля такі — Вінстон Леонард Спензер Чорчіль. Слово "чорчіль" значить "той, що живе біля церкви".

Вдова Шіклґрубер мала малолітнього сина, як одружилася з Йоганом Гідлером, Йоган Гідлер дав своє прізвище малому Шіклґруберові і тому він став Гідлером, і ось цей Гідлер (Шілкґрубер) є батьком Адольфа Гітлера, отже правдиве прізвище Гітлера є Шіклґрубер.

24. Як виникли найвизначніші прізвища московські? Знаємо, що тоді, коли могутня Золота орда поділилася на малі ворогуючі орди, сила монгольських завойовників упала. Монгольські воєначальники посварилися під час поділу данини. Монголи почали тікати від монголів. Постає дивне явище — Київ, покорений монголами, лякає монголів.

Вони не відважуються поселюватися у Києві. Вони знають, що кияни не люблять їх. Чому?

Склад душі монгола і склад душі киянина — два протилежні світи. Їм тяжко між собою знайти спільну мову, спільне розуміння життя.

І в Москві вирішили поселитися найвизначніші монгольські воєначальники Багрі Мурза, Тіміра Ґаза, Кара Мурза, Бі Бек, Булгак, Бахмет, Нара, Нар Бек. Вони стали архітектами Московської держави. З їхніх родів вийшли майстри "Височайшого двора".

Виникає питання: чому прізвища славних монголів-архітектів Московитії не занотовані в історії Московитії? Відповідаю — імена монгольських воєначальників занотовані в історії Московитії. Та їх тяжко виявити тому, що вони змінені, змінені майже до непізнання. Зараз ми в цьому переконаємося.

Я тверджу, що з Орди в Москву прибув славний Тіміра-Ґаза (воєначальник Орди), внук хана Золотої Орди Менгу — Таміра. З прізвища "Тіміра-Ґаза" постало прізвище "Тімірязєв". Тімірязєви — провідний дворянський рід Московитії, з якого вийшли воєводи, сенатори, губернатор Саратова.

В Москві є район Тімірязєвський. Тімірязєв (Тіміра-Ґаза) — "духовна гордість СССР". У Москві компартія відомого дворянина татарина Ульянова (Лєніна) поставила могутній пам'ятник Тімірязєву.

В Москві є Академія імені Тімірязєва. Академія СССР щороку присуджує видатним діячам красної імперії премії імені Тімірязєва.

Монгольський воєначальник Кара Мурза став у Москві відомий, як Карамзін. Карамзін (Кара Мурза) — першонатхненник історії Московитії, сенатор, "стольник Височайшого двора". Монгольський воєначальник (подвижник так званої Великої Орди) Нар Бек, прибувши до Москви, почав ширити філософію державного будівництва. Він твердив, що монгольське селище Москва, в якому прийнята "мова Київської Русі", повинне перетворитися в самостійну державу.

25. Щоб постала держава, треба мати Одного Наказодавця і беззастережно вірних виконавців наказу. Москвини почали звати Нар Бека новим прізвищем — Держава. Від Нар Бека (Держави) постав у Москві рід Державиних. Нарбек-Державин став воєводою Московським, "стольником Височайшого двора". Державин — основоположник москвинської поезії, пише: "Да нє забудєтся во мнє паслєдній род Багріма", тобто, хана Багрі Мурзи, який був родичем Нар Бека.

Монгольський воєначальник Нара, прибувши до Москви, став воєводою Московським. Цар Московитії Алєксєй одружується з його дочкою Наталею. Монголка Наталя Нара (Наришкіна) стає православною царицею Московитії, її брати — бояри московські. Нара (Наришкін) — міністер "государственних імуществ" Московитії. Наришкін — двоюрідний брат Петра Першого. Наришкін -перший комендант Петербурга. Наришкін — губернатор Московський, боярин. Наришкін — генерал-ад'ютант Петра Першого; Наришкін — "главний суддя в Пріказє Большого двора".

Монгольський воєначальник Мурза Аслан-Бахмет, прибувши до Москви, записався, як Бахметьєв. І став Бахметьєв (Мурза Аслан Бахмет) — генерал-губернатором, комендантом Петропавловської крепости. Бахметьєв — гофмейстер, шталмейстер "Височайшого двора" Московитії. Монгольський воєначальник Булгак стає воєводою Московським під прізвищем Булгаков.

Монгольський воєначальник Бі Бек (прославлений мурза Орди), прибувши до Москви, став боярином, став воєводою під прізвищем Бібіков. Бібіков (мурза Бі Бек) стає в Москві генерал-рекетмейстром — найдовіренішою особою Петра Першого. І нарешті Бібіков (Бі Бек) стає, як знаємо, "Правітєлєм Малоросії".

Воєначальники монгольські Тімірязєв (Тімір-Ґаза), Бібіков (Бі-Бек), Бахметьєв (Бахмет), Наришкін (Нара), Державин (Нар Бек), Булгаков (Булгак), Карамзін (Кара Мурза) та інші, ставши творцями Московського "государства", проголосили, що вони є "істінно русскіє люді". Ми, українці, на їхню думку "тоже такіє русскіє", як і вони, тільки ми, українці, трохи гірші, і тому ми повинні вічно задовольнятися становищем "молодшого брата". Знаємо, що по-закону престол і влада належить старшому братові, а молодший стає його слугою.

Ми, українці, розводимо руками і дивуємося, чому наші "православні брати-русскіє" (оті внуки Тіміра-Ґази, Кара-Мурзи, Бі-Бека, Бахмета, Нарина, Нар-Бека) на наших козацьких кістках спорудили Петербург, нашими тілами засипали болота Ладоги?! Чому "істінно русскій православний" комендант Петербурга Наришкін (Нар Бек) такий по-монгольському жорстокий з "молодшими братами"-українцями?

Ми, українці, розводимо руками і дивуємося, чому "істінно русскій православний Повєлітєль Малоросії" Бібіков (Бі Бек) такий по-монгольському жорстокий з "молодшими братами"-українцями, і чому козаки-запорожці, посаджені у Петропавловську кріпость, терплять такі несусвітні тортури монгольські від "істінно русского православного коменданта" Петропавловської кріпости Бахметьєва (Бахмета)!?

Ангели сатаніють? Ні, монголи, самі себе назвавши "істінно русскіми", не мають характеру синів України (Руси). Історія переконливо довела, що український характер непридатний для дружби з москвинським характером. Він (український характер) мрійливо-сентиментальний, добродушний, не мстивий, по-хліборобському довірливий і гостинний.

Українець, приятелюючи з москвином, завжди буде скривдженим. Українець повинен пам'ятати, що тільки відмежувавшись від москвина, він стане вільною і достойною людиною.

26. Як Москва змосковщує прізвища? "Я Сибірі, Сибірі не баюся, Сибірь вєдь тоже русская земля!" Москвинський патріот говорить, що Сибір, Казахстан і Кавказ "тоже русская земля". Які він має основи так говорити? Він живе вірою, що “там, гдє русскій штик, там і русская земля". Гітлер уважав, що "там, де німецький солдат, там і німецька земля".

Москвою поневолені народи і племена "тоже русскіє люді". Вони зобов'язані не тільки говорити мовою москвина, а й мати форму москвинського прізвища. Вони не належать самі собі. Чиї вони? Вони "русскіє люді".

Мудрі европейці стають глупими, як тільки починають говорити про справи Росії. Вони звуть українців, вірменів, грузинів, казахів, узбеків "русскими" тому, що Москва загарбала їхні землі. Нерусских звати "русскими" значить ображати гідність людську, або бути глупим европейцем.

Казахи, тунгуси, узбеки, грузини примушені свої прізвища писати по-москвинському. Той, хто не виконує цього окупаційного наказу, потрапляє у в'язницю з тавром "ворог трудового народу", "буржуазний націоналіст".

Татарин Турга — душа і слава літературної Москви. Він відомий під прізвищем Тургєнєв. Ізіл став Ізілов, Ішім — Ішімов, Караг — Караганов, Ахтан — Ахтанов, Каюм — Каюмов, Хаммат — Хамматов, Хаджі — Хаджімов. Сини і внуки українців, які були силою вивезені в Московитію, носять спотворені прізвища — Бондарєнков, Кавалєнков, Казаченков. Але не всі — є й Фєдорєнко, Євтушенко.

Італієць Чечері став у Москві відомий, як Чечерін, а молдованин Хераску — як Херасков. Англійці Гемільтон і Герах у часи Івана Грозного були запрошені до Москви; вони вважалися визначними майстрами.

Москвини навчилися в юдеїв і латинів знайомити своїх доньок з визначними людьми, не звертаючи уваги на різницю років. Гемільтон і Геррах, одружившись з п'ятнадцятилітніми москвинками Дуняшою і Танічкою, не повернулися до Англії. Гемільтон отримав прізвище Хамутов, а Геррах — Горохов. Їх я згадав тому, що вони, англійці, є визначними людьми в історії Московитії.

Шотляндець Лермонт став поруч з мулатом Пушкіним найславнішим поетом Московитії. Лермонтов відчув, що його свободолюбна шотляндська душа не може помиритися з духом деспотичної "страни рабов". Лермонтов, зацькований москвинськими жандармами, перед смертю написав: "Пращай, нємитая Рассія, страна рабов, страна ґаспод, і ви, мундіри ґалубиє, і ти, паслушний ім народ!"

Коли б Москвини вторглися в Англію, то в ім'я "вєри православноі", в ім'я Лєнінської національної політики чи пролетарського інтернаціоналізму, вони дали б англійським прізвищам новий стиль. Стародавні англійські прізвища Вільсон, Едісон, Річардсон поділили б рабську долю прізвищ узбекських, вірменських, карельських. Появилися б нові сини Англії з прізвищами Вільсонов, Едісонов, Віндзоров, Ґрінов, Бірмінгтонов.

Немосквинському прізвищу, якому додане закінчення москвинського прізвища "ов", так потрібне те "ов", як в'язневі тюремні ґрати. "Я є англієць Едісонов". "Ні, ти не англієць, а рашен, у тебе навіть прізвище має закінчення на "ов", — корегуючи, відповів би мадагаскарець. І щойно тоді б англієць у серці відчув, що він боляче ображав українця, називаючи його "рашен".

27. Не думаймо, що оте "ов" не включене в поліційну і психологічну гру москвинської брутальної політики. Робітник НКВД москаль Ніколай Єфімов приїхав з Москви до Києва, маючи пашпорт на ім'я — українець Микола Єфіменко. "Так, я українець, але русский — мій брат, а ти, український буржуазний націоналіст, мій ворог; ти проти возз'єднання України з Россією!" Українець з вірою, що слідчий Єфіменко брутально знущався над ним, а слідчий русскій Тамбов під час катування оборонив його, їде в сибірський концентраційний табір. І думає: "значить українці не хочуть України"...

І Сибір, і Кавказ, і Англія, і Україна... "тоже русская земля". І люди, щодня чуючи таку пісню, сказали б "з пісні слова не викинеш". Англійці в школах Англії запопадливо вивчали б російську мову, бо вона б стала мовою передових людей.

І англієць, який не знає російської мови, не міг би мати інтеліµентної праці. Англійська мова стала б мовою хліборобів, мовою загумінкової провінції, мовою гнаних і голодних англійських буржуазних націоналістів. Не всі англійці відважувалися б в Лондоні говорити англійською мовою.

У Лондоні на вулицях, в крамницях і установах панувала б россійська мова тому, що вона є "общепанятною" мовою "всєх братніх савєтскіх республік". Там, де говорять гроші, вигоди і насильство окупантів, національні почування поневолених перебувають за ґратами, і правда мовчить. Щоб Англія стала смиренною россійською колонією, тобто однією із "равноправних совєтскіх республік СССР", скільки на це потрібно часу?

28. За переписом 1742 року, як подала газета "Києвськая Старина", в Києві були такі іноземці: "два німця і сто двадцять дев'ять великоросів". Отже, на основі перепису населення знаємо, що в Києві в 1742 році було тільки "сто двадцять дев'ять великоросів", тобто москвинів-зайдів.

У 1742 році (в часи гетмана Кирила Розумовського (1750-1764) в Києві на вулицях панувала українська мова. У 1842 році на вулицях Києва вже не було чути української мови. "Великороси" (москвини) наказом проголосили, що мова Москви у Києві є мовою віри православної, мовою закону, порядку, культури, науки, мовою двох "возз'єднаних братніх народів".

29. Нові святі імена в СССР. Як вони постали і чому? Москвини — північні мисливці. У москвинів розвинений інстинкт обожнення рідного провідника, і в цьому притаєна їхня будуюча агресивна державна сила.

Вони священнодійно (так, як жодний інший народ Европи) обожнювали свого білого батюшку-царя.

На пишне крісло білого царя сів червоний цар. І вони йому покірно поклонилися. В них царський дворянин Ульянов (Лєнін) — священний авторитет. Він увінчаний легендами, піснями, квітами. Він непомильний. Він лежить у мавзолеї під мурами Кремля. І москвини йдуть і йдуть поклонитися його мощам. Вони, обожнюючи свого червоного царя, почали давати своїм дітям імена Владлєна, Владлєн, що значить "Владімір Лєнін", Нінель, Нінеля (зворотне прочитання прізвища "Лєнін"). Лєнін — червоний Христос Москвинської імперії.

Люди, які уважно досліджують психіку москвинської державної організованости, вважають, що москвини навчилися державнотворення у хана Золотої орди і в імператора Візантії. Імператор Візантії був проголошений Богом на землі, а Христос — на небі. Імператор Константин — "Філо Крістос".

Кажучи про "нові святі імена в СССР", я не випадково присвятив декілька слів думкам про культ провідника. Не було б так званих "християнських імен", коли б творці християнських догм не створили культу Христа.

Там, де немає культу релігійного провідника, немає релігійної громади. Там, де немає культу імператора, немає імперії. Там, де немає культу лідера комунізму, немає комунізму. Там, де немає культу лідера демократії, немає демократії. Там, де немає культу батька, немає щасливої родини. Коли мій рідний народ, який я обожнюю і воістинно люблю більше, як своє життя, зрозуміє таїну цієї мудрости, він стане творцем могутньої держави, а коли ні — буде сміттям на дворищах держав Евразії.

30. Як діти українських матерів стають катами України? Кожна людина два рази родиться. Перший раз людина родиться тілесно, другий раз — духовно. Тіло йде туди, куди його веде думка. Коли думкою покореного не можна заволодіти, треба вбити його тіло — червоні жерці Московитії пляново умертвляють українських людей, розстрілюють їх у підвалах НКВД. Умертвляють їх голодом на їхніх родючих степах.

Світові відома гостинність українських матерів — вони люди ніжности і доброти. Вони (матері) в 33 році, пухлі від голоду, ходили по містах України. Вони благали "Ми вже вмираємо, порятуйте хоч наших дітей".

Українські матері знали, що чекісти — кати України не голодують. На їхніх столах білий хліб, ковбаси, масло, сало, вино і портрет єхидненького Лєніна. Українські матері клали свою любов — своїх голодних діток у повиточках під дверми комітетів партії Лєніна боязливо, тайком уночі і оподаль під тином умирали.

Робітники НКВД ранком підбирали сиріт. У Одесі була створена відома на весь Совєтський Союз Дитяча Колонія імені Максима Горького. Сиротам у колонії імені Горького давали большевицькі імена і прізвища. Почали рости — Владлєн Октябрський, Нінеля Первомайська, Октябріна П'ятілєткіна, Роблєн Побєдов, ("роблєн" значить "рождьонний бить лєнінцем"), Реввола Каховськая ("реввола" значить "революціонная волна").

Восени 34 року в селах і містах України були організовані "патронати". У "патронатах" жили діти, батьки яких померли з голоду. Десятки тисяч українських дітей були майстерно виховані в дусі "пролетарського інтернаціоналізму". Їм була дана віра, що "Москва — рідна столиця", що "Лєнін — творець щасливого дитинства".

Владлєни, Нінелі, Октябріни, Роблєни духовно народжені партією Лєніна. Їхнє тіло йде туди, куди їх веде думка — думка їм дана антиукраїнська. Вони вірні професійні кати рідного народу. Вони навчені нищити в Україні найменші прояви української національної свідомости.

Вони "дєті октября". Вони ніколи не знатимуть ім'я своєї матері. Вони ніколи не знатимуть, хто вони по національності і яке їхнє справжнє прізвище. Україно-Мати, оце ж Твої діти... Вони гірше ката Твою душу розпинають. І не знають, хто їх обдурив, ким вони і в ім'я чого одурені, закуті. О, покалічені душі нещасні!

31. Чи прізвище є психологічним фактором? Є прізвище, що приголомшує почування тієї людини, яка його має. Наприклад, є італійські поширені прізвища Азіні, Калачі, Бокачіо. Українка молода і гарна, яка була вихована, що в "Римі святощі Йосафата лежать", створила переконання, що від кожного італійця віє святістю папи римського.

Вона почала перед подругами гордитися, що в неї залюбилися аж два італійці — продавець авт Азіні і оркестровий бубонщик Капачі. Вона у цих екзотичних прізвищах вбачала чуть не "тайну святої євхаристії". Самозадоволено казала "Пхе, які в нас є прізвища не гарні — Святенко, Чумаченко, Коваленко. Одружуся з італійцем, матиму прізвище гарне Азіні або Капачі. Як чарівно звучить італійське прізвище Бокачіо! Люди тоді й казатимуть: "Знайомтеся, біля вас пані Бокачіо!"

Очевидно, що молода і гарна українка нам трохи нагадує тих послів, які "ходили по світу" і шукали, яка віра краща? Вона не знала, що кожне прізвище має свою історію, своє значення. Наприклад, італійське прізвище Азіні означає "Осел", Капачі -"Злий пес", Бокачіо — "Злий рот".

В кожному народі є принизливі прізвища: Черевик, Макітра, Голопупенко, Безштанько. Створюється в людини почуття нижчої вартости, коли її прізвище в людей викликає регіт.

Уявіть таку подію: в родині селянина Безштанька народився син з визначними духовними і розумовими здібностями. Він довершив великі подвиги. І народ захоплено славить його прізвище окликами: "Хай живе Безштанько!"

32. Щоб прізвища великих синів України, які мають закінчення "ко" (Шевченко, Франко, Грінченко), асоціювалися з глупістю, один забудькуватий письменник дав своєму недоумкуватому літературному героєві ім'я Селепко.

У народі, який має розвинені почуття національної самопошани, такий "гуморист" не вважався б гумористом. Наприклад, англійці не дозволили б, щоб їхній письменник дав своєму книжковому героєві ім'я Вінстон Сесіл, бо воно асоціюється з Вінстоном Черчілем, якому англійці на площі Слави в Лондоні поставили монументальний пам'ятник. І попросили, щоб він (Вінстон Черчіль) особисто цей пам'ятник оглянув.

У рабів існує рабська філософія пошани — достойну людину треба славити тоді, як вона "простягне ноги". "Був добрий чоловік та дуба дав". Щоб чужі люди очі нам не кололи, що ми такі дикі, що своїх славних людей не шануємо, відправимо панахиду "в асисті преосвященного кира"...

Знаючи, що прізвище є психологічним (а часами й політичним) фактором, діячі самі собі творили прізвища (псевдоніми). Наприклад, Олександра Косач (Леся Українка), Оноре Бальза (Оноре де Бальзак). В Україні на Полтавщині славився достойністю відомий український козацький рід Троцьких. Лейба Бронштейн, приїхавши з Ню Йорку в Україну, узяв собі козацьке прізвище Троцький, "щоб козака бити козацькою зброєю".

Сосо Джугашвілі — студент православної духовної академії — знав, що між москвинами грузинське прізвище не принесе йому бажаного успіху. Він взяв собі прізвище Сталін.

Щоб "психологічно" зріднитися з пролетарськими масами, виходець з кляси поміщиків В'ячеслав Скрябін придумав собі прізвище Молотов.

У Сибірі на берегах річки Лєна жандарми жорстоко розправилися з страйкуючими робітниками золотих копалень. Царський дворянин Ульянов, очевидно з політичних міркувань, створив собі прізвище Лєнін.

Назва річки "Лєна" виникла з монгольського (евенкського) слова "елюйоне", що значить "річка". Плем'я евенків і сьогодні цю сибірську ріку зве Елюйоне. Отже, монгольське прізвище Лєнін означає "річковий".

Генералісімус Чан-Кай-Шек має ім'я Джуі-Таі. Справжнє його родинне прізвище Чанґ. Ідучи у світ військово-політичного життя, він собі створив величне прізвище Кай-Шек, що значить "Граничний Камінь". Він також має прізвище Чанґ-Чунґ-Ченґ, що значить "Головна справедливість".

Неправильно москвини пишуть прізвище "Махаматха Ганді". У санскриті немає слова "мах" чи "маха", є слова "маг", "мага", що означають "могутній", "могутня"; Магаматга -значить Велика душа.

Є прислів'я, що не прізвище прикрашує людину, а людина — прізвище. З такою думкою можна погодитися. Та все ж таки воно краще, коли людина прикрашує гарне, а не потворне прізвище.

ДЕНЬ 37

33. Справа імен у постановах першого християнського собору. У 325 році греки і латини, які були архиєреями науки Христової, з'їхалися до маленького селища Нікеї, яке було на західних землях сучасної Туреччини. На Нікейському соборі, щоб звеличити свій релігійний рух і себе, вони проголосили, що милостивий юдеєць (нащадок царя Давида) є для християн "правдивим Богом з ім'ям Ісус Христос".

Було постановлено, що християни не мають права носити імена такі, які в собі таять "дух язичеський". Слово "язик" у дохристиянській Україні означало — "народ".

У 325 році на Нікейському соборі вирішувалися не тільки справи канонів науки Христової, а й справи духовного закабалення покорених народів. Народи і племена, покорені Візантією і Римом, не мали права вільно розвивати свої духовні почування, удосконалювати окремішність свого "я". Вони були зобов'язані відрікатися не тільки від своїх народних обрядів, а й навіть від своїх рідних імен, і приймати імена християнські.

Під "святими християнськими іменами" приховані імена грецькі, жидівські, латинські. У словнику правильно освіченої людини, немає терміну "християнські імена". Чому? Тому, що немає імен, створених Христом чи його учнями-євангелистами.

Є імена жидівські, грецькі, латинські, в яких таїться дух язичеський (дух старонародніх релігій Юдеї, Греції, Риму). І ці імена названі християнськими у честь "святих чудотворців". У "Книзі святих", нещодавно виданій, пишеться, що "більша частина цих святих чудотворців" була придумана церквою Христовою "для благочестивого поучення християн". І тому папа римський нещодавно сотні чудотворців випросив з церкви Христової.

Отже, церква Христова, очолена греками і латинами, видумувала "святих чудотворців", даючи їм "християнські імена" Марко (син бога Марса), Деонісій (син бога Деонісія), Димитрій (син богині Деметри). І не боялася церква Христова, що в цих іменах "таїться дух греко-латинського язичества".

Імена українські Святослав, Боголюб, Богумил, Святомир, імена німецькі-англійські Арнольд, Артур, Альберт були названі іменами язичеськими, антихристськими. Я вже писав, що в Англії римо-католицька церква забороняла англійцям носити англійські імена.

34. Знаємо, був запеклий бій! Горіли на вогнищах "священної християнської інквізиції" кращі уми Европи. І англійці-німці на своїх землях розчавили, як гадину, диявольські канони агресивного римо-католицизму.

Англійські-німецькі імена Адольф (Достойний вовк), Арнольд (Сильний, як орел), Альберт (Достойний), Бартон (Хлібороб), Чарлес (Людина), Ґрегем (Із сірого дому), Гарольд (Воєначальник) Генрі (Керівник роду), Каролин (Один, що сильний), Беверлі (Амбітна), Бренда (Пристрасна), Брунгільда (Героїня на полі бою), Фреда (Мирна), Герта (Земля-мати), Іда (Щаслива), Ірма (Сильна) в Англії і Німеччині залишилися найпоширенішими.

Українці "со страхом" підняли руки перед диявольськими канонами грецької ортодоксії. І стали парафіяльними Іванами, Матвіями, Гаврилами, Михайлами, Феськами, Гапками, Парасками, Яремами, тобто, стали покірними сліпими носіями чужих (переважно) жидівських імен. Імена рідні Ярополк, Благовіст, Божедар, Далібор, Славомир стали між українцями малопоширеними.

Українець С. Риндик, розмовляючи зі мною, сказав: "Я мріяв свого сина назвати Мирославом. Піп обурливо відповів: "Ні, це ім'я поганське". Треба було дати двадцять п'ять царських карбованців, щоб піп переступив святу заповідь віри греко-православної. Мій син має ім'я рідне Мирослав".

Купити у попа (опікуна душі) право назвати сина рідним ім'ям? Бідна, до болю бідна, безжалісно чужовір'ям зашморгнута душа українська. Воістинно несусвітні тортури ти пережила, святая ти!

Англійці, німці — пани християни. Українці — раби християни. Чому? Одні, ставши християнами, підпорядкували християнізм своїм національним інтересам, і душа їхня посвітлішала. Інші, ставши християнами, сліпо по-рабському підпорядкували свої національні інтереси інтересам християнізму, і душа їхня потемнішала.

Англієць Викліф (і про це я знову говорю) навчив англійців розуміти християнізм по-англійському, і не підпорядковуватися жодним чужим християнським авторитетам. Папа римський, лютуючи, спалив кості Викліфа.

Чех Гус навчив чехів розуміти християнізм по-чеському. І за такий відхід від зашморгу римо-католицького римський папа спалив живцем пробудженого чеха.

Німець Лютер навчив німців по-німецькому розуміти християнізм. І за таку вольову духовну відвагу римський папа прокляв Лютера іменем Христа, не маючи змоги його живцем спалити.

Я прийшов, щоб повідомити світ, що ми, українці, віддаємо візантиїзм тим, які його скомпонували. Ми достойні люди, маємо рідне розуміння Бога. Чужинців, які хочуть бути амбасадорами між нами і Богом, ми не потребуємо. Ми вміємо без греків, жидів, латинів помолитися Богові.

35. Як чужими іменами ми ображаємо свої почування? Народ, який має розвинене почуття національного самоутвердження, ніколи себе не підпорядковує чужому духовному творові. Він прагне, як я вже писав, чуже творіння переплавити на свій лад, щоб воно гармонувало з притаманностями народної самобутности.

Наприклад, жиди створили ім'я Ягоханан. Греки це ім'я на грецький спосіб перекрутили, вимовивши — Іоаннос. Римляни вимовили — Іоаннес, французи — Жан, німці — Йоган, англійці — Джан, іспанці — Хуан, українці — Іван, поляки — Ян.

Завітавши у гості до української родини, я довідався, що вона має три сини — Богдан, Федір, Матвій. І думав я — народ мій так заплутався у павутинні чужовір'я, що не розуміє значення імен дітей своїх. Не знає родина українська, що жидівське Матеягв (Матвій) означає "Дарований Єговою", грецьке Теодор (Федір) означає "дарований Зевсом". Знаємо, що слово "тео", "зео" постало від слова "део" (від санскритського "див").

В українців поширене ім'я Лука. Є різні пояснення його значення, недумаючі люди задовольняються тим, що євангелист був Лукою. Є в нас дуже старе слово "лук", без лука стріла мало корисна. Є пісня про те, як "весною зеленіють луки", є прислів'я "пішов на луки до Луки".

Ім'я Михаел в українців має зніжену форму "Миша". "Миша, глянь, у нору вскочила миша", "Бачиш? Киця зловила мишу. А де твій братик Миша?" Жіноче ім'я Мокрина носить українська дівчина без радости, дарма, що піп каже, що воно "істинно християнське". В українській мові слово "мокрина" означає "болото", "мокре місце".

У "Словнику" Бориса Грінченка є пояснення, що слово "гапка" означає "задня частина тіла". І каже мати до дочки "Причепурися, Гапко, хлопець прийшов Пулхерин, гарний такий на вроду".

Що з того, що грецьке ім'я Пулхерія означає "Красива", коли воно жінку українську заставляє ніяковіти. Такі жарти, як "Пилип до вареників прилип", "Гаврило, в тебе ж і рило", "І що за льоха та Явдоха" — хоч і здаються невинними, все ж вони кривдять слух української людини, збіднюють тонус емоційної краси.

Не біймося своїм донькам давати імена Зірка, Калина, Русявка, Оріяна, Рідна, Голубка, Серденько, Веснянка, Маківка, Квітка. Ім'я рідні зрозумілі, приємно гармоновані з красою навколишньої природи, з чарівним шовком рідної мови. Ім'я дівчини Маківка пахне духмяністю рідного степу, асоціюється з морем золотих нив, у яких пломеніють гарячі, як кров, маки.

36. Як творилися чужі і рідні імена? Чарівна історія народження імен, в ній веселкою світяться краса й уява, мудрість і любов вільної душі народної. Великий народ чи малий, передовий народ чи відсталий, славний чи забутий — немає значення. Він (народ) по-своєму принадний, по-своєму таємничий і вибагливий. І самобутній.

У філософії моєї науки немає "нацменів". І маленьке (світові незнане) негритянське плем'я Кікуйо, яке живе у джунглях Кенії, велике плем'я, воно по-своєму гарне. І самобутнє.

Плем'я Кікуйо має свої рідні радощі, гордощі, хвилювання. Воно має волю своїх дітей обдаровувати рідними іменами. (Ще до племени Кікуйо не занадилися душехвати віри Христової і ще не принесли їм "святі імена правдивої віри" Гаврило, Гапка, Йосип, Параска).

У хатині селища племени Кікуйо родиться дитина. Панує насторожена тиша. Сусіди з притаєним хвилюванням співають обрядових пісень — вітають матір. І вітають нову людину, яка скоро появиться на світ.

І людина народилася. Бабусі входять до хати, змазують тіло щойно народженої людини пахучою оливою. І найстаріший дід роду виголошує вітальну промову. Усіх зріднює спільна радість, що плем'я Кікуйо множить свої рідні сили.

37. І тому, що маленький Кікуйо народився під час дощу, йому дають ім'я Вамбура. Слово "мбура" означає "дощ", а "ва" значить "він". Дівчинка кікуйо народилася в сонячний день, їй дали ім'я Няріо. Слово "ня" значить "вона", а "ріо" — "сонце", ім'я дівчинки — Вонасонце. Справді, як все виглядає по-природньому, і тепло, і щиро, і зрозуміло.

І китайці по-своєму гарні. Народилася дівчинка в китайській родині. І тато і мама готові своїй донечці дати все, що в своїй душі вони мають найдорожче, все, що на землі найкраще.

Китайські дівчата мають рідні китайські імена. Вони їм зрозумілі і дорогі. Ім'я "Чун-Чу" значить "Чарівна перлина", "Меї Фунґ" "Прекрасна рідність", "Юк Лан" — "Ніжна орхідея". Китайський юнак, звертаючись до своєї коханої, каже: "Моя ти кохана Чун-Чу", тобто, моя ти кохана Чарівна Перлина. Створюється підсвідома асоціяція: дівчина і ніжна орхідея, дівчина і чарівна перлина; в душі дівчини самонароджується почуття пошани до себе (до ніжної орхідеї), самовпорядковується духовна рівновага.

Духовний раб (християнський українець) стоїть у церкві, як бездумна статуя і чує він, що піп його донечку назвав Агапією. Грек, чуючи ім'я Агапія, принаймні розуміє, що означає це грецьке ім'я, але в яку безвихідь поставлений ти, мій любий земляче — християнине? Чи свідомий ти, що в тебе відібрана радість — ти не маєш права своїй рідній дитині дарити ім'я, створене твоєю уявою. Там, де уява стає непотрібною, немає щасливої достойної людини.

В Україні (Русі) тоді, коли вона ще була квітучою, вільною, багатою, тобто, незалежною від догм візантійської ортодоксії, тато і мама давали рідні імена дітям своїм.

Родина, яка дуже ждала дитини, обдаровувала новонародженого синка ім'ям Ждан, а донечку — Жданна. Там, де дитина була дуже бажана, синкові давали ім'я Бажан, донечці -Бажанна. Дівчинці, яка мала світле волосся, давали ім'я Світлана. Відому родину багато людей приходило вітати з народженням донечки, донечці давали ім'я Людмила (людьми люблена, мила).

38. Слово "богатир" в дохристиянській Україні (Русі) означало те, що сьогодні означає в українську мову занесене чуже слово "герой". Грецьке слово "гіерос" значить "владика". Греки, вірячи у безсмертя душі, вважали, що душі померлих вождів, владик живуть в душі живих людей.

Гесіод пише, що "герой" значить "півбог", героями Греції були полководці Брасид, Леонід.

Греки вірили, що коли вони славлять героїв, то вони (герої) стають добрими і людей обдаровують благами. Коли немає культу героїв, тоді вони (герої) стають небезпечними.

У Греції був поширений культ героїв Геракла, Енея. Культ Геракла перенесений на культ святих преподобників віри Христової (культ церквою придуманих святих Миколая, Юрія).

Впроваджуймо в наш щоденний словник слово "богатир" замість слова "герой". Слово "богатир" рідне і воно було особливо поширене у древній Україні (Русі), і не має воно нічого спільного з монгольським "бахадір".

Богатирі України (Руси) мали свої рідні імена, в яких ознаменовувалися найсвітліші достоїнства людини: любов до Бога, миру, сили, слави, влади, волі, дії, роду, краси, правди, перемоги, добра.

Коли ми порівняємо значення імен стародавньоукраїнських із значенням імен латинських, біблійних, грецьких, то відчуємо велику духовну довершеність предків наших. Наші предки не називали своїх дітей ім'ям Вовк, Коза, Корова, Вівця. Не кажу, що ці імена потворні, але вони свідчать про рівень розвитку уяви і краси душевної того племени, яке ці імена має.

39. Чи рідні наші імена досі рідні нам — де вони, які вони? Сьогодні перечислю наші рідні головніші імена (імена відомі й призабуті, імена такі, які мали наші далекі предки русичі, анти, сумеріяни й імена нові (мною створені)).

Наприклад, Атті — Аттіна, Бажан — Бажанна, Баян — Баянна, Білослав — Білослава, Благовид — Благовида, Благовіст — Благовіста, Благослав — Благослава, Богдан — Богданна, Боговір — Боговіра, Боговіст — Боговіста, Боголюб — Боголюба, Богумир — Богумира, Богосвят — Богосвята, Богумил — Богумила.

Бож — Божена, Божедар — Божедара, Болеслав — Болеслава, Будимир — Будимира, Вед — Веданна, Велимир — Велимира, Вір — Віра, Віродар — Віродара, Вірослав — Вірослава.

Віст — Вістанна, Вітан — Вітанна, Влад — Владанна, Владислав — Владислава, Вогнедар — Вогнедара, Володимир — Володимира, Всеволод — Всеволода, Всеслав — Всеслава, Вселюб — Вселюба, Гатусил — Гатусила, Град — Градна, Далібор — Далібора, Дан — Данна, Дар — Даринна, Дій — Діянна, Добровіст — Добровіста, Добролюб — Добролюба.

Добромил — Добромила, Добромир — Добромира, Доброслав — Доброслава, Дружелюб — Дружелюба, Жадан — Жаданна, Ждан — Жданна, Зореслав — Зореслава, Зорян — Зорянна.

Колодар — Колодара, Лад — Лада, Людмил — Людмила, Ладислав — Ладислава, Лев — Левина, Лілай — Лілая, Лілій — Лілія, Лоліт — Лоліта, Любомир — Любомира.

Маг — Маганна, Магадар — Магадара, Май — Мая, Мал — Малуша, Малан — Маланна, Марут — Марута, Мечислав — Мечислава, Милован — Милованна.

Милодар — Милодара, Миролюб — Миролюба, Мир — Мирна, Мирослав — Мирослава, Мудролюб — Мудролюба, Мстислав — Мстислава, Надій — Надія.

Орь — Оріяна, Остромир — Остромира, Рад — Раданна, Радогост — Радогоста, Родослав — Родослава, Радомир — Радомира, Ростислав -Ростислава, Рогволод — Рогволода, Рогнід — Рогніда, Рід — Рідна, Рус — Русанна.

Світ — Світанна, Світлан — Світланна, Світолюб — Світолюба, Світослав — Світослава, Святогор — Святогора, Святослав — Святослава, Сила — Силанна, Сонцедар — Сонцедара, Татолюб — Татолюба, Ярослав — Ярослава.

40. Ні, ми не бідні уявою, винахідливістю, почуттями. У нас є рідні імена, але вони лежать у поросі забуття. Вони осміяні, принижені. Ми, рідновіри, зобов'язані їх, як дорогі перлини, взяти з пороху. Ми зобов'язані обмити їх щасливими сльозами духовного пробудження.

Побратими мої, коли вважаєте, що рідні імена для вас вже стали чужими, порідніться з ними. Зробіть їх наймилозвучнішими в світі іменами. Прославте їх на весь світ красою душі своєї. Уквітчайте їх мудрістю розуму свого!

Коли вони (рідні імена) чужинцями проголошені ідольськими, антихристськими, поганськими іменами, обурюйтеся, священно гнівайтеся. Протестуйте. Не миріться з шаманами чужовір'я!

Винесіть з тьми забуття рідні імена! Не топчіться по них, у них же тремтить жива душа предків Ваших. У них горять сльози і радощі предків Ваших, що дали вам душу, дали вам образ, дали вам воістинно найбагатшу і найчарівнішу в світі землю.

Коли вважаєте, що рідні імена застаріли, творіть нові. Творіть нові імена зрозумілі народові, притаманні ритмові душі вашої, красі мови вашої, і гармонуйте ім'я з прізвищем, будьте аристократами духовної краси, волі, сили і слави!

41. Чому Лев — символ країн Европи і Азії? Від санскритського слова "лев'я", "лава", що значить "наступ", "зрушення", "переможне знищення", "лавина", постало ім'я Лев, Лео, Леон. У західноевропейських словниках слово "лев", "лео" пояснене (наприклад, у "Вебстері") в значенні "домінуюча сила".

Людина вічно захоплювалася і вічно буде захоплюватися величчю сили. У багатьох країнах "лев" є священним символом держави. Наприклад, Лев — символ Індії, Фінляндії, Болгарії, Швеції, Ірану, Норвегії, всім відомий Британський Лев, "лев святого Марка", лев Юдеї.

Археолог В. Ф. Албрайт у книзі "Археологія Палестини" помістив фотографію мідяної печаті, на якій у вигляді речащого льва, як твердять археологи, зображений "Господь Бог Ягве" (біблійний Саваот).

Немає нічого дивного, що біблійний Саваот має вигляд "речащого льва", ця печать була юдеями зроблена в 775 році перед Христом. Було б гірше для їх (юдеїв), коли б вони свого "Господа Бога" уявляли в образі мокрої курки.

Дехто "нападає на жидів", що, мовляв, у них "Бог Саваот" такий караючий, жорстокий, всевладний. Жиди в душі гордяться, що їхні далекі предки в'являли свого "Господа Бога" не в образі печеного пасхального агнеця, а в образі владики — царя сили.

42. Мені особливо подобається назва українського міста Львів, хотілося б, щоб жили в ньому справді могутні леви, а не смиренні холопи чужовірних владик. Олександр Пушкін упровадив у життя москвинів їм рідне ім'я (тюрсько-татарське) "Руслан", що значить "лев". Деякі українські інтеліµенти ("якби вони вчились так, як треба, то й мудрість би була своя") дітей своїх називають "Русланами" — думають, що це ім'я означає "руський лан".

Є переконання, що, мовляв, "у жидів все в порядку". Ні, так не є. Жиди постійно (на протязі двадцяти шести століть) боряться за збереження своєї духовної і тілесної субстанції.

Коли жидам було дозволено вертатися додому (в Юдею), то тільки половина їх виявила бажання залишити Вавілон. Ті, що лишилися "на ріках Вавілонських", стали вавілонянами, зарабилися і, очевидно, їхні потомки тепер воюють проти Ізраеля, і мають віру могаметанську.

І з іменами в жидів також не все в порядку. Наприклад, коли Генрі Кісінґер прибув до Ізраелю, ізраельтяни організували проти нього демонстрацію. Вони на плякатах написали "Генрі Кісінджер — де твоє обличчя!?" На плякаті ім'я "Генрі" було перекреслене хрестом, як ім'я німецьке, чуже, не бажане на землі Ізраеля. Пояснення, що ніби "ім'я не має значення, головне, щоб жид був у душі жидом", нікого в Ізраелі не переконало.

43. Як і чому появилися прізвища?

Прізвища в Европі появилися декілька століть тому. Ні наші далекі предки, ні старі єгиптяни, юдеї, греки, ассиріяни, римляни прізвищ не мали. У "Слові про похід Ігоря" немає прізвищ.

Наші князі замість прізвищ мали імена батьків або назви своїх володінь. Наприклад, Володимир — син Святослава, отже, він Володимир Святославич. Князь, який сидить на престолі града Кия, Святослав Київський, Ігор Новгород-Сіверський (варто пригадати, що скандинавське ім'я "Ігор" означає "герой"), Святослав Рильський, Володимир Галицький, Ярослав Чернігівський. І переважно в такий спосіб поставали наші прізвища з закінченням на "ський".

Є міркування, що вживання ім'я і по-батькові — суто москвинська поведінка, і вона українцям чужа. Шкода, що для нас стає чужим те рідне, що в нас взяте і стає для нас рідним те чуже, що нам (на шкоду нам) дане.

Звернення по-імени і по-батькові це не "східняцтво" і не "москальство", а суто оріянська (староукраїнська) родова обрядність, в якій втілений культ батька.

І ця оріянська обрядність яскраво проявлена й у "Ведах". Представники провідної оріянської (арійської) касти в Індії й сьогодні (так, як і в древній Русі) ставлять після свого імени ім'я батька. Наприклад, в індуса Васудева батько має ім'я Пандураг, в документах зазначено — Васудев Пандураг Чаплункар. Чаплункар — прізвище.

44. Мандруючи по землях Гватемали, Гондурасу, Коста Ріки, Нікарагуа, Сальвадору, я вивчав релігійні обряди і звичаї маїв, азтеків, толтеків. Оглядав руїни їхніх святинь. Руїни знаходилися в джунглях і, щоб до них прибути, доводилося їхати на ослі. Ідучи, я думав — Будда мав косацький чуб на голові (хохол) і мав він чудового коня, Ісус — осла. Добре, що моя Вітчизна не є країною ослів.

Купаючись в озері Манаґва, я так спікся, що три дні не міг спокійно спати, скучав за українським снігом і вишневим холодком. 18 березня (62 року) я знову вернувся до Мехіко-Ситі, на три дні зупинився в готелі "Монте Карло". Стомлений, та характер маю такий, що повний спокій мене більше стомлює, як рух — позичаю телефонну книгу Мехіко-Ситі, і починаю в ній шукати українські прізвища. Є — Гуртовенко, Козловський, власники прізвищ по телефону мені відповіли, що вони походять "з Рашен, з Києва і Пінська". Вони визнавці науки Мойсеевої. Жид Гуртовенко гордився, що має прізвище Гуртовенко — він народжений на найбагатшій у світі землі (в Україні), і мехікани знають, що він говорить їм правду.

45. Переглядаючи телефонну книгу, я побачив, що Мехіко-Ситі в основному заселене двадцятьма могутніми родами (родами іспанських завойовників). Не менше, як тридцять тисяч осіб в Мехіко-Ситі мають телефонні числа на прізвище Куртез. Куртези — власники могутніх підприємств, працівники уряду, науковці, діячі культури. І дехто з них в Мехіканському університеті мені сказав, що він вважає себе потомком великого Куртеза (завойовника землі Мехіків, Азтеків). Інші прізвища — також іспанські.

І думав я — всі ці могутні роди (клани) кровно і духовно між собою споріднені. Вони керують духовним, політичним і економічним життям Мехіки. Їхня сила в тому, що вони всі вважають себе родичами. Вони католики, але вони заборонили своїм ксьонзам в одязі ксьонза виходити на вулицю Мехіко-Ситі. Ксьонзи в історії їхньої країни були агентами Ватикану і не стояли на варті Мехіканської незалежности.

46. І той, хто візьме в руки телефонну книгу Москви, переконається, що двадцять-тридцять родів, які мають прізвища переважно монгольського мовного кореня, складають силу провідних жителів, як пише піїт Павло Тичина, "нашої рідної Москви".

У Швеції, Англії, Іспанії по прізвищу можна визначити, з якого роду походить людина. Наприклад, Швеція складається з двох десятків могутніх (між собою кровно споріднених) родів. У Стокгольмі десятки тисяч шведів мають одне прізвище, (і вони знають свого родоначальника). Подаю точні (основані на шведській статистиці) дані.

Чотириста тисяч шведів мають прізвище Андерсон, триста тисяч шведів мають прізвище Йогансон, тридцять тисяч — Карлсон. І думаю я — коли б наш чарівний Київ (пра-столиця столиць Індо-Европейських народів) був заселений могутніми (кровно і духовно між собою спорідненими) родами, наприклад, з прізвищами Яр-Тур, Гончар, Золотар, Воїн, Богатир, Баян, Ратній, Чара, Марута, Відвага, Іскра, Магадар, і коли б вони мали свої "Родові Книги", ведені на протязі принаймні семи століть (і передавали "Родові Книги" від покоління до покоління, і на заповітах дідів виховувалися б внуки), о, тоді б жодна сила не роз'єднала киян. Їх би ріднив клич крови, заповіт родоначальників, культ предків, священнодійство родової слави. І тоді б кияни, знаючи хто вони є, ніколи у Києві не співали б "Лєнін — рідний батько наш", "цар Ніколай -рідний батюшка наш". Гідність Київських родів була б така благородна, що чужинець-вторжник не був би в Києві названий "рідним батьком".

В юдеїв так, як і в римлян, був розвинений культ роду. Наприклад, в юдеїв був звичай зазначувати: "Іцак з роду царя Саула", "Ісус з роду царя Давида".

47. Перед появленням прізвища були в Україні (Русі) "прізвиська", які поширювалися тільки в роді. Юнак Добриня, який заїкувався, був — Добриня Заїка. Юнак Ант, який мав характер порядної дисциплінованої людини, був Ант Карнаух.

Слово "карна" особливо поширене у клясичному санскриті. Має воно священне значення в обрядах брагманів, у касті кшатриїв (військовиків). "Карна" значить "карність", "уважність", "порядність". З слова "карна" постали слова "кара", за здійснені злочини будеш покараний, тобто, приведений до порядку. У "Слові про Похід Ігоря" слово "Карна" вжите у первісному (санскритському) значенні "порядок", "провід", "керівництво". Дослідники, не розуміючи цього, нафантазували протилежних десятки "теорій", і дехто з них "по-науковому" доводить, що "карна", то "якесь поганське божество".

В епоху козацьких подвигів творилися "прізвиська", які під час реєстру ставали прізвищами. Хто він? Він козак Будило (той, що будить козаків). Кашовар (той, що варить кашу козакам).

48. Як Тарас Шевченко описує творення прізвища? Тарас Шевченко описує, як під час реєстру творилося прізвище. "А прізвище? Прізвища немає. Запиши, Миколо, у реєстер. Нехай буде Голий. Так і пиши! Ні, погано. Ну, хіба Бідою? І це не так. Стривай лишень, пиши Галайдою. Записали".

Отже, під час реєстру писарі дали юнакові прізвище Галайда, що значить — Бродяга. Виникає питання, чому сироті не дали прізвище Голий? Бо погано. У нашому народі є вроджена любов до краси, є благородні почуття любови до людини, є хотіння робити її красивою. Навіть тоді, коли вона є круглою (світом забутою) сиротою, треба дати їй прізвище достойне.

Правда, часто син отримував прізвище, яке відображало характер його батька. Батько, як "прийшли москалики і в людей забирали волики", перед зайдами лакизничав, і село прозвало його Грицьком Лакизою. А син його? Лакизенко. Батько є баглаєм (ледарем), син — Баглаєнко. Батько є шевлюгою (негідником), син — Шевлюженко, батько ємець (хабарник), син — Ємченко.

У старому Китаї всі заслуги і достоїнства батькові приписувалися й синові. Філософи Ладзи і Конфуцій вважали, що такий звичай учив батька порядно поводитися, щоб син отримав у спадщину пошану між людьми.

Прізвища стали необхідними тому, що вони облегшували зв'язок з людьми у місті, особливо під час ведення слідств, одруження, формування армії, здійснення обряду поховання.

49. За якими "властивостями" творилися українські прізвища? Прізвища, які постали за властивостями: Слабченко (син слабого), Сліпченко (син сліпого), Силенко (син сильного).

Прізвища, які постали за професією: Чумаченко (син чумака), Гончаренко (син гончара), Коваленко (син коваля).

Прізвища, які постали за ознаками: Кривенко (син кривого), Кривоносенко (син кривоносого), Горбатенко (син горбатого).

Прізвища, які постали за місцевостями: Гайовий (той, що живе в гаю), Дубовий (той, що живе в діброві), Гірняк (житель гірськ style=ий), Лозовий (той, що має хату біля річки між лозами). Щоб було зрозуміліше, зазначу, що коли батько коваль, то не обов'язково син Коваленко, він може мати прізвище — Ковалюк, Ковальчук, Ковальський, Ковальчик, Ковалик, Ковалець, Ковалів, Ковальчишин, Ковальчак.

Зневажливі прізвища: Рябуха (ряба курка), Рекуха (пустомеля), Ревуха (той, що реве), Нешта (повія).

Монастирі так, як і гітлерівські концтабори, прізвищ не визнавали, монах і кацетник не має права гордитися своєю родовою гідністю. У Києві був монастир святого Іраклія, і кияни монахів цього монастиря звали раклами.

Коли на тому чи іншому базарі появлялися чорноризні ракли, то прилавки, на яких лежали ковбаси, пироги, вишнівка, порожніли. Рабу божу Параскевію (продавщицю смачних ковбас) оточували ракли, "піючи христолюбних пісень". І коли один ракло басистим голосом виводив "іже єси", а другий ракло "благословив рабу божію Параскевію", то третій ракло непомітно наповняв свої півметрові кишені "земними благами". І в народі слово "ракло" стало синонімом "злодій". Людину, яка й не була монахом монастиря святого Іраклія, також звали раклом, коли вона мала злодійкуватий характер.

50. Прізвища, які постали за ім'ям батька: Авраменко (син Авраама), Мойсеєнко (син Мойсея), Яковенко (син Іакова), Давиденко (син Давида), Соломоненко (син Соломона). Мені прикро, що мій народ (і чомусь мій народ найбільш ожидовлений) носить прізвища в честь жидівських родоначальників, і що ж це має спільного з християнізмом — адже жидівські родоначальники і царі Авраам, Мойсей, Іаков, Давид, Соломон не були християнами? Чому українські прізвища повинні асоціюватися з духом жидівської історії?

Прізвища, які постали від материного імени: Горпиненко (син Горпини), Одарченко (син Одарки), Кулинич (син Кулини), Марусенко (син Марусі), Катренко (син Катрі), Марусин (син Марусі).

Українці, які живуть на чужинах, мають "клопіт" зі своїми прізвищами — вони здаються їм незручними, дивними, та не всі вони знають чому. Коли є прізвище, створене з української мови, воно всюди в світі звучить приємно і всі народи можуть легко його вимовляти — Коваленко, Дубенко, Стріла, Гора, Орел, Степ, Радчук, Яворницький, Черненко.

51. Коли ж в українському прізвищі є чужий (жидівський, грецький, латинський) корінь, створюється фонетичне збочення. Українець, який має прізвище Аврамчишиняк, Максимишеняк, Мартинишин, Павлишин, сам в собі несвідомо створює почуття меншої вартости, соромиться свого походження. Чужинці з погордою ставляться до прізвищ, які їм здаються неінтеліµентними просто тому, що в них по-глупому багато шелестівок (ч, х, ш, щ, ц, с) і вони об'єднані "голосними" створюють безпорадне " шамжашасахащикання ".

Гарні слова батьківські: "люби рідне прізвище", але батьки повинні мати високу духовну культуру — їм треба знати, що людина має вроджений нахил любити красу. Треба рідне зробити красивим і тоді любов до рідного сама в душі родитиметься. Спотворити рідне, поневолити рідне, одягнути рідне в чуже пір'я, і потім учити дітей, щоб вони любили рідне, о, це безпорадне борсання мілкодумних і задиркуватих духовних рабів.

 



Обновлен 16 фев 2014. Создан 26 ноя 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником