Комуналка-криміналка. ТМ-3.

 
 

Комуналка-криміналка. ТМ-3.

Дана справа є свідченням факту відсутності судової влади в Україні.



 

Дана справа є свідченням факту відсутності судової влади в Україні.

 

(5-6) До Київського окружного адміністративного суду

вул. Десятинна 4/6, м. Київ, п. ін. 01025, бульвар Лесі Українки 26, м. Київ

(орган адміністративного судочинства)

позивач:  Діхтяр Петро Семенович

вул. Таращанська 163-а, кв. 130, м. Біла Церква Київської області, п. ін. 09106, д.т. 0456330584

відповідач:                        Білоцерківський міськрайонний суд Київської області

(суб'єкт владних повноважень)  вул. Першотравнева 4-а., м. Біла Церква Київської області,

п. ін. 09100  тел.: 0456353986; 0456348797

третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради Білоцерківтепломережа»

вул. Мережна 3, м. Біла Церква Київської області, п. ін.: 09109, тел.: 0456363155

1 березня 2010 року

Адміністративна позовна заява

про визнання недійсним правочином позовної заяви комунального підприємства

Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009р. та

невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським

міськрайонним судом Київської області

Зміст позовних вимог:

1. Визнати недійсним правочином позовну заяву комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009р. зареєстрованої в Білоцерківському міськрайонному суді Київської області 18.03.2009р. за № 5884.

2. Визнати невідповідним законодавству реєстрацію18.03.2009р. за № 5884 Білоцерківським міськрайонним судом Київської області позовної заяви від 14.01.2009р. поданої комунальним підприємством Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа».

3. Визнати невідповідним законодавству не неповернення або залишення без руху, а відкриття провадження і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області позовної заяви від 14.01.2009р. комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа».

Виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги:

1. 14.01.2009р. комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» (далі – ТО) звернулось до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області (далі – В) з позовом до Діхтяра Петра Семеновича (далі – П), Діхтяр (…) про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію (далі – 4.Поз. ТО), завізовану невідомою особою про що свідчить похила правобіжна риска перед зазначеною посадою “Директор” та зовсім несхожий підпис цього посадовця наявний на довіреностях представників ТО від 05.01.2009р. №6 і №7 – О.А. Рибак (далі – п2.ТО) і Я.Л. Безоглюк (далі – п1.ТО). Даною особою згідно усного пояснення п2.ТО уже під час судового розгляду, був інший посадовець, який нібито мав на це право. Але ж, згідно законодавства, він повинен був закреслити слова «Директор» і «В.В. Безукладніков», а під ними написати свою посаду, прізвище й ініціали і лише потім, розписатись. Оскільки цього зроблено не було то даний правочин має ознаки анонімної позовної заяви, а відтак суд має визнати її недійсним правочином.

Таке підтверджується положеннями: п.5.23 ДСТУ 4163-2003 У разі відсутності посадової особи, підпис якої зазначено в документі, документ підписує особа, яка виконує її обов'язки, або її заступник. У цьому випадку обов'язково зазначають посаду і прізвище особи, яка підписала документ. Підписувати документ із прийменником «за» або ставити правобіжну похилу риску перед назвою посади не дозволено.; ч.3, ч.4 ст.119 ЦПК У Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання.; ч.1,4 ст. 203 ЦК У Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом., ч.2 ст. 207 ЦК У Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою., ч.1 ст. 215 ЦК У Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. тощо. І за аналогією. Згідно Закону України "Про звернення громадян" 02.10.1996 року N 393/96-ВР (далі – ЗГ): ч.4 ст.5 - Письмове звернення повинно бути підписано заявником  із зазначенням дати.; ч.1 ст.8 - Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором, а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.

Понад те. Поз. ТО є недійсним правочином і за інших підстав оскільки в ньому присутні порушення цілого ряду вимог встановлених ЦПК У, як от.

У 4.Поз. ТО невірно зазначено адресу Білоцерківського міськрайонного суду куди надаються для реєстрації позовні заяви. Тобто. Замість – вул. Першотравнева 4-а, вказано вул. Турчанінова 7. Порушено вимогу п.1 ч.2 ст.119 ЦПК У тощо.

В 4.Поз. ТО відсутні реквізити представника позивача, а відповідачів перераховано і в кінці зазначено лише вулицю, номер будинку та квартири. Порушено вимогу п.2 ч.2 ст.119 ЦПК У тощо.

В 4.Поз. ТО відсутній зміст позовних вимог до кожного з відповідачів. Порушено вимогу: п.3 ч.2 ст.119 ЦПК У тощо.

В Поз. ТО відсутні вимоги майнового характеру до кожного з відповідачів. Порушено вимогу п.4 ч.2 ст.119 ЦПК У.

4.Поз. ТО не містить підтвердження наявності цивільно-правових відносин ТО з відповідачами: відсутнє підтвердження статусу позивача, як виконавця послуги по даному будинку; не визначено особу, з-поміж відповідачів, до якої звернено позовні вимоги; відсутнє визначення статусу відповідача – він споживач чи абонент; відсутній відповідний законодавству договір між ТО та відповідачами; відсутнє підтвердження дійсності надання послуги. Попри відміну інституту прописки особа до котрої звернено позовні вимоги дотепер, вважається ТО, прописана за даною адресою. За невідомих підстав ТО отримав і надав суду довідку котра містить конфіденційну інформацію. Строк позовних вимог починається з 01.01.01р., але позовна заява не містить жодного доказу на його поновлення аж настільки. При цьому жодним чином не згадуються два попередніх судових процеси до котрих ТО тоді втратив інтерес і справу було закрито. Рішення виконкому надано починаючи з 30.08.01р. Правове обґрунтування діяльності позивача надано починаючи з посилань на правила №630 від 21.07.05р. Згідно положень: ч.1 ст.258 ЦК У Для окремих видів вимог законом може встановлюватись спеціальна позовна давність: скорочена, або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. При відсутності послуги з 01.01.01р. до 15.04.01р. нарахування чомусь сягнули аж 1645,22 грн. Порушено вимогу: ст.23 Закону України “Про інформацію”, п.7 ч.1 ст.80,  п.5, 6 ч.2, ч.4 ст.119 ЦПК У тощо.

В 4.Поз. ТО додатком 2 зазначено «Розрахунок заборгованості.». Даного додатку в матеріалах справи не існує. Відсутній також відповідний акт стосовно обставин його зникнення, якщо він взагалі надавався. Порушено вимогу: п.7 ч.2 ст.119 ЦПК У, п.1.7. «Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді» від 27.06.2006 N 68 (далі – д-в.№68  )» тощо.

В 4.Поз. ТО додатком 4 зазначено «копія довіреності». Даний додаток, довіреність від 05.01. 2009 року. №7 на ім’я Я.Л. Безоглюка, з матеріалів справи зник. Відсутній також відповідний акт стосовно обставин його зникнення. Порушено вимогу: п.7 ч.2, ч.7 ст.119 ЦПК У, п.1.7. д-в.№68 тощо.

В 4.Поз. ТО додатком 5 зазначено копію Рішення міськвиконкому про звільнення від сплати держмита. Даного додатку в матеріалах справи не існує. Відсутній також відповідний акт стосовно обставин його зникнення, якщо він взагалі надавався. Натомість, за незрозумілих обставин, до 4.Поз. ТО долучено квитанцію про сплату ТО державного мита. Порушено вимогу: п.7 ч.2, ч.4, ч.5 ст.119 ЦПК У тощо. Порушено вимогу: п.7 ч.2 ст.119 ЦПК У, п.1.7. д-в.№68 тощо.

За нез’ясованих обставин до 4.Поз. ТО додатково було додано клопотання п1.ТО. Даного додатку в матеріалах справи не існує. Відсутній також відповідний акт стосовно обставин його зникнення. Порушено вимогу: п.7 ч.2 ст.119 ЦПК У, п.1.7. д-в.№68 тощо.

2. Суб’єкт владних повноважень – В зігнорувавши вищевикладеними обставинами в невстановленому місці (на вул. Турчанінова 7 чи на вул. Першотравнева 4-а) зареєстрував 18.03.2009р. реєстраційний номер 5884, подану (чи виготовлену) 14.01.2009р. невстановленою особою 4.Поз. ТО. Згідно законодавства ТО або його представник мали би поставити підпис і зазначити дату подання 4.Поз. ТО. В свою чергу В повинен був в той же день визначитись стосовно її реєстрації. В даному випадку В мав усі підстави для відмови в реєстрації 4.Поз. ТО. Натомість В, в особі працівника апарату суду і керівника, після більш як двомісячних роздумів 4.Поз. ТО зареєстрував. Знехтувано було навіть тією обставиною, що 4.Поз. ТО є анонімним. Відтак, крім вищезазначених, порушеними є: ч.1 ст. 118, п.1 ч.2 , ч.3, ч.6 ст.119 ЦПК У, п.2.1, п. 2.2., п. 2.3., п. 2.5., п.3.3.1. д-в.№68  тощо.

Виходячи з наявної в матеріалах справи інформації до 4.Поз. ТО були надані додатки в одному екземплярі і копія позовної заяви. Як зазначено вище, додатки: 2 і 5 – зникли ще до 07.05.2009р.; і не зазначена в 4.Поз. ТО копія клопотання п1.ТО – зникли з матеріалів справи в період від 07.05.2009р. до 27.05.2009р. Разом з тим в матеріалах справи ще до 07.05.2009р. з’явилась і залишилась не зазначе на в 4.Поз. ТО копія квитанції ТО про сплату ним держмита. Наразі жодного підтвердження таких дій в матеріалах справи не існує. Згідно законодавства ТО повинен був додати до 4.Поз. ТО її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів. У разі зникнення матеріалів справи В, як мінімум, повинен був скласти акт. Відтак, крім вищезазначених, порушеними є: п.7 ч.2 ст.119, ч.1 ст.120 ЦПК У, п.1.7, п.2.1, п. 2.2., п. 2.3., п. 2.5., п.3.3.1. д-в.№68  тощо.

В зареєструвавши 4.Поз. ТО, матеріали даної справи не прошивав аж до початку попереднього судового засідання. Згідно законодавства, після реєстрації, адміністративні працівники В повинні були прошити матеріали даної справи і в подальшому, прошивати по мірі їх надходження. Відтак, В порушено вимоги: п.5.1, п.5.6, п.5.10., п. 5.15 д-в.№68  тощо.

3. Суб’єкт владних повноважень – В, в особі судді Галини Олександрівни Подрєзової, всупереч наявним в 4.Поз. ТО вищенаведеним суттєвим недолікам, ухвали про повернення або залишення без руху 4.Поз. ТО не постановляв. Згідно законодавства, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК У мав постановити ухвалу про залишення 4.Поз. ТО без руху, або про її повернення. Відтак, крім вищезазначених, порушеними є: ч.1, п.3 ч.3, ч.4 ст. 121 ЦПК У тощо.

Знехтувавши вище зазначеними обставинами В, в особі судді Г. О. Подрєзової, 19.03 2009р. постановив ухвалу якою встановив, що 4.Поз. ТО відповідає чинному законодавству і відкрив провадження. Згідно законодавства, суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому ЦПК У. Відтак, крім вищезазначених, порушеними є: ч.1 ст. 122 ЦПК У тощо.

Повідомлення про відкриття провадження у справі В здійснював шляхом: підкидання декількох документів під двері моєї квартири; надсиланням декількох документів простим поштовим відправленням; видачею мені декількох документів на особистому прийомі. Копії матеріалів справи виготовлялись В. Повістку на 27.05.2009р. виписувала мені п2.ТО. Процедура належного повідомлення мене завершилась лише 07.05.2009р. Членів моєї родини В не повідомляв. Згідно законодавства, після відкриття провадження у справі В мав невідкладно надіслати мені і членам моєї родини, рекомендовані поштові відправлення з: копіями ухвал про відкриття провадження у справі; повістками про виклик з зазначенням доданих документів; копії 4.Поз. ТО; копіями доданих до 4.Поз. ТО документів. Виготовлення В, замість ТО, копій позовної заяви і доданих до неї додатків, законом не передбачено. Право сторони в справі виписувати повістку іншій стороні в справі, законом не передбачено. Відтак, крім вищезазначених, порушеними є: п.1 ч.1 ст.48, ч.1, 2, 3, 4 ст.74, ст.75, ч.1,2 ст.76, ч.1, п.3 ч.3, ч.4 ст. 121, ст.127 ЦПК У тощо.

Мої намагання особисто скопіювати наявні матеріали справи шляхом їх фотографування наштовхнулись на категоричну заборону В, в особах судді Г.О. Подрєзової і голови суду В.М. Саніна. Згідно законодавства я, як сторона котра бере участь у справі, мав право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи. Відтак, крім вищезазначених, порушеною є: ч.1 ст.27 ЦПК У тощо.

Весь цей час я намарне намагався відвернути В від вчинення ним незаконних дій. На мої звернення до В суціль ішли відписки (Ск.01.04.2009р.; в.16.04.2009р.; Ск.28.04.2009р.; в.05.05.2009р.; з.07.05.2009р.; в.08.05.09р.; Ск.12.05.2009р.; Ск.15.05.09р.; в.15.05.09р.). Натомість ним послідовно вчинялись все нові і нові порушення. Порушено вимоги ст.40 Конституції України; ч.1 ст.1, ч.1, 4 ст. 7,  ч.1, 3, 4 ст. 15, ч.1 ст. 16, п.6 ч.1, ст. 18, п.1, 4, 5, 6, 7, 9, 10 ч.1 ст. 19, 1 ст. 20 ЗГ;  ч.1 ст.27, ст.127,  ст.350 ЦПК У тощо.

Відтак керуючись переважно, вище викладеним, на початку попереднього засідання я, на підставі лише п.4 ч.1 ст.20 ЦПК У, а не всієї статті, заявив обґрунтований відвід (16. з.27.05.2009р.). судді Г.О. Подрєзової та вона його не задоволила (34. У.27.05.2009р.). При цьому послалась на всю ст. 20 та на ст. 21 ЦПК У. Наразі в ухвалі обставину анонімності 4.Поз. ТО приховано. Згідно законодавства В, в особі судді Г.О. Подрєзової, постановляючи ухвалу, в її: описовій частині мав зазначити суть вирішуваного питання; мотивувальній частині мав зазначити мотиви, з яких він дійшов висновків, і закону, яким при цьому керувався; резолютивній частині мав зазначити висновок та строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження. Приховування В викладених обставин, законом не передбачено. Відтак, крім вищезазначених, порушеними є: п.2, 3, 4 ч.1 ст.210 ЦПК У тощо.

Залучення третьої особи є виправданим оскільки внаслідок розгляду даної справи її інтерес може постраждати.

На підставі посвідчення мене віднесено до категорії 4 потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи відтак згідно абз.3 п.18 ч.1 ст. 4 декрету КМУ «Про державне мито» я звільнений від сплати держмита.

З метою забезпечення повного, швидкого і об’єктивного розгляду справи є потреба, до початку судового розгляду витребувати у В посадову інструкцію працівника апарату суду відповідального за прийняття і реєстрацію позовних заяв та секретаря судді, а також витребувати ксерокопії реєстраційних документів в частині реєстрації 4.Поз. ТО і копії актів про втрату додатків 2, 4, 5 Поз. ТО та клопотання п1.ТО.

На підставі викладеного вище та керуючись ч.1, 2, 3 ст. 6, п.1 ч.1 ст. 17, ч.2 ст. 53, ст. 73 – 75, ч.1, 2 ст. 87, ст. 98, 104 – 107, ч.1, п.1, 2, 8 ч.2 ст. 162 КАС У тощо, прошу суд:

1. Відкрити провадження у адміністративній справі про визнання недійсним правочином позовної заяви комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009р. до Діхтяра Петра Семеновича, Діхтяр (…) про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію з дати пред’явлення її на реєстрацію і розгляд до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

2. Визнати невідповідною законодавству дію суб’єкта владних повноважень, Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, з реєстрації 18.03.2009р. за № 5884 позовної заяви комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009р. до Діхтяра Петра Семеновича, Діхтяр (…) про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію.

3. Визнати невідповідною законодавству бездіяльність суб’єкта владних повноважень, Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, через не постановляння ним ухвали про відхилення позовної заяви комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009р. до Діхтяра Петра Семеновича, Діхтяр (…) про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію.

4. Визнати невідповідною законодавству бездіяльність суб’єкта владних повноважень, Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, через неналежне повідомлення відповідачів по справі за позовом комунального підприємством Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009р. до Діхтяра Петра Семеновича, Діхтяр (…) про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію.

5. Визнати невідповідною законодавству дію суб’єкта владних повноважень, Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, з постановляння ухвали від 19.03.2009р. про відкриття прова дження у справі за позовом комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтеп-ломережа» від 14.01.2009р. до Діхтяра Петра Семеновича, Діхтяр (…) про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію.

6. Звільнити Діхтяра Петра Семеновича, як постраждалого внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС від сплати державного мита.

7. До початку судового розгляду витребувати у Білоцерківського міськрайонного суду Київської області:

– посадову інструкцію працівника апарату суду відповідального за прийняття і реєстрацію позовних заяв та секретаря судді;

– копії реєстраційних документів суду в частині реєстрації позовної заяви комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009р.

– копії актів про втрату додатків до позовної заяви комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009р.: 2. Розрахунок заборгованості; 4. Копія довіреності від 05.01.2009р. №7 на ім’я Ярослава Леонідовича Безоглюка; 5. Копія Рішення міськвиконкому про звільнення від сплати держмита; клопотання Ярослава Леонідовича Безоглюка

8. Винести постанову про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Перелік документів та інших матеріалів, що додаються:

1. Копія посвідчення постраждалого внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС.

2. Копія документів матеріалів справи №2-3049 на електронному носії (3 примірники на CD-R).

3. Копії позовної заяви для відповідача та третьої особи (2 примірники).

Позивач:                                                                                                    П.С. Діхтяр

Диск. Матеріали зі справи №3049/2009 І інстанція (долучені й вилучені): 4.Позовна заява від 01.14.2009р.; клопотання Безоглюка; довіреність 05.01.2009р. №7; 10.довіреність 05.01.2009р. №6; 1.Ухвала від 19.03.2009р. відкриття провадження; Скарга 01.04.2009р. голові суду; відповідь від 16.04.2009р.; Скарга 28.04.2009р. голові суду; відповідь від 05.05.2009р.; заява від 07.05.2009р. міськрайсуду; відповідь від 08.05.2009р.; Скарга 12.05.2009р. голові суду; Скарга 15.05.2009р. голові суду; відповідь від 15.05.2009р.; повістка 27.05.2009р.; 16.заява від 27.05.2009р.; 34.Ухвала від 27.05.2009р. ні відводу; 125-126. Рішення.26.06.2009р.; Справа № 22ц-4316/2009 р. ІІ інстанція: 167-169. Ухвала від 09.11.2009р.

 

(1) Строка звіту 15

УХВАЛА

19.03.2009 року Суддя Білоцерківського міськрайонного суду

Подрєзова розглянувши позовну заяву за позовом Комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» до Діхтяр Петро Семенович, Діхтяр …

ВСТАНОВИВ:

Позовна заява відповідає вимогам ст.ст.119-120 ЦПК України. Керуючись ст.122 ЦПК України:

УХВАЛИВ:

Відкрити провадження у справі, призначити попереднє судове засідання в приміщенні Білоцерківського міськрайонного суду м. Біла Церква по вул. Турчанінова, 7 зал судового засідання № 1 «15» 04.2009 року о «14» годині.

Відповідачу до Діхтяр Петро Семенович, Діхтяр … необхідно подати до «15» 04.2009 року письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.

Суддя

 

Україна

Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа»

вул. Мережна,3, м. Біла Церква, Київська обл. 09109

тел. 8(04463) 6-31-55, тел/факс 8(04463) 6-42-15 e-mail bctm@maqnus.kiev.ua

До Білоцерківського міськрайонного суду вул. Турчанінова, 7

Клопотання

Прошу суд, стягнути з відповідача на користь Комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа", кошти сплачені КП БМР «БЦТМ» за розгляд справи в Білоцерківському міськрайонному суді в розмірі 51 грн. на користь держави (держмито), згідно оригіналу платіжного доручення, що знаходиться в справі.

Представник за дорученням                                                            Я.Л. Безоглюк

 

Україна

Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради « Білоцерківтепломережа»

вул. Мережна,3, м. Біла Церква, Київська обл. 09109

тел. 8(04463) 6-31-55, тел/факс 8(04463) 6-42-15 e-mail bctm@maqnus.kiev.ua

05.01.2009р. №7

ДОВІРЕНІСТЬ

Цією довіреністю Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа», в особі директора Безукладнікова Владислава Володимировича, який діє на підставі Статуту , доручає юрисконсульту Безоглюк Ярославу Леонідовичу представляти інтереси підприємства в усіх установах і організаціях, здійснювати всі необхідні дії в інтересах особи, яку представляють, бути представником в суді, адміністративному і господарському суді, підписувати відзиви (заперечення) на позовні заяви (апеляційні, касаційні скарги), клопотання, користуватися всіма наданими позивачу , відповідачу і третій особі правами, в тому числі здійснювати від імені особи яку представляють всі процесуальні дії, а саме: визнавати позов, заперечувати проти позову, подавати зустрічний позов, в повному або частковому об'ємі відмовлятися від позову, змінювати підстави і / або предмет позову, укладати мирову угоду, заявляти клопотання, оскаржувати рішення ( ухвали., постанови) суду (адміністративного, господарського суду), посвідчувати своїм підписом копії документів, пред'являти виконавчі документи до стягнення, за дорученням довірителя сплачувати всі необхідні платежі, пов'язані з подачею та рухом всіх необхідних процесуальних документів по справ(ах), пред'являти та відкликати претензії до спадкоємців боржників через нотаріальну контору, виконувати всі інші дії , пов'язаної з виконанням даної довіреності.

Довіреність дійсна до 31.12.2009 р.

Директор                 В.В. Безукладніков

 

Україна

Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради « Білоцерківтепломережа»

вул. Мережна,3, м. Біла Церква, Київська обл. 09109

тел. 8(04463) 6-31-55, тел/факс 8(04463) 6-42-15 e-mail bctm@maqnus.kiev.ua

05.01.2009р. № 6

ДОВІРЕНІСТЬ

Цією довіреністю Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа», в особі директора Безукладнікова Владислава Володимировича, який діє на підставі Статуту , доручає юрисконсульту Рибак Олені Анатоліївні представляти інтереси підприємства в усіх установах і організаціях, здійснювати всі необхідні дії в інтересах особи, яку представляють, бути представником в суді, адміністративному і господарському суді, підписувати відзиви (заперечення) на позовні заяви (апеляційні, касаційні скарги), клопотання, користуватися всіма наданими позивачу , відповідачу і третій особі правами, в тому числі здійснювати від імені особи яку представляють всі процесуальні дії, а саме: визнавати позов, заперечувати проти позову, подавати зустрічний позов, в повному або частковому об'ємі відмовлятися від позову, змінювати підстави і / або предмет позову, укладати мирову угоду, заявляти клопотання, оскаржувати рішення ( ухвали, постанови) суду (адміністративного, господарського суду), посвідчувати своїм підписом копії документів, пред'являти виконавчі документи до стягнення, за дорученням довірителя сплачувати всі необхідні платежі, пов'язані з подачею та рухом всіх необхідних процесуальних документів по справ(ах), пред'являти та відкликати претензії до спадкоємців боржників через нотаріальну контору, виконувати всі інші дії , пов'язаної з виконанням даної довіреності.

Довіреність дійсна до 31.12.2009 р.

Директор                 В.В. Безукладніков

 

(2-4) КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

про відмову у відкритті провадження

2 березня  2010 року                                                                       №2-а-3554/10/1070

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лиска І.Г., розглянувши матеріали позовної заяви Діхтяр Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області -

ВСТАНОВИВ:

Діхтяр П.С. звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області.

Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 107 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства і чи підсудна позовна заява даному адміністративному суду.

Статтею 2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб або інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до ст. 3 КАС України, до справ адміністративної юрисдикції належать публічно-правові спори, в якому хоча б однією із сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно зі ст.17 КАС України , компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних і юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності.

Як вбачається з позовної заяви, позивач Діхтяр П.С. звернувся до суду з позовом про визнання невідповідним законодавству дій Білоцерківського міськрайонного суду Київської області по реєстрації позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» до Діхтяр (…) про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію, по відкриттю провадження у справі та по неналежному повідомленні відповідачів по вказаній справі.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. У статті 124 Конституції України проголошено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Однак, це не означає, що правопорядок в Україні дозволяє звертатись з будь-якими позовними вимогами до будь-якого суду.

Відповідно до статті 6 Конституції України, органи законодавчої , виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлений цією Конституцією межах і відповідно до законів.

Повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства визначаються Кодексом адміністративного судочинства України.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Рішення, дії чи бездіяльність суддів та суддів, вчинені у зв'язку з розглядом судових справ, не підлягають розгляду в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України. Правопорядок в Україні побудований на засадах, відповідно до яких один суд першої інстанції не має право втручатись в діяльність іншого суду чи суддів першої інстанції у зв'язку з їх рішеннями, діями чи бездіяльністю, пов'язаних з розглядом справ.

Такий висновок випливає з того, що відповідно до статті 14 Закону України від 07.02.2002 року №3018-111 «Про судоустрій України», суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне передбачену законом відповідальність.

Особи, які беруть участь у справі, здійснюють надані їм законом процесуальні права у тому числі й ті, що передбачені статтями Цивільного процесуального Кодексу України, як під час судового розгляду, так і поза межами судового засідання, а суд забезпечує здійснення цих прав процесуальними засобами та відповідними діями поза межами судового розгляду.

Згідно зі статтею 23 Закону України від 07.02.2002 року №3018- ІІІ «Про судоустрій України», суддя місцевого суду здійснює: правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом; процесуальні дії та організації заходів з метою забезпечення розгляду справи.

Згідно зі статтею 12 Закону України від 07.02.2002 року №3018-ІІІ «Про судоустрій України», учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Таким, чином, не кожне рішення, дію чи бездіяльність судді чи суду у зв'язку з розглядом справи підлягає оскарженню. Закон допускає оскарження рішень, дій чи бездіяльності судді чи суду лише у випадках і порядку, передбаченому процесуальним законом (апеляційне оскарження, касаційне оскарження).

Пленум Верховного Суду України у Постанові від 12.06.2009 року №6 зазначив, що суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктом владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ.

За таких обставин, суд дійшов висновку , що даний позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 109 суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі якщо заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

В зв'язку з викладеним, у відкритті провадження у справі за позовом Діхтяр Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області - необхідно відмовити.

На підставі вищенаведеного, керуючись ст. 2, ст. 3 ст. 17 , п. 1 ч.1 ст. 109, ст. 160, ст. 165 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд -

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом Діхтяр Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області .

Позовну заяву із усіма додатками повернути позивачу.

Ухвала може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом п'яти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує ухвалу, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Ухвала набирає законної сили після закінчення строків подання заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги , якщо вони не були подані у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя :        (підпис)                       І.Г. Лиска

З оригіналом згідно. Суддя:

Отримав 26.03.2010р.

 

(8) До Київського апеляційного адміністративного суду

вул. Московська 8, корпус 30, м. Київ, п. ін. 01010

(через Київський окружний адміністративний суд)

позивач:                                              Діхтяр Петро Семенович

(справа №2-а-3554/10/1070)                           вул. Таращанська 163-а кв. 130

м. Біла Церква Київської області п. ін.: 09106 д. т.: 0456330584

ЗАЯВА про апеляційне оскарження ухвали Київського окружного адміністративного суду

від 02.03.2010р. №2-а-3554/10/1070

26 березня 2010 року я отримав поштою копію, постановленої без виклику сторін, ухвали Київського окружного адміністративного суду від 2 березня 2010 року щодо відмови у відкритті провадження у справі за позовом П.С.Діхтяра до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області та супровідний лист від 02.03.2010р. №2-а-3554/10/1070

Вбачаючи в такому порушення свого права, маю намір оскаржувати дане рішення.

З огляду на те, що про прийняте рішення я дізнався лише 26.03.2010р. то термін подачі заяви про апеляційне оскарження вважаю, що не є пропущеним.

Виходячи з викладеного вище та керуючись ст. ст. 13, 184, 185, 186, 187 КАС України,

ЗАЯВЛЯЮ:

1. Про апеляційне оскарження ухвали Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2010р. №2-а-3554/10/1070

2. Право на подачу заяви про апеляційне оскарження прошу вважати не пропущеним.

30 березня 2010 року                                                                       П.С. Діхтяр

 

(11-12) До Київського апеляційного адміністративного суду

вул. Московська 8, корпус 30, м. Київ, п. ін. 01010

(через Київський окружний адміністративний суд)

апелянт:                                              Діхтяр Петро Семенович

(справа №2-а-3554/10/1070)                           вул. Таращанська 163-а кв. 130

м. Біла Церква Київської області, п. ін.: 09106 д. т.: 0456330584

відповідач:  Білоцерківський міськрайонний суд Київської області

(суб'єкт владних повноважень)         вул. Першотравнева 4-а., м. Біла Церква,

Київської області, п. ін. 09100, тел.: 0456353986; 0456348797

третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа»

вул. Мережна 3, м. Біла Церква Київської області, п. ін.: 09109, тел. 0456363155

9 квітня 2010р.

АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА

на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 2 березня 2010 року

по справі №2-а-3554/10/1070

02.03.2010р. суддею Київського окружного адміністративного суду Лискою І.Г., без виклику сторін, постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі №2-а-3554/10/1070. Як вбачається зі змісту ухвали основним аргументом в ній є та обставина, що Білоцерківський міськрайонний суд Київської області не є суб'єктом владних повноважень. На підтвердження своєї позиції ним наведено витяг з Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009р. №6 (далі – П. №6).

З прийнятим рішенням не можу погодитись з підстави його невідповідності чинному законодавству, як от.

Згідно положень ст. 6 Конституції України (далі – КУ) Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої,  виконавчої та судової влади  здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. ст. 8 КУ В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. ст. 19. КУ Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. ст. КУ 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. ст. 124. КУ Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. (Офіційне тлумачення положення частини другої статті 124 див. в Рішеннях Конституційного Суду N 8-рп/2002 від 07.05.2002, N 15-рп/2002 від 09.07.2002 ). Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. (Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 124 див. в Рішенні Конституційного Суду N 8-рп/2002 від 7.05.02р.). ст. 129. КУ Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону тощо.

Згідно ст. 1 Закону України вiд 07.02.2002 № 3018-III Про судоустрій України (далі – СУ) 1. Судова влада 1. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією України та законами. 2. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. 3. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. ст. 2. СУ Завдання суду. Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. ст. 3. СУ Судова система України. 1. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. 2. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. 3. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України. ст. 4. СУ Законодавство про судоустрій України. Судоустрій в Україні визначається Конституцією України та цим Законом. ст. 6. СУ Право на судовий захист. 1. Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 2. Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. 3. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. ст. 7. СУ Рівність перед законом і судом. Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. ст. 118. СУ Особливості забезпечення функціонування судової влади. 1. Відповідно до Конституції України фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів забезпечує держава. ст. 119. СУ Система забезпечення функціонування судової влади 1. В Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади - судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України тощо.

Згідно ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005р. N 2747-IV (далі – КАС У) Завдання адміністративного судочинства. 1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. ст. 4. КАС У Правосуддя в адміністративних справах. 1. Правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами. 2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. ст. 5. КАС У Законодавство про адміністративне судочинство. 1. Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. 2. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. ст. 6. КАС У Право на судовий захист. 1. Кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. 2. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом. ст. 7. КАС У Принципи адміністративного судочинства. 1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; ст. 8. КАС У Верховенство права. 1. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. 2. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. 3. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. 4. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. ст. 9. КАС У Законність. 1. Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування,  їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 2. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. 3. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору,  згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. 5. У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта. 6. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору. 7. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). ст. 10. КАС У Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом. 1. Усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом. 2. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. ст. 13. КАС У Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду. 1. Особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду у випадках та порядку, встановлених цим Кодексом. ст. 17. КАС У Компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ. 1. Компетенція адміністративних судів поширюється на: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;. ст. 18. КАС У Предметна підсудність адміністративних справ. 2. Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки. 3. Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових  чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача тощо.

З наведеного вбачається, що відповідач є органом державної влади. У нього, як у сторони в справі, не існує ніяких переваг. Положення зазначені в П. №6 використані судом І інстанції, протирічать Конституції та законам України котрі мають вищу юридичну силу. Отже. Дана ухвала має бути скасована і мій позов повинен бути призначений до розгляду.

Ухвалу суду І інстанції було постановлено 02.03.2010р. З не відомих причин надіслано її мені поштою рекомендованим листом з повідомленням лише 24.03.2010р. А отримав я її 26.03.2010р. Оскільки дане рішення прийнято без виклику сторін то часом належного мене повідомлення слід вважати саме дату отримання ухвали, тобто – 26.03.2010р. За таких обставин я, 30.03.2010р. попередньо подав заяву про апеляційне оскарження, а тепер і саму апеляцію.

Відповідно до посвідчення мене віднесено до категорії 4 потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи відтак згідно абз.3 п.18 ч.1 ст. 4 декрету КМУ «Про державне мито» я звільнений від сплати держмита.

На підставі зазначеного вище, керуючись ст. ст. 6, 8, 19, 55, 124, 129 тощо Конституції України; ст. ст. 1-4, 6, 7, 118, 119 тощо Закону України Про судоустрій України; ст. ст. 2, 4-10, 13, 17-21, ст. 44, ч.2 ст 87, ст. 159, ст. 184 – 187, ст. 190, ст. 195, п.3 ч.1 ст. 199, ст. 202 тощо Кодексу адміністративного судочинства України,

Прошу:

1. Поновити пропущений процесуальний строк апеляційного оскарження ухвали Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2010р. по справі №2-а-3554/10/1070 встановивши початок його перебігу з 26.03.2010р.

2. Призначити розгляд справи на час, не раніше 10:00 і запросити мене на її розгляд.

3. Задоволити апеляційну скаргу Діхтяра Петра Семеновича на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2010р. по справі №2-а-3554/10/1070.

4. Постановити нову ухвалу про скасування ухвали Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2010р.  з направленням справи до Київського окружного адміністративного суду для продовження її розгляду.

5. Невідкладно видати мені копію технічного фіксування судового засідання, одразу по його закінченні на моєму звуконосії (CD – R).

6. Надати мені належно завірену копію прийнятого рішення одразу по закінченні судового засідання. У разі ж прийняття короткого рішення, належно завірену копію його повного тексту, прошу видати не пізніше визначеного законом строку.

7. Звільнити мене, як постраждалого внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС від сплати державного мита.

Додатки:

1. Копія апеляційної скарги Діхтяра Петра Семеновича від 07.04.2010р., з додатками – 2 прим.

2. Копія заяви про апеляційне оскарження від 30.03.2010р.

3. Копія посвідчення потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Апелянт:                                                                                         П.С. Діхтяр

 

(17) До Київського апеляційного адміністративного суду

02093 м. Київ, вул. Поліська, 3-б

апелянта:                           Діхтяра Петра Семеновича

вул. Таращанська 163-а кв. 130, м. Біла Церква Київської області, п. ін.: 09106 д. т.: 0456330584

ЗАЯВА

щодо надання копії технічного фіксування

На 9:00 26.11.2010р. призначено судовий розгляд адміністративної справи зареєстрованої у Київському апеляційному адміністративному суді 11.06.2010р. за № 16183.

Керуючись ч. 2 ст. 44 КАС України,

ПРОШУ:

1. Сьогодні та після кожного наступного судового засідання невідкладно надавати мені копію технічного фіксування на моєму електронному носії, СD-R.

26 листопада 2010 року                                                                       П.С. Діхтяр

 

(20-21) КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2-а-3554/10                                                              Головуючий у 1-й інстанції: Лиска І.Г.

Суддя - доповідач: Беспалов О.О.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

25 січня 2011 року                                                                                          м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді                                Беспалова 0.0.

суддів                                                       Федорової Г.Г., Парінова А.Б.,

при секретарі                                          Кропивному Є.В.

за участю позивача Діхтяра П.С., розглянувши у відкритому-судовому засіданні клопотання Діхтяра Петра Семеновича про поновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження ухвали Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року за позовом Діхтяр Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонний судом Київської області,-

ВСТАНОВИВ:

Діхтяр П.С. звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом провизнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року позивачу було відмовлено у відкритті провадження. Позовну заяву із усіма додатками повернути позивачу.

На вказану ухвалу суду позивачем Діхтяр П.С. 13.04.2010 року подано апеляційну скаргу, та клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали судді Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року.

В судовому засіданні позивач підтримав клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали, просив суд його задовольнити.

Оскільки в даному випадку права та інтереси Діхтяр П.С. зачіпаються, то сторона звернулася до суду з відповідною скаргою.

Причиною пропуску строку на апеляційне оскарження, Діхтяр П.С., зазначається те, що він не був присутній в судовому засіданні. 26 березня 2010 року позивачем отримано поштою копію ухвали від 02.03.2010р. та подано заяву про апеляційне оскарження 30.03.2010 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, що стосуються поновлення строку на апеляційне оскарження, судова колегія приходить до висновку, що клопотання підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржувана ухвала постановлена 02 березня 2010 року.

Своє клопотання Діхтяр П.С. мотивує тим, що оскаржувана ухвала від 02.03.2010 року надійшла до нього 26.03.2010р. Заяву про апеляційне оскарження ухвали було подано позивачем 30.03.2010р.

Тому Діхтяр П.С. було позбавлено можливості подати заяву про апеляційне оскарження у встановлений законодавством строк.

Згідно з ч. 4 ст. 186 КАС України, що діяв в редакції до 30.07.2010 року, заява про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції подається протягом п"яти днів з дня проголошення ухвали.

Якщо ухвалу було постановлено без виклику особи, яка її оскаржує, то строк подання заяви про апеляційне оскарження обчислюється з дня отримання нею копії ухвали. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Заява про апеляційне оскарження позивачем подана 30.03.2010р., апеляційна скарга - 13.04.2010 року, про що свідчить штемпель Київського окружного адміністративного суду на заяві та апеляційній скарзі.

Відповідно до ч. 1 ст. 102 КАС України процесуальний строк може бути поновлений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі у разі його пропущення з поважних причин.

Враховуючи наведене, судова колегія вважає, що Діхтяр П.С. з поважних причин пропустив строк на апеляційне оскарження ухвали Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року, а тому його клопотання підлягає задоволенню, а строк подання апеляційної скарги поновленню.

Керуючись ст. ст. 102,186,206 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Клопотання Діхтяра Петра Семеновича про поновлення порушеного процесуального строку на апеляційне оскарження ухвали Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року за позовом Діхтяр Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області задовольнити.

Поновити Діхтяру Петру Семеновичу строк на апеляційне оскарження ухвали Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 201-0 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, оскільки не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Головуючий суддя Беспалов О.О. Суддя Федорова Г.Г. Суддя Парінов А.Б.

 

(22) КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа №2-а-3554/10/1070

УХВАЛА

25 січня 2011 року                                                                 м. Київ

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду Беспалов О.О. перевіривши виконання вимог ст.ст. 185-187 КАС України у справі за апеляційною скаргою Діхтяра Петра Семеновича на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року по справі за позовом Діхтяра Петра Семеновича до Білоцерківського міськраонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" про визнання не дійсним правочином позовної заяви комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Белоцерківським міськрайонним судом Київської області ,-

ВСТАНОВИВ:

Апеляційна скарга подана з додержанням ст. ст. 185 - 186 КАС України та строків апеляційного оскарження.

Апеляційна скарга подана особою, яка має право на апеляційне оскарження, за формою і змістом вона відповідає вимогам ст. 187 КАС України, що є достатнім для прийняття апеляційної скарги і відкриття апеляційного провадження.

Для проведення підготовки справи до апеляційного розгляду, особам які беруть участь у справі потрібно надіслати:

- копію ухвали про відкриття апеляційного провадження;

- копію заяви про апеляційне оскарження та копію апеляційної скарги;

- інформацію про їхні права та обов'язки;

- встановити строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу.

Керуючись ст. 189 КАС України, судця, -

УХВАЛИВ:

Прийняти апеляційну скаргу до провадження Київського апеляційного адміністративного суду та відкрити апеляційне провадження. Особам, які беруть участь у справі надіслати:

- копію ухвали про відкриття апеляційного провадження;

- копію заяви про апеляційне оскарження та копію апеляційної скарги;

- інформацію про їхні права та обов'язки.

Встановити строк для подачі заперечень на апеляційну скаргу до 28 лютого 2011 року.

Суддя:                                                  О.О. Беспалов

 

(23) КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа №2-а-3554/10/1070

УХВАЛА

25 січня 2011 року                                                                 м. Київ

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду Беспалов О.О. перевіривши виконання вимог ст.ст. 183-190 КАС України у справі за апеляційною скаргою Діхтяра Петра Семеновича на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року по справі за позовом Діхтяра Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" про визнання не дійсним правочином позовної заяви комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Белоцерківським міськрайонним судом Київської області ,-

ВСТАНОВИВ:

При підготовці справи до апеляційного розгляду проведені наступні підготовчі дії:

Визначено склад учасників які беруть участь у справі, надіслано копії ухвали про відкриття апеляційного провадження разом і копії апеляційної скарги, інформацію про права осіб, які беруть участь у справі, з'ясовані обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі як на підставу своїх вимог і заперечень, які обставини визнаються і які заперечуються.

Визнавши підготовку справи до апеляційного розгляду завершеною та керуючись ст. ст. 189, 190 КАС України, -

УХВАЛИВ:

Підготовчі дії по справі визнати закінченими та прийнято справу до провадження Київського апеляційного адміністративного суду.

Призначити справу до розгляду у відкритому судовому засіданні у приміщенні Київського апеляційного адміністративного суду на 01 березня 2011 року о 14 годині 00 хвилин.

В судове засідання викликати осіб, які брали участь у справі.

Суддя:                                                  О.О. Беспалов

 

(29-32) КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2-а-3554/10                                                Головуючий у 1-й інстанції: Лиска І.Г.

                                                                                      Суддя - доповідач: Беспалов О.О.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

01 березня 2011 року                                                                                                              м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді                                      Беспалова О.О.

Суддів                                                          Вівдиченко Т.Р., Земляної Г.В.,

при секретарі                                              Кропивному Є.В.

за участю позивача, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Діхтяра Петра Семеновича на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року у справі за адміністративним позовом Діхтяра Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області,-

ВСТАНОВИВ:

У березні 2010 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року позивачу було відмовлено у відкритті провадження. Позовну заяву з усіма додатками повернуто позивачу.

Апелянт просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю - доповідача, осіб, що з'явились, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а ухвала суду - підлягає залишенню без змін з наступних підстав.

Суд першої інстанції при винесенні оскаржуваної ухвали дійшов висновку про те, що даний позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому у відкритті провадження у справі було відмовлено.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного.

Позивач звернувся до суду з вимогами про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, колегія суддів зважає на наступне.

Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 107 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства і чи підсудна позовна заява даному адміністративному суду.

Статтею 2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб або інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до ст. 3 КАС України, до справ адміністративної юрисдикції належать публічно-правові спори, в якому хоча б однією із сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно зі ст.17 КАС України, компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних і юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності.

З матеріалів справи вбачається, що позивач Діхтяр П.С. звернувся до суду з позовом про визнання невідповідним законодавству дій Білоцерківського міськрайонного суду Київської області по реєстрації позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" до Діхтяр Л.А., Діхтяр С.П., Діхтяр О.П. про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію, по відкриттю провадження у справі та по неналежному повідомленні відповідачів по вказаній справі.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. У ст. 124 Конституції України проголошено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до ст. 6 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлений цією Конституцією межах і відповідно до законів.

Повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства визначаються Кодексом адміністративного судочинства України.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Рішення, дії чи бездіяльність суддів та судів, вчинені у зв'язку з розглядом судових справ, не підлягають розгляду в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України. Правопорядок в Україні побудований на засадах, відповідно до яких один суд першої інстанції не має право втручатись в діяльність іншого суду чи суддів першої інстанції у зв'язку з їх рішеннями, діями чи бездіяльністю, пов'язаних з розглядом справ.

Крім того колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що такий висновок випливає з того, що відповідно до ст. 14 ЗУ "Про судоустрій України" №3018-111 від 07.02.2002 року, суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне передбачену законом відповідальність.

Особи, які беруть участь у справі, здійснюють надані їм законом процесуальні права у тому числі й ті, що передбачені статтями ЦПК України, як під час судового розгляду, так і поза межами судового засідання, а суд забезпечує здійснення цих прав процесуальними засобами та відповідними діями поза межами судового розгляду.

Згідно зі ст. 23 ЗУ "Про судоустрій України" №3018-111 від 07.02.2002 року, суддя місцевого суду здійснює: правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом; процесуальні дії та організації заходів з метою забезпечення розгляду справи.

Згідно зі ст. 12 ЗУ "Про судоустрій України" №3018-111 від 07.02.2002 року, учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Таким чином колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що не кожне рішення, дія чи бездіяльність судді чи суду у зв'язку з розглядом справи підлягає оскарженню. Закон допускає оскарження рішень, дій чи бездіяльності судді чи суду лише у випадках і порядку, передбаченому процесуальним законом (апеляційне оскарження, касаційне оскарження).

Згідно із ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтується її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч.2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно п.1 ч.1 ст.198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду без змін.

Статтею 200 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що винесена ухвала про відмову у відкритті провадження є правомірною та такою, що не підлягає скасуванню, оскільки Пленум Верховного Суду України у постанові від 12.06.2009 року № 6 зазначив, що суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктом владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ. За таких обставин, суд дійшов висновку, що даний позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, колегія суддів вважає, що ухвала Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, викладені у зазначеній ухвалі, у зв'язку з чим не має підстави для її скасування.

Керуючись ст.ст. 160,198,200, 205,206 КАС України, суд,-

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Діхтяра Петра Семеновича на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2010 року у справі за адміністративним позовом Діхтяра Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" про визнання недійсним правочином позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради "Білоцерківтепломережа" від 14.01.2009 року та невідповідним законодавству її реєстрацію і розгляд Білоцерківським міськрайонним судом Київської області - залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст.212 КАС України.

Головуючий суддя                         ПІДПИС                    О.О.Беспалов

Суддя                                               ПІДПИС                    Г.В. Земляна

Суддя                                               ПІДПИС                   Т.Р.Вівдиченко

(Повний текст ухвали складено 04.03.2011р.)

 

До Вищого адміністративного суду України

м. Київ, 01010, вул. Московська,8

касатор:                                              Діхтяр Петро Семенович

(справа №2-а-3554/10/1070)                        вул. Таращанська 163-а кв. 130

м. Біла Церква Київської області, п. ін.: 09106 д. т.: 0456330584

відповідач:                     Білоцерківський міськрайонний суд Київської області

(суб'єкт владних повноважень) вул. Першотравнева 4-а, м. Біла Церква Київської області,

 п. ін. 09100,  тел.: 0456353986; 0456348797

третя особа: Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа»

вул. Мережна 3, м. Біла Церква Київської області, п. ін.: 09109 тел. 0456363155

21 березня 2011р.

КАСАЦІЙНА СКАРГА

на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 2 березня 2010 року

та на ухвали Київського апеляційного адміністративного суду

від 01.03.2011р. по справі №2-а-3554/10/1070

02.03.2010р. суддею Київського окружного адміністративного суду Лискою І.Г., без виклику сторін, постановлено ухвалу (а/с2-4) про відмову у відкритті провадження у справі №2-а-3554/10/1070 (далі – У1 ). Як вбачається зі змісту ухвали основним аргументом в ній є та обставина, що Білоцерківський міськрайонний суд Київської області не є суб'єктом владних повноважень. На підтвердження своєї позиції ним наведено витяг з Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009р. №6 (далі – П. №6).

Не погоджуючись з прийнятим рішенням з підстави його невідповідності чинному законодавству, я змушений був звернутись до суду ІІ інстанції з апеляцією (а/с11-12) маючи надію на поновлення мого порушеного права. Апелюючи, я обґрунтував свої твердження стосовно допущених судом І інстанції порушень та неправомірність прийнятого ним рішення посилаючись зокрема на таке.

Згідно положень ст. 6 Конституції України (далі – КУ) Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. ст. 8 КУ В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. ст. 19. КУ Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. ст. КУ 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. ст. 124. КУ Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. (Офіційне тлумачення положення частини другої статті 124 див. в Рішеннях Конституційного Суду N 8-рп/2002 від 07.05.2002, N 15-рп/2002 від 09.07.2002 ). Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. (Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 124 див. в Рішенні Конституційного Суду N 8-рп/2002 від 7.05.02р.). ст. 129. КУ Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону тощо.

Згідно ст. 1 Закону України вiд 07.02.2002 № 3018-III Про судоустрій України (далі – СУ) 1. Судова влада 1. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією України та законами. 2. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. 3. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. ст. 2. СУ Завдання суду. Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. ст. 3. СУ Судова система України. 1. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. 2. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. 3. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України. ст. 4. СУ Законодавство про судоустрій України. Судоустрій в Україні визначається Конституцією України та цим Законом. ст. 6. СУ Право на судовий захист. 1. Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 2. Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. 3. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. ст. 7. СУ Рівність перед законом і судом. Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. ст. 118. СУ Особливості забезпечення функціонування судової влади. 1. Відповідно до Конституції України фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів забезпечує держава. ст. 119. СУ Система забезпечення функціонування судової влади 1. В Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади - судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України тощо.

Згідно ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005р. N 2747-IV (далі – КАС У) Завдання адміністративного судочинства. 1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. ст. 4. КАС У Правосуддя в адміністративних справах. 1. Правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами. 2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. ст. 5. КАС У Законодавство про адміністративне судочинство. 1. Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. 2. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. ст. 6. КАС У Право на судовий захист. 1. Кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. 2. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом. ст. 7. КАС У Принципи адміністративного судочинства. 1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; ст. 8. КАС У Верховенство права. 1. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. 2. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. 3. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. 4. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. ст. 9. КАС У Законність. 1. Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування,  їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 2. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. 3. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору,  згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. 5. У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта. 6. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору. 7. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). ст. 10. КАС У Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом. 1. Усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом. 2. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. ст. 13. КАС У Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду. 1. Особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду у випадках та порядку, встановлених цим Кодексом. ст. 17. КАС У Компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ. 1. Компетенція адміністративних судів поширюється на: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;. ст. 18. КАС У Предметна підсудність адміністративних справ. 2. Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки. 3. Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача тощо.

З наведеного вбачалося, що відповідач є органом державної влади. У нього, як у сторони в справі, не існує ніяких переваг. Положення зазначені в П. №6 використані судом І інстанції, протирічать Конституції та законам України котрі мають вищу юридичну силу. Отже. Дана ухвала мала б бути скасована і мій позов таки належало призначити до розгляду. І нарешті.

Ухвалу суду І інстанції було постановлено 02.03.2010р. (а/с9-10). З не відомих причин надіслано її мені поштою рекомендованим листом з повідомленням лише 24.03.2010р. (дод.2), а відтак отримав я її лише 26.03.2010р. з огляду на те, що дане рішення приймалось без виклику сторін то часом належного мене повідомлення було 26.03.2010р. За таких обставин я, 30.03.2010р. попередньо подав заяву про апеляційне оскарження (а/с8), а 09.04.2010р. апеляцію (а/с11-12), першим пунктом якої було прохання про поновлення строку на апеляційне оскарження.

На разі мої сподівання на справедливий, неупереджений розгляд моєї апеляції виявися марним. Більше того. У суді ІІ інстанції порушення процесуального та матеріального законодавства, а відтак і мого права, продовжились. Таке і примусило мене звертатись з оскарженням дій та рішень тепер уже не тільки суду І інстанції, а й суду ІІ інстанції.

З огляду на те, що у своїх рішеннях, суди обох інстанцій посилаються на одні й ті ж аргументи, які я спростовував в своїй апеляції і котрі виклав вище, то лише додам наступне.

Постановивши 02.03.2010р. ухвалу (а/с2-4) та виготовивши супровідний лист (а/с7), суд І інстанції направив їх мені лише 24.03.2010р. (дод.2) чим порушив вимоги ч.4 ст. 108 КАС У перевищивши цим процесуальну норму у 22 рази.

Отримавши 13.04.2010р. (дод.3) мою апеляцію (а/с11-12), суд І інстанції направив її та матеріали справи до суду ІІ інстанції лише 19.04.2010р. (а/с9-10) чим порушив вимоги ч.2 ст. 188 КАС У перевищивши цим процесуальну норму у 6 разів.

Суд ІІ інстанції матеріали даної справи вивчав аж до 18.01.2011р. (а/с14), чим порушив вимоги ст. 189 КАС У перевищивши цим процесуальну норму у 270 разів.

25.01.2011р. колегія суддів у складі суддів: головуючого судді Беспалова 0.0. та суддів Федорової Г.Г., і Парінова А.Б. задоволила п.1 моєї апеляції (а/с11-12) та постановила ухвалу (а/с:20-21), якою було поновлено строк на апеляційне оскарження. В той же день суддя Беспалов 0.0. самочинно постановив ще 2 ухвали: (а/с22) про відкриття апеляційного провадження та надіслання особам, які беруть участь у справікопії ухвали про відкриття апеляційного провадження, копії заяви про апеляційне оскарження та копію апеляційної скарги, інформацію про їхні права та обов'язки з встановленням строку для подачі заперечень на апеляційну скаргу; (а/с23) про закінчення підготовчих дій, прийняття справи до провадження і призначення справи до розгляду та виклик осіб, які брали участь у справі. Порушено вимогу ст. 49, ст. 51, ч.3 ст. 190 КАС У.

Однак з належним повідомленням сторін про таке якось не склалось. Тож третю особу (а/с24) повідомили, мене частково (а/с17), а відповідача взагалі не спромоглися. Через таке, відповідач не тільки не мав змоги подати заперечення, але й не брав участі в судовому розгляді. Понад те. Забігаючи дещо наперед, коли я, на судовому засіданні 01.03.2011р. заявив клопотання про перенесення розгляду на інший день для забезпечення можливості належного повідомлення відповідача, колегія суддів, порадившись на місці постановила неправомірну ухвалу (а/с26-27 – № 14. 14:07:36) про продовження судового розгляду без відповідача. Вочевидь колегія суддів позбавила відповідача ще й тягаря доказування протиправності своїх дій, можливості визнання позову тощо. Порушено вимоги ст. 10, ст. 49, ст. 51, ст. 71, п.1 ч.1 ст. 128, ст. 190, ст. 191 КАС У.

До слова. 01.03.2011р. мою апеляцію розглядала вже інша колегія суддів. Тобто. При незмінному головуючому судді Беспалові О.О., в процесі брали участь вже судді Вівдиченко Т.Р. і Земляна Г.В. Разом з тим, про розгляд справи спочатку, мови не було. Порушено вимогу ст. 26 КАС У.

Під час надання мною пояснень та в дебатах головуючий суддя Беспалов О.О. заборонив мені обґрунтовувати свою позицію посилаючись на законодавство і на науково-практичний коментар КАС України виданий 2008 року за редакцією: доктора юридичних наук, професора, академіка АПН С.В. Ківалова; доктора юридичних наук, професора О.І. Харитонової (далі - Коментар) зокрема. Порушено вимогу ст. ст. 49, 70, 71, 139, 196 КАС У.

01.03.2011р. за результатами такого рівня розгляду, колегія суддів постановила коротку ухвалу (а/с28). Також було оголошено, що її повну версію буде виготовлено 04.03.2011р. Однак, коли я у вказаний день прибув до суду за її отриманням то мені її не видали, з тієї підстави, що вона ще не готова. На разі мене запевнили, що 10.03.2011р. дане рішення таки виготовлять і одразу ж відправлять мені поштою разом з дисками технічного фіксування. Не дуже покладаючись тепер уже на їх порядність, я приїхав ще раз (заява від 04, 10.03.2011р.) і не дарма. Адже, згідно довідки (а/с33) ніхто й нічого мені надсилати навіть і не збирався. Порушено вимоги ст. ст. 160, 167, 205 КАС У.

Я вже мовчу про надання мені копій технічного фіксування, які, незважаючи на мої неодноразові письмові та усні звернення, я зумів отримати лише 10.03.2011р.

З огляду на те, що я не допускаю навіть думки про непрофесіоналізм суддів тож така кількість невідповідності їх дій чинному процесуальному закону наведена у викладеному вище, свідчить про те, що суди І і ІІ інстанції у своїх практичних діях чинне законодавство України не використовують. А це, якраз підтверджує мою тезу задекларовану 01.03.2011р. під час т.зв. судових дебатів про те, що влада в Україні криміналізувавшись, «поклала» під себе суди, прокуратуру, службу безпеки, військо зробивши їх своїми посіпаками. При цьому, створене найнятими ними фахівцями, законодавство вони «поклали під сукно» і використовують його виключно в частині наших обов’язків, а діють за звичними для них «ПОНЯТІЯМИ». Звичайно ж я свідомий того, що за таких обставин мої дії нагадують дії людини, яка грає шахами в шашки дотримуючись при цьому правил гри в шахи. Адже, за таких обставин результату можна досягти за допомогою виключно силових дій. Наразі мене надзвичайно гнітить моя нездатність на таке. Отже ж, потягну свого плуга далі. Наразі наведу деякі витяги з Коментаря.

До ст. 2. 1. Стаття, що коментується, містить норму-завдання, що має субсидіарний характер, оскільки вказує на обставини здійснення правосуддя в адміністративних справах, спрямованість на оптимізацію практики правосуддя шляхом визначення функцій адміністративного судового процесу та об'єктів судового захисту. Завдання адміністративної юстиції співпадають із загальними завданнями правосуддя як одного з різновидів державної влади в системі розподілу влад: це розгляд і вирішення спору про право, поновлення порушених суб'єктивних прав громадян і організацій, зміцнення законності в державі. Безпосереднім завданням адміністративної юстиції є вирішення адміністративно-правових спорів у сфері державної влади та управління. Спрямованість адміністративного судочинства визначає його сферу та об'єкт судового захисту в межах цього судочинства, а також відокремлює дане судочинство від інших його форм.

Суспільні відносини, що виникають при здійсненні адміністративного судочинства, є специфічними і полягають у захисті прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в адміністративних справах виникають з метою розгляду адміністративних справ за позовом зацікавленої особи та з метою захисту прав, свобод та охоронюваних законом інтересів фізичних осіб та прав і інтересів юридичних осіб. Таким чином, предметом адміністративного процесуального права у сфері здійснення адміністративного судочинства є правовідносини, що складаються у зв'язку з реалізацією зацікавленими особами права на судовий захист. Особливістю даних відносин є те, що вони пов'язані із реалізацією прав, свобод та інтересів суб'єктів у сфері публічно-правових відносин і спрямовані на захист від порушень з боку публічної влади при здійсненні нею владних управлінських функцій.

Публічно-правові відносини як наукова категорія з'явилися не так давно і, зокрема, у зв'язку з визнанням існування більш загальної категорії – публічне право. Характерним для публічного права є формування та використання владних відносин, за яких норми приймаються і реалізуються за принципом «команда – виконання». Суб'єкт прийняття

обов'язкових рішень не зв'язаний згодою сторони, якій вони адресовані. Більше того, публічні правовідносини виникають зазвичай всупереч бажанню іншої сторони. По-друге, суб'єкти публічного права є жорстко зв'язаними законами, сфера їх діяльності окреслена правовими рамками. Суб'єкти публічного права мають право діяти на свій розсуд у встановлених межах повноважень. Тут діє принцип «Можна тільки те, що дозволено», протилежний принципу приватного права, і перелік повноважень є вичерпним. По-третє, для правового регулювання у публічній сфері характерним є зобов'язування, тобто покладення на суб'єктів публічного права обов'язку діяти в певному напрямку для досягнення тієї чи іншої мети. Це зобов'язування може бути як загально-нормативним, так і мати значення конкретного припису. По-четверте, досить часто імперативний метод проявляється в забороні певних дій. Норми-заборони окреслюють сферу неправомірної поведінки, застерігаючи суб'єктів від неї.

Отже, публічне право – це така правова сфера, в основі якої лежать державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність держави як публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, кримінальне переслідування правопорушників, кримінальна та адміністративна відповідальність тощо – інститути, що побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і підпорядкування, на принципах субординації. Ось чому для публічного права характерним є специфічний юридичний порядок, порядок «влади-підпорядкування», у відповідності з яким особи, що мають владу, вправі однобічно та безпосередньо, без будь-яких додаткових рішень інших інстанцій, визначати поведінку інших осіб і вся система владно-примусових установ повинна силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів влади, а всі інші особи – їм підкорятися. Звідси – і всі інші принципи публічного права: різниця у правовому статусі осіб, ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у владних осіб тощо.

Публічне право – це сукупність правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему, яка з метою урегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб'єктами, які є фігурантами держави або знаходяться у відносинах влади і підпорядкування.

Визначення предметної сфери адміністративного судового процесу в цьому контексті є дуже важливим, оскільки є показником, по-перше, функціонування в державі судової влади і правосуддя, і по-друге, обмеження свавілля органів публічної влади.

Ще одним важливим питанням, що врегульовано цією частиною коментованої статті, є питання про межі повноважень органів адміністративної юстиції (адміністративних судів).

Воно має принаймні два аспекти, перший з яких пов'язаний з правовими межами публічно-правового спору. Другий стосується визначення підвідомчості таких спорів суду.

Проблема визначення правових меж публічно-правового спору пов'язана з природою державного управління і виконавчої влади і стосується двох її сторін: виконання законів та розпорядництва. У відповідності до цього йдеться про різний ступінь зв'язаності дій публічної влади законом.

Якщо закон визначає повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, його діяльність жорстко визначена законом. Встановлення в законі чітко окреслених повноважень органів публічної влади є гарантією захисту суб'єктивних публічних прав громадян. З іншого боку, владні суб'єкти наділяються так званими дискреційними повноваженнями, які дають їм певну свободу діяти на власний розсуд при вирішенні деяких питань. Але і цей обсяг дискреційних повноважень може бути різним: закон може окреслити межі повноважень, у яких владний суб'єкт може діяти на власний розсуд (окреслити межі дискреційних повноважень), і перевищення цих меж буде незаконним. Але законом може бути не передбачена якась із управлінських ситуацій, і в такому разі суб'єкт публічної влади вступає у фактичні, не врегульовані правом відносини з громадянином або організацією. Конкретний обов'язок владного суб'єкта діяти певним чином у такому випадку законом не передбачений, отже, у громадян або організацій виникає не опосередкований правом інтерес, реалізація якого не має чіткої регламентації. Вирішення цього питання може бути двояким: у першому випадку захисту підлягають публічні права громадян і організацій, у другому – і інтереси також.

Статтею, що коментується, встановлюється захист не лише порушених суб'єктивних публічних прав, але і порушених інтересів. Тобто, в даному випадку публічно-правовий спір — це не лише спір про право; даним Кодексом забезпечується захист публічних суб'єктивних прав громадян і організацій як від дій і рішень суб'єктів публічної влади, що явно суперечать закону, так і від дій, вчинених владними суб'єктами на власний розсуд, якщо вони перешкоджають здійсненню прав і свобод громадян.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Положення, що міститься у ч. 2 коментованої статті, слід розглядати у двох аспектах. По-перше, має йтися про вирішення питання щодо принципу встановлення кола публічно-правових спорів, підвідомчих адміністративному суду. Друге питання стосується розподілу компетенції між адміністративними та іншими судами судової системи.

Щодо першого аспекту слід зазначити, що в науці адміністративного права склалися дві точки зору відносно визначення кола правових спорів у сфері публічного управління, які підвідомчі органам адміністративної юстиції. Відповідно до першої обов'язковим є встановлення переліку кола спорів, які можуть бути розглянуті в адміністративних судах. Прихильники другої точки зору виступають за введення загальної клаузули, тобто можливості оскаржити до суду будь-який правовий акт, дію чи бездіяльність суб'єкта публічного управління, що порушує права громадян або організацій, за винятком тих, у відношенні яких це прямо заборонено законом.

Аналіз положення, що міститься у частині 2 коментованої статті, дозволяє дійти висновку про закріплення в законі саме загальної клаузули. Загальна клаузула відповідає теорії правової держави, зобов'язуючи органи публічної влади та їх посадових осіб нести відповідальність за кожен правовий акт, що приймається ними, а також за будь-які вчинені ними дії (бездіяльність).

Запровадження адміністративного судочинства зумовило необхідність розмежування компетенції між адміністративними судами і Конституційним Судом України; між адміністративними судами і загальними судами; адміністративними та господарськими судами. Відповідні положення щодо розмежування компетенції між адміністративними та загальними і господарськими судами містяться у Перехідних положеннях КАС України.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

3. Частиною 3 коментованої статті встановлено перелік обставин, які підлягають перевірці з боку суду в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Із наведеного в нормі переліку можна виокремити ті, що є критеріями законності актів, дій (бездіяльності), що оскаржуються: чи ґрунтується правовий акт на законі; прийнятий уповноваженою особою; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; а також з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Іншою групою обставин, що є предметом перевірки суду, є питання обґрунтованості рішень, дій чи бездіяльності: чи обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), прийнято акт, вчинено дію.

Інші обставини, що містяться у наведеному переліку, тобто прийняття рішень, вчинення дій органом публічної влади безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), своєчасно, тобто протягом розумного строку, можна віднести до третьої групи. Особливістю даної групи обставин є наявність деяких оціночних категорій, які вводяться Кодексом і не отримали конкретного визначення в його нормах. Так, наприклад, термін «своєчасно» пояснюється через інший – «протягом розумного строку». При цьому сам термін «розумний строк» трактується у частині 11 ст. З як найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Таким чином, вчинення дій органом публічної влади своєчасно, тобто протягом розумного строку, можна трактувати як вчинення таких дій без невиправданих зволікань, у найкоротший строк.

Щодо терміна «добросовісність» слід зазначити, що він як правова категорія виник у Стародавньому Римі, де був однією із визначальних категорій. У сучасному праві він знайшов відображення у ст.ст. 3, 330 ЦК України. Стаття 3 визначає добросовісність як один з загальних принципів цивільного права. Статтею 330 передбачено умови набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права. Перенесення принципу добросовісності у сферу дії публічного права є дуже важливим і свідчить насамперед про демократизацію останнього, просякнення його ідеями приватного права.

Принцип добросовісної адміністрації, що запроваджується в Україні, вже досить довгий час існує в адміністративному праві інших правових систем (Нідерланди, Бельгія, Франція). Сьогодні добросовісність є загальним принципом права, сприйнятим судовою практикою, і означає вимогу поваги адміністрації по відношенню до всіх, хто потрапляє у сферу її дії. Цей принцип досить часто фігурує у судових справах про зловживання владою (див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень»). Принцип добросовісної адміністрації містить вимогу старанності, дбайливості, мотивації рішень і дій, їх відкритості і прозорості, уважності до тих, хто звертається до адміністрації. Принцип добросовісної адміністрації вимагає від неї діяти таким чином, щоб отримати довіру громадян.

Отже, вчинення дій органом публічної влади добросовісно означає, що ці органи мають діяти старанно, уважно, вмотивовано, дотримуючись принципу верховенства права і моральних норм.

До ст. 3. У коментованій статті міститься низка понять і категорій, пов'язаних із діяльністю адміністративних судів із здійснення адміністративного судочинства.

1. Так, частиною 1 Кодексу визначається поняття справи адміністративної юрисдикції (адміністративної справи), під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Слід зазначити, що, зважаючи на те, що адміністративна юрисдикція трактується найчастіше як розгляд справ про адміністративні правопорушення та прийняття рішень щодо них у встановленому законом порядку та формах, то в даному випадку йдеться насамперед про адміністративні справи. Предметом судового розгляду тут є публічно-правові спори, в яких однією із сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Особливістю правовідносин, що виникають, є їх публічно-правовий характер, пов'язаність із сферою реалізації публічної влади.

Специфіку публічно-правового спору визначають, таким чином, суб'єктний склад, підстави виникнення цього спору і тісно пов'язане з цим питання визначення меж повноважень адміністративного суду.

Що стосується кола суб'єктів публічно-правового спору, то обов'язковим його учасником є суб'єкт публічного управління (органи виконавчої влади, їх посадові особи, органи і посадові особи законодавчої влади, місцевого самоврядування). Ці суб'єкти є виразниками державних і суспільних інтересів, носіями публічної влади. Суб'єкт публічного управління, обов'язковий учасник публічно-правових відносин, має особливий правовий статус, тому що наділений владними повноваженнями щодо об'єкта управління. Разом з тим носій владних повноважень обмежений повноваженнями, наданими йому законом. Іншою стороною публічно-правового спору можуть бути громадянин, організація або інший суб'єкт публічного управління.

Як зазначалося, специфіка публічно-правового спору обумовлена також його підставою: він виникає у випадку порушення суб'єктом публічного управління суб'єктивних публічних прав та інтересів громадян або організацій.

2. Відповідно до частини 2 коментованої статті адміністративним судом є суд загальної юрисдикції, до компетенції якого КАС України віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ.

Судова система України являє собою сукупність усіх судів, яка побудована у відповідності до їх компетенції, завдань та цілей і ґрунтується на конституційних засадах правосуддя. Судочинство здійснюється відповідно до ст. 124 Конституції України та ст. З Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції, у свою чергу, будується за принципами територіальності та спеціалізації.

У відповідності із принципом територіальності в кожній адміністративно-територіальній одиниці створюється свій місцевий суд, у кожній області – апеляційний суд.

Спеціалізовані суди створюються з урахуванням компетенції, специфіки розгляду і вирішення окремих категорій справ. До них належать господарські і адміністративні суди.

Отже, Закон України «Про судоустрій України» передбачив у системі судів загальної юрисдикції систему спеціалізованих судів, до яких, зокрема, належать і адміністративні суди. Місцеві адміністративні суди є основною ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість адміністративних справ, є судами першої інстанції, що вирішують справи по суті. Як місцеві адміністративні суди, КАС України визначаються місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди.

Система адміністративних судів на відміну від інших судів загальної юрисдикції має, таким чином, свою специфіку. Якщо місцеві суди загальної юрисдикції створюються на рівні адміністративно-територіальних одиниць (районні, районні у містах тощо), то КАС України запроваджено дворівневу систему місцевих адміністративних судів, яка є найбільш оптимальною з точки зору доступності правосуддя в адміністративних справах.

Отже, районні, міські, районні у містах загальні суди розглядають: 1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам; 2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки.

Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються або місцевим загальним судом як адміністративним судом, або окружним адміністративним судом за вибором позивача.

Створення місцевих адміністративних судів як судів першої інстанції відповідає принципам територіальності та спеціалізації. Стосовно побудови адміністративних судів по вертикалі, вона відповідає розгляду справ у першій інстанції, у апеляційній інстанції, у касаційній інстанції.

Для перегляду в апеляційному порядку рішень місцевих загальних судів з адміністративних справ, як і рішень окружних адміністративних судів, створено апеляційні адміністративні суди округів, які діють відповідно до апеляційних округів – на рівні декількох областей.

Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку – як суди апеляційної інстанції.

Однак Рішенням Конституційного Суду від 11 грудня 2003 р. у справі про Касаційний суд України утворення Касаційного суду в системі судів загальної юрисдикції визнано неконституційним, тому втратили чинність відповідні статті Закону України «Про судоустрій України», і КАС України в якості касаційної інстанції у системі адміністративних судів визнано Вищий адміністративний суд України. Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, визначеному частиною шостою статті 177 КАС України, Вищий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Касаційною інстанцією, до якої може звернутися суб'єкт права на касаційне провадження, також визнано Верховний Суд України, який є вищим органом у системі судів загальної юрисдикції. Слід зазначити, що Верховний Суд України наділений повноваженнями щодо перегляду в порядку повторної касації рішень адміністративних судів лише за винятковими обставинами.

Отже, систему адміністративних судів України утворюють: місцеві адміністративні суди (місцеві адміністративні суди округів, місцеві загальні адміністративні суди як адміністративні суди), апеляційні адміністративні суди округів, Вищий адміністративний суд України, Верховний Суд України.

3. Відповідно до Закону України «Про статус суддів», Закону України «Про судоустрій України» суддя місцевого суду є носієм судової влади та здійснює правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади, здійснює свої повноваження на професійній основі. Всі судді адміністративного суду незалежно від рівня є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі. Професійними суддями адміністративних судів є громадяни, які відповідно до Конституції України обрані чи призначені суддями і займають штатну суддівську посаду в одному з адміністративних судів, передбачених КАС України.

Суддя зобов'язаний вживати всіх необхідних заходів для своєчасного та якісного розгляду справи, суворо дотримуватися встановленої процедури, забезпечувати здійснення сторонами їх процесуальних прав, забезпечувати належний виховний рівень судового процесу. Також на суддю покладено контроль за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, постановлених під його головуванням.

На суддю адміністративного суду не може бути покладено інших обов'язків, ніж передбачено Конституцією, законами України «Про судоустрій України», «Про статус суддів», КАС України. Суддя не може займатися іншою діяльністю, окрім наукової, викладацької та творчої. Суддя також не може належати до жодної політичної партії, руху, брати участь у будь-якій політичній діяльності і мати представницький мандат (ст. 127 Конституції України, ст. 5 Закону України «Про статус суддів»). У постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. «Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів» підкреслюється, що чинним законодавством суддям заборонено виконувати не властиві суду функції, тому вони не можуть бути членами комітетів, комісій з боротьби зі злочинністю та залучатися до іншої роботи, якщо це може вплинути на їх незалежність при здійсненні правосуддя. Кодекс професійної етики суддів, затверджений V з'їздом суддів 24 жовтня 2002 р. і прийнятий Верховною Радою України 28 листопада 2002 р., вимагає від суддів неухильно дотримуватися присяги, бути взірцем законослухняності, всією своєю поведінкою зміцнювати віру громадян у чесність, неупередженість та законність суду.

Суддя адміністративного суду розглядає і вирішує одноосбово всі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених КАС України.

Колегіальний розгляд справ у адміністративному суді встановлений КАС України в таких випадках.

1) Адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії, розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів. 2) Адміністративні справи розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний розгляд справи або з ініціативи судді в разі їх особливої складності. 3) Перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів. 4) Перегляд судових рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється колегією у складі не менше п'яти суддів. 5) Адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п'яти суддів. 6) Перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді України за винятковими обставинами здійснюється колегією у складі суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України за участі не менше двох третин її чисельності (але не менше п'яти суддів) або колегією у складі суддів відповідних судових палат Верховного Суду України за участі не менш як двох третин чисельності кожної палати.

4. Частина 4 коментованої статті дає визначення поняттю «адміністративне судочинство», трактуючи його як діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому КАС України.

Розвиваючи це положення, слід акцентувати увагу на тому, що адміністративне судочинство насамперед є формою судового (примусового) поновлення суб'єктивних публічних прав громадян і організацій, гарантією судового захисту прав і свобод людини і громадянина, що закріплена як у міжнародному праві, так і в Конституції України. Саме тому підґрунтям адміністративного судочинства є загальнодемократичні засади здійснення правосуддя взагалі. Але разом з тим адміністративне судочинство як самостійна, окрема процесуальна форма має власні засади, спеціальні процесуальні правила розгляду і розв'язання публічно-правових спорів, особливі засоби порушення справи, специфіку складу учасників тощо. Правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства, виникають за наявності спору про право. Певну специфіку мають також і наслідки розв'язання публічно-правових спорів.

5. Частиною 5 коментованої статті адміністративний процес визначається як правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства.

Тут слід зазначити, що адміністративний процес, як і юридичний процес взагалі, розуміють у широкому і вузькому значенні.

У широкому значенні категорія «юридичний процес» трактується як комплексна система органічно взаємопов'язаних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у розв'язанні різноманітних юридичних справ інших суб'єктів права, охоплюючи, та­ким чином, діяльність органів державного управління і юрисдикційну діяльність судових органів.

У вузькому значенні вираз «юридичний процес» стосовно сфери існування адміністративно-правових відносин може використовуватись і використовується як синонім спеціального поняття «адміністративний судовий процес», що є аналогічним, скажімо, поняттю «цивільний процес» тощо. При цьому саме розуміння адміністративного процесу у вузькому значенні є більш виправданим, що і знайшло відображення у коментованій статті. Таким чином, судовий адміністративний процес є системою взаємопов'язаних правових форм діяльності уповноважених суб'єктів щодо здійснення правосуддя в адміністративних справах, урегульованих адміністративними процесуальними нормами, на що слушно звертав увагу керівник робочої групи з розробки КАС В. С. Стефанюк.

6. Відповідно до частини 6 коментованої статті адміністративний позов – це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Поняття адміністративного позову є новим для адміністративного процесуального права, хоча відповідна категорія є усталеною у цивільному процесі, він є важливим процесуаль­ним засобом захисту порушеного, оспорюваного або невизнаного права.

Подача позову відбувається шляхом звернення до суду з письмовою заявою, в якій зацікавлена особа (позивач) формулює свою вимогу до суб'єкта владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, і до інших осіб, до яких звернена вимога (позивача). Правова природа позову як процесуального засобу захисту права полягає у тому, щоб суд, прийнявши позовну заяву, у певному процесуальному порядку перевірив законність та обґрунтованість цієї матеріально-правової вимоги однієї особи до іншої, які стають сторонами процесу і між якими відбувається спір про право.

Отже, позовом у адміністративному процесі є спірна правова вимога однієї особи, яка КАС України визнається позивачем, до суб'єкта владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, і до інших осіб, до яких звернена вимога (позивача), що випливає з матеріальних публічно-правових відносин, ґрун­тується на юридичних фактах і подана до адміністративного суду для розгляду і вирішення у чітко встановленому процесуальному порядку.

Позов має розглядатися у двох аспектах: матеріально-правовому та процесуально-правовому.

Процесуально-правовий аспект адміністративного позову виражається в тому, що він є зверненням до адміністративного суду з проханням про розв'язання публічно-правового спору по суті і про захист порушеного публічного суб'єктивного права або інтересу. Матеріально-правовий аспект знаходить прояв у спірній матеріально-правовій вимозі позивача до відповідача, що міститься в адміністративному позові і підлягає розгляду по суті у чітко встановленому процесуальному порядку. Таким чином, адміністративний позов є єдиною категорією, яка складається з двох нерозривно пов'язаних між собою аспектів.

Види адміністративних позовів різняться залежно від того, якими є вимоги, що у них містяться: скасування або визнання нечинним рішення відповідача – суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень; зобов'язання відповідача – суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії; зобов'язання відповідача – суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій; стягнення з відповідача коштів на відшкодування шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; виконання зупиненої чи невчиненої дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Позовна заява може містити, крім визначених КАС України, вимоги про захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин, наприклад, про скасування або зміну індивідуального адміністративного акта і поновлення порушеного права громадян або організацій; про прийняття індивідуального адміністративного акта з метою реалізації права громадянина або організації у конкретних правових відносинах; про визнання конкретного юридичного факту в якості підстави виникнення, зміни або припинення адміністративно-правового статусу громадянина.

Кожен позов складається із частин, котрими визначається його зміст. Зміст позову складають два елементи – підстава та предмет позову, які є засобом індивідуалізації кожного конкретного виду позову. Саме у відповідності з елементами позову визначаються спрямованість і обсяг дослідження справи.

Підставою адміністративного позову є юридичні факти, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги до відповідача. Зазвичай підставою позову є юридичний склад, тобто сукупність юридичних фактів, котра є фактичною підставою позову. Крім фактичної, важливе значення має правова підстава позову, тобто необхідність вказівки у ньому на порушення закону чи іншого правового акту.

Предметом позову є та конкретна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка випливає із спірного матеріального публічно-правового відношення і з приводу якої адміністративний суд має прийняти рішення у справі.

7. Суб'єктом владних повноважень, відповідно до частини 7 коментованої статті, є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Під органом державної влади у контексті даної статті розуміють органи законодавчої і виконавчої влади.

Щодо понять «посадова особа» та «службова особа» слід зазначити, що законодавець не дотримується єдності в їх визначенні.

У відповідності зі статтею 2 Закону України «Про державну службу» посадовими особами є керівники або заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на котрих законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Отже, посадова особа завжди наділена організаційно-розпорядчими повноваженнями, що надає їй можливість визначати завдання та напрямки діяльності організаційної структури шляхом прийняття управлінських рішень і організовувати інших осіб на їх виконання. Зовнішнім проявом таких повноважень є правомочність здійснювати адміністративно-господарські або інші обов'язки, які пов'язані з можливістю проводити дії юридичного значення.

Посадова особа є суб'єктом, наділеним певними виконавчо-розпорядчими повноваженнями, що забезпечує здійснення управлінських функцій відповідного органу. Виконуючи свої повноваження, посадова особа одночасно реалізує компетенцію цього органу і здійснює управління людьми, впливаючи на їх поведінку за допомогою юридично-владних дій. Наявність права вчиняти юридично-владні дії є важливою ознакою, що дає можливість відмежувати посадову особу від інших службовців.

При характеристиці поняття «посадова особа» слід звернути увагу насамперед на зміст службових повноважень, які мають владний характер і створюють реальні можливості здійснювати керівництво діяльністю інших учасників правовідносин. Саме наявність влади дає підстави характеризувати посадову особу як обов'язкового суб'єкта управлінського процесу, що є визначальним елементом службово-правового статусу посадової особи.

Владний характер посадових повноважень допомагає здійснювати вплив на інших працівників з метою забезпечення їх діяльності. Посадові особи мають право вчиняти службові дії, що породжують юридичні наслідки для інших осіб, зокрема, вони мають право прийому на роботу, застосування заходів за­охочення або примусу. Одним із проявів владних повноважень є право посадової особи приймати адміністративні акти. Владними повноваженнями посадові особи наділяються на підставі нормативно-правових актів, що визначають їх зміст.

Таким чином, можна виокремити такі характерні ознаки посадової особи: а) перебування на державній службі, б) заміщення посади у державному органі чи його апараті, в) виконання повноважень керівника або заступника керівника, г) здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій, д) виконання службових повноважень за рахунок державних коштів.

Службовими особами можуть бути лише особи, які нормативними актами наділені спеціальними повноваженнями. Усі службові особи є представниками так званої адміністративної влади, тому їх дії породжують юридичні наслідки для фізичних і юридичних осіб, які не перебувають з ними у службово-правових відносинах. Службові особи також наділені правом застосовувати заходи адміністративного примусу до учасників правовідносин, які порушують нормативно встановлені правила поведінки. Таким чином, йдеться про тих службовців, котрих звичайно називають представниками влади. До них традиційно відносять працівників міліції, митниці, податкових органів тощо.

У примітках 1, 2 до статті 364 КК України дається визначення службової особи. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. Службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадянства, які виконують зазначені обов'язки.

8. Частина 8 коментованої статті дає визначення поняття «позивач», яке у загальних рисах відповідає усталеному розумінню його як особи, яка звертається до суду за захистом порушеного права. Однак в адміністративному процесі трактування цього поняття має свої особливості. Вони полягають у тому, що КАС України фактично розрізняє два види позивачів. По-перше, це може бути особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду. По-друге, позивачем також може бути суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.

Позивач, таким чином, – це особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів або на виконання повноважень якої розпочинається судовий адміністративний процес. Ця особа може заявити свої вимоги суду особисто або, у передбачених законом випадках, у її інтересах до суду можуть звернутися інші особи.

Позивачем згідно з частиною 2 ст. 50 КАС України в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень.

Громадяни України можуть стати позивачами у всіх випадках, коли порушені їх права і свободи. Іноземці і особи без громадянства не можуть брати участь у публічно-правових спорах, пов'язаних з виборчим правом, державною службою.

Підприємства, установи, організації (юридичні особи) також можуть бути позивачами, хоча раніше чинне законодавство не передбачало їх права на звернення до суду у випадку порушення їх прав незаконними діями або правовими актами органів публічної влади.

У якості спеціальних суб'єктів звернення до суду слід виокремити суб'єктів владних повноважень, тобто органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб. Публічно-правові спори між зазначеними суб'єктами виникають зазвичай з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також з приводу укладання та виконання адміністративних договорів. З особливих публічно-владних повноважень даних суб'єктів, їх обов'язку діяти виключно у межах закону випливає й обов'язок органів і посадових осіб публічної влади звертатися до суду у випадку порушення їх компетенції актом або дією іншого суб'єкта публічної влади. Відповідно до п. 15 ч. 3 ст. 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сіль­ський, селищний, міський голова може звернутися до суду з вимогою про визнання незаконними актів інших органів місцево­го самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів.

Особливу групу суб'єктів права звернення до суду складають державні службовці, яким надане право звернутися до адміністративного суду для вирішення спорів, пов'язаних з державною службою.

Слід зазначити, що попри те, що у передбачених законом випадках справу може бути почато не лише позивачем, але й прокурором, іншими особами, яким надане право захищати права і свободи інших осіб, позивачем завжди є особа, на захист прав якої порушується справа.

9. На відміну від позивача відповідач – це особа, котра, на думку позивача, порушила його права або інтереси. Відповідач залучається до справи у зв'язку з позовними вимогами, які висуваються до нього. При цьому згода відповідача на його притягнення до справи не є обов'язковою.

Відповідач, згідно із частиною 9 коментованої статті, – суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.

Отже, за загальним правилом, відповідачем у адміністратив­ному суді є суб'єкт владних повноважень.

Відповідно до ст. 51 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, також можуть бути відповідачами, але лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. Наведений у статті перелік не є, таким чином, вичерпним.

10. Частиною 10 коментованої статті (із змінами, внесеними Законом України від 06.10.2005 р.) вводиться письмове провадження у суді першої апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених КАС України.

Таким чином, адміністративний процес у адміністративному суді не є усним процесом. Суд виносить рішення, як правило, на основі письмового розгляду справи.

Для апеляційного та касаційного розгляду справи, як і у суді першої інстанції, встановлене, таким чином, письмове провадження.

11. Відповідно до частини 11 коментованої статті розумний строк – найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.

Поняття, наведене КАС України, належить до числа оціночних, таких, що мають трактуватися судом у кожному окремому випадку залежно від конкретних обставин справи. Рішенням Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини 3 статті 120, частини 6 статті 234, частини 3 статті 236 КПК України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) дається, зокрема, оцінка поняття «розумний строк досудового слідства».

У Рішенні Конституційного Суду України з цього приводу зазначається таке. Поняття «розумний строк досудового слідства» є оціночним, тобто таким, що визначається в кожному конкретному випадку з огляду на сукупність усіх обставин вчинення і розслідування злочину (злочинів). Визначення розумного строку досудового слідства залежить від багатьох факторів, включаючи обсяг і складність справи, кількість слідчих дій, кількість потерпілих та свідків, необхідність проведення експертиз та отримання висновків тощо.

Але за будь-яких обставин строк досудового слідства не повинен перевищувати меж необхідності. Досудове слідство повинно бути закінчено у кожній справі без порушення права на справедливий судовий розгляд і права на ефективний засіб захисту, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Отже, розумний строк розгляду і вирішення адміністративної справи має бути якомога коротшим, не порушувати права громадян і організацій на справедливий судовий розгляд і права на ефективний захист їх прав і інтересів.

12. Постанова – письмове рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, в якому вирішуються вимоги адміністративного позову.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України у редакції від 25 травня 1998 р. «Про судове рішення» судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права. Тому суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до частини 1 ст. 158 КАС України видами судових рішень є постанова і ухвала. При вирішенні адміністративної справи суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. Про це судом приймаються постанови. У випадку задоволення адміністративного позову може бути прийнято постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення;

2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

13. Ухвала – письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов'язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги.

Ухвали, як і постанови, виступають процесуальною формою вираження діяльності щодо застосування права.

Окремим документом викладаються ухвали з питань: 1) залишення позовної заяви без руху; 2) повернення позовної заяви;

3) відкриття провадження в адміністративній справі; 4) об'єднання та роз'єднання справ; 5) забезпечення доказів; 6) визначення розміру судових витрат; 7) продовження та поновлення процесуальних строків; 8) передачі адміністративної справи до іншого адміністративного суду; 9) забезпечення адміністративного позову; 10) призначення експертизи; 11) виправлення описок і очевидних арифметичних помилок; 12) відмови в ухваленні додаткового судового рішення; 13) роз'яснення постанови; 14) зупинення провадження у справі; 15) закриття провадження у справі; 16) залишення позовної заяви без розгляду; 17) інших питань, які вирішуються поза судовим розглядом.

14. Адміністративний договір – дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди.

Адміністративний договір є однією з підстав виникнення, зміни та припинення конкретних адміністративно-правових відносин.

Термін «адміністративний договір» є останнім часом досить вживаним у науці адміністративного права, зустрічається це поняття і у чинному адміністративному законодавстві. Так, у частині 5 статті 35 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» зазначається, що для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації.

Актуалізація проблеми адміністративного договору у світлі здійснюваних в Україні перетворень обумовлена зростанням ролі приватного права в регулюванні суспільних відносин, а отже, і розвитком договірних відносин у публічно-правових відносинах. Адміністративний договір є особливою категорією публічного права, своєрідною формою реалізації державної виконавчої влади, найбільш виразно вони виступають у ролі юридичних фактів особливого роду, що зумовлюють виникнення адміністративно-правових відносин. До характерних рис адміністративно-правового договору належать такі: це угода, що виникає у сфері дії виконавчої влади у зв'язку і з приводу реалізації органом цієї влади державно-владних повноважень; підставою виникнення такої угоди є адміністративний акт – владний вольовий припис; він завжди конкретизує норму адміністративного права чи акт правозастосовчої діяльності органу державної виконавчої влади; має організуючий характер. Крім цього, адміністративно-правові договори укладаються у публічних інтересах, мають метою досягнення публічного блага, тобто тут переважають суспільні цілі. Неможливою (за будь-яких умов) є одностороння відмова від виконання договірних умов або їх зміна. Норми про форс-мажор тут не застосовуються. Не може бути такий договір або окремі його положення визнано конфіденційними. Більш того, у деяких випадках необхідною умовою чинності адміністративно-правового договору є його опублікування.

Адміністративно-правовий договір можна визначити як правочин, укладений на підставі адміністративно-правових норм у загальнодержавних (публічних) інтересах, правовий режим якого визначається наявністю сторони, що має державно-владні повноваження.

15. Публічна служба – діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Поняття публічної служби є ширшим за державну службу, ним охоплюються як державна служба, так і ті види служби, що не є державними, але створені для захисту публічного інтересу.

Державною службою, згідно із ст. 1 Закону України від 26 грудня 1993 р. «Про державну службу», є професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Діяльність на державних політичних посадах має свою специфіку і відрізняється особливим порядком призначення або обрання та звільнення з посад і припинення повноважень, а також особливим видом відповідальності (політичної), що має відкритий публічний характер. До посад державних політичних діячів Концепцією реформи адміністративного права віднесено посади Президента України, народних депутатів, міністрів тощо. Стратегією реформування державної служби виокремлюються посади політичні, які включають посади Прем'єр-міністра, інших членів Кабінету Міністрів України та деякі інші посади. Незалежно від того, як питання розмежування державної служби, політичної служби буде вирішено у чинному законодавстві, всі посади, які віднесені до публічної служби, наділені владними повноваженнями, а особи, що їх обіймають, є суб'єктами владних повноважень, а отже, можуть бути відповідачами при розгляді адміністративної справи.

До публічної належить також служба в органах місцевого самоврядування, яка відповідно до ст. 1 Закону України від 6 квітня 2004 р. «Про службу в органах місцевого самоврядування» є професійною, на постійній основі діяльністю громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

 Служба в органах місцевого самоврядування має багато спільних рис із державною службою. В основі обох видів публічної служби є певна кількість спільних принципів. Водночас служба в органах місцевого самоврядування характеризується специфічними рисами та принципами, зокрема, це діяльність в органах місцевого самоврядування, яка фінансується за рахунок коштів місцевих бюджетів, основною її метою є реалізація функцій місцевого самоврядування, вирішення його завдань, забезпечення добробуту місцевих територіальних громад.

До посадових осіб органів місцевого самоврядування належать не всі працівники цих органів, а лише керівники місцевого самоврядування; керівники органів місцевого самоврядуван­ня; відповідальні працівники органів місцевого самоврядування, які займають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій.

Керівниками місцевого самоврядування є сільський, селищний та міський голова, який є одноосібним представником відповідної територіальної громади. До керівників органів місце­вого самоврядування належать голови районних, районних у містах, обласних рад, керівники відділів, управлінь, інших виконавчих органів місцевого самоврядування, відповідних підрозділів цих органів.

До ст. 4. 1. Частиною першою коментованої статті відтворено положення ст. 124 Конституції України та ст.5 Закону України «Про судоустрій України», відповідно до яких правосуддя в Україні здійснюється судами. Правосуддя в адміністративних справах (про поняття адміністративної справи див. коментар до частини 1 ст. 3 КАС України) здійснюється адміністративними судами. Правосуддя в адміністративних справах полягає у діяльності адміністративних судів щодо розгляду в судовому засіданні адміністративних справ і законного, обґрунтованого, справедливого їх вирішення.

2. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Відповідно до цього частиною 2 коментованої статті закріплене положення про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори крім тих, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення (детальніше про це див. коментар до частини 2 статті 2 КАС України).

До ст. 5. 1. Конституція України є найвищим правовим актом, яким визначене місце судової влади у системі органів державної влади, вимоги до порядку і умов її здійснення, засади організації судової системи і діяльності судів. У Конституції України закріплені також основні положення про судоустрій: принципи побудови системи загальних судів; місце і роль Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів; засади здійснення правосуддя; гарантії незалежності і недоторканності суддів; вимоги до кандидатів, порядок призначення і обрання на посаду професійних суддів і звільнення їх з посади тощо.

Законом України від 7 лютого «Про судоустрій України» визначаються засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, система судів загальної юрисдикції, у тому числі система адміністративних судів, основні вимоги щодо формування суддівського корпусу, система та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлюється загальний порядок забезпечення діяльності судів, регулюються інші питання судоустрою.

Кодекс, що коментується, прийнятий відповідно до Конституції України та Закону України «Про судоустрій України», є кодифікованим правовим актом, в якому деталізовано основні положення судоустрою стосовно здійснення адміністративного судочинства. У ньому визначено: завдання та принципи адміністративного судочинства, засади організації адміністративного судочинства, систему адміністративних судів, коло справ, підвідомчих та підсудних адміністративним судам, особливості провадження в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, види і порядок прийняття рішень у адміністративних справах, особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ та врегульовано інші процесуальні питання розгляду справ у адміністративних судах.

Коментована стаття наголошує на тому, що адміністративне судочинство здійснюється також відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Міжнародний договір України, відповідно до Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України», – це договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Статтею 19 зазначеного Закону встановлений порядок дії міжнародних договорів України на території України, відповідно до якого чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

2. Згідно з ч. 2 коментованої статті провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

У частині 2 коментованої статті відтворюється загальне правило про дію закону в часі, відповідно до якого застосовуються норми, чинні на момент вчинення дій. Отже, у випадку звернення зацікавлених осіб до суду застосовується адміністративний процесуальний закон, що діє в момент провадження у справі, незалежно від того, коли виникло спірне правовідношення. Процесуальні закони набирають чинності з моменту їх опублікування або з моменту, вказаному в законі.

У законодавстві закріплено принцип, згідно з яким закон не має зворотної сили. Так, Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 р. № 22-рп/2003 встановлено, що закон діє після набрання ним чинності. Адміністративний процесуальний закон зворотної сили не має. Винятки із цього правила можуть бути встановлені законом.

Зокрема, вони передбачені Прикінцевими та перехідними положеннями (докладніше про це див. коментар до розділу VII КАС України).

До ст. 6. 1. Право особи на звернення до суду, в тому числі адміністративного, на захист її прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом є одним із найважливіших прав, гарантованих Конституцією України. Воно є ознакою правової держа­ви, проявом принципу розподілу державної влади.

Окрім загального конституційного права на судовий захист, адміністративне процесуальне законодавство також передбачає норми, які встановлюють можливість звернення до суду особи, котра вважає свої права та інтереси порушеними. Зокрема, такою нормою є коментована стаття.

Законодавством про судоустрій, КАС України гарантується всім суб'єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів неупередженим і незалежним судом. Для забезпечення цього права в Україні діють адміністративні суди першої, апеляційної і касаційної інстанцій.

Кожен має право звернення до суду, і будь-які угоди про відмову звернення до суду є недійсними. Лише деякі спори, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, відповідно до Закону України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди» можуть бути передані на розгляд третейським судам. Не є підвідомчими третейським судам справи у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів, а також справи, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство. Отже, справи, що виникають із публічно-правових спорів, не можуть бути предметом третейського розгляду.

2. Важливою гарантією забезпечення права є норма про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена КАС України.

Правила про підсудність судових справ встановлюються процесуальним законодавством з урахуванням усіх ознак судової справи. На підставі цих ознак процесуальним законодавством визначено суд, який має право і зобов'язаний розглянути справу і розв'язати її по суті. Завдяки правилам про підсудність реалізується право на розгляд і вирішення справи компетентним судом, закріплене ст. 7 Загальної декларації прав людини і громадянина. Зміна підсудності є можливою лише з метою забезпечення найбільш об'єктивного, всебічного і повного розгляду справи у виняткових випадках. Наприклад, якщо після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи або ліквідовано адміністративний суд, який розглядав справу.

Питання про зміну підсудності справи вирішується судом відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.

3. Відповідно до раніше чинної ч. 3 коментованої статті ніхто не міг бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справив адміністративному суді будь-якої інстанції. Однак зміни, внесені Законом від 16.03.2006 р., дещо змістили акценти у формулюванні цього права. Так, на сьогодні частина 3 коментованої статті формулює право так: «Кожен має право на участь у розгляді своєї справи в адміністративному суді будь-якої інстанції в порядку, передбаченому цим Кодексом».

Якщо раніше норма мала заборонний характер і була адресована державним органам, які могли обмежити право особи на її участь у розгляді своєї справи, то після внесених змін акцент змістився на позитивний зміст права. Норма має уповноважувальний характер і адресована особам, справи яких розглядаються в адміністративних судах різних інстанцій. Таким чином, дане формулювання права більш відповідає приватноправовій традиції, що є безумовно позитивним.

Крім цього, на розвиток цього положення КАС України встановлено, що особи, які беруть участь у справі, мають право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів. Незабезпечення судом можливості для позивача брати участь у розгляді справи розглядається як порушення принципу змагальності. У випадку, коли відповідач не був належним чином повідомлений про час і місце розгляду, суд позбавляє його можливості захищатися проти поданого позову, подати зустрічний позов, а також здійснити комплекс прав, наданих йому законом. Це також є порушенням принципу змагальності.

Право сторін на участь у провадженні складається з кількох елементів: право бути повідомленим про час і місце розгляду судової справи; право бути повідомленим про вимоги і заперечення іншої сторони; право брати участь у справі особисто або через представника; право знайомитися з матеріалами справи; право на оскарження судових рішень.

До ст. 7. 1. Коментована стаття присвячена встановленню принципів адміністративного судочинства, під якими слід розуміти визначальні ідеї, згідно з якими відбувається регулювання відносин, що виникають у сфері адміністративного судочинства. Специфіка їх полягає в тому, що вони закріплюють вихідні, нормативні положення, що визначають зміст правосуддя і виступають критерієм правомірності поведінки учасників правовідносин, що виникають у сфері правосуддя.

Слід зазначити, що ці принципи як визначальні, основні засади судочинства взагалі встановлені Конституцією України (ст. 129 та ін.), а також Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. (глава 2). Зокрема, зазначеним Законом встановлено такі засади здійснення правосуддя як 1) здійснення правосуддя виключно судами; 2) право на судовий захист; 3) рівність перед законом і судом; 4) правова допомога при вирішенні справ у судах; 5) гласність судового процесу; 6) встановлення мови судочинства; 7) обов'язковість судових рішень; 8) право на оскарження судового рішення; 9) колегіальний чи одноособовий розгляд справ; 10) самостійність судів і незалежність суддів; 11) недоторканність суддів; 12) незмінюваність суддів; 13) суддівське самоврядування.

Перелік принципів адміністративного судочинства у Кодексі, що коментується, не співпадає з наведеним у Законі «Про судоустрій України», що пояснюється, по-перше, загальністю встановлених Законом засад, які стосуються всіх без винятку судів судової системи України, а по-друге, специфікою адміністративного судочинства.

Таким чином, встановлені КАС України, а також Конституцією України і Законом «Про судоустрій України» принципи є тісно взаємопов'язаними і становлять у сукупності систему, при цьому кожен з принципів відіграє самостійну роль, характеризує адміністративне судочинство в цілому або ж окрему стадію адміністративного судового процесу.

Кожен принцип правосуддя виконує свою визначену роль в організації і діяльності адміністративних судів. Ці принципи діють не розрізнено, а в сукупності. Вони об'єднані спільною метою – організувати судові органи і їх діяльність, відповідність їх правопорядку, забезпечити захист від усяких посягань на конституційний лад, політичну й економічну системи, права, свободи і законні інтереси громадян і інші соціальні цінності. У цьому полягає призначення принципів правосуддя.

Отже, конституційні принципи правосуддя – це закріплені в Конституції України й інших законах основні, вихідні

нормативні положення (правила, вимоги, ідеї) найбільш загального характеру, що виражають демократичну сутність правосуддя і утворюють єдину систему, що визначає організацію і діяльність судової влади щодо виконання задач, що стоять перед нею.

Специфіка їх полягає в тому, що вони закріплюють вихідні нормативні положення, які визначають зміст правосуддя і виступають критерієм правомірності поведінки учасників правовідносин, що виникають у сфері правосуддя.

Аналіз системи принципів адміністративного судочинства дозволяє дійти висновку про демократичне підґрунтя адміністративного судочинства, наближеність його до найкращих моделей, що склалися у світі. Про це свідчить встановлення такого принципу як верховенство права (а не традиційне верховенство закону), який очолює всю систему принципів адміністративного судочинства. Справа в тому, що у демократичних державах не просто задекларований, а й уже давно створений механізм забезпечення верховенства права, важливою складовою якого є, зокрема, адміністративні суди.

До ст. 8. 1. Коментована стаття присвячена одному з найголовніших принципів, що є визначальним для всієї системи права взагалі – принципу верховенства права. Нова Конституція України закріпила нові демократичні принципи та цінності, котрі запроваджуються у практику національної правотворчості та правозастосування.

Зокрема, загальновідомим є те, що у свій час основною функцією радянської юридичної науки був перш за все захист інтересів держави.

Концептуальною основою сучасної правової парадигми є визнання пріоритетного місця і ролі людини та громадянина у державно-владних відносинах, що опосередковуються адміністративним правом. Тому нагальною є потреба в якісно новому розумінні призначення права і закону, відповідності їх моральним вимогам. Питання запровадження принципів правової держави в адміністративне судочинство взагалі і принципу верховенства зокрема є тим більш актуальним, що сучасна адміністративна наука поповнюється новими принципами, невідомими їй до сьогодні.

Конституцією України закріплено такі принципи як верховенство права та верховенство закону (ст. 8).

Сутність діалектичної взаємодії цих принципів полягає перш за все в тому, що вона є проявом загального та окремого у праві. Принцип верховенства права повинен розглядатися з точки зору його обов'язковості для законотворчої діяльності, принцип верховенства Конституції – по відношенню до законодавчих та інших актів, принцип верховенства закону – в ієрархії всіх інших нормативних актів.

З цих позицій особливо важливе методологічне значення для формування системи принципів адміністративного судочинства набуває принцип верховенства права. Це пов'язано з тим, що принцип верховенства права є за своєю суттю принципом природного права як сукупності ідеальних, духовних і справедливих понять про право. Визнання конституційним принципу верховенства права означає, що закони держави, також як і їх застосування, повинні відповідати праву як мірі загальної та рівної для всіх свободи та справедливості. Крім того, в законах має обмежуватись свавілля як фізичних, юридичних осіб, так і держави задля загального добра.

Принцип верховенства права означає, що свобода громадян має забезпечуватись таким правовим порядком, коли ніхто не змушує робити чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи визнаються найвищою цінністю. Принцип верховенства права означає також, що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності та існування держави в особі її органів, посадових осіб і інших організацій.

Саме тому у ч.1 коментованої статті задекларовано, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Це означає, що адміністративний суд не повинен застосовувати положення правового акту, в тому числі закону, якщо його застосування суперечить конституційним принципам права або порушуватиме права та свободи людини і громадянина. Адміністративний суд не повинен також допускати тлумачення закону, яке б несправедливо обмежувало ці права і свободи.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Принципи правосуддя обумовлені не тільки практикою й удосконалюванням правосуддя в Україні, але і міжнародною нормотворчістю і правозастосуванням.

У числі джерел, що визначають сучасну систему принципів правосуддя, не можна не відзначити тих найважливіших актів міжнародних організацій, що впливають на проведення судової реформи. До них належать: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод, Європейська хартія про статус суддів, Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи.

Ці міжнародні акти зіграли важливу роль у правовому регулюванні прав людини, закріпленні пріоритету прав громадянина. У них одержали правове закріплення найважливіші принципи правосуддя, що відносяться до забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Крім того, встановлюється необхідність урахування також і судової практики Європейського Суду з прав людини.

3. Відповідно до частини 3 коментованої статті звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Це положення означає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції). При цьому судовий захист можливий не лише стосовно тих прав, що прямо вказані в законі, але й відносно тих, що випливають з норм Конституції України чи іншого закону (постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»). Згідно з цим принципом судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод фізичних осіб, у тому числі в адміністративних відносинах. Суд не має права відмовити громадянину в прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад, на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті і задоволені (або відхилені) в іншому (адміністративному) порядку.

4. Забороняється також відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Так, Конституційний Суд "України у п.п. 2, 3 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 р. зазначив, що відмова суду в прийнятті позовної заяви, оформленої у відповідності з чинним законодавством, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до Конституції України не може бути обмежене.

До ст. 9. 1. Принцип законності адміністративного судочинства, встановлений коментованою статтею, забезпечує відповідність його нормативної основи, тобто норм і принципів, нормативним актам, точне й неухильне їх дотримання у поведінці всіх суб'єктів – учасників правовідносин. Принцип законності містить у собі такі специфічні елементи: 1) усі виконавчі і адміністративні органи влади створюються лише у відповідності з законом і мають лише ті повноваження та привілеї, котрі надані їм законом; 2) при застосуванні своїх повноважень і виконанні обов'язків ці органи влади повинні діяти у відповідності із законом, і будь-яке рішення або дія, що виходять за межі узаконених повноважень або порушують закон, не мають юридичної сили; 3) законність будь-якої адміністративної дії має бути відкритою для перевірки незалежним судом за позовом особи або групи осіб або прокурора, уповноваженого діяти у суспільних інтересах.

Як принцип діяльності органів судової влади принцип законності реалізується у всіх формах його прояву і містить три елементи. По-перше, це наявність установлених Конституцією і законами правових основ діяльності органів судової влади, порядку їх організації, компетенції, правового статусу суддів. Другим елементом структури принципу законності є організаційно-правовий механізм, що забезпечує суворе і неухильне виконання чинного законодавства органами судової влади. Реалізації принципу законності служить чітка процесуальна процедура розгляду судових справ і закріплений у нормах карного, цивільного й господарського процесуального законодавства касаційний і апеляційний порядок перевірки законності й обґрунтованості прийнятих судових рішень. На органи судової влади процесуальним законодавством покладений обов'язок забезпечувати всебічний, повний і об'єктивний розгляд судових справ і приймати рішення у суворій відповідності з законом. Також зовнішнім проявом принципу законності є здійснення органами судової влади: правосуддя; судового контролю за законністю актів органів законодавчої, виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, підприємств, установ і організацій і їх посадових осіб; судового конституційного контролю.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Щодо вирішення справ на підставі Конституції України слід зазначити, що відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» суд безпосередньо застосовує Конституцію у таких випадках: 1) коли із змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) коли закон, що діяв до прийняття Конституції або прийнятий після, суперечить їй; 3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції; 4) коли укази Президента України, які внаслідок нормативно-правового характеру мають бути застосовані судами при розв'язанні конкретних справ, протирічать Конституції України.

Відповідно до ст. 18 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» міжнародним договором України є укладений у письмовій формі договір з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

3. Дотримання законності при здійсненні правосуддя означає, що суд у своїй діяльності застосовує норми як процесуального, так і матеріального права. При розгляді і вирішенні адмі­ністративної справи суду слід дотримуватися встановленого порядку судочинства і виносити рішення у точній відповідності з нормами права, які підлягають застосуванню у кожному окремому випадку. Крім Конституції та чинного законодавства, міжнародних договорів України, суд застосовує також інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. При застосуванні норм права суд виходить з того, що вони прийняті на підставі та у межах повноважень відповідними органами. Підзаконні акти, застосовувані судом, не можуть суперечити Конституції України та чинному законодавству.

Звичаї можуть застосовуватися судом лише у випадках, передбачених законом (наприклад, Кодексом торговельного мореплавства). В основу судового рішення не можуть бути покла­дені релігійні, корпоративні та інші норми.

Пленум Верховного Суду України дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України мають велике значення для забезпечення однакового розуміння законів. Вони містять важливі принципові рекомендації з питань, що виникають при розгляді судових справ. Роз'яснення даються на підставі вивчення і узагальнення судової практики, аналізу судової статистики, який здійснюється у судових палатах. Пленум за допомогою роз'яснень аналізує допущені при здійсненні правосуддя помилки, порушення закону, випадки неправильного і неоднакового його розуміння судами, а також координує правозастосовчу практику судів, визначаючи її основні напрями, які відповідають актуальним проблемам життя держави. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України впливають на формування судової практики всіх судів загальної юрисдикції. Вони не є нормою права, але враховуючи ту обставину, що постанови Пленуму відображають позицію Верховного Суду України з певних питань, нижчі суди не можуть ігнорувати ці роз'яснення вже хоча б тому, що при оскарженні їх рішень Верховний Суд, очевидно, займе ту саму позицію.

Роз'яснення Пленуму Вищого адміністративного суду також мають бути врахованими адміністративними судами при здійсненні судочинства. Роз'яснення Пленуму Вищого адміністративного суду можуть надаватися не тільки щодо застосування адміністративними судами матеріального законодавства при вирішенні справ адміністративної юрисдикції, а й з питань процесуального права, удосконалення судової діяльності адміністра­тивних судів тощо. При невідповідності роз'яснень законодавства Вищого адміністративного суду роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України адміністративні суди використовують постанови Пленуму Верховного Суду України, який може визнати нечинними постанови Пленуму Вищого адміністративного суду (п. 6 ст. 55 Закону України «Про судоустрій України»).

4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Положенням ч. 4 коментованої статті відтворюється принцип ієрархічності нормативно-правових актів, відповідно до якого вищою юридичною силою наділена Конституція України, якій мають відповідати всі інші нормативно-правові акти, прийняті у державі. Після Конституції залежно від юридичної сили йдуть конституційні закони, чинне законодавство, підзаконні нормативні акти. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і мають пріоритет перед іншими нормативними актами.

5. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативно-правового акта з точки зору відповідності Конституції України і у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою припиняє провадження у справі і звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта. Верховний Суд України відповідно до ст. 150 Конституції України має право поставити таке питання Конституційному Суду України.

6. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Частиною 6 коментованої статті відтворено положення ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України», відповідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Разом з тим якщо міжнародний договір не відповідає Конституції України повністю або в частині і ця невідповідність визнана Конституційним Судом України, то такий договір або його частина не підлягають застосуванню в Україні (див., наприклад, Висновок Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р. у справі № 1-35/2001 про Римський Статут).

7. Частиною 7 коментованої статті встановлено можливість застосування судом аналогії закону та аналогії права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії публічного права, тобто є адміністративними правовідносинами; 2) вказані правовідносини не врегульовані адміністративним законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом адміністративно-правові відносини.

Якщо використати аналогію закону для регулювання адміністративно-правових відносин неможливо, наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то застосовується аналогія права. Аналогія права полягає у застосуванні загальних засад адміністративного права, встановлених законодавством. Умовами застосування аналогії права є наступні:

відносини сторін перебувають у сфері дії публічного права;

зазначені правовідносини не врегульовані адміністративним правом; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом правовідносини.

До ст. 10. 1. Щодо принципу рівності всіх перед законом і судом слід зазначити, що він також закріплений у Конституції. Говорячи про запровадження принципу рівності учасників адміністративного процесу перед законом і судом, слід наголосити на активній ролі суду в судовому розгляді, враховуючи певну нерівність позивача і відповідача у публічних матеріально-правових відносинах. В адміністративному судочинстві суддя не просто грає роль арбітра, але й має вчиняти всіх заходів щодо вирівнювання процесуальних позицій сторін з метою забезпечення їх реальної рівності перед законом і судом. При цьому тягар доказування має бути покладений на відповідача, що означає звільнення позивача від доказування протиправності, незаконності акту, що оскаржується. Обов'язком позивача є доказування факту порушення його права або інтересу, настання реальної загрози для його права або інтересу, зазначення реальної або можливої шкоди.

2. Відповідно до частини 2 коментованої статті не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність усіх учасників перед законом і судом закріплена п.2 ч. З ст. 129 Конституції України. Відповідно до ст.24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у судовому адміністративному процесі, мати адміністративно-процесуальний статус, визначений КАС України, здійснювати закріплені процесуальним законом права та обов'язки. Адміністративний суд зобов'язаний охороняти права учасників судового адміністративного процесу, пояснювати сторонам і іншим суб'єктам їх процесуальні права та обов'язки, попереджати про наслідки їх неналежного виконання чи зловживання цими правами. За обмеження у процесуальних правах залежно від расової і національної ознак встановлена кримінальна відповідальність (ст. 161 КК України).

Своє правове закріплення принцип рівності всіх перед законом і судом одержав також у Законі України «Про судоустрій України», у ст. 7 якого сказано, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

До ст. 11. 1. Принцип змагальності є одним з основних принципів судочинства, що являє собою правило, згідно з яким особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту в спорі шляхом подання доказів; брати участь у дослідженні доказів, наданих іншими особами, шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні. Принцип змагальності поширює також свою дію на інших осіб, що беруть участь у справі, і вони зобов'язані доводити обставини, що мають значення для справи, на які посилаються в підтвердження своєї позиції. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи. Особи, що беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів. У той же час розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду.

Щодо принципу диспозитивності, що відомий також і цивільному процесу, слід зазначити, що він означає, що процес з розгляду адміністративного спору виникає, як правило, з ініціативи зацікавлених осіб і суд вирішує тільки ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і суд не може вийти за межі цих вимог. Отже, принцип диспозитивності в адміністративному судочинстві полягає в наступному: дії адміністративного суду залежать від вимог позивача і заперечень відповідача, адміністративний суд вирішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Слід зазначити, що чинники диспозитивності пов'язані не із специфікою суб'єктивних прав, які підлягають захисту, а із самою природою юрисдикційної діяльності із захисту суб'єктивних прав безвідносно до того, мають вони публічно-правовий або приватно-правовий характер. Диспозитивність як юридично забезпечена властивість вільної реалізації правоволодільцем суб'єктивного права, що йому належить, притаманна, таким чином, і сфері публічного права.

Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, відповідно до ч. 3 коментованої статті розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених КАС України. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

Змагальність у адміністративному процесі ґрунтується на особистій автономії сторін. Від волевиявлення сторін залежать дії суду в доказовій діяльності.

4. Принцип змагальності доповнюється в адміністративному судочинстві принципом офіційного з'ясування всіх обставин справи, відповідно до якого адміністративний суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин справи, у тому числі стосовно виявлення та дослідження доказів з власної ініціативи. Активна роль суду в адміністративному судочинстві зумовлена наявністю публічного інтересу і необхідна для врівноваження процесуального становища сторін. Отже, принцип змагальності в адміністративному судочинстві гармонійно поєднується з інквізиційним (розшуковим) процесом.

5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Коментуючи положення ч. 5 статті, слід зазначити, що у науці процесуального права розрізняють два види процесу: змагальний і розшуковий (інквізиційний). У розшуковому процесі збір і підготовка всього фактичного і доказового матеріалу, необхідного для вирішення справи, закон покладає на суд. Суд зобов'язаний за своєю ініціативою встановлювати всі факти, що підтверджують як позовні вимоги позивача, так і заперечення відповідача. Суд також має зібрати всі докази на підтвердження достовірності цих фактів. Сторони при цьому не є суб'єктами процесу доказування, вони не користуються процесуальними правами, не беруть участі у дослідженні обставин справи.

У процесі, побудованому за змагальним принципом, збір і підготовка всього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд при цьому зобов'язаний вирішити спір на підставі і у відповідності з тим матеріалом, який надали сторони. Суд, таким чином, тільки робить оцінку фактичного матеріалу, наданого сторонами, не здійснюючи самостійно збору такого матеріалу. Сторони у такому процесі наділені процесуальними правами і є суб'єктами доказової діяльності.

Аналіз положення ч. 4 коментованої статті дозволяє зробити висновок про те, що в адміністративних судах процес є змагальним з поєднанням елементів розшукового процесу. Цими елементами є право суду з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

До ст. 12. 1. Гласність є формою реалізації контролю суспільства за роботою судових органів. Принцип гласності характеризує демократизм адміністративного судочинства, а відкритий розгляд адміністративних справ дає можливість громадянам ознайомитися з роботою адміністративного суду безпосередньо.

Українське законодавство передбачає чіткі напрямки забезпечення гласності правосуддя і закріплення необхідних винятків при її здійсненні. Так, важливою умовою відкритого судового процесу є суворе поєднання гласності з нормами судової етики при слуханні справи, тому що предметом розгляду суду нерідко стають питання приватного життя громадянина, що торкаються його честі і гідності.

Слід зазначити, що рішення адміністративного суду є важливим не лише для сторін, а і для інших осіб, тому особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду відповідної справи. Приватність тут не порушується, оскільки розгляд справи є відкритим.

Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює також положення, згідно з яким кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили. Це право може бути обмежено відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється законом.

В усіх випадках, коли необхідно дотримуватись конфіденційності інформації про особу, а також державної чи іншої таємниці, суд повинен забезпечити її охорону. Саме цим обумовлені передбачені законом винятки з конституційного принципу гласності слухання справ.

Під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Конституція України вперше визначила в якості основної з засад судочинства взаємопов'язані між собою гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Повне фіксування судового процесу технічними засобами забезпечує прозорість і об'єктивність судового процесу, підвищує довіру до правосуддя. Разом із тим Законом України від 08.09.2005 р. до 1 січня 2008 року повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу здійснюється судом тільки за вимогою особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду. В усіх інших випадках перебіг судового засідання фіксується у протоколі судового засідання.

Технічний запис є офіційним записом судового засідання у випадку, коли є вимога особи, яка бере участь у справі, або ініціатива суду щодо повного фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

І лише у цьому випадку т style=ехнічний запис, здійснений судом у встановленому порядку, повністю заміняє ведення протоколів судових засідань.

До ст. 13. 1. До основних засад судочинства, відповідно до ст. 129 Конституції України, належить забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду крім випадків, встановлених законом. Реалізація цього принципу знайшла відображення у розділі IV КАС України, яким встановлено процесуальний порядок перегляду судових рішень у адміністративних судах апеляційної та касаційної інстанції.

На розвиток положень ст. 55, ст. 129 Конституції України, ст. 12 Закону України «Про судоустрій України» коментованою статтею забезпечене право осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які хоча й не брали участі у справі, але адміністративним судом вирішено питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Апеляцією є основний спосіб оскарження судових рішень, які не набрали чинності, в суді вищої інстанції (апеляційному суді).

Судом апеляційної інстанції в адміністративних справах є апеляційний адміністративний суд, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як адміністративний суд чи окружний адміністративний суд), що ухвалив рішення.

У випадку, визначеному ч. 6 ст. 177 КАС України, судом апеляційної інстанції є Вищий адміністративний суд України.

Суд апеляційної інстанції переглядає законність та обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи. Отже, апеляційний адміністративний суд не пов'язаний межами вимог апеляційної скарги, якщо встановлено порушення адміністративним судом норм адміністративного судочинства.

Суд апеляційної інстанції може дослідити нові докази, які не досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції може дослідити також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог КАС України.

Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги, що не були заявлені в суді першої інстанції.

Узагальнюючи положення про апеляційний перегляд судових рішень, можна сказати, що характерними рисами інституту апеляції є такі: 1) апеляція подається на рішення суду першої інстанції, що не набрало чинності; 2) справа за апеляційною скаргою чи апеляційним поданням прокурора направляється на розгляд адміністративного суду вищої (апеляційної) інстанції; 3) подання апеляційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права; 4) апеляційний суд вирішує як юридичну, так і фактичну сторону справи в тому ж обсязі, що й суд першої інстанції; 5) розгляд справ у суді апеляційної інстанції відбувається з дотриманням основних засад судочинства.

Касацією є перевірка законності адміністративних судових рішень, що набрали чинності, у суді касаційної інстанції.

Судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Вищий адміністративний суд України. Враховуючи те, що провадження за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження, Верховний Суд України у справах про перегляд судових рішень за винятковими обставинами є судом касаційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального права чи процесуального права.

Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі. Суд касаційної інстанції не може розглядати позовні вимоги осіб, які беруть участь у справі, що не були заявлені у суді першої інстанції.

Характерними рисами інституту касації є: 1) касаційна скарга подається на рішення суду першої інстанції, що набрало чинності; 2) касаційна скарга подається на рішення суду апеляційної інстанції; 3) справа за касаційною скаргою чи касаційним поданням прокурора направляється на розгляд адміністративного суду вищої (касаційної) інстанції; 4) подання касаційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним судом першої та касаційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права; 5) касаційний суд не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу; 5) розгляд справ у суді касаційної інстанції відбувається з дотриманням основних засад судочинства.

До ст. 14. 1. Статтею 11 Закону України «Про судоустрій України» закріплено положення, згідно з яким рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. Судове рішення у справі є найважливішим актом правосуддя, і воно ухвалюється іменем України незалежно від того, до якої ланки судової системи належить суд і в якому складі суддів (одноособово чи колегіально) розглянуто справу.

Ухвалення судового рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, іменем України визначає особливу роль суду серед інших органів державної влади як єдиного органу, що має право здійснювати правосуддя. У рішенні суду реалізується право держави на вирішення правових конфліктів у публічно-правовій сфері.

2. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України. Обов'язковість судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону в справі, у якій вони ухвалені, тому вони є обов'язковими для виконання на території України всіма фізичними і юридичними особами. В основі даної норми лежить принцип загальнообов'язковості закону, відповідно до якого ухвалене судове рішення. Обов'язковість рішень суду, що набрали законної сили, полягає у тому, що: 1) вони не можуть бути скасовані або змінені будь-якими адміністративними або державними органами, громадськими організаціями тощо та їх посадовими чи службовими особами. Ці органи та особи не можуть винести іншого рішення у цій судовій справі; 2) ці органи та особи не можуть приймати актів, що суперечать рішенню суду, яке набрало чинності, виходячи із припущення про його неправильність; 3) жоден орган, крім вищестоящого суду, не може скасувати рішення суду, що набрало чинності. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими також для осіб, які не брали участі у справі, оскільки вони мають зважати на рішення суду, співвідносити з ними свою поведінку. 3. Невиконання адміністративних судових рішень тягне за собою передбачену законом відповідальність, у

тому числі встановлену ст. 382 КК України, якою передбачена кримінальна відповідальність за умисне невиконання службовою особою, яка за своїми повноваженнями повинна вжити заходів щодо виконання судового рішення, або перешкоджання нею такому виконанню.

З викладеного вище випливає, що суди І і ІІ інстанції при розгляді даної справи допустили цілий ряд суттєвих порушень матеріального й процесуального законодавства. В результаті такого, цілий ряд прийнятих ними рішень мають ознаки неправосудних. Колегію суддів у складі суддів ІІ інстанції Беспалова О.О., Вівдиченко Т.Р. і Земляної Г.В. слід вважати неповноважною, а прийняті нею рішення неправосудними і скасувати.

Відповідно до посвідчення мене віднесено до категорії 4 потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи відтак згідно абз.3 п.18 ч.1 ст. 4 декрету КМУ «Про державне мито» я звільнений від сплати держмита.

Враховуючи вищевикладене, та наявні в матеріалах справи аргументи і докази, керуючись главою 2 розділу IV Кодексу адміністративного судочинства України,

ПРОШУ:

1. Прийняти до розгляду і задоволити касаційну скаргу Діхтяра Петра Семеновича на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2010р. та на ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 01.03.2011р. по справі №2-а-3554/10/1070 і направити справу на розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

2. Призначити розгляд справи на час, не раніше 10:00 і запросити мене на її розгляд.

3. Скасувати ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2010р. про відмову у відкритті провадження по справі №2-а-3554/10/1070.

4. Скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01.03.2011р. про продовження судового розгляду справи №2-а-3554/10/1070 за відсутності відповідача.

5. Скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01.03.2011р. про залишення без задоволення апеляційної скарги, а судового рішення без змін, постановлену при розгляді справи №2-а-3554/10/1070.

6. Постановити нову ухвалу про направлення справи №2-а-3554/10/1070 на розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

7. Невідкладно видати мені копію технічного фіксування судового засідання, одразу по його закінченні на моєму звуконосії (CD – R), або надіслати мені його поштою.

8. Надати мені належно завірену копію прийнятого рішення одразу по закінченні судового засідання. У разі ж прийняття короткого рішення, належно завірену копію його повного тексту, прошу надіслати мені поштою.

9. Звільнити мене, як постраждалого внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС від сплати державного мита.

Додатки:

1. Копія касаційної скарги Діхтяра Петра Семеновича від 07.04.2010р., з додатками – 2 прим.

2. Копія конверта від 24.03.2010р.

3. Копія поштового повідомлення від 09.04.2010р.

4. Копія ухвали Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2010р. про відмову у відкритті провадження по справі №2-а-3554/10/1070

5. Копія ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 01.03.2011р. про залишення без задоволення апеляційної скарги, а судового рішення без змін, постановлену при розгляді справи №2-а-3554/10/1070.

6. Копія посвідчення потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи (мається в матеріалах справи).

Касатор                                                                                                                                    /П.С. Діхтяр/

 

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

23 березня 2011 року                          м. Київ                                                 К/9991/15123/11

Суддя Вищого адміністративного суду України Тракало В.В., розглянувши касаційну скаргу Діхтяра Петра Семеновича на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 1 березня 2011 року у справі за позовом Діхтяра Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа - Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» про визнання недійсним правочином позовної заяви та невідповідною законодавству її реєстрацію і розгляд,

встановила:

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 2 березня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 1 березня 2011 року, відмовлено у відкритті провадження.

Діхтяр П.С. подав касаційну скаргу на вказане судове рішення апеляційної інстанції.

Касаційна скарга відповідає вимогам статті 213 Кодексу адміністративного судочинства України, перешкоди для відкриття касаційного провадження відсутні.

Керуючись статтею 214 Кодексу адміністративного судочинства України,

ухвалила:

Відкрити касаційне провадження в справі за касаційною скаргою Діхтяра Петра Семеновича на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 1 березня 2011 року.

Витребувати з Київського окружного адміністративного суду адміністративну справу № 2-а-3554/10 за позовом Діхтяра Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа - Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» про визнання недійсним правочином позовної заяви та невідповідною законодавству її реєстрацію і розгляд.

Заперечення на касаційну скаргу можуть бути подані протягом десяти днів з дня отримання даної ухвали.

Надіслати копії ухвали про відкриття касаційного провадження особам, які беруть участь у справі, разом з інформацією про їхні права та обов'язки та копією касаційної скарги іншим учасникам процесу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя                                                                                                                                            В.В. Тракало

 

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2011 року                                м. Київ                                      К-9991/15123/11

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого - судді Тракало В.В. суддів: Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г., Стародуба О.П., Юрченка В.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою Діхтяра Петра Семеновича на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 2 березня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 1 березня 2011 року у справі за позовом Діхтяра Петра Семеновича до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа -Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» про визнання неправомірними дій щодо реєстрації і розгляду позовної заяви,

встановила:

У березні 2010 року позивач звернувся до суду із позовом до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, третя особа - Комунальне підприємство Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» про визнання неправомірними дій щодо реєстрації і розгляду позовної заяви.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 2 березня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 1 березня 2011 року, відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин у справі у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач оскаржує дії судді першої, інстанції, пов'язані з реєстрацією позовної заяви Комунального підприємства Білоцерківської міської ради «Білоцерківтепломережа» до Діхтяр Л.А., Діхтяра П.С., Діхтяра С.П., Діхтяр О.П. про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію. До того ж, оскаржує дії судді по відкриттю провадження за вказаним позовом.

Статтями 126, 129 Конституції України передбачено апеляційний та касаційний порядок оскарження судових рішень і відповідно до цього, дій або бездіяльності суддів з питань здійснення правосуддя.

Таким чином, процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судовий розгляд справ у першій інстанції, в апеляційному і касаційному порядку та прийняття по них судових рішень, належить до сфери правосуддя, і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України.

Звернення із позовом до іншого суду першої інстанції з питань оскарження актів і дій суддів або судів, які стосуються правосуддя, неможливий.

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі.

Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та не ґрунтуються на законі. Оскаржувані судові рішення постановлені з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

ухвалила:

Касаційну скаргу Діхтяра Петра Семеновича залишити без задоволення, а ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 2 березня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 1 березня 2011 року - без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий: В.В. Тракало. Судді:  С.Є. Амєлін, М.Г. Кобилянський, О.П. Стародуб, В.В. Юрченко

Секретар с/з Мудрицька Ю.В.

 

 



Обновлен 14 апр 2013. Создан 08 июл 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником